РОЗДІЛ V ДОБРОВОЛЬЧІ ОХОРОННІ ФОРМУВАННЯ


В нашому дослідженні термін «добровольчі формування» досить умовний. Під цією ознакою розуміються озброєння, що мали від держави дозвіл на створення і визначені нею функції, але комплектувалися особовим складом без примусової мобілізації і сплати деяким його категоріям грошового утримання із державного бюджету. Характерно, що при їхньому створенні гетьман керувався здебільшого не національними, а соціально-політичними мотивами. Тобто теоретично зброю могли отримати всі особи, здатні до цього, що бажали стояти на сторожі приватної власності і ринкового господарства, виступали проти соціалістичних і комуністичних соціально-економічних експериментів, яких зазнала Україна в 1917 – на початку 1918 рр. Виключення становили козацькі організації, де враховувалась національність.

Добровольчі формування не мали також чіткого відомчого підпорядкування. Різного часу або одночасно вони перебували під контролем як міністерства Військових, так і Внутрішніх справ, а також гетьманського Штабу і місцевої державної адміністрації. Тому серед формувань, що діяли за гетьманату і визначені нами як добровольчі, доцільно відокремити такі їхні різновиди, як військово-козацькі організації, сільські загони самооборони, міські офіцерські дружини. Крім того, слід враховувати, що на завершальній стадії існування гетьманського режиму на території України активно створювалися добровольчі військові частини російських «білих» генералів, в яких найманці забезпечувалися всіма видами військового утримання. Але ж ми вдаємося до їх розгляду саме в цьому розділі тому, що це пов’язане з особливою роллю, яку відігравало російське офіцерство в охоронній системі гетьманату.

§1. УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВО-КОЗАЦЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ


Використання П. Скоропадським гетьманату як національної традиції в організації державного правління в Україні неминуче повинно було поставити питання про його ставлення до козацтва. Якщо є в державі гетьман, тобто козацький проводир, то й опорою влади його належало бути, насамперед, козакам. Тому невипадково вже в Законах про тимчасовий державний устрій України було оголошено права і обов’язки «козаків і громадян Української Держави» 1. Тим більше, що П. Скоропадський був переконаний в затвердженні постійного українського гетьманату.

Він згадував: «Я не говорю, що не припускав, щоб в Україні в майбутньому не було гетьмана, навпаки, я був упевнений, що це здійсниться, але я міркував, що, насамперед, буде створена партія, яка бачить в порятунку Батьківщини необхідність влаштування сильної влади в особі диктатора-гетьмана, і що цей диктатор проводив би ті принципи, які ляжуть краєкутними каменями в основу партії, потім ця партія все поширюючись і збільшуючись чисельно, створила б свої відділи по всій Україні, які б в свою чергу, підтримували ідею гетьманства і його починань» 2.

Проте сподівання П. Скоропадського не збулися. Ми цілком згодні з сучасною точкою зору А. Гриценко, що гетьмана підтримували лише хлібороби-власники та середня інтелігенція, а опозиція гетьманському урядові продовжувала зростати 3. Разом з тим, на наш погляд, не можна не погодитися й з висновками І. Нагаєвсь­кого про те, що «громадянську війну і повалення гетьманського режиму треба класти не на виключний рахунок «малоросійства» гетьмана, а в однаковій мірі на соціалістичні програми українських партій, що не хотіли прийняти його консервативної форми правління» 4.

Ідея козацької держави як гасло підтримки гетьманської влади. Хліборобські організації під назвою «Союзы земельных собственников», до яких входили як заможні селяни, так і поміщики, стали виникати в українських губерніях ще в 1917 р. Здебільшого їх очолювали російські або зросійщені поміщики, які підтримували ідею «єдиної і неподільної». Національного забарвлення хліборобський рух прийняв тоді на Лубенщині, де в червні 1917 р. на установчих зборах було створено Українську демократично-хліборобську партія. В серпні вона стала діяти за програмою, проект якої підготував В. Липинський. В ній визначення форми державного правління відноситься до Українських установчих зборів, на яких УДХП повинна відстоювати республіку, де законодавча влада належатиме Сейму, а виконавча – Генеральному Секретаріату. Але лідери партії В. Ли­пинський і С. Шемет дещо пізніше заявили, що її «гетьмансько-монархічна і класова течія» погодилася на уступки в бік республіканства проти «одвертого виставлення в програмі принципа гетьманства» лише з тактичних міркувань, «в ім’я принципу національної єдності, репрезентованого тоді Центральною Радою». Найкращою ж формою державного правління вони вважали гетьманську монархію зразка козацької доби. При цьому ідеолог УДХП – В. Липинський виходив з живучості серед українського народу козацької традиції, в тому числі й гетьманської. Вона могла легітимізувати нову владу, об’єднавши всі соціальні верстви країни в особі гетьмана, який стоїть над ними в ім’я національної ідеї 5. Тому невипадково УДХП ввійшла у співпрацю з консервативною партією «Українська Громада», засновником якої був генерал П. Скоро­падський. Серед членів «Громади» були «вільні козаки» і вояки 1-го українського корпусу, організатором і командиром яких він був.

