ПОСМЕРТНА   ЗГАДКА*

 

Большевицька газета „Парижский Вестник" з ЗО березня на­казала довго жити. Сам „Пар. В." поясняв, що він „тимчасово припиняється". Інші повідомляли, що „припиняється" — „за нездарністю". Де правда — дошукуватися не цікаво. Можливо про­сто, що хазяїнам осточортіло кидати в прірву „дурні гроші".

Як і інші видання большевицького змісту закордоном, так і „Пар. В." розпочато було для розкладу еміґрації. Ми маємо вра­ження, що мережа, розкидана „Пар. В." з метою „уловлення душ", не дала великого лову: піймалась невеличка як числом, так і якіс­тю рибка. Не дивно, що хазяїни вирішили: „игра не стоит свеч".

Навіть тоді, коли шанувати оте старе: de mortuis aut nihil, aut bene, то й тоді прийдеться сказати, що припинена газета прова­дилась нудно. З сіро-прісних вона була найординарнішою, з безталанних — безнадійною. Читати її, навіть з обов'язку, було му­кою, хоч редакція і дбала про те, щоб розважити свого читача: „Пар. В." мав усі відділи — хроніку, фейлетон, навіть „листи до редакції" містились, — одним словом, все як у людей. Чи слід говорити, що матеріял до всіх одділів підбирався по модернізова­ному методу дарвінського большевицького добору? Чи варто зга­дувати, що на підставі цього матеріалу, коли б тільки вірити йо­му, читач повинен був негайно піти на Gare du Nord (є такий двірець в Парижі: via: Берлін — Варшава — Москва), взяти квитка і поспішати в большевицьке Ельдорадо (СССР), де Сталін з Калініним на кожному кроці стверджують „достижения" соціялістичного будівництва, де Бухарін про чорне говорить „біле", де Каменєв з „прощотами" поводиться так, як кінь у посудному склепі, і куди І. Борщак пише листи про нічого не варту діяльність „Тризуба". Все це: і „інформація" і „орієнтація" провадились остільки пo-партацькому, що аж пальці було знати, остільки „про­стодушно", що навіть лінотипи червоніли, бо вистачало прочита­ти хоч одне число московської чи харківської газети, щоб побачи­ти як в дійсності виглядає оте щасливе „Ельдорадо" щодня описуване „Пар. В.-ком". Не дивно, що читаючи „Пар. В.", навіть не­досвідчений читач відчував якусь млосність, подібну до тої, що її відчуває непризвичаєний подорожник під час мигички на морі.

Ніби почуваючи, що швидко й мухи мертимуть у редакції від нудоти, редакція пробувала оживити своє видання полемікою. Во­на чіплялась, як ріп'ях до штанів, до всіх своїх ворогів — мертвих, живих і ненароджених. Але й тут їй не щастило: з „Пар. В." не полемізували, просто через те, що з подібними виданнями не рахуються.

А проте не всі: знайшлись троє — натурально вони були українці — свящ. Гречишкин — раз, сенатор Шелухин — два і автокефаліст Бачинський — три, що без спеціяльної пропозиції з боку „Пар. В." повторили на його шпальтах оту частину з об­ряду охрищення, де є такий уступ: „Чи вирікаєшся сатани і всіх козней його?" — „Вирікаюсь". — „Подуй і наплюй на нього". І всі троє по чину сотворили, при чому перший тільки вирікся, а середульший і третій — і виріклись, і дунули, і плюнули. Це була зворушлива картина, як три українці в російській газе­ті виписували „мисліте" на тему: „і я не я, і хата не моя". Карти­на варта коли не пензля Айвазовського, то уваги архіву визволення України. Та слід проте належне віддати всім трьом: вони, здається, гонорару за свої листи від редакції не отримали.

Інакше стояла, очевидячки, справа з хронікерським матеріялом про життя тутешньої колонії української. Цей матеріял досить часто редакція містила і видно було, що репортер не мав жалю до неї. Нам здається, що не мав він і жалю до колонії української, навпаки, заробляв на ній і дякував, коли не Богу, (в Нього він не повинен був, як співробітник большевицької газети, вірити), то сліпій долі, що дає йому можливість розцінювати вартість укра­їнської колонії на кількість гонорарних рядків. Часом українсь­кий матеріял містився в „Пар. В." анонімно, іноді під ним стояли літери „И. Б." і просто „Б.". Чи ці криптоніми належали іншому спеціялістові „Пар. В." в українських справах, що виступав тут під псевдонімом Илько Борщак або И. Борщак, — нам невідомо, як невідомо чи прізвище Илько Борщак одповідає дійсній особі, чи може ця особа могла б з однаковим правом підписуватися і И. Баршах. Традиції і закони большевицькі щодо вживання прі­звищ остільки дивовижні, що сам чорт ногу поламає, дошукую­чись, яке в дійсності прізвище тої чи іншої особи. Отже і дійсного прізвища репортера в українських оправах дошукуватись було б просто недоцільним. Важко ствердити, що він уважав себе по­інформованим у цих справах більше як Souverain (цей „король" репортерів) з Matin" в европейських справах. Поінформованість репортера доходила, напр., до того, що він на власні очі бачив проф. К. Маціевича в Парижі, коли цей перебував в Букарешті (не дурно ж є російське прислів'я: ,,врет как очевидец"), а С. Пе­тлюрі приписував два єства: фізичне і астральне, при чому остан­нє завжди пило „контрреволюційну" каву (а що якби Петлюра пив шоколяд?) і завжди на паризьких бульварах — в кожному разі тоді, коли цього хотілось репортерові.

