10 октября дня 1912

Редакция и контора журнала

„Украинская Жизнь"

 Москва, Б. Дмитровка, д. 14, кв. І.

Телефон № 219-93.

 

Дорогий Товаришу!

 

Передусім прохаю вибачення, що запізнився з листом до Вас. Причиною тому були заходи, що прийшлось поробити в справі дальшого існування журналу — себто на 1913 рік. Довелось збирати людей і тут, в Москві, і до Петербурґу їздити, і до Києва „дрібні" листи писати, щоб зрештою вияснити справу. Зараз мож­на сказати вже рішучо, що журнал в 1913 р. буде виходити. Бу­демо мати боргу за 1912 рік щось тисячі біля півтори або трохи більше. Передплатою з 1913 р. (власне частиною її) покриємо сей борг і почнемо знову дихати „з ладану на смирну". Хоч можна сподіватись, що справа видання в 1913 році забезпечена. З мате­ріального боку буде краще. Забезпечення се, звичайно, зараз не може упасти на передплату: ще не знати, яка вона буде кількістю, а головним чином на різні „клоки шерсти", які ми уриваємо з усіх, з кого можна, а з кого, може, ніколи й не думалось урвати. Отож зараз маємо певно обіцяних 1.500 p., потім можна числити з більш-менш певними сподіванками ще на 600 карб. Крім того, сьогодні одержали звістку, що в Києві якийсь український меценат дає на журнал 1.000 карб. Таким чином будемо мати резерв­ного фонду на 3.000 карб. Робимо заходи, щоб цифру сю збіль­шити, а для сего ставимо справу видання на громадський ґрунт і апелюємо до всіх, хто лише визнає вагу видання ,,Укр. Ж.", направляючи сей „апель" не лише до „серця", а й до капшука. Як буде справа стояти, чи пощастить нам з сего боку, покаже будуче, а поки найбільше енерґії нашої тратиться власне в цьому напрямку. Наш бюджет на 1913 рік обчислений на 11.000 карб., включаючи сюди гонорар всім співробітникам. Отож треба всіх заходів уживати, щоб не переживати таких скрутних моментів, яких довелось зазнати в цьому році. На сім покищо скінчу інфор­мацію про вигляди на будуче. Про зміни в ній, а ми сподіваємось, що вони будуть і для нас матимуть приємний характер, сповіщу в свій час.

Ваша рецензія на англійську книжку іде в сій (10) книжці, також і відповідь Жаботинському. Рецензію про ту книжку, що писали, засилайте. Ваша відповідь Жаботинському мені не подо­бається, і не своїм змістом чи арґументацією, а конструкцією і тоном. Коли прочитаєш Вашу відповідь, відчуваєш вражіння, наче автор все хотів так сказати, „щоб його було зверху". На мою думку, полеміка має більші докази і силу тоді, коли трактується зачеплені в ній справи не в формі відповідей ad hoc, спеціяльній особі, противнику, а в формі ширших узагальнень і критичної оцінки течій та напрямків ідейних. В кожному разі, Ваше ба­жання задоволено, довелось тільки умістити Вашу відповідь в 10 книжці з огляду на те, що відповідь Білоусенка мала більш часо­вий характер під взглядом виборів до Думи. З статтею про австрославізм17 прийдеться трохи почекати, головне через те, що ми вже і так маємо обвинувачення, начебто культивуємо „австрофільство" на сторінках журналу: його вбачається головно у Ва­ших статтях, деякий час отож доведеться зачекати. Прошу се не приймати за ознаку якогось повороту в редакційних відносинах до Вас, а лише як часове вичікування, про яке я докладно Вам не можу зараз оповідати. Маємо певні дані, що адміністрація пильно стежить за „Укр. Ж." і по ній набирає відомостей про справжній стан українства; отож мусимо, якмога, дивитись в „оба ока". Як і раніш, просимо статті надсилати, також і рецензії, маючи знову передусім інформаційні цілі. На мою думку, наші з Вами непоро­зуміння виникали головним чином на ґрунті неоднакового розуміння завдань журналу.18 Звичайно, ми не цураємось критики тих явищ або сторінок українства, в яких „обстоит не все благополуч­но". Але ся критика мусить мати трохи інший тон, як той, якого Ви тримаєтесь. Зрештою ми, кажу про редакцію, мусимо раху­ватись з бажаннями пайщиків журналу. А вони головні вима­гання ставляють до журналу такі, щоб він інформував [про? — Д. Д.] українство і лише на другому пляні мав на увазі критику. От чому та позиція, на якій ми стоїмо, і яка Вам дошкулює, по­винна схоронитись і надалі. Отож, через це не все, що може і ви­магало б обговорення, вияснення, нами допускається на сторінки журналу. Думаю, що поволі можна буде перейти й до цього, але цілий ряд явищ і питаннів, намічених нами для інформації, нами ще не зачеплено, тим часом як нам треба озватися на них відпо­відними статтями та замітками. Хотілось би Вам ще написати дещо, та фактично часу не маю. Отож кінчаю на цьому. Прохаю переказати М. Данькові, що ми чекаємо його статті про Стефаника, чим скорше пришле її, тим скорше й піде до друку до най­ближчої книжки. Якщо він має у себе книжку, написану якимсь галичанином (здається, О. Грицай) про „Мойсея" Франка, хай пришле рецензію на неї: охоче умістимо.

 

Бажаю Вам всього кращого

Ваш С. Петлюра

 

P. S. Майте на увазі, що Ви обіцяли рецензію на книжки Яблоновського:  оповістіть, коли пришлете?

 

17  3  приводу книги Сітона Ватсона —      "The   South   Slav   Question [and the Habsburg Monarchy]"      Д. Д.

18 Це мабуть так і було. Редакція ,,Укр. Жизни" дивилася на неї, як на орган проукраїнської пропаґанди серед росіян, я — як на орган протиросійської пропаґанди серед українців, згл. малоросів. — Д. Д.

 

 

 

 

23/ХІ-912

Дорогий Товаришу!

 

Ви повідомляєте, що 25 карб, не одержали, і се якесь непоро­зуміння: гроші одіслано Вам 10 ноября ст/стилю. Завтра звелю конторі сю справу вияснити.

Статтю Вашу уміщено буде в 11-ій книжці: прошу отже не турбуватись і бути певним, що лише якісь forces majeures можуть стати на перешкоді до уміщення присланого Вами матеріялу до найближчої книжки журналу. Не забувайте також нас рецен­зіями: ми хворіємо недостачею їх. Отже благаю мати се на увазі і давати замітки не тільки на ту ukrainik'y, що являється на чу­жих мовах, але й на нашій. Вдаюсь з таким самим проханням і до М. Данька. Якось з ним справа у мене не наладиться. Отже прошу завірити його в моїй приязні і передати моє „настойчивое" прохання засилати до „Укр. Ж." свої статті на літературні теми і рецензії. В першу чергу мусить він дати нам характеристики 1) Стефаника, 2) Кобилянської і 3) Яцкова. Се мусять бути ок­ремі сильветки розмірами кожна 12-17 сторінок друкованих формату „Укр. Ж.". Мені б дуже хотілося, аби Колічка нас ощас­ливив і поставився ближче до видання. Я завів виділ „Литературная Летопись" і веду я сам, за коректу не відповідаю, хоч споді­ваюсь, що з новим коректором у нас і тут стане справа на кращий ґрунт! Так ото, якщо у Вас будуть якісь нотатки до сього виділу, прошу засилати. Різноманітність звісток, як знаю з різних сторін, досить імпонує. Цими днями вияснимо справу щодо дальшого ведення журналу, чи триматись тої позиції, на якій досі стояли, чи трохи розширити її. Головне заходить про те, щоб, не обме­жуючись широкою інформацією українського життя, „вскрывать" і ті явища, що стоять на заваді його розвитку або гублять здо­рові парості його. Про наслідки, звичайно, сповіщу і, в відповід­ному разі, попрохаю знову Вашої статті про „Русофільство в укра­їнстві". Але про се докладно в свій час, якого чекати, зрештою, прийдеться не так вже довго. Ви, звичайно, читаєте в „ЛНВістнику" рецензії Порша19 про „Укр. Ж.". Більш ординарного і шабльонового годі десь шукати. Абсолютно ніколи не міг допустити, щоб Порш міг з роками, коли людина росте, міцнішає інтелектуально, виявити „падистий шлях" до реґресу як публіцист. І статті його з стилістичного боку безбарвні, шабльонові з методологічного боку, і я думаю, що краще було б для нього, якби він здобував собі слави на полі цифернім, де, зрештою, на щастя, він і почав подвизатись. Взагалі „Вістник" мало втішає, і серед матеріялу, уміщеного за цей рік, лише одна стаття може задовольнити своєю ґрунтовністю — се Homo20 про театральне мистецтво і укр. театр. До речі: хто він за оден і чи не можна б було якось притягти його до „Укр. Ж."? Коли щось знаєте, сповістіть і подайте відо­мості! Маю чимало нещастя — довгі розмови з моїм колеґою по редакції д. Саліковським. Великий прихильник „правди-істини і правди-справедливости", він взагалі чимало надає значення „добрым чувствам" і все вірить в росіян: „вони" нас зараз не знають, а взнають — подадуть руки нам і ми станемо „братами". Се, товаришу, „оборотная сторона медали" редакційної праці, мо­же, до певної міри, пояснення неяскравости журналу, несмілости в постановці питань і якогось недоговорення. Сподіваюсь, що далі Вас моє признання не піде. Звичайно, „віра" добра річ: хай ві­рить, але в реальних стосунках та вимогах на цьому хисткому ґрунті нічого міцного не збудуєш. Взагалі „приятелі" „Укр. Ж.", що грошево допомогають їй — люди різної масти; кожен ставить свої бажання, вимоги, з якими числитись часом сил не хватає. І мене се дратує, нервує, але виходу ясного немає, принаймні в першому році існування журналу. Тут приходилось різні обста­вини брати на увагу, щоб забезпечити можливість виходу на дру­гий рік, в якому, сподіваюсь, ми трохи станемо виразнішими. Ви лише можете догадуватись, яке се взагалі „межеумочное" стано­вище! Се не значить, що всяка безпартійна плятформа — non-sens. Специфічні українські умовини, впливу яких зазнала „Укр. Ж.", можуть створити атмосферу, в якій редакторові приходиться кваліфікувати його позицію в продовженні журналу „межеумочною"? Довга річ розмовляти на сю тему. І може, маючи вільний чає, я якось Вам докладніше розповім про се, а тим часом лише усвідомляю, що покладу всі змоги й сили, щоб якось розширити межі, підняти тон і зазначити більш рельєфні лінії в виданні жур­налу. Тим часом бажаю Вам всього кращого. Не дуже тільки переоцінюйте міжнародні стосунки. Статтю про галицькі події пишіть.

Стискаю Вашу руку. Коли пишете листи на редакцію, а зміс­том вони торкаються мене, прошу на конверті ставити мої ініціяли.

 

Ваш С. Петлюра

P. S. Гроші Вам послано: є поштова розписка. Виясніть і зра­зу повідоміть, щоб ми могли затребовати од поштамта.

 

19  М.   Порш   — україн.   с.-д.   публіцист і   політик,   ред.   „Слова" (1907/8), „Вільної України" (1905), б. міністер УНР, статистик. — Д.Д.

20 Рівнож співробітник відновленого „ЛНВ" в р. 1922. — Д. Д.

 

 

 

 

 

 

1 января 1913 г.

Редакция и контора журнала

„Украинская Жизнь"

 Москва, Б. Дмитровка, д. 14, кв. І.

Телефон № 219-93.

 

Дорогий  Товаришу!

 

Вітаю Вас найперше з Новим Роком і бажаю всього найкра­щого. Певна річ, що життя українського громадянства в новому році буде давати Вам більше матеріялу для непокоїння та клопотів, як в минулому, вже через те одно, що з новим роком укра­їнська журналістика зростає мало не вдвоє. Мало надій маю, щоб нові органи наші могли задовольнити Вас, але тим часом будемо сподіватись, як кажуть браття-галичани. „Вістник Культури і Жит­тя", з редактором його Хоткевичем, ледве чи буде путящим чимсь. Особисто думаю, що се буде дублікат „Української Хати" з її „лайкою для лайки". Читаючи „Укр. Хату", часом відчуваєш, на­че тебе хтось дратує і при тім досить глупо, по-дітвацькому. Не виношу я, приміром, Сріблянського (Шаповал — він теж) з його: „Ваше сиятельство — прокачу", з його якоюсь дивовижною саламахою в голові і „розгільдяйством" в мові. Противно і гидко!

В справі „могильної мовчанки" моєї маю оправдання: кінець кожного року і початок нового — для мене суще нещастя, бо приходиться багато часу витрачати на всякі праці (справоздання) службові за одчотний рік. Отож, до половини января не можу бути справним кореспондентом. Се Вам не повинно заважати ози­ватись в разі потреби. Статтю Вашу чекаю і маю, звичайно, надію, що Ви зумієте вдержатись од того, щоб даремно не дразнити цен­зора: Ваша тема тендітна. За вирізку із Zeit" дякую — викори­стаємо її для „Летописи". Виписку з Вашого рахунку гонорар­ного вишлемо трохи згодом, бо зараз контора не має часу: йде передплата на новий рік, і я просто боюсь нашого конторщика чіпати різними проханнями. Все ж — вияснення Вашого рахунку — питання декількох день. Певно, не читали книжки С. Щоґолева про український рух? Дуже цікава річ. Се — разнос і донос на сучасне українство. Автор зібрав силу матеріялу з діяльности українських товариств, окремих діячів, препарував все се в пев­ному напрямку і довів до відомости уряду. Не минув навіть бідо­лашних учителів, що десь ненароком іноді влаштували ялинку, а на ній або читались українські байки або книжки роздавались. І такі вчинки — мазепинство, на думку автора, а тому треба його нищити, торощити. Є згадка і про Вас, про мене, про всіх більш-менш, хто хоч десь щось колись писав в українській справі.

Коли маєте охоту, я звелю вислати сю книжку Вам — вона, хоч „гнусна" і огидлива — а проте її варто Вам мати. Другим разом напишу Вам більше і про справи редакційні. За сей час можна вияснити до певної міри і справу з передплатою: чим вона нас порадує? Стискаю Вам руку і бажаю всього кращого. Напри­кінці одне прохання: дуже Ви любите такі все „чужоземні" на­звища давати своїм статтям. Се в Росії (звичайно, „отсталая страна") вважається за „дурной провинциальный тон". Отож, будь ласка, пишіть заголовки „по-людському", так, щоб всім було зро­зуміло — та краще.21

Чув я, Товаришу, що Ви одружились. Се гарно, і ґратулюю, але зле, що тримаєте в тайні. Зрештою, якби знав Вашу дружину, благав би, щоб вона втихомирювала Вас, аби Ваші нерви не дратувались „видовищем" українського життя. Редакція зустрічала новий рік in pleno, навіть з жінками, а всі ми жонаті, виключаючи нашого секретаря, який для „стилю" прийшов з „товаришкою". Трохи випили. Жалкую, що Вас не було. Пам'ятаю, що Ви знає­тесь на ромові. А таких людей я поважаю. — Ваш

 

С. Петлюра

 

21 Мова про одну статтю заголовком "Point de réveries!" (жад­них мрій!), яка полемізувала з ст. Козіцкого в "Gazet-i Warszawsk-ій", де якраз цей вираз був ужитий. — Д. Д.

 

 

 

 

Дорогий Товаришу!22

 

Ви маєте одну щасливу рису в своїй вдачі: а власне, „здоро­вий чесний еґоїзм", яким і порядкуйте в разі потреби по власній охоті та вподобі. Се, здається, дуже добре мати таку вдачу, бо справді можна розвинути максимальну продукцію в певному на­прямку, налягаючи, звичайно, відповідним способом, і на якість сеї продукції. На превеликий жаль, в тих обставинах, серед яких доводиться нині мені працювати, сей еґоїзм абсолютно непридат­ний, і хоч по суті я ніц не маю проти нього, все ж volens-nolens доводиться ним офірувати. Останніми, приміром, часами, моя „про­дукція" виявляється в різних заходах, направлених на здобуття грошей для „Укр. Ж.", а власне на порятунок її. Як і завсіди, 1/4 тих заходів марно пропадає, але дещо все ж вона дає. Я не знаю, чи надовго хопить дальшої ініціятиви в сій справі у мене, але часами буває, що наслідки заходів дають хвилинне задоволення. Приміром, тут ставили Nocturne" Лисенка. Зібрали з вечо­ра чимало гроша. Ну, і хоч „Кобзар" має всі права не давати суб­сидій на „Укр. Ж.", але мусів дати, бо з противного виросли б небажані наслідки для нього. Щоб справа пройшла, треба було приятелів там мати. („Скрізь приятеля треба мати!", як мудро говорив Руданський). В мойому досвіді в сій справі є чимало, знаєте, прекомічних випадків, про які можна оповідати за склян­кою кави, (звичайно, з бенедиктином — я не визнаю самітности для кави). Про один з них все ж не можу не розповісти. „Видите": приїхав сюди галичанин один збирати жертви на Сокільськнй Город у Львові. Досить „неприлична" істота, але, треба сказати, настирлива і в'юнка. Почав ходити туди, куди „ми ходимо". Зава­жати нам до певної міри. Посунувся до одної дами, „приятной во всех отношениях". Свідомість її не сягає ще всеї „великої ваги" кількох метрів, які вона мала придбати у Львові. Я давно вже мав на неї око, як на пайщицю журналу. То вийшло так, що коли вона звернулась до мене з запитанням, чи слід їй давати гроші на ті метрів (50 p.), я одповів, що се діло треба розжувати. А як їй подобалась одна фраза з заклику Сокола Батька, „все гине, лиш земля одна не пропадає" (пані має досить своєї землі десь в Криму), то я висловив сумнів щодо сього твердження: москаль, мовляв, прийде у Львів, потовче австріяка і секвеструє куплені метри. Сей арґумент вплинув і гроші пішли на „Укр. Ж.". Авторитет мій в очах пані в українських справах досить імпоную­чий, аж мені часом соромно стає. Тут, звичайно, теж виявився еґоїзм, але не особистий, а редакторський. Думаю, що в інтересах діла було б, якби і Ви не одхилили б пропозиції в справі редаґу­вання "Ukr[ainische] Rund[schau]". Але переконувати і далі ар­ґументувати — річ зайва, надто в відношенні до такого упертого українця, яким є Ви. Все ж я мрію про ті часи, коли зможу здій­снити деякі еґоїстичні пляни щодо літературних праць про укра­їнських письменників. Взагалі літературна критика мене манить до себе, але обставини так складаються, що я все одволікаю й одволікаю з намірами своїми. Думки зостаються десь в уривках на папері, а більше в голові, а коли звідтіль перейдуть на ширше поле, не знати. Ось уже другий місяць, через справи журналу, ніяк не можу написати своєї статті про Франка, хоча б і хотілося озватись на ювілей цеї власне трагічної людини в історії українсь­кого відродження. Мені здається, що в тому перехідному етапові, який нині переживаєте, не кожний може підлягати благодійному впливові диференціяції, а втім будемо чекати. Лише, Товаришу, да­ремне ви мені ставите до лоба клеймо „жалібного" автора листів. Я зовсім не належу до категорії песимістів сльозоточивих і настрій рідко мною панує. До того спричинилось, як се не дивно, моя професія служащого в комерційному підприємстві, яке досить нав­чає витривалости вдачі і замиканню нервових імпульсів. Щодо справи Вашого співробітництва в „Приазовском Крае", то се влас­не моя думка, про яку я Саліковському не говорив. Думаю, що найкраще буде перевести її в життя таким чином: посилайте пер­шу допись на цікаву тему просто Саліковському з пропозицією і надалі писати. Міркую, що жадних відмов не буде. Тим часом, з боку матеріяльного будете мати щось певного, на що, до того ж, у Вас витрачатиметься часу не так багато. Ваше конто є у нас, звичайно, але покищо для Вас краще, а для нас і поготів, буде, коли контора його Вам не висилатиме. Ви не будете зайво хви­люватися, ми теж. Сю справу, тим часом, ми розв'яжемо так, що на тому тижні пошлемо Вам корон 50, тим і задовольняйтесь по­кищо. Наспіють гроші до редакції — вишлемо. Я пам'ятаю, що сей метал за кордоном потрібний і при першій же можливості задовольню Ваші права на гонорар. Треба сказати, що останній ми виплачуємо з певною послідовністю. Отож черга і Ваша прий­де. Завтра висилаємо Данькові трохи, через тиждень — Вам. Що­до „Луча", то я теж певен, що Ваш номер не „пройдьот" — зви­чайно тоді шліть копію листа до „Укр. Ж". У кожному разі я на­пишу Валентину Садовському, щоб він прослідив №№ „Луча" і сповістив мене в разі потреби.23 Статтю обов'язково шліть до 4-ої книжки з таким рощотом, щоб вона сюди попала числа 8-12 ст./стилю апріля. Також рецензії і інші нотатки. Маю в руках другу книжку „Дзвону" і, хоч не читав, але зверхнім змістом № справляє миле вражіння: різноманітний і цікавий. Добре було б, якби якось взяли до рук №№ „Укр. Хати" і дали оцінку тої течії української, яку сей орган репрезентує. Се річ конче потрібна і позаяк ні „Рада", ні „Вістник", ні хто інший про се нічого не говорять, то мусить бовкнути „Дзвін". „Укр. Хата" цікаве ство­ріння і варта того, щоб її взяти під розгляд. Не зайвим було б, якби в „Дзвоні" давали огляди української журналістики та пре­си. Се вийшло б на добро журналові і притягло до нього пильнішу увагу читача. Стискаю Вам руку. Пишіть і шліть матеріял.