Отже, концепція розбудови Української Держави 1918 р. на козацько-гетьманських засадах мала ідеологічне підґрунтя і реальну політичну організацію. Але обраний хліборобським з’їздом гетьман не відразу вдався до відбудови козацтва за традиційним територіально-полковим устроєм. По-перше, він не міг цього зробити з огляду на необхідність дотримання домовленостей з союзниками про роззброєння всіх недозволених ними воєнізованих формувань. По-друге, відокремити збройні загони, які на той час використовували козацькі клейноди, від інших, стихійно виниклих формувань, що в значній мірі скомпрометували себе відвертими бандитськими нахилами, було практично неможливо.

Досить яскраву характеристику цим добровольчим озброєнням дає доповідь начальника оперативного відділу полковника Є. Мішковського 1-му генерал-квартирмейстеру Головного управління Генштабу від 9 вересня 1918 р.:

«Оперативний відділ не має певних відомостей про те, які в різних місцях України маються «приватні охоронні загони». Повинен однако ж зазначити, що в березні і квітні місяцях, тоді, як влада ще не окріпла, а Уряд не мав у розпорядженні засобів для боротьби з анархією, на місцях самочинно формувалися загони для боротьби з більшовиками. Підставиною для таких формувань був словесний наказ Військового Міністра, що хоча Вільне Козацтво як бойова сила, розкасовано, але як культурна організація воно може існувати, й з нього на місцях на свій жах і ризик місцева влада по згоді з місцевим самоуправлінням і організаціями може формувати загони на допомогу вартовим сотням з тим, щоб Уряд давав тільки зброю, а утримання загонів лягало б на місцеві організації. Таким чином і почали формуватися приватні охоронні загони. Матеріалом для формування цих загонів були або поляки, або офіцери бувшої російської армії, не уроженці України і військового часу. В загони пішли не ідейні робітники, а різного роду діячи, які не брезгують ніякими засобами. Ці загони отримали дуже сумну відомість на Україні. Вони не насаджують порядок, а зводять старі рахунки з населенням, вимагають контрибуції для поміщиків, а за одно і для себе. При екзекуції ці загони не розбирають ні правого, ні винуватого, і майже завжди керуються поміщиками, особливо поляками. На Україні вони відомі під назвою «карні загони» і знаходяться в розпорядженні повітових старостів. Із таких загонів найбільш відомі по своїй діяльності Могілівського повіту (Подільської губурнії) із поляків, Олександрійського повіту (Херсонській губернії) із офіцерів і на Київщині із офіцерів. З великою долею правди можливо сказати, що ці «карні загони» одна із, якщо не головних, то суттєвих причин повстання, позаяк вони дають 75% для більшовицької агітації» 6.

Про невиправдану жорстокість приватних озброєних формувань, утворених раніше, але існуючих за мовчазної згоди нового уряду, повідомив П. Скоропадського червневий Всеукраїнський земський з’їзд. У меморандумі земців зазначалося:

«Каральні загони, за допомогою яких влада України сподівається встановити порядок і мир, творять насильства, мордують селян, плюндрують жінок та дівчат, грабують, накладають контрибуції, спалюють села, арештовують, без суду і провини розстрілюють… Населення, тероризоване нелюдськими тортурами, або впадає у відчай безнадії, безпорадності і розбігається по лісам, ховається в погребах і ровах, або зневірюючись у законі і справедливості, не маючи ні від кого захисту, починає захищати самого себе зі зброєю в руках» 7.

Враховуючи ці обставини, гетьман намагався вгамувати загалом стихійне утворення озброєних формувань і одночасно звернути козацький рух в нормативно-правові межі держави. 2 червня 1918 р. у «Державному вістнику» було надруковано «Відручний лист Гетьмана України про ліквідацію приватних і вільнокозацьких організацій і створення Козацької Ради» до військового міністра, в якому вказувалося, що «гетьман твердо і непохитно стояв на своїй меті будування великокозацької України і її національного війська, яке тільки одне може бути дійсним її оборонцем». І тому «вирішив прийняти всі заходи до того, аби козаччина, в яку увійде цвіт української людності, стала дійсно провідником національної ідеї і великим кадром будучої Української козацької армії». В листі гетьман оголосив, що «всі приватні і вільно-козацькі організації, київський відділ і печатки з нинішнього дня касуються і об’являються недійсними, також і посвідчення, видані ними». Відтепер всім «вільним козакам» належало «іменуватись просто козаками». Військовому міністру доручалося «негайно скласти козацьку Раду для праці по виробі статуту для організації козацтва на Україні, так щоб ці організації з’являлись дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави й Армії». Гетьман передбачав в майбутньому щодо козаків видання окремої Грамоти, « яка раз на все опреділить закон про козацький стан, їхні права і привілегії, спираючись на наші стародавні традиції в універсалах і грамотах Гетьманами України зазначених» 8.