Як і кожний репортер, так і репортер „Пар. В." вганявся за сенсаціями, а часом і сам їх лускав. Найбільш улюбленою з них були: інтервенція і гроші. Репортер точно подавав суму їх, валю­ту, джерело, звідки походять, і мету, на яку вони призначаються. Деякий час редакція поблажливо дивилась на ці витівки, але швидко, навіть їй вони надокучили, бо сенсації про гроші, як і про інтервенції, припинились. Репортер — не в тім'я битий — вирішив взяти реванш на особі одного з міністрів УНР і дошукав­ся (який нюх), що він — дивіться, мовляв, яка ганьба — служить упаковщиком. Видко, що така глупота не могла подобатись ре­дакції „робітничо-селянського органу", і вона, згадавши не так про небезпеку для лоба свого робітника, як про ніяковість для органу робітничо-селянського дорікати чесним шматком хліба, — більше вже таких нісенітниць не допускала. Зрештою: яким чи­ном міністер УНР, приневолений був заробляти фізичною працею на життя, тоді як уряд його загрібав від невідомих благодітелів швайцарські франки в шеститисячних цифрах, це залишилось тайною „Пар. В.", хоч її з „дневникарського обов'язку" і передру­кували деякі галицько-українські часописи.

Чи варто згадувати, що інформації „Пар. В." з життя україн­ської колонії пересипались „сміхоньками" й „хахоньками", супро­водились іронією, і легковажними увагами, різними лапками і зна­ками ? Було би дивним, коли б їх не було, коли б репортер значну частину своїх інформацій не висисав з пальця, або не намазував тенденційного намулу на факти й події. Так само ніхто тут не дивувався, що „Пар. В." нацьковував галицьких українців на наддніпрянців, тим більше, що знайти десяток здезорієнтованих „туманів" не так уже й тяжко. Очевидна річ, що галичанам при­щеплялась ідея про те, що єдиний світ для них — це СССР. Це було зрозуміло, коли взяти на увагу, що спеціялісти „Пар. В." в українських справах знали євангельське: „хвалить віл ясла ха­зяїна свого" з усіма його політичними соусами і підливками. Знов же серед еміґрації завжди знайдеться десяток „туманів", що який завгодно соус будуть смакувати.

Які саме ідеї одушевляли репортера і яким він зраджував, а на які міняв нові, як стару хустку або порвану панчоху — дошукатися відповіді на ці запитання в минулому репортера було важко, бо це минуле нам не відоме.

Зате нам відомо, що інший співробітник і спеціяліст ,,Пар. В." в українських справах, речений вище И. Борщак, мав у ми­нулому таких ідей багато. Але всі вони з того часу, як з'явився „Пар. В.", для нього будь-яку цінність загубили і померкли перед світлом ідей большевицької газети. Він став і неофітом і прозе­літом їх, хоч перед цим брав участь в: а. монархістично-гетьманській „Хліборобській Україні", б. уенерівській „Українській Три­буні" і в. націоналістично-дрібнобуржуазному „Ділі".

Досить їсти ковбасу (з різноманітного й непевного начіння), коли можна споживати шинку! В цьому „афоризмові" є теж своя „ідея", як є вона і в змаганні бути єдиним авторитетним, поза конкуренцією, експертом щодо українських справ на сторінках „Пар. В.". Відоме „краще бути першим на селі, ніж другим у місті" А. Чехов переіначив на: „яка людина не хоче бути дияконом?" І Бор­щак став за першого експерта і „диякона" в „Пар. В.". Він виго­лошував „єктенії оглашеним", читав „возгласи вірним" і закликав „невірних", слідком за ним, хоч і з запізненням, визнати що „немає Бога, крім Бога і Магомет пророк його". Ми, що трохи знали минуле Борщака, аніскільки не здивувались новому покликанню його. Хіба можна протистояти закону еволюції? Все живе розвивається. В світі політичних ідей особливо. Хіба можна не визна­вати за нову євангелію 26 томів Леніна, коли в Харкові сидить „уряд" УССР, що визнає ці томи за альфу й омегу свого світо­гляду і навіть у справах запровадження державних домів розпу­сти, готовий покликатись на відповідну цитату свого вчителя і пророка? Ми не знаємо, чи ставши неофітом УССР і СССР, Бор­щак подолав 26 томів Леніна, але він швидко засвоїв терміноло­гію большевицького журналіста і почав менжувати нею так, що ніби він, як ще під стіл пішки ходив, то вже був большевиком. Дехто, стежачи за виступами його в „Пар. В." навіть поважно припускав, що всі обіцяні ним n+1 історичних монографій про П. Орлика, йому прийдеться переробити в дусі нового казенного світогляду і що всі вони будуть зведені до одної: „Гетьман Пи­лип Орлик, як предтеча комунізму на Україні". Але покищо ці припущення не ствердились, і ми примушені були читати тільки коротенькі критичні рецензії на чергові числа „Тризуба". Віддає­мо належне рецензентові: біля „Тризуба" він так ходив, як співробітник ДПУ біля наміченої жертви: він потрошив кожне чи­сло, трусив ним, термосив, заглядав до самого нутра, щоб виволікти звідти уенерівський „стрихнін". І хоч у кінці такої маруд­ної праці Борщак приходив до висновку, що, мовляв, „Тризуб" нічого не вартий, але своєї трудженої праці не припиняв, аж до кінця видання блаженної пам'яті „Пар. В.". Можна думати, що так він поводився або для спорту, абож для того, щоб мати моральне задоволення (про інші форми його ми не поінформовані) від без­корисного посрамленія „петлюрівщини". Ми припускаємо, що таке задоволення Борщак справді мав. Але й ми його теж мали, тільки з іншого погляду: відомості про „Тризуб" з „Пар. В." пе­редруковувались большеницькими газетами на Україні і ставали відомими там кожному, хто їх читав. Ми проти цього нічого не мали, бо були певні, що тамошній читач зуміє прочитати їх гра­мотно, змивши з них большевицько-борщаківський намул. Беручи це на увагу, ми навіть жалкуємо, що „Пар. В." перестав видава­тись, а Борщак у ньому писати.

Треба зауважити, що Борщак містив у „Пар. В." не тільки одні рецензії на „Тризуб", як історик він тут „пописувався" ча­сами. Широкий відгомін повинна б була, на наш погляд, мати його стаття про Берестейську умову 1918 року. Автор у ній вста­новляв (приблизно і схематично кажучи), що першими, хто під­писав цю умову, були українці. Це сталось так, ніби за 1/2 го­дини перед тим, як її підписали большевики, яким властиво ка­жучи й не залишалось нічого після цього, як миритися з німця­ми. З статті випливала мораль: коли б не українці, то большевицький главковерх дав би наказ наступати проти німців (неіс­нуючому вже тоді російському фронтові), це раз; а подруге: большевицький уряд перейнятий був вірністю до Антанти. Це важно підкреслити в той час, як большевицька делеґація провадить переговори з французами про борги і... позички.

