ЗМІСТ

 

Ст. Вступне  слово — англійською і українською мовами

 

ЧАСТИНА  ПЕРША    1902-1914

 

Стан народньої освіти та медицини в Полтавщині в цифрах  

Прив. Доц. Н. И. Лазаревский. Автономия (рецензія)

М. П-ш. — Автономія України в світлі „соціял-демократичної критики"   (рецензія)

Причинок до історії переселення „турецьких запорожців" на Кубань

Українська Демократична Партія  

Друга конференція української соціял-демократії Австрії

Внутрішній огляд  

Резолюція київських робітників про терор і відношення до неї преси 

Українські катедри і український пролетаріят

Українське село і  еміґрація  в  Америку

Російські культурно-просвітні  інституції на  Україні

Про життя  і працю  українських акторів

Ідейна боротьба з українством

Критика чи деморалізація

Білоруси і їх національне відродження (рецензія)

Записки Українського Наукового Товариства в Києві. Книга III, 1909   року   (рецензія)

З   українського   життя  

А. С. Суворин. Хохлы и хохлушки (рецензія)

З життя австрійської України. Українські посли в віденському праляменті 

До ювілею М. К. Заньковецької

Пам'яті Коцюбинського

І. Франко — поет національної чести

Три листи до Дм. Донцова

Війна і українці

Лист до д-ра О. Назарука — 18 грудня 1914 р.

Останній український діяч шестидесятих років

 

ДОДАТКИ ДО ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ

 

Про жорстокий закон 1876 року

Про   національний   гніт   

Промова С. Петлюри на другому з'їзді Української Соціял-Демократичної Партії Галичини у Львові, 27 січня 1906 р.

 

ЧАСТИНА ДРУГА — 1917-1920

 

Телеграма    червень  1917  р.

Телеграма до штабів армій та округ — липень 1917  р.   

Телеграма до делеґації Генерального Секретаріяту — серпень 1917 р.   

Наказ Генерального Секретаря Військових Справ УНР — 8 листопада 1917 р.  

Відозва до українських солдат — 15 листопада 1917 р.

Наказ Генерального Секретаря Військових Справ УНР — 25 листопада 1917 р. 

Наказ Генерального Секретаря Військових Справ УНР — 25 листопада 1917 р. 

Телеграма українському комісарові північного фронту — 5 грудня 1917 р. 

Телеграма до Криленка — 9 грудня 1917 р.

Телеграма — грудень, 1917 р. 

Меморандум до німецького посла Мума — травень, 1918 р. 

До населення України (відозва — 13 червня 1918 р.)

Наказ Головного Отамана Республіканських Військ, № 1 — 1 січня 1919 p., м. Київ

До Центрального Комітету Укр. Соц.-Дем. Партії — 11 лютого 1919 р.

Наказ Головної Команди Військ УНР — 26 серпня 1919 р. ч. 131

Громадяни!   (Відозва — 2  вересня  1919  р.)  

Телеграма до Штабу Головного Отамана — 6 вересня 1919 р.

До трудового селянства (відозва — вересень 1919 р.)

До населення всієї соборної України (відозва — 17 вересня 1919 р.) 

Лист до французького публіциста Жана Пелісьє — 28 жовтня 1919 р.

Промова С. Петлюри на політичній нараді 26 листопада 1919 р.     

Від правителства Української Народньої Республіки — 2 грудня 1919 р.

Нота до Найвищої Ради Союзних і Сполучених Держав у Парижі — 17 січня 1920 р.

Меморандум до Юзефа Пілсудського — 22 січня 1920 р.

Лист до Д. В. Антоновича — 28 січня 1920 р.

Лист до панів послів та голів дипломатичних місій УНР — 4 березня 1920 р.  

Лист до військового міністра В. Сальського — 29 березня 1920 р.

Лист до військового міністра В. Сальського — 31 березня 1920 р.

Лист до Юзефа Пілсудського — 14 липня 1920 р.

Уривки з листа до українського посла в Швайцарії, М. Василька — З листопада 1920 р.

 

ДОДАТОК ДО ДРУГОЇ ЧАСТИНИ

Матеріяли з преси 1917-1920 років.

 

Реферат С. Петлюри на І Військовому З'їзді у Києві про просвітню справу

В справі провокації начальника київської міліції Лепарського

Другий Військовий З'їзд

Доклад С.Петлюри на Другому Військовому З'їзді про конструкцію Генерального Військового                      Комітету

,,Справа революції в Росії"

Розмова з Петлюрою   

С. Петлюра в Головній Квартирі

С. Петлюра про українізацію армії

С. Петлюра повідомляє російські військові власті про своє призна­чення українським міністром війни

З промови в Києві 20 травня 1920 р.

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ — 1920-1926

 

До населення України й повстанців (1921 р.) 

Народе Український! (Відозва — 22 січня 1923 р.)

Німецькі комуністи про українців у майбутній війні 

Уривок з статті з  „Трибуні України"

Сучасна українська еміґрація та її завдання 

Розпочинаючи видання . .. (Передова стаття з „Тризуба")

Перед широким  світом 

Дебют у Женеві

Пам'яті  поляглих  за  державність 

Ловці   душ 

Американський Сенат і Грузія

Російська меншість на Україні

Компетентне признання Чубаря

Про  українську  бібліотеку в  Парижі  

 

ЛИСТУВАННЯ І ДОКУМЕНТИ   — 1920-1926

 

До Пана Голови Ради Народніх Міністрів А. Лівицького, — 28  листопада  1920  р.

Лист до М. Василька — 15 березня 1921 р.

Лист до М. Василька — 19 березня 1921 р.

Голові Ради Республіки — 13 квітня 1921 р.

Уривки з листа до І. Огієнка — 19 грудня 1921 р.

Генерал-інспектору Армії УНР — 21 грудня 1921 р.

Генерал-інспектору Армії УНР — 24 грудня 1921 р.

Генерал-інспектору Армії УНР — 22 травня 1922 р.

Генерал-інспектору Армії УНР — 25 травня 1922 р. 

Лист до В. К. Прокоповича — 6 серпня 1922 р. 

Лист до В. К. Прокоповича — 20 серпня 1922 р.

Воєнміну — 15 вересня 1922 р.

Генерал-інспектору Армії УНР — 23 вересня 1922 р.

Генерал-інспектору Військ УНР — 13 жовтня 1922 р.

Генерал-інспектору Військ УНР — 14 жовтня 1922 р.

Генерал-інспектору Військ УНР — 17 листопада 1922 р.

Генерал-інспектору Військ УНР — 17 листопада 1922 р.

Генерал-інспектору Армії УНР — 27 грудня 1922 р. .

Генерал-інспектору П. Нач. Ген. Штабу — 10 березня 1923 р.  

П. Мурському, Голові Парл. Сел. Союзу — 14 квітня 1923 р.  

Священику П. Білону — 27 квітня 1923 р.

Лист до В. К. Прокоповича — 26 липня 1923 р.

Лист до В. К. Прокоповича — ЗО липня 1923 р. 

Лист до А. М. Лівицького — 7 серпня 1924 р.

Лист до В. К. Кедровського — 19 вересня 1924 р.

 До Ген. Сальського — 25 вересня 1924 р.

П. Генерал-полковнику Дельвігу — 25 вересня 1924 р.

Лист до пані Косенко — 19 березня 1925 р.

Лист до М. П. Левицького — ЗО березня 1925 р.

Лист до дочки — 22 травня 1925 р.

Уривок з листа до Голови Ради Міністрів А. М. Лівицького — 5  червня  1925  р. 

Лист до Є. Бачинського — 19 червня 1925 р.

Лист до В. К. Прокоповича — 20 серпня 1925 р.

Лист до В. К. Прокоповича — 1925 р.

Лист до Є. Бачинського — 2 жовтня 1925 р.

Лист до Л. Е. Чикаленка — 5 жовтня 1925 р.

Лист до Ю. Гуменюка — 10 травня 1926 р.

Уривок з листа до А. М. Лівицького — 16 травня 1926 р.

 

МАТЕРІАЛИ РЕДАКЦІЙНОЇ КОЛЕҐІЇ

 

Симон Петлюра (короткий життєпис)

Псевдоніми і криптоніми Симона Петлюри

Матеріяли до бібліографії Симона Петлюри

Від Центрального Комітету Вшанування Пам'яті Симона Петлі в Америці  

 

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ

 

Портрет С. Петлюри роботи П. Холодного

Симон Петлюра серед семінаристів

Симон Петлюра в 1917 році

Головний Отаман С. В.  Петлюра

Портрет С. Петлюри роботи С. Масютина

Фотокопія листа до В. К. Прокоповича

Дружина С. В. Петлюри Ольга Опанасівна і донька Леся

Фотокопія першої сторінки листа до Ю. Гуменюка .

Погруддя Симона Петлюри на могилі .

 

THE UKRAINIAN ACADEMY OF ARTS AND SCIENCES IN THE U. S. A.

 

BIBLIOTHÈQUE UKRAINIENNE SIMON PETLURA À PARIS

 

 

SYMON PETLYURA

 

 

ARTICLES CORRESPONDENCE

DOCUMENTS

 

VOLUME II

 

 

 

 

 

NEW YORK

1979

 

 

 

 

 

УКРАЇНСЬКА ВІЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК У США

БІБЛІОТЕКА ІМ. СИМОНА ПЕТЛЮРИ В ПАРИЖІ

 

симон

ПЕТЛЮРА

 

СТАТТІ

ЛИСТИ ДОКУМЕНТИ

 

ТОМ II

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НЬЮ-ЙОРК

1979

 

 

 

Редакційна  Колеґія

Т. Гунчак, Л. Дражевська, П. Йосипишин, Н. Лівицька~Холодна, С. Ріпецький

 

Художнє  оформлення: Петро Холодний

 

Ілюстрації підготував до друку: Вадим Павловський

 

Видавничий  Комітет:

Мстислав, Митрополит, голова; члени: В. Біляїв, М. Волосевич,

Л. Дражевська, І. Замша, М. Липовецький, У. Любович,

О. Оглоблин, І, Паливода, Г, Янішевська

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Library   of Congress Catalog Card Number 57-20533

Copyright   1979

by the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.A., Inc.

 

 

PRINTED   BY:

ST.   SOPHIA   PRESS   OF   THE   UKRAINIAN    ORTHODOX   CHURCH   OF   U.   S.   A.

166    FIRST   AVENUE.    NEW   YORK.    N.    Y.    10OO9

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВІД  РЕДКОЛЕҐІЇ

 

Поява другого тому писаної спадщини Симона Петлюри припадає на століття з дня його народження (1879-1979) і допов­нює перший том — книгу „Симон Петлюра. Статті, листи, документи", що вийшла 1956 року без зазначення „Том І".

Обидві книги є історичними документами, що показують ха­рактер, ідейний розвиток і державно-творчу працю талановитої багатогранної людини, яка віддано та чесно служила своєму народові. У найбільш важливі роки історії України XX століття С. Петлюра очолював боротьбу українського народу за незалеж­ність України як голова Директорії Української Народньої Рес­публіки і Головний Отаман її військ.

Особистість і еволюція ідеології С. Петлюри яскраво відбиті в його статтях і листах. Його ідейний шлях типовий для тих українців, що на початку XX століття в юні роми належали до соціял-демократичних та інших революційних партій і гуртків, а в 1917 році повністю включилися до державно-творчої праці.

Редколеґія вважала за конечне вмістити всі досі недруковані листи С. Петлюри, що їх пощастило зібрати. Також поміщено ті раніше опубліковані в різних виданнях листи та документи, що не ввійшли до Тому І. Правдоподібно, і на Україні і поза її межами ще є листи С. Петлюри, які колись побачать світ.

Розмір цієї книги не дозволив умістити всі статтті С. Петлю­ри, що були в розпорядженні Редколеґії. В Томі І вибір був спря­мований на те, щоб дати зразки писань С. Петлюри всіх жанрів і по можливості з усіх періодичних видань, в яких він працював. У цій книзі Редколеґія, щоб повніше висвітлити певні етапи журналістичної праці і ідейного розвитку С. Петлюри, сконцентру­валась на виборі його статтей з певних пресових органів. Хроно­логічно ці статті групуються так:

1. Поміщено всі статті С. Петлюри (за винятком друкованих у Томі І), публіковані в органі УСДРП „Слово", 1907-1909 pp., редакція якого, за висловом С. Петлюри, взялась „боронити ін­тереси пролетарських та трудящих українських мас".

2. В перекладі на українську мову поміщено майже всі статті з журналу „Украинская Жизнь", 1912-1915 pp. Писані напередодні революції, статті С. Петлюри відбивають його погляди на різні сторони українського життя. Листи С. Петлюри до Д. Донцова показують його редакційну політику в „Украинской Жизни" та умови, в яких він працював.

3. Статті з „Табору" і „Трибуни України", 1922-1923 pp. ха­рактеризують С. Петлюру в перші роки еміґрації, його прагнення дальшої боротьби.

4. Статті, друковані в „Тризубі", 1925-26 pp. показують Пет­люру як політичного мислителя, державного мужа, публіциста, що систематично давав оцінку подій на Україні і накреслював завдання еміґрації.

Також вибрано статті С. Петлюри з кількох українських пре­сових органів 1905-1907 pp., і три статті в перекладі на україн­ську мову з російського журналу „Голос Минувшего". Передмова до українського перекладу п'єси Є. Чірікова „Євреї", 1907, свід­чить про ставлення С. Петлюри до євреїв (С. Петлюра вживав слів і „євреї", і ,,жиди").

Статті С. Петлюри, також листи і документи, поміщено в хро­нологічному порядку. Як і Том І, ця книга розділена на три час­тини: 1905-1915, 1917-1920 і 1921-1926. Правопис узгіднено зі словником Голоскевича. Лексика С. Петлюри залишена без змін, як пам'ятка доби. В статтях, друкованих у „Слові", де Петлюра, очевидно, намагаючись бути зрозумілим читачеві-робітникові, часом уживав русизми, Редколеґія залишила „клас", замість „кляса", вживану в статтях в інших публікаціях.

Коротку біографію С. Петлюри, список його псевдонімів і бібліографію його писань читач знайде в Томі І. У Томі II подано показник, що охоплює обидва томи. Примітки, позначені зіркою, належать Редколеґії і подають джерело. Примітки, позначені цифрою без підпису — Петлюри. Примітки, підписані Ред., зро­блені Редколеґією. Примітки редакцій періодичних видань, де бу­ли друковані статті С. Петлюри, відповідно ідентифіковані. Слова в квадратових дужках [ ] вставлені Редколеґією.

З членів Редколеґії, що редагували Том І, нема вже в живих Л. Чикаленка, М. Шлемкевича і П. Шпірука. Нема і всіх членів Видавничого Комітету, що уможливив появу тієї книги: А. Валійського, М. Ветухова і К. Паньківського.

Митрополит Мстислав ласкаво погодився очолити Видавни­чий Комітет, що матеріяльно забезпечив видання Тому ІІ, допоміг Редколеґії порадами і дав фотографії з свого архіву. На заклик Комітету склали пожертви українці і українські організації з різ­них країн світу. Імена жертводавців подано в кінці книги.

 

 

ЧАСТИНА  І

(1905—1915)

 

 

 

 

ГАЛИЦЬКІ ВІДНОСИНИ В СВІТЛІ „ЦЕРКОВНОГО ВЕСТНИКА"*

 

Передивляючись н-ри „Церковного Вестника" за 1904 рік — органу Петербурзької Духовної Академії, що найбільш із-поміж інших російських духовних журналів уділює місця оправам громадського життя як у Росії, так і за кордоном, освітлюючи їх зви­чайно зі свого церковно-релігійного становища, мусимо сконстатувати факт інтелектуального жебрацтва і малосвідомости редак­ції і всіх тих авторів, що зважуються чіпати в дописах і ширших статтях ті справи. „Наше духовенство есть каста и как каста имеет прирожденные пороки . . . Если в среде его и появляются блестящие дарования, то сила их ослабляется узким умом  направлением душ в одну сторону, к колокольням... Наставники семинаристов и академиков большею частию малосведущи . .. они — кимвалы звенящие, большею же частию молчащие..." Ся харак­теристика російського духовенства і тісно з ним зв'язаних „уче­них" церковних сфер, зроблена перед двома десятиліттями п. Порфірієм (Успенським), котрого ледве чи можна підозрівати в якійсь чи тенденційності супроти тієї касти, до якої сам належав, має свою силу й тепер.

І справді, коли приглянемось до російської духовної літера­тури і візьмемо перш усього теоретично-теологічну частину її, нас зразу вразить неприємно езотеричність сієї літератури. Вся вона, від початку своєї появи на російському книжному ринку і аж до наших днів, узята в цілому — занадто суха, схоластична, занадто спеціяльна і тому мало зрозуміла для ширших кругів інтеліґентних, освічених верств, що в тій чи іншій мірі цікавляться питан­нями віри і релігії. Відділена від справжнього духового життя мурами мертвої схоластики і закам'янілого догматизму, замкнена в собі самій, вона мало реаґує на болючі питання релігії і сумління людського. Розвій і продукція її зростають не в міру і не відповідно до попитів громадської думки, а по особистих інтересах теологів-дослідників, що в своїх дослідах і працях керуються мотивами другорядного навіть у теологічній науці значення. Весь будинок тієї російської теологічної науки, назверх такий величезний, по якості не має високої вартости: в російській теології, за немногими виїмками, нема видатних наукових сил, нема коштовних праць, нема тої ориґінальности, того живого духу і інтересу, що творять характерні ознаки, напр., німецької теологічної науки. Дякуючи віддаленості, відірваності російської теологічної науки від життя, дякуючи її мертвенності і закаменілості, ширші круги російського суспільства не виявляють ані найменшого інтересу до неї. Росій­ські теологи-вчені пишуть наукові розвідки, статті, боронять ма­ґістерські дисертації, видають різні „ісагого-екзегетичні" і інші досліди, і все те, крім авторів та обмеженої сфери їх знайомих, нікому не придатне, ні на що не потрібне, зайве.