Нормативні засади козацької організації. Виконуючи вимоги доручного листа, статутний відділ Головного військово-юридичного управління спільно із Власною канцелярією гетьманського Штабу протягом червня–липня підготували «Статут Генеральної Козацької Ради», який визначав «порядок її засідань, склад, повноваження та засоби для утримання». Згідно цього статуту «основним нагальним завданням Ради «вважалося:

«1) Поновлення історичного Українського козацтва для утворення Української, з усіма її історичними традиціями Держави, під владою Гетьмана. 2) Утворення твердої опори для проведення в життя та свідомість Українського народу всіх реформ, викликаних обставинами сучасного моменту та маючих на меті добро всього народу взагалі і козацтва зокрема». На підставі цих завдань були сформульовані головні напрями діяльності Ради, а саме: «1) Прищеплення серед людності України здорових, з погляду державної вигоди, ідей та поширення Української ідеї Державності методом зразку виключно, себто формування з хліборобів-власників (козаків) організованих військових частин для боротьби з анархічними виступами проти порядку на Україні, під яким-би прапором ті виступи не робилися. 2) Проведення в життя заходів до об’єднання та організації хліборобів України всіма, які матимуться при існуючих обставинах, засобами. 3) Культурно-просвітна праця на місцях».

Отже, зі статуту чітко углядається дві основні функції Генеральної Козацької Ради: військово-організаційна і культурно-просвітницька. У відповідності до їхнього здійснення Статутом було визначено організаційний склад Ради, до якого належало 33 особи. Президію очолював сам гетьман. Він призначав ще 11 членів Президії, серед яких один був його заступником.

За штатним розкладом Ради, що додавався до Статуту, посада голови Президії називалася отаман Ради, дорівнювала урядовцю 1-го класу з річним утриманням за головною посадою. Заступник отамана Ради був урядовцем 3-го класу і мав 18 000 крб. річних, десять членів Президії – урядовці 4-го класу – по 13 500 крб. За пропозиціями Президії гетьман призначав 12 членів Ради, яким розмір утримання визначався на засіданні Президії. Ще дев’ять членів Ради обиралися козацькими громадами на місцях, по одному від кожної губернії. Їхня плата зберігалася за основною посадою. На загальних зборах Ради члени Президії мали вирішальний голос.

Крім того, штатами передбачалися посадові особи, які не мали права голосу, але були присутні на всіх засіданнях Ради. Серед них були осавул для доручень при заступнику отамана Ради (9 000 крб.) і «писар, запроханий президією і затверджений наказом Гетьмана» (10 800 крб.), який очолював канцелярію при Раді. До складу канцелярії входило два помічники писаря (9 000 крб.); комендант, який поєднував в собі й посаду господаря (9 000 крб.); його помічник (7 200 крб.); два урядовці (4 200 крб.); три кур’єри (1 800 крб.); два шофери (4 800 крб.); два їхніх помічники (3 600 крб.).

За рішенням Президії Ради могли створюватися комісії (комітети) які називалися «Малі Ради». До їхнього складу залучалися відповідні фахівці, яких називали експертами, але вони мали дорадчий голос. Головами Малих Рад могли бути лише члени Генеральної Козацької Ради. Працюючи у складі комісій, експерти продовжували отримувати плату за своєю постійною посадою, а «роз’їздні і поденні» – за призначенням Президії. Серед обов’яз­кових Малих Рад вказувалося на культурно-просвітницьку та економічну комісії і «особий відділ». Втілювати в життя рішення Генеральної та Малих Рад повинні були кошові отамани, які підлягали безпосередньо гетьману і відали «як начальники всіх козацьких і військових частин на підлеглій території питаннями їхньої шеренгової підготовки і постачанням по узгодженню з Військовим міністерством».

В Статуті також зазначалося, що «при Кошовому Отамані в разі потреби формуються за його розпорядженням Місцеві Ради». Кількість членів цих рад визначалася їхнім головою і затверджувалася кошовим отаманом. Головою місцевої ради обов’язково мав бути відповідний отаман: в межах губернії – кошовий, повіту – полковий, а волості – сотенний. Члени рад не могли водночас поєднувати дві посади – як виняток дозволяв це лише гетьман 9.

Також в липні 1918 р. в київській державній друкарні, що на Володимирській, 46, побачив світ «Статут українських козаків», проект якого підготував генеральний писар гетьмана військовий старшина І. Полтавець-Остряниця. Цей документ складався з трьох частин. В першій були сформульовані національно-державні принципи козацького руху в Україні, другу складав «Статут Організації Козацьких Громад» і третя мала назву «Як заснувати козацьку просвіту». Серед окремих положень першої частини визначалися «мета козаків, лад на Україні, справи економічні, Суд на Україні, справи козацькі, тактика козаків». Загалом це складало своєрідну програму будівництва козацької держави, в якій головні державні посади мали належати особам козацького стану.

Зокрема її укладачі підкреслили, що «на чолі України і Козацького війська, як по нашим стародавнім звичаям, повинен стояти Гетьман і весь останній уряд повинен бути складений на суто історичних умовах. Військова влада на губерніях, належить «Кошовим Отаманам», на повітах – «Полковникам», на волостях – «Курінним отаманам», на селах – «сотникам». Адміністративна влада на губерніях, належить «Генеральному Старості», на повіті – «Старості», на волості – «Старшині», на селі – «Соцькому».