В зв'язку з припиненням „Пар. В." ми не знаємо, куди будуть постачати репортерську хроніку з українського життя И. Б. і про­сто Б. Щождо И. Борщака, то він заздалегідь знайшов приту­лок: у Києві одним з редакторів „Прол. Правди" є Щупак. Коли в „Прол. Правді" вже почав писати Борщак, — то тут ніякого „каніферштату" не може бути. Ніякого „каніферштату" немає і в останньому „реверансі" Борщака щодо „Тризуба". А саме. В день припинення „Пар. В." (ЗО. III. с. р.) наш рецензент, не віря­чи очевидно паризькій пошті, подав у припиненій газеті точну адресу „Тризуба" спеціяльно для відома . . . кого б Ви подумали ? — А. Яблоновського з таким Post scriptum'oм: „почему собственно говоря А. Яблоновский никогда и словом не обмолвился по ад­ресу, издающегося под боком 'Возрождения', 'Тризуба' ". Нас ця турбота Борщака просто зворушила: який він дбайливий і уваж­ний. Сам не мав змоги з „Тризуба" потроху вивертіти (принаймні в Парижі), а дивись: хоче, щоб хоч інші за нього це робили. То не має значення, що „молодий большевик" звертається до старого фейлетоніста монархістичної російської газети: там, де йде спра­ва про боротьбу з українською державністю, протилежні бігуни політичної думки сходяться і розуміють один одного з півслова. Один одному допомагає, один одного виручає, бо „при чем тут вероисповедание ?"

Отже після Борщака наш журнал чекає нова небезпека. Та ми в Бозі надію маємо, що вона не буде для нас смертельною. Не попустив нас Господь Борщакові з'їсти, то може, дасть Бог, що й від старого україноїда А. Яблоновського живими зостане­мось.

Нам не залишилося нічого вже говорити про українські мо­менти в припиненій большевицькій газеті, хіба тільки те, що на­віть вони не спасли її від передчасної хвороби на „собачу старість".

 

Г. Рокитний

 

*„Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 29, ст. 16-20.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПРАВА ПРО ПИТОМУ ВАГУ „НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ"

КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ НА УКРАЇНІ.. .*

 

[Передова стаття]

 

Париж, неділя, 9 травня 1926 року.

 

Справа про питому вагу „національної політики" Комуністич­ної Партії на Україні в притягненні свідомих елементів україн­ської нації та її інтеліґенції, зокрема до співпраці над будівництвом соціалістичної держави, є в високій мірі цікавою. Самі представ­ники Комуністичної Партії з цього приводу не мають якоїсь одні­єї певної думки. Щоправда: большевицька преса на Україні іно­ді святкує перемогу на цьому „фронті" і підкреслює чергові нові „осягнення" в цьому напрямку. Реєструє вона ретельно всякі за­яви колишніх членів укр. соціялістичних партій про їхнє „роз­чарування" в світогляді, програмах і тактиці тих угруповань, до яких вони належали, і старанно одзначає еволюцію „розчарова­них" та захоплення їх ідеями „єдиної", „правильної", мовляв би, партії, — тієї, що, тримаючи в своїх руках диктатуру влади, не дозволяє існувати ніякій іншій партії. Ціна таких заяв і їх полі­тична та громадська вартість не може нікого вводити в блуд, на­віть тих, хто приневолює всякими формами політичного та морального терору складати та оголошувати друком подібні зая­ви. Справді: хіба може мати якесь значення, що, скажемо, якийсь X чи У, колишній укр. с.-д. чи с.-р., чи ще хто інший, політично здезорієнтувався, а морально заламався в задушливій атмосфері quasi соціялістичіної думки, яка не визнає ніякої думки, ніякої „конкуренції" думок, ніякого обміну і порівняння вартости їх? Хіба більше значення має чийсь черговий стриб та скок у большевицьку гречку? Всі такі випадки, незалежно від того, де вони трапляються, чи по тім боці, чи по цім, є випадками індивідуально­го характеру. Навіть тоді, коли героями їх виступають значні політичні діячі, як напр., М. Грушевський, такі випадки не викли­кають масового наслідування, їх ефект справляє скоріше враження хронікального скандалу, як політичної події; скоріше свідчать про несталість переконань і вдачі таких „героїв на час", як про непереможний вплив на них нових ідей і принципів. Большевицька преса, звичайно, б'є в літаври і грає на тулумбасах, як тільки довідається про подібний „скандал". В її очах це факт великої ваги, це ніби „ідейна перемога" над противником і значний крок наперед в напрямку знищення „жовто-блакитної загрози" і „на­ціоналістичної небезпеки".

І все ж, не дивлячись на персидську музику, що зчиняється круг якогось дрібненького випадку з Савлом, що стає совітським Павлом, проблема втягнення свідомих елементів української на­ції в справу „соціалістичного будівництва" України залишається не розв'язаною в бажаному для большевиків напрямку. Меланхо­лією і песимізмом завжди згучать промови керівників КП(б)У, ко­ли вони згадують про цю справу: українська інтеліґенція, по їх­ньому авторитетному запевненню, все вовком дивиться, все не вірить їм і живе своїми надіями на майбутнє. Ці надії такі самі, як і в усього українського народу: вигнання окупаційної влади з України і знищення того політичного та соціяльного ладу, який вона силою нав'язує.

Чи значить це, що український народ, а зокрема його інтелі­ґенція, не повинні використовувати для своїх цілей тієї „націо­нальної політики", яку провадить тут окупаційна влада? Чи зна­чить це, що вона не повинна виривати у неї можливих уступок на тому ґрунті і не захоплювати певних позицій, що улегшують дальший наступ її?

