§3. АНАРХО-КРИМІНАЛЬНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ ЯК ОДНА З ПЕРЕДУМОВ ПРИХОДУ ДО ВЛАДИ ГЕНЕРАЛА П. СКОРОПАДСЬКОГО


У попередніх параграфах йшлося здебільшого про організаційний аспект правоохоронної політики Центральної Ради в 1917 – на початку 1918 рр. Але для усвідомлення гетьманської концепції побудови охоронного апарату було б доцільним спрямувати погляд і на соціальні, економічні та політичні мотиви, які наприкінці квітня 1918 р. спричинили в Україні зміну форми державного правління. В цьому сенсі, на наш погляд, бажано зосередити увагу на ставленні Центральної Ради, в якої гетьман відібрав владну естафету, до істотних загальнолюдських цінностей, зокрема до приватної власності.

Земельна політика Центральної Ради. В нормативно-правових актах Центральна Рада неодноразово декларувала свою мету – розбудувати українську державу на соціалістичних засадах. Вже 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсалом було сповіщено громадян, що «віднині на території Української Народної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі й інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі – касується». Генеральний секретар земельних справ отримав негайне завдання на вироблення закону про упорядкування земель, що ставали «власністю усього трудового народу, земельним комітетам, обраним народом». А Генеральному секретарству праці приписувалося «від сього дня разом з представництвом від робітництва встановити державну контролю над продукцією на Україні» 108.

Невиразність юридичного тлумачення інституту власності відразу ж створила прецедент для замаху на майнові права громадянина, що в умовах загальної російської революції вело до анархії і безладдя й в Україні. Оговтавшись через кілька днів, Центральна Рада доручила Генеральному Секретаріату терміново роз’яснити положення ІІІ Універсалу про земельну справу.

Було зазначено, що «право власності скасовується тільки на землі нетрудових господарств, інші землі, які б вони не були: чи то селянські, чи то козачі, чи якісь інші, остаються у власності теперішніх хазяїв». Підкреслювалось, що Універсал «не дозволяє ніяких самочинних захватів земель і всякого добра, порубки лісів тощо, бо такі захвати і порубки неминуче зруйнують відтепер вже народне багатство та викличуть розруху та сварки в краю і серед селянства; ...тому добро всенародне передається під догляд і в розпорядження Повітовим та Губернським Земельним Комітетам при допомозі Комітетів волосних» 109.

Але ці, недосконалі за юридичною технікою тлумачення Універсалу вже не змогли зупинити процес самочинної «соціалізації» (розподілу за трудовою нормою) землі – «джина було випущено з пляшки».

9 січня 1918 р. ІV Універсал Центральної Ради підтвердив її курс на «скасування власності й соціалізацію землі» й оголосив, крім того, встановлення «державно-народного контролю над усіма банками, що через кредити нетрудовим класам помагали експлуатувати трудові маси» 110. Земельний закон, затверджений Центральною Радою 18 січня 1918 р., поставив крапку у розв’язанні проблеми приватної власності на землю в УНР. Було узаконено, що «землі нарізуються земельними комітетами в приватно-трудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам, які встановлюють правила порядкування доведеними їм землями з додержанням вимог цього закону». Норма наділення обмежувалася «кількістю землі, яка може бути оброблена власною працею сім’ї або товариства», а строки користування землею встановлювали сільські громади і товариства на підставі правил, розроблених земельними комітетами. Визнавалося, що «право користування може переходити в спадщину». Разом з тим встановлювалося, що «передача права на користування ділянкою землі можлива лише з дозволу громад і земельних комітетів» 111.

Закон викликав сполох суперечливих оцінок. Його з обуренням сприйняли не тільки поміщики, а й заможні верстви селянства, які складали на той час значну частину товаровиробників народного господарства України. Вони створили соціальний ґрунт для формування на селі збройної опозиції земельній політиці Центральної Ради. «Хліборобські» легіони, очолювані землевласниками, прагнули відібрати наділи, які роздали земельні комітети. «В багатьох місцевостях вони організовували ватаги пройдисвітів і зброєю почали стягати з селян контрибуції», – писав історик І. Нагаєвсь­кий 112. З іншого боку, кримінальні тенденції розповсюдилися і в середовищі найбіднішого селянства. Земельні комітети, які повинні були регулювати процес наділення бідняків землею, виявилися тут неспроможними.

Характерним прикладом цього є заява одного з орендаторів до голови Житомирського повітового земельного комітету на початку 1918 р.: «7 січня ц.р. в с.Краснополь відбувся волосний схід селян, на якому прийняте рішення: 1) вигнати надісланого Повітовим Земельним Комітетом інструктора для повного опису живого і мертвого реманенту, який знаходився в моїй економії; 2) ніякого опису не допускати здійснювати і 3) весь живий і мертвий реманент розібрати і роздати незаможному селянству с.Краснополь. Сповіщуючи про це П.З.К., прошу прийняти відповідних заходів, щоб передбачена П.З.К. опис змогла відбутися і захистити моє майно від пограбування». На заяві читаємо позначку голови повітового комітету: «Волосний земельний комітет! Прийняти всі заходи переконання для допуску по здійсненню обліку».

Тобто голова повітового комітету не мав у своєму розпорядженні примусових засобів для впливу на селян і міг звертатися лише до їхньої свідомості, що, зрозуміло, за тих обставин було просто сміхотворним. Подібні випадки були непоодинокі.

Ось доповідь голови Антопольської волосної управи до Острозького повітового комісара від 9 січня 1918 р.: «Анархія приймає все більші розміри; в пограбованих економіях місцеві селяни забрали самоуправно весь живий і мертвий реманент, позносили споруди і огорожі садиб, відібрана худоба і коні здихають з голоду. Перешкодити цьому злу місцева влада не може, тому що прибулі додому солдати, здебільшого зі зброєю, розповсюджують серед селян дух більшовиків, які жодних законів Тимчасового уряду і розпоряджень Центральної Ради не визнають, заявляють, що для місцевого населення обов’язкові лише ті розпорядження, які вони самі видадуть. Тому Волосна Земська управа і Земельний Комітет як органи, утворені не їх розпорядженням, ігноруються, а замість них в кожному селищі сільський комітет виконує функції і Земельного Комітету на чолі з сільським Комісаром, який обирається майже не кожний місяць» 113.