Низовою ланкою козацької організації в Україні визнавалося козацьке товариство, що мало права юридичної особи, і передбачалося «для об’єднання козаків українців і тих громадян, які побажають вступити в козацьке Товариство». Під час вступу «класове положення» не мало значення, громадянину належало бути лише не «обмеженим в правах по уголовним законам», про що повинна була пильнувати старшина. Натомість національне походження мало вирішальне значення. У ст. 2 Статуту зазначалося, що «козаком буде лічитися українець по національності, вірі і уродженню, коли він визнає програму і Статут козацького товариства і дасть присягу в тому, що він буде виконувати його чесно і правдиво». Присяга засвідчувалася особистим підписом вступника. Козацькі товариства мали закладати «Козачі Просвіти» для здійснення «культурно-просвітного і національно-політичного безпартійного розвитку своїх членів». Разом з тим, «закладаючись на стародавніх підвалинах дисципліни», козацьке товариство мусило дбати «про те, аби уявити з себе міцну організовану і національно-свідому силу, щоб завжди бути готовими в час небезпеки стати на захист України».

Члени козацького товариства кожного окремого села, міста або хутора, складали місцеву громаду козаків, до якої входили всі члени козацьких родин. Про належність до громади слід було «завжди при собі мати посвідчення від свого Отамана», яке надавало право носити козацький одяг. Про заснування кожної козацької громади повідомлялася Генеральна Козацька Рада за встановленим зразком: місце заснування, кількість членів, скільки з них «січовиків» і окремо – січових стрільців, чи є просвіта, чи всі прийняли присягу. Встановлювалося окреме порядкування «справами громади у політично-національних і економічно-господарчих питаннях», якими керували отаман, рада, ревізійна комісія та загальні збори, а також справами «технічно-спортивно-військовими», що належали до компетенції старшини. Загальні збори козацької громади отаман і рада мали скликати: 1 січня, 1 квітня, 1 липня і 1 жовтня. При необхідності за рішенням отамана чи ради скликалися надзвичайні збори. Квітневі збори були звітно-виборними. На них щорічно мали проводитися перевибори отамана, ради і ревізійної комісії. Дійсними загальні збори вважалися за присутності не менше, ніж 2/3 козаків. Рада громади складалася з семи членів: отамана, який був її головою, його помічника, писаря, скарбника, господаря і двох представників від січовиків. Вона збиралася щотижня в день, призначений отаманом. Ревізійна комісія обиралася в кількості трьох осіб. Термін повноважень виборної старшини складав один рік, але вона могла обиратися поспіль до п’ять років.

Обов’язковий спортивно-військовий відділ козацької громади називався «січ» і призначався для фізичного і військового виховання її членів. На чолі січової організації громади стояли сотник зі старшиною, призначені отаманом за згодою ради громади і затверджені Генеральною Козацькою Радою. Йому допомагали хорунжий, бунчужний, писар, скарбник та господар. Серед членів громади, які досягли 18 років і мали право носити шаблю козацьку «для кращого розвитку між козаками військового хисту» старшина повинна була влаштувати спеціальні заняття.

Їхня програма передбачала: «Весною: розвідку в лісі і степу, муштру, сокільські праздники, гімнастику, скачки, джигітовку. Літом: Полювання за дичиною, походи, розвідку, сторожову охорону, скачки, їзду, сокільські праздники, екскурсії. Восени: Теоретичне ознайомлення з історією, географією та літературою краю і військовими науками та підручниками. Зимою: Полювання на звіря; вишукування звіря по слідам; облави; походи і розвідку, сторожову службу». Під час муштрових занять всі січовики поділялися на чоти і десятки. Поміж ними також відбиралася для найкращого вишколу одна чота з 30–50 козаків кінних та піших, які називалися січовими стрільцями. В межах волості відбиралася муштрова сотня, куди зараховувалися найкращі козаки. Їх очолював призначений відповідним отаманом сотник, якому мали допомагати в командуванні бунчужний, писар, господар і чотири урядники.

Порядок озброєння і забезпечення січовиків визначали відповідні статті Статуту таким чином: «Холодну зброю, коней, сідла та одягу, козаки добувають за свої власні кошти. Огнестрільну зброю мають право держати тільки тоді, коли несуть державну охорону по розпорядженню військової влади. Кожна муштрова сотня повинна завжди мати на готові досить порядний віз, в якому під час походу, поки згуртуються в курінь, можна було положити запас їжі на один день».

Визначений Статутом громадський уклад і січова організація козацтва мали бути єдиними в межах всієї держави. Водночас існував розподіл українського козацтва на городове або козаків-гетьманців і низове або козаків-запорожців. До складу перших належали козацькі громади Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської, Подільської і Харківської, а до других – Катеринославської і Херсонської губерній. Такий розподіл було зроблено «тільки на підставах історичних аби схоронити наші козачі назви» – зазначав автор Статуту. Цікаво, що в Статуті не визначалися козацькі громади Північної Таврії. Ймовірно це пов’язано з тим, що вже було видане окреме Положення про Чорноморський козацький кіш.