Коли візьмемо ту частину духовної російської літератури, яка по завданнях своїх мусить більше займатися справами громадсь­кого життя, а власне духовно-періодичну пресу, то і в ній прийдеться зазначити ті ж самі риси, що характеризують і зараз згада­ну нами галузь духовної літератури. З кожної статті першого ду­ховного журналу, з кожної сторінки його пробивається відірваність від громадського життя, брак об'єктивної знайомости з ним, цілко­вите нерозуміння тих ідейних течій і інтересів, що в дану хвилю приваблюють до себе увагу суспільної думки. З кожної стрічки того журналу відчуваємо тенденційність, малонауковість і неосвіченість тих, що зважуються чіпати явища громадського життя і в той чи інший спосіб розв'язувати їх. До сих прикмет треба ще додати неможливо лайливий і неввічливий тон духовних журналів, що набирає все більше і більше прав гражданства в духовній пресі і стає, так би сказати, conditio sine qua non духовних і церковних літератів.

Тут можна би було навести чимало фактів, що стверджували б подану нами характеристику російської духовної преси, та га­даємо, що досить буде, коли обмежимося на тих увагах, які при­святив у минулому році галицьким справам один із найбільш розповсюджених і „авторитетних" у Росії духовних журналів, „Церковный Вестник", редакторами і головними співробітниками якого являються професори Петербурзької і інших духовних Ака­демій, отже такий орган, який з огляду на склад редакції і спів­робітників мусить бути найбільш науковим і взірцевим і для інших духовних періодичних видань.

Подаючи відомості про сучасні галицькі відносини, ,,Ц. В." бере сі відомості з таких обскурних джерел, як „Русское Слово" і „Галичанин". Інших джерел орган російських духовних профе­сорів не знає. Отже наперед уже можна вгадати, в якім світлі ви­глядають на сторінках ,,Ц. В." факти й явища галицького життя. І справді — майже кожен раз, як тільки почне „Ц. В." говорити щось про галицькі відносини, не може, йдучи за „Галичанином" і ,,Рус. Сл.", утриматися, щоб не обкинути брудом і лайкою всього того, що не подобається редакторам сих видань. Розглядаючи всі ті відносини, „Ц. В." повторяє пусті, безпідставні і стереотипні брехні про „жидівську", „польську" і „німецьку" інтриґи, що на­чебто породили „українство в цілях і інтересах ворогів Росії і при тім як такий рух, що стоїть на шляху „поступу і европейської культури". В освітленні „Ц. В." тільки „старорусская" (москво­фільська) партія може бути названа партією культурною, щиро прихильною до інтересів і потреб „родного несчастного галицкого народа"; інші — то „дикі-злі" вороги народу. Тому то тільки ос­новні засади „старорусской" партії можна визнати за абсолютно вірні і непохибні; тому то справжні культурні люди в Росії і в Га­личині мусять відчувати якнайвищу радість, коли, приміром, у якомусь галицькому селі засновується читальня ім. Качковського, навпаки, відкриття читалень Просвіти — факт шкідливий для народнього самопізнання і справжнього розвою і тому не бажаний, бо лише читальні першої категорії несуть у народню масу „справ­жній світ" і „ведуть її на шлях добра, правди і просвіти" — тоді як читальні другої категорії тільки шкодять цьому, бо мають на меті „задавити національні стремління (sic!) русинського народу". Коли напр. галицьке суспільство держиться неґативно супроти російсько-японської війни і засуджує розбишацьку внутрішню по­літику російського уряду, то те суспільство треба поставити поруч із „японцями, жидами і соціялістами" (всіх в одну купу). На пи­тання, чим пояснити таке відношення галицького суспільства і до війни і до сучасних подій у Росії, „Ц. В." слідком за „Рус. Сл." і „Галичанином" повторяє, що „в галицких русских много крови азиатов, татар, монголов, нападавших когда-то на Галицкую Русь" і що коли русини спочувають Росії, то сим найкраще доказують „своє родство до татар, печенегов и половцев". Після такого рішу­чого засуду всі більш-менш освічені і культурні люди всього світу, а не лише одної Галичини, мусять признати, що лише в крові „истинно-русских" москвофілів нема примітки тої азіятської крови, що отруїла мозок і думки всіх культурних людей, які протестують проти тої безчоловічної війни, яку „Ц. В." знов таки за москвофіль­ськими „чистокровними" органами називає „боротьбою за хри­стиянство, за культуру і европейську цивілізацію". Ся абсурдність поглядів „Ц. В." доходить до Геркулесових стовпів, коли він по­чинає розв'язувати такі складні питання галицького життя, як аґрарні відносини Галичини, економічний її стан і т. д. Для того напр., аби поліпшити также економічне становище галицьких селян, по рецепту „Ц. В." треба тільки, щоб галицькі учителі менше віддавали часу політиці, і більше своїм безпосереднім обов'язкам, а найпаче, щоб навчали дітей по підручниках, написаних етимоло­гією, а не фонетикою! Боже борони від того лиха. В числі факто­рів, що економічно руйнують Буковину, „Ц. В." уважає найбільш шкідливою — діяльність українських фонетичних учителів. Бідна фонетика! Вона по думці церковного академічного органу — злий фатум галицького народу, вона цілком знищила політичне і еко­номічне значення його в Галичині і тим самим загрожує йому і на Буковині! Щоб внести коректив у сю фатальну помилку, досить тільки завести етимологію, що історично зв'язує і Галичину і Бу­ковину з Росією, — і тоді русини позбудуться тих злиднів, тієї бідноти, що виглядають із кожного кутка руської хати і неминуче ведуть Гал. Русь при сучасному капіталістичному ладі до пролетарства.

В такий же легкий спосіб можна би було залагодити і справу з галицьким шкільництвом. Сумний стан останнього, по думці „Ц. В.", залежить не від ненормальної, антипедагогічної організації його, а лише від того, що викладовим язиком по школах не є язик російський. Закликати в школи „русских" учителів, дору­чити їм вести справу народньої просвіти по підручниках і видан­нях Т-ва ім. Качковського — от і вся реорганізація шкільництва в Галичині! Тут можна би навести ще безліч „перлів" мудрости „Ц. В.", щоб показати, як уявляє собі сей орган усі ті факти і яви­ща галицького жіиття, про які зважується так докторально гово­рити, які критикує, засуджує, обкидає болотом і брудом без жад­ного на те фактичного права, без жадного знайомства з тими ре­чами, та гадаємо, що й наведеного досить для того, щоб більш-менш об'єктивно судити про характер і фактичну уґрунтованість поглядів органу російських духовних професорів на галицькі спра­ви. Простувати фактичні помилки, доказувати безпідставність по­глядів „Ц. В.", взагалі полемізувати з ними — нема рації, бо ті помилки і хибні погляди походять із основної тенденції журналу в відношенні до Галичини. Погляди „Ц. В.", дякуючи тим органіч­ним зв'язкам, які існують у Росії між урядом і „церковними сфе­рами", се погляди російського уряду, який бачить у Галичині і Буковині „ключ у Росію в стратегічному, політичному і релігій­ному відношенні". Впродовж цілих століть російське духовенство т. зв. „Ведомства Православного Исповедания", стоїть на послугах т. зв. „Ведомства Православного Исповедания", стоїть на послугах уряду і нахабно, безстидно допомагає йому в його політиці нищен­ня свідомости і живого духу в ширших народніх масах. І здається, банкрутство відживаючого свій вік історичного християнства, що завши було на послугах уряду і тюрмами, засланням і смертю карало щирість почуття, вільність думки і боротьбу за право сеї думки, що століттями тримало народні маси в темноті — ніде так яскраво не виступає, як на прикладі російського духовенства і ро­сійських „церковних сфер". Російські попи і урядові „Ведомства Православного Исповедания" виконують ролі русифікаторів і денаціоналізаторів різних пограбованих національностей російської дер­жави, і в той самий час являються досить активними пітонами російського уряду. І тисячі, сотні тисяч „раскольників і сектантів" мусять бути вдячними тій продажній, підлесливій касті за муки тюремного в'язнення, заслання і каторги, а цілий люд російської держави в значній мірі за ту духову темноту і політичне безправ'я, в якому нидіє ще й досі. Ся ганебна діяльність російського духо­венства, якої початки лежать у далекій історичній минувшині, в наші часи виступає в найбільш огидливій і обурюючій формі. За фактами ходити недалеко: Св. Синод забороняє видання св. Письма в українській мові; піклується про заведення російської мови, яко викладової, в грузинських школах; установляє немож­ливу драконівську цензуру для народніх видань; замикає зібрання Філософського Товариства в Петербурзі, де руйнувалася ідеологія і ганьбилася практика історичного християнства; підкупами, на­сильством і іншими не менше неморальними засобами „навертає" на християнство „інородців"; виточує численні процеси проти „сектантів", завдає їх у тюрми, засилає на поселення, і нарешті перед кількома днями в імени Христа і релігії, а власне в інтересі російського уряду і бюрократичних верховодних кляс, засуджує повстання і рухи робочих мас і оправдує ті злочини, які вчинив уряд над невинними жертвами своєї сваволі. Взагалі скрізь і в усіх учинках своїх виступає в ролі прислужника російського уряду, гасителя світла, душителя вільного слова, вільної думки і акції, втіленого провідника реґресу, темноти і безправ'я.

Не дивно ж, що виконуючи такі функції в російській державі, .духовні діячі" і їх брати — церковні публіцисти і письменники і поза межами своєї держави спочувають усьому тому, що по духу і по характеру свойому має однакові риси і прикмети, однакові напрями і цілі. Не дивно після цього, що і в „родной Галиции" „Ц. В." — сей вірний провідник і одблиск російської урядової політики і об'единительних тенденцій — знайшов зразу „близьких по духу" і виконуючих подібні ролі публіцистів і письменників із „Галичанина" і „Русского Слова" і почав хвалити і прославляти їх діяльність, як найсвітлішу і всяких нагород достойну. „Своя своїх познаша".

 

С. Петлюра

 

*Літературно-Науковий Вістник, Львів, 1905. Том XXXI, ст. 245-250.

 

 

 

 

 

РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ І ЕВРОПЕЙСЬКА ПРЕСА*

 

Величезні криваві події останніх часів, коли російський проле­таріат і пролетаріят інших народностей, що мають нещастя увіхо­дити в склад російської держави, підняв на свої плечі величезну бо­ротьбу проти своїх учасників, проти всього державного ладу, що стислим металевим тягаром давить його ось уже цілі сотки літ і стоїть на перепоні не тільки пролетарського — по самих засадах своїх — руйнуючого цей лад руху, але і загрожує культурному і правовому розвою населення цілої Росії — ці криваві події, що схвилювали навіть замертвіле російське суспільство і вивели його з вікового ганебного сну на шлях такої-сякої акції, ці криваві події-розрухи приковують до себе тепер увагу цілої Европи. З надзви­чайним інтересом стежать тут за ними різні верстви европейського суспільства; кожна звістка, кожний — незначний навіть — епізод з тої боротьби викликують рефлекси і тисячні коментарі, по най­більш характерних тонах котрих можна досить ясно і непомильно зазначити різноманітність і самих відносин до російських подій з боку різних клясових груп европейського суспільства.

Нема чого й казати, що різноманітність тих відносин, їх зміст і мотиви заховуються в комплексі тих ідейних поглядів і держав­но-громадських симпатій, яких тримається дана клясова група, які вона репрезентує собою і проводить в життя. І боротьба пролетаріяту в Росії, і підвищення громадської думки і акції, навіть сам напрям, по якому останні прямують тепер, відограють ролю інте­ресного стимулу, на якому досить недвозначно ілюструється пси­хологія і громадське „святе святих" конґльомеративного по свойому соціяльному і ідейному складу европейського суспільства.

Перед нами лежить ціла купа шовіністичних і урядових ав­стрійських, німецьких і французьких часописів — органів реакційніих груп французького, австрійського і німецького суспільств. Являючись провідниками в своїх державах принципів грубої сили, ідеальним втіленням котрої в їх очах являється російський абсолю­тизм з його невідірваними атрибутами: темнотою мас, цілковитим безправ'ям, мілітаризмом, маринізмом, розбишацтвом вищого і нижчого уряду, неґативною і затемнюючою народню свідомість діяль­ністю духовенства і т. д., ці обскурні органи преси, що хотіли би завести і у себе царство „кнута і нагайки" і спинити процес все більш і більш розвиваючогося робочого руху, ці „темні сили" ев­ропейського суспільства засуджують повстання робітничих росій­ських мас і їх стремління до нового життя, в якому б займали міс­це не обездолених наймитів, а повноправних горожан, господарів нового правового і соціяльного ладу. Спідлені в своїй діяльності, виховані в обіймах „половинчатої" европейської культури, живучі соками реакції і обскурантизму — всі оці „Hamburger Nachrichten", „Konservative Korrespondenz", „Die Post". „Der Reichsbote", ,,La Libre Parole", „Gasette de France", „L'Autorité", „Figaro", Sowo Polskie", et tutti quanti, що так страшаться ідеалів нового суспіль­ного ладу, за який бореться пролетаріят на цілому світі, що так ненавидять войовниче гасло цієї боротьби, обкидають болотом і по­миями спліток і лайки проводирів робітничого руху, неґативно від­носячись як до нього самого, так і до ліберально-опозиційної діяльности найбільш поступових і радикальних кругів російського сус­пільства. Ні кров невинно забитих робітників Петербурґу, Варша­ви, Лодзі, Риги і інших міст, ні звіряче і до божевільства жорстоке поводження російського уряду з демонстрантами, ні безцеремонне нехтування елементарними правами їх, яко людей і горожан, не спиняють їх в потоці лайки; всі вони, згоджуючись з думкою „Die Post", що „найбільш небезпечний звір" для сучасного державного ладу — „це — могутня народня сила", доходять до такого цинізму, що починають робити навіть статистичні викладки про minimum озброєних жовнірів, необхідного для приборкання „без попускання і насильства (?!!!) робітничого повстання" (L'Autorité). Німецька „Kreuzzeitung", висловлюючи свій острах за цілість любого їй монархістичного ладу російської держави, каже, що „той, хто б тепер сказав, що настрій російських робітників мирний, був би або занад­то наївним або занадто пристрасним" і тому то, по думці часо­пису, „загрожуючому натиску робітників держава мусіла проти­ставити всю свою силу, в противнім разі вона мусить загинути" . . . „Немилосердна енерґія в певний момент (а тепер якраз він має місце в російських відносинах) далеко гуманніша (sic!), ніж якісь непевні хитання". Таку ж саму думку арґументує на всі лади і ві­дома „Gauloie", і при тих умовах, які склалися тепер, дякуючи робітникам в російській державі, по думці лакейського часопису, урядові тільки і залишилось одно: „Здавити рух з якнайбільшою суворістю. Такий спосіб був єдиним, якого могло вжити російське правительство для спасення свого захитаного авторитету".

Деякі з перелічених нами і інших реакційних органів повторюють шаблонові і стереотипні фрази про „англійську" інтриґу, що головним і виключним робом спричинилась до повстання і розжеврювання розрухів і про „спеціяльні англійські фонди", на які провадиться боротьба робітників з царатом. „Англійська" інтриґа варіюється антисемітичними часописами („La Libre Parole", „Галичанин" і др.) на [з] „жидівську" [ою] в супроводі самої бруд­ної і скверної лайки по адресі загальних ,,козлов отпущения". Але що інтересно підкреслити у відносинах реакційної преси до росій­ських подій — так це те, що вона винайшла справжні їх цілі, від­чула їх зміст і характер і назвала все це вірним, відповідаючим дійсності іменем. Перелічивши вимагання відомої петиції петербурзьких робітників, і подавши до цих петицій свої коментарі, ци­тована нами вже „Kreuzzeitung" приходить до того висновку, що було би помилкою вважати ці вимагання лише такими, що від­носяться до спеціяльних болячок і інтересів робітничих мас. Часо­пис з сумом констатує, що „революція" загрожуюче підняла свою голову в Петербурзі і вкупі з „Die Post" і „Der Reichsbote" складає відповідальність за криваві наслідки розрухів на самих робітників і невеличку групу інтеліґентів, проводарів тих розрухів.

Менш консеквентною в оцінці цих останніх і констатуванні логічних наслідків, які випливають з них, виступає ліберально-буржуазна преса. Являючись оборонцем капіталістичного ладу і у себе дома і в Росії, зв'язана з цією останньою тисячами непоривних інтересів торговельної політики, вона так само, як і „реак­ційна" сестра її, боїться „страховища" революції і старається упевнити себе саму в тім, що петербурзькі розрухи нічого спільного з цією революцією не мають; що вони не є прелюдією її, „почат­ком кінця", а звичайною, лише трохи більшою по своїх розмірах, демонстрацією і не віщують нічого загрожуючого ні для сучас­ного абсолютично-капіталістичного ладу в Росії, ні зв'язаним з цим останнім, їхнім інтересам.

„Імперії не загрожує небезпечність з боку інтеліґентної кляси" . . . говорить „Matin"; у данім разі ми маємо перед собою не революцію, а звичайний бунт". Але ж все таки кривава бойня, яку вчинило перелякане і жорстоке в цьому переляку російське правительство з безоружними робітниками спочатку в Петербурзі, а потім на вулицях Лодзі, Варшави, Риги і ін. городів, сотні убитих ним, ранених, покалічених; вся та звіряча лютість, яку воно виявило при „втихомиренні" повстанців-робітників і запроваджен­ні громадського спокою, не могли не вивести із рівноваги навіть індиферентне і спокійне при картинах „мирного", але ненастанного — із дня в день — висмоктування робітничої сили европейське буржуазне суспільство, і воно устами своєї преси видало більш або менш різкий засуд поводженню російського уряду.