 

Ваш Петлюра

 

22 Без дати, мабуть, лютий 1913. — Д. Д.

23 Не можу пригадати цеї справи. Очевидно ходило про якийсь лист до редакції. — Д. Д.

 

 

 

 

 

12/IV 1913

Редакция и контора журнала

„Украинская Жизнь"

Москва, Б. Дмитровка, д. 14, кв. І.

Телефон № 219-93.

 

Дорогий  Товаришу!

 

„Мазепа" піде в четвертій книжці. Стаття мені рішучо подо­бається. Посилаю Вам коректу: не забаріться, якомога скорше повернути її назад. З огляду „цензурно-редакційного" дуже ціню Вашу елястичність в сій статті. З погляду редакційно-технічного, примушений був стати до Вас так само, як поставилась Право­славна Церква до Мазепи: годен був проклясти за Ваш немож­ливий почерк, то щось талановито неможливе і просто трагічне для тих, хто мусить мати з ним до діла. Зрештою одного слова — див. сторінка 5 коректи — так і не розшифрував і, будь ласка, виправте.

Якщо маєте якісь бібліографічні замітки, шліть — у нас бра­кує матеріялу до сього одділу. Дуже жалкую, що Ви не живете в Москві і не маєте через це змоги особисто здибуватись з російськими професорами, що почали цікавитися українством. Тиж­день тому тут в юридичному зібранні, відбулась лекція проф. Котляревського про Балканську війну, після якої — дискусії. Виступив і я, рекомендуючи слухачам „воспринимать" уроки (науки) війни, не так, як се робить референт. Зрештою, пере­вів справу на обговорення українського питання, на чому і зупи­нив увагу докладчика, який у відповіді лише і відповів мені, бо­ронячи свої думки, висловлені в 1-ій книзі ,,Рус[ской1 М[сли|". Мої уваги, що професор опортуністичну позицію займає в укра­їнському питанні і до певної міри в сьому походить на „младотурків" — викликали „добрий гумор" серед авдиторії, але потім Котляревський примушений був боронитись від нападів, поясню­ючи, що він, як „государственник", не може обстоювати за се­редню школу для українців. Справді, знаєте, є у російських лібе­ралів „мертва точка" в головах.

Чи не могли би Ви подати замітки про фальсифікацію W. N." з приводу Вашої брошури24 — ну хоч під іншим криптонімом. Ми не маємо сього матеріялу, тим часом нам слід озватися.

Зрештою: Ви десь тиждень-два прислали мені картку одної дами з надписом: „моя симпатія". Справді — се „Ваш стиль".

Вітаю Вас з святами

С. Петлюра

 

24 “W. N.” — мабуть Wiek Nowy". He    пригадую   вже   про    яку „фальсифікацію" ходило. — Д. Д.

 

 

 

 

 

 

Редакция и контора журнала

„Украинская Жизнь"

 Москва, Б. Дмитровка, д. 14, кв, І.

Телефон № 308-79.

 

В тій хвилі25 одібрав пошту і, переглядаючи „Раду", бачу фейлетон, присвячений Вашій брошурці „Модерне москвофіль­ство", Єфремова. Рішучо: Ви хутко станете найбільш популярною людиною на цілу Русь-Україну, мимо того, що Єфремов має намір цілком Вас знищити, а Левко26 в „Дзвоні" збештати. Крі­піться духом: „Бог не выдаст, свинья не съест"! Рекомендую придбати Вам книжку Єфремова „За рік 1912", де зібрані всі його статті, уміщені протягом року в „Раді". Половину можна зовсім викинути, бо абсолютно нецікаві, мають хвилеве значення: пощо їх було випускати в світ — не годен зрозуміти. Все ж ся книжка дасть Вам змогу почати в „Дзвоні" статтю про українського пуб­ліциста. Поспішайте з нею, бо мені чогось здається, що Вас „ви­пруть" із „Дзвону" за Ваші „ереси", бо правовірний марксизм, на сторожі чистоти якого стоїть Левко і Левинський27 не може занадто довго ужитися з Вами. Не хочу бути тут пророком, але чомусь мені так здається: „жіноче передчуття" може говорить по теорії Вайнінґера. Коли я через 8-10 років не прилучуся к „праотцам моїм", а стану банкиром або директором якогось ак­ціонерного товариства, закличу Вас редактором спеціяльно для Вас створеного журналу, де матимете вільну руку висловлювати які хочете „ереси" і бештати які хочете рідні святині, чи то бу­дуть персони-нотаблі, чи явища культу національного, чи свині, що оточували, приміром, Франка тоді, коли він був таким самот­нім, чи, зрештою, „дорогі товариші" в листах, а на ділі, в відно­шеннях — стерви. Отож, не губіть надії на ті часи, мимо того, що вони скоріше всього ніколи не настануть.

Коли я читаю вірші Франка — а се часто буває — мені так сумно стає за нього. Я волів би, щоб він нічого не написав з своїх учених розправ, так він знає добре чоловіка, так уміє відчути рухи душі і вилити настрій в чудесних, чарівних формах. Се па­радокс: Франко-учений убив Франка-поета, і я не знаю, чи то на добре вийшло, бо й без Франка хтось з гробокопателів написав би про карпаторуське письменство, а „Зів'ялого листя" або „Мойсея" інший не напише. Скільки ж то коштовних речей залиши­лось неродженими та завмерлими — а я певен, що вони більше б збагатили національну творчість, як статті з історії літератури XVII-XVIII віку. Ну, я занадто довго розбалакався і пишу Вам, лежачи в качалці: до сього „сибаритства" приневолює якась смертельна втома, яку все треба подолати, бо лежать ще непрочитані коректури 6-ої книжки.

Отож вибачайте за дряпанину.

Наприкінці, не можу не висловити: то є, Товаришу, формаль­не свинство, що Ви так часто буваєте по всіх усюдах, і в Відні, і серед бойків і серед смерек, а інший, що має на се таке саме право, мусить сидіти в чотирьох мурах кімнати. Вас мусить за­гризти гірше псів лютих чутливе сумління і коли так буде, на­пишіть мені з тих місць, де зараз пробуваєте, як смереки між со­бою говорять, про що казку ведуть гірські потоки і що то за „на­ція" бойки?

Стискаю Вашу руку і бажаю Вашій фамілії усій всього кра­щого.

 

Ваш С. Петлюра

 

25  Без дати, мабуть, май 1913. — Д. Д,

26  Л. Юркевич, укр. с.-демократ проти ,,шовіністичної" течії, редак­тор [і] видавець „Дзвону". — Д. Д.

27  В. Левинський, галицько-український соц.-демократ, партійний теоретик, тоді редактор ,,Дзвону". — Д, Д.

 

 

 

 

 

Москва. 14/VI 913

Дорогий Товаришу!

 

До 63-х тем, якими Ви вагітнієте, залучіть ще дві, а саме: 1) про наслідки виборів в Галичині (звичайно, як остаточно вияс­няться наслідки) і 2) про українських християнських соціялістів. Будете пробувати в Галичині, назбирайте відповідного матеріялу і маєте на цих звірят цілком вільну руку. Як хочете, так і пишіть про них. Ну, а щодо Вашої узагальнюючої теми про те, як не слід писа­ти про нас, про самих себе, в европейській пресі, то особисто мір­кую, що ся тема — пуста. Нічого вона не докаже щодо практичних наслідків, бо певен я, що Вовк, прочитавши критику на себе, все одно буде писати, як і раніш, так само як і інші інформатори. Вихід звідси такий: інформуйте самі, коли маєте охоту та належ­ні дані. Як Ви справді закоханий в Лесю Українку, се дуже по­хвально. „Расскажите Вы" не ,,ей" про се, а читачам „Украинской Жизни". Справді, Товаришу, подайте літературну характерис­тику сеї письменниці: аджеж вона варта сього, тим часом про неї українська критика мовчить. Се я поясняю тим, що представники критики не доросли до письменниці. Щоб її критикувати, треба знати принаймні не менше, як сама Леся Українка, а сього на­певно Біг дасть нашим критикам! Я, в кожнім разі, вважаю, що стаття про Лесю Українку — за Вами! Ви все ж, по одержанні листа, впевніть мене в сьому. Термін самі призначайте. Майте на увазі, що про Лесю Українку варт ще написати й через те, що російська публіка мусить вже щось знати про неї, коли взагалі вона повинна щось знати про українських письменників. Коли мені висловити і свої бажання вільно до сеї майбутньої статті Вашої, то між іншим, покористуйтесь в написанні ії порівнюючим методом там, де Леся Українка творить щось своє, власне на сві­тові, вже оброблені теми (прим. „Камінний Господар"). Се ці­каво б було. Вашу думку щодо Наталі Романович цілком поділяю і сповідаюсь, що згори її не читаю, коли щось зустрічаю з праць сеї письменниці в „ЛНВ" або нині в „Дзвоні". І все ж — нікого я так не „люблю", як Коцюбинського. Останніми своїми творами він так зріс, вирівнявся і так якось хороше виявив свою худож­ню індивідуальність, що смерть його дуже болюче озвалась в ду­ші і жаль по страченій надії відчувається гостро. Як Вам подо­баються останні виступи в Державній Думі в українській справі? Просто „Валаамова ослиця" заговорила і се, до певної міри, як ми маємо відомості, вплив „Украинской Жизни", яку Ви так ни­щите та критикуєте, мимо того, що вона, звичайно, критичній людині дає матеріял для цього . .. Про брошуру Коряка ще не чув, не то що не читав — бачите як одстав. Але пригадується ме­ні, що в українських виданнях досі про неї не було, та сьому ди­вуватись не приходиться, бо часто-густо наша преса так добре поінформована в подіях та новинах українського життя, що раніш прочитаєш про сі події десь у російських виданнях, .ніж у своїх власних. Кличете мене в Галичину на літо. Поїхати туди не змо­жу, бо коли тільки успішно розв'яжеться справа з моїм „урльопом", поїду в Крим і житиму у Байдарських Воріт. Мій лікар рі­шучо вимагає від мене „Криму", то що йому я буду перечити? Поїду або 20 іюня, або 20 іюля. Зрештою тоді сповіщу. Нині маю тих турбот з черговою книжкою: в ній, між іншим, будете читати статтю проф. Чубинського — „Украиаская идея и ее правовые постулаты", досить пристойно написана стаття. Але з другого боку, най би шляґ трафив отих галичан, що пишуть статті до російських журналів. Маєте собі: В..... прислав про львівську Про­світу. Матеріял дуже цікавий, але оброблений якось так елемен­тарно та кострубато, до того ж тяжко так написаний, що моїй жінці довелось не перекладати, а впрост переробляти статтю. Жалкую, що мої обставини не сприяють подорожі в Галичину, тим часом хотілося б поїхати за кордон і трохи подихати Европою. Доведеться одкласти сю подорож на далі. Коли я буду дирек­тором якогось комерційного підприємства, тоді буду широко їз­дити — а се, певно, настане тоді, як рак свисне, а риба заспіва! Цими днями мало не став „владетелем" 100.000 акцій одного золотопромишленного підприємства, якому мусів за це я добути кілька сот тисяч готівки, але доля мене береже і моя „цнотли­вість" зосталась незнівеченою, чому я не дуже радію. Під тим взглядом волів би бути грішником, як непорочним. Зрештою, моя подорож до Петербурґу в справі сотки тисяч грошей кінчилась нічим, коли не рахувати видатків на кількаразову візиту до рес­торацій, та моєї певности в тому, що найкращий лікер на світі, під взглядом естетичним, є „банан". Спробуйте і самі впевнитесь. Луначарський в нарисах естетики якось бовкнув — се з ним бу­ває — що покуштувати склянку „доброго, умного вина" часом буває, під знаком естетики, краще, як милуватись зором у Венері Мілоській. Я певен, що він не мав смаку в „банані" — бо се пит­во переживає 10 Венер золотокудрих, тим більше, що Люі Блянк доказує, що Венера Мілоська є фальш і блуд, що первотвір давно вкрали і замінили імітацією. Не дивуйтесь, що я пишу дурниці — роблю се на службі, що є власне цілковита дурниця. Тим часом кінчаю. Отож, майте, Товаришу, на пам'яті статті, згадані в по­чатку цього листа. Засилайте також рецензії, про які Ви остан­німи часами цілком забули.

 

Ваш С. Петлюра

 

 

 

 

 

 

 

1 іюля 1913 г.

Редакция и Контора журнала

„Украинская Жизнь"

Москва, Б. Цмитровка, д. 14, кв. І.

Телефон № 308-79.

 

Дорогий  Товаришу!

 

Смереки і шум гірський і решта поезії і пахощі то добра річ. В даний момент мені не до того. Уперто не виїздю з міста, навіть в околиці не тикаю носа. І не тягне на лоно природи. З того має­те сенс думати, що я опустився до останньої межі, за якою вже нема ні живущих бажань, ні сцілющих стремлінь. Але як будете слухати музику потоку гірського — „пом'яніть і мене в святих своїх молитвах": він так вспокоює і зворушує, як чари тих, хто вірить їм. Хоч Ви і атеїст, але природі все ж віру ймете, в кожному разі більшу і міцнішу, ніж в ті „ереси", з якими виступили на кон­гресі.28. Читалисьмо про Ваші виступи в „Ділі", а якраз нині в „Речи",29 де Могилянський дорікає і Вам, і цілому конґресу, що за Вашою ініціятивою ступив на шлях авантур та легкодушности. Читалисьмо, кажу, і до того переконання прийшли, що ті „ереси" не на часі, а практичне значення їх, пущене в оборот, не велике. З мого погляду, все то — занадто в повітрі висить і з ста­ном речей не рахується. А я стою за найближчі і назрілі посту­ляти, бо лише їх реалізування посуне наперед розвиток україн­ства, організує його, створить силу. Постільки, поскільки Ви од­совуєтесь од цих завдань дня і дбаєте про дальші дні — Ви за­гублена сила в руху, Ви на 1/2 виконуєте свою ролю в ньому. Тим часом при Вашій спритності та умінні попадати в „противні" точ­ки національного життя, Ваше поле тут, а не там, де „зріють ман­дарини" мрій і національних емоцій. Ну, а втім, матимете рацію не згоджуватись з такими опортуністичними там „ересями" і йти шляхом своїм — все одно колись доведеться, так як думаю, впер­тись лобом об стінку. Велике значення надаю власному досвіду: він найкращий навчитель і ґувернер, в кожному разі кращий, як Рибалка,30 що збирається в „Дзвоні" збирати Халкідонські со­бори і „предавать" Вас прокляттю, бо, як відомо, ні один „єре­тик" під впливом проклять не повертався до віри правовірних, а так, як сам в собі то все переживе та декілька разів спіткнеться з вірою новою, то дивись, і розчарується в ній. Хай Вам Бог по­може на тому шляху. Вертаючись до більш „земних" справ, все ж таки думаю, що про наслідки виборів допис Вам слід дати. А то, як Коритовський тим виборам допомагав, то ,не так цікаво. Чи Коритовський, чи українці напружились, все одно „Жовті Води" зробили .. . Статтю про Лесю Українку вважаю за Вами. Книжка 7-8 вийде подвійною: не запізнюйтесь, дорогий мій, з скриптом. До Вашої відомости подаю, що Скоропадський, як тільки виголосив свою знамениту промову, рішив стати перед­платником „Укр. Ж.",31 так само, ритуальний професор Сікорський, випустивши свою инижку „Русские и украинцы", в якій обіцяє Грушевському подарувати свою всю бібліотеку, коли тіль­ки той докаже, що є українці на світі. До речі: книжки Сікорського і Щоґолева розіслані митрополитом київським Флавіяном членам Державної Ради, сенаторам тощо, аби ними підготовити восени ґрунт для нових репресій над українством. З огляду на се, думаємо в „Укр. Ж." подати статтю з приводу Сікорського, і проф. Корш взявся за це діло. Не знаю, що тому Коршеві од українства, але він уперто виступає в оборону його. Звичайно, найбільше допомагає популярності українства д. Волков з „Москов[ских] Вед[омостей]": дуже часто, бестія, пише на сю тему і не пропускає жадного випадку, щоб забити в дзвони про небезпеку українського руху. Ваш приятель Кашкаров32 останніми ча­сами щось замовк. За те Могилянський в „Речи" і тоді, коли треба й не треба, озивається. Між нами кажучи, не люблю його, хоч зовсім і не знаю того панка.

 

28 Студентському вліті 1913 p., де як один з референтів обґрунтував програму політичного сепаратизму від Росії в зв'язку з небезпекою сві­тової війни. — Д. Д.

29 Центр, орган Рос. Констит.-Дем. (к.-д.) партії в Петербурзі. — Д.Д.