Згідно історичної традиції козакам належало й одягатися. Членам козацьких громад дозволялося за «прикладом козаків Кубанців і Терців, носити Черкески різнокольорові». На їхньому одязі передбачалися особливі відзнаки, що вказували на належність до козацьких товариств. Крім того, козаки мали носити на одязі суконний блакитний щит з Хрестом Запорізької церкви, обшитий жовтим кантом і літерами «К» чи «С» під ним, що символізувало назву «козак» або «січовик». Старшини пришивали на одяг такий самий щит, але жовтого кольору із блакитним кантом та першими літерами під ним, що відповідали їхній посаді: «От» – отаман, «Сот» – сотник, «Г. ПР.» – голова просвіти. Члени Генеральної козацької ради, засновники козацького товариства, генеральна старшина мали окрему відзнаку – «Чорний щит з гербом Війська Запорізького». Військові козацькі отамани (польові, кошові, сотенні) мали свої відзнаки – «Білий щит на двох перначах з отаманською шапкою зверху, на щиті Герб війська Запорізького і надпис «Військовий Отаман», відзнака на Малиново-Зеленій розетці». Крім того, всім військовим отаманам і генеральній старшині належало мати «перначі і бунчуки, а також убрання згідно з історією».

Для козацьких товариств встановлювалися відповідні прапори і хоругви, про що в Статуті зазначалося: «Громада: Має жовто-блакитний прапор і козацьку корогву з одного боку малинову, а з другого – зелену. На Малиновому – Герб України, а на зеленому Хрест та зорі, по карнизам написи і назва громади. Просвіта: Має жовтий прапор з портретами якого-небудь письменника. Братство: Має блакитний з якою не-будь іконою, або святим патроном братчиків. Січовики: мають Малиновий з Гербом війська Запорізького. Генеральна Козацька Рада: Має білу корогву з Нерукотворним образом і Покровою і 12 білих бунчуків. Всі прапори по карнизу обшиті золотою бахромою і мають бути посвячені з великим торжеством».

Для провадження свого діловодства кожне козацьке товариство як юридична особа повинно було мати свою особисту печатку «з надписом і гербом Війська Запорізького».

Третя частина Статуту містила в собі поради козацьким громадам щодо організації просвітницької діяльності і охорони пам’яток старовини та мистецтва в Україні для виховання її мешканців на козацьких традиціях. Серед таких порад було вказано на доцільність «подбати аби на підставі програми козачого товариства був би вироблений і статут просвіти» 10.

Основні статті статутів Генеральної козацької Ради, Українських козаків та Організації козацьких громад створили ґрунт Закону про відновлення українського козацтва, затвердженого гетьманом 10 серпня 1918 р. Закон дещо конкретизував окремі положення козацьких статутів щодо призначення громад, умов вступу до них і членства в Генеральній козацькій раді. Зокрема, в його ст. 3 було записано, «що козацькі громади, уявляючи з себе військову організацію, разом з тим прямують до завдань фізичного і духовного розвію козацтва, а рівно з тим до завдань як взагалі культурно-просвітнього, так і економічного характеру, на скільки вони, торкаючись козацтва, зможуть допомогти його доброму життю».

За ст. 5 «нащадки колишніх українських козаків» отримали «право записуватись в козацькі громади по свому козацькому стані, крім тих кого Ясновельможний Пан Гетьман або Генеральна Козацька Рада визнає згубившим се право через осібності життя їх або окремі події». Тобто, кожен, хто мав у своєму генеалогічному дереві пращурів-козаків до скасування Маніфестом Катерини ІІ «Про ліквідацію Запорізької Січі» від 3 серпня 1775 р. стану українського козацтва, майже автоматично міг поновитися в козаках.

Для інших осіб закон встановив релігійні обмеження, не передбачені в статуті «Організації козацьких громад». Так, в ст. 6 Закону зазначалося, що «з інших українських громадян запис приймається тільки від осіб православної віри, які будуть визнані достойними сього».

Порівняно до статуту Генеральної Козацької Ради закон поширив коло її членів. До 33 осіб, призначених і обраних до Ради за категоріями, вказаними у Статуті, було додано «почесних членів, обраних Генеральною Козачою Радою і ухвалених Ясновельможним Паном Гетьманом». Їхня кількість не обмежувалася. Натомість склад місцевих рад визначався докладно: «сотенні – з чотирьох членів, обраних сотнею і отамана сотні, під його головуванням; полкові – з чотирьох членів від сотень і полкового отамана під його головуванням; кошові – з чотирьох членів від полків і кошового отамана під його головуванням». Члени сотенних рад затверджувалися кошовими отаманами, а члени полкових і кошових рад – Президією Генеральної Козацької Ради.