Правда, засуд цей походить не із признання справедливости і рації економічним і політичіно-правовим домаганням робітників, так само і не з оправдання тих методів, яких вживали вони під час провадження боротьби, а із мотивів цілком іншого порядку. Більшість напр. англійських часописів ліберальної закваски, ви­словлюючи в досить острій формі своє обурення проти уряду за його нелюдську розправу з петербурзькими демонстрантами, покликується лише на гуманні почуття і принципи християнської етики, зневажені і грубо-безглуздо понищені „християнським" ро­сійським урядом. Не кажучи вже про мильність і сумнівну цінність цих мотивів, у кожнім разі не маючих об'єктивної і тому обов'яз­кової для всіх вартости, прийдеться зазначити певну неясність, „половинчатість" відносин [шення] ліберально-буржуазної преси як до поводження уряду російського з робітниками, так і до тих „пунктів домагань", в ім'я яких і знята сама боротьба. Ці останні мало дискутуються названою пресою; їм вона уділює не абияк багато уваги, даючи нестриману волю вибухам „ображеної" моралі і „християнського" чуття. Деякі часописи обмежуються лише до­корами на адресу уряду російського за його нетактовність, нев­міння „мирними" способами залагодити справу і т. д. „Те, чого легко було уникнути, сталося", сумує Deutsche Tageszeitung", по­даючи далі думку про можливість вже подарувати народу консти­туцію, аби випадки, подібні тим, що зчинились 9 січня, не повторя­лись. Потрібність заведення більш правового ладу в Росії, надання її відносинам конституційних форм визнається ліберальною пре­сою, а надто радикальним крилом її („Vossische Zeitung", „Lokal Anzeiger", „Berliner Morgenpost", „Le Petit Bleu" і др.) за річ ко­нечну при сучасних обставинах і таку, що стоїть на порядку ден­нім. Оскільки щира в своїх бажаннях щодо заведення конститу­ційного ладу в Росії европейська ліберально-буржуазна преса, ос­кільки бажання це вона зв'язує з інтересами російського пролетаріяту; які права, яке місце уділила би вона пролетарським гру­пам в будучій реформованій Росії — на всі ці питання знаходимо в ній небагато даних, аби на підставі їх будувати сякі чи такі, але певні висновки. Але все ж іноді попадаються і в ній досить „милі" і коштовні вказівки, які кидають більш-менш правдивий світ і на щирість тих бажань і на їх справжні мотиви. Відомий французький екс-міністер Жорес, що від давніх вже часів грається в соціялізм, умістив у своїй „L'Humanité" характерну і розв'язуючу наші сум­ніви по згаданих питаннях статтю.

В ній він старається переконати французьких капіталістів, що зміна державного ладу в Росії, не може відбитись неґативно на „платежеспособности" цілого краю. Росія буде тим більш „платежеспособной", чим більшою вона буде володіти свободою; фран­цузьким капіталістам і банкам, що віддали „дружественній" дер­жаві в позичку свої мільйони, нічого значить страшитись за їхню долю. Вони будуть цілі і повернуться „героями-борцями" навіть з лихвою. Ergo — треба підтримувати цих героїв в боротьбі проти збанкрутованого уряду. Такими ж самими мотивами, або подібними до них, справжня моральна цінність котрих досить ясно виступає просто на очі, подиктована, очевидно, щирість менш радикальних, ніж „соціялістичний" орган Жореса, журналів і часописів лібераль­но-буржуазної преси щодо заведення в Росії конституції і задово­лення домагань робітників. Домінуючий тон мотивів тої щирости — то шукання більш певної і непомильної ґарантії величезним позичкам, забраним російським урядом у чужоземних капіталістів по чужоземних банках, якої тепер не може дати останній, дяку­ючи свойому непевному захитаному становищу і банкрутству.

Іншими рисами зазначується характер соціял-демократичної преси до „діл" 9 січня і до всієї величезної і смілої боротьби, яку підняв на свої плечі, різноманітний по національному складу, суцільний по ідейних симпатіях і практичних завданнях, пролетаріят російської держави. Являючись відблиском ідеології цілого всесвітнього пролетаріяту, розширяючи цю ідеологію, так необхід­ну йому для найбільш вірного і непохибного практичного переве­дення соціял-демократичних доктрин в життя, соціял-демократична преса зайняла в відношенні до всіх тих подій, які відбуваються останніми часами в Росії, те єдине становище, яке вона і могла зайняти, з огляду на органічно рідну близькість і тотожність інте­ресів російського пролетаріяту з пролетаріятом цілого світу. Преса вітає боротьбу російського робочого люду проти „міжнароднього" жандарма і прославляючи пам'ять невинно забитих, поранених і відданих на тюремні тортури офір тої боротьби, убачає в цій останній початок нового історичного моменту в житті російського пролетаріяту, зорю нових реальних надій його на ліпшу будучність, поруку нових здобутків в боротьбі за ідеал соціялізму.

... „В російську історію вмішався новий діяч. Народ, вічно гра­бований і зневажуваний, прийшов до свідомости свого жебрацтва і своєї недолі і робить першу пробу пірвати ті кайдани, що ними скуто його" — говорить „Hamburger Echo", відзначуючи нову еру в житті Росії. Ця ера по думці „Leipziger Volkszeitung" — ера революції, і проводарем її являється робітничий клас. Цей факт в очах часопису є порукою того, що рух не може бути задавленим в самому початку. ,.Можна розстріляти купку заговорщиків, можна повісити декількох студентів, але не можна розстріляти цілий робітничий клас . . . До побіди над царатом готуються тепер росій­ські робітники; в ній міжнародній пролетаріят бачить умову своєї побіди над капіталізмом; оцінюючи боротьбу за свободу російсь­кого народу проти розбишацької зграї, що зве себе російським правительством, ми можемо сказати: російська побіда — німецька побіда — то міжнародня псбіда."

Ми не наводимо тут цитат із інших соціял-демократичних французьких, німецьких, англійських, італійських, польських і др. видань, їхній тон, і зміст, і характер відносин до подій в Росії зазначується однаковими рисами — братським співчуттям невинним офірам боротьби і радістю з приводу самої боротьби, успішна по­біда якої, що дісталась би на долю російського пролетаріяту, озна­чала б міжнародник побіду пролетарів всіх країн над грубим, жор­стоким міжнароднім жандармом. Пролетарів всіх країв зв'язує і робить рідними і близькими одна дума, одні інтереси, одні події. Тому то однаково відчувають вони всі ті болі і радощі, якими жи­ве в дану хвилю пролетаріят російської держави, тому то зрозу­міла і та нота щирої симпатії і глибокої заінтересованости, яка звучить у всіх статтях, звістках і розвідках соціял-демократичної преси, що так або інакше дотикуються сучасних російських подій.

 

Зілот

 

* „Праця", Львів, 1905, ч. 12. 16

 

 

 

 

 

АГОНІЯ ЦАРАТУ*

 

„Я не буду оповідати про те, як цар наказував убивати лю­дей. На їх гарячу мольбу, на їх прохання, на їх сльози він відпо­вів нагаями своїх козаків і кулями своєї ґвардії. Та кулі ці вдарили в його власний портрет . . . Цар убив царя, цар убив царат. Із крови, що залила собою лід на р. Неві, повстануть мільйони месників за тих, кого там забили. Цар убив царя, цар підняв революцію і вона знищить царат .. ."

Наведені слова із промови відомого французького письменни­ка Анатоля Франса, виголошеної ним на мітинґу 27 січня в Пари­жі, близькі до правди: вони відповідають живим, реальним фак­там російської дійсности. Аналіз цих фактів і цієї дійсности, що її якраз тепер переживаємо і беремо в ній, якнайживішу участь, досить стверджують правду слів французького письменника, ту правду, що вже віддавна її чекаємо, задля приближення якої пра­цюємо, віддаємо свої сили, в приході котрої бачимо зорю нового життя, нових соціяльних перспектив.

Так. Царат відживає свій вік. Збудований на штучних підва­линах, під натиском пливучої з усіх боків опозиції він виявляє, а надто останніми часами, цілу масу симптомів власної дезоргані­зації і невідповідности дійсним інтересам і потребам російської дер­жави. Величезні по своїх розмірах і інтенсивности вибухи робіт­ничих рухів з ясно зазначеними рисами революції невідповідність цю арґументували в ясний і переконуючий спосіб. Від сьогодні не може бути сумніву щодо самої можливости дальшого функціону­вання самодержавного апарату. Всі неґативні боки його, вся неправда і зло, всі нещастя, якими він спиняв розвій народньої про­дукції і державного життя у всіх його проявах, кидаються тепер в очі навіть „сліпим" і „напівсліпим" групам російського суспіль­ства; ті, що учора ще вірили в силу і живучість царату і звали „безглуздими" тих, що пророкували йому близьку погибель і зав­данням своїм ставили наблизити останню, сьогодні признають їм рацію і стають на боці „безглуздих". Під впливом утвореної робітничими масами революційної атмосфери, ці групи починають відчувати весь той тягар, що від соток літ, як якийсь злий фатум, лежить на їх плечах, почувають потребу скинути його; вдихаючи в себе свобідний і вільний дух революції, вони починають жити ним, страстно стреміти до тієї бажаної свободи, що являється соnditio sine qua non революції. Стремління цих груп зазначуються часто неконсеквентністю, половинчатістю, нецільністю, розірва­ністю, але зібрані до одного цілого і поглиблені ясними соціяльно-політичними постулятами робітничої кляси, вони цілою своєю силою обвалюються на існуючий тепер державний лад і розри­вають на дрібонькі шмаття той желізний обруч, що ним здавлено і стиснуто все народне життя в Росії. Під натиском дужої револю­ційної сили дезорганізація урядового механізму щораз все більше і більше проявляється. Хронічні страйки робітничі — ці могутні засоби державної дезорганізації — непереривно повстають то в од­ній, то в другій місцевості і несуть за собою розпад всіх підвалин державного життя і економічних відносин Росії, — функціону­вання фабрик, заводів спиняється; діяльність різних інституцій гальмується або і зовсім поривається; університети, інші вищі і середні школи зачиняються, групи громадських опозиційних елементів збільшуються, їх незадоволення урядом прибирає чим­раз все гостріші форми, — взагалі пульс громадського життя починає битись під перехресним впливом нових політичних факто­рів, по самій природі своїй руйнуючих державний лад Росії і буду­ючих на місце його новий лад, нове життя — життя свободи і волі. Сучасна російська дійсність — страшна для „дому Романових". І здається апокаліптичний ангел виливає на їх голову ті таємничі трагічні „фіяли", що віщують їм горе і пророкують близький кінець їх пануванню, а укупі з ними і усьому державному ладу, на чолі якого силою історичних обставин, їм прийшлось стояти і відогравати таку сумну, жорстоко-криваву і ганебну ролю. Піти на­зустріч новим потребам життя, новому гаслу його значило би для останньої з того „дому" коронованої ляльки і всього царату пірвати з усім тим комплексом традицій і засад, на яких власне і будувалась до цього часу сила і могутність царату, велич і блискучість Романових, а зробити це — означало б відмовитись від самого себе і засудити себе на самовбивство. І от із страху перед новими соціяльно-політичними перспективами в шкірних інтере­сах самооборони і захисту старого улюбленого modus vivendi ца­рат видобуває останні засоби на боротьбу з тими новими силами, що їх родить зростаюча з кожним днем і захоплююча чимраз все більші і більші межі революція. І та боротьба царату нагадує боротьбу передсмертну умираючого: та марні надії його на даль­ше життя, так нікчемні ті засоби, якими він бореться з непереможною силою революції. Кинути лише ретроспективний погляд на державну „внутрішню" політику російського уряду, на метод бо­ротьби його з революційними і опозиційними елементами російсь­кого суспільства — і ми переконаємось в правоті висловленої гад­ки, відчуємо, як на наших очах відбувається агонія величезного державного тіла, підточеного внутрішнім хоробливим процесом, що відбувається за законом конечности в кожному абсолютному організмові і врешті-решт — під впливом розвою народніх сил і підвищення соціяльних інтересів — веде його до повного розпаду.

Вся політика російського уряду, вся система його теперішніх „мероприятий" і „воздействий" у відношенні до бурхливих подій останніх часів зазначується очевидними для кожного неконсеквентностями, суперечностями і іншими симптомами власної непевности, безголов'я і анархії, т. є. все такими симптомами, які завше — коли пригадаємо історичні аналогії — віщують собою якнайскорше наближення державних переворотів. Уряд російсь­кий хитається тепер між різними суспільними групами, шукаючи то в одній, то в другій, то в третій сили, на яку міг би опертися, в якій міг [би] знайти захист і оборону. Боячись всіх разом і кож­ної зокрема, він  в такий самий — двійчий і непевний — спосіб виявляє дійсну щирість свого відношення до кожної окремої су­спільної групи. Із страху перед робітничими пролетарськими ма­сами і їх революційним рухом, він зважується на компромісову політику з тими верствами, що вчора ще лічились „небезпечними" і „вражими" для державного ладу, з тими верствами, кожна ак­ція котрих — часто досить невинна, — каралась суворими спо­собами хвального і відомого всім урядового „воздействия".

Придавлений невдачами внутрішньої і зовнішньої політики, уряд годен піти на скликання „Земського Собору", щоби покласти всю розплату за наслідки таких своїх вчинків, як війна з Японією, на „народне представительство", організуючи останнє на таких умовах, які унеможливлюють навіть думку про участь в ньому найбільш „небезпечних" і „непримиримих" суспільних елементів — робітничих і селянських мас. Годуючи ліберально-буржуазні сфери різними туманними обіцянками щодо „Земського Собору" і інших „мер" державного „благоустройства", затуманюючи їм очі і змисл цими обіцянками і присипляючи їхню увагу і акцію, уряд не спішить однако з переведенням запропонованих реформ в життя, обмежуючись лише на скликання різних паліативних комісій, по складу членів своїх і по тих принципах, які положені в основу їх діяльности, цілком нездатних до чогось живого і від­повідно потребам духу і часу пожиточного. Реклямуючи в царських маніфестах і указах, що повстали як наслідок нових полі­тичних факторів російського життя, свою начебто „готовність" до державних реформ — уряд de facto з подвійною енерґією і напруженістю зміцнює і підтримує всю оту огидну, обурюючу і зне­важаючу політику „временных правил", „усиленной охраны", жандармсько-поліційного повновластя і розбишацтва, що нею тільки й живе він до певного часу і що можна її позбутись зі зни­щенням самого уряду. І так само, як і раніш, навіть crescendo, ідуть труси, арешти, завішуються збори різних громадських, культурно-просвітних і наукових товариств, не дозволяються відчити і реферати на „живі" теми, що болять і інтересують тепер всіх, що стоять якраз на денному порядку.

Своєю дорогою — примушений лічитись з робітничими еле­ментами, бажаючи притягти їх на свій бік, уряд з одного боку утворює для них „комісії", що занялись би справою „полаго­дження" робітничого питання і потреб робітничої кляси, кличе навіть до тих комісій репрезентантів з робітничих організацій, а з другого проливає цілі потоки робітничої крови, подавляючи де­монстрації і повстання, що перекидаються з одного міста до дру­гого, обхоплюючи наче величезною пожежею цілу Росію. В тих самих цілях самооборони уряд запобігає[?] і таких брутальних способів, як натравлювання однієї націнальности на другу, сіян­ня ворожнечі межи ними, урядження антисемітичних і антивірменських погромів, організування „чорних сотень", підбурюван­ня темних мас на інтеліґенцію і шкільну молодь — словом ужи­ває всіх засобів, всіх мір, які тільки годен видумати, які тільки приходять до його загубленої і невміючої подати собі ради голови.

Та коли перелічені засоби мали раніш якесь значення, прак­тичне і корисне по своїх наслідках для уряду, то тепер, крім оз­лоблення до нього з боку тих суспільних груп, до яких він звер­тається, не можуть нічого викликати. Російське суспільство, як також і суспільство інших народностей, що увіходять в склад російської держави, занадто багато пережили і на власній шкурі відчули все „благодійне" і „пожиточне" значення тих урядових засобів, щоби дати себе піймати на гачок такої двійчої політики. Остання зрештою відпихає від себе як одних, так і других, зали­шаючи уряд боротись власними силами і в той спосіб збільшує ряди незадоволених, озлоблених супроти уряду і — що цікаво надто підкреслити — підвищує і розширює, під впливом утвореної пролетаріятом революційної атмосфери, суму тих вимог, які по­чинають ставитись до уряду з боку різних суспільних груп. До­магання, напр., про скликання загального „Учредительного Зі­брання" визнається тепер навіть „освобожденцами", хоч ще недавно думку про таке Зібрання, піднесену ясно, відверто робітничими соц.-дем. партіями Росії, вони лічили завчасною і непрак­тичною ; так само нотка про скликання згаданого Зібрання на під­ставі „загального, тайного і рівного" голосування починає пробиватись і звучати все більш виразніше в домаганнях ліберально-буржуазних фракцій. В розширенні подібного роду домагань тре­ба убачати заслугу робітничих соц.-дем, партій, працюючих в ме­жах російської держави. Можна бути певним, що і надалі, в дея­ких пунктах політичної програми вплив цей дасть себе пізнати. При перехресних впливах нових діяльно-політичних факторів, що починають увіходити в життя Росії, при складових суспільних коньюнктурах, що їх породить під час революційних хвиль новий історичний момент, досить важко зазначити певні межі того впли­ву, та який би він не був значний, партія пролетаріату не мусить зупинятись на точці своєї згоди з ліберально-демократичними фракціями, або там, де кінчиться її вплив на останні. Ідеологічні постуляти і ті практичні завдання, що переведення їх в життя му­сить не сьогодні-завтра прибрати живу, реальну форму, кличуть пролетарські маси до більш широких перспектив, ніж ті, якими би могли задовольнитись згадані фракції.

Світле сяння цих перспектив мусить бути провідною зорею поступування пролетарських мас під час тих гострих і складових моментів, які тепер доводиться переживати Росії. Які б форми не прибрала народна репрезентація в тій новій реформованій Росії, партія пролетаріяту мусить скористати ними для дальшого про­вадження своєї програми. Нема що повторяти, що революціонізування ширших народніх мас в цілях підняття народнього пов­стання, одна із головних точок програми-minimum. Нема що знов доводити, що всі зусилля, вся тактика партії мусить [бути] звер­нена іменно на цей пункт програми.

У сферах свого впливу на території, що її посідає українсь­кий пролетаріат, Р.У.П. піднесе таке ж саме гасло повстання. Укупі з іншими робітничими партіями вона мобілізує в тих цілях всі свої сили, якими лише розпоряджає, внесе елементи свідомости і координації в ті маси, серед яких працює, на які має вплив; під час рішучих моментів опанує повстанням народніх мас, щоби в той спосіб причинитись до руїни доживаючого останні свої дні царату і заведення замість нього більш відповідаючого пролетарським інтересам державного ладу, в якому при зміні по­літичних відносин, почне нову боротьбу за спільні і дорогі всьому пролетаріяту ідеали нового соціяльного життя.

 

П.

 

* „Праця", Лвів, 1905 p., ч, 12.

 

 

 

 

ВНУТРІШНІЙ ОГЛЯД*

І. Перед Думою

 

Оглядаючись на пройдений революцією шлях і підводячи ітоги її здобуткам, можна було б подумати, що вона закінчилась трагічно для революційного народу і повною побідою уряду.