30 Псевдонім Л. Юркевича. — Д.Д,

31 Скоропадський — член Д. Думи, рос. націоналіст (,,октябрист"), сторонник „єдности російського народу".— Д.Д.

 

 

 

 

 

 

 

19. VII. 1913

 

Дорогий Товаришу, рецензію на брошуру Кульчицького одер­жано. Піде, як і стаття про вибори, в 7-8 кн. „Укр. Ж.". Щодо листа Вашого, то в ньому порушено занадто багато тем, щоб з приводу них можна було путяще одгукнутись. Зокрема цілком поділяю Ваші турботи, викликані звісткою про недугу Лесі Укра­їнки. Серед наших обставин, втрата сеї письменниці була б занадто болючою, бо Винниченко — найбільш видатний талант — пішов останніми часами по таких шляхах, що доводять до якогось круга, в якому півні крутяться і ніяк не вирвуться з нього, зачаровані фатальними думками, коли звичайно припустити, що у півнів є такі думки. Але тепер багато пишуть „о думающих лошадях", то чому не припустити те саме і про півнів? Ви теж, до певної міри, фатальна людина. Мені так здається: Вас далі страшенно будуть „лаяти" і „свої" („Дзвін") і чужі (à 1а Єфремов); поби­ватимуть камінням і будуть сипати на Вас докорами, ізригатимуть „хулу" на Ваш марксизм, і навчатимуть устами „Ради", що не зрозумілисьте Маркса і що дивно од Вас чути те, про що гово­рите. І багато іншого почуєте, та не вважайте, плюйте „в высокой степени" і благо Вам буде! Українська думка така убога і бідна, така несміла і мало оригінальна та плентається в хвості всяких інших думок, що всякі парадокси, взагалі все, що нове, не похоже, нешабльонове — повинно бути, в противному разі українська думка буде завсіди „капуста головата". Тому „благословляю" Вас у намірах Ваших. Але еґоїзм в мені говорить за все: перш, ніж візьметесь за „психологію українофобства" і „українського слов'янофільства", — скінчіть працю про Лесю Українку, хоча б з-за того пієтизму, який маєте до цеї письменниці. До речі, я виш­лю Вам фейлетон А. Новицького в „Южной Заре", де цей добро­дій, поруч з іншими дурницями, плете нісенітниці про Лесю Укра­їнку. Збештайте сього критика парою-другою теплих слів. В „Раді" новина, її редаґує тепер не Павловський, а Василько, він же ж Яринович, він же ж Ніковський. В кожному разі людина більш грамотна, як Павловський, і може йому пощастить трохи осві­жити се бідолашне видання. З таким бажанням можна висту­пили і щодо „Вістника". Там якесь нині форменне безголов'я. З того часу, як виступив з нього Грушевський, публіцистика заступлена там Черкасенком, ну, і „мухи мруть", читаючи ту публіцистику. З „Вістником" на одному ступені „Сяйво", тільки, звичайно, на терені артизму. Але, Боже мій, як все мляво вигля­дає на сторінках сього артистичного місячника. Обов'язково, То­варишу, хай Ваша жінка купує австрійські льоси і скорше набу­ває відповідний прибуток, щоб почати наскрізь незалежне, з та­лановитими співробітниками, видавництво. Ідучи Вам назустріч у прибутках, я Вам запропоную таку комбінацію: з початку августа редакція має Вам дещо виплатити. Замість, приміром, ЗО карб, гонорару, я куплю Вам пай в „Памирском Золотопромышленном Товариществе", де мене закликано бухгальтером. Се то­вариство зараз перебуває кризис. Але є надії досить певні, що до кінця року, як скінчаться досліди і аналізи проб золота, това­риство акціонирують англійські капіталісти і тоді випущено буде „шери", з котрих можливий зиск. Се, звичайно, ризик, але без нього абсолютно не можна досягти прибутків. Коли Ваша згода на се — пришліть уповноваження на гроші (в редакцію) і, за­мість гонорару ЗО руб., я вишлю Вам квитанцію на пай, номіналь­ну вартість котрого (100 руб.) тепер продають за вказану ціну. Се дасть Вам новий доказ бути „як люди". Впрочім, все те мож­ливо лише при тій умові, коли Ваша мораль при тім не потер­пить, а Ваша цнотливість зостанеться нетронутою. Щодо мене, то я не зважаю на цноти і працюю в сьому товаристві вечорами „в счет будущих благ", не одержуючи грошей, а записуючи за свою працю 20 руб. готівкою плюс 50 карб, номінальної вартости пая на місяць. Одночасно з тим — я бухгальтером на прежній посаді (се дає мені удержання) і борсаюсь біля „Укр. Ж." (се для Ісуса). Є одна думка, з якої — коли б реалізувати — можна розбагатіти: заснувати акціонерне товариство камінно-бетонних трун, в яких можна з ґарантією долежати до другого пришествия. Але люди, дурні, на се певно не підуть і акцій такого товариства не будуть купувати, цілком вірно розумуючи, що краще хай їх черви зажруть і в дерев'яній труні. Вертаючи до більш ближчих справ, перш за все мушу сповістити Вас, що конто Ваше в по­чатку августа лише можна буде вияснити. Зараз д. Шеремецінський десь в Київщині спочиває, в конторі немає майже нікого, тому то і Вашого прохання не можна задовольнити. Щодо бажання Вашого, аби „Укр. Ж." збештала Ваш майбутній видрукований реферат,33 то я волів би, аби хтось інший взявся за це діло з огляду на те, що ся тема занадто „делікатна" і тендітна для „Укр. Ж.". „Таких" тем я уникаю. Зрештою про Вас не забуде Єфремов і пом'яне про реферат в своїх святих молитвах на сто­рінках „Ради".

Здається, віднині маєте обопільну симпатію: коли будете пи­сати до „Дзвону" рецензію на „За рік 1912", то зауважте турботи автора сеї книжки про свого майбутнього біографа: сьому не прийдеться нишпорити по газетах: Єфремов заздалегідь все зби­рає і зарані видає окремим виданням, аби люди не забували умі­щеного в часописі з її мінливим і бистротекучим інтересом! Ви, певно, вже дістали 6 книжку „Укр. Ж.", — як вона Вам показа­лась? Дехто вже запитує, чи буде виходити „Укр. Ж." в 1914 році. Не знаю, чи варт її видавати. Занадто багато сил витрачається на неї, хоч з другого боку, я бачу безперечне значення її і від­чуваю потребу її. Зрештою, справа восени виясниться. А як Ви задивляєтесь на будучність журналу? З Вашим цивільним правом Ви все ж щаслива людина! А я так обтяжений працею і втомою, що не годен до читання, а особливо влітку. Цими днями випускаю окремим виданням свою статтю про Франка — дань невелику великої поваги до сего українця. Дуже жалкую, що примушений житейськими обставинами, не міг розвинути як слід своїх думок, лише ескізно висловлених у статті. Тим більше жалкую того, бо в українських критиків я не надибав чогось схожого. Се мститься двойність становища, в якому перебуваю. Леббок, маючи посаду директора якоїсь великої фірми, міг писати свої пращі про бджіл та ос, бо не думав про завтра — в сьому головна різниця — що одрізняє нас од Леббока, але, не будьмо вважати на се — і по змозі (опортунізм!) сунути свій візок. Тим часом бажаю Вам всього кращого.

 

Ваш   С. Петлюра

 

До якого часу будете на селі?

 

32 Один з редакторів московського „Утра России", з яким я полемі­зував   будучи в 1911 і 1912 pp. галицьким кореспондентом цеї часописіД.Д.

33 Виголошений на студ. конґресі вліті 1913 р. — Д. Д,

 

 

 

 

 

 

Ежемесячный журнал

„Украинская Жизнь"

Москва, Б. Дмитровка, д. 14, кв. І.

Телефон № 308-79.

 

Дорогий Товаришу! 34

 

 

Я сам не сподівався, що так швидко знову буду писати Вам. А тому причиною є стаття про Лесю Українку. Я думаю, що вона мусить з'явитись в 9-ій книжці, бо інакше було б свинством проти пам'яті письменниці озиватись на її смерть якось з великим ан­трактом. Отож, дорогий мій, хоч кров з носа, а Ви таки мусите ту статтю виготовити. На всякий випадок, посилаю Вам вирізку з „Южной Зари" — фейлетон, присвячений Лесі — Л. Жигмайла, що хоч великої Америки тою статтею й не відкриває, але досить пристойно оповідає, що знає. Як би я хтів, щоб стаття про Лесю Вам „удалась", щоб то був нарис, достойний сеї людини, щоб на підставі аналізу перерваної творчости, можна було справді вия­вити собі, скільки то у неї було недоспіваного і цінного з погляду і естетики і розширення меж українських літературних інтересів. Молюся „Богові України", аби надхнення Вам послав при писан­ні тої статті! Видите, Товаришу, я годен в релігійну людину повер­нутися при такій оказії: що то значить почуття редактора! Муси­те тоє цінити і взяти під розвагу.

З усіх боків уже починають запитувати, чи буде „Укр. Ж." існувати в 1914 році. Лиха година: не можна зараз відповісти, бо й самі не знаємо. Прийдеться, очевидно, знову в клопоти встря­вати: тут справу вияснити, в Києві і в Петербурзі. Почнуться по­дорожі в сій справі, розмови: а мама б мордувала ті справи! Стра­шенно тяжко українцем бути! Я певен, що пересічно свідомий українець вмирає частіш, як хто інший, (хоч би „Рада" проводила відповідну статистику!) і то власне під тягарем національних клопотів, турбот тощо! Коли ж се неправда, то тим гірше для України! Зрештою, проводити „Укр. Ж." одному мені — не „тайо", трохи тяжко, власне через брак помічника чи товариша, з яким би можна думками обмінятись, якісь літературні пляни викласти. Через всяку редакційну працю, — а її чимало! — я сам не можу писати, хоч часом се треба, бо бувають нагальні обста­вини, що примушують. Тим часом всякі інші праці біля журналу, теж нагальні, невідкладні, час одбирають і сили виснажують! Чи не знаєте, де нині пробував наш літературний критик Колічка Данько, лихий би його взяв! Ви знаєте, що він абсолютну війну, запопадливу провадить із знаками російської граматики. Часом у нього бувають кілька сторінок і жадного знаку — ні коми, ні титла.. . Ориґінал! Се, звичайно, не заважає йому викладати, що двічі по двічі буде чотири, навіть тоді, коли сю аритметику про­водить марксист! Зрештою я волію в ролі критика бачити Колічку, як „критиків" „Вістника" або „Ради". Тут цілими місяцями чи­таєш і не зустрінеш навіть натяку: „ни мысли плодовитой, ни гением начатого труда". Так ось сього Колічку мені десь треба знай­ти в Европі для переписки в одній літературній темі. Останній № „Дзвону" — „скучний", ледве чи таким редаґуванням редак­ція осягне своєї мети, і я боюсь, коли б через якийсь час не при­шилось припиняти видання. Мусите згодитись, що в такому вигля­ді журнал в теперішніх обставинах не може мати успіху та не може придатись до чогось путнього. Се сумно: гроші марнуються без тями і без пуття.

 

Стискаю руку

С. Петлюра

 

34 Без дати, мабуть, серпень 1913 р. — Д. Д.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

12/VIII 1913

Редакция и контора журнала

„Украинская Жизнь"

Москва, Б. Цмитровка, д, 14, кв. І.

Телефон № 308-79.

 

Дорогий Товаришу!

 

Картку Вашу одержав. Звичайно, писати на селі статтю про Лесю Українку, не маючи під руками відповідних матеріялів, не можливо. Отож прийдеться справу сю так порішити: Ви маєте прислати статтю про Лесю тоді, як напишете. Звичайно, найкра­ще було б таку статтю мати для 9-ї, в крайнім разі для 10-ї книж­ки. Вам краще буде видко. Тим часом доведеться обмежитись короткою посмертною заміткою (до якої додам примітку, що в скорім часі ред. присвятить спеціяльну статтю про Лесю. Добре?), але я не знаю, чи у мене особисто вистане смілости та волі пи­сати таку замітку. Се значило б нічого не казати. Non multum, sed multa не завше вдається, до того ж у мене під руками теж немає всіх відповідних матеріялів — особливо збірників поетич­них „На крилах пісень" тощо.

Прийдеться звертатись до патентованих українських крити­ків, се між іншим і через те, що у мене часове „разжижение мозга", і я зараз абсолютно, дякуючи смертельній утомі, не можу нічого писати.

 

Ваш   С. Петлюра

 

Одночасно посилаю Вам свою брошуру — се, кажуть, „доб­рий тон". Вона й вийшла окремим виданням, що розійшлося більше через руки „авторських" товаришів. Зрештою, я одважився послати кілька примірників і на продаж: може миші з'їдять по українських книгарнях. Бо реклямувати не маю за що, а ре­цензії годі сподіватись в українських часописах.

Гроші Вам висилаються завтра. Мусите „уклінно" дякувати, се власне сталося під впливом Вашого реферату, який сьогодні прочитав.35 Ви „здорово" лаятись умієте! В цілому брошура Ваша написана сильно і з піднесенням. Певно її слухати було ще кра­ще, як читати? Зрештою, з того ніц не вийде: але се не значить, що не слід на такі теми писати. Висновок для Вас з тої брошури: прощай, рідна сторона! Воріття до неї не буде. Але Ви, певно, раніш думали, як друкували ?

 

Стискаю руку

 

Петлюра

 

P. S. Сьогодні одержав листа од В. Садовського: пише, що вперше (на кооперативному з'їзді) побачив український нарід: свідомий національно і упертий. Може, справді ми не пропадемо, як пес на ловитві?

 

35 Д. Донцов „Сучасне політичне положення нації і наші завдання" (реферат вигол. на II. всеукр. студ. з'їзді в липні 1913 р. у Львові), Львів, 1913. Накл. „Молода Україна", вид. Укр. Студ. Союзу. — Д. Д.

 

 

 

 

 

 

27/Х 913

Ежемесячный журнал

„Украинская Жизнь"

 Москва, Б, Дмитровка, д. 14, кв. І.

Телефон № 308-79.

 

Дорогий Товаришу!

 

Не відповідав Вам довго, бо раз, не мав абсолютно часу, а друге — їздив у Київ у справі „Української Ж.", щоб вияснити долю видання на 1914 рік. Кияни дають 3.000 карб. Отже, журнал, може, виходити буде. Майте се на увазі. Вашу статтю про ан­глійську пресу в українській справі пускаю до 10-ої книжки, яка виходом трохи спізниться з незалежних од нас причин. Тим ча­сом прохаю од Вас до 11-ї книжки про стан українсько-польських переговорів, коли, звичайно, про них щось можна говорити пев­но.36 Якщо про се не можна нічого певного сказати, то подайте статтю про український клюб у віденському парламенті: істо­ричний огляд, оцінка сучасного, вияснення впливу, який він має, характерні ознаки політики клюбу і, се цікаво, характеристика персонального складу послів. Се тема для нас дуже бажана і я прохав би Вас подати про неї цілком заокреслений [огляд? — Д. Д.}. Прохаю о відповідь. Присилайте рецензій і коротших за­міток.

 

Стискаю Вашу руку

Ваш  С.  Петлюра

 

P. S.  Про  київські  вражіння  напишу послі,  бо  зараз  треба дбати про матеріял до 11-ї книжки, а його дуже мало.

 

С. П.

 

36 Переговори,  які скінчилися виробленням нової ординації до га­лицького сейму. — Д. Д.

 

 

 

 

 

 

Ежемесячный журнал

„Украинская Жизнь"

 Москва, Б. Дмитровка, д. 14, кв. І.

Телефон № 308-79.

 

Дорогий  Товаришу! 37

 

 

В 12 кн. „Дзвону" є два „пакосних" випади проти Вас — приятеля Вашого Рибалки і друга — „дорогого товариша" Садовського. Не падайте духом і пригадайте слова Сина Божого: „блаженні єсте, єгда, поносять Вас і ізрекуть всяк зол глагол на Ви лжуще". Сі слова нам приходять до голови під час різдвяних свят, які ми проводимо вкупі, я і Валентин [Садовський — Д. Д.]. Чекайте: не те ще буде дальше... Кріпіться, Товаришу, бо настане судний день, в оньже доведеться за Ваше „москвофільство" плати давати . . . Вас дуже поважає Мілюков38 — се я напевно знаю, і стежить ... до чого Ви ще договоритесь . . .

 

37 Картка без дати, поштовий штемпель — Москва, 31.12.13 , з до­пискою В. Садовського. — Д. Д.

38 Голова К.-Д. Партії в Росії. — Д. Д.

 

 

 

 

 

25/1 1914

Редакция и контора журнала

„Украинская Жизнь"

Москва, Б. Дмитровка, д. 14, кв. І

Телефон № 308-79.

 

Дорогий Товаришу!

 

Ви, певно, гніваєтесь на мене? Коли так, сповістіть за що. З мене кепський кореспондент і акуратно на листи одповідать понад мої сили, зрештою направлені більшістю не на милі мені центри та річки. Сповіщаю, що статтю про українсько-польське порозуміння одержав як і рецензію ширшу. До 1-ої книжки не можуть піти: навал матеріялу; щодо статті про порозуміння польсько-українське, то вона прийшла вже занадто пізно: перша книж­ка готова до друку і днів через 3 вийде.

Отже, присланий матеріял піде тільки до мартовської книж­ки, бо книжку за лютий буде всю присвячено Шевченкові, і до неї піде матеріял з шевченківськими темами виключно. Якби Ви хотіли взяти участь своєю статтею в сій книжці, присилайте до 12-14 лютого ст. ст. Добре мати статті про Шевченка в світлі евро­пейської критики.

Зрештою і на більш широку тему стаття теж бажана. Якби ся пропозиція Вами була прийнята, сповістіть, аби я міг зали­шити місце для статті.

 

Ваш С. Петлюра

 

 

 

 

 

ДО ДРАМИ ШЕВЧЕНКОВОГО ЖИТТЯ*

 

(З нагоди 51-ої річниці смерти)

 

Історію життя Шевченка — вона така відома, від народження аж до могили, — можна назвати тяжкою, болючою драмою; істо­рію його думки й творчости — драмою не менш трагічною. Осо­биста драма Шевченка тісно сплітається з його драмою, як геніяльного виразника сподівань і таємних ідеалів рідного йому наро­ду. Проте, чи не найдраматичнішою сторінкою в житті і творчості українського поета є його самотність не як людини, а як мистця. Адже Шевченко, крім звичної для геніїв долі — передбачувати силою інтуїції те, до чого значно пізніше дійде сила думки, знання та суспільного розвитку, був позбавлений можливости скориста­тися хоч би тими несміливими вказівками, з якими інколи при­ходять до поета сучасники, помагаючи критикою та оцінкою його творчости з'ясувати собі самому створювані ним художні образи і збагатити їх новими та досконалішими, деколи поширити обрії творчости, скерувати творче „я" на нові шляхи та до нових худож­ніх досягнень.

Шевченко був позбавлений можливости користуватися таки­ми вказівками. Його муза, його творчість, уся його поетична діяль­ність стояла над колискою української громадської думки, коли вона, квола, не обґрунтована наукою, тільки пробувала форму­лювати свій зміст, базуючись, головним чином, на національних емоціях і на романтичному інтересі до етнографічних особливо­стей рідного народу та роблячи щойно перші несміливі кроки в напрямку до вияснення національно-політичних ідеалів України.