Територіально-військова організація козацьких громад в законі залишилася незмінною. Разом з тим, розуміючи труднощі дотримання статутної схеми: волость – сотня, повіт – полк, губернія – кіш, законодавець зазначив, що «полк по можливості в межах повіту ділиться на сотні, полки ж в межах губернії об’єднуються в кіш».

І, нарешті, Закон розтлумачував правовий статус козацьких рад: «Генеральній і місцевим козачим Радам належать права представництва від всього козацтва, кошів, полків і сотень, як юридичним особам чи з боку чисто правового, чи з боку придбання того чи іншого майна рухомого і нерухомого взагалі козацтву, кошу, полку і сотні, потрібного для культурно-освітніх і економічних завдань» 11.

Урядова реалізація козацьких планів. 6 листопада 1918 р. відповідно до цього Закону гетьман видав наказ про призначення Президії Генеральної Козацької Ради, до складу якої «увійшли як Генеральні Старшини з правом рішучого голосу Микола Устимович, Військовий Старшина Полтавець-Остряниця, Військовий Старшина Блаватний, Військовий Старшина Удовиченко, Генеральний хорунжий Лібов, Полковник Лукашевич, Полковник Сахно-Устимович, Сергій Маркотун». Для проведення в життя гетьманських наказів і постанов Президії при ній утворювалися канцелярія, чотири відділи і Братство. В управління канцелярією за наказом гетьмана вступав його генеральний писар військовий старшина Полтавець-Остряниця. В управління відділами Президії належало вступити: « 1) Організаційним – Військовому Старшині Волковицькому, 2) Інструкторським – Військовому Старшині Бугріїву, 3) Просвітно-Агітаційним – Сотнику Лорниченку, 4) Братством – Архимандриту Арсенію, 5) Господарським – Хорунжому Глінському і негайно приступити до виконання обов’язків».

Кошовими отаманами призначалися: Київщини – полковник Глібовський, Полтавщини – полковник Козинець, Чернігівщини – полковник Нагорський, Харківщини – полковник Омельян Павленко, Херсонщини – полковник Гоголь-Яновський, Катеринославщини – генерал Омельян-Павленко, Волині – полковник Барковський, Поділля – генерал Сокира-Яхонтов. Їм було наказано «негайно надіслати списки полкових і сотенних отаманів з поміткою поручителів за кожного для розгляду Президії Великої Козацької Ради і щотижня надсилати в Гетьманську Канцелярію срочні повідомлення про хід праці, про настрій і всякі різні зміни по їхньому кошу». Кошовим, полковим і сотенним отаманам належало «негайно завести реєстрові книжки, куди вписувати козаків, а також щотижня давати точні відомості про місця, де маються Козацькі Громади, для точного учоту». Начальник інструкторського відділу, кошові і полкові отамани зобов’язувалися «підготувати все до того, аби з одержанням наказу і штатів про інструкторські курси розпочати негайно працю по підготовці свідомого елементу для організації Козачих Громад».

Гетьманський наказ також пояснював місцевим отаманам, що «до козацького стану можуть вписуватись із знаходячихся нині на військовій службі, але ця запис не звільняє їх від обов’язків військовослужбовців. Разом з тим всім козацьким начальникам було зауважено, що «сучасна праця по відбудуванню Козацтва на Україні не є організація військових одиниць, а є організація певних елементів на місцях для об’єднання їх в козацький стан, який з часом його повного національного і козацького розвитку буде зведено у військові одиниці» 12.

Крім територіальної військової організації козацтва гетьманський уряд вдався до утворення окремих військово-козацьких з’єднань. 20 серпня 1918 р. гетьман затвердив Положення про Чорноморський козацький кіш. Воно було розроблене у 2-му генерал-квартирмейстерстві Генерального штабу, яке очолював генеральний хорунжий А. Прохорович, схвалене начальником Генштабу полковником О. Сливінським і військовим міністром генеральним бунчужним О. Рогозою. Це спеціальне військове формування утворювалося для боротьби з ворогами Української Держави і розташовувалося в Бердичеві. Кіш комплектувався старшинами і козаками добровольцями, але за «круговою порукою й по рекомендації старших муштрових начальників». При вступі до нього було необхідне «мати документи, посвідчуючі особу; дати підписку про виконання вимог всіх статутів (військових і козацьких – О.Т.); дати зобов’язання прослужити в кошу не менше двох років, котрі зараховуються в рахунок обов’язкової військової служби; присягти на вірність Українській Державі й Пану Гетьманові». В Положенні також зазначалося, що в коші «всяка політика суворо забороняється; дисципліна сама сувора: безперечне виконання наказів начальства, за злочинства козаки підсудні військовим судам».

Організаційна структура кошу також була військовою – штаб, три курені, які складались з чотирьох пластунських сотень кожний, і окремі підрозділи: кулеметна сотня, учбова сотня, півсотня піших розвідників, кінна півсотня, гірська батарея, сотня зв’язку, саперна чота, команда оркестрових сурмачів і немуштрова сотня. Особовий склад кошу нараховував 109 старшин, вісім урядовців, священика, 2 448 муштрових і 389 немуштрових козаків. Озброєння і технічна частина складалися з шести гірських гармат, чотирьох легкових і чотирьох вантажних автомобілів, чотирьох мотоциклів, 2 128 гвинтівок, 106 шабель, 359 револьверів, 24 кулеметів. У коші нараховувалось 589 коней.

