§1. ОРГАНИ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ


Крім міністерств внутрішніх і військових справ, гетьманського Штабу, які мали у своєму підпорядкуванні найпотужніший збройний потенціал, що залучався до охоронної діяльності, установи і підрозділи з притаманними їм охоронними функціями були й у підлеглості деяких інших урядових міністрів. Створення їх викликано об’єктивними умовами і відбувалося відповідно до загальної розбудови державного механізму незалежної України.

Саме в 1918 р. –тоді, коли Україна врешті-решт набула реального державного суверенітету, була визнана світовою спільнотою, визначилася у територіальних кордонах, одними з перших мали розпочати функціонування інституції, які б забезпечили державі розвиток її власного народного господарства. Це означало захистити законослухняного вітчизняного виробника від зовнішньої економічної експансії і створити відповідні умови для наповнення державної скарбниці за рахунок виваженої податкової політики держави. Без таких органів не обходилася раніше (згадаймо митника Левія з євангелійського сюжету) і не може існувати зараз жодна держава. У майбутньому, мабуть, також без них не обійдуться – принаймні, поки існуватимуть державні кордони.

Як тільки вщухали вибухи гарматних снарядів і рушнично-кулеметна стрілянина, і військові та дипломати встановлювали перемир’я й укладали угоди про мир, прикордонники, митники, податківці відразу заступали на варту для охорони своїх держав. Нагодою для самостійної державотворчості України став Брестський мир, і, звісно, у боротьбі за можливість здійснення цього процесу опинилися передусім люди зазначених професій. Зокрема, про це вже йшлося у першому розділі. Разом з тим ми зазначили, що надалі урядові починання щодо утворення у складі Міністерства фінансів органів економічної безпеки держави прямо залежали від ефективності дій українського зовнішньополітичного відомства.

Вирішення кордонних проблем України. Безперечним успіхом дипломатії Української Держави став обмін ратифікаційними грамотами: 15 липня – з Болгарією, 24 липня – з Німеччиною, 22 серпня 1918 р. – з Туреччиною. Між тим це не викликало захоплення у владних колах Австро-Угорщини. Адже за окремою таємною угодою Центральних держав з Україною, укладеною у лютому 1918 р., передбачалось не пізніше 20 липня того ж року провести поділ Галичини на українську та польську частини і, об’єднавши першу з Буковиною, створити окремий «коронний край». Але під тиском Будапешта і польської Регенційної ради, які вбачали небезпеку у сильній українській державі, Австро-Угорщина відклала ратифікацію договору. Заготовлений для підпису австрійським цісарем примірник грамоти так і залишився неопрацьованим 1. Головною причиною такого стану речей стали територіальні зазіхання сторін. На відміну від Центральної Ради, Українська Держава не відмовлялася від Холмщини і Підляшшя. Гетьманський уряд намагався запровадити тут губернське правління і з самого початку своєї діяльності вважав цю територію адміністративною одиницею Української Держави. Проте офіційного статусу Холмська губернія набула лише 15 листопада, коли рішенням уряду управління холмського губернського старости було внесено до загального списку таких управлінь 2. У свою чергу польські громадсько-політичні кола вважали цю землю частиною стародавньої Польщі і вимагали від австро-угорських властей, щоб вона цілком належала їм, а кордон було встановлено по Бугу. Запобігаючи міжнаціональним ускладненням, цісарський уряд фактично саботував виконання Брестських домовленостей про визначення постійного кордону між Україною і Польщею 3.

Не було досягнуто згоди про кордони між Україною і її північним сусідом. З 30 травня у Києві тривалий час працювала російська мирова делегація (80 осіб) під проводом Х. Раковського, яка, крім інших питань, з’ясовувала розбіжності сторін у кордонній галузі. Але московський уряд не був зацікавлений у розв’язанні українсько-російських проблем на підставі норм міжнародного права. Більшовицькі лідери застосовували будь-яку можливість для розгортання підривної роботи проти української незалежності, оскільки розглядали Україну як невід’ємну частину спільної комуністичної держави і плацдарм для розгортання близької світової революції, а тому використовували переговори для певного перепочинку і накопичення сил. В одному з інтерв’ю пресі голова російської делегації Х. Раковський відверто зізнався, що радянській владі необхідно будь-що втриматися до повстання пролетаріату на заході, а до того моменту слід вести переговори, укладати мирні угоди як тимчасові етапи в цій необхідності протриматися. Порушення кордону озброєними загонами з радянської сторони було звичайним явищем. Про це вказувалося в попередніх розділах.

На відміну від західного і північного кордонів Україна не мала серйозних проблем зі східним. 7 серпня 1918 р. було підписано тимчасову угоду між Українською Державою і Всевеликим військом Донським про розподіл кордонів за адміністративними межами Воронезької, Харківської, Катеринославської губерній і Донської області. При цьому за українською стороною визнавалося виділення землі на схід від Маріуполя у площині, необхідній для «забезпечення єдності адміністративно-господарчого управління міста і порту з їхніми околицями». Обидві незалежні держави визнавали право іншої встановлювати на кордоні свої митниці. За стратегічними міркуваннями до зникнення загрози недоторканності територій України і Дону з півночі донські війська займали залізницю Чортково – Лиски – Поворине. Сторони домовилися в найкоротший термін укласти особливі угоди: про вільний транзит; про митні відносини; про фінансові відносини; про залізничні, поштові і телеграфні конвенції; про змішану комісію з урегулювання питань стосовно Донецького басейну з метою збереження його господарської єдності. До ухвали цих угод уряд Дону зобов’язувався вживати всіх заходів для забезпечення Донецького басейну продовольством і мастильними матеріалами, а України – лісом і металевими виробами 4.

В іншому руслі розгорталися «кордонні» відносини між Українською Державою і Кримом. Голова Кримського крайового уряду С. Сулькевич не сприйняв українську адміністрацію, призначену для урядування на півострові у підпорядкуванні Києва. За обставин німецького арбітражу, коли військові заходів у Криму не можливо було застосувати, українські політики найвпливовішим засобом для гальмування кримської відокремленості вважали економічні важелі. Наприкінці червня Українська Держава почала економічну блокаду півострова: було встановлено митні кордони, які припинили ввіз–вивіз товарів і продовольства.

Україна підпорядкувала собі деякі північні кримські території. Кордонні органи розгорнулися в Перекопі, але у серпні на вимогу німців їх було скасовано 5. 28 червня на Арабатській стрілці, в с.Волок, генічеським військовим комендантом полковником Лосієвським було засновано кордонний пункт, який проіснував до 4 жовтня 1918 р. Крім того, українська сторона в червні встановила додатковий митний нагляд в Новоолексіївці. Ця застава не входила до реєстрового списку митних установ Української Держави і вважалася тимчасовою 6.

У відповідь новостворене кримське Міністерство фінансів 2 липня надіслало обіжник за підписом його керівника графа Татищева до всіх митних і акцизних установ півострова про заборону вивозу за кордони Криму «всяких товаров, обложенных и необложенных таможенною пошлиною или акцизом, за исключением сырых фруктов» 7.

Розпочалася українсько-кримська митна війна. До безпосередньої участі в ній були залучені службовці єдиної в минулому кордонної охорони і митного відомства Російської імперії. Митна війна боляче вдарила насамперед по економіці Криму. Уряд Сулькевича не врахував, наскільки важкими можуть бути її наслідки. Найбільшої шкоди Криму завдало припинення українського ввозу.

Д. Дорошенко з цього приводу згадував: «З Кримом було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію за виїмкою того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. На ближався збір урожаю овочів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики для овочів, дров для сушки стружок, спилок для упакування; все те привозилось, звичайно, з України, але довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування овочів, дров для сушки – і цього всього теж не було. Нарешті, треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на всі продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садівників робилось катастрофічним. Німці вже наперед закупили багато овочів, свіжих і сушених, і тепер усе це гинуло. Морем везти було не можна, бо ніякі кримські овочі не виносили довгої перевозки морем і потім нової перегрузки на залізниці» 8.

До негативних економічних наслідків для Криму призвело й обмеження ввозу товарів його урядом.

26 липня в обіжнику до митних установ за №519 кримський міністр фінансів Д. Никифоров зазначив, що «допускается беспошлинный и безакцизный ввоз в Крым всех дозволенных к привозу товаров, за исключением табака, табачных изделий, виноградных вин и алкогольных напитков». Разом з тим обіжник встановлював значні перепони для кримських приватних підприємців. Так, у ньому було наголошено, що, «основываясь на принципах товарообмена, Министерством финансов выдаются разрешительные свидетельства, в коих точно указано, какой товар разрешено вывезти и какой должен быть взамен его ввезен, а поэтому надлежит до выпуска товара удостовериться, ввезено ли в пределы Крыма то количество и качество товара, каковое указано в разрешительном свидетельстве».

Особливі сподівання уряд Сулькевича пов’язував з монополією на сіль, розраховуючи, що це забезпечить товарні прибутки Криму.

14 вересня міністр постачання ККУ В. Домброво надіслав до митних установ термінову телеграму про те, що «вывоз соли из Крыма может производиться только по разрешениям, выдаваемым Министерством снабжения. Предпринятая мера вызывается необходимостью в целях установки с Кавказом и другими местностями, нуждающимися в крымской соли, взаимоотношения в деле обмена продовольственными и другими продуктами первой необходимости».

З жовтня було встановлено вивізне мито на сіль: 20 коп. з пуда грубого і 40 коп. – дрібного помелу. Стягнення мита покладалося на митників і корчемну сторожу. В місцях добування солі, розташованих віддалік від митних і корчемних постів, їхні службовці для митних операцій мали відряджатися за рахунок власника солі, що повністю сплачував добові і переїзд 9.

За умов майже повного припинення сухопутного вантажного сполучення особливо пильну увагу кримські митники мали приділяти закордонним суднам. 26 вересня вони отримали затверджені крайовим Міністерством фінансів «Правила для приема заграничных судов, совершающих рейсы между Украиной, Крымом и Кавказом», в яких вказувалося, що до некримських суден необхідно застосовувати правила перевірки, встановлені для закордонного плавання відповідними російськими імперськими нормативними актами.

При цьому зазначалося, що «досмотрщики, поставленные у трапа судна, пропускают на него лишь те багажные и товарные места, которые либо адресованы в местности Крыма, либо снабжены таможенными наклейками; всякие иные задерживают, направляя их к таможенному досмотру».

Разом з тим зовсім не підлягали митному контролю німецькі вантажі.

11 липня керченські митники зробили спробу перевірити суднові документи пароплава «Барон Эдмунт Вей» під австрійським прапором, на борту якого знаходилося 4 5000 пудів льняного насіння. Але отримали відповідь від німецького коменданта, що це власність німецької військової влади, яка не підлягає сплаті мита. Після цього випадку управляючий митницею отримав розпорядження з Сімферополя не перевіряти німецькі судна, а лише доповідати про вірогідний вантаж на них 10.

Натомість до суден, які відпливали до українських портів, застосовувались особливі санкції.

Так, 21 листопада управляючий Керченською митницею отримав урядове розпорядження про затримання шкіперів Лесняка і Хорошилова, які в жовтні, замість Севастополя, вивантажили корабельний вантаж у Маріуполі 11.

Урядове регулювання товарообміну, заборонні заходи перешкоджали і транзитній торгівлі, що також негативно позначилося на внутрішньому ринку Криму.

21 серпня управляючий Керченською митницею звернувся до начальника відділу митних зборів ККУ з доводами про недоцільність втручання Сімферополя в справу транзиту товарів через порти Криму. Він зазначав, що отримання дозволу на подальший перевіз вантажів зі столиці потребує часу, а це в свою чергу викликає підвищення ціни на товар. Тому, на його думку, було б «безусловно необходимым, чтобы все разрешения на вывоз, хотя бы только транзитных грузов, а также таких товаров, в обмен на которые ввозятся другие, давались здесь на месте» 12.