Буржуазна опінія і її виразник — буржуазна преса — поста­вили, можна сказати, хрест над можливістю дальшого прова­дження революції, і, на доказ вірности свого погляду на політичну ситуацію, наводять непереможний з першого разу факт пануван­ня реакції. Народ, кажуть вони, виявив своє безсилля перед не­поборним механізмом державно-урядової сили і, прийшовши до переконання, що ті методи боротьби, до яких він звернувся для здобуття своїх прав, не здолали побороти фортецю самодержавія, — склав зброю, аби іншими шляхами, за запомогою інших засо­бів здобути те, чого не дала йому революційна боротьба. Звичай­но, що шлях цей і засоби — ті, які укохала буржуазія, і поля­гають в умірковано парляментських формах.

І справді. Коли ми захочемо об'єктивно схарактеризувати пер­ший акт великої драми російської революції, ми без вагання при­знаємо, що формальним побідником після нього вийшов уряд, а не іПролетаріят і ті групи населення, що йшли поруч з ним в боротьбі.

Але лише формальним і часовим. Внутрішня побіда залишилась не за урядом, а за тими, що стояли проти нього: в останній раз і, може, найбільш болюче вони переконались в дій­сних намірах і справжньому змісті урядової політики; в останній раз вони пересвідчились, що головна умова здійснення їхніх ви­мог і надій полягає в них самих, в їхній самосвідомості і воло­дінні всіма необхідними засобами для цього. Жорстока політика уряду, його хижі реакційні намагання розвіяли назавше решту тих ілюзій, які основа населення могла ще мати в відношенні до нього. Революція показала, що згоди межи урядом і населенням Росії не може бути, що їхні стремління, політичні ідеали, весь комплекс їхніх інтересів лежать в протилежних площинах і що приблизити останні одну до другої, перекинути межи ними якийсь міст представляється абсолютно неможливим.

Уряд одержав побіду, але це не значить, що революція за­кінчилась. При сучасних умовах соціяльного і економічного жит­тя Росії вона не може обмежуватись на якийсь короткий момент або поодинчий акт. Той економічний кризис, який переживає тепер ціла країна і який чим далі, все більше і більше розрос­тається і, захоплюючи все нові галузі підприємств, спиняє розвій продукційних сил і роздратовує не лиш пролетаріат і селянство, але і буржуазію, — не дає об'єктивних умов для втихомирення революційної бурі. Ті соціяльні сили, з яких вона виростає, тепер перебувають в революціонізуючому становищі, а це відповідним робом відбивається на самому ході і інтенсивності революційного процесу. Сили революції — більш могутніші ніж сили уряду: утворюючи атмосферу боротьби і самих учасників її, вони вису­вають на перший плян її індустріяльний пролетаріят, що лише в російській революції, як вірно зауважує Кавтський, виступає, яко самостійна провідна сила1 і не може не довести революції до її логічного кінця. Коли ж він, під натиском збройної сили самодержавія, відступив вкупі з селянством і дрібною буржуазією з передових позицій революційного бою, то лише на час і, зви­чайно, не для того, аби скласти зброю свою під ноги противника, Такий дóка щодо втихомирення революції, як бувший міністер Дурново, вірно схарактеризував сучасний момент її, коли висло­вився, що „революция подавлена, но не уничтожена". У вірності такого погляду переконається кожен, хто лише кине ретроспек­тивний погляд на стан речей.

Він представляється в такому вигляді.

Кожен з противників спішно готується до нового бою. В ре­волюційних масах відбувається своя підготовка до нього; на по­зиціях уряду — своя. Мало помітна перша, мало виявляється вона в яскравих і показних формах. Але пролетаріят придбав за час революційних виступів величезний практичний досвід бо­ротьби, і це не мине для нього задурно. Перші революційні бо­йовиська дали йому можливість випробувати придатність своєї тактики і пізнати дефекти революційної техніки; так само пока­зали вони певну невідповідність організаційних форм для ши­роких виступів. Революція показала однаковість і тотожність по­літичних гасел пролетаріяту і селянства і можливість спільної їх акції в революційній боротьбі. Весь оцей одержаний досвід бу­де використаний пролетаріятом у відповіднім напрямі і відограє ролю перестороги від тих невільних помилок, які досі мали місце в його виступах і яких не можна було уникнути, з огляду на складність, заплутаність політичної ситуації і надзвичайну труд­ність непохибно орієнтуватись серед неї. Щодо селянства, то во­но так само займає тепер чекаюче становище, і думати, що не­можливість нових аґрарних розрухів забезпечена урядовими ре­пресіями, було б великою соціологічною наївністю і повним іґно­руванням ваги тих соціяльно-економічних причин, що утворю­ють ці розрухи. Доки ці причини не усунуті, а так стоїть справа тепер, та, певно, буде стояти ще який час і далі, ми будемо свід­ками нових грізних прояв аґрарної революції, що виступає тепер в російських відносинах, як складова частина революції полі­тичної. Спаяні міцним цементом свого пригніченого соціяльного становища і спільною ненавистю до уряду обидві ці сили — і пролетаріят і селянство — не можуть довший час перебувати в нір­вані і, зібравшись з силами після перших тяжких пораз[ок], за­лишать ту „мертву точку", на якій вони волею революційного процесу зупинились.

Настрій, пануючий в згаданих — найбільш революційних — частинах російського населення, вірно відчувається урядом, який прегарно знає, що на зверхній спокій покладатись не можна, бо він зрадливий і непевний і таїть в собі нову, і може ще більш грізну, революційну хуртовину. Відси — намагання уряду закрі­пити свою твердиню, зробити її неприступною перед новими на­падами на неї. Спішно, з несамовитою напруженістю переводять­ся ці намагання в життя. По всіх флангах урядової позиції буду­ються sui generis „вовчі ями", „дротяні загороди", „бруствери" — взагалі все те, до чого звертаються в справжній війні, чого вима­гає завзята боротьба за побіду.

Вся країна — форум боротьби; скрізь революційне полум'я рознесло свої іскри, навіть в глухих і темних досі закутках запа­лили вони горючий матеріял революції — тому то вся майже Росія об'явлена на стані військової облоги. В відношенні до 39 губерній це зроблено офіціяльно. В 26 губерніях панує надзви­чайна або зміцнена охорона, але різниці межи першою катего­рією і другою немає de facto ніякої, бо як в тих, так і в других справляє свою побіду жорстокість, насильство, сваволя і утиск — ці необхідні супутники військового часу і конечні атрибути війсь­кових діячів.

Закони військового часу вимагають суворого переслідуван­ня ворогів, і ми бачимо як „карательні експедиції" розстрілюють, вішають, знущаються над революціонерами, як руйнується їхнє добро, паляться цілі городи і села, секвеструється майно, ґвал­туються жінки, малолітні дівчата, беруться в полон і прямі учас­ники революції і запідозрені в ній і звичайні наймирніші „обыватели". Закони військового часу вимагають суворого суду і ка­ри над ворогами — все це на скору руку лаштується і сотні людей ідуть на шибениці, десятки тисяч замикаються в тюрми, або за­силаються на Сибір, на північ. Військові закони мають на меті запровадити тишину і спокій в повставшій країні — і от, в інтере­сах „громадської тишини і безпечности", зупиняється все громад­ське і культурне життя країни. Завішуються газети, причиняють­ся різні інституції, арештовуються всі „небезпечні" елементи на­селення. Як під час справжньої війни скрізь по Росії стоять бліндировані потяги з військом, готові кожної хвилини рушитись в небезпечні пункти і вистрілами з гармат та кулеметів знищити ворога, повернути в руїну його добро і цілі селитьби.

Взагалі, мобілізовані всі сили, приведені в войовничу готов­ність всі засоби, походить на військовий табор, із сконцентрова­ною управою, із строго поділеними функціями для успіху як „оборонительной", так і „наступательной" війни з „внутрішнім" ворогом.

Кавур якось висловився, що при стані військової облоги, в якому тепер перебуває de facto ціла Росія, країною може правити перший-ліпший дурень. А там, де порядкує така категорія адміністраторів, не можна сподіватись добра. Не диво ж, що і система військового порядкування, підготовлена довголітнім і не менш руйнуючим добробут і економічне життя країни порядкуванням февдальної бюрократії, довела Росію врешті-решт до повного фі­нансового банкрутства. І раніш ще уряд примушений був звер­татись до внутрішніх і зовнішніх позичок, як до єдиного засобу задоволення потреб фіску, при умові повної руїни народнього хазяйства, яка (руїна) природно виникала із неможливости для капіталістичного господарства розвиватись в рамках бюрокра­тично-абсолютної монархії. Тепер же, коли вибухла революція і в своєму руйнуючому процесі захопила всі сторони державного життя, позичкова тенденція уряду зросла ad maximum. Революція спинила цілком розвій господарства, вона дезорганізувала гос­подарське життя країни, спричинилась до підупаду торговлі, промисловости; провадження сільського господарства стало теж аб­солютно неможливим, і, таким робом, всі життьові корені дер­жавного фіску опинились в критичному становищі, поставивши перед урядом прокляте питання про нові фінансові джерела як для підтримування державного господарства, так і спеціяльно для задавлення революції. Отже потреба нових позичок за кордо­ном стала для уряду питанням життя і смерти. Та коли раніш урядові щастило їх робити, то тепер, після того, як революція за­хитала всі підвалини його панування, умови позичок стали не так легкими і зустріли за кордоном цілу силу перешкод: відсотки на позичені гроші підвищувались, обов'язки щодо виплати по­зичок і тих услуг, які уряд, в подяку за позички, мусів робити для закордонної буржуазії, збільшувались і ускладнялись. Під час побіди революції і обезсилення уряду всі заходи останнього заключити нові позички розбивались об мур недовір'я чужозем­них банкирів і всю свою розлютовану енерґію він звертав на те, аби задушити революцію і формальним заспокоєнням країни по­вернути назад довір'я закордону. Останніми часами після часового приборкання революції, вчинити це урядові пощастило. Фі­нансова буржуазія Европи, що рахується лише з фактом грубої сили і переслідує свої егоїстичні цілі, зважилась піти проти ін­тересів населення Росії і відкрила новий кредит запеклому воро­гові останього. Правда, вона дуже скористала з критичного ста­новища уряду, примусила його прийняти позичку на зневажаю­чих умовах, виговорила собі силу привілеїв; але, як би там не було, факт залишається фактом, і ми маємо нову величезну по­зичку в 843 і 2/4 міл. руб., з яких доведеться одержати лише 660 міл., бо виплати за неї уряд за перший рік обов'язався покрити з цієї ж таки суми. Та, не дивлячись на величезні розміри нової позички, її все ж не вистачить для операцій уряду навіть на пів­року, бо на ці гроші він до початку 1907 р. мусить покрити дефі­цит 1905 року — 180.000.000 руб., дефіцит 1906 року — 481.000.000 руб. і виплатити так зв. „короткосрочні" обов'язки на суму 150.000.000 руб. Що буде далі робити уряд, коли політична ситуа­ція утворена ним, буде перебувати в такому становищі, як тепер, і коли, з другого боку, пригадати, що умовою позички поставлено не робити нової за кордоном аж впродовж двох років — всі ці питання находять своє розв'язання в неминучім банкрутстві кра­їни і в неминучості зміни самої ситуації.

Згадка про позичку нам потрібна була не лише для того, аби показати, на який короткий час вона, при браку інших умов, — як от приміром, підупад революції etc., — може мати реальне значення, але також і для того, щоб підкреслити її значення, як ілюстрації тих засобів, до яких звернувся уряд, в цілях зміцнення своєї сили і успішности боротьби з революційним народом і як­раз перед скликанням Державної Думи.

Вона була наругою, топтанням і зневагою тих прав і свобод, що були оголошені маніфестом 17 октября. Навіть з цими обгризаними свободами вона стояла в гострій суперечці. Читачі, певно, пригадують, як прем'єр першого quasi конституційного міністер­ства д. Вітте в докладі імператору 17 октября заявляв, що зав­данням уряду до скликання „народного" представництва — Ду­ми, є „переведення в життя часових правил, що забезпечують населенню користування благами горожанської свободи" і стремління на всіх ступенях, „к устранению исключительных законов". В дійсності політика уряду була направлена на те, як би віді­брати у населення завойовані ним свободи і оточити його життя ще більшими путами і тиранією, ніж це було до видання пам'ят­ного маніфесту „свобод". В провадженні оголошеної політики Вітте обіцяв „не зупинятись ні перед якими б то було офірами" і, як показали факти, додержав слова. Той, хто уважно стежив за цілою діяльністю уряду, як за законодавчою, так і за адміні­стративною, не міг би прийти до іншого висновку, як до того, що вся вона направлена була на те, аби вернути назад загублену ним силу і довір'я закордонних банкирів. І само собою зрозуміло, що всі заяви, маніфести і інші урядові акти, якими оправдува­лась політика крови і насильства, не містили в собі ані зерна чогось подібного до правди, а були незграбно замаскованою де­корацією хижацьких замірів і інтересів, старанно закутаних в ін­тереси „загальнодержавні", в „інтереси загального добробуту і успішного розвою країни", її метою, сказали ми, було не тільки запровадити спокій внутрі самої Росії, але й повернути довір'я закордону. Не рахуватись з останнім стало абсолютно неможли­вим. Минули ті щасливі для уряду часи, коли він сепаратно міг будувати свою внутрішню політику. Економічний розвій Росії, (надавши їй характер типової капіталістичної держави, проробив з нею ту саму історію, яку він утворює скрізь, де лише появиться. Утворивши в Росії капіталістичне господарство, він всевладно по­чав вимагати для його розвою необхідних і обов'язкових умов, а власне демократизації державного ладу і певних політичних свобод. Запровадження їх в життя стало конечною потребою ці­лого державно-господарського життя країни і в значній мірі ви­могою чужоземного капіталу, субсидіями котрого уряд і міг лише при зростаючому економічному кризисі, підтримувати свою фіс­кальну політику. Буржуазія, а особливо закордонна, нехтує за­побіганнями придворної камаріллі. Тому то в позитивному роз­в'язанні політичних свобод в Росії заінтересовано було не лише російське населення, але і чужоземна біржа. Не передбачаючи конфлікту, а може і свідомо заплющуючи очі перед ним, уряд провадив далі свою випробувану і, здавалось йому, певну полі­тику: політику власних інтересів, насильств і роздратування, її повне банкрутство виявилось в останній раз під час японської вій­ни, і Портсмутський мир був не лише капітуляцією військової сили російського війська перед японським, але і капітуляцією самодержавія перед чужоземною біржею. Вибухи революційного руху, що супроводили або й спричинились до пораз[ок] російсь­кої політики на міжнародній біржі, розгоряючись чимдалі все з більшою силою, відограли ролю останнього руйнуючого твер­диню самодержавія фактора і вкупі з тим могутнього імпульсу, що примусив уряд імператора Миколи II звернутись до випробу­ваних західньоевропейськими державами конституційних форм порядкування.

Маніфестом 17 октября формально установлялася зміна абсо­лютної монархії на монархію конституційну. Але фактичної зміни в державних відносинах маніфест не приніс жодної. Конституція опреділяється, каже Лассаль „фактичними відносинами со­ціальних сил країни".2 І от, коли ми будемо розглядати маніфест 17 октября, як конкретний показник зміни в відношенні полі­тично-суспільних сил Росії, то мусимо прийти до висновку, що він, хоч і знаменував собою певну побіду революції, але вкупі з тим свідчив, що для дальшого успіху її і формального закріп­лення нових політично-суспільних стосунків, що почали уже уві­ходити в життя, вимагалось доведення її до логічного кінця. Та замість зросту ворожої урядової сили після видання маніфесту помічається диференціяція її. Права і привілеї, якими уряд наді­ляв буржуазні частини населення, були sui generis „чечевичною похльобкою", задля якої вони продали справу революції. Обіцяв­ши запровадити в життя конституційні норми, що відкривали упривілейованим клясам російського населення можливість проб­лематичного в істоті своїй впливу на державні справи, а тим са­мим і на більший успіх в здійсненні їхніх клясових інтересів, уряд придбав в особі буржуазії посередніх і безпосередніх спільників у своїй боротьбі з консеквентно-революційними елементами населення. Клясові домагання пролетаріяту, вимоги революцій­них реформ в аґрарних відносинах з боку селянства відштовхну­ли буржуазію від решти революційного народу і спричинились до того, що вона шарахнулась в обійми контрреволюції. Гасла ре­волюції були, таким чином, страшним соціялістичним пугалом для буржуазії і тому то, страхаючись їх, як чорт ладану, вона почала галасувати про страшенну шкоду для добробуту країни і „загального визволення" дальшого провадження революції. Таке поводження буржуазії було величезною помилкою з її боку. Недалекосягла, живучи інтересами лише своїми, вона цим шко­дила перш усього собі ж таки. Позбавлена можливости гляну­ти ширше на придбання революції, з тих широких перспектив, які відкривались для неї після рішучої побіди останньої, вона не хотіла знати, що політичними свободами, за здобуття котрих з такою самопожертвою бореться пролетаріят, скористувалась би перш усього вона в інтересах збільшення „додаткової вартости". Але в тім то і полягає прокляття пануючої кляси, як вірно за­уважив Бебель, що „в рішучий момент вона ніколи не виявляє на­лежного розуміння і ніколи не робить того, що їй треба б було зробити".3 Досить було урядові натякнути на суроґат політич­них свобод, як російська буржуазія спокусилась і плазмом по­лізла за ними. Іронія долі кепсько поглузувала над таким наїв­ним довір'ям буржуазії до обіцянок уряду. Вона забула, що кон­ституційні свободи, права, порядок etc. є пустий звук, коли не закріплені фактичною силою, що вони в першу ліпшу хвилину можуть бути одібрані, або повернені в ніщо, коли проти волі уря­ду не стоїть могутня сила свідомого народу, готового в хвилину небезпеки покласти своє могутнє veto на подібні заходи уряду.