Плату старшини отримували за посадовими окладами відповідних військових підрозділів, підстаршини – як надстроковці, а козаки строкової служби – 15 крб. на місяць. Командир кошу мав бути генеральним хорунжим (10 800 крб. річних), а його помічники – полковниками (9 600 крб.), кошовий осавул – сотником (6 000 крб.), його помічник – значковим (4 800 крб.). Посаді командирів куренів і гірської батареї відповідало звання військового старшини (7 200 крб.), всіх сотень – сотників (6 000 крб.), півсотень – значкових (4 800 крб.), капельмейстер був військовим урядовцем (4 500 крб.) 13.

Одночасно за подібними штатами і умовами комплектування формувався Запорізький козацький кіш у Могильові 14.

За нормами постачання всі козацькі формування дорівнювалися відповідним армійським тактичним одиницям. В листопаді Генеральна Козацька Рада прийняла постанову про забезпечення козацької військової організації необхідним спорядженням за рахунок Військового міністерства.

На підставі цього рішення гетьманський генеральний писар відразу звернувся до начальника Головного інженерного управління за відповідним розпорядженням, «щоб кошовим отаманам було відпущено телефонного майна на кіш згідно існуючим штатам регулярної дивізії, полкам – згідно таким полку та також по 2 легкових і 2 грузових самохіда і по 1 цистерні, а позаяк виказаного вище майна буде брак, то звернутись за отриманням цього майна до уповноважених ліквідаційно-демобілізаційних інституцій» 15.

Загалом звичайні видатки на українське козацтво в державному бюджеті визначалися в 1 млн. крб. Але 15 листопада 1918 р. за відповідною постановою уряду, затвердженою гетьманом, було асигновано додатково ще 900 000 крб. в розпорядження начальника Штабу гетьмана на видатки для утримання українського козацтва 16.

Але повністю сформуватися ні територіальні спеціальні військові, ні козацькі коші не встигли. У газеті «Армія», де друкувалися повідомлення про всі регулярні і добровольчі збройні формування, за 9–10 листопада 1918 р., нами знайдені лише замітки про створення перших козацьких частин на Херсонщині і Охтирського полку на Харківщині. Гетьманські задуми щодо розгортання козацької організації, як опори його влади, залишилися здебільшого на папері. Утворення боєздатних січових підрозділів вимагало копіткої праці «козацьких просвіт» серед українського населення, бажання якого гуртуватися у козацькі громади не заохочувалося майже півтора сторіччя.

Отже, широкої участі в охоронній діяльності січовики не брали. Між тим піклування гетьманського уряду про козаків, як з боку матеріального постачання, так і з боку їхнього морального заохочення шляхом постійного підкреслювання почесності козацького стану виховувало в них вже підсвідомо прихильність до української незалежності. Наведемо кілька документів, що певною мірою характеризують рівень національної самосвідомості українського козацтва того часу.

31 серпня 1918 р. до Власної гетьманської канцелярії потрапило прохання на ім’я гетьмана від «бувших старшин і козаків Городоцького куреня на Київщині», в якому вони писали: «Курінний отаман, Городецького Козацтва Іван Грицай, стежив з своїм куренем за спокоєм у Машно-Городецькому районі, де всі маєтки зісталися цілі, приймав участь в боротьбі з більшовиками на ст. Бобринська і м. Черкас; багато потерпів від більшовиків, нажив собі тамушніх ворогів, які після розформування куреня, попсували його становище перед тамушнім комісаром і начальником міліції, а ті заарештували його і віддали німцям, котрі повезли його у м. Смілу, у Головний німецький штаб, де він і зараз сидить під арештом, а по цьому щиро прохаємо Ясновельможного Пана Гетьмана, дати розпорядження відпустити п. отамана на волю, як щирого і дійсного сина неньки України». Гетьман надіслав козацьке прохання для вжиття відповідних заходів М. Устимовичу 17.

Цікавим є також рапорт командира гірської батареї значкового Мачеха до начальника штабу Чорноморського козацького кошу: «21 вересня зі Старшинами Кошу: Значковим Протас, Хорунжими Крижановським, Кас’яненко, Насипайко зайшли до театру «Апполо», де, між іншими, виступав гуморист Грановський, який дозволив собі сказати таке: «Іде з України потяг до Берліну і кричить: «Везу, везу», а повертається назад до Києва порожній, без обіцяної мануфактури, і кричить: «Пустий, Пустий», а колеса в той же час наспівують: «Ще не вмерла Україна». Ці святі для кожного українця слова національного гімну були сказані в глумливій формі під регіт присутніх в театрі жидів. Ми з ложи зауважили про непристойність цього номера, але я незадоволений цим, пішов за куліси де зустрів представника державної варти, котрому і розказав про цей випадок. Він пообіцяв сьогодні прислати до мене Начальника дільниці для складення формального протоколу але і досі цього начальника у мене не було. З свого боку лічу своїм обов’язком про все це довести до вашої відомості на залежне розпорядження» 18.