Згадуючи ці ідеали, бо вони були втілені в програмі Кирило-Методіївського Братства і в „Книзі битія українського народу", та порівнюючи їх зі світоглядом Шевченка, виявленим у „Кобзарі", не можна не бачити величезної, разючої різниці: поет значно випереджує прагнення Кирило-Методіївського Братства, залишаючи позаду ідейних виразників сучасного йому українського суспільства і стоїть самотньо, значно перевищуючи крайні, найновіші досягнення національно-громадської думки. Від неї час­то йому нема чого узяти. Навпаки, більш рішуче формулювання деяких питань у програмі „братчиків" залежить, як про це, не без підстав, говорить сучасний дослідник, від Шевченкового впли­ву.1 Він у поетичних творах і художніх образах ніби втілює ідеї Кирило-Методіївського Братства, служить тим самим цілям, ста­вить ті самі завдання, але одночасно по відношенні до „Братства" виявляється „єретиком", бо охоплює його ідеї ширше, проводить їх послідовніше. Він створює галерею художніх образів, внутріш­ня логіка яких становить sui generis програму, що значно пере­вищує програму „братчиків" і не вкладається в організаційні рамки Кирило-Методіївського Братства. Це програма художніх обра­зів з палким закликом до боротьби за потоптані права людини, нації, людства, — образів, що втілюють боротьбу проти хаосу жит­тя, його дисгармонії, його зла, що проявляється чи то в соціяльних, політичних, національних, чи в родинних стосунках. Оце ж та програма, художні носії якої не знають роздвоєння, непослідовности ідеалів Кирило-Методіївського Братства і є суцільними, закінченими образами демократичної послідовноети та активного протестантства.

Шпигун Андрузький у своєму наклепі на братчиків харак­теризує Шевченка як „непоміркованого представника малоросій­ської партії у Слов'янському Товаристві".2

У цій оцінці шпигуна є правда, є влучно схоплена риса, під­твердження якої дає Костомаров у своїй автобіографії, коли каже, що Шевченко, виявляючи готовість вступити до Кирило-Методіївського Братства, „поставився до його ідей з великим запалом і з крайньою нетерпимістю".

І дійсно, порівнюючи зміст творчости Шевченка з ідеалами братчиків, бачимо, що Шевченка характеризує глибший і шир­ший погляд на життєсприймання, більший радикалізм і послідов­ність у формулюванні назріваючих вимог життя.

Особливо це треба сказати про соціяльний момент у твор­чості українського поета, який посідає значно більше місце, ніж звикли думати, і більше, ніж йому приділено уваги в програмі братчиків.

Правдиво звучить заувага В. Семевського, що у ставленні Шевченка до Костомарова, як до одного з головних провідників та засновників Кирило-Методіївськогс Братства, „не історик поривав поета до радикальніших поглядів, а поет — історика".3 Ще з більшим правом це зауваження компетентного дослідника мож­на поширити на характер ідейних взаємин між Шевченком і то­дішнім українським суспільством.

Що дав українському суспільству його геніальний поет і що взяв він від суспільства?

Відповіддю на це перше прітання є.національне відродження українського народу, вісником, співцем, поетичним виразником і покутною жертвою якого був Шевченко. З ним українське суспільство пов'язане, його він зміцнив, виправдав і вивів на ши­рокі, відкриті та правильні шляхи. Він — український поет, неперевершений донині, але який перевершив усіх своїх попередників. Його постать така близька, така дорога кожному, хто знає ціну „покутних жертв", хто у відродженні народу бачить перемогу жи­вих прагнень, які пориваються до розвитку, бувши здавлені мерт­вими формулами і тенденціями, що суперечать життю, та що їх силою нав'язують; його постать дорога кожному, хто радіє радіс­тю людства, в сім'ю якого повертається багатомільйонна частка його із багатством ще невиявлених сил, насичених ферментом розвитку.

Із Шевченком пов'язана уся новіша українська література, і якщо говорити про її демократичну тенденцію, як про головну ознаку, що вирізняє її з ряду інших, про її перейнятість дійовою любов'ю до народніх мас, то джерелом цього буде той самий Шев­ченко, шевченківський первень у цій літературі позначить початок руху, протесту в ім'я свободи й відродження людини, — відродження можливого і здійсненного у великому колективі лю­дей, об'єднаному солідарністю, але соціяльно пригніченому.

Що взяв Шевченко від українського суспільства? Ледве чи багато, коли брати до уваги ті запозичення в галузі політичних і національно-суспільних цінностей, що помагають поетові розширювати межі своєї творчости, розвивати свій світогляд і пито­му вагу яких завжди можна усталити при аналізі творчости поета і суспільно-літературній оцінці створених ним образів. Прекрасні слова одного з перекладачів „Кобзаря" на російську мову, М. Славінського, який дає відповідь на це питання: „Усе, що свідо­мо чи несвідомо жило й ховалося в народіньому почутті, все, що плакало, раділо й стогнало в серці народньому — усе злилося в поезії Шевченка в один акорд, палкий, сумний, приголомшли­вий. Шевченко все одержав від народу і все віддав народові, повернув проясненим, перетвореним у вогнищі думки, почувань та страждання".4 Та ці слова, власне кажучи, свідчать про м а т е р і я л творчости поета, про джерело, з якого він черпав своє надхнення, свої найглибші ідеали, своє ставлення до речей і явищ. За всім цим залишається таки невирішеним питання про питоме значення тих елементів у творчості поета, які треба зарахувати до впливу українського суспільства і які не можуть не цікавити історика української громадськости. Це питання тим цікаве, що у сучасників Шевченка, принаймні у декого з них, здавалось, бу­ли дані для такого впливу. Адже в тій групі українських діячів, які увійшли до складу Кирило-Методіївського Братства, були лю­ди, що своїм знанням та освітою перевищували Шевченка. І, не зважаючи на це, наслідків їх впливу ми не бачимо. Ставлення до Шевченка його сучасників, навіть найвидатніших, які залиши­ли свої сліди в російській та українській науці і які мали евро­пейську освіту, було таке, що виключає можливість навіть най­меншого такого впливу. Ось кілька свідчень-ілюстрацій до вище­сказаного.

Твори Шевченка видалися Кулішеві „одкровенням з неба"; сам поет представ перед ним не як кобзар, а як „національний пророк", а „сяйво духа Шевченкових творів було чимось надпри­родним". Костомарова „огорнув страх", коли він вперше почув ще ненадруковані твори поета. „Я побачив, — каже історик, — що Шевченкова муза роздирала завісу народнього життя. І страш­но, і солодко, і боляче, і захоплююче було туди заглянути! . . Тарасова муза прорвала якесь підземне склепіння, що вже протя­гом кількох віків було замкнене за багатьма замками, запечатане численними печатями".

Максимович, за словами поета, „просто благоговіє перед моїм віршем; Бодянський — також".

Для молоді того часу Шевченко був „небесним світочем", і коли вона, — за свідченням Куліша в його „Хуторній поезії", — почула пісні Шевченка, вона сприйняла їх, як архангелову сурму воскресіння.5

За такого ставлення сучасників бракує місця для об'єктивної оцінки з їхнього боку творчости поета; таке ставлення виключає можливість навіть несміливих вказівок, що часом потрібні поетові, хоч би й геніяльному, для вияснення обраних ним шляхів творчости і перевірки їх правильности. А такі вказівки, Шевченкові, без сумніву, були потрібні.

Вивчення „Кобзаря" навіває враження надзвичайної скромности поета в оцінці своєї творчости і суспільного служіння його музи. Він нібито не певний своїх сил, він, що чув навколо себе похвали сучасників, що бачив прояви великої пошани до свого таланту, не заспокоюється на лаврах, не піддається почуттю са­мовдоволення. Ви ніде не прочитаєте в нього жодного слова, яким би він виявив своє почуття зверхности над іншими, чи певність, що його муза поетично сильна, і що він пишається силою свого полум'яного слова. Навпаки, у нього виривається гаряче бла­гання:

 

Ридаю,

Молю ридаючи; пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб  слово  пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило

І на Украйні понеслось.

 

У цім палкім благанні поета, що приковує до себе якоюсь трагічністю почуття, звучать нотки ніби якогось усвідомлення безсилля здійснити своє призначення. Поет цим благанням ки­дає яскравий промінь світла на характер тих хворобливих пере­живань, що їх він зазнав, з одного боку, через незадоволення своєю поетичною діяльністю, а з другого — через брак допомоги чи підтримки, якої він чекав від сучасників.

З цього погляду надзвичайно цікавим є признання поета, яке свідчить, що він не дочекався „святої правди ні од кого", — звичайно, правди, щодо його діяльяости, як поета. Далі поет роз­криває, що саме він розуміє під цією правдою.

 

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я „Кобзаря",

А їм неначе рот зашито:

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене!

Не похвали собі, громадо, —

Без неї може обійдусь, —

А ради жду собі, поради;

Та мабуть в яму перейду

Із москалів, а не діждусь ...

Мені було, аж серце мліло, —

Мій Боже  милий,  як  хотілось,

Щоб хтонебудь мені сказав

Хоч слово мудре, щоб я знав,

Для кого я пишу, для чого,

За що я Вкраїну люблю,

Чи варт вона огня святого?

Бо хоч зостаріюсь затого,

А ще не знаю, що роблю.

 

У цих словах, що вирвалися у поета на засланні (1849 p.), коли він особливо боляче відчував відірваність від рідного народу та брак спілкування з близькими людьми, не можна бачити лиш нарікання на те, що він забутий своїми друзями, однодумцями, про яких ще раніше в одному зі своїх листів каже: „Колись, бу­вало, кинеш у собаку, а попадеш в приятеля, а як трапилася мені біда, так святий знає, куди поділись друзі". Значення признання поета сягає, звичайно, глибше і свідчить про тривалий процес тяжких переживань, пов'язаних із очікуванням „поради", з пал­ким бажанням, щоб „хоч хтонебудь" сказав поетові „мудре слово" про його творчість, про напрямок і зміст її, щоб поет знав, „для кого" і „для чого" він творить і чому в основі цієї творчости ле­жить його полум'яно-свята любов до України. Можливо, поет, залишений у своїй творчості на самого себе, позбавлений систематичної освіти і завжди з пориванням до книги, до знання, до світла науки, бачив у „Кобзарі" відбиток особистої недрсконалости і боявся, що його слово не має достатньої сили для того впливу, який воно покликане мати, рідний народ не так зрозуміє це слово, і воно не принесе очікуваного „дорогого жнива". Може, йому хотілось почути те, що можна назвати об'єктивною крити­кою його творчости, зі зверненням уваги на її недотягнення і з ар­ґументами, що переконали б поета внести поправки до цієї твор­чости? Хто його знає. Занадто широка гама психологічних пе­реживань міститься у наведеній вище скарзі-признанні Шевчен­ка, щоб, розклавши її на окремі складники, вичерпати її суть. Важливіший той факт, що очікуваної „поради" і „слова мудрого" поет так і не дочекався — ні від критики з боку земляків, що їх суспільно-національні ідеали щойно формувалися, ані від велико­російської критики, яка реагувала на творчість українського пое­та „мертвими словами". Щоправда, вже після повороту з заслан­ня, коли, за виразом Жемчужнікова, „щира любов і повага до Шевченка оточували нас", — „мертві слова" Бєлінського пере­творились на визнання за Шевченком величезного таланту, ви­знання, що його висловили і Чернишевський і Добролюбов. Та це було запізнене визнання, що прийшло вже тоді, коли „неволя проковтнула" не тільки „літа" поета, але і його здоров'я, його силу і, — що найголовніше, — надщербила силу його великого таланту. В період розвитку поетичного хисту Шевченка, в роки зросту його поетичної сили, коли він творив свої безсмертні обра­зи, коли він „співав" свою незабутню „пісню", коли він закла­дав могутню основу для української літератури і вливав чудо­творний бальзам у „розриту могилу", запалюючи свідомість укра­їнського суспільства вірою в силу нації і певністю, що вже „день іде і за собою світ веде", — в цей час він був самотнім, „оди­ноким". І це слово — одинокий — що зустрічаємо у нього в „Коб­зарі" і що звичайно не залишається глибоко в нашій пам'яті, на­бирає у зв'язку з наведеними признаннями поета якогось особ­ливого змісту, хворобливо врізується у свідомість читача і сприй­мається як знак, як ключ до розуміння одного з найдраматичні­ших моментів у житті та творчості українського генія. Це слово ніби відхиляє завісу, що закривала страждання Шевченка не ли­ше як людини, але і як творця, який не міг знайти тієї оцінки своїй творчості, на яку розраховував і на яку зважає кожний поет-творець, беручи з неї цінне і відкидаючи непотрібне. І хто знає, можливо у тій чаші страждань, яку довелося випити за свого життя „геніяльному сіромасі", найгіркішими краплями були саме ті, що отруювали уражену свідомість „самотнього" і зданого на самого себе в своїй творчості, поета. І, можливо, перед цими страж­даннями бліднуть і притемнюються ті, яких довелось зазнати поетові, як людині, що пережила на собі увесь жах Миколаївської епохи, усе прокляття кріпацької неволі, усе страхіття примусової солдатчини, всі важкі переживання борця, що відчуває величезну силу зла і своє безсилля у боротьбі з ним. Це ж усі ці страждання, в додатку до тих, що ранили серце поета з неменшою силою, дже­релом яких була ідеально глибока любов до рідного краю, до цієї ,,розритої могили", з якої вийняли дорогі кості і насміялися над ними, — все це були муки, на які Шевченко реагував просто, як людина. Ці переживання не були чужі його сучасникам, хоч і в меншій мірі і в меншому обсязі. Вони надщерблювали сили Шев­ченка, інколи його виснажували, знижували життєву діяльність, створюючи всю ту суму рефлексів, що творили складники осо­бистої драми його як людини взагалі і як людини даної епохи, покоління та нації зокрема. Та до цієї Шевченкової драми дода­ється іще душевна драма його, як генія і як поета, бож „немає муки сильнішої над муку слова" і немає гострішого і більш гні­тючого усвідомлення, як усвідомлення своєї самотности.

Повна історія Шевченкового життя ще не написана і не насвітлена, не вивчена в деталях, не зважаючи на багатий матеріял, що його зібрав у біографії поета покійний О. Кониський та інші. Але той, хто колись подолає цю важку, та вже назрілу потребу українського суспільства, той майбутній біограф Шевченка, спи­няючись на драматичних моментах у житті поета, насвітлить і з любов'ю розкриє одне із найболючіших, довготривалих його пе­реживань. І, треба думати, вивчення цього аспекту в житті Шев­ченка ще глибше пояснить нам зміст пережитої ним драми й до­дасть до неї щось нове, що ще більше зміцнить наше почуття любови до геніяльного співця України, який, хоч давно вже від нас відійшов, ще довго житиме і серед нас, і серед тих поколінь, що прийдуть нам на зміну.

 

С. Петлюра

 

* „Украинская Жизнь", Москва, 1912 p., ч. 2, ст. 111. Переклала з російської мови Ганна Щепко.

1 Див. В. Семевский,  „Кирилло-Мефодиевское Общество",  „Русское Богатство", 1911 p., кн. 5, ст. 122.

2 Див. „Былое", 1906 p., кн. 8, ст. 10.

3  В.   Семевский,  цитована  праця,   ст.  104-105.

4 Російський переклад „Кобзаря" під редакцією Славінського. С.-Петербурґ, 1911 p., ст. XXII.

5 П. Куліш, „Хуторна поезія", ст. 6.

 

 

 

 

 

 

 

 

„ЕЖЕГОДНИК ГАЗЕТЬІ „РЕЧЬ” НА 1912 ГОД”*

 

СПБ. Издание редакции газеты „Речь"

 

[Рецензія]

 

Серед багатого й різноманітного матеріялу в „Ежегоднике", що є оглядом подій минулого року в галузі політики, адміністра­ції, суду, законодавства, громадського життя, науки, літератури, мистецтва і т. д., поміщено й невелику нотатку про українське життя, що її написав М. Жученко (ст. 373-375). Як на газетну статтю, нотатка Жученка цілком задовольняє вимоги новорічних газетних оглядів: автор виявляє знання українського життя, уміє вибрати з нього найпомітніші, найхарактерніші факти й насвітлити їх з належною об'єктивністю.

Між іншим, автор стверджує „відрадне для української спіль­ноти збільшення інтересу до українства з боку російських проґре­сивних кіл. Українському рухові приділяють значно більше уваги в російській пресі і суспільстві, що тепер чутливіше ставиться до сучасних явищ українського життя. З'являється цілий ряд статтей з українського питання російською мовою; для постійного ознайомлення російського суспільства з українством наступного року почнуть видавати російськомовний журнал 'Украинская Жизнь'. Взагалі, українське питання посіло окреслене місце в ряді що­денних питань загальноросійського життя. І самі напади й запек­ле цькування українства з боку реакційно-шовіністичної преси, що останнім часом особливо посилилось, є найкращим доказом завоювання українством міцних позицій". Все ж ледве чи можна визнати, що стаття п. Жученка відповідає своєму призначенню, коли до неї застосувати вимоги, що їх треба ставити до оглядів в таких річниках, яким є видання „Речи". Редакція, приступаючи до видавання „Ежегодника", мала намір „значно розширити й по­глибити завдання", які виконують звичайні газетні новорічні ог­ляди подій за минулий рік, „даючи в руки читача, крім насвітлення подій минулого року, більш-менш повний їх перелік". Це прагнення редакції щодо огляду українського життя не виконано, і стаття п. Жученка ні в якому разі не може претендувати на ролю довідника: фактичний зміст статті не охоплює усіх важливіших подій і явищ українського життя, і її аж ніяк не можна вважати „більш-менш повним переліком їх" . . . Вітаючи впровадження ре­дакцією „Речи" огляду українського життя в „Ежегоднике", по­бажаємо, щоб огляд цей в наступному році був повніший і краще відповідав фактичному змістові подій цього життя.

 

С. П—ра

 

*  „Украинская Жизнь", Москва,  1912  p., ч. 2, ст. 111. Переклала з російської мови Ганна Щепко.

 

 

 

 

 

 

„СБОРНИК, ПОСВЯЩЕННЬІЙ ПАМЯТИ ТАРАСА ГРИГОРЬЕВИЧА ШЕВЧЕНКА"*

 

[Рецензія]

 

Чудово і з любов'ю видана книжка! Зовні справляє добре враження завдяки художності видання, силі репродукцій фото­графій Шевченка, різних емблем, пов'язаних з вшануванням па­м'яті поета у Москві, і прегарній, художньо, в українському стилі зробленій обкладинці роботи п. Максименка. Зміст „Сборника" в значній своїй частині літературно цінний і корисний для вив­чення Шевченка або для розуміння його творчости і діяльности. Взагалі книжка ця — чудова пам'ятка ювілейних Шевченківсь­ких днів у Москві і приклад, вартий наслідування; московська українська колонія зуміла не лише організувати урочисте вша­нування пам'яті українського генія, що широко розгорнулося і стало видатним явищем у житті московського суспільства неза­лежно від його соціяльного чи національного складу, але, за до­помогою цього видання, зберегла у пам'яті громади повну, ви­черпну картину цього вшанування, передає нащадкам найдрібніші риси і окремі моменти його. І, читаючи вступну до „Сборни­ка" статтю „Шевченковские дни в Москве", автор якої, один з ор­ганізаторів вшанування, С. М. X в о с т о в, написану тепло, щиросердо, не можна не відзначити тієї енерґії, яку виявили члени організаційного комітету, притягнувши до участи у вшануванні кращі сили різних шарів суспільства, російського, так само як і українського і виявивши в цьому добре розуміння того, я к треба улаштовувати такі свята і щ о треба робити, щоб спогад про них зберігся не лише у пам'яті його учасників, але і був надбанням ширших кіл суспільства.