Українсько-кримська митна війна врешті-решт примусила уряд Суль-кевича піти на переговори про державне об’єднання з Україною. Цьому також сприяли політичні настрої певної частини населення півострова. Земські російські кола вбачали в об’єднанні крок на шляху до відновлення «єдиної і неподільної» 13, а кримські етнічні українці, природно, прагнули до злиття з великою батьківщиною. Серед кримських татар переважали настрої за приєднання до Туреччини. Але й об’єднання з Україною вони не вважали найгіршим варіантом.

Так, у жовтні 1918 р. сімферопольський повітовий староста доповів у Мелітополь, що «татарське населення, незважаючи на повну несвідомість своїх політичних симпатій до тої чи іншої державної комбінації, підкоряючись голосу шлунку, шукає форму, в якій було б можливим висловити свої побажання в сенсі приєднання до України, розуміючи, що це відкриє кордони» 14.

Кримська делегація у складі голови М. Чарикова, членів О. Ахтамовича, В. Домброво, Л. Фрімана, Д. Никифорова, представників від німців-колоністів Т. Раппа, А. Неффа, від кримськотатарського парламенту – А. Озенбашли і Ю. Везірова працювала в Києві з 26 вересня до 16 жовтня. Але кримчани не сприйняли проекту договору, підготовленого українськими міністрами фінансів, військових, внутрішніх і закордонних справ. Принципові розбіжності полягали у питаннях про форму об’єднання. Україна наголошувала на тому, що Крим об’єднується з нею «на правах автономного краю під єдиною Верховною владою його світлості Пана Гетьмана». Кримська сторона, «спираючись на декларацію свого Крайового Уряду від 25 червня 1918 р., пропонувала встановити з Українською Державою Федеративний союз» 15. Через це домовленості щодо договору не було досягнуто.

На час переговорів українські митні кордони з Кримом у вересні – жовтні 1918 р. зняли, навіть незважаючи на те, що це принесло певні збитки Українській Державі.

Так, 18 жовтня 1918 р. директор департаменту Митних зборів П. Андріїв направив листи до губернського старости Таврії і командира Окремого корпусу кордонної охорони, де пояснював, що встановленим на Арабатській стрілці кордонним пунктом Україна закріпляла за собою чотири озера, «в яких добувається на рік 7 млн. пуд. ліпшої кухонної солі, переробляємої трьома солярнями». Директор пропонував підготувати прохання до уряду про відновлення кордонного пункту на старому місці, вказавши на те, що «поєднання Україною обох берегів Топкого і Сиваша поліпшить становище рибної промисловості у Протоці і Сивашу» 16.

Відповідний жест було зроблено в цей час і з кримської сторони. 25 жовтня начальник управління непрямих податків КПУ О. Малинін звернувся до всіх управляючих митним наглядом з поясненням урядових розпоряджень про застосування нових правил митного догляду корабельних вантажів.

Він зазначив, що в правилах «отнюдь не предлагалось облагать судоходство применением всех формальностей и сложностей делопроизводства, сопряженных с приемом и отпуском судов в собственном смысле заграничного плавания. Лишь в отношении проверки привозимых и вывозимых на них грузов и пассажирского багажа таможенный надзор должен следовать, по возможности, правилам и приемам, установленным для судов заграничного плавания» 17.

Після провалу переговорів українсько-кримська митна війна ненадовго відновилася. Вже 25 жовтня Одеський митний інспектор отримав телеграму від міністра фінансів Української Держави А. Ржепецького. Останній наказав силами Генічеської митної застави терміново заборонити вивіз усяких вантажів до Криму, а вивезені звідти – обкладати митом за загальним тарифом без військової надбавки. Корабельний вантаж і пасажирський багаж знову підлягали процедурі догляду, встановленій для закордонного плавання. Митний нагляд у Новоолексіївці відновлювався. Додатково влаштовувалися митні пости на ст. Чонгар і Чонгарському мості, для чого митники мали звернутися за допомогою до кордонної охорони 18.

Остаточно митна війна припинилася після повороту загального політичного курсу гетьмана до федерації Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією.

15 листопада Рада Міністрів вислухала доповідь міністра фінансів «Про зроблені ним у зв’язку з новим напрямком політики Кабінету по відношенню до Росії розпорядження про перерву митної війни з Кримом» і ухвалила відповідну постанову 19. У відповідь на це 10 грудня О. Малинін, який залишився на своїй посаді після сформування нового кабінету Соломона Крима, надіслав розпорядження до кримських митних установ про те, що потрібно «украинские, кавказские, донецкие суда, плавающие между портами Украины, Дона, Кавказа, Крыма, считать каботажными» 20.

Не все гаразд було й на українсько-румунському кордоні. Попередній гетьманському уряд УНР у питанні про Бессарабію проводив досить стриману політику і не вимагав від румунської сторони приєднання цих земель до України. Його претензії обмежилися прийнятою 13 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради «Заявою румунському урядові». В ній з надією на перерозподіл бессарабської території між УНР і Румунією за «етнографічною ознакою» висловлювалися сподівання, що румунський уряд знайде певний грунт для згоди, котра змогла б задовольнити обидві сторони. Уряд Української Держави на противагу Центральній Раді не визнав румунської анексії Бессарабії і не приховував своїх переконань у необхідності її приєднання до української державної території разом з Хотинщиною і Аккерманщиною. Вже 23 травня на адресу всіх митних установ Української Держави було надіслано обіжник з наказом №260, який 11 травня підписали Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб, міністр торгу і промисловості С. Гутник і директор Митно-тарифного департаменту цього міністерства М. Добриловський.

В ньому, зокрема, було зазначено: «Зважаючи на те, що Бессарабія анексована Румунією і що умови політично-господарських відносин між Румунією та Україною до цього часу ще не встановлені, вивіз всяких товарів в Румунію і Бессарабію безумовно забороняється, …всім урядовим особам та інституціям, до яких це належить, наказується пильно стежити за виконанням цього наказу» 21.

Проте провадження митної війни на румунському кордоні за кримським варіантом виявилося нездійсненним. Його тимчасова лінія, що проходила по Дністру, не мала необхідних влаштувань для запобігання безконтрольній міграції населення через річку. Перепускних пунктів на українсько-румунському кордоні було недостатньо.

2 червня 1918 р. командир одеської кордонної бригади доповів у штаб корпусу, що «прикордонні села Слободзея, Ясна, Маяки і м. Овідіополь дуже великі, а сади поселян цих сіл знаходяться на другому румунському березі Дністра, завдяки чому виникає великий рух поселян на румунський берег і назад.» Тому, на думку командира, виникла потреба в додаткових перепускних пунктах. У свою чергу командир подільської бригади наполягав на додаткових перепускних пунктах в Ісаківцях, Великій Мушні, Студениці, Старій Ушиці, Калюсі.

11 червня з Одеси виїхав помічник митного інспектора для з’ясування районів встановлення додаткових митних пунктів по лінії Дністра. Після двотижневого ретельного вивчення справи він дійшов висновку, що митні переходи особливо необхідні під час навігації пароплавів і на шосейній дорозі до Кишинева. «Через відсутність їх в сучасний момент здійснюється посилений вивіз з України цукру, чаю і хліба. З цим явищем можна боротися лише тоді, коли кордонна охорона стоятиме на відповідній висоті, а поки її немає – встановлення митного нагляду не досягає своєї мети», – записав інспектуючий 22.

Врешті-решт фіаско у митній війні на цьому кордоні спонукало гетьманський уряд на врегулювання кордонних питань з королівською Румунією дипломатичним шляхом. Наприкінці літа 1918 р. з цього приводу до Києва прибула румунська місія, почався переговорний процес про кордони, що тривав до закінчення світової війни.

Загалом слід зазначити, що, незважаючи на певні зміни у зовнішньо-політичному курсі, гетьманський уряд не лише не зруйнував певних державних надбань Центральної Ради у кордонній галузі, а й значно їх розвинув, дотримуючись тут визначеного самостійницького напряму навіть після оголошення в листопаді 1918 р. федеративного об’єднання з небільшовицькою Росією. Разом з тим за гетьманату П. Скоропадського в структурі і функціях державних органів економічної безпеки чітко проглядається дотримання організаційних основ відповідних установ Російської імперії.

Отже, вивчення діяльності охоронних органів, що належали до відання Міністерства фінансів Української Держави – Кордонної охорони, Митної служби і Фінансової охорони – доцільно здійснювати в порівнянні з відповідними їм підрозділами й установами Окремого корпусу прикордонної сторожі (ОКПС), Митної і Корчемної сторожі Російської імперії, беручи це до уваги.

Кордонна охорона. Її підрозділи були організовані і діяли за російськими нормативними чинниками. Згідно зі ст. 2 російського Митного статуту (вид. 1910 р.) ОКПС було засновано для перешкоди таємного провозу товарів через сухопутний і морський кордони Європейської Росії і Закавказзя, а також через кордон з Великим Князівством Фінляндським, в Закаспійській області і на правому березі Пянджу та Аму-Дар’ї. На Мурманському березі в Архангельській губернії нагляд за непроникненням контрабанди з боку Норвегії і Північного Льодовитого Океану покладався на поліцію під наглядом Архангельського губернатора. На кордонах Китаю в області Ферганській, Семиречинській і Семипалатинській, Томській губернії прикордонний нагляд здійснювала митна сторожа, тобто кордонні функції в Російській імперії виконували й деякі інші відомства, що пізніше впроваджувалось і в Українській Державі.

В 1910 р. було видано також «Правила об отдельном корпусе пограничной стражи», що увійшли до «Свода законов Российской империи» як окремий статут. Згідно з ним ОКПС підлягав міністру фінансів, якому 15 жовтня 1893 р. було присвоєно звання «Шефа Прикордонної Сторожі» з особливою формою обмундирування і спорядження, «вважаючи його в цивільних чинах». Особовий склад ОКПС – офіцери, унтер-офіцери і рядові прикордонники вважалися на дійсній військовій службі, а на цивільних чинів розповсюджувалися службові правила військового відомства. Очолював управління прикордонною сторожею, до якого входили штаб, особлива морська, військово-судова, медична і ветеринарна частини, командир корпусу. ОКПС складався із бригад і особливих відділів на чолі зі своїми командирами, що розподілялися Шефом прикордонної сторожі по прикордонних округах. До особливих і бригадних відділів належало кілька загонів, що мали назву за «дистанцією розташування». Їхня кількість і розподіл визначалися міністром фінансів. До особового складу загонів належали об’їждчики і вартівники, а в Закаспійській та Аму-Дар’їнській бригаді – ще й тимчасово наймані кінні джигіти. Окремою дистанцією (довжиною прикордонної смуги) завідував командир загону. На дистанціях розташовувалися постійні пости. На посади їхніх начальників призначалися особи унтер-офіцерського звання із числа об’їждчиків чи вартівників, які залишалися в їхньому підпорядкуванні.

При бригадних штабах ОКПС було створено навчальні загони «для підготовки унтер-офіцерського складу, освіти нижчих чинів за статутами та інструкціями, прийнятими у військах, з застосуванням для особливих потреб прикордонної служби і для виїзду молодих коней».

При бригадах і особливих відділах ОКПС існували особливі суди, які діяли на тих же підставах, що й полкові суди російського Військового міністерства, і розглядали справи нижчих чинів згідно з Військово-Судовоим статутом для муштрових частин.

При деяких частинах ОКПС діяли православні церкви з притчами. У бригадах і особливих відділах існували офіцерські зібрання, солдатські лавки і буфети, в інших підрозділах – їхні пересувні відділення. На певну кількість частин прикордонного округу наказом командира ОКПС визначалися лазарети та їхні відділення і санітарні станції 23.

Для виконання морського нагляду за непроникненням контрабанди діяла флотилія ОКПС, до якої належали всі судна корпусу. Вони розподілялися між командирами бригад і знаходилися в їхній підлеглості.