Селянська стихійна жага до розподілу панської землі не піддавалася контролю. Звірячі інстинкти натовпу вийшли на поверхню. Поширювалася кількість елементів, для яких не тільки розкрадання майна у садибах поміщиків і на монастирських землях, а й пограбування і вбивства стали вигідним ремеслом. Характерним явищем на селі стала «отаманія». Створювалися окремі загони, які здійснювали напади, грабували і розстрілювали людей, чим підривали авторитет влади і виявляли її безсилля 114.

Напередодні прийняття земельного закону, його противники попереджали Генеральне секретарство земельних справ, що «трудовий український люд ще не доріс до громадського порядкування землею; що на весну не тільки панські, а й селянські ниви лежатимуть пустопорожніми; що господарства культурні всі зводяться ні на що, добро розграбовується, а земельна колотнеча розгориться в бійку, і що взагалі не слід би думати зараз про скасування власності на землю» 115. На жаль, ці передбачення здебільшого збулися. Але, на наш погляд, Центральна Рада була неспроможна на той час проводити іншу земельну політику. Більш помірковане вирішення земельної проблеми в Україні, з огляду на оголошений ленінський декрет «Про землю», давало Раднаркому РСФРР зручні важелі для пропагандистської галасні серед селянства на свою користь. З документальних матеріалів стає відомо, що навіть цей суто соціалістичний за змістом земельний закон Центральної Ради більшість селян не сприймала.

16 січня 1918 р. інструктор Житомирської земської управи, який їздив для оголошення закону, доповів голові повітового земельного комітету, що після «роз’яснень стосовно законів Української Центральної Ради з земельного питання селяни с.Студенці заявили, що У.Ц.Р. вони не визнають і її законів не виконують, а Повітовий Земельний Комітет закидають вибухівкою і візьмуться за зброю». Під свист селян інструктор поїхав ні з чим. Він прохав вжити заходів до встановлення порядку і «переконання селян, що вищим органом правління, накази якого необхідно виконувати, є Центральна Рада» 116.

Про зимові події 1918 р. на селі київська газета «Последние новости» писала: «Это был не столько протест против экономического гнета помещичьего класса, сколько против культуры вообще, столь чуждой нашей темной, веками забитой й забытой «деревни». Костры из книг и фолиантов, портянки из ценных полотен, разгром образцовых ферм, имений, экономий и опытных полей, полное расхищение инвентаря сельскохозяйственных единиц, уничтожение породистого, племенного скота – таковы экзотически яркие штрихи недавно пережитой «жакерии»117.

Селянські захоплення торкнулися не лише панської власності. Сільські комітети не звертали уваги й на урядові роз’яснення того, що «право власності на землі, які знаходяться під ...копальнями, каменоломнями, заводами, фабриками, не касується» 118.

Так, 28 січня 1918 р. Маломишковецький сільський схід на Житомирщині виніс рішення про звільнення від посади управляючого місцевим винокурним заводом І. Бондаренка і обрання на його місце винокура А. Маркушина, який отримав повноваження розпоряджатися майном заводу від імені сільського комітету. У відповідь на це «Союз трудівників Червонських заводів і садиб», якому за земельним законом було надано право користування цим заводом, звернувся з поданням до Житомирського земельного комітету про вжиття термінових заходів для збереження всіх промислових підприємств «Червонської заповідної садиби Ф. Терещенка». Союз наполягав на поясненні сільським комітетам того, що вони «не мають права брати на облік цукрові та інші заводи і що винні будуть притягатися до кримінальної відповідальності». Водночас Союз звернувся до начальника повітової міліції за «перешкодженням самочинств і покаранням винних». Проте до відповідальності так нікого і не притягнули. Повітовий земельний комітет і земельна управа 10 лютого лише надіслали листи до Червонського союзу і Маломишковецького сільського виконкому, в яких пояснили, що дії першого правомірні, а другого – незаконні. Тому виконкому пропонувалося «вжити заходів до недопущення самочинних дій населення у відношенні заводу і його службовців». Дізнання співробітників міліції у справі теж результатів не дали, оскільки «імен і прізвищ загарбників ніхто не хоче виказувати, а всі говорять, що це все наше» 119.

Хижацьки знищувався в цей час і лісовий фонд України. Після повалення самовладдя на її території, крім приватних, знаходилися й ліси, які належали до відання Київської удільної округи колишнього Міністерства імператорського двору та уділів. Постановами від 16 березня і 14 квітня 1917 р. Тимчасовий уряд визнав весь скарб і майно, що були підпорядковані цьому відомству, до остаточного рішення Установчих Зборів державною власністю і передав управління землею і скарбом до Міністерства землеробства і державного майна, а підприємствами – іншим міністерствам відповідно до економічного призначення.

Восени 1917 р. уряд УНР почав прибирати справи з розпорядження лісовим фондом країни у власні руки. 16 листопада генеральний секретар земельних справ УНР М. Савченко-Більський надіслав до земельних комітетів доручення, щоб «тимчасово до видання постанов про ліси подбати про охорону всіх лісів від знищення і поруби». 22 листопада він, «з огляду на небажаність до проведення загальної лісової реформи в порядку законодавчім порушувати існуючі форми управління удільним майном», надіслав розпорядження до Управління Київської удільної округи про неухильне виконання відповідних постанов Генерального Секретаріату. Відтепер Управління належало до керування Земельного секретарства в повному складі. Воно повинно було надалі припинити будь-яку передачу маєтків російським установам Міністерства землеробства і державного майна і повернути до свого підпорядкування шість маєтків, які вже передали. Генеральний Секретаріат заборонив також Управлінню робити «надсилання грошей й других засобів до Російських Центральних Установ»120. Але ні урядові особи УНР (з 18 січня 1918 р. народний міністр хліборобства А. Терни­ченко, з 24 березня народний міністр земельних справ і харчування М. Ковалевський) 121, до відання яких належали лісові справи, ні місцеві земельні управи, ні земельні комітети не змогли вжити дійових заходів до охорони лісів. Кінець 1917 – початок 1918 рр. відзначився свавільним розкраданням лісового скарбу місцевим населенням. Постраждали ліси незалежно від форм власності на них. Малочисельна лісова сторожа (об’їждчики і лісники), яка згідно з російським «Уставом лесным» (вид. 1905 р.) повинна була безпосередньо охороняти ліси, також виявилась нездатною протистояти переважаючим шкідникам природи.