В тих умовинах, що утворилися за останні роки на Україні, цілковита самоізоляція свідомих національно елементів від актив­ної участи в місцевому житті була б недопустимою помилкою. Скрізь і завжди у таких випадках принцип — „з паршивої вівці хоч вовни жмут" — був доцільним і історично обов'язуючим. Цим принципом користувалися і поляки в колишній Росії, і чехи в дав­ній Австрії, і хорвати в Мадярщині. Нехай собі ворог гадає, що така „співпраця" є органічним „втягненням у творчу працю" над здійсненням ніби спільних завдань. Така ілюзія розсіюється при першій нагоді, зручній для сильнішої сторони. Історичний досвід свідчить, що нею завжди ставала та, з якою „загравали", яку „купували" уступками і яка на цих уступках в силу вбилася, консолідувалася і до дальшого наступу для захоплення нових позицій готувалася.

 

*„Тризуб", Париж, 1926 p., ч. ЗО, ст. 1-2.

 

 

 

 

 

 

 

 

УВАГА ЦІЛОГО СВІТУ ПРИКУТА*

 

[Передова стаття]

 

Париж, неділя, 16 травня 1926 року.

 

Увага цілого світу прикута до подій, що розвиваються у Ве­ликій Брітанії. І не дивно. Наслідки їх мають значення не для однієї Великої Брітанії, але й світове. Загальний страйк, оголошений керівниками англійських тред-юньйонів, неминуче мав поставити на порядок дня вже не безпосередні завдання страйку — утримання заробітної платні шахтарів на дотеперішньому рів­ні, забезпеченому грошовими субвенціями уряду, навіть не на­ціоналізацію копалень та зв'язаних з ними деяких галузів промисловости, як марилося декому з англійських соціялістичних кругів, а ширші проблеми. Йде річ про зміну політичної системи — демократії й парляментаризму — цих могутніх чинників, що спеціяльно на англійському ґрунті довели свою творчу силу в фор­муванні новочасної держави і забезпечили Великій Брітанії пер­ше місце на світі. Йде річ про захоплення меншістю населення влади і прав більшости його, про утворення в старій зразковій країні демократії режиму диктатури одного класу. Не дивно, що перед обличчям цих подій меркнуть і відсуваються на другий план інші. Не дивно, що англійський страйк одних тривожить, інших підбадьорює, а всіх, хто віддає собі звідомлення з значення цих подій, примушує задуматися над незчисленними наслідками їх. Розуміючи, може, більше як хто інший, колосальні можливості, які таїть в собі англійський страйк для цілого світу, спеціялісти в справах „плянетарних маштабів" уживають усіх заходів, щоб використати його для своїх цілей і надати йому характер анархістичної пожежі, де б загинули політичні цінності, придбані віко­вою працею. Московський Комінтерн поспішив з цією метою організувати матеріяльну підтримку для англійських шахтарів.

В момент, коли ми пишемо ці рядки, не можна ще з певністю сказати, чим скінчиться англійський страйк. Обидві сторони — з одного боку уряд і ті частини населення, що не співчувають страйкові, а з другого учасники та керівники його, стоять напо­готові в змаганнях перебороти одне одного. Але й тепер уже мож­на підкреслити певні, надзвичайно повчаючі, риси, так характер­ні для класової боротьби на англійському ґрунті.

Перш за все, ні уряд, ні англійське громадянство не утаюють од себе великої ваги страйку і рахуються з різними можливостя­ми його дальшого розвитку, як для економічного життя Брітанії, так і для її міжнароднього становища. Припускаючи викрив­лення економічних завдань страйку і надання йому політично­го характеру з далекосяглими для державного ладу наслідками, англійський уряд, за згодою парляменту, мобілізував усі свої си­ли, щоб не допустити до реалізації цієї погрози. Він наперед під­готовився до того, щоб дати собі раду з ускладненнями, що ви­пливають з припинення нормального життя. Як завжди в своїй історії за останні століття, він сперся в переведенні своєї діяльности на цьому полі — на громадську опінію — і клик­нув клич активно і чинно підтримати його. Система „вольонтерства" в обслуговуванні служб порядку та загальної безпечности, в підтриманні залізничного, автомобільного та всякого іншого руху та в деяких найважливіших галузях господарського жит­тя запроваджена в найширших розмірах. Дякуючи їй, страйк з перших днів свого оголошення не прибрав ні тих розмірів, ні тої гостроти, що їх хотіли надати йому організатори його.

З другого боку і останні, це треба особливо підкреслити, вия­вили почуття певної обережности і рівноваги в переведенні страй­ку. Неминучі ексцеси, провоковані темними елементами або свідомими підбурювачами анархії, не так характерні для провідництва і розвитку страйку, як певна система черги в послідовному па­ралізуванні важливих галузів життя, за допомогою яких страйкарі намагаються вийти переможцями в своєму конфлікті з проми­словцями та державною владою. Організатори страйку не зразу виявляють свої резерви і „ударні засоби". А саме головне: вони дбають про те, щоб прихилити громадську опінію і усправедливити в її очах, як завдання страйку, так і методи його. Тут вони конкуренцію мають з боку уряду, який так само всю свою діяль­ність у справі поборення страйку, до найменших дрібниць, віддає на суд громадянства і тільки за моральною санкцією його ужи­ває тих чи інших засобів, щоб не допустити до паралічу адміні­стративних та господарчих органів держави. Все це свідчить про державну дозрілість населення Брітанії і про високо розвинене у нього почуття відповідальности. В високій мірі характерною є оцінка настроїв англійського громадянства, утворених страйком, в устах такого органу, як Observer". Цей тижневик, що увесь час підтримує большевиків, свідчить, що англійське громадян­ство, як з морального, так і з матеріяльного боку показало себе на висоті становища щодо опору страйку: „громадянство буде опиратися з успіхом". Очевидячки, що й страйкарі зазнають на собі вплив та силу цього опору. Можна думати, що й відмова тред-юньйонів од грошової допомоги большевиків сталася в знач­ній мірі під впливом громадської опінії, голосом якої робітники Англії не зважуються нехтувати, боячись моральної компромітації в очах широких кругів англійської демократії. Громадська чуй­ність і почуття національних інтересів ніби беруть верх у англій­ського пролетаріяту над класовими інтересами і цього разу, як не раз бувало в минулому. В кожному разі він одмежовується від „плянетарних" підпалювачів з Москви і не поспішає йти рекомен­дованим йому цими дорадниками шляхом захоплення державної влади та руїни віками налагодженого громадського та державно­го ладу. В порозумінні з державною владою, а не всупереч з нею, шляхом компромісу, а не дорогою насильства, англійські робіт­ники можуть добитися здійснення своїх економічних вимог. Ідея підпорядкування класу і частини[?] нації в цілому зайвий раз на англійському досвіді виявляє свою силу і живучість.