Організаційна структура Російського ОКПС була адаптована в дещо дрібному масштабі до Української Держави з огляду на суттєве зменшення довжини державних кордонів 12 червня 1918 р. на нараді під головуванням міністра фінансів А. Ржепецького в присутності командира Окремого корпусу кордонної охорони (ОККО) отамана Желиховського, начальника штабу отамана Байкова, начальників прикордонних округів: Житомирського – отамана Бєлявіна, Одеського – отамана Китченка, господаря корпусу отамана Мелентьєва і нового директора департаменту Митних зборів П. Андріїва було прийнято постанову, згідно з якою штаби Одеського та Житомирського прикордонних округів розформовувалися. Кордон Української Держави розподілявся на вісім районів, кожний із яких доручалося охороняти кордонній бригаді, підпорядкованій через свого командира управлінню ОККО. Кожна з шести сухопутних бригад (Подільська, Волинська, Північна, Курська, Хоперська, Донецька) складалася з шести відділів, до яких входило по п’ять загонів, до загону – по три пости.

Особовий склад сухопутної бригади нараховував: 76 старшин, 496 муштрових кінних і 1 646 піших, 217 немуштрових козаків. Дві сухопутно-морські бригади (Одеська і Азовська) мали по 5 відділів, 21 загону, 62 пости. Чисельність кожної з них складала: 62 старшини, 494 муштрові кінні і 186 піших, 396 немуштрових козаків. Загальна чисельність Окремого корпусу кордонної охорони встановлювалася: старшин – 701, козаків муштрових кінних – 4 274, піших – 10 733, немуштрових – 2 378.

Було вирішено посилити штаби нових бригад і відділів старшинами, урядовцями і канцеляристами. Постала необхідність термінової зміни штатів управління корпусу за умови безпосереднього підпорядкування бригад і застосування в кордонній охороні системи організації військового господарства. Командир корпусу отримав завдання відпрацювати окремий штат і сформувати за ним навчальну бригаду «для підготовки новобранців, підстаршин, фельдшерів медичних і ветеринарних, ковалів, а також вдосконалення старшин у спеціальній службі по кордонному нагляду». Для прискорення передачі наказів і отримання доповідей вказувалося на необхідність телефонізації всіх кордонних підрозділів. Постанова вимагала також встановити тісний зв’язок між кордонною охороною і митними установами, для чого включити у штат штабу корпусу старшин, які б знаходилися у розпорядженні митних інспекторів (по одному старшині на кожного з чотирьох діючих в Україні інспекторів).

Ураховуючи рішення наради, у червні 1918 р. було відпрацьовано штати кордонної охорони Української Держави.

Посада командира ОККО передбачала військове звання генерального бунчужного або значкового з річним утриманням 18 000 крб. Його помічник мав бути генеральним значковим (16 500 крб.). Безпосередньо їм підпорядковувались двоє генеральних старшин для інспекцій бригад (генеральний хорунжий або значковий – 15 000 крб.), двоє штаб-старшин для доручень (полковник – 10 200 крб.) і персональний осавул командира корпусу – військовий старшина з річним утриманням 8 400 крб. Посаді начальника штабу корпусу відповідало військове звання генерального значкового або хорунжого (16 500 крб.), його помічника – генерального хорунжого (12 000 крб.). У штатах штабу були також двоє штаб-старшин для догляду зброї (полковник або військовий старшина – 9 600 крб.) і осавул штабу (обер-старшина – 7 200 крб.). Штаб корпусу складався з чотирьох відділів: загального, персонального, організаційного і кордонного на чолі з полковниками (10 800 крб.) та трьох частин. На чолі морської частини стояв капітан 1-го або 2-го рангів (10 800 крб.); частини судових справ, санітарної і ветеринарної – генеральні хорунжі (11 400 крб.). Серед службовців відділів і частин штабу були старші і молодші помічники їхніх начальників, журналісти, архіваріуси, військові канцеляристи, літографи, діловоди, перекладачі, вартові і посильні козаки, шофери, корпусний лікар, фельдшери. У штабі корпусу було три легкові та вантажний автомобілі.

Штат управління кордонних сухопутних бригад складався з командира (генеральний хорунжий або значковий – 12 600 крб.), двох його помічників з кордонного нагляду у Волинській і Подільській бригадах і одного помічника – в інших, начальника штабу і господаря бригади, які мали військові звання полковника або генерального хорунжого з річним утриманням 11 400 крб.; двох старших осавулів (військовий старшина або сотник – 9 600 крб.), двох військових слідчих (штаб-старшина – 9 600 крб.), начальника зв’язку (обер-старшина – 7 200 крб.).

У складі штабу бригади були старші медичний і ветеринарний лікарі (полковник – 10 200 крб.), три молодші медичні і два ветеринарні лікарі (військовий старшина або сотник – 8 400 крб.); а також військові урядовці: завідуючий зброєю (7 620 крб.), скарбник (6 000 крб.), два діловоди (6 000 крб.), квартирмейстер (6 000 крб.), піп (9 800 крб.).

Муштровий склад бригадного управління представляли бунчужний (2 400 крб.), чотар (2 040 крб.), чотири ройові (1 680 крб.), 44 козаки (1 440 крб.), бригадний (2 400 крб.) і два старші телефоністи (2 040 крб.), три бригадні шофери (2 040 крб.) і три їхні помічники (2 040 крб.). Серед немуштрового складу передбачалося: п’ять бригадних (2 400 крб.), шість старших (2 040 крб.) і шість молодших (1 680 крб.) писарів, літограф (2 040 крб.), його помічник (1440 крб.), три вістові (1 440 крб.), 24 джури (кордонці строкової служби), чотири каптенармуси (2 040 крб.), два бригадні (2 400 крб.) і два старші (2 040 крб.) збройні майстри, чотири збройні слюсарі (2 440 крб.), вісім кашоварів (1 410 крб.) чотири хлібопеки (1 440 крб.), обозний чотар (2 040 крб.), 14 обозних козаків (1 440 крб.), два теслярі (2 040 крб.), бригадний (2 400 крб.) і чотири старші (2 040 крб.) шорники, бригадний (2 400 крб.) і два старші (2 040 крб.) ковалі, два шевці (1 440 крб.), бригадний (2 400 крб.) і два старші (2 040 крб.) кравці, чотири бригадні (2 400 крб.), вісім старших (2 040 крб.) і молодший (1 680 крб.) фельдшери, бригадний (2 400 крб.), два старші (2 040 крб.) і молодший (1 680 крб.) ветеринарні фельдшери, чотирилазаретні доглядачі (2 400 крб.), 14 лазаретних служників (1 440 крб.) і священик (2 040 крб.). Посадовим особам бригади належало 33 коні, три брички і 11 парних візків, а також легковий і два вантажні автомобілі.

Штати управління двох сухопутно-морських бригад суттєво не відрізнялися: була відсутня посада начальника штабу (його обов’язки виконував значковий), нараховувалось менше обслуги і канцелярських урядовців.

Бригадні відділи очолювали командири, ранг яких передбачав військове звання полковника або військового старшини (9 600 крб.). Командиру відділу підпорядковувались два помічники (обер-старшина – 6 600 крб.) і господар відділу (військовий старшина або сотник – 7200 крб.), який теж мав помічника (обер-старшина – 6 000 крб.). У штаті управління відділів передбачалися канцелярія і обоз, до складу яких входило три муштрові і 31 немуштровий козак. Коней нараховувалось 20, бричок – 2, парних візків – 6.

Командир кордонного загону мав звання обер-старшини або військового старшини (8 400 крб.). Його помічником був бунчужний (2 400 крб.). Обслуговували господарські потреби загону каптенармус, фуражир, телефоніст, коваль, швець, два хлібопеки, доглядач за кіньми, обозний і джура. У загоні нараховувалось шість коней і парний візок.

Пости сухопутної бригади складалися з начальника варти (чотар кінний – 2 040 крб.), його помічника (ройовий кінний – 1 680 крб.), 18 піших козаків, двоє кінних козаків-гонців для сполоху і кашовара. Сухопутному посту належало мати четверо коней.

Пости сухопутно-морських бригад були трьох видів. Кінний пост очолював начальник варти (чотар кінний – 2 040 крб.), його помічник був ройовим кінним (1 680 крб.). В їх розпорядженні було шість кінних козаків і кашовар.

Морський пост мав такі ж штати, але замість шести кінних козаків передбачалося стільки ж піших. Коней мали лише начальник варти і його помічник.

До складу змішаного посту, крім начальника варти, його помічника і кашовара, входило чотири піші і чотири кінні козаки. Кінні і піші козаки, кашовари отримували 1 440 крб. річних. Згодом передбачалося їх замінити призовниками строкової служби.

При штабах чотирьох бригад існували будівельні частини, які забезпечували інженерне і технічне обладнання, крім свого, ще й суміжного прикордонного районів: Одеська частина – Подільського району, Волинська – Північного, Курська – Хоперського, Азовська – Донецького. Управління будівельної частини складалося чотирьох архітекторів із вищою будівельною освітою (9 600 крб.), восьми десятників (4 200 крб.) і чотирьох писарів (2 040 крб.).

Навчальна бригада складалася з управління, канцелярії, чотирьох учбових сотень, санітарної частини, чотирьох ремонтних команд і обслуги.

Посада командира бригади відповідала військовому званню генерального хорунжого або генерального значкового (12 500 крб.), його помічника – полковника (11 400 крб.), господаря – військового старшини (10 200 крб.), старшого осавула – штаб-старшини (9 600 крб.), чотирьох командирів учбових сотень – штаб-старшини (9 400 крб.), 12 їхніх помічників – обер-старшини (8 400 крб.), чотирьох командирів ремонтних команд – штаб-старшини (9 600 крб.), восьми їхніх помічників – обер-старшини (8 400 крб.), завідуючого майстернею і школою телефоністів – військового старшини (8 400 крб.), його помічника – обер-старшини (6 600 крб.), старших медичного і ветеринарного лікарів – полковника (10 200 крб.), двох молодших медичних і ветеринарних лікарів – військового старшини або сотника (8 400 крб.). Серед військових урядовців бригади були завідуючий зброєю (7 620 крб.), діловод (6 000 крб.), скарбник (6 000 крб.), квартирмейстер (6 000 крб.). Передбачалися посади попа (7 800 крб.) і дяка (2 480 крб.). Муштровий склад козаків нараховував 503 особи, а немуштровий – 170 осіб 24.

Комплектування посад кордонних підрозділів передбачалося переважно особами вільного найму. Але це викликало певні труднощі. Некомплект осіб рядового і підстаршинського складу, які служили за контрактом, на 1 липня 1918 р. становив 90%, а з 1 липня по 1 жовтня – 70%. Тому було вирішено рядових козаків, які отримують 1 440 крб. річних і менше, заміщувати військовослужбовцями строкової служби. Некомплект старшин був значно меншим – 20% протягом 1918 р. Деякі офіцерські посади заміщувалися надстроковцями або козаками строкової служби, які закінчили курс учбових сотень навчальної кордонної бригади 25. Разом з тим при підборі вищої і середньої ланки керівництва корпусу непохитно діяли вимоги п’ятого розділу російського Положення про ОКПС, який визначав порядок зарахування і звільнення його чинів. При зарахуванні на службу до українського ОККО перевагу віддавали колишнім офіцерам російського ОКПС. Слідом за ними призначали на посади молодших муштрових офіцерів.

З липня 1918 р. командиром корпусу було призначено генерального хорунжого М. Савеліїва.

Цей досвідчений генерал. закінчив Віленське піхотне юнкерське училище, з 1882 р. служив у піхотному батальйоні Свеаборзької фортеці. Після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу був старшим ад’ютантом штабу 41-ї піхотної дивізії. Напередодні світової війни виконував обов’язки помічника відділу Головного управління Генштабу. Всі роки війни провів на фронті. Після проголошення УНР відразу пішов на службу до української армії. Був помічником 2-го генерал-квартирмейстера Головного управління Генштабу армії Української Держави, членом комісії з організації військових шкіл і академії.