Так, 12 січня 1918 р. Херсонська губернська земська управа розіслала до підлеглих волосних і сільських управ, а також до земельних комітетів, Рад селянських і робітничих депутатів обіжник, в якому «з метою боротьби з хижацьким знищенням лісу і з спекуляцією у продажі лісових матеріалів» розпорядилася і прохала «накладати арешти на всі дрова і лісові матеріали, де б вони не знаходилися», за винятком тих, що належали законним установам і організаціям. Разом з цим було надіслано Тимчасову інструкцію по управлінню лісами Херсонської губернії. В ній зазначалося, що «земельні комітети, Ради, місцеві сільські комітети, управи і міліція в справі охорони лісів здійснюють лісовій адміністрації всебічне і повне сприяння». Сторожі належало складати про лісові порушення акти і передавати їх до земельних комітетів «для притягання винних до відповідальності і накладання грошових стягнень», зокрема акти про порушення на суму до 25 крб. – до волосних, інші – до повітових комітетів. Порубка лісу і лісові промисли було дозволено за рішенням губернської земської управи за встановленими квитками, які видавалися приватним особам лісничими чи їхніми помічниками. За самочинну порубку було встановлено таксу штрафів, передбачалися стягнення за потрави, свавільний випас і сінокоси. На підставі «Устава лесного» в Інструкції викладалися обов’язки і права об’їждчиків і лісників, підкреслювалася необхідність усім громадянам виконувати їхні законні вимоги. Відібраний ліс переходив у розпорядження земельних комітетів, яким належало сплатити 10% від його вартості особам, які затримали порушника 122.

Проте намагання владних установ УНР спинити лісові порушення виявилися марними. Існує безліч документальних матеріалів про свавільні порубки дерев і браконьєрські вчинки, які залишалися безкарними.

Зокрема, про це доповідали об’їждчики і лісники Каменецького лісництва у Києво-Подільське управління землеробства і державного майна навесні 1918 р. Вони прохали лісничого відрядити на допомогу лісовій сторожі для підтримки порядку хоча б 10 збройних козаків, яким гарантувалися розміщення і харчування 123.

Дійовій охороні лісів заважала нормативно-правова невизначеність управління лісовим фондом. 1 квітня 1918 р. Лісовий департамент, який створили в складі Народного міністерства земельних справ і харчування, сповістив губернські і повітові земельні комітети, що «основні органи управління лісами і використання лісів встановлюватимуться Лісовим Законом, а до того часу завдання Земельних комітетів щодо лісів повинне полягати, головним чином, у захисті лісів від знищення, а також в обороні налагодженого лісового господарства від всяких знешкоджень». Тобто урядовці УНР вже збагнули, що соціалістичним земельним комітетам не можна доручати управлінських функцій, бо це спричиняє анархію в лісовій справі. 24 квітня рада Лісового департаменту доповіла Міністерству земельних справ, що відсутність лісового закону, відповідних інструкцій і вказівок негативно позначилась на загальному стані лісового фонду країни.

«Дуже багато місцевих претендентів на керування державним лісовим майном і користуванням ним з’явилося по всій Україні. Порядкують в лісах, як в казенних, так і в інших, окрім органів державного лісоправління, ще й Земельні комітети, і не тільки Губерніальні та Повітові, а й Волосні, а також всілякі Сільські Комітети і самочинні Лісові комітети. Всякий Комітет свою компетенцію встановлює, як йому на думку спаде. Одводять лісові площі для нелісових потреб, для усадеб тощо... Ціни на ліс встановлюють в інтересах місцевого населення, отпускають ліс і по вільготних цінах, і безплатно, рубають ліс не по планах господарства, зміщають лісничих і настановляють на їх місце напівграмотних людей, захоплюють будинки і наділи лісових служачих, всякі прибутки за ліс розходжують на всяких комісарів та на утримання самих комітетів. Земельні комітети тримають на своїх депозитах десятки мільйонів грошей за ліс – в той час, як в розпорядженні уряду грошей зовсім нема» 124.

Отже, з огляду сучасної кримінологічної науки, яка серед причин погіршення криміногенної ситуації і зростання злочинності вказує в економічній сфері на «розбіжності, обумовлені принципом розподілу по праці», а в політичній сфері – на «протиріччя в організації влади і управління, протиріччя в забезпеченні законності» 125, можна дійти висновку, що вони були притаманні владуванню Центральної Ради.

Урядові пошуки розв’язання правоохоронних проблем. Соціалістичні ілюзії Центральної Ради і відповідні засоби управління Ради Народних Міністрів (так з 11 січня 1918 р. став називатися уряд УНР) не випадково відразу увійшли в суперечності із загальними уявленнями союзників про державне управління. Політики і військові з Німеччини і Австро-Угорщини, які внаслідок Брестського миру опинилися в Україні, були виховані в умовах беззаперечного панування приватної власності і ринкового господарства. Анархо-кримінальна ситуація в країні, навіть з поправками на воєнний час, була незбагненною для німецького менталітету.

Навесні 1918 р. під впливом військового командування союзників Центральна Рада вдалася до прийняття більш рішучих організаційних заходів із забезпечення громадського порядку в країні, але не змінила основ своєї соціальної політики. 21 березня на її розгляд було внесено проект доповнень до «Тимчасового положення про губерніальних і повітових комісарів», затвердженого Тимчасовим урядом ще 19 вересня 1917 р. В пояснювальній записці до законопроекту зазначалося, що «розруха і анархія, яка охопила всю Україну, вимагає рішучих і негайних заходів». Тому пропонувалося надати губернським комісарам право видавати обов’язкові постанови у справах, що стосуються порушення громадського порядку та спокою і державної безпеки, у випадку невиконання яких вони мали право вживати позасудових санкцій: накладати на правопорушників в адміністративному порядку штраф до 3 000 крб. або ув’язнювати на термін до трьох місяців 126. Стати законом за часів Центральної Ради цей проект не встиг, оскільки знайшов значну кількість противників серед її членів, які вважали його недемократичним. Втілив його в життя гетьман. І це свідчить, що німцям потрібний був рішучіший уряд, який би не відволікався на порожню балаканину, а вживав дійових заходів із державного управління в руслі загального політичного курсу Центральних держав в Україні.

Більше, ніж Центральна Рада загалом, це зрозуміли окремі урядовці УНР. Міністерства і відомства, не чекаючи нових законів, з оглядом на минуле російське законодавство, видавали накази, інструкції і розпорядження про вживання термінових управлінських заходів із забезпечення правопорядку на місцях.