Коли б українська нація в переломову хвилину своєї історії показала соту долю тої організованости, яку тепер маніфестує англійська, то сьогодні Україна не була б у „соціялістичній" не­волі Московщини, а її робітники та селяни не були б рабами у мос­ковського Комінтерну.

 

* „Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 31, ст. 1-3.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

УРИВКИ З ЛИСТА „КОМСОМОЛКИ” *

 

[Передова стаття]

 

Париж, неділя, 23 травня 1926 року.

 

Уривки з листа „комсомолки", які ми друкуємо нижче, не можуть не викликати до себе уваги кожного, хто вглибиться в їх зміст. Перед нами ніби відкривається частина трагічних процесів, що відбуваються в душі підростаючого покоління на Україні. Ці процеси, глибокі й болючі, являються симптоматичними не тіль­ки для авторки листа. Маємо підстави й фактичні дані думати, що „переоцінка цінностей" захопила певні елементи комсомоль­ських груп і що характер цієї переоцінки в цілому такий самий, як і в авторки листа. Посереднім доказом правдивости нашого твердження може служити й той факт, що власне перед комсо­мольською авдиторією і п. Чубар уважав потрібним виступити недавно з каскадом звичних інсинуацій на адресу національно сві­домої інтеліґенції української, української еміґрації, уряду УНР — та застерегти своїх слухачів од „небезпеки", що таїться в сим­патіях української молоді до носіїв та борців ідеї державної самостійности України.

Жени природу в двері — вона в вікно влетить! Те саме сказати можна й про наслідки большевицької системи в справі привлащення „української душі" взагалі, і душі молоді національної зокрема. Цю душу намагались полонити, отруїти і виплекати по-своєму образу та подобію. Шкільне навчання, позашкільне виховання в різних піонерських і комсомольських організаціях, ціла низка засобів пропаґанди, разом з подвійно-добірною і сугубо-тенденцій­ною літературою мали служити цьому завданню. В душі молодо­го покоління все це, згідно з педагогічним большевицьким пла­ном, повинно було вбити будь-яку віру в ті ідеали, що були окроп­лені кров'ю кращих синів нації, а з молоді української створити яничарів рідного народу, призначенням яких було умирати за чужі йому завдання.

Світ нових ідей — всесвітньої революції, диктатури проле­таріату та інше — мусів був притлумити і традиції історії, і розу­міння реальних інтересів нації.

Здавалось, що большевикам пощастило досягти певного успі­ху в опануванні душею нашого підростаючого покоління. Цифрові дані про зріст піонерських та комсомольських організацій ніби свідчили про здобутки деморалізаторів нашої нації в розпаску­джуванні молодих душ, тим більше, що в умовах совітської дійсности певні „завоювання" в цьому напрямку не так тяжко було й зробити. Молодь все захоплюється, палає мріями, живе ідеала­ми і великими і сміливими завданнями. Чи можна дивуватися, що частина української молоді теж захопилася большевицькими ідеалами, так зручно підшитими брехнею, пізнати яку відразу було неможливо, хоч би через те, що система заборон і підтасовок позбавляла цю молодь будь-якої змоги перевірити те, чого її навчали. Треба було суворої кількарічної дійсности, утвореної большевицьким режимом, щоб збаламучені отруйним навчанням і вихованням молоді душі відчули суперечність між словом і ділом своїх педагогів. Треба було цих суворих, життьових наук, щоб розпочати „переоцінку цінностей" і наочно переконатись у не­безпеці для майбутнього української нації тих завдань, які мала виконати, згідно з планом большевиків, підготовлена в спеціяльних піонерських та комсомольських організаціях наша збита з пантелику молодь.

Лист „з того боку", уривки з якого ми містимо, є для нас од­ною з перших ластівок, що свідчать про неуспіх большевицьких заходів у цій справі.

Прислухаймося уважніше до того, що вона віщує. Задумай­мося глибше над закликом, що звучить в уривках листа і подбай­мо про те, щоб творчими ділами й реальною працею, національ­ним змістом напоєною, відповісти звідси на заклик. Одним із зав­дань політичної української еміґрації є допомога кристалізації процесів, що відбуваються в душах молоді, і поверненню остан­ньої, як ідеологічному, так і політично-організаційному, „до рід­ного берега".

Здорові елементи еміґрації знайдуть у собі сили і уміння увійти в контакт із созвучними групами на батьківщині і поне­сти їм „євшан-зілля", потребу якого починають відчувати навіть ті, чию душу, здавалось, привлащили для яничарських завдань осквернителі національного ідеалу.

 

*„Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 32, ст. 1-2.

 

УРИВОК З ЛИСТА „З ТОГО БОКУ" *

[Додаток до передової статті в ч. 32 „Тризуба"]

 

Зараз мені хочеться просто поділитися з тобою... просити не дуже гніватися на мене за таку довгу перерву в листуванні і питати, що ро­биться там у тебе, та як себе почуваєш ?

Ще так недавно сиділа у себе на службі, переглядала наші „Віс­ти" і в відділі закордонних видань наткнулася на твоє ім'я та ще інших, що приймають участь в одному з журналів, що виходять на еміґрації...

У нас зараз є більш можливости познайомитися з роботою вашою там. Одержуємо літературу як з Галичини, так і з інших місцевостей і з особливою увагою прислуховуємося до там вашого життя.

Правда, і у нас зараз є перспективи для культурної роботи в тому розумінні, що цій роботі не перешкоджали б, але брак людей та коштів у всьому дає себе знати.