Докладну розповідь про підготовчу працю організації вшану­вання пам'яті Шевченка, а також опис самого вшанування чи­тач знайде у згаданій статті п. Хвостова, додатком до якої є чис­ленні привітання, телеграми, адреси, листи, що їх комітет одержав під час вшанування і що без скорочень вміщені наприкінці книжки. На підставі статті п. Хвостова і цих привітань читач мо­же відтворити чудову картину вшанування і те піднесення, що відчули учасники і очевидці його. Оглядаючи зміст „Сборника", приходиш до висновку, що цьому значною мірою сприяли не ли­ше зовнішня сторона вшанування, художньо витримана в укра­їнському тоні і стилі, не лише з великою увагою і смаком скла­дена вокально-музична частина програми вшанування, але і кра­са, привабливість і чар того образу, що його відтворили промови і доповіді, присвячені великому народньому поетові. Не спиняю­чись докладно на привітальних промовах і порадивши тим, хто цікавиться, звернутися до тексту їх, треба все ж таки згадати багатозмістовну, хоч і коротку, промову А. Е. Грузинського, представника від „Общества Любителей Российской Словесности", який відзначив ті риси творчости українського поета, завдяки яким вона має не лише вузьконаціональне значення, але стає надбанням і російської літератури.

Щодо   основного   змісту   „Сборника",   тут,   перш   за   все,   треба   відзначити   статтю   гр.

д е-л а-Б а р т а „Шевченко — народный позт". Автор присвячує свою статтю оцінці Шевченка як народнього поета. У творчості українського поета він бачить „найдоско­наліший зразок народньої колективної творчости і найяскравіший вияв художнього індивідуалізму . . . Його поезія — синтеза епічної і ліричної народньої творчости України". Вбачаючи відмінність Шевченка від народніх поетів у „вільному індивідуальному став­ленні до художньої форми його творів", у ставленні до описува­них подій, завжди у Шевченка художньо умотивованих, а не об­межених „епічно врівноваженим", холодним оцінюванням оспіву­ваних подій, як це характерно для народніх співців, де-ла-Барт каже: що „його поезія має не лише величезне літературне, але і громадське значення, бо є сполучною ланкою між інтеліґенцією і народом". Крім того, заслуга Шевченка, як народнього поета, ще й у тому, що „він підніс малоруську мову до рівня літератур­ної, зрозумілої кожному простолюдинові і, разом з тим, придат­ної до віддання найрізноманітніших одтінків думки і почуття". Стаття де-ла-Барта має один недолік: вона надто коротка, стисла, (що стосується і до інших статтей „Сборника"), і тому радше формулює ґрунтовні засади теми, ніж розгортає їх. Але це заува­ження, звичайно, не може знецінювати цікавої статті, якщо взя­ти до уваги, що ця стаття, як і інші, — це доповідь, прочитана під час вшанування пам'яті поета і через те обмежена певними рамка­ми і часом.

Другу статтю „Сборника", що належить проф. Ф. Е. К о р ш е в і,  присвячено висвітленню  місця  „Шевченка  среди позтов славянства". У цій статті шановний автор виявляє глибоку обізнаність з життям і творчістю Шевченка, знання української народньої поезії, характерних психологічних рис і ознак, що відрізня­ють український нарід від інших слов'янських народів, і вміння просто висловити складну, глибоку і правдиву думку. Таким зав­жди є справжнє знання теми!  Стаття рясніє цікавими думками і зауваженнями, за якими ховається і велика любов автора до українського поета, і об'єктивне оцінювання його творчости і зна­чення. Відсилаючи читачів до цієї цікавої статті, ми тут обмежи­мося лише згадкою про її значення для вивчення питання про місце Шевченка серед інших поетів слов'янства: на це питання автор відповів майже вичерпно, висловивши воднораз і силу вар­тих уваги думок з питань, що безпосередньо не пов'язані з темою.

Глибокий інтерес викликає стаття А. І. Калишевського „Мотивы поэзии Шевченка". Стаття п. Калишевського, маючи без­перечно літературну вартість, і цінний зміст, є однією з найкра­щих статтей з ювілейної літератури про Шевченка і заслуговує на увагу кожного, хто цікавиться творчістю поета. У ній читач знайде добре висвітлення питання про мотиви творчости Шев­ченка, що витікає з знання її і любови до вивчення, а також умін­ня опукло і яскраво формулювати висновки. Нам лише здається, що до тих головних мотивів, що ними перейнята поезія Шевченка і які цілком слушно і повно відзначені п. Калишевським, треба бу­ло б додати мотив  в с е п р о щ е н н я, що посідає значне місце у творчості українського поета, який умів глибоко ненавидіти, але разом з тим мав і високе уміння прощати. Менше, ніж треба, спи­нився автор на еоціяльному моменті у творчості Шевченка, хоч цей момент заслуговує на більшу увагу, що, проте, визнає і сам автор. Відзначаючи як видатну своєю вартістю статтю п. Кали­шевського, ми, проте, не можемо не висловити жалю, що автор не виступає в українській літературі і тим позбавляє її вартісного літературного робітника.

Про „Шевченка как живописца" говорить в своїй не менш цікавій статті історик мистецтва О. Н о в и ц ь к и й. Цю статтю українці знають: її надрукував „Літературно-Науковий Вістник" (кн. IV) за 1911 р. Для російського читача вона має безсумнів­ний інтерес, бо з'ясовує мало йому відоме: вона характеризує Шевченка як маляра і визначає його місце в історії мистецтва у Росії. Компетентний у цьому питанні дослідник визначає ди­вовижну різноманітність таланту Шевченка: „Нема такого роду малярства, в якому б він не працював". Як портретиста „Шевченка у кращих його творах сміливо можна поставити поруч з першорядними нашими портретистами. У краєвидах Шевченко такий поет, яких і пізніше, довгий час після нього, ми не зустрічаємо у пейзажному малярстві. Особливо це треба сказати про ті його праці) що дають образ дорогої його серцю матері України . . . Труд­но навіть визначити, чим краще, поетичніше змальовує він при­роду України — словами чи лініями". Особливо цінні праці Шев­ченка на побутові теми, при чому в деяких з них — малюнки з життя засуджених — талановитий маляр, а слідом за ним і вза­галі малярство, чи не вперше з часу свого існування випередили на десятиріччя літературу, що взагалі завжди і всюди йшла на чолі інших галузів мистецтва. „Як офортиста Шевченка давно уже визнала великим мистцем Академія [Мистецтв], що нагоро­дила його за це титулом академіка, так і знавці та історики ґра­вюри".

Стаття п. Новицького закінчує основну частину „Сборника". Далі йдуть: повний ліризму і своєрідної краси лист Ганни Бар­вінок, присвячений спогадам про Шевченка; „Лірична згадка" проф. А. Кримського, що є цікавим документом про святкування пам'яті Шевченка у Москві 1891 року, в часи утисків українсь­кого слова; у спогадах автора є деякі автобіографічні признання поважного українського вченого і поета, що до змісту збірки, влас­не, безпосередньо не стосуються. Ф. Коломийченко вмістив також ліричну „Високую могилу". Відомий перекладач Шевченка на російську мову п. Бєлоусов зібрав бібліографію про Шевченків­ські дні у Москві: перелік статтей, заміток, малюнків, уміщених у московських журналах і газетах. „Сборник", як уже згадува­лося, закінчують численні привітання, адреси, телеграми і листи, що їх одержав Комітет для вшанування пам'яті Шевченка.

Дещо з надрукованого у ,,Сборник"-у  можна було б і не вмі­щати, бо воно порушує поважність і цінність основного матеріялу і водночас до змісту книжки безпосередньо не стосується. Але взагалі і в значній частині видання це — безперечно поважне і заслуговує на увагу як українських, так і російських читачів.

„Сборник" видано двома мовами „великоруською і українсь­кою — з метою дати змогу познайомитися з його змістом як ро­сійському суспільству, що виявило стільки уваги і сердечности" до українського національного святкування, так і українському. Ви­значена вище цінність змісту, художня зовнішність і порівняно невисока ціна „Сборника" є запорукою успіху його на книжко­вому ринку, тим більше, що цьому сприяє і симпатична мета ви­дання, чистий збір з якого буде переданий до фонду будови па­м'ятника Шевченкові у Києві.

 

С. Петлюра

 

*„Украинская Жизнь", Москва, 1912 p., ч. З, ст. 107-110. „Сборник" виданий у Москві, 1912 p., ціна 1 карб. 50 коп. Видання ,,Комитета по устройству чествования памяти Шевченка в Москве". Переклала з ро­сійської мови Оксана Чикаленко

 

 

 

 

 

ДО ПИТАННЯ КУЛЬТУРНОЇ ТВОРЧОСТИ*

 

Знову постає питання про культурну творчість, — широку та таку, що охопила б усі сторони життя нашої нації. Знову лунає заклик до створення національних цінностей, до розширення об­ріїв національного життя, до виповнення його новим і багатим змістом.

Не можна сказати, щоб це питання було нове. Не нові й ті арґументи, що їх наводять для оборони і обґрунтування його. Навпаки, вся схема арґументації ніби має деякі риси трюїзмів: настільки вона відома кожному, хто органічно виріс із буття укра­їнської нації і чия національна свідомість визначається цим бут­тям. І, зустрічаючись із цими арґументами в новій їх редакції, мимоволі в їх „новизні" ніби відчуваєш „старовину".

Але, існують істини, про які слід нагадувати якнайчастіше. Вони від того не бліднуть, а саме нагадування про них тільки до­водить, що їх живучість і цінність триваліша, ніж це здається на перший погляд, і що значення їх не обмежується вузькими обніж­ками того моменту, коли вони вперше були зформульовані.

До цих істин треба зарахувати і ту, що про неї знову підне­сено питання в українському суспільстві, і відбиток зацікавлення нею читачі нашого журналу мали змогу бачити у статті Мих. Могилянського.1

Судячи з обставин моменту, що його переживають українці, теперішнє порушення цього питання треба визнати знаменним, а привернення до нього інтересу української громадськости — симптоматичним.

І дійсно, в час, коли войовничий російський націоналізм ви­рушає в організований похід проти українства, коли до нього долучуються sui generis „украинофильствующие" друзі з російсь­кого прогресивного табору з порадами обмежити свої інтереси „тихим плесом народнього життя" і звести увесь їх зміст до „плекання" народньої мови у тихих закутках сільського побуту, „де її інтимну розмову підслухає народолюбний слух поетів природи й побуту". До того цю „українофільську" пораду супроводжує уже українофобський, за своїми практичними наслідками, заклик до боротьби „без усяких двозначностей і потурань" в разі неви­конання згаданих порад. Одночасно з усім цим, ніби у відповідь на залякування й погрози, лунає інший заклик, — заклик до прискорення темпу національного життя, до інтенсивної його роз­будови з всестороннім розвитком культурної творчости і запов­ненням тих „порожніх місць", куди ще не було скеровано інте­ресу діяльних творчих сил української нації. Отже сьогодні не можна не визнати, що піднесення питання про культурну творчість має громадський характер і заслуговує на найсерйознішу увагу.

На нього треба дивитися не лише як на рішуче відкинення поради — хоч би вона й виходила з глибини „українофільського" серця — звести інтереси українського суспільства до розмірів примітивного народництва чи етнографічного романтизму, що рівно­значне з добровільним приреченням себе до національного само­губства. Ні, у новій постановці питання про всесторонність націо­нально-культурної творчости слід бачити прийняття виклику до „ідейної" боротьби.

Сторона, що на неї нападають як „ідейно", так і з причин зоологічного націоналізму, нападають не тільки ті елементи ро­сійського суспільства, для яких інтереси демократії, розвитку та правильне розуміння державности чужі, але й ті, що стикаються з цими інтересами, і менше чи більше визнають їх об'єктивну, а то­му і обов'язкову для себе цінність, — тобто, сторона, що стоїть під перехресним вогнем напасників, не ухиляється від боротьби. Вона почуває в собі достатньо сили для відсічі, і не бажаючи покірно схи­литись в очікуванні удару, хоч би й „ідейного" характеру, закли­ком до всесторонньої національної творчости, проявляє не лише природний для того, хто шукає оборони, інстинкт самозбереження, але і правдиве розуміння тієї перспективи, у світлі якої тільки й можливе створення сприятливих умов для самовизначення нації. Створення ж цих умов, що виходить зсередини і охоплює усі сто­рони її життя, стане вже само по собі достатньою силою і для відсі­чі, як ворожих, так і „дружніх" ударів, одночасно передрішивши питання про їх відчуття, а в підсумку дасть відповідь і на друге пи­тання: чи українська нація має зійти з історичної сцени, жертву­ючи собою і, так би мовити, зробитися матеріялом для „угноєння" сильнішого національного виду, а чи закріпити за собою право на націю історичну, що творить лиш їй одній притаманні цінності загальнолюдського характеру.

Проте, написане вище не вичерпує важливости постановки питання про всесторонню культурно-національну творчість. У ній звучить відповідь не тільки ворогам і „приятелям" українства ти­пу П. Струве, але й тим українцям, що віддзеркалюючи україно­фільство з його обкраяним змістом, з його ідейною плутаниною й непослідовністю в практичних постулятах і виступах, ще й досі увесь зміст українства звужують до завдань утилітарної популя­ризації і запровадження української мови в народніх школах, та й то за рецептою проф. Д. Багалія, у „ведмежих закутках" нашої країни, там, де ще збереглися „тихі затоки" П. Струве.

З цього погляду поставлення питання про всесторонність на­ціональної творчости вносить суттєву поправку і в те розуміння українства, що характерне для його опортуністичних кіл.

Завдяки виступам, — які в обставинах сьогоднішнього мо­менту мають майже монопольний характер, — представників цих кіл і в пресі, і в громадських чи державних установах, це обмежене опортуністичне розуміння потреб українства передається і різним колам великоросійського суспільства, ще більше затьмарюючи ту плутанину понять і уявлень, що характеризує ставлення велико­російського суспільства до українського питання, і викривлюючи мету і завдання українського руху.

З наведених причин порушене питання є одним з тих, повз які не може пройти мовчки, не вирішивши їх у той чи інший спо­сіб, жодна людина, що визнає свою приналежність до українсь­кого суспільства і через це повинна визначити своє ставлення до його чергових завдань, щоб це ставлення визначило і той на­прямок, в якому буде проходити індивідуальна участь цієї люди­ни в загальному національному будівництві.

Не може бути ніякого сумніву, що це питання для більшости українського суспільства вирішується позитивно, і визнання конечности всесторонньої національно-культурної творчости є соnditio sine qua non його національних прагнень. Правда, часто у активних діячів національного відродження виникає переко­нання в потребі тимчасово відмовитися від всестороннього куль­турно-національного будівництва, віддаючи усі сили на справу освіти народніх мас і піднесення їх культурного рівня. Існує таке розуміння завдань культурно-національної праці і серед україн­ців. Психологічно це аскетичне зречення благ вищої культури є цілком зрозуміле: активним працівникам нації, що постійно на­штовхуються на темні, пригнічені й мало свідомі в національному відношенні народні маси, особливо болюче відчувати ці явища народнього життя, що вражають їх свідомість. Не дивно, що праг­нучи боротися з цими явищами, дехто з українських діячів під сучасну пору зводить увесь зміст культурної роботи саме до цього безпосереднього завдання хвилини. Але згаданою роботою ніколи і ніде не вичерпувалися ширші завдання культурної діяльности. В них не може бути підрозділів обмежувального характеру, що деякі з завдань допускали б, а на інші накладали б заборони, виправдуючи це ніби несвоєчасністю таких завдань. Якщо нація видає з себе сили, що можуть розвивати вищу національну куль­туру, було б цілковито марним, а для справи розвитку народніх мас і шкідливим, скеровувати ці сили в річище „популяризаторства". І свідоміші елементи народніх мас чудово розуміють усе величезне значення вищої національної культури, на блага якої вони вже ставлять свої вимоги й попит. Це переконливо ілюстру­ють жваві відгуки на боротьбу за створення українського уні­верситету у Львові хоча б у середовищі українських робітників, як про це багаторазово сповіщала українська преса. Зрозуміло, що в досягненнях вищої культури зацікавлений не тільки укра­їнський інтеліґент, але й український робітник, селянин, взагалі, уся нація, в інтересах якої дехто з її діячів хотів би звузити праг­нення національно-культурної творчости.

Нехай ці прагнення ще не так повно реалізовані, нехай струм культурно-національного будівництва ще не такий могутній, все ж таки він розливається по нових галузях національного життя, відзначаючи пройдені етапи свого розвитку створюванням ціннос­тей, що деколи мають не лише вузько-національне значення.

І дійсні прихильники демократії та розвитку не обмежува­тимуть цей струм певною межею. Руху все одно не зупинити, а особливо, в житті нації, що відроджується; межі можливого й неможливого в епоху відродження годі визначити. Те, що вчора здавалося неможливим, сьогодні набуває реальних обрисів, стає життєвим фактом і прокладає нові шляхи для дальших перетво­рень „неможливого" на „здійсниме". Для українця 80-х чи 90-х років XIX сторіччя, який Указом 1876 року був поставлений в та­кі умови, що вихід якоїсь популярної брошури „Про чорну пару" українською мовою був уже значною подією національного жит­тя, створення української преси здавалося чимось далеким, май­же неможливим. Минуло десятиріччя і нещодавнє неможливе ви­явилося здійсненним.

Таким самим фактом життя стало тепер і створення україн­цями своєї української науки, функціонування українсь­ких наукових товариств, які опрацьовують різні галузі знання, яе тільки пов'язані з українознавством, і згуртовують та виховують у своїй праці ціле коло українських науковців. А лише кілька років тому в можливості такої роботи можна було дуже сумніватися. Разом із зростанням національної самосвідомости і дедалі більшим припливом нових активних сил українського су­спільства, одночасно з притягненням у коло національно-куль­турних інтересів народніх мас, межі можливого і неможливого в національних досягненнях ще більше пересуваються, і відкри­ваються нові перспективи в цьому напрямі.