Начальником штабу залишився Л. Байков, якому також було присвоєно військове звання генерального хорунжого.

Він закінчив Тверське кінне училище в 1877 р. У складі 39-го драгунського Нарівського полку брав участь у російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. Згодом перейшов на службу в Окремий жандармський корпус, генерал-майором став в 1913 р. 26.

Для заохочення служби в кордонній охороні встановлювалися значні пільги її особовому складу. Крім державного грошового утримання, кордонній старшині й урядовцям належало безкоштовне одержання персонального пайка натурою в розмірі одної козацької норми. Дозволялася грошова компенсація пайка. Для членів родини кордонців (жінки і дітей) дозволялося отримувати пайок за інтендантськими заготівельними цінами. Сімейні старшини й урядовці, в яких були неповнолітні діти або які отримували менше 8 400 крб. на рік, мали право на додаткову платню у розмірі 600 крб. річних. У разі користування скарбовими помешканнями в губернських і повітових містах з їхньої щомісячної плати утримувалася 1/5 частина. В іншій місцевості житло старшині й урядовцям надавалося безкоштовно за нормами: обер-старшині – дві кімнати, іншій старшині – одна кімната, а при відсутності такої можливості вони одержували додатково 20% від щомісячної платні 27. Речове задоволення їм здійснювалося за умов грошової компенсації матеріалів згідно з інтендантськими заготівельними цінами, враховуючи один комплект мундирної одежі і два комплекти взуття на рік, одну шинель – на два роки.

Рядові кордонці і підстаршини харчами, обмундируванням і помешканням задовольнялися безкоштовно. Вартість їхнього пайка була на 25% вищою, ніж козаків військової офіції, враховуючи, що кордонці розташовувались постами і їхнє артільне харчування було ускладнене. Норма розміщення рядових кордонців становила 10 осіб на 1 кімнату. Але для їхнього службового поселення було вирішено використати також розбірні бараки Червоного Хреста (благодійної організації, яка діяла під час світової війни). До цього спонукали труднощі у забезпеченні придатними для проживання помешканнями, особливо на західному кордоні, який був зруйнований військовими діями.

Наймання помешкань для кордонної охорони в 1918 р. коштувало державі 863 674 крб. З них для управління корпусу – 16 500 крб., для штабів восьми муштрових і навчальної бригад, 43 відділів, 243 загонів, 6 756 кордонців (фактично 30% від штатного складу корпусу) і 1 000 їхніх коней – 430 461 крб., для старшинських осель, крім губернських і повітових міст, – 388 373 крб. Норми розрахунку службових кімнат для штабів становили: бригади – 16; відділу – 3, учбової сотні, ремонтної команди, санітарної і ветеринарно-фельдшерської сотні, будівельної частини – 2. На їхнє опалення і освітлення в 1918 р. планувалося витратити 1 446 885 крб. Озброєння, інтендантське, інженерне майно ОККО отримував від Міністерства військових справ і Центральної ліквідаційної комісії, що була утворена для розподілення військового скарбу Південно-Західного і Румунського фронтів армії колишньої Російської імперії. Норми розрахунку зброї для кордонних були такими ж, як і для тотожних їм військових підрозділів 28. Загалом на утримання кордонців гетьманський уряд витрачав значні кошти.

Перелік основних статей кошторисних видатків ОККО на 1918 р. складався з утримання центральних установ – 673 694 крб.; грошового задоволення особового складу – 14 676 689 крб.; коштів на постачання, рихтунок і розташування підрозділів корпусу – 16 599 805 крб.; витрат на забезпечення і навігацію кордонної флотилії – 23 284 крб. (кораблі входили до загального складу флоту Української Держави, але оперативно підлягали командирам двох сухопутно-морських кордонних бригад); видатків на лікарські та ветеринарні матеріали – 368 782 крб., адміністративних витрат – 643 140 крб.; коштів на годування особового складу – 94 499 крб.; витрат на будову і ремонт споруд – 1 387 666 крб.

Разом бюджетні витрати на ОККО становили 34 667 559 крб. на 1918 р. 29. З них у травні – серпні було асигновано 9 028 170 крб. А 28 вересня 1918 р. на термінове прохання міністра фінансів гетьманом було затверджено закон про асигнування ще 5 млн. крб. Більшість з них було витрачено на грошове заохочення кордонців і матеріальне забезпечення їхньої діяльності.

Крім цього, у §8 витратної відомості зазначалися «інші видатки на керування». Їхній розпис мав такий выгляд: «По ділам о пачкарстві і видатки по агентурі 4 500, патрульні шляхи: будівля 40 000, утримання і ремонт 5 000, будування і утримання телефонів 15 000, спеціальні вчення 15 000» 30.

Митна служба. В організації системи митного нагляду Української Держави було використано той же принцип, що й для кордонної охорони, тобто залишення російської відомчої мережі із застосуванням її до умов зменшення території нагляду. Зрозуміло, що при цьому українська митна служба утворювалась відповідно до російських нормативних чинників. Згідно зі ст. 1 російського «Устава таможенного» головне управління митною частиною на всьому просторі імперії належало Міністерству фінансів по департаменту Митних зборів (ДМЗ). Митне відомство, крім ДМЗ, складали окружні та дільничні митні управління і митні установи: митниці, митні застави, пости та перехідні пункти. Кількість і межі митних округів та дільниць, установи, що до них належали, визначалися міністром фінансів. Санкт-Петербурзька, Московська, Варшавська, Харківська, Одеська та Архангельська митниці не входили в жоден із округів, підпорядковувалися безпосередньо ДМЗ і мали назву головних сховищних митниць.

Отже, крім Одеської і Харківської митниць, гетьман Скоропадський отримав від Центральної Ради митні установи Південного митного округу Російської імперії, що діяли на території України, а також новоутворені урядом В. Голубовича протягом лютого – квітня 1918 р. (вони діяли і за часів гетьманату).

Серед старих російських митниць були дві внутрішні (Київська і Харківська) та дев’ять митних установ на південному морському кордоні України – від Маріуполя до Одеси включно 31, тобто ще Бердянська, Генічеська, Хорловська, Джерильгацька, Херсонська, Миколаївська, Очаківська, Одеська і Маріупольська. До новоутворених за часів УНР належали центральний відомчий апарат – департамент Митних зборів у складі Міністерства фінансів і митні пункти на кордоні з Австро-Угорщиною і Румунією.

Службові обов’язки українські митники починали виконувати відразу ж після припинення з заходу на схід військових дій. 24 березня на засіданні комісійної ради при ДМЗ виступив запрошений директор Тарифно-трактатного департаменту Міністерства торгівлі і промисловості УНР М. Добриловський. Він вказав на необхідність організації митного нагляду насамперед на кордоні з Австро-Угорщиною, «щоб Центральні держави не змогли отримати з України більшої кількості продуктів, ніж ті, що зазначені в угоді». Рада визнала доцільним ознайомитися на місці з усіма кордонними пунктами, для чого відрядити урядовців ДМЗ з особливими повноваженнями щодо встановлення митного нагляду. У своїй діяльності вони мали керуватися тимчасовою інструкцією, затвердженою міністром фінансів УНР 26 березня 1918 р. Згідно з її положеннями, призначений на посаду управляючого митним наглядом отримував у Київській або Одеській митниці під розписку за особливою відомістю вагонні замки з одним ключем для кожного, спеціальне обладнання і документацію. На місці, за рахунок асигнованого авансу, він мав закупити необхідну кількість канцелярських приладів і матеріалів, організувати обладнання службових приміщень. Після виконання підготовчих заходів належало терміново встановити митний нагляд за перепуском пасажирів; прибуттям з-за кордону вантажів і переадресуванням їх транзитом до Одеської, Київської чи Харківської митниць; затриманням контрабандних товарів і відправкою їх до Київської митниці. У застосуванні заборонних засобів до привізних і вивізних товарів митники співпрацювали з відрядженими на кордон уповноваженими Міністерства торгівлі і промисловості УНР, які мали «відповідні директиви у зв’язку з наступною монополізацією зовнішньої торгівлі» 32.

Протягом квітня на кордоні з Австро-Угорщиною було відновлено більшість митних пунктів у місцях, де вони існували до початку військових операцій. На новому кордоні з Румунією встановили Овідіопольський митний нагляд з відділом у Короліно-Бугазі, а також Маякський, Тираспольський, Дубосарський, Рибницький, Ямпільський і Могилів-Подільський митні нагляди 33.

Подальше вдосконалення митної служби, як і кордонної охорони гетьманської Української Держави, здійснювалося під безпосереднім керівництвом міністра фінансів А. Ржепецького. Департамент Митних зборів з травня 1918 р. очолив досвідчений урядовець П. Андріїв. З головуванням цього директора українські митні інституції набули чіткої організаційної структури з окремо визначеними функціональними обов’язками і штатним розкладом. Остаточний розподіл справ за структурними підрозділами ДМЗ, який складався з канцелярії і чотирьох відділів, міністр фінансів затвердив 5 жовтня 1918 р.

До компетенції канцелярії належали: журнальна реєстрація обліково-звітної документації і листування з митними установами та урядовими органами інших міністерств; статистичний і атестаційний облік особового складу відділів департаменту і відомства, підготовка наказів на призначення, переміщення, звільнення урядовців, призначення їм грошових допомог і пенсій; справи про мобілізацію і призов на дійсну військову службу митних службовців; реєстрація справ за скаргами на дії митників, а також справ про провадження дізнання про службові правопорушення, які вирішуються в адміністративному порядку; забезпечення митних установ ключем для шифрованих повідомлень.

До відання першого відділу входило: діловодство за змінами статей Митного статуту і Положення про митних доглядачів; справи з відпрацюванням штатів департаменту, дільничних митних інспекцій і митниць, визначенням посадових окладів митних урядовців, грошового утримання для канцеляристів і доглядачів; розробка навчальних програм та іспитових тестів для кандидатів на посади контролерів митниць; встановлення правил оцінки контрабандних товарів; визначення порядку догляду пасажирського багажу і речей, вантажів, а також порядку оскарження результатів догляду товарів; справи про кордонну службу і відношення службовців кордонної охорони і митного відомства; діловодство із ввозу іноземних товарів в Україну всіма видами транспорту і українських товарів, які вивозяться за кордон; справи про безмитний і пільговий провіз товарів через кордон, майна дипломатичних і консульських представників, кореспонденції Міністерства іноземних справ, багажу наукових експедицій і окремих мандрівників, домашнього скарбу і спадкових речей іммігрантів, чужоземців і українських підданих, які повертаються на батьківщину.

Другий відділ займався розглядом справ за скаргами на рішення митниць про адміністративну відповідальність за порушення правил перевозу іноземних вантажів, за приховання пасажирами речей від догляду, за перехід кордону не у встановленому пункті, а також займався провадженням дізнання і слідства у справах про посадові злочини урядовців митного відомства. До відання відділу належали й питання, пов’язані з контрабандою: листування про провадження обшуків і вилучень за заявами і доповідями про контрабанду, роз’яснення відповідних положень Митного статуту; розгляд скарг на рішення митних установ за справами про контрабанду, які розглядаються в судовому чи адміністративному порядку; надання митним установам нижчих розрядів прав за розглядом справ про контрабанду; грошове заохочення митників, які затримали контрабандні товари; розгляд звітів про рух контрабанди; зняття з рахунків недоплати грошової пені у справах про контрабанду.