Але все таки треба признатися, що зараз легше у нас живеть­ся. Хоч взяти наш інститут. Після тієї чистки, що ні до чого не приве­ла, а тільки попсувала немало нервів і крови людям, а деяким і ціле життя, нас зовсім не зачіпають з громадською роботою і більше уваги вже звертають на те, щоб ми училися. Правду кажучи, я не знаю, як би я могла зараз взятися за щось. Бо як то неприємно, але мушу при­знатися, що і ті невеличкі симпатії, що у мене були до наших совєтів, зовсім розвіялись... Але ти не мусиш дивуватися такому захопленню, хоч і в минулому вже ...

Уяви собі. Мені, як і всім громадянам, що мають від 9 до 50, а ча­сами і більше, років, треба було познайомитися з теорією соціялізму, комунізму і т. і. Хотів чи ні, а мусів був читати. І я не могла б сказати, що ці лекції для мене пройшли дурно. Думки, мета — такі хороші, марк­систський „підхід" до різних проявів життя так просто роз'яснює всякі питання, що не диво було, коли молодь піддалася впливу нових для нас думок. І мені прийшлося пережити самій в собі тільки це захоплен­ня. Але зараз я бачу і відчуваю, що то пройшло, що національні почут­тя та симпатії дорожчі і глибші в мене і тепер у мене немає тих хитань і суперечок в думках щодо громадських справ.

 

* „Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 32, ст. 7.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПО ІСПИТІ НА МАТУРУ *

 

Наслідками іспиту, що його складали „матуранти" з харків­ського уряду УССР перед ЦИК-ом СССР „на ступінь московських генерал-губернаторів „самостійної держави", вся большевицька преса на Україні задоволена. Радіють „Вісти", втішається „Про­летарська Правда" загальне вдоволення поділяють „Коммунист" і „Пролетарій". Провінціяльні газети теж від них не відстають і „високим штилем" пишуть про „казенне свято", хоч пишуть ор­динарно і малограмотно. Грамотніший від усіх їх „Украинский Экономист" (до речі, — цей орган, маючи головним своїм шефом українця Гринька, ніяк не хоче українізуватися), висловлюючи загальний настрій, стверджує, що резолюція, ухвалена сесією ЦИК-а СССР з приводу доповіді Чубаря, містить в собі „цілкови­те одобрення всій тій совітській праці на Україні, яка провади­лась на фронтах культурному, національному і господарчому" (ч. 96). Підбадьорений цими похвалами, харківський „Коммунист" розписав навіть анкету з цього приводу серед визначних учасників сесії і переказує докладно розмови свого співробітника з ними. Можна не спинятися над ординарними думками, висловленими головами місцевих ЦИК-ів і Совнаркомів різних „самостійних" та „автономних" республік, бо всі вони співають на одну ноту, і, на дванадцяте небо возносячи „зразкову діяльність уряду УССР", запевнюють, що остання віднині буде для них „зразком і прави­лам для наслідування". Такий согласний хор дитирамбів зрозу­мілий: у своїх країнах представники Туркменістану, Узбекістану, Білорущини і Закавказзя відограють ганебну ролю, аналогічну тій, за яку в Москві хвалять Чубаря. Не дивно, що вихваляючи уряд УССР, вони тим самим і на власну адресу компліменти роз­сипають, а крім того, такі компліменти є ніби векселем, по якому члени уряду УССР будуть платити завтра, коли прийде черга на доповіді про діяльність урядів Білорущини чи Узбекістану пе­ред верховним органом СССР. В умовинах союзної дійности по­дібні векселі і пишуться і виплачуються охоче: вони мало варті, хоча б через те, що „ворона вороні клювати очі не буде". Отже спокійно можемо пройти над інтерв'ю співробітника „Коммуниста" з різними Червяковими (Білорущина), Миха-Цхакаями (ЗСФСР), Айтаковими (Туркменістан) і т. д.

Цікавіша розмова згаданого співробітника з головою союз­ного ЦИК-а Калініним. „Тверской рабочий-крестьянин", яко­го за „смекалку" і хитреньку поведінку в дусі „мы — что, мы — ничаво", Ленін зробив „всесоюзним старостою", який виходить сухим із води під час партійних бур і конфліктів, тоді, як жерт­вою їх падають Троцький, Зінов'єв і Каменєв, — Калінін, ця мо­дернізована на комуністичний кшталт персоніфікація Чеховського весільного генерала, висловив з приводу діяльности уряду УССР кілька думок, вартих уваги. Звичайно, і Калінін визнає „заслуги" та „осягнення" здобуті на Україні. Без визнання не можна, осо­бливо після прийняття офіційної резолюції, що встановлює по­гляд партії на дану справу. Але, висловивши похвалу на ад­ресу уряду УССР, Калінін зразу ж показує, що справа не в цьо­му і що, властиво кажучи, хвалити нема за що.

 

„Всі ці осягнення пояснюються об'єктивними даними, що є на Україні: вдячний ґрунт, добре підсоння, безліч рік, ща­сливе поєднання залізної руди з вугіллям, — все це суть сприяючі обставини для розвитку господарства, що дозволяє нам поставити до України підвищені вимоги" („Коммунист" з 27. IV.).

 

Які саме — пояснювати не треба. „Добрий ґрунт", „залізна руда з вугіллям" краще, як що інше, конкретизують характер ви­мог, які „ми" ставимо до України і які вона повинна виконати.

Читальник бачить, що „тверской рабочий", являючись сьо­годні заступником Івана Каліти в московському Кремлі, підходить до справи реальніше, як представники „союзних" республік і зразу вглиблюється in medias res. 3 якої речі розводитись над комплі­ментами уряду УССР у справі національної політики, коли „Со­юзу" в його завданнях потрібні українські вугілля, руда і „доб­рий ґрунт"? Пощо курити фіміям, коли без українських багатств батьківщина „тверского рабочего" наполовину губить своє полі­тичне і економічне значення? Всі ці компліменти і фіміями надо­кучили „всесоюзному старості". Він, очевидячки, не від того, щоб на його адресу хтось інший їх кадив, але самому для інших воскуряти — годі часу й слів. „Я ладніший", признається Калінін, „дивитись не на пройдений шлях, а на ті завдання, які висову­ються" щодо України.