Повну підтримку політичного курсу на побудову гетьманської козацької держави в Україні висловив ІІ з’їзд партії українських хліборобів-демократів, що проходив в Києві з 15 до 20 жовтня 1918 р.

Газета «Армія» 8 листопада 1918 р. писала, що делегати зустріли гучними оплесками «на третій день з’їзду хліборобів, о 12 ранку, Ясновельможного Пана Гетьмана, який завітав у супроводі Генерального писаря Полтавця-Остряниці, генерального хорунжого Глібова, господаря Ханенка, Гетьманського коменданта Прісовського, медика Його Світлості Лукашевича, Старших Осавулів Зеленовського та Кочубея і осавулів Криги і Блаватного».

А 20 жовтня 1918 р. з’їзд прийняв «Меморандум хліборобів-власників і козаків усієї України» такого змісту:

«1. Україна є і повинна бути незалежною та суверенною державою з парламентсько-демократичним правовим устроєм. На чолі держави прибуває гетьман. 2. До скликання Сойму, який необхідно зібрати не пізніше 1 лютого 1919 року, уся повнота верховної влади у державі належить гетьману. 3. Державна віра на Україні є віра православна, а українська церква повинна бути автокефальною. 4. Державною мовою на Україні повинна бути мова українська. 5. Усі громадяни Української Держави користуються перед Законом рівними правами. 6. Для захисту держави Україна повинна мати своє військо. 7. Принцип приватної власності має бути непорушним, але в інтересах держави розмір володіння землею необхідно обмежити. Через те аграрна реформа повинна бути проведена негайно і в інтересах широких верств селянства-хліборобів, яко єдиної і міцної підвалини української державності. В основу аграрної реформи необхідно покласти примусовий викуп землі у великих землевласників і після парцеляції передати землю хліборобам через земельний банк за певну плату. 8. Українська державність може бути збудована лише на національних демократичних підвалинах, через що і уряд держави повинен бути національно-демократичним». 19

Наведені документи допомагають нам сьогодні зрозуміти, наскільки важко було виплеканому гетьманом на національній ідеї молодому українському козацтву усвідомити сенс його Грамоти від 14 листопада 1918 р. В ній вперше з 29 квітня 1918 р. російською мовою оголошувалося:

«И ныне Мы, Гетман всея Украины открыто встаем на защиту России и призываем всех верных сынов Украины стать под Наши знамена в ряды Украинской национальной армии. Народ украинский, призываемый нами к участию в спасении и воссоединении России, должен принести братскому народу русскому не воскресение темных сил прошлого, а святое нынче возрождение начала права, свободы и народного благосостояния. Вступая на путь, указанный нам честью и совестью Нашей, Мы одновременно призываем к участию в работе государственного устроения все национальные силы страны, веруя, что в их национальных голосах сольются голоса всех партий, всех классов, всех сословий» 20.

Абсолютна більшість українських козаків сприйняла цю грамоту з обуренням. Тому Директорії досить легко було навіяти серед козацтва думку про національну зраду гетьмана і привернути на свій бік майже всі на той час вже зорганізовані і патріотично натхненні козацькі формування.

Марною виявилася й термінова спроба гетьмана порозумітися з козаками. 16 листопада він видав чергову грамоту «До козацтва і громадянства Українського», в якій так пояснив зміну політичного курсу:

«В тяжку перехідну історичну годину існування України, беручи на увагу всі умовини теперішнього міжнародного і внутрішнього положення, Я намітив у попередній грамоті свій шлях федерації і допомоги зруйнованим частинам бувшої Росії і зробив це не для того, аби цим зруйнувати свободу, добуту народом українським, а, навпаки, зберегти і закріпити її, забезпечивши самобутність нашої держави і давши їй почотне місце поміж її сусідами. Зважаючи на це, Я певний, що моя мета буде зрозуміла всім широким колам українського і неукраїнського громадянства і не викличе небажаного заколоту і руїни всього того порядку, який так тяжко було налажувати на Україні після більшовицького навалу, який може бути використаний ворогами нашими. Полягаючи на вас, Я певен, що ви зрозумієте, якої ваги цей час, і міцно станете на охорону ладу і спокою на Україні і тим самим збережете єдність нашої держави, а не повірете всім тим незрозумілим закликам, до яких підбурюють вас ті, хто не розуміє теперішнього положення, і різні темні сили. Крім того, зазначаю, що лад і спокій дадуть нам вільне життя серед вільних народів, а заколот дасть руїну і море крові, що не приведе і не привело нас до щастя і вільного життя, а, навпаки, зруйнує і погубе на віки» 21.

Але палкі заклики гетьмана до порядку на знайшли підтримки серед козаків, дух гайдамаччини виявився сильнішим, і з захисників гетьманату вони перетворилися на найактивніших руйнівників гетьманського охоронного апарату.

ap17.html