Третій відділ мав повноваження, пов’язані з будівництвом і матеріальним забезпеченням діяльності відомства. Серед них були справи про асигнування на будівельні потреби митних установ і дозвіл на провадження будівельних робіт, придбання ними нерухомості та обладнання; розробка програм і розгляд проектів кошторисів будівництва; розпорядження про ремонт митних будинків і споруд; купівля чи примусове відчуження нерухомості для відомчих потреб, а також продаж, обмін, передача іншими відомствами і прийняття від них нерухомості чи здача її в орендне користування; наймання приватних будинків для митних установ; укладення договорів із приватними архітекторами, техніками і десятниками на допомогу штатним дільничним архітекторам для улаштування водопостачання, каналізації та електричного освітлення в митних районах, а також для обладнання і експлуатації відкритих складських приміщень, залізничних колій, електростанцій і прикордонних мостів; забезпечення будівництва й утримання необхідної кількості пристаней, понтонів, парових, моторних і гребних суден; придбання для департаменту, дільничних управлінь, інспекторів і митних установ канцелярських приладів і меблів, друкарських форм обліку; організація підписки на періодичні видання; забезпечення обмундируванням, амуніцією, теплими речами і взуттям сторожів, доглядачів і інших нижчих службовців відомства; замовлення в Експедиції заготівлі державних паперів гербових бланків, спеціальних прошнурованих книг суворої звітності і розсилка їх до митних установ; забезпечення митниць печатками і штемпелями, пломбувальними приладами, вагонними замками і пресами, протипожежними засобами, терезами, спеціальним лабораторним обладнанням і науковими посібниками для експертів; купівля і наймання коней та екіпажів для митного відомства; вирішення комунальних питань по відомству, наймання двірників і робітників для опалення, освітлення і водопостачання будинків і споруд.

До компетенції четвертого відділу належала фінансова діяльність відомства, а саме: підготовка кошторису видатків і прибутків департаменту Митних зборів з постатейним поясненням для затвердження на законодавчому рівні; організація виконання кошторису, розасигнування кредитів, розгляд і перевірка проектів кошторисів митних установ, складання і розсилання річних і тимчасових касових розкладів про видатки і переміщення кредитів, з’ясування залишків і підсумків кошторису; звернення із запитами на додаткові кредити в законодавчому порядку і з особливого фонду за рахунок кошторису департаменту Державної скарбниці; задоволення невиконаних видатків за затвердженими кошторисами; асигнування коштів на утримання позаштатних урядовців; управління фондами у складі спеціальних коштів департаменту і розгляд звітів про витрати митного відомства; справи про надходження до скарбниці коштів від приватних осіб і цивільних установ на утримання додаткового складу службовців митного відомства та інші витрати; розподіл коштів на утримання канцеляристів, експертів і доглядачів, канцелярські і господарські потреби; організація грошового забезпечення і нагородження (крім нагород і допомог в окремих випадках), нарахування і видача прогонних грошей урядовцям, листування за питаннями, що виникають у цьому зв’язку в митних установах; справи про повернення зі скарбниці і переказ за належністю надлишнє стягнутих митних та інших зборів, а також коштів, неправильно зарахованих у державні прибутки; здійснення розрахунків з Управлінням державними ощадними касами по страхуванню, пенсіях і грошових допомогах митним доглядачам і членам їхніх родин, розподіл винагороди урядовцям митних установ за здійснення операцій ощадних кас, листування у справах державних ощадних кас, які працюють при митних установах; ведення бухгалтерських і допоміжних книг з кошторисних витрат, спеціальних і партикулярних коштів; складання щомісячних перевірочних відомостей з рахунками Державної скарбниці і відомостей про прибутки і витрати кредитів; завідування депозитами департаменту і управління фондами закладів окремих осіб; складання іменних переліків кредиторів скарбниці за затвердженими кошторисами; контроль, скріплення і направлення за відповідною адресою асигнувань департаменту; реєстрація бланків асигнувань і звітність про витрати департаменту; листування з приводу прийняття митними установами коштовностей у рахунок сплати митних зборів 34.

Залежно від обсягу службового навантаження відділів і канцелярії встановлювалась кількість їхніх урядовців. Серед них були начальники, їхні помічники, діловоди, слідчі, бухгалтери, канцеляристи, журналісти, перекладачі, екзекутори, секретарі, касири.

ДМЗ підлягали регіональні митні інституції – дільничні управління митних інспекторів (російські окружні управління було скасовано). Вони утворювались при найбільших митницях. Загалом їх мало бути чотири – Південне (Одеса), Західне (Луцьк), Північне (Київ) і Східне (Харків), але невизначеність постійного російсько-українського кордону заважала розгортанню Північного і Східного управлінь. Митний інспектор контролював діяльність усіх митних установ, які територіально належали до його дільниці. ДМЗ не раз порушувало питання про встановлення єдиних штатів митного відомства на законодавчому рівні, про підвищення рівня митниць на північно-східному кордоні (Голоби і Лунінець). Однак через нестабільність обстановки саме в цих прикордонних районах введення єдиних штатів митного відомства гальмувалося, а загальний штат структурних підрозділів департаменту і дільничних інспекцій не визначався. Розклад штатів затверджувався міністром фінансів окремо на підставі пояснювальної записки директора ДМЗ про характер виконання службових обов’язків конкретно окремою особою.

Не мали остаточного штатного вирішення й митні установи на Півдні. У березні 1918 р. після відновлення митного нагляду на західному і південному кордонах України і створення у складі Міністерства фінансів УНР департаменту Митних зборів митна інфраструктура одеського дільничного інспектора потрапила у його підпорядкування. Тоді до Одеської дільниці входили всі сухопутні і морські митні установи Азово-Чорноморського узбережжя, включаючи Крим. Короткочасність існування Радянської республіки Тавриди не зруйнувала кримських митних установ. З її поваленням між Кримом і Одесою встановився управлінський зв’язок у митній справі. У відповіді від 23 квітня 1918 р. в. о. одеського митного інспектора Значковського на лист управляючого Керченської митниці Павлова від 3 квітня було підтверджено колишню регіональну підлеглість кримських митних установ безпосередньо Одесі. Незабаром їм було надіслано всі нові відомчі розпорядження українського директора ДМЗ П. Андріїва, а також Голови Ради Міністрів В. Голубовича та міністра торгу і промисловості І. Фещенка-Чопівського 35. Протягом квітня – червня 1918 р. кримські митні установи регулярно отримували відомчі вказівки і діяли згідно з ними. Останні обіжники одеського інспектора Гельднера надійшли до Криму на початку липня. У них, посилаючись на закон Української Держави про ухвалу урочистої обітниці для службовців державних установ, пропонувалося скласти її кримським митникам. Але в цей час у складі «Міністерства фінансів, торгу, промисловості і праці ККУ» вже діяв «відділ непрямих податків і митних зборів», очолюваний О. Малиніним. Про службову підлеглість відділу всіх митних установ Криму і сувору заборону зносин з відповідними українськими органами урядом Сулькевича було оголошено ще в перших своїх розпорядженнях. У свою чергу 26 липня ККУ зобов’язав управляючих митницями «истребовать от всех прикомандированных к таможенным учреждениям лиц письменные заявления с указанием желают ли они продолжить службу в Крыму» 36.

Таким чином, Севастопольська, Джанкойська, Євпаторійська, Керченська, Ялтинська, Феодосійська, Перекопська (2 класу) митниці, Арабатська митна застава і Акмечетський, Єнікальський, Алуштинський, Судацький, Таганаський перехідні митні пости 37 втратили управлінський зв’язок з Одесою і навіть не були включені до переліку постійних митних установ Української Держави.

На підставі тих же російських імперських чинників у Криму в червні 1918 р. створено Окремий дивізіон кордонної сторожі, що підпорядковувався міністрові фінансів ККУ. 9 липня кримська Рада Міністрів встановила тимчасовий розпис посадових окладів для військовослужбовців цього дивізіону 38.

Постійно діючі протягом 1918 р. митні установи Української Держави було занесено до державного переліку. Загалом їх нараховувалось 50. Залежно від значення і обсягу роботи вони розподілялися на 22 митниці: 1 класу 1 ряду – Одеська, 1 класу 2 ряду – Київська і Харківська, 1 класу 3 ряду – Волочиська, Радзивилівська, Маневицька (Повурівська) і Голобська (Рожицька), 1 класу 4 ряду – Новоселицька, Миколаївська, Маріупольська, Унгенська, Луцька, Лунінська, 2 класу – Бердянська, Луганська, Херсонська, Ізмаїлська, Ренійська, Томашівська, Гусятинська, Ісаківська, Долгбичевська; 26 митних застав: Генічеська, Хорловська, Джерилгацька, Очаківська, Аккерманська, Вілковська, Кілійська, Усть-Прутська, Кагульська, Фальчійська, Леовська, Немценська, Скулянська, Авраменська, Липканська, Подбільжицька, Дружомольська, Мервенська, Збаражська (Карначевська), Волочиська, Гуківська, Новоселицька, Сатановська, Перебійковська, Торчинська, Тарнорудська; 2 митні пости: Радзивилівський і Шидловецький 39.

Вказані серед цього реєстру митні установи, які розташовувалися на річках Прут і Дунай, опинилися за кордоном – у Румунії і вважалися українськими лише формально до остаточного вирішення українсько-румунських територіальних домагань. Натомість на фактичному кордоні були влаштовані тимчасові митні пункти, на яких в Яручі, Щекінівці, Косниці, Грушках, Каменці, Рашкові, Журі, Гояні митний нагляд вела українська кордонна охорона, а в Малинівці, Соколах і Усті – австро-угорська жандармерія.

12 вересня 1918 р. начальник штабу ОККО генеральний хорунжий Л. Байков звернувся до директора ДМЗ з проханням надіслати сюди митників, «щоб таким чином рангів кордонної охорони було визволено од неприписаних їм обов’язків і було можливо обернути їх до простих обов’язків по охороні кордону». Він також пропонував порушити перед генеральним хорунжим В. Семеновим, військовим уповноваженим українського уряду при Австро-Угорській Східній армії в Одесі, питання про відправлення з кордону австрійських жандармів, що втручалися в українські внутрішні справи 40.

Прикордонні митні установи після укладення перемир’я між Українською Державою і РРФСР у липні 1918 р. поповнилися тимчасовими наглядовими пунктами, розташованими в Остапковичах, Якимівській Слободі, Гомелі, Клинцях, Хуторі Михайлівському, Кореньові, Готні, Бєлгороді, Валуйках, на що асигнувалося 250 000 крб. Проіснували вони до листопада, коли через виступ «різних озброєних груп, що називали себе більшовиками, виказалась необхідність скасування на цьому кордоні митного нагляду» 41.

Митниця в Луганську, заснована у серпні 1918 р. внаслідок договору між Україною і Доном, не встигла розгорнути свою діяльність у повному обсязі. Залізничні потяги з вантажами для митного нагляду проходили транзитом до Києва, Одеси або Харкова, а потім поверталися назад у Донбас, що завдавало великих збитків обом сусіднім державам 42.

Штатний розклад реєстрових митних установ визначався для кожної окремо згідно з її державним значенням і транспортним різновидом: морська, залізнична, шосейна чи пішохідна. Назви посад, які включалися до штатів регіональних митних інспекцій і місцевих установ, стають відомими із закону «Про встановлення розмірів платні служачим митних установ», який було прийнято 5 серпня 1918 р. Для тимчасових митних пунктів на кордонах встановлювався мінімальний штат посадових осіб: управляючий наглядом, контролер, пакгаузний наглядач і його помічники, доглядачі, кількість яких залежала від конкретних службових обставин 43.

У складі дільничних митних інспекцій мали бути: митний інспектор (10 000 крб. річних), його помічник (8 000 крб.), окружний експерт-технік (7 200 крб.), будівельник (6 600 крб.), секретар (6 000 крб.), його помічник (4 400 крб.) і канцелярські урядовці трьох рядів (3 300 – 2 700 крб.). Розмір платні службовців митниць залежав від класу і ряду останніх, що вказано в таблиці44:

Назва посади

Клас і ряд митниці

Митні застави

Митні рогатки (пункти)

1 кл. 1 р.

1 кл. 2 р.

1 кл. 3 р.

1 кл. 4 р.