Переміною в революційній ситуації зручно скористувався уряд: всю силу своїх штиків і кулеметів, весь свій збройний апа­рат вжив він на те, аби знищити єдине вірні ґарантії народньої свободи — пролетарські організації і народне озброєння, а коли це йому пощастило виконати, він спокійно міг звернутись до обрі­зування і без того обкраяної „конституції". Процесом боротьби проти революції, з одного боку, і обрізуванням „конституційної" хартії, процесом страшно жорстоким і звірячим, з другого, харак­теризується весь час діяльности уряду від оголошення маніфесту 17 октября і аж до скликання Державної Думи. Перед самим скликанням „народнього" представництва, свобода, оголошена ма­ніфестом, була одібрана назад. Самодержавіє стояло перед ним в такому ж самому вигляді, яким воно було і до видання консти­туційної хартії. Члени Державної Думи їхали на перше зібрання по країні, залитій кров'ю і усіяній трупами. Перше їх засідання відбулось в атмосфері зла і насильства. За день перед першим зібранням уряд оголосив характерне memento для членів Думи в формі „Основних Законів", торкатись і зміняти яких остання не мала права і які зберігали за самодержавієм всі права і преро­ґативи, що їх мало воно і до видання маніфесту 17 октября. „Основні Закони" закінчили собою цикл законодавчої творчости на­шого уряду. І як вся практична діяльність його впродовж цілих століть направлена була проти народу і його різномаїтих інте­ресів, так і останній акт законодавчої творчости його, був він­цем цієї діяльности, гнилої по своїх підвалинах, архаїчної по формах, пустої по змісту і страшно шкідливої і жорстокої по своїх наслідках для широких мас населення. Сходячи з історич­ної сцени, самодержавіє зайвий раз показало убогий зміст дер­жавної системи і дійсний характер своєї „божеської" ідеології, що спирається виключно на силу штиків і черпає життьові сили для себе в крові і насильстві над „горожанами" країни.

„Основні Закони" показали, що уряд імператора Миколи II дивиться на народне представництво Росії, як на декоративну канцелярію при самодержавному монарху. Самий факт їх ого­лошення був ганебним викликом народу, топтанням його прав, образою навіть для того „народнього" представництва, яке уряд примушений був нарешті скликати з упривілейованих або, зда­валось йому, монархічно настроєних частин населення. Не ди­во ж, що такий вчинок уряду викликав обурення навіть з боку буржуазних частин останнього, не кажучи вже про більш революційно настроєні елементи його. Парляментська трудова група Думи на одному із своїх засідань заявила, що вона „прегарно відчуває грізне значення цього акту уряду. Він неминуче веде за собою розрив уряду з народом". Щодо соціял-демократичних кру­гів то їх відношення до ганебного вчинку уряду ясне само собою. Навчені гірким досвідом західноєвропейських революцій і тією паскудною ролею, яку відогравала в них самодержавна власть, вони передбачали можливість подібних ексцесів з боку російсь­кого уряду аж доти, доки не тільки формально, але і фактично сила державного порядкування не опиниться в руках револю­ційного народу.

Та як би там не було, факт видання „основних законів" за­лишається фактом і, становлячи собою зайвий причинок до неми­нучого конфлікту межи Державною Думою і урядом, притягує тепер увагу населення цілої Росії. Які форми прийме цей кон­флікт — з певністю не можна сказати. Але можливість його для нас не підлягає жадному сумніву.

 

II. Що далі?

 

Уже сам склад Думи є порукою для цього. Урядовий терор під час виборів попіклувався про те, аби зробити його опозицій­ним. Ті різні соціяльні групи, що послали своїх представників до Думи, не можуть не бути в опозиції до уряду: дрібна городська буржуазія — дякуючи тому, що відчуває страшенну залеж­ність від лихварського і торгового капіталу, що користується „покровительством" і „великими милостями" уряду; велика бур­жуазія — з ненависти до убійчої для неї політики уряду, що спинює розвій капіталізму в Росії і довела до підупаду її значення на міжнародньому ринку; селянство — дякуючи своєму невдо­воленню відношенням уряду до аґрарного питання і остогидлим для нього бюрократичним „опікунством" в усіх сферах його жит­тя. Правда, сила і інтенсивність опозиційного настрою до уряду не однакова у різних соціяльних груп населення, а значить не однакова і у депутатів, що представляють їх інтереси в Думі, але ті пута, якими оточена і законодавча і контролююча діяльність російського „народнього" представництва так тяжкі і вузькі, що почувати в них якусь можливість „спокійної органічної роботи" для всіх представляється абсолютно неможливим. Отже всі предпосилки для конфлікту межи народнім представництвом і уря­дом маються, і питання полягає лише в тім, як скоро він повстане і які форми прибере. Конституційно-демократична більшість Ду­ми, судячи по перших кроках її діяльности, а також по тих по­становах, які зроблено було на останньому (ІІІ-му) з'їзді К.-Д. Партії, намагається з усіх сил віддалити час цього конфлікту і, шляхом взаємних уступок і мирних переговорів з короною, утворити необхідний status для органічної роботи. Але ледве чи така кретинична парляментська політика „кадетів" може рахувати на популярність в широких масах населення, а тим самим і спричинитись до заспокоєння країни. Зиґзаґообразні манівці к.-д. політики стоять в гострій суперечці з вимаганнями відкритої і ясної боротьби, що голосно чується в рядах „трудової парляментської партії" і є, звичайно, нічим іншим, як одсвітом того настрою і тих поглядів, які панують в широких народніх масах селянства і близьких до нього по своїх поглядах на завдання Думи груп. Відсилаючи читачів до постанов думської фракції щодо питання про ролю Думи в теперішню хвилю, ми не може­мо не підкреслити того справді революційно-демократичного ста­новища, яке зайняла ця фракція в Думі. Останню вона вважає лише моментом, етапом в розвої революційної боротьби, не місце органічної роботи, а лише часовою інституцією, обов'язок якої — утворити всі необхідні умови для скликання справжнього народ­нього представництва на основах вселюдного, тайного, прямого і рівного виборчого права. Така позиція діяметрально розходиться з дволичною політикою К.-Д. Партії, і це утворює необхідні предпосилки для конфлікту і внутрі самої Думи, для взаємної боротьби межи парляментськими нашими партіями. Нема чого і ка­зати про те, що всі симпатії революційних мас будуть на боці справді демократичних представників їх, а не на боці урядового, уміркованого і здатного завше на зраду конституційно-демокра­тичного бльоку. Уже і тепер центр уваги революційного суспіль­ства переміщається від буржуазних „оборонців" свободи на справ­ді демократичних захисників її — на „трудову парляментарну партію".

Що буде далі? Яку ролю відограє Дума?

Ці питання тепер у кожного на устах, кожен нетерпляче че­кає наслідків того конфлікту, в який неминуче стане до уряду Державна Дума.

Своєю політикою від часу оголошення маніфесту 17 октября уряд недвозначно показав, що він має на увазі і за що вважає Державну Думу. З другого боку, як різноманітний не є склад останньої, все ж він примушений буде вступити в конфлікт з уря­дом. Це тим більше представляється необхідним, що революцій­ний настрій пролетаріяту, задавлений було часове урядовими репресіями, починає знову підвищуватись, набирати сили, дава­ти себе знати і в певній мірі відбиватись на демократичних еле­ментах в самій Думі. Не підлягає жодному сумніву, що вони бу­дуть стояти на сторожі народньої свободи і всі сили вживуть на те, аби інтереси її не продані були представниками буржуазних груп Думи, а щоб втілились в реальні форми народніх домагань.

Яка буде тактика уряду, в які відносини стане він до скли­каного ним „народнього" представництва, як він реагуватиме на його постанови і домагання придбати собі справжні права народ­нього представництва ?

Можливими є два шляхи. Перший — це продовжувати кри­ваву політику Вітте-Дурново і нехтувати всіми заявами Думи, другий — увійти в згоду з уміркованими елементами Думи і шля­хом переполовинених уступок спинити розвій революційного про­цесу і приспати енерґію революційних мас. На який із них сту­пить уряд, щоб віддалити час своєї загибелі, певних даних суди­ти про це немає. В урядових сферах панує така стеряність, що виводити з неї якісь певні висновки, було би трудним, але сама природа реакційного уряду потягне його зробити все можливе в сфері безстидства і тупоумної жорстокости. Та в данім разі нас це не інтересує.

Ми не належимо до тих, що їм парляментський кретинізм забив баки, а формальне і часове заспокоєння країни відібрало можливість об'єктивно дивитись на ті глибокі і непохибні закони, по яких відбувається розвій революції в Росії. Ми „не отягощены" конституційними ілюзіями буржуазних груп і не гадаємо, щоб Дума могла відограти втихомирюючу ролю в розбурханій країні і вилити цілющий бальзам на так численні, болючі і різномаїті рани населення Росії, а надто тих груп його, як пролетаріат та селянство. Ми зінаємо, що ні уряд ні Дума не дадуть цим групам нових свобод і не розв'яжуть тих заплутаних проблем, які вису­нуло на порядок дневний економічне і політичне життя Росії. А лише це одно і могло б утворити необхідні предпосилки для заспокоєння країни і тим самим і втихомирити схвильоване море революції. І коли уряд стане на перший передбачений нами шлях, цілком зрозуміло, що Дума відограє ролю каменя, об який розі­б'ються конституційні ілюзії тих, що дякуючи, або своїм клясовим стремлінням, або політичній несвідомості, пішли в неї з ме­тою органічної творчої роботи. Обов'язком свідомого пролетаріяту як в цім разі, так і тоді, коли уряд піде на переполовинені уступки, вжити всі сили, аби направити течію революційного процесу по тому річищу, якого вимагає сама логіка революції. Він мусить утворити т. зв. „вплив вулиці" на Думу, мусить вжи­ти всі засоби, аби не дозволити спинити необхідний акт конфлік­ту з урядом, а зробити і його, якомога гострішим і покласти всі сили, аби Дума підпала його впливові і домагалась позитивного розв'язання всіх тих вимог, які будуть ставитись ним. Ми занадто скептично відносимось до тих заяв, які оголошуються буржуаз­ною більшістю Думи: про її готовність служити інтересам народньої свободи; з гіркого досвіду західноєвропейського пролета­ріату, якому вона так залила за шкуру сала, ми знаємо, що зна­чить вірити тим „медоточивим" обіцянкам; подібно до того, як і дволична тактика російської буржуазії досить уже навчила наш пролетаріят, щоб він дав себе піймати на гачок гарних слів і че менш гарних обіцянок „своєрідної буржуазії". Тому то ми мало віримо можливості демократично-консеквентної тактики в Думі з боку буржуазної більшости її і гадаємо, що вона скоріш пере­сунеться праворуч ніж ліворуч. Само собою зрозуміло, що і в цім разі, як і тоді, коли уряд зразу ж вступить на шлях нехтування заявами опозиційної Думи, заспокоєння країни не може насту­пити. Той, хто стежив за виборами думських депутатів на селах, не міг не спостерегти тих надій, які покладають на них сільські групи населення: все або ніщо! — так можна схарактеризувати ці надії. Повна свобода, повна перебудова державного і господар­ського життя країни, або знову боротьба неминуча, запекла і нев­пинна! — це девіз, це домінуючий настрій і ціль всіх сподіванок і намірів як селянства, пролетаріату, так і взагалі цілого рево­люційного народу.

І ми гадаємо, що, на підставі цих спостережень над об'єк­тивними фактами життя, можна зробити висновок про ролю Ду­ми в розвої революційного процесу: — вона є один із етапів, а не закінчення його. Яка б політична ситуація із двох передбачених нами не скоїлась — Державна Дума стане лише імпульсом для нових вибухів революції, для нового і може ще більш грізного і не вичерпаного гніву народнього. Об'єктивні умови для цього, як показали ми раніш, ще живуть — все одно як

 

„Живе народ і гнів його великий

І помста й боротьба!"

 

С. Тагон

 

 

*Вільна Україна", Петербург, 1906 p., ч. 4.

1  Див.  „Стара і нова революція", „Вільна Україна", Петербурґ, ч. З, ст. 40.

2  [Ф.]Лас[с]аль:   „Про   суть   конституції",     переклад І. Ф., 1904 р. вид. Р. У. П.

3  [Ф. Бебель], „О политической стачке", ст. 12.

 

 

 

 

 

ПОЛІТИЧНІ УКРАЇНСЬКІ ПАРТІЇ В ГАЛИЧИНІ*

 

1. Українська партія соціал-демократів1

 

В історії національного руху тієї частини вкраїнського на­роду, якій волею історичної долі судилось від 1772 року жити в австрійській державі, кидається на очі така характерна риса: в міру того, як зміст ідеї національної емансипації ширшав, а до культурно-просвітних завдань останньої приєднувались завдання боротьби проти австрійської бюрократії та пануючих кляс га­лицького громадянства, ідея та ставала щодалі популярнішою серед пригніченого і національно, і політично, і економічно вкра­їнського народу. В раціональному розв'язанні національної про­блеми заінтересовуються ширші маси народні: не тільки елементи більш-менш незалежні з економічного боку, але й такі, на яких спадає цілком увесь тягар економічної експлуатації з боку бур­жуазних кляс Галичини. Тепер національне для галицьких укра­їнців являється не тільки питанням просвіти, мови, урядових по­сад, як думає дехто, але, через економічну залежність переваж­ної більшости галицьких українців від польських поміщиків та капіталістів, і питанням соціального характеру, гострим і болючим питанням боротьби за ліпші умовини праці і економічної емансипації. Основа національного руху галицьких українців має соціяльний характер, і цим тільки можна поясняти широкі роз­міри цього руху, який останніми часами стає справді рухом ц ілого народу вкраїнського в Галичині. Які реальні придбан­ня здобуде цей рух — це питання будуччини і, певно, недалекої, але, судячи по всіх об'єктивних ознаках, він дійшов саме тепер до високого ступеня, приваблюючи до себе увагу цілої Европи і ви­кликаючи до себе прихильність з боку кожного, хто гидує з гні­ту та визиску, в яких би формах останні не виявлялись.

Інтенсифікація національного руху в Галичині пояснюється в значній мірі тим, що він перестає бути стихійним і прибирає більш організований характер. Різні партії політичні, різні клясові групи галицького громадянства вкраїнського беруть актив­ну участь в цьому рухові, змагаючись використати його в своїх програмових цілях та координувати його в певних межах. Цікавим через те, на нашу думку, являється знайомство з галиць­кими українськими партіями. Знайомство таке потрібне особливо тепер, коли і в російській Україні національний рух щодалі міцнішає, еволюціонуючи в своєму елементарному розвитку із культурно-просвітного в політичний. Українські політичні партії з'я­вились на світ ще недавно, політична акція їх не прибрала ще широких реальних форм, і через це ті стадії розвитку і ті шляхи, якими відбувався процес розвитку аналогічних українських пар­тій в австрійській Україні, мають безперечне практичне значен­ня і для політичних партій українських на Україні російській. Останні можуть в значній мірі скористатись з практичних вказі­вок і результатів того шляху, по якому розвивались галицькі пар­тії і уникнути в своєму власному розвитку тих помилок, які були зроблені свідомо чи несвідомо ними.

Для даного нарису ми подамо коротко головні фази з історії розвитку Української Соціял-Демократичної Партії. Ця політична організація чи не наймолодша з усіх інших українських політичних організацій в Україні австрійській, та, не дивлячись на це, вона стає саме тепер досить поважним фактором політичного життя в Галичині і викликає до себе глибокий інтерес, як з боку історика, так і з боку кожного громадського діяча.

 

І

 

Самостійною політичною організацією українського пролетаріяту України австрійської українська соціял-демократія стає в 1899 році. Після установчого з'їзду 18 сентября цього року вона приймає цілком Гайнфельдську програму австрійської соціял-демократії і увіходить в склад останньої, як автономна організа­ція, що має своєю метою боронити інтереси та керувати політич­но-економічною боротьбою вкраїнського пролетаріяту Австрії. До цього часу виразником інтересів останнього та оборонцем його прав виступали почасти Українська Радикальна Партія, почасти — Польська Партія Соціял-Демократична. Українським пролетар­ським елементам треба було протягом цілих років відчути на собі всю незручність перебування в чужих організаціях, щоб, нареш­ті, прийти до висновку в необхідності створити власну політичну організацію, яка одбивала б усі його думи й стремління і при­стосована була б до його інтересів. І коли ми запитаємо, через що ж власне сталося так, ми примушені будемо пошукати причин цього з'явища в загальноекономічних стосунках Галичини, країни цілком сливе хліборобської, позбавленої великої індустріяльної продукції, — країни з незначною концентрацією робітничого елементу по містах, культурно занедбаної і, до недавнього часу, політично нерозвиненої. Коли ж згадати, що український еле­мент населення міст до останніх часів складав, рівняючи, незнач­ний %, а прибуток „робочих рук" з українських сіл в міста за­тримувався неінтенсивним зростом останніх і браком великих фа­бричних підприємств, — то для нас стане зрозумілою головна причина пізнього з'явища самостійної робітничої партії вкраїнсь­кої і перебування українських робітників у чужих організаціях. Факти і дійсність останніх двох десятиліть XIX ст. могли впев­няти навіть і неймовірних, що самостійний робітничий рух у Га­личині не має глибокого коріння в житті, що над ним літає ан­гел смерти і що, в ліпшім разі, він може існувати як придаток до такого ж руху серед поляків, придаток до того чисто часовий. Висловлювали думку і впевняли, що розвиток робітничого руху в Галичині з залізною логікою фактів нівелює український робітничий елемент і що через це всі стремління українців сепару­ватися в окрему робітничу партію ні до чого іншого не приве­дуть, як тільки до підупаду та ослаблення сил галицького пролетаріяту. Більш раціональним і практичним визнавалось, щоб українські робітники увіходили в існуючі вже польські організації робітничі, а інтеліґентні сили з-поміж українців не марнували даремне своєї енерґії на утворення організаційних клітин для клясової просвіти та політичного виховання вкраїнських мас ро­бітничих. І як це не здається чудним, але й самі українці поді­ляли оцю поверхову і вульґарно-марксистську думку польських соціял-демократів. Принаймні в початковій діяльності їхній ми не бачимо ні одного кроку, ні одного факту, який би свідчив про протилежне. Від початку заснування в 1889 році Галицької Соціял-Демократичної Партії, що мусила охоплювати своїми організаціями однаково і польських і українських робітників, інте­ліґенти — українці соціял-демократи віддають всі свої знання, сили і енерґію на закладання та розвиток польських робітничих організацій, забуваючи про інтереси вкраїнських робітників. Ми не бачимо навіть ніяких спроб з їхнього боку утворити попу­лярну літературу для вкраїнських робітників, тоді як така ж лі­тература на польській мові для польських робітників починає зростати і не тільки в формі популярних видань на політичні теми, а і в формі часописів та інших видань, що мають на меті про­фесіональні завдання окремих робітничих цехів та закладів.