27 березня 1918 р. в наказі за №125 міністр військових справ О. Жуковський зазначив, що «розруха на залізницях цілком залежить од виконання військовими офіціальними особами установлених правил, як при вимогах на перевіз, так і при самих перевозах». І тому «для непохитного виконання» вимагав від усіх чинів військового відомства керуватися положеннями «Общего устава Российских железных дорог», а у справах пересування військ і вантажів звертатися за розпорядженням до комендантів станцій, категорично забороняючи «пряме звернення військових офіційних осіб зі своїми вимогами до залізничної адміністрації». Міністр також наголошував, що «призначення комендантів залізничних участків і станцій, якими б не було владами, чи то військовими, чи то громадянськими, крім Начальника Військового перевозу України, категорично забороняється, і особи, котрі не виконують цього наказу, будуть притягнені до відповідальності аж до увільнення з посади і віддачі під суд» 127.

25 квітня Лісовий департамент Міністерства земельних справ видав «Тимчасову інструкцію по лісових справах».

В ній зазначалося, що «всі ліси України (казенні, бувши удільні, приватні, монастирські та інші) складають державний лісовий фонд Української Народної Республіки, який повинний бути непорушним, і тому ніяке повернення лісової площі для іншого нелісового користування недопустимо. Нелісові участки, що входять в склад лісових дач (пахотні, сінокосні, оселі, прогалини тощо), в тому числі і наділи лісових служачих, належать також до лісового фонду і безпосередньо не підлягають Земельним Комітетам. Земельні участки, непридатні для сільського господарства (піски, яри), також залучаються до лісового фонду».

Інструкція надавала повноваження з адміністративно-техніч­ного керування державним лісовим фондом лише органам лісового державного управління і вимагала «самовольні порубки у всіх лісах негайно припинити, для чого органи лісодержуправління та Земельні Комітети мають подбати про лісову сторожу, а порубщиків притягати до карної відповідальності» 128.

Для поліпшення стану громадського порядку до надзвичайних розпоряджень вдавалися й місцеві керівники.

Ось витяг із наказу канівського повітового коменданта від 12 квітня 1918 р.: «Наказую всім громадянам повіту негайно припинити всі бешкети і свавільні вчинки... В кожнім селі селяни мають свою власну владу в лиці народних управ та земельних комітетів, по вказівках котрих і мають проводити всі свої справи. Ніякі свавільні вчинки з розділом землі, її засівом, порубкою лісу, розділом інвентаря по економіях на продаж його не допускаю і за невиконання цього буду вживати збройну силу. Зброю негайно знести до волосних управ під розписку. В ті села, де різні бешкети та безвладдя не припиняться, мною негайно буде надсилатись військова частина українців і німців, котра буде содержуватись на кошти самих селян весь час, поки не буде встановлено повний спокій» 129.

При цьому підкреслимо, що комендант діяв на свій розсуд, не маючи керівного нормативного акта про оголошення надзвичайного стану в окремих місцевостях, який би регламентував порядок вживання збройної сили. В той час українське військове відомство навіть почало вже самостійно ліквідувати земельні комітети.

У відомостях оперативного відділу українського Генштабу «Про стан анархії і боротьбу з нею» на 16 квітня 1918 р. зазначалося: «На Київщині. – 1) Чигиринський повіт. Земельні комітети розпускають, повітові і сільські комітети розпущені. Обеззброєння повіту не зроблено за браком озброєної сили. 2) Канівський повіт. Земельні комітети розпущені. Польський корпус роззброєно німцями. Роззброєних поляків грузять на потяги і відряджають. Населення в повіті не вдалось обеззброїти через роззброєння поляків. 3) Звенигородський повіт. В ніч з 12 на 13 квітня пограбували склад демобілізованих частин, котрий охороняла комендантська сотня, яка сама врешті розбіглась. 4) Київський повіт. Бувший повітовий комісар відібрав від Земельного комітету 19 000 крб., котрі і передав земельній управі. Цілком роззброєна вся південна частина повіту. 5) Радомисльський повіт. Комендант і його помічник Мордалевич затримані за шкідливу діяльність. Одностайність праці з німецькими частинами налагоджена. Готуються нападки. В Радомисльський повіт для встановлення зв’язку з Києва відправлена залога. На Чернігівщині. 1) У Мглинському та Сурожському повітах панують більшовики, підбивають населення до бешкетів та проводять мобілізацію сільської людності. Інтелігенція, особливо українська, тероризована. У Мглинськ прийшло 200 анархістів, котрі грабують населення і стращають різаниною. Брянські робітники вислали на Мглинськ загін. В Сурож 13 травня прийшов курінь чорної гвардії. Комендант просить звернути на німців, аби вони посунулись до ж. ст. Почеп. У Сосницькому повіті не зовсім спокійно. Мандрівні розбишацькі банди зарізали дідича Товстолоба в його маєтку і спалили Крупецький монастир. На Андріївку наступила більшовицька банда в 45 осіб, котра перейшла вже в Кролевецький повіт. Місцевою міліцією заарештовано більшовицький дозор в 5 чоловік. У Конотопському повіті настрій щодо нової влади бурхливий. На Волині – спокій. На Поділлю. 1) У Балтському повіті йде агітація проти німців, зброї не здають і граблять ліс. 2) У Дипольському повіті настрій неспокійний. 7000 селян присягнули отаману Криворучці йти на Ямполь, де до них пристане ще 4000 чол. У Джурині селяни розібрали склеп зброї. У Гайсин прибув 30-й австрійський полк. На Херсонщині спокійно. Ст. Іловайская: непорозуміння робітників з хазяями, прохають прислати представників влади» 130.

З приходом в Україну німецько-австрійського військового контингенту Центральна Рада отримала реальну можливість для вгамування анархічних тенденцій в державному житті. Вже з початку березня на території, де розташовувалися військові залоги союзників, антивладні виступи і селянські бешкети починали вщухати. З перших днів тут було запроваджено режим жорсткого реагування на кожний вчинок, що виходив за межі розпоряджень німецького Вищого військового командування в Києві чи Австро-Угорської імператорської і королівської Східної армії в Одесі. Подекуди каральні заходи союзників були зовсім не адекватними провині і мали на меті загальне залякування населення.

Так, 23 березня 1918 р. в Одесі був прилюдно страчений на шибениці сімнадцятирічний А. Михайлов, якого звинуватили в тому, що він ніби-то хотів застрелити австрійського офіцера. Але, як згодом встановило розслідування, проведене Міністерством судових справ за спеціальною вказівкою Центральної Ради, юнак лише збирався здати за розпорядженням австрійців гвинтівку до їхньої комендатури і розстрілював перед тим набої на березі моря 131.