2 клас

Управляючий

9000

8400

7500

7000

6300

5000

4200

Помічник

7500

-

-

-

-

3600

-

Ревізор (контролер) першого рангу

другого рангу

 

7200

6600

 

-

6000

 

-

5400

 

-

5400

 

-

-

 

-

-

 

-

-

Секретар

5400

4800

4500

4500

-

-

-

Бухгалтер

5400

4800

4500

4500

4500

-

-

Скарбник

5400

4800

4500

4500

-

-

-

Пакгаузний або корабельний наглядач

5400

4800

4500

4500

4200

-

-

Помічники наглядачів, секретарів, бухгалтерів

4400

4400

-

-

-

-

-

Канцелярські службовці: 1 ряду

2 ряду

3 ряду

 

3300

3000

2700

 

3300

3000

2700

 

3300

3000

2700

 

3300

3000

2700

 

3300

3000

2700

 

3300

3000

2700

 

3300

3000

2700

Старший доглядач

2520

2520

2400

2280

2280

2280

2280

Доглядач 1 рангу

2 рангу

3 рангу

2400

2280

2100

2400

2280

2100

2280

2160

1980

2280

2160

1980

2280

2160

1980

-

2160

1980

-

2160

1980

Машиністи, шкіпери, мотористи

3000

3000

2700

2700

2700

-

-

Помічники машиністів, слюсарі, кур’єри, рульові

2100

2100

1980

1980

1980

-

-

Двірники, вартівники, кочегари, гребці

2100

2100

1800

1800

1800

1800

1800

Вказані посади були обов’язково передбачені у всіх наглядових митних установах. Крім них, у штаті митниць обох класів у різній кількості мали бути екзекутори (завідуючі господарською частиною), експерти-хіміки і експерти-механіки 45.

У 1918 р. на утримання класних урядовців постійних митних установ передбачалось 994 734 крб., експертів – 13 430 крб., канцеляристів – 636 568, доглядачів – 1 397 983. Загалом на платню їм держава витрачала 3 042 725 46.

Нові митні установи Української Держави комплектувалися переважно особами, які мали професійний досвід. 3 травня 1918 р. комісійна рада при ДМЗ відзначила, що на той час серед українських митників були: службовці, які числилися в штатах митних установ, розташованих за кордонами України, але отримували платню з фондів місцевих українських митниць; українські штатні службовці, які працювали у своїх установах; службовці митного відомства, відряджені для відкриття нових установ; кандидати на штатні посади митників, які виконували службові обов’язки з 1 січня 1918 р. Для упорядкування грошового утримання всіх вказаних службовців було вирішено закордонних митників, які за обіжником директора ДМЗ №310 від 30 квітня переставали з 1 травня отримувати плату, за їхньою згодою призначати на вакантні посади в митні установи Української Держави. Штатні українські митники, включаючи відряджених, продовжували отримувати платню в своїх установах до перепризначення. Для кандидатів на посади митного відомства було вирішено встановити не менше 30 нових посад з утриманням середнього службовця (250 крб. щомісячно) 47.

Умови зайняття посад класними урядовцями визначав закон від 24 липня 1918 р. «Про порядок призначення осіб на урядову службу». Директор ДМЗ як урядовець IV класу призначався особистим наказом гетьмана зі скріпленням міністра фінансів за попередньою ухвалою Ради Міністрів. Віце-директор (І. Гайдановський-Потапович), урядовець V класу, – наказом по Міністерству фінансів за поданням, затвердженим гетьманом. Начальники відділів, управляючі найбільшими митницями і дільничні митні інспектори, урядовці VI класу, – наказом міністра фінансів. Інші урядовці – в порядку, визначеному міністерством. Відповідним чином здійснювалося звільнення з посад 48.

Гетьманський уряд піклувався про особовий склад митного відомства. На його службовців розповсюджувалися всі пільги, передбачені для державних установ. Крім того, митним службовцям, яких відряджали на кордон для встановлення наглядових пунктів, передбачалися додатково до службової плати добові гроші з розрахунку: управляючий наглядом – 15 крб., контролер – 13 крб., помічник пакгаузного дозорця – 10 крб., доглядач – 7 крб., канцелярист – 8 крб.

21 травня 1918 р. комісійна рада при ДМЗ розглянула питання про звільнення від призову на дійсну військову службу митних співробітників. Серед посадових осіб, яким належало мати бронь від призову до війська, були визначені: у департаменті – директор і начальники відділів; в управліннях митних інспекторів – митний інспектор і секретар; у місцевих митних установах – управляючі митницями, заставами і постами, секретарі, бухгалтери і екзекутори митниць, контролери, а також експерти-хіміки і експерти-механіки (по одному на установу). На черговому засіданні, 23 травня, рада обговорила питання про надання грошової допомоги родинам митних службовців, яких призвали на дійсну військову службу. Було вирішено надавати допомогу родинам осіб, призваних до війська і до цього часу не повернулися додому через полон, безвісну пропажу чи загибель 49.

Урядовцям прикордонних митних установ надавалося безкоштовне службове приміщення з розрахунку: дві кімнати з кухнею – для управляючого наглядом, одну кімнату з кухнею – для сімейних класних урядовців і канцеляристів, одну кімнату з плитою – для сімейних доглядачів, одну кімнату з плитою – для двох неодружених доглядачів.

Відповідно до бюджетних підрахунків гетьманського уряду на 1918 р. витрати по департаменту Митних зборів мали становити 5 409 783 крб.

З них: утримання центральних установ – 329 879 крб., місцевих установ – 4 324 904 крб., різні видатки адміністрації – 100 000 крб., будування та утримання суден для митної служби – 75 000 крб., різні видатки з урядування – 130 000 крб., зведення і ремонт будинків – 450 000, що загалом складало 5 409 783 крб. Плановані прибутки по ДМЗ визначалися в сумі 3 7959 245 крб. З них левова частка належала митним зборам – 37 737 700 крб. Від оплати гербових, судових, канцелярських справ і записів у документах розраховували отримати 100 000 крб., з оброчних статей і промислів – 78 717 крб., від повернення позичок – 37 000 крб., завдяки допомогам Державної Скарбниці із сторонніх джерел – 2 628 крб. і різних дрібних та випадкових прибутків – 3 800 крб. 50.

З доукомплектуванням прикордонних митних установ особовим складом, який став забезпечувати виконання покладених на них функціональних обов’язків, поширювалися їхні повноваження. 3-го травня 1918 р. комісійна рада вирішила надати відновленим прикордонним митницям «право очищення на місці всіх незаборонених до привозу за діючими розпорядженнями товарів і речей залежно від місцевих умов на розсуд управляючих цими установами» 51.

Разом з тим гетьманський уряд почав централізовану регламентацію імпортно-експортної товарної маси Української Держави. Головними торговельно-економічними партнерами України були Центральні держави. Тому більше транспортне навантаження припадало на західний сухопутний і морський південний кордони.

30 травня Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб і міністр торгу і промисловості С. Гутник підписали наказ №1119/1055 про заборону вивозу за кордон сірки, сурику і соди без письмового дозволу Міністерства торгу і промисловості в кожному окремому випадку. 3-го червня з’явився наказ №1152/1127, який, посилаючись на господарську угоду від 23 квітня 1918 р. між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною, встановлював обмеження на вивіз за кордон цілого ряду товарів без дозволу державних установ. Так, на вивіз цукру, худоби, яєць, сала і м’яса необхідно було мати дозвіл Міністерства продовольчих справ, збіжжя – Державного хлібного бюро, спирту – акцизного відомства, вугілля – департаменту Палива, а залізні зломи, шмаття, картоплю й овочі можна було вивозити без окремого дозволу, але в обмеженій кількості. Повна заборона вивозу встановлювалася на мішки, брезенти, мануфактуру, галантерею, мед, патоку, рис, олію, льняну солому, шкіру, гуму, дорогоцінні та рідкісні метали, а також на коней. 11 червня черговий наказ заборонив вивіз мила і живиці, 15 червня – свинцевих солей і коркового дерева 52.

З Центральних держав, крім військового майна, яке ввозилося без догляду, до України надходили переважно товари споживчого характеру. Дозвіл на їхній ввіз надавався в кожному окремому випадку установами Міністерства торгу і промисловості Української Держави. При цьому тоннаж імпортних крамів кожного різновиду обмежувався на підставі діючої постанови Тимчасового уряду, прийнятої в липні 1917 р. (Зібр. Узак. і Розп. Уряд. №189 ст. 1119). При наявності посвідчення про дозвіл на ввіз і відповідності норми ваги українські митники керувалися розпорядженням директора ДМЗ №235 від 26 квітня 1918 р. Відповідно до нього такі товари пропускали в Україну після сплати мита за загальним тарифом з надбавкою 100%.

Митні надходження до скарбниці від чужоземних товарів були досить вагомими.

Так, 10 червня управляючий Одеською митницею доповів директору ДМЗ, що на той час від «різного роду крамів, як-то: в’язаних виробів, панчіх і рукавичок шовкових, галантереї, капелюхів повстяних, цизоркового краму, речового одіяння, хімічних витворів і т. ін. – всього на квоту мит приблизно 28 000 крб.» 53.

Особливо високими були митні збори з тютюнових і алкогольних виробів.

Наприклад, при перетинанні кордону належало заплатити з пуда листового тютюну – 90 крб., з фунта крихтового паливного чи нюхівного – 7 крб. 60 коп., з фунта сигар чи цигарок – 18 крб. 70 коп. З рому, французької виноградної горілки, коньяку, сливовиці, киршвасеру, джину, віскі, спирту при перевезені їх у бочках мито становило 75 крб. за пуд (брутто). Якщо ж ці вироби, а також лікери, наливки, настойки, ефіри, фруктові есенції з додатком спирту перевозилися у пляшках, митні збори складали 90 крб. за пуд (брутто). За виноградні, фруктові і ягідні вина, які перевозились у бочках, сплата мита становила за пуд 19 крб. 80 коп. (міцністю до 160) і 33 крб. (міцністю від 160 до 250). Якщо вино перевозилось у пляшках, то за нешипучі різновиди міцністю до 250 платили мита 26 крб. 40 коп. з пуда, включаючи вагу пляшок. За шампанські вина у пляшках сплачували 55 крб. митних зборів за пуд. Мито з вина, яке перевозили в залізничних цистернах, сплачували з чистої ваги, додаючи 25% з розрахунку на тару 54.

Українські харчові поставки до Німеччини і Австро-Угорщини митом не обкладалися. Загалом Україна зобов’язувалася поставити 60 млн пудів зерна, 400 млн штук яєць, 3 млн пудів цукру, 2,75 млн. пудів великої рогатої худоби (жива вага), 37,5 млн. пудів залізної руди 55.

Крім того, німецькі і австро-угорські солдати мали право харчових поштових відправлень своїй родині. Щомісячна норма становила: борошно – 2 пуди; крупа, квасоля, макарони – по 10 фунтів; олія – 3 фунти. Враховуючи на той час кількість іноземного військового контингенту в Україні (177 000 осіб), 15 листопада 1918 р. Міністерство продовольства направило до Ради Міністрів довідку про вартість цих поштових посилок. За умови тогочасних середніх цін на харчі за пуд приблизні державні збитки на них щомісячно становили 14 116 470 крб. З них коштували: борошно – 354 000 пудів Х 20 крб. = 7 080 000 крб.; крупа – 44 250 пудів Х 20 крб. = 885 000 крб.; макарони – 44 250 пудів Х 55 крб. = 2 433 750 крб.; квасоля – 44 250 пудів Х 12 крб. = 531 000 крб.; олія – 13 278 пудів Х 240 крб. = 3 186 720 крб. 56.

Але навіть такі значні харчові поставки до країн-союзниць були посильними для економіки України. М. Держалюк у своїй монографії наводить дані про український експорт 1913 р. Цифри свідчать, що зазначені вище різновиди продуктів вивозилися тоді з України у кількості в декілька разів більшій, ніж у 1918 р. На думку дослідника, «не тільки війна зруйнувала українську економіку, а цьому неабияк сприяли й масові крадіжки всіляких керівників України» 57.