Мусимо  віддати належне сьогоднішньому найвищому представникові Московщини — Російської Імперії, переіменованої, згід­но з вимогами часу і обставин, у Союз ССР: він знайшов належні слова і відповідний тон для розмови з українським хамом, посла­ним редакцією „Коммуниста" в Москву лизати чоботи свого пана. „Н а м" потрібні природні багатства України. Ви їх знаєте. Отже добувайте і несіть їх „н а м"! Коротко, але ясно. Стисло, але крас­номовно.

Після того, як ЦИК ухвалив резолюцію з приводу діяльности уряду УССР і докладно розвинув т. зв. „директивну" її части­ну, Калінін не уважав потрібним спинятися над новим переказом того, що „нам" потрібно, а обмежився речевим узагальненням вже відомого. Знову підкреслюємо, що це було зроблено доречно: говорив пан, слухав хам. Ми хотіли б, щоб тон цієї розмови, як і зміст її, відчули не ті, про кого наше прислів'я каже: „з хама не буде пана", а ті, хто має в собі почуття національної чести та гідности, кому така розмова зайвий, болючий раз нагадує про політичну залежність нашої батьківщини від Москви та про страш­ний економічний визиск другою першої.

Спинимося тепер над згаданою резолюцією, обминаючи офі­ційні компліменти і фразеологію славословія з приводу націо­нальної політики на Україні та експерименту з адміністративною реформою (районування), переведеного харківським урядом, тим більше, що відомо вже, що нова адміністративна система коштує дорожче, як зруйнована, і викликала куди більше обростання бюрократичним чиновництвом, як попередня. Перейдемо до більш цікавих уступів резолюції, уміщених в „директивній частині". Директиви ЦИК'а до уряду УССР містять у собі низку практич­них вимог, виконати які мусить в інтересах всього „Союзу" Укра­їнська Совітська Республіка.

Отже: „звертається увагу уряду УССР на необхідність підтрим­ки і розвитку української промисловости, бо промисловість металюрґічна, вугільна і цукрова, особливо ж металюрґічна, мають першорядне значення для всього народнього госпо­дарства Союзу ССР" („Коммунист", ч. 95). В зв'язку з значенням цукрової промисловости для Союзу, резолюція зокрема вимагає „звернути особливу увагу на піднесення технічних культур, а над­то тої частини сільського господарства, що найтісніше зв'язана з виробництвом цукру". Далі резолюція згадує про потребу будів­ництва на Україні шляхів, особливо під'їздних в прикордонних ра­йонах, морських портів, помешкань і т. д., але все це має більше декляративний характер, бо тут же резолюція згадує, що „ні наш за­гальносоюзний бюджет, ні становище всієї будівельної справи не дозволяють за всім цим поспівати". Інакше кажучи: сподіватись уряду УССР від Союзу асигновок на здійснення мільярдної будівельної програми нема чого. Як колись Російська Імперія, так тепер Союз ССР, не мають звичаю „давати" Україні; обидві при­звичаїлись брати з неї; коли ж що й давалось або дається, то тільки те, що потрібно з міркувань плянтаторсько-колоніяльної політики. Таким чином, застереження резолюції про неможли­вість Союзу дати матеріяльні засоби для здійснення будівельної програми УССР перекреслюють реальність будь-яких виглядів у цьому обсязі, що, звичайно, є зрозумілим, коли згадати тяжке фінансове становище Союзу, а УССР зокрема. Де вже тут гово­рити про широку будівельну програму, коли половину будівель­ного матеріялу, як стверджує той же „Коммунист", бралося в ми­нулому році для будівель на Україні не з цегелень, а з старих або понищених самими ж большевиками будинків? Ясна річ, що від­повідні уступи резолюції, дотичні справи будівництва, уявляють собою більше тему для майбутніх істориків, що писатимуть моно­графії про нездійсненні мрії большевиків у реставрації ними ж зруйнованого, як реальну можливість для сучасного. Але тими вимогами, про які ми згадали, не вичерпується реєстр домагань, поставлених всесоюзним верховним органом до уряду УССР. Останній, крім того, повинен „з огляду на земельну тісноту і не абияке аґрарне перенаселення, забезпечити переселен­ня ... з України в інші частини Союзу". Резолюція не згадує, що ця операція потрібна Союзові для колонізації України неукраїнськими елементами. Та таке замовчування дійсних мотивів даної справи нас не може дивувати; зайва від­вертість ніколи не була „добродітеллю" Москви в її політиці щодо національної парцеляції України.

Немає найменшого сумніву в тому, що уряд УССР візьметь­ся тепер, особливо після „блискучих іспитів на матуру", за здій­снення всіх тих вимог, що їх поставила до нього сесія ЦИК-а СССР. Шестирічний досвід верховного союзного органу в його зносинах з харківським генерал-губернаторством міг його переконати в по­вній готовності останнього покласти до ніг і в кишеню свого пана все, що здобуває з „доброго" українського ґрунту наш селянин, що виробляє в різних галузях української промисловости наш робітник.

Отже після натуральних іспитів, складених у Москві, харків­ські „універсанти" з подвійною енерґією візьмуться „правити ро­ги" українському господарству. З цього погляду, резолюція Всесоюзного ЦИК-а — страшна річ для ближчого майбутнього нашого національного добробуту: інтереси його цілковито підпоряд­ковані вимогам Союзу, чи точніше — Московщини.

І все ж знаходяться в Харкові та Києві люди, серед яких вона викликає теляче захоплення і які впадають в екстаз, коли їх хва­лять за дотеперішнє обдирання рідного народу та заохочують до роздягання його й надалі.

Яким же каламутним мусить бути національне сумління лю­дей, що беруться залюбки відогравати ролю рушників матеріяльного добробуту своєї батьківщини ? І скільки зусиль прийдеться по­класти, щоб вирівняти розтриньканий ними національний капітал України ?..

 

В.М.