Таке по суті своїй невірне становище українських інтеліґентних соціял-демократів у польських робітничих організаціях і цілковита безрезультатність їхньої діяльности для українських робітників, не могли, звичайно, не викликати невдоволення серед останніх та нарікань на інтеліґентів-українців. Поки ще галицька соціял-демократія обмежувала свою діяльність виключно по міс­тах, ці нарікання не прибирають ще гостроти, і українські соціял-демократи інтеліґенти не реаґують на них в напрямку більш по­важного відношення до інтересів українських робітників і внесення в свою працю певних корективів. Як же ж тільки галицька соціял-демократія почала розвивати свою діяльність і по селах і стала захоплювати в сферу свого впливу сільсько-господарський пролетаріят східньої Галичини, заселеної здебільшого руси­нами, невдоволення згадане зростає і виявляє певні тенденції обвинуватити українських інтеліґентів соціял-демократів у то­му, що вони нічого не роблять для того, щоб паралізувати непристосовану до інтересів українських робітників діяльність галиць­кої соціял-демократії в східній Галичині. Живою ілюстрацією цієї непристосованости було: брак аґітаційної та пропаґандистсь­кої літератури на українській мові в літературному баґажі га­лицької соціял-демократії, замовчування нею в своїх партійних виданнях фактів національного утиску над русинами і конкрет­ного вказування засобів для увільнення від цього утиску, іґнорування специфічних особливостей національних при влашту­ванні форм партійної організації і як результат всього цього, — незначна продуктивність партійної діяльности серед українського пролетаріяту Галичини. Під впливом зазначених нарікань деякі члени партії з українців починають відчувати ненормальність свого становища в польських організаціях, і питання про те, щоб внести в діяльність партії певні корективи щодо роботи серед українських робітників, прибирає для них щодалі все більше значення.

З другого боку, і деякі з польських соціял-демократів від­чувають потребу поставити партійну працю серед українського пролетаріяту на більш певний шлях, ніж той, яким вона йшла протягом цілих років. І от, під впливом згаданих нами причин, один з найбільш видатних польських соціял-демократів, відомий тепер депутат австрійського райхстаґу Гнат Дашинський, пору­шує на партійному з'їзді галицької соціял-демократії в 1892 році справу про організацію окремого партійного комітету для схід­ньої Галичини і про видання спеціяльної газети, яка б ставила собі метою пропаґанду соціялістичних ідей серед українського пролетаріяту. На думку ініціатора, пропаґанда ця мусила мати на увазі однаково як міський, так і сільський пролетаріят вкраїнсь­кий, а проектований ним „східньо-русинський комітет" мусив ви­конувати організаційні функції щодо вкраїнського пролетаріяту, звичайно на загально-партійній платформі.

Але, не дивлячись на те, що пропозиція Дашинського мала досить вузький характер, вона не знайшла прихильности серед членів з'їзду і її було відкинуто. Дехто з-поміж членів з'їзду одверто повстав проти пропозиції, мотивуючи своє вороже стано­вище до неї досить дитинячим арґументом про непотрібність ок­ремого видання вкраїнського, зайвого для русинів, бо вони, мов­ляв, можуть цілком задовольнитись і польськими. Подібного ж таки характеру арґументи наводились польськими соціял-демократами і проти заснування окремих організацій політичних серед українського пролетаріяту. Єдине, на що пристав з'їзд, так це те, щоб побільшати партійну пропаґанду в русинських селах (очевидно, на польській мові!) і заснувати „хлопський комітет" для координування партійної праці серед українських селян.

Таким способом галицька соціял-демократія визнала за нор­мальне те наскрізь ненормальне становище, яке займав укра­їнський елемент в партійних організаціях і, аподиктично відкидаючи за українськими робітниками право на власну — рідну — літературу, виявила цілковите нерозуміння завдань соціялістичного руху серед пригноблених націй. Щобільше: вона одступила од поглядів міжнародньої соціял-демократії, яка не раз роз­вивала і на інтернаціональних соціялістичних конґресах і в тво­рах найбільш визначних своїх теоретиків ту думку, що прийоми і методи соціял-демократичної пропаґанди мусять рахуватися з національними особливостями і що соціялістичний рух, залиша­ючись скрізь інтернаціональним по змісту, повинен по формах своїх бути національним. Можна сказати навіть більше: неґатив­на позиція Галицької Соціял-Демократичної Партії до пропозиції Дашинського стояла в гострій суперечці з резолюцією Віденсь­кого Партайтаґу австрійської соціял-демократії (1892 року) про поділ партійної діяльности серед польського та українського на­селення Галичини. В цій резолюції рекомендувалось поділити всю Галичину на дві аґітаційні округи — Краківську і Львівську, а комітетам, що стоятимуть на чолі партійної діяльности в цих округах, брати на увагу місцеві особливості щодо мови, присто­сувавши межі обох районів до меж розповсюднення обох місцевих мов. Галицька соціял-демократія, як бачили ми, згодилась виконати цю резолюцію тільки в тій частині, де йде річ про кількість комітетів, та й то не в такім розумінні, яке вкладає в свою по­станову Віденський Партайтаґ 1892 року. Точний зміст цієї постанови говорив за те, що обидва комітети — Львівський і Кра­ківський мали бути з рівними правами, тоді як проектований га­лицькою соціял-демократією „хлопський комітет" для східньої Галичини мав бути тільки комісією чи аґітаційною групою з досить обмеженими правами. Але і в такій кастрированій формі пропозиції Дашинського не пощастило прийняти реальні форми, бо партія не вдарила пальцем об палець, щоб зробити якісь за­ходи для її здійснення.

Таке свідомо неохайне становище галицької соціял-демократії до потреб українських робітників не могло не збільшувати невдоволення з боку їх на центральні інституції останньої. З другого боку, це невдоволення починає з'являтись і серед українців-інтеліґентів, що брали жваву участь в партійній роботі, але були позбавлені тих централістичних тенденцій, якими відзначались польські соціял-демократи. Щодалі це невдоволення зростало, за­гострюючи відносини обопільні і утворюючи досить несприяючу атмосферу для продуктивної партійної праці. Відчуваючи стра­шенну шкоду для справи від такого стану речей найбільш чутливі і тактовні з проводарів галицької соціял-демократії прийшли до необхідности пошукати якогось виходу з ситуації і тим самим па­ралізувати можливість нарікань на іґнорування партією специ­фічних потреб українського пролетаріяту.

Вихід цей вказано було на конґресі галицької соціял-демо­кратії 1897 року, парляментським депутатом її Козакевичем, і по­лягав в тому, щоб партія зовсім відмовилась від керування пропаґандою та політично-економічною боротьбою українського про­летаріяту, доручивши ці функції окремій українській організації, цілком самостійній і незалежній в своїй діяльності від галицької соціял-демократії.

Пропозиція Козакевича значно відрізнялась від аналогічної пропозиції Дашинського. Останній уявляв собі Український Ко­мітет як філію екзекутиви галицької соціял-демократії, як організацію залежну, несамостійну, діяльність котрої мусить підля­гати контролі партії, тоді як Козакевич йде значно далі і визнає за українськими робітниками право на самостійне суверенне виявлення волі своєї. Принцип національної рівноправности в про­позиції Козакевича прибирає реальні форми, тоді як пропозиція Дашинського намагається звалити і, можна сказати, кастрировати його. Пропозиція Дашинського відзначається компромісом, опортуністичнім характером; пропозиція Козакевича може бути скваліфікована як позиція в національно-організаційному питанні справжнього ортодоксального марксиста. Само собою зрозу­міло, що вона найбільш відповідала поглядам в даній справі і ук­раїнських членів галицької соціял-демократії і, як така, не могла не знайти з їхнього боку гарячої оборони. Та очевидно і у цілого конґресу галицьких соціял-демократів не знайшлось більш-менш поважіних арґументів проти неї, бо, нарешті, більшістю голосів її було ухвалено.

В наслідок цієї резолюції українські члени галицької соціял-демократії виступили з партії і заклали окрему Русько-Українську Соціял-Демократичну Партію. Разом з цим вони почали вида­вати і свій власний орган „Robitnyk", друкуючи його польським альфавитом, що можна пояснити бажанням видавців зробити його більш доступним для широких мас українського міського пролетаріяту, що в значній мірі підпав до цього часу впливові польонізації.

 

II

 

На великий жаль, перші кроки нової партії були досить сум­ними. Діяльність її не визначається енерґією та продуктивністю, як слід би було сподіватись і, крім видання декількох №№ „Robitnyka", не виявляється, здається, ні в чому. Принаймні ми не зустрічаємо ні в польській, ні в українській пресі якихсь вказівок, щоб члени Русько-Української Партії Соціял Демократичної покладали якісь зусилля для того, щоб створити популярну соціа­лістичну літературу на українській мові та організувати: пролетаріят український в партійні групи, товариства, спілки тощо.

Причина такого з'явища, з першого погляду трохи незрозумі­лого, пояснюється специфічними умовинами, серед яких нова пар­тія примушена була розвивати свою діяльність.

Річ у тому, що в склад її увійшли, крім українських членів галицької соціял-демократії, ще й члени Української Радикальної Партії. Остання вважала себе партією соціялістичною і в програ­му своєї діяльности включала між іншим і роботу серед українсь­ких робітників. Правда, для реалізації цього пункту своєї про­грами вона не робила сливе нічого, концентруючи свою увагу та енерґію на пропаґанді політично-національних та протиклерикальних ідей поміж українськими „хлопами", цебто поміж українським селянством. Але неклясовий і несоціялістичний ха­рактер діяльности Української Радикальної Партії не заважав їй підтримувати приязні стосунки з галицькою соціял-демократією, а в практичних справах і вступати з нею в певні часові порозуміння, та координувати спільні виступи. Симпатизуючи успіхам робітничого руху в Европі і рахуючись з фактом одсталости його серед рідного народу, Українська Радикальна Партія в особі деяких членів своїх не могла не виявити активного спо­чуття тим із своїх членів, що рішились присвятити свою діяль­ність виключно пролетаріятові рідного народу. Цілком зрозумі­лим через це являється, що дехто з українських радикалів всту­пив до нової робітничої партії вкраїнської, як тільки остання почала функціонувати. Але щоб соціял-демократичні погляди таких соціял-демократів були наскрізь скристалізовані, закінчені та консеквентно розвинені, про це нема чого й казати. Націо­нальний елемент і в поглядах, і в тактиці тих членів Русько-Української Партії Соціял-Демократичної, що вступили до неї з радикальної партії, відогравав значну ролю, може навіть біль­шу, ніж спеціальні клясові завдання робітничої партії. Можна сказати навіть більше: українські радикали, вступивши до соціял-демократичної вкраїнської партії, не увільнились від тих погля­дів на національне питання, яких тримались вони, як були в ра­дикальній партії і які, коли вжити повсякчасну термінологію, треба схарактеризувати буржуазними. Непевність соціял-демократична недавніх радикалів мусила виявитись при першій же прак­тичній пробі.

Таким пробним каменем для українських соціял-демократів були вибори 1897 року до австрійського райхстаґу.

Галицька Соціял-Демократична Партія виставила тоді своїх кандидатів на парляментських депутатів в тих самих округах ви­борчих, де мали кандидувати й члени Української Радикальної Партії. І от, коли перед Русько-Українською Соціял-Демократичною Партією виникло питання про те, як поставитися до канди­датур соціял-демократичних — з одного боку, і радикальних — з другого, голоси партії розбились надвоє. Недавні члени Ра­дикальної Партії висловились за її кандидатів, справжнє соціял-демократичне крило партії постановило підтримувати кандидатів, виставлених галицькою соціал-демократією. Тоді перші знайшли неможливим для себе бути надалі в українській робітничій пар­тії і виступили з неї. Решта почувала себе занадто нечисленною групою, щоб провадити надалі самостійну діяльність, і вступила знову до галицької соціял-демократії, розпустивши, таким чином, ,,русько-українську" соціял-демократичну організацію.

До цієї групи належав між іншим і д. Микола Ганкевич, талановитий промовець і визначний тепер лідер української со­ціял-демократії в Австрії.

Та не дивлячись на те, що українська соціял-демократія, як самостійна організація українського пролетаріяту, і перестала існувати, соціял-демократична течія серед українських соціялістів не вгаває. З одного боку вона заховується серед українського крила галицької соціял-демократії, з другого — вона подекуди дає себе відчувати і в Українській Радикальній Партії. Прихиль­никами її тут виступають сецесіоністи „Русько-Української" С.-Д. Партії, що виступили з неї через інцидент з виборами. Посередньо на цю течію в Українській Радикальній Партії впливає і загальноавстрійська соціял-демократія. Остання досить живо інтересувалась успіхами радикального руху серед галицького селянства і прихильно ставилась до проводирів його — українських ради­калів. З свого боку і українські радикали, хоч і не були ніколи прихильниками клясової боротьби, але все ж знаходили чимало спільних точок в своїй програмі minimum з програмою австрійсь­кої соціял-демократії. Ось через що остання вважає за можливе допускати на свої з'їзди представників Української Радикальної Партії і давати їм можливість брати певну участь в спільній ро­боті партайтаґів, факт цілком неможливий як на російські від­носини. Очевидно австрійські соціял-демократи керувались тут тактичними мотивами, сподіваючись, що при більш тісних сто­сунках з українськими радикалами, їм пощастить вплинути на останніх і прилучити їх до своєї партії. Чутливий реальний полі­тик — лідер австрійської соціял-демократії — Віктор Адлер особ­ливо виявляв у цій справі свою ініціятиву та енерґію. І коли на Віденському Партайтазі 1897 року перед робітничою партією ці­лої Австрії виникло питання про те, як треба поставитися до діяльности українських радикалів, через заходи Адлера австрій­ські соціял-демократи ухвалили резолюцію, в якій вітали збли­ження між Австрійською Соц.-Дем. Партією та Українською Ра­дикальною і висловлювали надію, щоб остання в найближчому часі закріпила це зближення в певних організаційних формах.

Дякуючи обставинам, що встановились між обома партіями, і безпосередньому впливові з боку австрійських соціял-демократів на деяких членів Української Радикальної Партії, останні починають робити активні заходи, щоб зреалізувати згадану ре­золюцію Віденського Партайтаґу. Успішність цих заходів вияв­ляється між іншим в тому, що на з'їзді Радикальної Партії того ж таки 1897 року ухвалено було резолюцію: вступити членам партії — депутатам райхстаґу — в соціял-демократичний клюб парляментський, а на слідуючий партійний з'їзд поставити в по­рядок денний питання про прийняття цілою партією соціял-демократичної програми і заміну назви „Українська Радикальна" на „Українська Соціял-Демократична".

Та якою одначе не міцною була соціял-демократична течія в Українській Радикальній Партії, їй не пощасливило вплинути на цілу партію в бажаному для австрійської соціял-демократії напрямку. Хоч прихильники з'єднання організаційного з австрій­ською робітничою партією і визначались з-поміж інших членів радикальної партії своєю енерґією та діяльністю, але партійними справами керували не вони, а старі радикали, прихильники М. Драгоманова, які, не дивлячись на свої соціялістичні симпатії, не поділяли головних принципів соц.-демократичної програми. Радикальна Партія ніколи не була партією клясової боротьби українського пролетаріяту. Характер діяльности цієї партії мав переважно культурно-політичний відтінок, вона досить успішно виступила проти клерикалізму та національно-політичної інертности народніх мас українських; вона збуджувала їхню націо­нальну свідомість, аґітуючи проти польонізаторської політики польської шляхти, виводила на чисту воду зловжитки галицького уряду, організовувала культурно-просвітні товариства, але вся оця діяльність її провадилась не в напрямку головних принципів наукового соціялізму, хоч на словах партія і симпатизувала соціялістичним гаслам. Соціяльний склад партії був не однаковий, і в діяльності своїй члени її спирались на різні групи місцевого насе­лення. Не було також і гармонійної суцільности в світогляді партії. Ось через що, на її партійній плятформі часово могли погоджува­тись люди різних громадсько-політичних симпатій, починаючи від правих радикально-буржуазних елементів і кінчаючи соціял-демократичними. Нетривкість і недовговічність такого політичного конґльомерату мусила виявитись зараз же, як тільки соціяльне крило його захотіло розвинути до логічного кінця соціялістичні пункти партійної програми, запропонувавши для цього формулу прийняття соціял-демократичної програми і організаційного з'єд­нання з робітничою партією цілої Австрії. Натуральна річ, що такої формули не могли прийняти прихильники Драгоманова не через те, звичайно, щоб це могло зменшити організаційну са­мостійність або незалежність в політичній діяльності; не через те, щоб це могло ослабити боротьбу за національне увільнення вкраїнського народу — програма австрійської соціял-демократії дає для цієї боротьби найширший простір, — а просто через те, що прийняття формули соціял-демократнчного крила радикаль­ної партії означало б повну одмову од драгоманівського світо­гляду, про який можна сказати, що він всосався в плоть та кров проводарів Української Радикальної Партії.

На це не могли пристати старі радикали, за котрими були і довгі роки досить енерґійної та продуктивної діяльности, і попу­лярність в широких масах народніх. Вони то і вжили всіх своїх сил для того, щоб пропозиція соціял-демократичного крила партії не була прийнята на з'їзді останньої в 1899 році. А як сталося це, ініціатори пропозиції разом з декількома прихильниками висту­пили з Радикальної Партії.

Приставати їм знову до Галицької Соціял-Демократичної Партії в цілях клясової просвіти вкраїнського пролетаріяту було теж не раціональним. Сумний досвід недавнього минулого казав їм не робити такого кроку. Та й сучасна дійсність красномовно стверджувала, що шукати активної допомоги від польських соціял-демократів в цій справі нема чого: резолюції, що ухвалю­вала галицька соціял-демократія на своїх конґресах про ство­рення популярної літератури на українській мові з метою пропа­ґанди поміж „хлопами" Східньої Галичини, далі протоколів не йшли; так само залишились на папері і ухвали про організацію „хлопських комітетів" для керування партійною роботою по се­лах. Все оце разом спиняло сецесіоністів Радикальної Партії при­ставати до галицької соціял-демократії, примушуючи їх шукати інших засобів для виходу із скрутного стану речей і інших форм для реалізації своїх соціял-демократичних симпатій. Ідея засну­вання самостійної соціял-демократичної організації, яка незалеж­но від Галицької — recte Польської — Соціял-Демократичної Партії, керувала б справою пропаґанди соціялістичної серед укра­їнського пролетаріяту та боротьбою його за свої права, являлась найбільш логічним висновком із такого становища. Заснування такої власної організації представлялось тим більш можливим, що серед українського громадянства мався певний кадр інтелі­ґентних сил, які, здавалось, почували себе здатними для вико­нання функцій робітничої вкраїнської партії; крім сецесіоністів Радикальної Партії, ідея заснування самостійної політичної орга­нізації знаходила прихильників поміж українцями членами га­лицької соціял-демократії, що вступили до неї після того, як роз­палась Русько-Українська Партія Соціял-Демократична: схиля­лись до цієї думки і соціялістичні гурти вкраїнської студентської молоді Львівського університету, які не тільки виявляли науко­вий інтерес до соціялістичних ідей, але намагались переводити їх і в життя. Отже потреба заснування окремої робітничої орга­нізації української настигла в певних кругах українського грома­дянства Галичини, і залишалось тільки втілити її в реальні форми.