Не маючи на меті виправдовування каральної політики німців і австрійців, мусимо зазначити, що налякане населення окупованих районів навесні 1918 р. переставало чинити опір і українським міліціонерам при виконанні ними службових обов’язків.

18 березня голова Житомирського повітового земельного комітету на листі зі скаргою Озадовського волосного комітету про самочинні селянські пограбування економій в с.Рачках і Татариновці, що більше місяця не мала вирішення, нарешті зазначив: «Надіслати своїх представників для приймання пограбованного від начальника міліції». Тоді ж Волинський губернський комісар повідомив військового міністра, що «в Житомирському і Дубенському повітах настрій робітників і селянства стає задовільним, успішно ведеться боротьба проти більшовицької агітації, антивладних виступів не було. Цьому сприяє розташування тут штабу 7-го корпусу, комендантської пішої сотні і двох сотень січовиків» 132.

Про особливості діяльності української міліції в цей час нам стає відомо зі звіту її начальника в Острозькому повіті Волинському губернському інспектору міліції за березень – першу половину квітня 1918 р., який, у зв’язку з унікальністю свідчень безпосереднього учасника подій, дозволимо собі навести повністю із збереженням орфографії:

«Об’їзджаючи з загоном повіт для виконання обов’язкових постанов, а також Ваших доручень, довожу до Вашого відому, що мною навідані такі села: Розваж, Кургани, Волосківці, Водівка, Вільбовне, Солов’є, Нітішин, Кривін, Лисиче, Головні, Понора, Анопор, Шетеринці, Малий Скніт, Сосновка, Тодосівка, Великий Скніт, Должок, Клепачі, Майков, Пашуки, Дуліби, Гоща, Симонов, Томахів, Шкарівка, Тесів, Сіянці, Милятин, Мощаниця. Зазначаю, що майже в кожному селі мною збирались сходи, де рішуче вимагав виконання постанов, на це в багатьох селах одержував відповіді, що постанови уже проведені в життя. Де ще вони не виконані, мною давався трьохденний термін для їхнього виконання. Повинен зазначити, що в багатьох селах є зрозуміння сучасного моменту. В інших же селах хвиля большевизму ще панує. В деяких селах багато скарг на німецькі частини, де нема контакту німецьких частин з місцевими Земельними Комітетами, наприклад, в Должку, Майкові й інших селах, через що маєтки не взяті на облік і це нервує громадян. Цікавлючись земельним питанням на місцях, одержував відповіді, що всі поля, належні до весняного посіву, будуть майже всі засіяни. Непорозумінь пекучих по цій справі не зазначено. В зв’язку з обеззброєнням громадянства, то надії себе не виправдують. Частина зброї здана охоче належним владам, в деяких же селах по одні – дві рушниці та пістолетів відібрано. Безумовно, що ще багато зброї притаєно, яку незважаючи на обшуки, зараз не можливо знайти. Повинен зазначити, що, виконуючи постанови, громадянство дуже вороже відноситься до міліції, найбільш до резерву міліції. Не розпізнавши навіть, що це за загін, яка його мета, населення зустрічає виразами: «грабіжники», «хулігани», «барбоси» і т.п. Правда, по з’ясуванню завдання загону і загального становища Держави, громадянство в багатьох селах задовольнялося поясненнями і відношення змінювалося. Приїжджаючи в села, впровадив таку тактику: кликав місцевого Комісара, пропонував призначення ним по потребі понятих і міліціонерів розсилав на обшук. Правда, громадянство такою тактикою ображувалось, але по скінченню обшуків скликав по можливості сходи, яким зазначав неумістність спочатку робити сходи, позаяк це давало б можливість все належне до одібрання поховати, громада безумовно задовольнялась.

Особливий випадок стався в селі Майкові. Приїхавши до села і вживши попереду зазначену тактику, розіслав на обшуки. За декілька хвилин одержав доповідь Начальника Довжанської Волосної міліції із Пашуків, куди він був мною надісланий з 6 міліціонерами для заарештування прихованих винокурців, що там противляться і не допускають до обшуків. Я пішов з декількома міліціонерами туди. Прибувши на місце, виявив, що особливого нічого немає, наказав виконувати мої розпорядження далі. Не скінчивши справи тут, одержав нове донесення із Майкова, що там зібралася громада, пограбувала з возу складені на ньому відібрані речі, вимагає 1000 крб. якоїсь застави і хоче обеззброїти міліцію.

Почувши такі відомості, швидко з бувшими зі мною міліціонерами виїхав до Майкова. У Майкові застав громаду розбурканих людей біля залишившихся там міліціонерів. За для того, щоб можна було виявити становище ставшогося бешкету, необхідно було вилучити із натовпу заколотників за вказівкою вахмістра, який був весь час у Майкові, що я зробив. Під час вилучення з натовпу цих заколотників, громада здійснювала опір, на що мною виданий наказ міліціонерам взяти їх силою, а натовп розігнати, що теж було зроблено. Натовп розбігся по різним шляхам і підняв на нас із будинків стрілянину, зробивши до 7 пострілів. Побачивши таке становище, я наказав загону дати декілька залпів вгору, після яких все ж з боку Майківців було з кілька пострілів. На всі заклики до снуючої громади не опиратися і особливо не стріляти нічого не допомагало. Тоді мною був надісланий верхівець в Гощу до німецького Коменданта за допомогою. В час, коли виїхав верхівець, натовп заспокоївся і став сходитися до місця випадку, зрозумівши, що справа не жарт, прохав відпустити заарештованих і уже плакався на свій випадок. Зібравши більшу громаду, почав вести балачку про випадок і ультимативно пропонував негайно здати яку є зброю, та привести для заарештування по їхнім промовам самого головного заколотника Михайла Матвійчука, котрий в час заарештування других утік. Після моєї вимоги була здана тільки одна рушниця. Позаяк був пізний час, примушений був залишити Майков, але з наказом, що коли не будуть доставлені в Гощу рушниці, вранці загін за допомогою німців прибуде для поголовного обшуку, і з тим залишив Майков, забравши заарештованих. Вранці Комісар села Майкова доставив 6 рушниць, а про Матвійчука зазначив, що його в селі нема. Заарештовані приведені мною до Острога, передані Судовому Слідчому, по постанові якого вже сидять у в’язниці.