В умовах нових господарських відносин з Центральними державами надзвичайної важливості набувало офіційне урядове тлумачення кордонних злочинів і порушень, зокрема контрабанди. 8 червня 1918 р. спільного обіжника директорів Митно-тарифного департаменту і департаменту Митних зборів було надіслано на ім’я регіональних комісарів торгу і промисловості. Цей надзвичайний інститут було утворено за часів Центральної Ради з метою тимчасового державного господарського контролю. Гетьман не скасував його, комісари підпорядковувались особисто міністру торгу і промисловості і продовжували тимчасово мати деякі особливі повноваження господарського характеру.

В обіжнику пояснювалось: «Митниці не скрізь ще встановлені і на місцях не скрізь є митні агенти. Тому для усунення недорозумів у справах заборонених до вивозу грузів вважається необхідним з’ясувати, що пачкарством (контрабандою) повинні визнаватися вивіз за кордон або намір до вивозу мимо митних установ або через ці установи, але прихованим від митного контролю, товару, забороненого до вивозу або дозволеного лише з оплатою мита. Вантажі, які заборонені до вивозу, але ж приходять до прикордонних станцій в вагонах, адресованих з якої-небудь внутрішньої станції без наміру провезти їх таємно, нескритими від митного догляду, не можуть вважатися пачкарством і не підлягають конфіскації. Вагони з такими вантажами повинні залишатися на прикордонній станції і не випускатись за кордон, про що тільки треба сповіщати адміністрацію залізниць, яка має повернути їх власнику» 58.

Отже, у справі боротьби з контрабандою гетьманські урядовці намагалися насамперед запобігати огульним покаранням. Тоді ж міністр фінансів порушив у Раді Міністрів питання про потребу видання постанови, яка б мала силу закону щодо контрабандних товарів. Він зазначив, що боротьба з контрабандою – справа загальнодержавна.

Тому «урядовцям митниць, Кордонної охорони, акцизного нагляду та міліції (Державної варти – О.Т.) доручається числити за обов’язок свій – стежити за точним виконанням цієї постанови з застосуванням в належних випадках правил, викладених в Митному Статуті, відносно порядку затримання контрабанди та доставки її до Митниць на їхнє розпорядження затриманих товарів».

Як бачимо, не лише кордонці і митники залучалися до розв’язання кордонних проблем, а й урядовці зовсім іншого відомства Міністерства внутрішніх справ. А. Ржепецький доповідав, що до утворення на кордоні митного нагляду на територію України з Центральних держав було завезено багато товарів, необкладених митом. Потрапивши на внутрішній ринок, ці товари давали можливість великих заробітків для спекулянтів, оскільки товари, завезені легальним шляхом, не могли з ними конкурувати через високу вартість. Для захисту інтересів Державної скарбниці і законослухняних підприємців пропонувалося видати закон, в якому передбачити надсилання в місячний термін до митних установ «усіх товарів, завезених в Україну безмитним шляхом з будь-яких причин». Після їхнього таврування, сплати встановленого мита, вони поверталися у власність приватних осіб чи установ.

У випадку ж невиконання цього розпорядження після знаходження у межах Української Держави таких товарів до їхніх власників «будуть застосовані в повній мірі всі карні постанови Митного Статуту про контрабанду». Далі зазначалося, що «з дня оголошення закону в «Державному вістнику» торгівля неоплаченими митом чужоземними товарами безумовно забороняється, і до всіх випадків продажу таких товарів будуть застосовані зі всією суворістю закону постанови про контрабанду (ст.1045 і слід. Митн. Ст. від 1910 р.)» 59.

Податкова поліція. Отже, у справі боротьби з контрабандою А. Ржепецький, крім митників, кордонних охоронців і вартових кордонних пунктів, покладався ще й на службовців акцизного нагляду. В Українській Державі у складі цього відомства існували свої охоронні підрозділи, які також були утворені за російськими нормативними чинниками. В додатках до «Свода Уставов об Акцизных Сборах» було викладено Положення про корчемну сторожу, в ст. 1 якого зазначалося, що у західних повітах, прикордонних до чужоземних держав, для запобігання проникнення через кордон контрабандних напоїв і для посилення акцизного нагляду була утворена корчемна сторожа. Вона складалася зі сторожів і старших та молодших об’їждчиків, за діяльністю яких наглядали посадові особи місцевого акцизного управління або для цього призначалися особливі наглядачі корчемної сторожі. Райони розташування корчемних сторожів у прикордонній смузі визначалися міністром фінансів з розрахунку, щоб від місць дислокації митних установ чи кордонних пунктів було від 21 до 50 верст. Корчемна сторожа комплектувалася особами вільного найму, яким встановлювалася особлива форма одягу з мідними нагрудними знаками. Сторожа і об’їждчики знаходились на державному утриманні, але не мали чинів і не отримували пенсію після закінчення служби. Вони мали право носіння та застосування холодної і вогнепальної зброї у випадках відвертого нападу на них під час виконання службових обов’язків. Особливі наглядачі корчемної сторожі вважалися на державній службі і користувалися відповідними пільгами. Всі службовці корчемної сторожі при затриманні або викритті ними таємного провозу з-за кордону алкогольних напоїв отримували винагороду із штрафних коштів, присуджених за рахунок винних. Порушників провозу напоїв корчемна сторожа повинна була зупиняти і супроводжувати до найближчого селища, де наглядач акцизного управління складав адміністративний протокол. В окремих випадках під час неможливості доставки порушників до акцизних установ протокол міг скласти старший об’їждчик. За допомогою для виконання своїх службових обов’язків корчемна сторожа могла звертатися до поліції 60.

Отже, в часи Російської імперії і влади Тимчасового уряду підрозділи корчемної сторожі діяли в межах підпорядкування відповідним акцизним управлінням, які підлягали департаменту «Неокладных сборов» Міністерства фінансів. Із створенням УНР почалося формування самостійної податкової адміністрації в Україні. Цей процес значною мірою активізувався після гетьманського перевороту. Колишні російські територіальні акцизні управління були підпорядковані департаменту Посередніх податків, який утворили у складі українського Міністерства фінансів ще в березні 1918 р. Їх очолили податкові інспектори, які згідно з законом «Про установлення розпису платні служачих Податкової інспекції та канцелярських урядовців» від 2 серпня 1918 р. розподілялися на 2 класи: інспектори першого класу (річне утримання 7 500 крб.) – мали управління в Києві, Харкові, Катеринославі чи Одесі, і другого (7 000 крб.) – мали управління в решті губернських міст 61.

17 вересня 1918 р. гетьман затвердив ще один закон «Про збільшення складу і коштів податкової інспекції на Україні». Цей нормативний чинник змінював і доповнював царські закони від 3 липня 1914 р. та 24 жовтня 1916 р. Встановлювалася загальна кількість місцевої податкової інспекції, належної до відання Міністерства фінансів: 120 податкових інспекторів, 150 їхніх помічників, 120 діловодів, 175 їхніх помічників, 175 податкових контролерів, 35 податкових бухгалтерів. Ці посади розподіляли між градоначальствами, губернськими та повітовими містами. На їх утримання з 1 вересня асигнувалося 1 432 199 крб. 62.

Відбулися зміни і серед податкової поліції. Отримала нову назву «корчемна сторожа»: в Українській Державі функціонувала фінансова охорона. Вона також складалася з оглядачів та об’їждчиків, але службовці фінансової охорони відтепер були розташовані за дві версти (позаду) від органів кордонної охорони та митної служби, вздовж державного кордону з Центральними державами. Це була друга лінія боротьби з контрабандою. В основному фінансова охорона була розташована в Волинській та Подільській губерніях. Так, урядовці фінансової охорони Волинського губернського акцизного управління в 1918 р. зосереджувались на 11 постах: Берестейському, Сестратинському, Радзивилівському, Ледухівському, Почаєвському, Олексинецькому, Вишневидському, Колоненському, Вишгородському, Білозерецькому, Волочиському.

Службовці фінансової охорони продовжували керуватися положенням «Про корчемну сторожу», але спеціальна комісія готувала нове положення, що мало ввійти до загального «Збірника законів і розпоряджень по Міністерству фінансів».

Комплектування фінансової охорони здійснювалося за старими вимогами. Перевагу віддавали колишнім корчемним сторожам, військовим і поліцейським, а при підборі службовців звертали увагу на вік, фізичний стан, рівень освіти. Так, у Волинському губернському акцизному управлінні працювало два полковники, вісім капітанів, шість поручиків, чотири підпоручики, 17 прапорщиків. Це були звільнені офіцери російської армії, українці за походженням. Грошове задоволення фінансових охоронців відповідало окладам вартових. Бюджетні витрати на фінансову охорону в 1918 р. було заплановано на суму 289 123 крб. При виконанні службових обов’яз­ків її чини мали спеціальну уніформу та зброю (револьвери та шашки). Дозвіл на носіння зброї давали німецькі військові коменданти. Так, згідно з розпорядженням німецького генерала фон Фалькенгейма навесні 1918 р. на вулицях м. Житомира були розклеєні листівки з вимогами здати всім чинам та урядовцям акцизних управлінь зброю німецькому комендантові для перереєстрації. У тих, хто не здав зброю, німці її вилучали примусово. У травні 1918 р. управляючий Волинським губернським акцизним управлінням Огородников надіслав листа за № 1619 волинському губернському старості з проханням, щоб німці повернули забрану у чинів акцизних управлінь зброю 63.

Службова взаємодія кордонців, митників та податківців. Загальний обсяг службових обов’язків осіб кожного з відомств, які залучалися до захисту економічної безпеки Української Держави, визначався на підставі діючих нормативних чинників. Але складні зовнішні і внутрішньополітичні умови, в яких перебувала Україна в 1918 р., викликали багато особливостей при їх виконанні. У роботі наглядова митна установа здебільшого користувалась таким обладнанням і документацією: вагонні замки з одним примірником ключа до кожного; шпульки для великих вагонних пломб (100-200); товста шворка для великих вагонних пломб (5-10 фунт.); прес для затиску пломб у замках; прес для затиску товарних пломб; розрядник; свинець і кулелійки для великих і малих пломб; кілька щупів; гербові марки різної вартості (загалом на 25 крб.); касова книга; витратний реєстр; пакгаузна книга для запису товарів, відправлених на складку; пакгаузна книга для запису товарів, відправлених транзитом; реєстри вхідних і вихідних паперів; реєстри наявних для запису вантажних документів; книги для догляду пасажирських речей (3-5 штук); книга для обліку вагонних замків і ключів до них; бланки провізних посвідчень для відправки транзитом пасажирських місць (20-40 шт.); бланки відомостей для здачі у відповідні установи прийнятих зборів і форми бухгалтерських книг 64.

Митники повинні були вести короткий облік пасажирів, які перетинали кордон, із вказівкою місця прибуття, імені, по батькові і прізвища, а також документа, згідно з яким і з чийого дозволу прибула особа.

27 травня директор ДМЗ надіслав до митних установ обіжника з інструкцією «Про порядок пропуску через кордон пасажирів», у якій вказав, що «з огляду на віднесення митниці одного із прикордонних питань про порядок пропуску як від’їзду, так і приїзду із-за кордону пасажирів: 1) Обов’язки по перевірці паспортів осіб, переїжджаючих через кордон, повинні лежати до видачі по цій справі осібних правил цілком на митних установах. 2) Пропуск за кордон і повернення на Україну всіх осіб, окрім співробітників Митниць, може бути допущений тільки по виданим відповідними владами документам, на котрих будуть поміщені написи німецьких влад, котрі виїзд за кордон розрішають. 3) Пропуск чужоземних прикордонних мешканців із-за кордону може бути допущений тільки по документам, виданим закордонними відповідними владами. 4) Видача дозволів на виїзд за кордон прикордонним мешканцям, окрім співробітників Митниці, ніколи не була обов’язком Управителів Митниць, а через це і зараз Управителі Митниць ні в якім разі не можуть видавати цих дозволів прикордонним мешканцям. 5) По існуючим до цього часу законам ніяких податків за перевірку пашпортових документів митні установи не брали, а через це і зараз нема жодних підстав вимагати за перевірку яких-небудь податків від осіб, переїзджаючих кордон».