Кожний, хто навіть не вивчає, а тільки спостерігає, але з ува­гою, сумлінно, нашу сучасну культурно-національну роботу в різних її проявах, не може не визнати в ній велегранности та різноманітности. Дуже складні культурні потреби нації, що відро­джується, знаходять посильне задоволення з боку активних сил нації, і колективна творчість діячів на ниві українського відродження характеризується крайнім напруженням їх сил і продук­ції. В деяких напрямках тут досягнено вже значних успіхів і на­слідків, в інших лиш зроблено перші кроки, закладаються осно­ви, що виявляють тенденції для дальшого розвитку. Так чи інак­ше, але вже створено певну атмосферу національного будівництва, подув якої окрилює учасників його, створюючи психологічні пе­редумови для того, щоб широкі кола українського суспільства, що стоять осторонь цього процесу, переконались у конечності і неминучості визначених шляхів і форм національної роботи. Українські діячі не почувають себе тепер самотніми, відокремле­ними, як це було ще десять років тому. Навпаки, дійсність укра­їнського життя завжди покаже шляхи до зближення, до коорди­нації індивідуальних прагнень і починів, до приведення їх у гар­монійне співвідношення із загальним напрямком національної ро­боти. І звідси — пляномірність роботи й зорганізованість праців­ників на полі національної справи.

Саме ці риси, то виразні, то ледве помітні, характеризують стан сучасної української культурної праці. Чи візьмемо для при­кладу діяльність українських видавництв, з їх уже визначеним поділом на популярно-народні, педагогічні, видавництва україн­ських клясиків чи перекладної літератури і так далі; чи погля­немо на діяльність Українського Наукового Товариства з поділом його на секції; чи зупинимось на спробах українських худож­ників улаштувати власну виставку чи видавати спеціяльний жур­нал присвячений питанням мистецтва, — в усьому побачимо ілю­страції до вищесказаного. В цих ілюстраціях, які легко було б розширити, можна бачити докази, що формула про всесторонню культурну творчість наповнюється живим змістом, набирає реаль­ної форми.

В таких обставинах цілком природним є зацікавлення дру­гим питанням, що тісно пов'язане з питанням про всесторонню культурну творчість, а саме — питання тих живих сил українсь­кого суспільства, що їхнім зусиллям, знанням, талантом і трудом прийде до здійснення їх прагнень, а також і питання тих сил на­ції, вартість участи яких в цьому процесі стоїть під знаком сум­ніву. Перевести аналізу цих груп і тієї користи, що вони її мо­жуть принести в справі створення національної культури, є од­ним з чергових завдань українського суспільства, тим більше, що воно інколи має нахил переоцінювати свої сили й перебільшу­вати число активних працівників. Тим часом деякі із цих груп своїм ставленням до вимог сучасного українського життя стоять далеко від розуміння їх і дають достатньо підстав для того, щоб їх визнати такими елементами нації, участь яких в національному житті ледве чи внесе багато вартісного до скарбниці створюваної української культури.

Зупинимось покищо на цій останній групі.

Вона досить численна. Визнаючи себе gente українцями, ця група не бере безпосередньої участи в культурно-національному русі, а свої сили, знання й енерґію віддає для створення культур­ної могутности народу великоросійського. За своїм складом ця гру­па дуже різноманітна; в ній є свої розгалуження, але те спільне, що об'єднує її членів, — це якесь напівусвідомлення своєї приналежности до рідної національности і притуплення відчуття ор­ганічного зв'язку з національним колективом. Наявність цієї групи у складі української нації історично цілком зрозуміла. Кому відо­мі головні етапи хресного шляху нашого народу, той не здиву­ється, що серед нас створився не лише потяг туди, де діє силь­ніша культура, але й недовірливе ставлення до потенціяльних сил рідного народу, до його спроможности прокладати самобутнє культурне річище. Звідси — брак у цієї групи критерію для оцінки тих культурних надбань, що український народ уже створив се­ред важких обставин свого історичного лихоліття і що продовжує створювати й тепер.

Через це програмові та ідеологічні напрямні згаданої групи українців носять сліди явного протиріччя, а практичні кроки й вимоги не відповідають дійсним потребам сучасного українського життя. І самі вони часто є живим анахронізмом серед українсь­ких діячів, що характеризують собою сучасне українство.

Поняття мови, звичайно, не вичерпує формули національности. Та все ж мова є однією з головних ознак її, як могутній засіб національного спілкування, об'єднання, отим органічним зв’язком, завдяки якому, власне кажучи, можливе усвідомлення культурної спільности нації.

У тієї категорії українців, про яку тут говоримо, часто бра­кує належного розуміння й оцінки значення цієї ознаки. Зали­шаючи; рідну мову для потреб преславного „хатнього вжитку", у своїй громадській діяльності вони вдаються до мови великоро­сійської і її, а не рідної, мови, вживають, наприклад, у писанні наукових і літературних творів. Nomina sunt odiosa, але це факт, що часто особи, відомі у великоросійській літературі, науці й жур­налістиці як українці, які здобули тут видатне ім'я чи славу, або ж є корисними працівниками, цілком невідомі українському су­спільству з боку їх національного обличчя. Вони, ці українці, ви­знають себе українцями, визнають право рідної нації на самови­значення, але допомогти їй в цьому самовизначенні, вкласти свою індивідуальну участь, своє знання, талант і енерґію в спільну ро­боту самовизначення, — о, як їм далеко до цього! І які далекі вони від усієї праці, яку тепер ведуть активні сили українства! Здо­бутки цієї праці збільшуються, розвиваються, але не вони це роб­лять, бо у них немає мовного зв'язку з нацією; наслідком цього вони стоять поза колом тих зацікавлень, що ними живе нація, і перебувають осторонь творчого процесу культурно-національного будівництва. Дехто з них бере в ньому участь, але вона надто мі­зерна, тому що переважно проявляється у тому, що вони „збагачу­ють" рідну літературу поетичними чи белетристичними творами, часто аж ніяк не високої якости.

Натрапляючи на такі твори в українській літературі, мимо­волі оцінюєш їх, як ілюстрацію до відомого „на тобі, небоже, що мені не гоже", бо якщо вони і додають щось до збільшення культурного багатства, то занадто мало.

Сама форма участи цих осіб у справі культурної творчости рідного суспільства містить у собі риси, характерні для уже віджилого покоління українців, які проявляли свою любов до бать­ківщини, свої національні переживання, майже виключно в „скла­данні" віршів, хоч і перейнятих національним настроєм, та най­частіше цілком чужі поезії. Та коли згадане явище є історично цілком зрозумілим, оправданим для віджилого покоління, то те­пер, з розширенням рамок національного життя, з ускладненням вимог його, маніфестація українських симпатій творами такого ґатунку, при ширшій і пліднішій творчості на ниві іншої куль­тури, є безсумнівним анахронізмом і не збільшує культурного капіталу, що його створює українське суспільство.

Ще  менше  служать  цій  меті маніфестації  своєї приналежности до української нації деякої частини професорів вищих уч­бових закладів.

Студентські наукові гуртки, які почали діяти від 1905 року, ставлячи собі за мету вивчення й опрацювання дисциплін, пов'я­заних з українознавством, об'єднали на ґрунті наукової праці чис­ленні студентські кадри, які незабаром видали з себе цілу низку молодих наукових сил і працівників, що виявилися корисними й талановитими учасниками творення української культури. При тому цікаво зазначити наступне: учасниками зборів згаданих гуртків переважно були професори, українці з походження. Вони заявляли на зборах, що вони також українці і радіють, мовляв, що українська молодь виявляє наукові інтереси до питань укра­їнознавства. Але ці заяви співчуття рухові серед українського студентства мали чисто платонічний характер, і не зустрінеш імен цих професорів серед діячів українських наукових товариств та видавництв. Вони як і раніше, свої знання й сили віддають на користь російської культури, російської науки. Роблячи тут справ­жнє живе „діло", в галузі українства вони обмежилися самими лише ,,словами", гадаючи, що цієї „жертви" з їхнього боку цілком достатньо для того, щоб свої обов'язки супроти рідного краю вважати виконаними.

Та всі ці „слова", хоч і які прекрасні, але не підтверджені „дією", роблять враження „брязкоту мідяків". В минулому у нас сказано занадто багато слів. Говорили і белетристи, і науковці, і діячі на полі освіти, і земські працівники, і багато інших, — люди так званих, інтеліґентних професій. Усі вони в урочисті хвилини заявляли, що вони також „українці" і співчувають на­ціонально-культурним починам на полі рідної нацюнальности, а проте залишалися працювати для скріплення російської куль­тури на українському ґрунті, часто сприяючи асиміляції, а тим самим, і культурному зубожінню рідного народу.

Нині ж, в епоху творчої роботи, потрібна напружена діяль­ність усіх культурних сил нації і безпосередня участь їх у націо­нальному будівництві відповідно до дуже складних вимог, що ви­суває життя. Однією з таких вимог є розвиток української націо­нальної наукової роботи, як запоруки загального розвитку на­шого народу, прилучення його до світла знання, нагромадженого людством. І тому, що науковці, які визнають себе за українців, не йдуть назустріч цій потребі, обмежуючися самим лише ні до чого не зобов'язуючим платонічним співчуттям до неї, вони є від­різаними куснями нації, „мертвими силами" її. Нема їм ані вдячности з боку українського суспільства, ні доброї пам'яті в людей наступного покоління, бо те, що розбігається зі словами, не викли­кає почуття поваги.

При цьому мимоволі хочеться протиставити цим науковцям-українцям інших українських учених, що їх уся наукова діяль­ність також пішла на користь і славу російської науки, але яких інколи, уже під кінець їхньої наукової діяльности, втягав могут­ній струм відродження рідної національности в коло її інтересів, і вони знаходили у себе сили, щоб узяти ці інтереси близько до серця і в міру сил своїх, сприяти їх здійсненню. Поворот у діяль­ності цих учених і зміст її не могли не знайти належного відгуку в українському суспільстві, і імена цих наукових діячів українці проказують з вдячністю і пошаною. З таким же визнанням і по­шаною ставляться вони до тих науковців які, хоч і не українці з походження, але, живучи на території України, беруть діяльну участь в українських наукових установах, виходячи з переконан­ня, що тільки діяльність, скерована на інтереси місцевого насе­лення, може виправдати їхнє перебування в країні.

Ближче до потреб українського відродження стоять ті з українців-учених, які в своїй науковій діяльності зустрічаються з пи­таннями українознавства, опрацьовують окремі його галузі, хоч уживають при цьому великоросійської мови.

У цьому виявляється та ж невідповідність до вимог життя. Вживання українськими науковцями великоросійської мови було цілком на місці в 50-90-х роках минулого сторіччя, тому що в той час культурно-національний рух заторкнув лише нечисленні вер­хи українського освіченого суспільства й ідеологам цього руху доводилося звертатись головним чином до освіченіших і дуже ру­сифікованих його елементів. Вживаючи великоросійської мови легше було знайти доступ до згасаючого, та ще не зовсім згас­лого національного почуття і свідомости земляків. Цим шляхом ішли ідеологи усіх націй, що відроджувалися, і мова переможної національности завжди була мовою, якої уживали піонери націо­нального відродження. Але в міру того, як нація, що відроджуєть­ся, міцнішає, поглиблюється її самосвідомість і поширюється зміст її життя, а також розвивається і мова, набуваючи багатства лексичного матеріалу та одержуючи літературну обробку, цей шлях уже перестає досягати своєї мети: відроджена нація шукає літе­ратури, включно з науковими працями рідною мовою, її вона вживає, бо вона їй близька та зрозуміла. Учений, публіцист, громад­ський діяч — усі вживають рідної мови, що стала повсякденною, розвиненою до рівня органу культури і освіти нації. Ще Драгоманов сказав: „За часів Гоголя ще можна було писати 'Вечера на хуторе' і 'Тараса Бульбу' не пo-малоросійському, а тепер годі". Що за часів Драгоманова було висловлено про красне письмен­ство, тепер це з повним правом можна застосувати і до наукових праць. Той же Драгоманов був прикладом проникливого розу­міння назріваючих вимог українського життя щодо створення наукової і публіцистичної літератури рідною мовою. Почавши свою літературно-наукову діяльність в галузі українознавства ро­сійською мовою, Драгаманов швидко оцінив усю вагу наукової праці українською мовою і в дальшій своїй діяльності в цьому напрямку вживав мови української, опублікувавши нею цілий ряд наукових і літературіно-публіцистичних праць.

Українці-учені, про яких іде мова, зайняли в цій справі якусь проміжну, мало обдуману позицію. З одного боку вони, працю­ючи над розробленням різних галузів українознавства, намага­ються сприяти культурно-національному процесові, а з другого — вживаючи великоросійської мови, відмовляються збагачувати, роз­вивати мову українську, зробити її органом культурно-національ­ного життя.

І якщо вказану роздвоєність і непослідовність, можливо, від­чуває і дехто з цих учених, то вся гострота і неґативні резуль­тати роздвоєння аж надто небажано відбиваються на тому якіс­ному рівні, якого досягла в даний момент українська наукова і літературно-освітня робота. Вище згадано, що в цій галузі до­сягнено значних успіхів. Але не може бути жодного сумніву, що вони могли б бути більшими, якби число активних сил українсь­кої культурної творчости було більше, а обсяг їх культурної діяльности відповідав багатогранним потребам 30-мільйонного на­роду, що відроджується. На жаль, як в першому випадку, так і в другому, доводиться констатувати наявність невідповідности, яка навіть при крайньому напруженні сил і праці, що їх витра­чають для цієї справи активні робітники на ниві українського відродження, мало зменшується. Доводиться визнати, що задово­лення потреб нації не лише не встигає задовольняти вимог народніх мас в процесі відродження, але і саме задоволення тих потреб часто має елементи, невисокі з якісного боку. І саме це є одним з „найболючіших" місць сучасного українського життя, для оздоров­лення якого треба докласти всіх зусиль. Наявність цього „болючо­го" місця у здоровому, стихійно зростаючому процесі культурно-національного будівництва ніяк не можна розглядати як докір, чи обвинувачення супроти тих живих сил, творчими зусиллями яких це будівництво проходить, поглиблюючи культурно-національне річище і чимраз більше розширюючи його береги. Там, де надто велике жниво, а „робітників" бракує, природно, що і праця їх трохи сповільнюється, і в якості роботи не оминеш недоліків. Є ці недоліки і в „праці" українців.

Але як в усуненні цих недоліків, так і взагалі, в дальшому заповненні формули про всесторонню культурно-національну творчість, українське суспільство має мало підстав розраховувати на групи, які в наслідок певних історичних обставин, стоять біль­ше чи менше осторонь цього процесу і хоч стикаються з ним, всеж — частково виявляють нерозуміння висунених життям зав­дань, а частково — своє безсилля сприяти здійсненню їх.

 

С. Петлюра

 

* „Украинская Жизнь", Москва, 1912 p., ч. 7-8, ст. 7-19. Переклала з російської мови Ганна Щепко.

1 Див. „Укр. Ж.", ч. 4.

 

 

 

 

 

 

 

УКРАЇНСЬКИЙ ВІДДІЛ НА ВИСТАВЦІ ДРУКОВАНИХ ТВОРІВ*

 

(Враження)

 

Головне Управління в Справах Преси не перший рік улаш­товує виставки друкованих творів, що виходять за кожний поперед­ній рік. Влаштувало воно таку виставку і минулого літа, цього разу у Москві, показавши на ній друковані твори, що їх видано в межах Росії 1911 року.

Російська преса порівняно слабо реаґувала на це явище куль­турного життя, яке безперечно заслуговує на увагу. Мало заці­кавлення до виставки виявило і суспільство. Принаймні, розпоряд­ники виставки нарікають на недостатню кількість відвідувачів. Ці скарги знаходять підтвердження і в особистих враженнях ав­тора цих рядків: дворазові відвідини й перебування протягом кіль­кох годин у величезних безлюдних залях виставки приводило до тих самих висновків про брак зацікавлення у російського суспіль­ства духовним життям країни, бож воно знаходить свій вираз у творах друкованого слова. Це, звичайно, дуже погано. Виставка дає багато цінного матеріялу для характеристики сучасного ста­ну різноплемінного населення Росії щодо його духових прагнень, зацікавлень, рівня освіти, культурних інтересів, взагалі — усьо­го, чим духово „люди живі". Правда, в організації виставки іс­нують деякі недотягнення, недогляд, через який, наприклад, змі­шано різнорідні за своїм змістом матеріяли в одному відділі, але назагал виставку влаштовано вміло; орієнтуватися в ній легко; не важко знайти потрібні довідки та відомості з кожного питання, що цікавить відвідувача. Величезна кількість діяграм, довідко­вих і статистичних таблиць ще більше полегшує вивчення вистав­леного матеріялу, допомагаючи зформувати враження і закріпити в пам'яті підсумовані факти й числові підрахунки. Повторюємо: виставка друкованих творів дуже цікава і дуже повчальна.

Повчальна вона і для нас, українців. І ось чому. Ми на цій виставці заступлені так слабо, наша літературна продуктивність за минулий рік виглядає так убого кількісно, місце, яке займають на виставці українські видання, настільки незначне, а чисто зов­нішнє вивчення цього матеріялу за групами й категоріями — в залежності від змісту — приводить до таких гірких висновків, що мимоволі є над чим замислитися і є з чого винести деяку науку.

Насамперед кілька числових ілюстрацій.

Минулого 1911 року українською мовою (Головне Управлін­ня в Справах Преси у своїх довідкових виданнях і супровідних брошурах про виставку переважно іменує нашу мову говіркою. Це можна вибачити: „Управління" це ж не Академія Наук!) вий­шло лише 242 книги. Це означає, що ми, за кількістю виданих книг, займаємо десяте місце серед народів, що заселюють Росію. Для 25 мільйонів українців, які проживають в Росії, якось ніби мало! Поперед нас ідуть: росіяни — 25 526 книг, поляки — 1 664, німці — 920, лотиші — 608, естонці — 519, євреї — 965 (з них су­часною мовою — 590 і староєврейською — 375, татари — 372, вірмени — 266; далі йдемо ми, за нами йдуть грузини (169), литов­ці (79), чуваші (22), сарти (35), киргизи (35) та інші.

Місцем видання українських книг були: Варшава (1 назва), Вільна (3), Катеринослав (5), Житомир (1), Кам'янець-Подільсьюий (8), Київ (157), Константиноград (3), Лозова (1), Мос­ква (8), Одеса (5), Полтава (4), С.-Петербурґ (40), Симферопіль (1), Тифліс (1), Харків (4). З цього розподілу виданих українською мовою книг видно, що лише в самому Києві, як ідейному центрі українства, відносно жваво б'ється пульс української ви­давничої справи і що, навпаки, решта центрів українського життя, як Одеса, Харків, Катеринослав, Полтава, Кам'янець-Подільський, де, здавалось би, достатньо даних для прояву активної ініціятиви у справі видавання українських книг, значно поступаються щодо цього далекому від України С.-Петербурґові, який випустив 40 книг, тоді як число книг, що їх видано в повище згаданих містах, не перевищувало 8, коливаючись звичайно між 4-5. З цього ж розподілу видно, що цілий ряд українських міст з переважаючим або значним відсотком українського населення, стояли минулого року цілковито осторонь національної видавничої справи і абсо­лютно (нічим себе в цьому відношенні не виявили. До таких міст слід зарахувати: Херсон, Миколаїв, Катеринодар, Умань, Черкаси, Мелитопіль, Новочеркаськ, Вінниця, Лубні. Згадую ці міста тому, що газетні інформації про різні факти й прояви національного життя в них давали і деякі підстави для припущення можливих там видавничих починань. А тим часом минулий рік відзначився для них з цього погляду мовчанкою і нерухомістю. Слабий, надто слабий видавничий рух дало й таке, ще донедавна діяльне в українському відношенні, місто, як Одеса, з його Просвітою, — що­правда, притисненою і зведеною нанівець Толмачовим, — з пере­буванням у ньому значного числа українських діячів, — а між ними і літературних, — що з погляду літературної продукції ні­чим себе минулого року не виявили. Де вони і що з ними сталося ? Те ж саме питання ставиш і до Харкова, Полтави, Катеринослава і не знаходиш відповіді, що вияснила б цю мовчанку чи виправ­дала її.