Другий випадок обурення був у селі Симонові, де, як Вам відомо, панувало тайне винокурення. Зазначаю, що особливого нічого не було. З початком обшуків майже в кожній хаті знаходили горілку в великій кількості, находилась горілка в хлівах, льохах і закопана в землю. Горілки виявлено майже до десяти відер. Більшість на очах громадян вилита на землю, а частина доставлена в Остріг для учинення експертизи, за для чого мною сповіщений Акцизний дозорець. В цьому селі становище було до смішного. Під час обшуку все село заворушилось, як при навалі татар. Бігали, ховали, самі били посуд і виливали горілку. Деякі проводирі теж присікувалися із різними запитаннями і висловлювалися, як то завжди бува, що минула свобода. По закінченню обшуку, був зібраний сход, де пояснена була мета мого приїзду і загальне становище.

В селах, де були Ваші доручення відносно розгрому маєтків, з’ясовував становище більшістю при сходах. Враження виніс від скарги дідичів, що вони, минуючи Волосні Земельні Комітети і Продовольчі Управи, звертаються до вищої влади тоді, як в деяких селах гроші за пограбоване збоже майно внесені в Продовольчі Управи чи Земельні Комітети. Правда, оцінка забраного самочинна, але гадаю, що в таких випадках необхідно посвідчення фактів насамперед Волосними Земельними Комітетами. Наприклад: «Селяни с.Милятина і Сосновки по заяві сходу гроші внесли до Волосної Продуправи».

Пограбовані ж речі, реманент в багатьох місцях звезені і взяті на облік, в де яких звезені, але ще не взяті на облік Волосними Земельними Комітетами. В с.Курганах майно бувшими Комітетами розподілене по своєму розумінню і гроші поділені по між селянами. Не маючи даних, що пограбоване, на яку суму, а головне відсутність власників або уповноважених їх, не дають змоги, що би то не було зробити. Рахую, що в таких випадках необхідне повне розслідування, позаяк отряд тримати в таких місцях безкорисно. Взагалі ж в повіті відчувається в майже більшій половині населення заспокоєння» 133.

Наведені документи допомагають з’ясувати, що навесні 1918 р. слабкість державної організації правоохоронного апарату Центральної Ради певною мірою була компенсована військовим контингентом союзників. Але окремі підзаконні акти і розпорядження урядових установ УНР не могли призвести до докорінних змін у суспільному житті держави. Перед весняною сівбою союзників лякала насамперед законодавча невизначеність Центральною Радою інституту власності. Слід враховувати, що продовжувалася світова війна і досягнення в ній своїх стратегічних завдань залишилося для воюючих сторін головним чинником їхньої політики. Анархо-кримінальна ситуація, що склалася в Україні навесні 1918 р., не влаштовувала насамперед Німеччину, яка в умовах світової війни вбачала, що «німецька окупація України перетворюється на «безладний захід» з одним лише наслідком: руки Німеччини будуть зв'язані на Сході, тоді як військо буде потрібне на Заході» 134. Це примусило німецьке Вище командування в Києві самому вдатися до «нормативного» регламентування посівної кампанії в Україні. Отже, соціалістична Центральна Рада винесла собі вирок. Ухвалена нею поправка до земельного закону про те, що ділянки розміром до 30 десятин не підлягають «соціалізації», вже нічого не могла змінити 135.

«Хлібний» союз УНР та Центральних держав. Німецький посол у Києві Мумм напередодні гетьманського перевороту писав:

«Генерал Гренер як начальник штабу групи армій Ейхгорна, наскільки це було можливим, намагався вирішити цю квадратуру кола. Розпорядження фельдмаршала з питання про весінню сівбу було першим принциповим втручанням в місцеві справи. Воно виправдовувалося необхідністю обробки землі, як для самої України, так і для Центральних держав. В тому вигляді, в якому це розпорядження в кінцевому рахунку було опубліковане, воно було відредаговане так, щоб максимально пощадити місцевий уряд. Останній загалом з цим примирився, але безвідповідальний парламент почав протестувати. Що буде далі – покаже час. Я не пророк. Зміна уряду сама по собі не була б нещастям, але немає підходящих спадкоємців. Враховуючи можливі збудження в країні, які, зрозуміло, повинні бути негайно і докорнно придушені, ми, мабуть, не маємо достатньо військової сили, щоб скрізь підтримувати порядок, крім того, я хотів би раніше дочекатися формального результату наших переговорів (ще не була підписаною економічна угода – О.Т.), який, мабуть, з’ясується в найближчі дні, тому що угоди з найважливіших питань, які обговорювалися в окремих комісіях, вже підписані» 136.

Тобто доля Центральної Ради вже була вирішеною, і німців на той час займали суто технічні сторони перевороту – форма майбутнього державного правління в Україні і урядові персоналії. Турбування ж Мумма з приводу недостатності військових сил, щоб повністю контролювати положення на окупованій території, було значно перебільшеним. За даними розвідувального відділу українського Генштабу в другій половині квітня чисельність німецького військового контингенту становила 300 тис осіб. З них перебувало в Таврії – 50 тис. осіб, в районі Катеринослава – 35 тис. осіб, Харкова – 65 тис. осіб, між Білгородом і Гомелем – 50 тис. осіб, в тилу на захід від Дніпра – 100 тис осіб 137.

У даному контексті досить слушним є пояснення свого нелегітимного приходу до влади самим Скоропадським:

«...тим, що звуть себе українцями, мені хочеться поки що сказати лише одне: пам'ятайте, що коли б не було мого виступу, німці, кілька днів пізніше, завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством, розуміється, не було б. Тим самим не було б Української держави, яка реально з’явилася на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства» 138.

Але введення безпосереднього військового управління Центральних держав в Україні їхні дипломати не вважали кращим засобом розв’язання проблеми. Тому на порядок денний і було поставлено питання про новий український уряд. Лише зручний уряд, здатний задовольнити насамперед продовольчі проблеми армій Четверного союзу, мав право на існування в окупованій ними країні.

Таким чином, для усунення з політичної арени Центральної Ради, яка своїм існуванням заважала військовим планам Четверного союзу, вже не лишалося ніяких перешкод. А українські парламентарі в цей час, замість прийняття необхідних економічних законів, вели палкі дебати щодо проекту Конституції УНР. Посилаючись на німецькі архіви, американський професор історії Василь Дмитришин наводить оцінку діяльності Центральної Ради з боку генерала Гренера, начальника штабу німецьких військ в Україні. Останній стверджував, що це був не уряд, а мішанина мрійників, ідеалістів і «katedersozialisten», які не користувалися в країні ні повагою, ні владою. Він вважав, що ставитися як до рівних до цього дискусійного клубу недосвідчених, жалюгідних політиків – означало б підірвати престиж окупаційних військ і зробити неможливою заготівлю продовольства від селян 139.