Скоро після виступу з Радикальної Партії, того ж таки 1899 року в місяці сентябрі, українські соціял-демократи разом з укр. соц.-демократами Галицької Соціял-Демократичної Партії склика­ють установчий з'їзд у Львові і на ньому засновують самостійну робітничу організацію, назвавши її Українською Соціял-Демократичною Партією. За вислів своїх програмових думок вони прий­мають Гайнфельдську програму Австрійської Соціял-Демократичної Партії і постановляють до офіціяльного свого вступу в останню координувати свою діяльність із загальною тактикою та директивами віденської партійної екзекутиви. Скоро після цьо­го нова партія і офіціяльно вступає в загальноавстрійську соціял-демократію, як окрема складова частина її, як національна організація українського пролетаріяту Галичини. На Брюнському Партайтазі, що відбувся того ж таки 1899 року, вона, нарівні з іншими національно-робітничими організаціями австрійської соціял-демократії, бере через свого делеґата живішу участь в твор­чій роботі Партайтаґу, впливаючи на її зміст та напрямок. Як відомо, цей Партайтаґ визначається з-поміж інших партійних с.-д. з'їздів не тільки австрійських, а й міжнародніх, тією деклярацією по національному питанню, яка вважається в інтернаціо­нальних соціялістичних кругах за найкраще і єдино можливе розв'язання національної проблеми в державах з різномаїтим на­ціонально населенням. Висловлюючи погляд своєї партії на цю проблему, делеґат Української Соц.-Демократичної Партії Мик. Ганкевич заявив Брюнському Партайтаґу: „Ми, українські соціял-демократи, стоїмо на ґрунті інтернаціональної солідарности пролетаріяту всіх націй Австрії і переконані, що тільки в цій братській спілці і наш народ, що належить однією тільки частиною до цієї держави, може здобути національну волю. Одначе ми не можемо заплющувати очі на те, що в межах цієї держави живе тільки частина нашого народу і що за кордоном величезна частина української нації терпить весь тягар національного без­прав'я, що веде її до національної смерти. Ми певні, що інтер­національна сила пролетаріяту може розвинутися тільки тоді, ко­ли кожна нація самостійно рішатиме свою долю. Ми знаємо, що соціяльне та політичне увільнення допускає також і національну емансипацію. А через це українські соціял-демократи змагати­муться забезпечити національну волю цілому своєму народові з тією метою, щоб з'єднаний та вільний український народ міг увійти в сім'ю европейських народів, як рівноправний член". („Versammlungen des Gesamtparteitages der Socialdemokr. in Oesterreich abgehalten zu Brünn", 1899, ст. 852). Подаючи цей уривок з промови лідера українських соціал-демократів Галичини, ми звертаємо увагу на ту ясну позицію, на якій стала в особі д. Ганкевича ціла робітнича організація українська щодо національного питання. Признаючи в національному гнітові одну із форм гніту капіталу, партія не замовчує своїх обов'язків у справі на­ціональної емансипації рідного народу. Ставлячи головною ме­тою своєї діяльности збудження клясової свідомости українського пролетаріяту та керування його клясовою боротьбою, партія пев­на, що це може статися тільки тоді, коли цілий український на­род буде вільним і політично незалежним, коли він, як політично-юридична одиниця, буде уявляти з себе певну цілість. Ви­словлюючи таку, як на найближчі часи, може, й неосяжну, думку, партія українського пролетаріяту тільки зазначає, що вона по­зитивно ставиться до тенденцій, що помічаються серед розірва­них різними державами націй, створити: юридичну і політичну волю цілого народу і злитися в окрему державну одиницю. Оче­видно партія українських соціял-демократів конкретизувала тут загальну думку К. Кавтського, висловлену ним у відомій праці „Боротьба національностей і державне право в Австрії": „Пролетаріят не тільки не ставиться вороже до подібних національ­них рухів, але найживіше заінтересований у тому, щоб успішний розвиток їх нічим не гальмувався, бо кожне штучне гальмування їх означає разом і гальмування соціяльного розвитку" („Neue Zeit". 1897/8 рік, № 17). В повній і логічній згоді з думкою Кавт­ського стоїть і та формула розв'язання національної проблеми, яка вироблена була представниками робітничих національних партій Австрії на Брюнському Партайтазі. Ця формула, замість т. зв. „коронних" земель, ставить федерацію автономних націо­нальностей, автономно-державних одиниць, законодавчі та вико­навчі функції котрих виконуються національними палатами, обі­браними консеквентно проведеним виборчим правом. Всі авто­номні території разом складають одну державну спілку. Права дрібних національностей забезпечуються спеціяльним законом, видання котрого належить до компетенції державного парляменту. Національні привілеї не мають місця; щодо державної мови, то її значення цілком нехтується; питання про мову для обопіль­них зносин, розв'язується державним парламентом. Такі в голов­ному тези брюнської формули, вироблені Партайтаґом на підста­ві поглядів на національне питання делеґатів робітничих націо­нальних організацій Австрії. Являючись висловом поглядів на національну проблему цілої австрійської соціял-демократії, ця фор­мула являється і висловом тих самих поглядів і української час­тини її.

Висовуючи таку формулу розв'язання національної проблеми українські соціал-демократи багато вигравали в очах укра­їнських народніх мас як оборонці національних прав, як вираз­ники інтересів рідного народу, що домагаються в справі національ­ної волі не тільки того, що вони можуть здобути, але й того, чого вимагає поневолена нація від сьогочасного громадянства. Нема чого й казати, що формула розв'язання національної проблеми, прийнята українськими соціял-демократами в свою програму, ма­ло має шансів на своє зреалізування при сьогочасних відносинах в Австрії. Але це не може бути закидом проти українських соціял-демократів та обвинувачуванням їх в утопійності. ,,Соціял-демократична програма пишеться не для даного моменту; вона му­сить дати директиву по можливості при всіх і всіляких коньюнктурах сучасного громадянства. . . Щобільш віддалену практичну мету ми при цьому собі ставимо, тим краще для мас, навіть і для тих, що не зможуть зрозуміти наших теоретичних міркувань, той напрямок, яким ми прямуємо" (Кавтський „Neue Zeit", т. XIV, №3, ст. 513-514).

Увійшовши в склад австрійської соціял-демократії, Українсь­ка С.-Д. Робітнича Партія разом з програмою прийняла і той організаційний принцип, яким після Віденського Партайтаґу (1897 р.) ясно зазначались права кожної національної органі­зації цілої партії і їх стосунки до центральних інституцій остан­ньої. Найвищою установою партії являються по цьому принципу — спільні партійні з'їзди. Всі важливіші питання розв'язуються на цих з'їздах: вони ж затверджують і постанови окремих націо­нальних організацій, а також зміняють спільну програму, вно­сять до неї, коли є потреба, додатки і встановляють спільну так­тику. Національні організації партії не мають права одступати од загальнопартійних постанов, хоч у сфері своєї місцевої діяльности вони користуються зовсім автономними правами. Най­вищою виконавчою інституцією партії являється спільний цен­тральний комітет (Екзекутива), що складається із представників по вибору від кожної національної організації. Такий самий принцип мала покласти в основу своєї організації і Українська Соціял-Демократична Партія. Але чи мала ж вона необхідні си­ли, щоб втілити в ці організаційні норми певний реальний зміст і стати справді широкою робітничою партією українського пролетаріяту ?

На це питання доведеться відповісти неґативно. Зараз після свого вступу в австрійську соціал-демократію, нова партія була досить незначною. Балакати про неї, як про певну організовану силу, в цей момент нема чого. Це власне була, рівняючи, неве­личка група соціял-демократичної інтеліґенції, а почасти й робітників, що знаходила спочуття до себе серед соціялістично настроєної університетської молоді, почасти серед спролетаризованого селянства і городського українського пролетаріяту. Тісних зв'язків з цими групами, а особливо з останньою, у партії не бу­ло, як не мала вона й популярної літератури для цілей пропа­ґанди та аґітації. Все це треба було ще тільки починати. Партія стояла перед величезною творчою працею. Вона одночасно по­винна була почати останню по всіх лініях партійної діяльности.

А між тим умовини, серед яких доводилось починати остан­ню, були дуже і дуже несприяючі.

Спертися в початку своєї діяльности на широкі маси укра­їнського пролетаріяту по містах партія не могла через те, що, пролетаріят цей в значній мірі був опольонізований. До того ж і організація його в професіональні спілки — звичайний тип робіт­ничої організації австрійської соціял-демократії — не могла бути переведена, бо він складав, рівняючи, не дуже значний % робіт­ників, принаймні не настільки великий, щоб можна було закла­дати самостійні українські професіональні спілки. Організовувати його в культурні чи політичні спілки теж була річ нелегка через загальну некультурність та невисокий політичний рівень укра­їнського населення Галичини.

Ще більше тяжкою мусила бути партійна праця на селах. Вже через одні умовини свого життя спролетаризоване селянство не так гарно підпадає впливові організації, як сконцентрований по містах пролетаріат; до того ж на перешкоді успішній діяль­ності партійній стояв і брак практичного досвіду; щодо пристосованости організаційних форм партійної діяльности до специ­фічних умовин села. Коли ми пригадаємо ще й такі факти, як ворожнечу до соціял-демократів українських галицького духовенства з його досить великим впливом на селянські маси, та існування серед русинів різних політичних партій, з-поміж кот­рих деякі мали досить велику популярність, (напр., Українська Радикальна Партія) і з котрими на перших же печатках треба було вступити в боротьбу, то ми будемо мати більш-менш повний комплекс тих несприяючих умовин, серед яких доводилось почи­нати свою діяльність молодій партії і які таїли в собі чимало різ­них перешкод для успішного розвитку останньої.

Звертаючись до перших кроків у діяльності партії, ми му­симо схарактеризувати її як стремління популяризувати серед широких мас українського народу основні ідеї партійної програ­ми; і організаційно закріпити свій вплив на пролетарські елементи останнього. Засобом для цього служило видання відповідної аґі­таційної літератури і влаштовування як публічних громадських зібрань (віч), так і приватних нарад (т. зв. „довірочні збори"). Коли в справі влаштовування віч і зборів партія розвиває досить жваву і продуктивну енерґію, то не можна сказати того ж самого про літературну продукцію її. Особливо непродуктивно постав­лено було справу видання популярної „брошурочної" літератури, так необхідної для успіху партійної аґітації „в низах" і на пер­ших початках. Це взагалі велика прогалина в діяльності укра­їнських соціял-демократів Австрії, загачувати яку, і досить успіш­но, взялися вони тільки останніми часами. Видавництво партії виявлялося у виданні партійного двотижневого органу „Воля" з 1900 року, — під редакторством М. Ганкевича, — і у відповідних випадках — аґітаційних відозв. „Воля" — особливо в перші два роки — була досить цікавим і живим органом. В заслугу редак­ції її треба поставити те, що вона живо відгукувалась на дневні питання громадянського життя Галичини і Австрії, освітлюючи їх з погляду інтересів українського пролетаріяту. Факти націо­нального гніту і утисків над українською нацією з боку буржу­азних кляс Галичини і австрійської бюрократії, зловжитки га­лицького уряду завше гостро п'ятнувались на сторінках „Волі", але, реаґуючи на такі факти, редакція ніколи не впадала в націоналістичний шовінізм, і ця риса виразно одрізняла орган укра­їнських соціял-демократів від органів інших національно-україн­ських партій Галичини, не завше вільних од націоналістичних тонів та випадів. Виступаючи проти шовінізму, проти хворих екс­цесів національного почуття серед рідного народу, „Воля" разом з тим гаряче обстоювала гасло національного увільнення укра­їнської нації як одну із головних умовин для розвитку клясової самосвідомости українського пролетаріяту, і завше вимагала пов­ної політичної та культурної автономії для русинів як найбільш зручної і відповідної форми державного життя, що дає певні юридичні ґарантії для розвитку продукційних сил країни і кля­сової боротьби українського пролетаріяту. Менше місця присвя­чував орган українських соціял-демократів аґрарній справі і зов­сім мало організаційним партійним справам. Не дивлячись на ці дефекти, „Воля" була досить живим і гарно редаґованим аґі­таційним органом і, безперечно, відограла велику ролю в справі збудження клясової самосвідомости українського пролетаріяту і підвищення його політичного зросту.

Куди слабше, ніж агітація, поставлена була в партійній діяль­ності справа організації. Заходи партії організаційно зв'язати з со­бою заґітованих робітників не завше давали бажані наслідки. В значній мірі це пояснюється браком більш-менш інтеліґентних і досвідчених в організаційних справах членів партії по містах і селах, почасти ж і примітивністю того типу організації, до яко­го звертались українські соціял-демократи Австрії в своїх захо­дах закріпити свої зв'язки з прихильними до них масами пролетаріяту. Полягаючи в виборі так званих „мужів довір'я", цей тип організації не забезпечував партії бажаного впливу на ті місцевості, відкіль вибирались „мужі довір'я", і не давав їй можливости спертися в дальшій своїй діяльності на дисциплініровані та організовані групи робітників. Партія розвивала свою діяль­ність головним чином по селах. По містах вона виявляла себе ду­же слабо. Самостійної праці, щодо організації українського місь­кого пролетаріяту, тут не провадилось сливе ніякої. На перешкоді цьому стояли причини почасти об'єктивного характеру, почасти суб'єктивного. До перших треба зарахувати страшенну трудність організовувати український пролетаріят на ґрунті одних тільки національно-політичних інтересів, зарані виключаючи інтереси економічні, оборону та захист яких останній знаходив у профе­сіональних товариствах з ясно зазначеним польським характе­ром. Суб'єктивні причини слабої організації українського проле­таріяту по містах полягали в невеликій кількості інтеліґентних сил у партії і в непропорціональному поділі їх по тих міських центрах, де українські робітники уявляли з себе більш-менш по­важну кількість. Через це власне ті міста Галичини, де українсь­кий пролетаріят складав більшість і де партія могла б розвинути успішну самостійну організаційну роботу, залишались невикори­станими в партійних цілях: український пролетаріят, не знахо­дячи постійної піддержки з боку українських соціял-демократів у своїх економічних інтересах, volens-nolens йшов у польські ор­ганізації, збільшував їхню силу і залишався загубленим матеріялом для тієї партії, яка була для нього більш близькою і рідною. Брак інтеліґентних сил у партії неґативно відбивався на діяль­ності останньої і по тих містах, де український пролетаріят скла­дав національну меншість. Не маючи змоги закладати серед ньо­го по таких містах самостійних професіональних товариств і, та­ким чином, керувати економічною його боротьбою, партія обме­жувалась тільки політично-національною просвітою українських робітників, концентруючи її в політичних товариствах „Воля". Але не можна сказати, щоб і ця праця провадилась реґулярно та успішно. Більш-менш жваве життя помітно було в цих това­риствах за перші два роки існування партії, потім наступає за­непад.

Куди краще стояла справа аґітації партійної по селах. Ім'я партії серед економічно пригнічених мас селянського населення ставало синонімом боротьби і увільнення від економічного утиску. Партійні оратори, як от приміром М. Ганкевич, С. Вітик, Я. Остапчук,3 здобували собі велику популярність і були бажаними гістьми на всіх вічах та зібраннях. Збільшенню популярности партії по селах в значній мірі допомогли відомі галицькі аґрарні страй­ки 1902 року. Під час цих страйків українські соціял-демократи мобілізували всі свої сили: видавали в великому числі страйкові відозви; аґітатори її, серед яких чимало було університетської молоді, їздили по селах, захоплених страйковою хвилею, в ба­гатьох містах стояли на чолі руху, викликали його там, де він ще не почався, і взагалі виявили дивне напруження сил та енерґії. Хоч знаменитий страйк закінчився тільки частковим успіхом, але українські соціял-демократи використали йото в цілях збудження класової свідомости українських селян і здобуття собі прихиль­ників серед них. Реальним наслідком енерґійної діяльности партії під час страйку 1902 року було значне побільшення членів її, особливо із Збаразького повіту, і загальна заінтересованість нею з боку селянства.

Але, не дивлячись на це, партія мало зробила для того, щоб організаційно закріпити численні зв'язки з селом, придбані нею під час страйку, і, таким чином, одержати можливість більш-менш постійного впливу на нових своїх прихильників. Цим поча­сти можна з'ясувати той факт, що, хоч ідейний вплив партії і збільшився, але збільшення це не відбилось пропорціонально на зрості партії як певної організованої сили. Здавалося б, що діяль­на участь українських соціял-демократів в аґрарному рухові 1902 року повинна була навчити їх багато дечому, щодо утворення більш гнучкого типу партійних організацій, пристосованих до сільських обставин, але, на жаль, організаційний досвід, одер­жаний партією за цей час, одзначався тими самими рисами примітивности і далі інституту „мужів довір'я" не пішов. Ось че­рез що конференція членів партії, що відбулася в 1903 році, ми­нула сливе безрезультатно і не зробила сливе нічого в справі внутрішнього організаційного зросту партії і збільшення політич­ного значення її в краю.

Ось через що і дальша діяльність партії аж до 1905 року стоїть мало не на „мертвій точці", зазначаючись де в чому піду­падом і незначним функціонуванням партійних інституцій. В пар­тії помітно деякий „отлив" із партійних організацій діяльних членів і інерція тих, що залишились. Зменшується і без того не дуже значна літературна продукція. Видавництво партійного органу „Волі" підупадає; вона виходить нереґулярно, перестає бути, паралельно із змінами в редакції, цікавою і живою і, нарешті, кінчається припиненням. Численні зв'язки з селами загублюють­ся, і центральні інституції партії не мають змоги підтримати того становища речей в партії, яке було створене великими розрухами 1902 року.

Безперечно, що Українська С.-Д. Партія переживала поваж­ний кризис, загальні предпосилки якого мають своє джерело в тій громадській реакції, що повстала в українській частині Га­личини в наслідок надзвичайно високого напруження, виявле­ного українським громадянством в 1902 році (економічні страй­ки, боротьба за здобуття українського університету), і тих не­значних реальних придбань, які мало це напруження.