242 книги, видані українською мовою в 1911 році, числом своїм мало задовольняють, особливо коли взяти до уваги, що во­ни мали відповідати назрілій потребі рідної книги такого багатомільйонного народу, як українці. Не задовольняє ця цифра і коли порівняти її з відповідними числами, що ілюструють видавничу діяльність лотишів, естонців, євреїв, татар, вірмен, не згадуючи вже поляків. Це зіставлення чисел викликає гостре почуття гір­коти.

Образа національного самолюбства, змішана з цілком природ­ним почуттям добрих, шляхетних заздрощів в стосунку до інших недержавних народностей, шо в справі розвитку друкованого сло­ва досягають більших успіхів, ніж ми, українці, даються взнаки і їх боляче переживаєш, оглядаючи „інородницький" відділ ви­ставки і суто зовнішньо ознайомлюючись з місцем, що його зай­має кожний підвідділ окремо.

Ось, наприклад, відділ польських видань. Ними за­повнена велика кімната з трьома вікнами: книги на полицях уз­довж високих стін майже на всю їх довжину, книги на підвікон­нях, книги й газети на столах, ними ж заповнені високі, довгі екрани, розташовані по діягоналі кімнати. Серед книг і видань — усякі, від наукових з різних галузей знання, аж до клерикальних листків, молитовників, і типових зразків бульварних видань, що розраховані „на широку вулицю". Безліч довідкових видань, різ­номанітних „путівників", календарів, що свідчать про попит на них в побуті суспільства, яке національне усвідомилось, глибоко зжилося зі своїм літературним словом, що в свою чергу пройшло в усі життєві пори і обслуговує найбуденніші й найрізноманітні­ші потреби всіх суспільних кіл. Нам до цього ще далеко: у ство­ренні подібних видань у нас майже нічого не зроблено! Розподіл польських книг за змістом і поверховий їх облік в цьому напрямі свідчать про диференціяцію суспільства, про наявність серед нього різних угруповань та ідейних течій, що в свою чергу є показни­ком порівняно високого розвитку. Серед польських книг є і такі, що порушують українські теми, головним чином з історії. Між іншим, звертають на себе увагу "Pisma" Alex. Jabonowskiego, в трьох томах, присвячені Україні.

Враження наладнаного і зформованого росту національного руху справляє і відділ видань лотиською мовою. Я мало знаю про цей рух. Але припускаю, що і багато інших тіль­ки „п'яте через десяте" знають, що робиться серед цього напо­легливого в своїх прагненнях, невтомного в усвідомленні націо­нальної відпорної сили і такого далекого від нас з племінного погляду, народу. Російська преса, яка досі назагал мало цікави­лася національним питанням і тією творчою роботою, що прохо­дить в лоні недержавних народностей Росії, мало ознайомлює нас з успіхами в їх русі. Це явище, на жаль, відбувається і в українсь­кій пресі, яка часто нарікає на замовчування в російській пресі фактів і питань українського руху, але одночасно, зі свого боку, мало відзначає і насвітлює їх у тих, хто перебуває в таких самих умовах, як і ми, кого ми так погано знаємо, але хто заразом скор­ше, ніж інші, і зрозуміє нас і допоможе. І, дивлячись на довгу стіну, суцільно заставлену виданнями лотиською мовою, серед яких є багато книг великого розміру і зовнішньо гарно виданих, з огірченням згадав рідну пресу і журналістику, докоряючи ке­рівникам її за слабу увагу до інформацій з життя тих, що, як і ми, пережили довге лихоліття національного занепаду, але тепер енерґійніше й продуктивніше, ніж ми, працюють над справою на­ціонального відродження.

Я знаю, що почуття активної солідарности — клясової, чи національної — з'являється за однакових умов життя, діяльности, становища чи боротьби. Алеж це почуття зміцнюється й поглиблюється, коли існує взаємне пізнання, зрозуміння, що припускає широку та безперервну роботу взаємного інформування про спів­звучні явища... Мені не відомо, як наладнана щодо цього інфор­маційна робота, ну хоч би в стосунку до нас, українців, серед інших „інородців", але натомість я знаю, що рідна преса це зав­дання і, можливо, борг по відношенні до них, виконує із дефек­тами. Можливо, що якби справа стояла інакше, ми виграли б: навчились би дечого у інших, перебрали б і пересадили на наш ґрунт і в наші умови те, до чого ми не додумалися, чого нам бра­кує для успішности нашої національної роботи?

Імпонує числом книг і естонський відділ. З цікавістю зупиня­єшся перед вітриною видань старо-єврейською мовою. Глибоке зацікавлення викликає відділ видань татарською мовою: поряд з книгами релігійного змісту, наскрізь пройнятих духом Корану, тут є і книги загальноосвітні, підручники та наукові посібники, які свідчать про жадобу до просвітнього оновлення, що охопило татарську інтеліґенцію.

У цій же кімнаті, де зібрано видання лотиською, естонською, татарською, вірменською, єврейською і грузинською мовами, роз­міщено і відділ українських видань. Він невеличкий: займає місце біля крайнього вікна кімнати, вздовж стіни, розміром приблизно 3¾ х аршина, на підвіконні та частині екрану, де прикріплено поряд з іншими „інородними" газетами і українські. Ось на цій невеликій площі і розміщена уся наша книжко­ва продукція за минулий рік, зовнішній вигляд якої так мало імпонує, змушуючи оглядача-українця якось зіщули­тися і замкнутися в собі. Немає серед наших видань такої різноманітности щодо змісту, яка впадає в очі при огляданні польських книг і яка могла б ілюструвати багатство і велегранність націо­нального життя. Переважають в українських виданнях твори бе­летристичні, популярні і тільки слабо заступлені критично-літе­ратурні, публіцистичні та наукові, серед яких звертають на себе увагу солідні випуски „Записок Українського Наукового Това­риства у Києві", „Збірник Природничо-Технічної Секції" цього Товариства і особливо прекрасна книга проф. Грушевського „Іс­торія України-Руси"; рядом з нею „Історія Українського Пись­менства" С. Єфремова і тут же „Напитки і страви на Україні" 3. Клиновецької, — перша, якщо не помиляюсь, „ластівка" кулі­нарного мистецтва українською мовою. Великих за розміром книг в українському відділі мало: крім поданих вище, можна згадати: „ІсторіюУкраїни" Аркаса, твори В. Винниченка, Лесі Українки, Олеся. Гарна на вигляд серія книг, випущена видавництвом „Час". Самотньо лежать на підвіконні, поруч з .невеликою кіль­кістю книг критично-політичного змісту, „Пісні настрою" Я. Сте­пового і музичні композиції Стеценка, — всього щось біля півтора десятка. Ця незначна музична продукція українців мало гармо­ніює з загальною уявою про них, як про музикальний народ par excellence. Є в українському відділі і декілька лубочних видань, теж біля півтора десятка, — безглузді й дурні своїм змістом, не­зграбні, з яскравими і позбавленими смаку обкладинками. Зви­чайно, на обкладинках незмінні довговусий козак і дівчина. І на­віть коли у змісті такої лубочної книжки немає і згадки „про ко­хання", на обкладинці все одно довговусий козак обійматиме дів­чину: так уже уявляє собі українців московське товариство Ситіна, що є головним доставником лубочної макулятури на нашо­му книжковому ринку. І в усіх цих виставлених в нашому відділі „Торбинах сміху та мішках реготу" чи „Ситянах чорнобривих" правопис — ціла загадка для філолога: „кулішівка" впереміж з російським. Загальне враження від огляду цих видань — огид­не і обурливе.

Трапляється український матеріял і в інших відділах вистав­ки. У відділі журналів поміщено: „Л.-Н. Вістник", „Українську Хату". У відділі газет, що виходять в Південно-західньому краю: — „Рілля", „Рада", „Рідний Край" і, нарешті, sui generis unicum „Світова Зірниця", в якій тільки й українського, що мова. При­значена для народу і популярно редаґована, — це її заслуга, — „Світова Зірниця" своїм напрямком і програмою занадто далека від народніх мас. Натомість, вона послідовно і вперто веде свою лінію: свого читача, хоч би й довголітнього, редакція ні в якому разі не повідомить, що діється в рідному краю, які національні прагнення пробуджуються і зміцнюються в ньому; нічого цього для „Світової Зірниці" не існує, вона цілком глуха до голосів на­ціонального життя і вважає зайвим спричинятися до того, щоб читачі сприймали ці голоси і відчували спорідненість з ними.

Серед наукових видань, як наприклад, „Записок" універси­тетів, Академії Наук і всіляких „праць" наукових товариств, з честю посідають своє місце і згадані вище „Записки Українсь­кого Наукового Товариства": своїм змістом і науковістю вони не поступаються перед жодним академічним чи університетським ви­данням.

В кімнаті, де виставлені ілюстрації, альбоми та всякі інші ху­дожні видання, цілісне враження своєю художністю, поважною витримкою і добірністю, разом з багатством зовнішньої простоти, справляють художні репродукції творів Шевченка, видані с.-петербурзьким „Обществом вспомоществования учащимся Юга России". У цій же кімнаті, серед листівок з портретами російських письменників, є і чотири листівки з портретами М. Драгоманова, М. Грушевського, Олеся і М. Коцюбинського.

Але все це треба розшукувати, намагатися не перевчити, бо все це острівці, які губляться не лише серед моря книжок росій­ською мовою, але й серед книжок і експонатів „інородними" мовами.

Після огляду відділів виставки я кілька разів повертався до рідного відділу, знову й знову переглядав виставлені в ньому кни­ги і, підсумовуючи враження, порівнюючи наше книжкове „багатство" з таким же у інших, думав:

Як багато-багато нам треба ще працювати, щоб посісти місце, відповідне і до численности нашого багатомільйонного народу і до того становища, яке він посідає в сім'ї народів, що заселю­ють Росію, та й можливо, до тих невиявлених, багатих сил, за­хованих у ньому! Скільки „порожніх місць", непочатого, непорушеного! Скільки треба докласти зусиль і напруження, щоб збудити до життя, до творчости й організації хоч би в галузі книговидавання нові сили українського суспільства, ще приспані і роз'єднані, і щоб діяльність цих наново організованих сил проорала новим плугом безмежне поле національної роботи.

Огляд українського книжкового матеріялу, порівняння його з подібним у інших „інородців", визначаючи наше місце серед народів Росії з погляду книжкової продукції та інтенсивности національного відродження, викликає не лише складне почуття не­задоволення в згаданому відношенні, але і повчає, до чого саме треба взятися, на що звернути увагу, щоб наше національне життя зробилось повніше, а одна з його складових частин — книжкова продукція — різноманітнішою.

У рамки моїх нотаток не входить перелічування „порожніх місць" українського книговидавання і вказування на те, що нам з цього погляду треба розвинути, виконати, а до чого тільки взя­тися вперше. Здавалось би, наприклад, що і без цих вказівок кож­ному, що хоч трошки ознайомлений з характером нашого книж­кового видавництва, впадає в вічі майже цілковитий брак у ньому книг правничого змісту, і це не зважаючи на те, що потреба на них велика, що вони потрібні несвідомому своїх драв народові і що, здавалось би, серед українців є чимало і професорів-правників, і адвокатів, які могли б, при бажанні й енерґії, задовольнити цю потребу. Але наші правники досі ніяк не можуть „розгойдатися".

Якщо стан нашої книжкової справи вимагає перевірки, пере­гляду і належних заходів, то ще більшою мірою цього ж потребує і сучасний стан української преси та журналістики. З багатьох причин і в багато дечому він ніяк не задовольняє. Переглядаючи на виставці зміст українських періодичних видань, мимохіть почу­ваєш в них брак пульсування справжнього життя, якесь механічне зліплювання окремих чисел і потребу вмілого керівництва, яке в умовах, шо їх переживає українське суспільство, подвійно від­повідальне. Це питання дуже важливе, від його вирішення зале­жить до деякої міри дальша інтенсифікація національного відро­дження України. Його треба обдумати, і чим скоріше, тим ліпше.

 

С. Петлюра

 

*  „Украинская Жизнь", Москва, 1912 p., ч. 9, ст. 78-86. Переклала з російської мови Ганна Щепко.

 

 

 

 

ПАМ'ЯТІ М. ЛИСЕНКА*

 

На київських горах, де так багато могил, і столітніх і нових, на одну могилу стало більше: старки Київ, а за ним і вся Україна, поховали М. В. Лисенка.

З цією могилою народ український втратив одного з улюбле­них і вірних синів своїх.

Смерть М. В. Лисенка викликала національну жалобу на Україні, і той багатотисячний натовп, що проводив домовину з ті­лом українського Бояна на Байкове кладовище, ніби символізу­вав усю соборну Україну, що доручила киянам віддати останню шану тому, кого так щиро любила, чию втрату так гостро-болюче відчула. Біля труни Лисенка думками й серцем була вся Укра­їна, усі ті, хто почуває приналежність до українського народу. І мертвий, Лисенко зібрав до своєї домовини десятки тисяч жи­вих людей, як збирав він їх за життя навколо себе, навколо своєї творчої праці, що була справою його життя, десятки й сотні тисяч тих, у кого пробуджував співзвучні почуття й переживання. Бож в особі Лисенка Україна втратила не лише свого найвидатнішого композитора, музичного інтерпретатора Шевченкового „Коб­заря", збирача народніх мелодій, консерватора народньої пісні, шестидесятника-народолюбця, активного громадянина рідного краю, cтарика з молодою душею і просто прекрасну людину, але, і це найважливіше, видатного збирача розсипаної національної храмини. Ця остання риса, прикриваючи інші, найопукліше ви­ступає при підведенні підсумків життя й діяльности українського композитора та являє собою найбільшу історичну заслугу його чудового і цінного життя.

Те, що створив Лисенко як композитор у сфері музичної творчости, підлягає виясненню, критичній оцінці, яка може бути різ­ною. Залишімо це завдання фахівцям і історикам нашої музики.

Для широких кіл українського суспільства велику цінність становлять не ті висновки, що їх зроблять фахівці в наслідок цієї оцінки, а те ставлення, що остаточно зформулювалось у цього суспільства, як до творчости Лисенка, так і до нього особисто. Українське суспільство, не чекаючи на вказівки й пояснення фа­хівців, само оцінило працю композитора та полюбило його. Ста­лось це через те, що творчість Лисенка глибоко національна. Вона будила найінтимніші струни душі, відбудовувала, поглиблювала, підносила на рівень архитвору те, що було надбане вікодавнім духовим життям нації, зрослось з духовим обличчям її, але під час затяжного періоду історичного лихоліття стерлось, притем­нилось. Та це не означає, що цьому суспільству були чужі розу­міння й оцінка чисто художніх вартостей музичної творчости Ли­сенка: широку популярність на Україні різноманітних компози­цій Лисенка і той факт, що він був улюбленим композитором, не можна пояснити лише національним характером його музики, але і високою художньою вартістю її.

Те, що з художнього погляду бездарне чи ординарне, не мо­же міцно увійти до мистецького життя культурного суспільства. Те, що дійсно художньо цінне, увіходить у те життя, розширю­ючи цим його межі, підвищуючи його якісний рівень і здібність до дальшого розвитку. Що твори Лисенка високохудожні, почу­вав кожний, хто чув його композиції, хорові чи для одного голо­су. Тільки справжній мистець звуків, дійсний творець ,,з Божої ласки", міг викликати той складний світ перетворення і емоційних переживань, що давав нам глибоку радість і піднесення ушляхетне­ного світосприймання. Вже самого цього досить, щоб забезпечити Лисенкові як високу оцінку його таланту, так і визнання цінних заслуг його як композитора.

Але ця оцінка не могла б претендувати на всесторонність і відповідати дійсному значенню діяльности композитора, коли б проминути історичне тло цієї діяльности, в світлі якого можна повніше й яскравіше збагнути як розміри, так і вклад її в куль­турну творчість нації. Отож, оцінюючи життя й діяльність Лисен­ка, українське суспільство ніколи не забувало цього тла, ніколи не губило історичної перспективи й тісного зв'язку творчости Ли­сенка із загальним ходом національного життя.

Воно знало, що Лисенко прийшов до українства з привіле­йованої кляси, зробився гарячим прихильником демократичних мас народу і до смерти залишився вірний народницьким ідеалам, якими він, як шестидесятник, перейнявся в роки формування сво­го світогляду. При цьому активна його участь в громадсько-на­ціональному житті з роками дедалі більше зростала, і сам він в громадському розумінні ніби зростав.

Українські шестидесятники — це перше українське покоління, що видало з свого середовища цілий ряд визначних національних діячів, які взялись до пляномірного вивчення різноманітних сторін минулого й сучасного їм життя українського народу. В діяльності шестидесятників праця Лисенка посіла особливо по­чесне місце. Ще в ранній молодості, відчувши в собі „Божу іскру" музичного хисту, Лисенко-шестидесятник присвятив себе вивчен­ню духової творчости українського народу, що знайшла свій ви­раз у пісні та музиці. Записавши старовинні пісні, він зберіг для нас, створені колективним творцем-народом мелодії, і дав мож­ливість, за допомогою своїх записів та музичних обробок, пізнати й відчути душу народу в давні часи, відсунені від нас на цілі сто­річчя. Свою радість і своє горе народ виливає в пісні; душа пісні, одухотворення і перетворення її — мелодія. У народу українсь­кого на протязі цілої тисячолітньої його історії було більше горя, ніж радости. Ось чому наша пісня — наша мука. Народ відзначив драматичні моменти своєї історії створенням пісень, сповнених гли­бокої надсади. Мелодії цих пісень Лисенко зберіг і художньо опра­цював. Слухаючи ці пісні, в яких завжди розвинена музична те­ма, переймаючись їх чарівними мелодіями, ми яскравіше відчу­ваємо наш зв'язок з давніми поколіннями, які вилили в пісні жит­тя душі своєї. Ми відчуваємо, як частинка її, дійшовши до нас у мелодії, ніби вливається в нашу душу, і тоді ми переконувались, що історичні традиції, потаємні заповіти наших дідів та батьків оживають у нас самих і творять ту рушійну історичну силу, за­глушити яку не спроможні ані час, ані насильство. А переконав­шися в цьому, ми знали, що і тим поколінням, які прийдуть нам на зміну, ми передамо вистраждані слова та думи-заповіти, як запоруку, як один із ферментів дальшого національного розвитку. І природно, що почуття глибокої вдячности й любови росло і з роками щодалі зміцнювалося до того, хто дав нам можливість пережити такі хвилини та відчути зв'язок з подіями національного життя, що відійшли у сиву давнину. І тут, у збудженні цього почуття, заслуга Лисенка, якої ніколи не пощастить вияснити ні біографові, ні історикові української музики, ані навіть істори­кові нашого національного відродження. Причина цього криється в самій природі музичної творчости, в таємниці впливу її на люди­ну: музика, мелодія, говорить своєю особливою мовою, і пере­класти її не в стані той, хто сприймає цю мелодію. І єдиним кри­терієм міри впливу музичної творчости на емоційну сторону може служити поширення, популярність серед суспільства продуктів цієї творчости. Збірники українських народніх пісень в записах чи обробках Лисенка, його „десятки", романси на слова україн­ських поетів, кантати, — знають скрізь, навіть у глухих закутках України, скрізь, де лише чути українську мову, чи де співають українських пісень. Композиції Лисенка завжди є улюбленими в програмах українських вечорів, концертів. Багато з пісень в об­робці Лисенка зробились надбаннями народу, їх співають „по кур­них хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких",1 збагачуючи народній репертуар, розвиваючи й ушляхетнюючи його музичні смаки. Це дає підстави судити про те, яке величезне значення ма­ла й досі має творчість Лисенка для нашого національного від­родження.