Про те, що саме продовольче завдання було для німецького військового контингенту в Україні головним, відверто свідчив і рядовий учасник тих подій, німецький польовий офіцер Ганс Типтур:

«Для нашої окупаційної політики земельне питання було також головною проблемою. Ми прийшли в цю країну і у нас не було ніякої причини напускати на себе вигляд служників абстрактної справедливості, нас зовсім не цікавило, що тут було порушене право. Наше завдання полягало лише в тому, щоб зі стану, який склався, без усяких труднощів здобути максимальну користь для себе. Те, що верства російських землевласників вважали себе позбавленими власності та пограбованими, що найвищі прошарки громадян відчували страждання, можливо було по-людськи зрозуміти, але це ні в якому разі не повинно впливати на наші політичні розрахунки» 140.

Німецька мета союзної угоди з Україною і оцінка дієспроможності Центральної Ради у забезпеченні виконання домовленостей майже збігалася з австро-угорською. Це, зокрема, ілюструє квітнева доповідь своєму керівництву представника австро-угорського Міністерства закордонних справ при командуванні цісарської армії К. Тауттмансдорфа:

«Повідомлення, які надходять з України, з кожним днем все чіткіше дають зрозуміти, що ми будемо примушені екстенсивно та інтенсивно вийти за межі сьогоднішньої військової присутності в країні, коли ми хочемо, хоча б приблизно, досягнути головної мети всієї цієї акції – заготівлі та імпорту необхідної кількості харчів для подальшого ведення війни і запобігання катастрофічних подій в нашому тилу. Ми обмежуємося нині військовою присутністю для вигнання військ більшовиків, а управління в країні віддаємо Центральній Раді та її органам. Який же вигляд має це управління? Чи здатний сьогоднішній режим – не будемо говорити про питання доброї волі – надати нам необхідні харчі або створити внутрішні умови, які б дозволили нам їх купити? Те, що Рада власними установами забезпечує заготівлю і транспорт, треба розглянути як виняток, оскільки в неї немає виваженої і добре функціонуючої організації. Це зміниться не скоро, оскільки Рада не має в своєму розпорядженні ні грошей, ні виконавчої влади (військ, поліції, судів, жандармерії), і ми не можемо усунути цей недолік, поки не почнемо застосовувати більше сили і не вийдемо за межі чистої окупації. Насамперед Раді заважає її власна програма. Провідною думкою керівної соціал-демократії є, з одного боку, відміна приватної власності на користь держави і одночасно, з іншого боку, притязання кожної окремої людини до держави на однакове досить безбідне існування. Наслідком є зупинка будь-якої економічно продуктивної діяльності. Ніхто не працює, оскільки ніхто не впевнений, що у нього залишаться плоди його праці, і кожен чекає від суспільства, що воно при необхідності потурбується про нього. Селянин обробляє лише стільки своєї недавно отриманої землі, скільки йому необхідно, щоб прогодувати себе і свою родину. Він навіть не знає, хто буде збирати врожай. Копальні і фабрики стоять, торгівлі немає. Загальна невизначеність, яка є наслідком не лише безпорадності уряду, а й неминучим результатом його програми, паралізує економічне життя» 141.

До питання про легітимність влади П. Скоропадського. Німецько-австрійська присутність в Україні тривалий час була головним козирем радянської історіографії у компрометації Центральної Ради і гетьмана. Після Другої світової війни вона з легкістю використала загальні характеристики політичного режиму фашистської Німеччини і значною мірою розповсюдила їх на попередніх земляків цих загарбників. Це сформувало у радянської людини стійкий психологічний стереотип не лише на рівні побутового світогляду, а й наукових уявлень про військовий контингент Центральних держав в Україні 1918 р., що відлунням відбилося на тих українських урядах, які підтримувалися тоді союзниками з Німеччини й Австро-Угорщини. Сьогодні, коли українці нарешті мають можливість знайомитись із загальнолюдськими уявленнями про світ, спробуємо поглянути на українсько-німецько-австрійські відносини того часу під дещо іншим кутом зору і поставити кілька риторичних запитань. Чи здобув хоч один народ Європи за наслідками Першої світової війни реальну державну незалежність без втручання в його внутрішні справи іноземних військ? Чи може країна, чия армія знаходиться на чужій території, керуватися переважно не своїми державними інтересами, а бажаннями населення окупованої території? Чи можна нині навести приклади зі світової історії про безкорисну (як в економічному, так і в політичному аспектах) допомогу однієї держави іншій? В цьому сенсі при дослідженні охоронного апарату гетьмана важливо враховувати насамперед не його німецько-австрійську залежність, а відповідність політичного, зокрема охоронного, курсу кінцевим цілям державної розбудови. Тому, на наш погляд, відмова генерала Скоропадського від запропонованої німцями влади, навіть за їхніх ультимативних вимог, була б не лише політичним безглуздям, а й національною зрадою.

Основні вимоги союзників до запланованого ними нового українського уряду остаточно було визначено на спільній нараді генерала К. Гренера та генерала П. Скоропадського 24 квітня 1918 р. Згідно з її рішеннями Україна повинна була відмовитися від власного війська, крім поліцейських частин, доки союзні війська будуть на її території; віддавати своїх громадян за вчинення злочинів проти союзних військ під юрисдикцію німецько-австрійських військово-польових судів; дозволити союзникам «огородити українську юстицію від терору всяких політичних організацій» (тобто санкціонувати їхні каральні дії на окупованій території); погодитися зі звільненням із державних установ «соціалістичних» елементів і розпустити земельні комітети; скасувати заборону на торгівлю і вивіз продуктів харчування, для чого ліквідувати порайонні залізничні контрольні комітети і встановити загальний союзний і український урядовий контроль за вільною торгівлею із залишенням лише митного нагляду; відновити право приватної власності і сплату селянами вартості отриманої землі; врегулювати відповідно до вже парафійованих угод фінансові і валютні питання 142. Безперечно, що виконання Україною цих вимог перш за все було вигідно Центральним державам, але ж у своїй більшості це й не ставило значних перешкод для розвитку власного народного господарства і давало реальні владні важелі українському уряду для вгамування анархії і соціального розбрату, для державного просування шляхом, по якому вже пройшло багато розвинених європейських країн.