Кризис загрожував досить поважними наслідками для партії, але він був, рівняючи, недовгим і змінився новим напруженням партійної діяльности, новим розвитком самої партії.

Цей новий момент в розвитку партійної діяльности україн­ських соціял-демократів тісно зв'язаний з розвитком увільничого руху в Росії.

Хвиля революційних подій російських захопила і сусідню Австрію. Щождо Галичини, то вона була для неї вогнистою іс­крою, що блискучим світом своїм освітила весь тягар неймовір­ного економічного становища більшої частини українського на­роду в Галичині, терни національної панщини і перешкоди до культурного розвитку його. Українська Галичина, це місце мук і злиднів, варварства і експлуатації, уявляло з себе сухий костер, і досить було однієї революційної іскри, щоб запалити його і ви­кликати широкий народній рух для придбання необхідних полі­тичних і національних прав. Конкретно цей рух прибрав форму боротьби за вселюдне виборче право в чотиричленній його фор­мулі. Ні в якій іншій австрійській провінції не досягла ця бороть­ба такої інтенсивности і такого всенароднього характеру, як в Галичині, і ні одна, певно, політично-національна партія не витратила для розвитку цієї боротьби стільки енерґії та на­пруження, як власне партія українських соціял-демократів. Під час цього руху вона розвинулась, виросла, зміцнила свій вплив на широкі народні маси, придбала нові численні зв'язки з селом, зробила перші і досить реальні кроки для праці по містах і вза­галі виявила певні тенденції до того, щоб перетворитись у справ­жню політичну партію робітничих мас і вийти, нарешті, із того status nascendi, в якому вона перебувала досі. З другого боку, розвиток партійної діяльности виявив чимало неґативних сторін в постановці і напрямку партійної праці і примусив партію зупинитись більш уважно над тими корективами, які могли б спричи­нитись до більш правильного і невпинного розвитку її. Як матеріял для становища партії в цей момент, мають велике значення стенографічні протоколи останнього з'їзду партії, що відбувся з початку 1906 року у Львові, уміщені в центральному партійному органі „Воля".

На підставі цих історичних документів ми можемо схаракте­ризувати Українську С.-Дем. Партію Галичини в сучасний мо­мент, як партію українського сільського пролетаріяту і лише в незначній, рівняючи, мірі — міського. Зв'язки партії з селами настільки широкі, що подекуди вона користується сливе виключ­но монополією щодо впливу на пролетарські круги сільського населення, а також і на ті, що по своєму соціяльно-економічному становищу наближаються до цих кругів. До таких повітів нале­жить між іншими Збаразький повіт (на межі з Подільською г.), де українським соціял-демократам пощастило в 1905 р. провести місцевого популярного аґітатора „хлопа" Яцка Остапчука навіть віце-маршалком повітової ради. Вплив Укр. С.-Д. Партії в Зба­разькому повіті настільки великий, що на ті віча, які заряджувались нею останніми часами по селах в справі боротьби за вселюдне виборче право, приходило од 15-30 тисяч селян. Ціла Збаражчина засіяна партійними організаціями, котрі послали на останній з'їзд партії більше 40 делеґатів, між ними 2 жінки; в цій окрузі, мабуть, чи не найбільше шириться партійної літератури. Досить велику популярність партія має також в Дрогобицькому, Сокальському, Бучацькому та ін. повітах Східньої Галичини. Ін­тенсивну аґітацію повела партія останніми часами також по се­лах Буковини, створивши там окремий краєвий комітет.

Але, розвиваючи свою діяльність здебільшого по селах, укра­їнські соціял-демократи починають останніми часами працювати і по містах. В партії утворилась ціла течія, що особливе значен­ня надає міським партійним організаціям, убачаючи в них, і ціл­ком раціонально, поруку дальшого розвитку партійного. На ос­танньому з'їзді членів партії прихильники цієї течії особливо обстоювали необхідність організації українського міського проле­таріяту в партійні товариства і гурти, вимагали від центральних інституцій партії, щоб вони вжили всіх заходів для цього. Яскра­вим виразником цієї течії виступив на з'їзді фактичний редактор „Волі" молодий, рівняючи, але енерґійний партійний діяч В. Левинський. Чимало щирих і гірких дорікань висловлено було ним на адресу цілої партії за занедбання та нехтування самостійною партійною працею серед міського пролетаріяту. Щоб повернути його до партії, організаційно зв'язати його з нею, на думку д. Левинського, треба повести сталу і енерґійну працю серед нього в напрямку програми У. С.-Д. Лише тоді, коли остання буде спи­ратися в своїй діяльності на організовані кадри українського організованого пролетаріяту по містах, можна сподіватися, що й робота її по селах буде більш постійною, що й розвиток цілої партії буде відбуватися більш нормально. Рахуючись, одначе, з тим фактом, що по деяких містах Східньої Галичини український пролетаріят щодо національної кількости уявляє з себе меншість, рівняючи з пролетаріятом польським і спольонізованим єврейським, і що, значить, через це серед нього не можна закладати само­стійних професіональних спілок, прихильники тієї течії в партії, виразником якої виступив на з'їзді, а раніш на сторінках „Волі", В. Левинський, вимагали, щоб замість професіональних органі­зацій, закладались організації політичні, діяльність котрих була б під контролем партії. В тих же містах, де український проле­таріят хоч і становить собою національну меншість, але разом з цим переважає національно в деяких галузях продукції інших робітників, там мусять закладатися українські професіональні ор­ганізації; такі ж самі організації повинні закладатися по тих фа­бричних центрах, де українські робітники складають з себе біль­шість. Цікаво зазначити, що такий характер партійної діяльности серед українського пролетаріяту, запропонований на останньому з'їзді партії, знайшов прихильників з боку самих робітників-українців, які, погоджуючись на зазначену пропозицію, поширювали її, вимагаючи од партії, щоб вона вжила всіх засобів до того, щоб професіональні спілки видавали відповідні професіональні органи на українській мові навіть в тім разі, коли український елемент даної професіональної організації складає з себе мен­шість. Рахуючись з такими вимогами робітників, з'їзд ухвалив ре­золюцію, в якій вимагає від „Екзекутиви" (Центральний Комі­тет) партії покласти всі сили для задоволення настиглої потре­би в утворенні українських професіональних спілок, де по об'єктивних умовинах для цього є хоч яка можливість, і в видаванні українських професіональних газет, тими професіон. організація­ми, де українські робітники складають національну меншість. У першу чергу запропоновано було партійній Екзекутиві звернутися до краєвого бюра залізно-дорожних робітничих спілок в Галичині з проханням видавати орган бюра „Kolejarz" і на українській мові для робітників українців, яких чимало служить по залізни­цях. Нема ніякого сумніву, що партії українських соціял-демократів доведеться більш уважно приступити до роботи по різних робітничих професіональних товариствах і організації українських робітників у такий тип організації, який рекомендується згаданою вище течією партії як conditio sine qua non її нормального розвитку: за це говорить і активна ініціятива молодої течії в пар­тії і співчуття до неї українських робітників, і потреби професіо­нальної боротьби і, нарешті, саме життя, так що питання про са­мостійні професіональні українські спілки і про внесення певних корективів до постановки роботи в польських професіональних організаціях в інтересах українського елементу, являється питан­ням часу.

Та як би не було, з'їзд українських соціял-демократів, при­святивши чимало уваги наболілому питанню партійного життя, міг переконатись, що серед партійних членів відчувається досить міцна течія на користь того напрямку, виразником якого висту­пив д. Левинський, а це все являється об'єктивним показником зросту партії, нового більш інтенсивного життя в ній і порукою дальшого розвитку.

Характерним показником розвитку партії являється також потреба в розширенні літературної продукції її. З'їзд прийшов до того, що стан партійного видавництва вимагає певних реформ і щодо популярних книжок і щодо центрального органу, який ухвалено видавати щотижня, а не через два тижні, як було досі.

Але у партії після з'їзду виявилось більше ініціятиви, по­треби матеріяльних засобів для кращої постановки партійного видавництва, ніж сподівався навіть з'їзд. Скоро після з'їзду міс­цеві партійні організації почали видавати власні органи, так, напр., в Тернополі почав виходити аґітаційний „Червоний Пра­пор", в Чернівцях (Буковина) цікаво редагована і жива „Земля і Воля", що з початку 1907 року перенеслась до Львова і стала центральним органом цілої партії, замість „Волі". Крім того пар­тія заснувала в 1907 р. окреме видавництво популярних брошур — „Боротьба", що випускає свої видання кожного місяця. Збіль­шилось також і видавництво аґітаційних відозв з приводу різних питань і з'явищ політичного життя Австрії.

Більше уваги почала присвячувати партія і роботі серед місь­кого пролетаріяту по більш значних центрах Східньої Галичини, закладаючи робітничі політичні товариства „Воля", які останніми часами починають засновуватись навіть і по селах. Варто також зазначити успішну діяльність партії і на Буковині, яка досі була сливе непочатим кутком щодо соціял-демократичної роботи з боку  у. с.-д. Не дивлячись на те, що робота ця, як сказали ми, почалася недавно, вона вже принесла певні реальні здобутки в формі щасливо закінчених страйків, що велись під проводом українських соціял-демократів, заснування українських робітничих ор­ганізацій і широкої аґітаційної діяльности членів партії по селах.

Коли ми зазначимо до поданих нами фактичних відомостів про сучасний стан Української Соціял-Демократичної Партії ще й вплив її на студентські та гімназіяльні гурти української мо­лоді, яка останніми часами значно побільшила кадри аґітаційних, пропаґандистських та організаційних сил партії, то ми будемо мати більш-менш повний зовнішній обрис сили української робіт­ничої партії в Австрії. Спираючись в своїй діяльності головним чином на спролетаризовані круги галицького села, вона уявляє з себе ледве чи не одиноку, після венгерської соціял-демократії, робітничу організацію в Европі сільського пролетаріяту. Прибу­ток інтеліґентних сил в партію, поруч із збудженням активної національної свідомости поміж українськими робітниками, що жи­вуть у більш-менш великих центрах Східньої Галичини, одкриває для партії можливість повести с.-д. роботу і серед міського пролетаріяту вкраїнського. Власне на це то і сконцентрували те­пер увагу свою і енерґію центральні інституції У. С.-Д. Партії. Наскільки можна судити по тих відомостях, які подає централь­ний орган партії „Земля і Воля", ті заходи, що робляться партією в цім напрямку, починають давати позитивні наслідки: число політичних партійних товариств „Воля" значно зросло за остан­ній рік; по деяких з цих робітничих організацій, ще донедавна млявих і сливе завмерлих, помітно життя, жвавість і розширення діяльности. Число членів організацій „Воля" щодалі збільшується, а разом з цим збільшуються, з одного боку, вплив партії на проле­тарські круги українського народу в Галичині і з другого — по­треби самої партії. Дальший розвиток укр. соц.-демократії, помимо об'єктивних сприяючих умовин, тісно зв'язаний з внутрішнім ідей­ним розвитком внутрі самої партії. Пекучі потреби останнього з неминучістю висовують на порядок денний створення відпо­відної партійної літератури, пристосованої не тільки для потреб початкової аґітації, але й більш ґрунтовної, яка б давала поважні, науково оперті відповіді на нові різномаїті питання складного партійного життя і була б матеріялом для вироблення суцільного соціял-демократичного світогляду. Потреба в створенні поважно-наукової соц.-демократичної літератури відчувається особливо те­пер, коли серед українського народу в Австрії помітно надзви­чайно інтенсивне національне збудження, яке виявляється між іншим у тенденції концентрувати національні сили в міжклясові політично-національні партії і затерти ті клясові різниці, які, по­діляючи український народ, як і кожен інший на певні клясові групи, становлять собою одинокий природний і логічний ґрунт для політично-національної групіровки. Відчуваючи погребу в створенні наукової партійної літератури, українські соціял-демократи, на останній своїй конференції, що відбулась у Львові в по­чатку 1907 року, постановили звернутись до своїх товаришів в Україні російській з пропозицією спільними силами видавати науковий орган, завданням якого являється задоволення потреб обох робітничих партій українських в найширшому розумінні цьо­го слова. Чи здійсниться швидко ця пропозиція, про це годі зараз казати. Але, приймаючи на увагу розвиток соціял-демократичного руху на Україні і зріст укр. с.-демократії, все ж можна бути певним, що питання про постійний орган український, який від­бивав би в собі погляди тієї частини вкраїнського громадянства, що, не відкидаючи позитивного значення національної ідеї, вкла­дає в неї певний марксистський зміст, — являється питанням часу. Таким чином бажання українських соціял-демократів Ав­стрії в створенні наукової партійної літератури, принаймні в формі періодичного видання, тісно зв'язане з розвитком Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії України російської. Поки ж українським соціял-демократам доведеться обмежуватись ви­данням окремих наукових збірників по різних питаннях партійної програми, особливо ж по аґрарному і по питанню в справі орга­нізації професіональних спілок. Обидва ці питання саме тепер мають велике значення для партії українських соціял-демократів і вимагають ґрунтовного порішення їх в інтересах розвитку пар­тійної діяльности. Питання про організацію професіональних спі­лок виникло в партії лише останніми часами, коли українські соціял-демократи перестали обмежуватись роботою по селах і по­чали подекуди переносити її в міські центри Галичини та Буко­вини. Щождо питання аґрарного, то необхідність наукової диску­сії над ним пояснюється схематичністю і нерозробленістю порі­шення його в програмі Загальноавстрійської Соціял-Демократичної Партії, властивими до останніх часів і для українських со­ціял-демократів. Тепер в партії підіймаються голоси за те, що схематичність цю треба замінити більш детальним розробленням, відповідно до індивідуальних особливостів аґрарних відносин в Галичині та Буковині.

Ми не закінчили б нашого короткого інформаційного нарису про Українську Соціял-Демократичну Партію Австрії, коли б не згадали про товариське відношення, яке виявляла партія до со­ціял-демократів в Україні російській. На останньому (1906 р.) з'їзді, дякуючи тому, що на ньому був делеґат від Української Соціял-Демократичяої Робітничої Партії, ці симпатії виявились в особливо урочистій формі. З'їзд присвятив окремий доклад для ви­яснення своєї позиції до збудження національного життя на Укра­їні і до тих національно-політичних партій, що з'явилися на ній останніми часами. Само собою зрозуміло, що з українських партій України російської з'їзд визнав найбільш одповідною і рідною до своїх поглядів У. С.-Д. Р. П.

 

С. Петлюра

 

 

* „Україна", Київ, 1907 p., т. II, квітень, частина II, ст. 1-19; тра­вень, частина II, ст. 37-48.

1 Автор, крім друкованих джерел, користувався при написанні цієї статті цінними вказівками д. В. Левинського, за що тут і приносить йому сердечну подяку.

 2 У російському перекладі текст промови д. Ганкевича, вміщено в брошурі, що вийшла з передмовою М. Ратнера: ,,Дебаты по национальному вопросу на Брюнском Партайтаге Австрийской социал-Іемократии". Киев, 1906 г.

 3 Останніх двох обрано тепер депутатами до віденського парляменту

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

БОРИС ГРІНЧЕНКО — „ПЕРЕД ШИРОКИМ СВІТОМ"*

 

317 ст. У Києві, 1907, ц. 1 карб.

 

[Рецензія]

 

 

Під таким заголовком д. Грінченко, досить відомий в укра­їнській літературі письменник, видав збірник своїх статтей, які, на думку автора, характеризують „кілька моментів" культурно-національної свідомости нашого народу. При цих моментах, за­являє автор, „я був сам і бачив, як серед великої ворожої тем­ряви помалу починала відгортатися вікова завіса і з-за неї вири­валися перші проміння". Ілюстрації, подані автором, до пізнання цих моментів поділено в книзі на два розділи: в першому згру­повано фактичний матеріял, котрий мусить характеризувати, як ставляться по наших селах до книги селяни. Відповідно до цього матеріалу він має й заголовок: „Книга на селі". Тут подано ві­домості про читання селянам і самими селянами таких наших письменників: Мордовцева, Кропивницького, М. Вовчка, Г. Бар­вінок, Кузьменка, Номіса, Ів. Левицького, Мирного, Квітки-Основ'яненка, Ол. Стороженка, Ів. Котляревського, Гулака-Артемовського, Гребінки, Глібова, Макаровського, Руданського, Куліша, Шевченка та ін. Крім того уміщено в цьому ж таки отділі відомості про читання селянам і селянами деяких історичних книжок, а також про три твори світової літератури: „Антігону" Софокла, „Вільгельма Телля" Шіллера і „Демона" Лермонтова. Другий розділ містить в собі почасти фактичний і, до речі сказати, досить убогий матеріял про українські театральні вистави на селі, по­части ж теоретично-публіцистичні замітки про те, яким мусить бути театр. Не обмежуючись подаванням одного тільки фактич­ного матеріялу, д. Грінченко пояснює його, робить на підставі поданих ним відомостів певні висновки, характеристики і висту­пає не тільки реґістратором фактів культурного розвитку наших мас, але й публіцистом, а подекуди і літературним критиком, особливо ж публіцистом. Велика частина праці д. Грінченка при­свячена, властиво, публіцистиці, а серед неї головне місце зай­мають уваги і міркування автора про той напрям, якого мусить триматись українська інтеліґенція в своїй культурній роботі, або, загальніш, про дальший напрям української науки і культури. Питання це, як знаємо, першорядної ваги, але з праці д. Грін­ченка ми не бачимо, щоб він опанував ним як слід і сказав щось нове і переконуюче науковими арґументами.

Констатуючи ненормальний напрям „в інтелектуальній роботі трохи чи не всіх европейських народів,            а почасти і в нашій україн­ській", ненормальність якого виявляється в тому, що „інтелі­ґенція, думаючи й роблячи, думає й робить про себе й на себе ... не дбаючи про маси, а рахуючи тільки на людей свого кола", автор каже, що „могло б бути й інакше", що напрям розвитку в науці і культурі міг би відбуватись і іншим шляхом, більш ко­рисним для широких мас народу. І на доказ можливости такого напрямку автор наводить приклад з життя старої Греції. „Адже старий грецький драматург, пишучи свою драму, грецький скульп­тор, роблячи свою статую, вони ж завсігди рахували на широкі ма­си ... і ми бачимо, що Есхіл, Софокл, Арістофан говорили не до вибраної тільки купки людей, а до тих народніх мас, які під осяй­ним небом Еллади ловили чуйним ухом кожне слово укоханих письменників" (ст. 6). Приклад, наведений д. Грінченком, ціл­ком недотепний. І Софокл, і Арі