Мистецтво відроджує і оновлює людину. Мистецтво зміцнює психіку, має здоровий вплив на світосприймання. В мистецтві криється велика сила об'єднування та могутнього зв'язку. Україн­цям судилося відчути ті шляхетні елементи музичного мистецтва головним чином завдяки творам Лисенка.

Різноманітні ті шляхи, якими певні представники нашого на­роду приходять до українства як світосприймання, чи, можливо, як виправдання особистого життя. Різноманітні ті первинні емо­ційні стимули, з допомогою яких пробуджувалась, зріла, кристалі­зувалася у кожного з них любов до рідного краю, любов, що спонукувала до живого діла в ім'я і на користь цього краю. Та хоч які різні ці шляхи, деякі етапи усіх їх більше чи менше пов'язані з тими зернами, що западали в душу під впливом рідних мелодій, рідної пісні та культурного їх перетворювача — Лисенка.

І якщо одних — тих, у кого життєві обставини, здавалось, вирвали почуття зв'язку з рідним ґрунтом, Лисенко змусив від­чути: „яких батьків, чиї ми діти",2 то для інших його пісня, його музика, все його довге творче життя було зміцненням, підбадьо­ренням у національній роботі, джерелом, що в дні зневіри підтри­мувало сили активної любови до рідного народу, і приводило, слідом за поетом, до твердої впевнености в невикористаних ще си­лах народнього генія:

 

Недаром ти в біді, пригноблений віками,

Про силу духа все співав.

Недаром ти казок чарівними устами

Його побіду величав.3

 

І якщо народ, який дав Лисенка, „недаром" жив і творив, то „недаром" прожив своє довге життя і Лисенко. Сліди його глибоко позначились задовго перед тим, як довелось робити підсумки цього життя. Найкращим доказом цінности його в суспільному значенні є те, що Лисенка українське суспільство любило і вва­жало його творчість поважним вкладом до капіталу національ­ного життя.

Це найвища нагорода, яку може заслужити творець мелодій і музичних образів.

 

С. Петлюра

 

* „Украинская Жизнь", Москва, 1912 p., ч. 11, ст. 20-24. Переклала з російської мови Ганна Щепко.

1 В ориґіналі цитата українською мовою.   Ред.

2 В ориґіналі цитата українською мовою. — Ред.

3 Уривок з поезії І. Франка „Наймит". — Ред.

 

 

 

 

 

ПРО ПЕРЕОЦІНКУ*

 

Ярмо безцеремонних, невиправданих репресій і „запобіжних" заходів, що падають на українство, нечесні вигадки, безглузді ін­синуації і злобні доноси з боку націоналістичних кіл російського суспільства, що знайшли своє завершення у книзі Серґєя Щоґолева і творять леґенду „мазепинства" та „сепаратизму", байду­жість, цілковите іґнорування нас з боку російських марксистів, застереження і обмеження з боку російських народників у визнан­ні за нами прав, політика російських конституційних демократів, яка іде ще далі щодо обмеження цих прав, та яка підірвала їх престиж в очах українських суспільних кіл з аналогічною полі­тичною програмою, переляк перед нашим національним відро­дженням, що породив зі сторони ідеолога ліберальної частини ро­сійського суспільства проповідь боротьби з нами нібито в інтере­сах російського народу, а насправді в інтересах російського імперіялізму, — ось та атмосфера, те живе коло фактів, з якими укра­їнство повинно рахуватися кожного разу, коли виникає питання про його ставлення до російського суспільства. Атмосфера, ледве чи сприятлива для взаємного розуміння і зміцнення серед укра­їнців довір'я до російського суспільства. Можна і треба відзначати ті факти, коли окремі представники його (див. відповіді на ан­кету „Укр. Ж.") чи органи, що віддзеркалюють певну течію ро­сійської громадської думки (напр., „Заветы"), виявляють зрозу­міння до наших потреб, наших інтересів, виступають з визнанням наших прав і маніфестацією симпатій до справи нашого відроджен­ня. Редакція „Украинской Жизни", більше, ніж будь-який інший орган української громадської думки, схильна надавати значення таким заявам, вбачаючи в них симптоми пробудження інтересу до українства, розвиток якого лежить в інтересах також і самого росій­ського суспільства, яке повинно ж колись зрушити з тієї „мертвої точки", на якій воно в цій справі стояло досі. Та було б помилкою переоцінювати ці заяви: не кажучи вже про те, що під сучасну пору ці заяви нечисленні, а тому незначна і та реальна сила, яку ми могли б використати, — таке переоцінювання було б явно шкідливим і небезпечним для нас самих.

Уся сукупність обставин, що оточують російсько-українські стосунки, приводять українців до одного висновку: „Нас зрозу­міють", нам приділятимуть увагу, „з нами почнуть рахуватися" щойно тоді, коли ми самі зрозуміємо, що головне завдання україн­ства не у виправданні своїх цілей перед російським суспільством чи в збиранні достатніх доказів та арґументів, щоб воно переко­налось у нашому праві на самовизначення, чого вимагає проф. А. Поґодін, Ця робота має другорядне значення, а крім того, хоч як досконало й бездоганно щодо поставлених до неї наукових, літературних чи державно-суспільних вимог вона була б вико­нана, все одно, під сучасну пору вона не може мати безпосередніх реальних наслідків, що змінили б стан речей.

Російське суспільство, навіть в його найдемократичніших вер­ствах, через історичні умови розвитку, створило в собі дещо див­ну і, за нормальних умов історичного життя, цілком неймовірну здібність до якогось потягу і до своєрідної догматичної, якщо так можна висловитися, „любови" до загальних формул і тез, яка мало виявляється в дії, а тому схожа до тієї холодної віри, по­збавленої духа активности, яка завжди „без діл мертва є".

Саме такі риси характеризують ставлення різних демократич­них партій Росії до формули, що прикрашає їхні політичні про­грами щодо права кожної нації на самовизначення. Наявність цієї формули в програмах партій нібито зобов'язує їх до чесного про­ведення її в життя, в дію, до готовности сприяти кожній недер­жавній нації в її прагненні до відродження й розвитку. Та дійс­ність дає нам багато такого, що переконує нас у чому завгодно, лише не в тому, що взяте на себе зобов'язання послідовно здій­снюється. Вся практика проведення в життя признаного програ­мою принципу радше свідчить про те, що відповідний параграф внесено було до програми для „декорації" або про те, що самі особи, які внесли його, невиразно уявляють собі всю важливість його для розвитку різноплемінної держави і ту відповідальність, яку бере на себе партія, вносячи цю формулу до своєї програми. Наведемо для ілюстрації два-три приклади хоч би з недавнього часу.

У XI кн. нашого журналу наведено було відповідь на анкету „Укр. Ж." видатного члена Конституційно-демократичної Партії п. Юриста. Ця партія, як відомо, має в своїй програмі параграф про право кожної нації на самовизначення. Який реальний зміст поняття самовизначення кожному теж відомо й зрозуміло. Зокрема цілковито ясно, що без народньої мови, як знаряддя освіти, нація не може успішно рости й розвиватися і що держава, яка обкладає членів цієї нації податками, зобов'язана з державних коштів за­безпечити установи, що їх метою є освіта та виховання. П. Юрист, визнаючи як член К.-Дем. Партії право українців на самовизна­чення, висловлюється за те, що тільки народня школа з українсь­кою мовою навчання може діяти за рахунок держави, не визна­ючи цього права за середньою та вищою, що їх українці, якщо хочуть, мусять утримувати на власні кошти. Тут непослідовність, недоговореність, що характеризує, на жаль, практику ставлення К.-Д. Партії до національних питань взагалі. Другий приклад. Член тієї ж партії та 2-ої Державної Думи п. П. Струве, визнаючи „право кожної нації на самовизначення", вважає за можливе ста­вити питання про боротьбу  з українством, як з явищем шкід­ливим і небезпечним. Цим він плекає часто неусвідомлену ворож­нечу до всіх виявів національних прагнень недержавних націй у тих верствах російського суспільства, які ще не доросли до ро­зуміння великого принципу рівноправности національностей, по­роджує недовір'я, упередження до вимог братнього народу. К.-Д. Партія досі не зареаґувала на виступ п. Струве. Здавалося б, пар­тія, що шанує себе і свої програмові формули, зацікавлена в доб­рому імені, не повинна зберігати холодну мовчанку після висту­пів свого члена, що суперечать основним вимогам партійної про­грами. Така позиція партії дає досить матеріялу для недовірли­вого ставлення до неї з боку українського суспільства, породжує природний сумнів щодо щирости визнання партією прав недер­жавних націй на самовизначення.

Такі ж почуття викликає серед українців і позиція тих росій­ських громадських організацій, які ставлять як ціль своєї діяльности об'єднання слов'янських націй на ґрунті культурного збли­ження і взаємного визнання національних прав, але, не зважа­ючи на це, також зберігають холодну мовчанку, коли деякі їх члени у своїх виступах на загальних зборах чи в пресі запере­чують основні принципи своїх організацій. У всіх ще в пам'яті „жест" члена Товариства Слов'янської Культури п. Кашкарова відносно українського руху, що його цей паладин слов'янської єдности викрив і оббрехав на сторінках „Утра России". І не зважа­ючи на той одностайний протест, яким зустріло українське суспільство й преса негідні виступи п. Кашкарова, Товариство Сло­в'янської Культури не вважало за потрібне оббілити себе, від­межуватися від п. Кашкарова, чим поважно підірвало своє добре ім'я та моральне значення в очах українців.

Ми навели лише кілька прикладів, що ілюструють недоговорення, половинчастість, а навіть і неприховану ворожість до наших потреб з боку впливової партії російського проґресивного суспільства і культурної організації, що вважає за свою основну мету зближення усіх слов'янських народностей, які населюють Росію. Можна було б навести більше цих прикладів, взявши їх з практики інших, більш демократичних політичних угруповань та ор­ганізацій, але це не додасть нічого нового до наших висновків. У неясних, заплутаних, а часом і недоброзичливих рисах тієї позиції, на яку стало по відношенні до нас російське проґресивне суспільство, бліднуть окремі, поодинокі вияви зрозуміння наших потреб., признання наших прав і сприяння в досягненні їх. І природно, що не ці окремі маніфестації доброзичливости і симпатій повинні українці класти в основу їх ставлення до російського суспільства. У теперішніх суворих умовах, національна політика, що базується на традиційній вірі, рахуючися лише із програмо­вими формулами, хоч би як далеко з погляду демократичности вони не йшли, і що іґнорує конкретні застосування цих формул у житті, тобто ті факти, на яких випробовується щирість взятих на себе зобов'язань даної партії, — така політика ніяких реаль­них наслідків дати не може і служила б тільки доказом політичної наївности, що завжди доводить до банкрутства. Нації, що відро­джується і не зміцніла ще культурно, не організувала в собі дос­татньо відпорної сили, ще переживає процес внутрішнього зро­стання з його хиткою і примхливою амплітудою знижень і підне­сень у напрузі творчих сил, нації, що поставлена в залежність від сильного культурою та державною могутністю народу, не досить трохи шляхетности й високої культури окремих представників цього народу, що піднялись до розуміння такого, здавалося б, елементарного факту, як визнання за багатомільйонним народом його права на національне самовизначення. В теперішніх умовах українці повинні бути обережними в оцінці таких явищ, як вислів до них співчуття і симпатії. Віддаючи належне цим заявам, укра­їнці не повинні перебільшувати їх значення, переоцінювати їх, Щоб на шальку ваги нашого національного активу не покласти уявного тягара, бо це відіб'ється від'ємне на здібності орієнтува­тися, при точному врахуванні сприятливих і ворожих для нас факторів. Щодо цього маємо повчальний досвід із практики польсько-українських взаємин.

Ми вважаємо за конечне висловити все це саме тепер, коли у деяких колах українського суспільства можна зустрітися з пе­ребільшеною оцінкою тієї можливої підтримки з боку російського суспільства, на яку ці кола в даний момент розраховують, а з другого боку, взявши також до уваги (неправильне розуміння деяких органів української преси („Діло") позиції „Украинской Жизни" в питаннях ставлення до російського суспільства. Не можна, звичайно, вважати, що нас оточують тільки „вороги", як у цьому переконане „Діло". Увага до українства поступово про­кладає собі шлях у колах російської інтеліґенції, у її свідомість вкраплюється конечність глибшого зацікавлення ним, навіть як­що це зацікавлення походить із розрахунків, підказаних правиль­ним розумінням потреб різноплемінної держави. А розбуджена увага дасть нам не тільки союзників „з розрахунку", але і справ­жніх друзів нашої справи, що у своєму ставленні до нас керу­ватимуться не лиш мотивами „реальної політики", але й вищими етичними мотивами. І з цього боку надруковані на сторінках „Укр. Жизни" відповіді на анкету мають певне значення, яке ми осо­бисто не схильні перебільшувати, алеж і зводити його нанівець ледве чи було б правильним. Нехай це покищо окремі голоси, чисельно незначні, несміливі щодо обсягу визнаних за нами прав, нехай в них часто-густо виявляється незнання чи не цілком точне розуміння наших потреб, хай у них чуються інколи нотки яко­гось недовір'я до нас, що можна пояснити каламутними джере­лами, з яких вони черпають усякі нісенітниці та наклепи на нас, чи то страху перед нашими „далекосяжними цілями". При оцін­ці цих голосів ми не повинні випускати з уваги історичної пер­спективи і сукупности умов, в яких доводиться українству заво­йовувати собі признання й повагу. В світлі історичної перспективи ці голоси, хоч вони становлять невеликий острівець серед трясо­вини нещирости й недоброзичливости згаданих вище політич­них та культурних організацій, предстануть у дещо іншому освіт­ленні, ніж уявляє „Діло", і наберуть значення повороту у став­ленні до нас, що народжується у свідомості кращих представни­ків російської інтеліґенції, які виявляють зацікавлення до нової культури у процесі творення і очікують від неї „найвідрадніших результатів" (Луначарський) на полі цінних вкладів до скарбниці загальнолюдської культури.

Ми не ставимо прогнозів на майбутнє, але в логіці речей ле­жить зростання цього інтересу і збільшення чутливости до тієї культурної та громадсько-політичної сили, якою робляться з державного погляду українці. Українство пережило ту стадію свого розвитку, коли російське суспільство, і то найрізноманітніші його кола, вважали його за quantité negligeable. Щоправда, і тепер більшість цього суспільства ще не знає, „на яку ногу стати" у ставленні до українства. Потенціяльна сила його занепокоює, хви­лює тих російських людей, які не байдужі до національних проб­лем, що виникають у відродженій Росії і, можливо, вже тепер не від того, щоб попрацювати над створенням сприятливого ґрунту для справедливого розв'язання цих проблем; але складний лан­цюг усяких чуток, безглуздя й брехні, вигадуваних у „лябораторіях" російського й польського націоналізмів, огортає україн­ство заслоною невідомого, нерозкритого, а за цією заслоною ляк­лива уява змальовує небезпечні можливості й грізні несподіванки.

„Ваші цілі і точні межі, далі яких ви не підете?" Ось питан­ня чи вимога, що нам ставлять, а його психологічне підґрунтя: виправдайтесь в інсинуаціях „Утра России", „Kurjera Warszawskiego" і багатьох інших спеціяльних „поетів" у царині доносів, а заодно вже і в „твореній леґенді політичного сепаратизму" і „мазепинства", що перестала бути темою для газет і правих зібрань, а встигла надхнути цілі „монографії".

І все ж, серед такого побоювання, недовір'я й незнання укра­їнства, широко розповсюджених у російському суспільстві, в чому воно і устами деяких представників і в органах преси само признається, ми все ж маємо фактичні підстави говорити про поча­ток зрушення на цьому полі. І не треба обходити перші просвітки в російсько-українських взаєминах іронічними заувагами, як це робить „Діло", а навпаки, треба відзначати їх, наближувати ро­сійське суспільство до правильного розуміння українського пи­тання.

Для цього нам зовсім не треба в чомусь виправдовуватися і відповідати на запити про остаточну мету нашого руху. Мета українства, що висвітленню її могла б служити хоч би ,,Укр. Жизнь" чи такі видання, як „Освобождение России и украинский вопрос" проф. М. Грушевського, не згадуючи вже плятформи української фракції 1-ої Державної Думи, добре відома тим, кого, вона цікавила чи цікавить. І якщо постуляти, висловлені у зга­даних джерелах, збігаються з інтересами різноплемінної Росії, — а це так, — то в чому ж нам себе вибілювати і для чого виправ­дуватися ?

Невже ж треба серйозно заперечувати леґенди про „мазепинство", сепаратизм, австрофільство? Таж кожній неупередженій, сумлінній людині ясно, хто торочить цю леґенду, кому вона потрібна для проповідування людиноненависництва серед російського народу. Кожний українець кваліфікуватиме справу здій­снення цієї леґенди як політичну нісенітницю, як res nullius, куль­тивування якої є цілковито марним і безглуздим заняттям.

Українство повинно працювати над реальними, а не фантас­тичними цілями. І в площині саме цього реального і зосереджені його зусилля.

Оцінюючи всю суму наших надбань, спостерігаючи розши­рення меж нашого руху, поглиблення, зміст його, можемо ствер­дити — що б не казали вороги наші чи скептики зі середовища самих українців — успішність і зростання сили культурно-націо­нального руху. Українство міцніє в собі самому, приховані в ньому творчі сили виявляються у створенні чимраз нових шляхів національної творчости і в спробах висвітлити та критично оцінити ті, що ними воно йшло або йде під сучасну пору. Часто-густо, — і це психологічно зрозуміле, — невдоволення цими шляхами викликає зайву непоміркованість у неґації вже створеного чи того, що твориться. Часто тут виявляється нерозуміння завдань дня і нездоровий, своєрідний „максималізм", на який, як на кір, у пев­ному періоді хворіє суспільство, що рветься до відродження, і цим ми особисто схильні пояснити ту позицію щодо оцінки українсь­ких культурних цінностей, на якій стоять ті суспільні течії української думки, що їх речником є „Українська Хата".

У кожному разі всі ці течії свідчать про творче шумування нації, про зростання її сили.

Нові шляхи вияву національної думки свідчать, що напру­ження культурних сил нації зростає. Новорічна дата при встан&