Цікаво, що вимоги союзників до нового українського уряду майже збігалися з уявленням про соціально-економічний лад української держави представників національних торговельно-промис­лових верств, про що 27 квітня 1918 р. посол в Україні фон Прінціг доповів міністру закордонних справ Австро-Угорщини графу Буріану. Напередодні промисловці передали уряду В. Голу­бовича декларацію, в якій вказувалося, що «все культурне життя може розвиватися лише в правовій державі». Тому «всі урядові органи повинні бути вільними від політики і класової боротьби». Серед пунктів декларації йшлося: про необхідність правового забезпечення приватної власності, заборону свавільної націоналізації приватних підприємств, обмеження робітничого контролю лише питаннями професіонального захисту, дозвіл приватної продажі землі, вирішення податкових питань за участю сплатників податків, виважене врегулювання державної фінансової політики, звільнення від обмежень торгівлі, за винятком тимчасового нормування споживання за рахунок твердих цін, захист залізниці від постійного втручання профспілок, відновлення зруйнованих господарств. На завершення декларації підкреслювалося, що «вибори до Установчих зборів України проходили за надзвичайними умовами, тому вони не можуть відображати дійсне волевиявлення більшості населення» 143.

При цьому зазначимо, що на той час чимало селян і мешканців міст прагнули несоціалістичного уряду. Дослідники відзначають, що такі настрої були притаманні 20% населення України. Через делегатів хліборобського з'їзду вони «висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали відновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату» 144.

У зв'язку з цим постає питання про легітимність приходу до влади генерала П. Скоропадського. У нашому дослідженні це має значення для характеристики правомірності діяльності охоронного апарату гетьмана. Центральна Рада «уконституювалася», відштовхуючись спочатку від статусу громадського об'єднання, куди було делеговано представників різних верств населення України. Абсолютну більшість його на той час складало селянство, тобто хлібороби. То чому ж хліборобський з'їзд, на якому, до речі, були представники й інших верств населення, не міг «уконституюватися» як владна структура у час анархії і безвладдя в країні?

Діячі Центральної Ради одностайно стверджували, що на з'їзді були лише заможні, великі землевласники, і що якби не німці, то народ не дозволив би його проведення. Але ось що пише незалежна газета «Последние новости» від 29 квітня 1918 р.: «Съезд хлеборобов. Прибыло в Киев свыше 7 тис. крестьян-собственников, начиная с владения 2-х десятин (хіба це багато? – О. Т.). Заседание съезда происходит в помещении цирка, который тоже оказался недостаточно вместительным для всех делегатов. Николаевская улица представляет собой с утра любопытное зрелище. Улица оказалась запруженной крестьянами в свитках с сумками и узлами (чи одягалися так великі землевласники? – О.Т.). К цирку подойти нет возможности. Бесконечной лентой потянулась очередь через несколько ходов в цирк. На улице усиленный немецкий караул. Помещение цирка переполнено. Много делегатов осталось на улице. Мандатной комиссией выдано 8 тыс. делегатских билетов... Резолюции, привезенные делегатами, по уездам подписали 8 млн. хлеборобов».

Безумовно, коментуючи прихід до влади П. Скоропадського формальною юридичною мовою, його важко назвати легітимним, навіть незважаючи на наведені матеріали. Якщо Центральна Рада була законним парламентом УНР, який був визнаний де-факто і де-юре на міжнародному рівні (Брестська угода), то, щоб його замінити, потрібно було б провести нові вибори чи всеукраїнський референдум. Проте чи правомірно застосовувати в даному випадку таку логіку?

Соціально-політичний, економічний, правовий стан України доводив, що в умовах революції і світової війни Центральна Рада, у складі якої не було єдності державотворчих поглядів, була неспроможна контролювати ситуацію в країні. Виникла нагальна потреба у більш ефективній моделі державної влади, яка б не гаяла часу на суперечки і пояснювання між самими парламентарями і різними гілками влади. Розрахунок П. Скоропадського був у тому, щоб у країні якнайшвидше запрацював закон як основа подолання кризових явищ у всіх галузях життя. Іншими словами, щоб закон беззаперечно виконувався. Кращого, ніж тимчасового поєднання законодавчої і виконавчої влади (Рада Міністрів ухвалює розроблений її відомством закон, а гетьман затверджує закон, який виконує Рада Міністрів і її відомства), він не бачив, оскільки не мав часу на розбудову демократичних інститутів. Як освічена людина, тверезий політик, генерал Скоропадський цілком враховував обставини часу, взявши на себе відповідальність за долю Батьківщини.

На наш погляд, він був далеким від лицемірства, коли звернувся у грамоті від 29 квітня 1918 р. до українського народу з такими словами: «Передбачаю всю трудність стоячої переді мною праці і молю Бога дати мені силу, аби достойно виконати те, що я вважаю своїм обов'язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час» 145.

Певна річ, вирішальну роль в одержанні П. Скоропадським влади відіграли німці. Але ж їхня модель реформування України збігалася з поглядами на державне будівництво і самого Скоропадського. Лише сильна влада, на його думку, спроможна була змінити становище в Україні. Скоропадський при цьому добре розумів, що німців не цікавить її добробут. Але їхня військова присутність на українській території сприятиме втіленню в життя його власних поглядів на державно-правові засади, що унеможливить повернення ні російського більшовизму, ні українського соціалізму.

У своїх спогадах про першу зустріч з німецьким командуванням у березні 1918 р. П. Скоропадський зазначав: «Я пішов переконаний, що за таких умов треба розраховувати лише на себе, оскільки, можливо, та анархія в краї, яка існувала в той час, зручна для німців. Не прийшли ж німці, витрачаючи і кошти, і людське життя своїх солдатів, заради наших прекрасних очей або для відновлення поміщицьких маєтків, а, певно, для інших цілей» 146.

Таким чином, заінтересованість німецького командування у забезпеченні сприятливих умов в Україні для розв’язання проблем харчового постачання своєї армії була використана консервативно-поміркованими політичними силами для приходу до влади з метою здійснення несоціалістичної програми українського державотворення. Головною причиною усунення з політичної арени Центральної Ради і створення гетьманату П. Скоропадського була відсутність ефективного державного управління, а приводом – анархо-кримінальна ситуація, що склалася навесні 1918 р. як у місті, так і в українському селі. Тому, на наш погляд, при висвітленні питання про легітимність гетьманської влади в Україні 1918 р. слід застосовувати конкретно-історичний підхід, а не абстрактне кліше теорії держави і права, створене із формальних означень.

ap4