За обіжником директора ДМЗ від 9 червня митному догляду підлягав пасажирський багаж, що вивозився за межі України. У випадках «провозу харчових продуктів в кількості, переважаючій потребу пасажира в дорозі», митники мали сповіщати про це комісара торгу і промисловості 65.

Грошові кошти, які вилучали у пасажирів, зберігалися у місцевій поштовій конторі або у скрині кордонної охорони. Прибутки митниці направляли у найближчу поштову контору або відділення державного банку, про що звітувалося до ДМЗ. Інші кошти – поштовими переказами до Державної скарбниці.

17 червня обіжник директора ДМЗ за №1281 повідомив митні установи, що австро-німецька валюта повинна прийматись як від австро-німецьких військових, так і від приватних осіб за твердим курсом, тобто: марка – по 75 коп. і крона – по 50 коп., при чому «всі поступаючі до митних кас австро-німецькі гроші не повинні видаватись ні по яким виплатам, а повинні повністю здаватися до інституцій Державного Банку або Скарбниць згідно існуючого порядку здачі прибутків Митниць».

Охорона поїздів і окремих вагонів у районі митниці покладалася на доглядачів, а у випадку їх недостачі начальник митної установи повинен був звертатися до кордонців. Для перевантаження товарів зверталися до начальника місцевої станції чи порту або наймали робочу силу на відпущений аванс – 600 крб. щомісячно з розрахунку 20 робітників на день на один поштовий, один багажний і два вантажні вагони. На документах закордонних поїздів, які прямували транзитом до Одеси, Києва чи Харкова, робили позначку «без перевірки», а на накладних ставили печатку митниці. Копію накладної надсилали до ДМЗ. Накладні на закордонні вантажі разом з одним примірником поїзного списку і вагонного листа відразу після відходу поїзда надсилали за належністю до Одеської, Київської чи Харківської митниці, а другий примірник – у місцеву Контрольну палату. Про стан речей начальник митної установи не менш ніж два рази на тиждень звітував до ДМЗ.

Окремий обіжник директора ДМЗ від 17 червня за №1282 визначав дії митників під час перевозу через кордон коней.

В ньому вказувалося, що «згідно зі ст. 1131 «Устава Таможенного» затриманих при спробі тайного вивозу за кордон коней, аж до остаточного вирішення справи митниці повинні передавати найближчим частинам Кордонної Охорони під розписку командира частини на описі, а як кордонної Охорони немає, то корчемній сторожі» 66.

Крім цього, в обов’язки кордонців входило забезпечення недоторканності кордонів щодо нелегальної міграції людей, а також запобігання контрабандному перевезенню товарів і вчиненню інших злочинів у прикордонній смузі. На варті вони знаходились цілодобово і в робочі години митних установ поряд з митниками перевіряли перепускні документи у громадян. Їхні дії обмежувалися встановленням істинності власника документа. Після закриття митного пункту його здавали під охорону кордонцям з недоторканністю до ранку. Основними засобами несення кордонної служби були патрулювання вздовж кордонної смуги, вартова служба на спеціально встановлених постах і митницях, секрети.

Для узгодження дій митників і кордонців при ДМЗ і управліннях дільничних митних інспекторів знаходилися спеціальні штаб-старшини Окремого корпусу кордонної охорони. Згідно з інструкцією, затвердженою в червні міністром фінансів, вони призначалися командиром корпусу і підпорядковувались йому в службовому відношенні. Але директор ДМЗ і митні інспектори мали право їх відряджати на кордон самостійно чи у складі ревізорів департаменту і помічників інспекторів «для обслідування на місці питань стосовно митної справи, охорони кордону чи дій урядовців митного відомства і кордонної охорони, для провадження сумісних розслідувань щодо непорозумінь між службовцями цих відомств.» Про результати розслідувань штаб-старшини повинні були доповідати директору ДМЗ і митним інспекторам, але мали право й безпосередньої доповіді командиру ОККО. На утриманні ці штаб-старшини знаходилися в штабі ОККО, але свої відпустки узгоджували з ДМЗ чи митним інспектором. У їхньому розпорядженні могли бути помічники і канцеляристи.

Штаб-старшини для доручень неодноразово влагоджували справи, що виникали через непорозуміння між митниками і кордонцями.

Найгучнішою була справа в Тарноруді. 27 жовтня після взяття митного посту під охорону Торчинського кордонного загону виникло непорозуміння між командиром загону сотником Маловим і управляючим митним наглядом Чирським. Для розслідування справи директором ДМЗ негайно було відряджено помічника західного митного інспектора Кондрацького і штаб-старшину для зв’язку сотника Бергмана. Вони з’ясували, що результатом непорозуміння був перепуск товарів з Австро-Угорщини в нічний час за наказом Чирського, чого не можна було робити, оскільки пункт був зданий під охорону кордонця. Наслідком розслідування стало розпорядження директора ДМЗ від 22 листопада 1918 р. про переведення п. Чирського на посаду з меншим обсягом роботи без підлеглого особового складу 67.

Стосунки українських органів економічної безпеки із німецько-австрійськими союзниками. З архівних документів загалом очевидно про сумлінне виконання українськими кордонцями, митниками і фінансовими охоронцями своїх обов’язків. Але їхні законні вимоги не завжди знаходили порозуміння у німецького і, особливо, австро-угорського військового командування. Про «поступовий розклад, який відчувався з перших днів приходу на Україну австрійців», згадував гетьман П. Скоропадський.

Він писав, що «суворості у австрійській армії значно перевищували те, що у цьому відношенні було в німецькій, але порядку не було, і начальство, напевно, було не на висоті через спекулятивні тенденції» 68.

Австро-угорські військові відкрито грабували Українську Державу. Наведемо лише кілька свідчень. 3 червня управляючий Одеською митницею доповідав уповноваженому українського уряду при головному командуванні Східної армії Австро-Угорщини С. Гербелю, що у розпорядженні митників «немає засобів для запобігання неправильним діям австро-німецьких збройних солдатів». Протягом червня було зареєстровано 11 випадків брутальної поведінки австро-угорських військових з митниками. Під загрозою застосування зброї вони перешкоджали догляду вантажів, які завозили до України, і сплаті мита за них.

Не могли протидіяти переважаючим силам й українські кордонці.

7 серпня командир ОККО генеральний хорунжий М. Савеліїв доповідав міністру фінансів: «В сучасний момент за межі України продовжується вивіз австро-німецькими військовими не тільки військового майна, але й інших предметів і продуктів, що ніякого відношення до військового майна не мають, причому силою зброї чиниться співучасть до таємного провозу товарів через кордон приватним особам, переважно жидам. З приводу цих непорозумінь мій попередник не раз звертався до Штабу Генерала Ейгхорна і австро-угорського командування з проханням дати розказ підлеглим їм рангам не перешкоджувати рангам Кордонної охорони виконувати їх спеціальні обов'язки, але судячи по тому, що випадки, подібні викладеним, продовжуються навіть погрозами, можливо припустити, що всі ці прохання були даремні. При такому становищу справи виконання рангами Кордонної охорони їхніх обов'язків по догляду за вивозом і ввозом товарів у повній мірі, згідно виданих на цей предмет законам, стає не можливим». У доданому реєстрі відзначалося, що 9 червня кордонці Збаразького загону Подільської бригади, перебуваючи у секреті, затримали австрійських солдатів, які вночі через кордон переганяли 45 голів худоби, але кордонців роззброїли і побили порушники, які переважали їх силою. 20 червня австрійські військові на Карначевській митниці під загрозою застосування зброї відібрали трьох корів і двох коней, які були затримані рангами 13 загону Волинської бригади при переводі через кордон. Кордонця, що супроводжував пачкарство, було ними побито. 26 червня кордонним вартовим був затриманий гурт худоби кількістю 45 голів і два коні, яких гнали через кордонну межу озброєні австрійські солдати. Старший з них пішов до австрійського м. Скали і привів військову команду на чолі з лейтенантом Фоглером. Після тривалого змагання, погрожуючи вжити зброю, австрійцями худобу було визволено. 4 липня під час слідування пачкарства з Волинської бригади у Карначевську митницю на українських конвоїрів біля села Буглава напали озброєні австрійські солдати, відібрали пачкарство, роззброїли їх і повели у село Жуківці до свого коменданта.

С. Гербель неодноразово звертався до імператорського і королівського губернатора м. Одеси фельдмаршала-лейтенанта фон Бельця з поданням про розслідування кордонних злочинів, вчинених австро-угорськими військовими. Але 20 липня оберквартирмейстер Східної австро-угорської армії генерал фон Зендлер відповів йому: «Здебільшого в означених випадках митним керівництвом зроблені такі неясні доповіді, що розслідування у вказаних військових осіб не можливе» 69. Кількість кордонних порушень австро-угорських військ зростала відповідно до розвалу імперії.

Управляючий Одеською митницею доповідав новому уповноваженому українського уряду генералу фон Рауху, що 17 і 19 вересня, незважаючи на протести митників, до Австрії було вивезено: на пароплаві «Керкіра» – 4 340 пуд. порожніх мішків, 2 091 пуд. вовни, 262 пуд. мотуззя, 452 пуд. брезенту, 812 пуд. бурячного насіння; на пароплаві «Кіос» – 550 коней, 1 710 пуд. ячменю, 1 200 пуд. сіна. 27 вересня австрійський військовий комендант м. Гусятина лейтенант Томачек з'явився зі збройним загоном (12 осіб) у штаб 2 відділу Подільської кордонної бригади і в ультимативній формі під загрозою застосування сили оголосив вимогу про повернення кордонцями затриманих коней. 30 вересня з Херсонського порту без дозволу митників до Австрії на пароплаві «Мрія» було вивезено 45 978 пуд. пшениці і 29 198 пуд. ячменю. 3 жовтня на Могилів-Подільській митниці за допомогою австрійського кордонного жандарма капрала Козлера було переведено за кордон 89 коней. 1 жовтня у Херсоні без дотримання митних формальностей німецький буксир «Єлізавет Фріч» забрав дві баржі під австрійським прапором, навантажені 85 110 пуд. пшениці, 1 200 пуд. вовни, 10 985 пуд. ячменю, 16 775 пуд. борошна 70.

З початком революційних подій в Австро-Угорщині командування імператорською і королівською Східною армією втратило контроль за діями своїх підлеглих. Австро-угорські війська цілими частинами вантажилися в ешелони і через західний український кордон самочинно поверталися додому. При цьому солдати обеззброювали, а нерідко і вбивали своїх офіцерів, продавали зброю, грабували прикордонні селища і станції.

Отже, підсумовуючи огляд діяльності органів економічної безпеки Української Держави, варто відзначити, що їхні службовці доклали чимало зусиль для захисту економічної безпеки держави. Проте складні зовнішньополітичні умови, в яких відбувалося українське державне відродження, анархічні тенденції в середовищі союзних військ негативно впливали на ефективність службової діяльності охоронних установ Міністерства фінансів Української Держави. Сам П. Скоропадський охарактеризував її так: «Справа просувалася важко. Але у будь-якому випадку, як погано це не просувалося з-за того, що всі платні вояки той самий розпропагований елемент, все-таки корпус своїми арештами контрабанди себе відшкодовував» 71. За доповіддю директора департаменту Митних зборів П. Андріїва від 26 грудня 1918 р. за допомогою кордонців і фінансової охорони митні установи зібрали мита на суму 44 303 864 крб. 72, тобто цілком окупили видатки держави на утримання кордонної, фінансової охорони і митних установ.

ap14.html