 

*„Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 32, ст. 3-6.

 

 

 

 
ЛИСТУВАННЯ   І  ДОКУМЕНТИ

1921 — 1925

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО НІМЕЦЬКОГО ПОСЛА*

 

Українська [Народня] Республіка

Голова Директорії і

Головний Отаман Армії

Української [Народньої] Республіки

З лютого 1921 р.

 

Пане После!

 

Я хочу подати кілька уваг з приводу Вашої останньої ноти від 26 січня, № 233.

І. Інтервенція. Маю сумнів, щоб інтервенція могла відбутися в ближчому часі. Европа до цього нездібна: а) через брак актив­ної ініціятиви і б) з причин внутрішнього етану, який ще ускладнився для всіх держав у наслідок війни. Інтервенцію можна було б прискорити лише за умови, коли б уряд совєтської Росії поно­вив наступ на Польщу і розбив би військо цієї держави або, якби Румунію повністю зруйнував наступ совєтської Росії. Ви знаєте про офіційне повідомлення урядів Польщі і Румунії, що вони не помі­чають ворожих намірів большевиків, скерованих проти їхніх держав; в дійсності ж вони не знають нічого певного про пляни Троцького-Леніна. Інші уряди европейських держав мають так само мало певних даних у цьому питанні. Винятком, можливо, є уряд Німеччини, і це з причин легко зрозумілих. Що б там не було, але всі генеральні штаби зацікавлених держав стверджують нагромадження совєтського війська коло тимчасового польсько-румунського фронту. Ці відомості збігаються з даними мого гене­рального штабу. Було б невірогідним припустити, що большевики і далі тримали б напоготові це велике військо, якби вони не мали певної мети, осягнення якої могло б виправдати катастро­фічний фінансовий і харчовий стан та інші наслідки їх згубного урядування, що їх вони представляють як неодмінну офіру на вів­тар святої справи.

Найвірогідніше припущення — що большевики хочуть за­скочити европейську дипломатію у час, що вони самі визначать як слушний для здійснення їхніх плянів. Погляди на спрямуван­ня большевицького наступу — різні. Польський генеральний штаб думає, що наступ буде спрямований проти Румунії, румуни ж висловлюють думку, що росіяни кинуться на Польщу з заміром захопити Данціґський коридор. Якби польське військо не змогло протистояти большевицькому нападові на вхід до згаданого кори­дору, то завдання спинити цей напад ляже на німецьке військо, в наслідок чого німецький уряд може вимагати компенсації у фор­мі перегляду Версальського договору. Троцький і Ленін, звичай­но, не прискорюють наступу до того часу, поки не будуть відомі наслідки плебісциту у Сілезії, вони вичікують, чи не викличе цей плебісцит конфлікту між двома зацікавленими сторонами.

Нам було б дуже важливо знати наміри німецького уряду на випадок большевицької перемоги у наступі, і було б бажано, Па­не После, дістати від Вас повнішу і точнішу інформацію в цій оправі. Я маю відомості, що певні німецькі угруповання мають на думці створити корпус для румунської кампанії на Україні; з цим пляном було б зв'язане відновлення влади Скоропадських. Я хо­тів би, Пане После, щоб Ви звернули увагу відповідних кіл у Ні­меччині на те, що здійснення такого пляну зустріне непереборні перепони. Не варто говорити про ілюзії Гетьмана, бо мала кіль­кість його прихильників і німці були б знищені самими лише се­лянами, і то за дуже короткий час. Наші селяни хочуть порядку, вони ненавидять Росію і через те не хочуть і думати про понов­лення Гетьманату; вони прагнуть автономного демократичного уряду. Таким вони вважають наш теперішній режим. Цю істину мають добре усвідомити німці; треба їх застерегти проти небез­печних авантюр, які, на жаль, пропаґують серед них деякі мало дисципліновані українські політичні діячі. Всяка інтервенція на українському ґрунті без попереднього договору і згоди нашого уряду була б чистою фантазією, бо населення не поставиться при­хильно до завойовника, доки воно не буде переконане в доброзичливому ставленні до нього уряду Української [Народньої] Рес­публіки. А я і мій уряд не стерпимо ніякої інтервенції, що не була б узгодженою з силами Антанти, і ми просимо це виразно дати до зрозуміння в Берліні.

Я повідомив про ці пляни інтервенції представників наших повстанських організацій на Україні, з якими я зв'язаний, за­значивши, що в належний час і в належному місці вони діста­нуть відповідні інструкції. Зрозуміло, що коли ініціятори інтервен­ції вперто не зважатимуть на наш уряд, з цього можуть постати дуже прикрі наслідки. (Приклад: доля Денікіна, якого наші селя­ни почали атакувати лише тоді, коли він насмілився напасти на нас зі зброєю.) Взагалі будь-яка інтервенція завалиться дуже швидко, якщо не буде взята до уваги воля українського народу, що сьогодні ставиться з повагою лише до мого уряду.

ІІ. Гетьманські пляни. Підстави до приходу до влади Геть­мана, тобто поновлення Гетьманату з Скоропадськими, підпер­того Берліном, надто позбавлені життевости, щоб варто було довго про них говорити. Правда, аґенти Скоропадського (певні члени партії „Хліборобів") пропаґують цю ідею в деяких військових ко­лах серед офіцерів. Але тільки окремі офіцери піддаються цій аґітації; маса офіцерів і солдатів не сприймає таких спроб про­паґанди, які викликають лише обурення. Щодо наших повстан­ців, то вони, якщо бувають свідками такої аґітації, реаґують на неї загрозами винищити всіх офіцерів, які брали б у тому участь, після повернення нашої армії на Україну. Я думаю, що ця за­гроза одного дня могла б здійснитися. Вся ця гетьманська аґіта­ція поміж офіцерів не була б варта уваги, якби вона не вносила з собою до нашої армії деяких зародків розкладу. Отже, треба їй покласти край. Протидіяння гетьманцям мусіло б включати: 1. відповідні статті в німецькій пресі; 2. офіційне оповіщення пос­лів інших держав про нездійсненність прагнень Гетьмана на Україні. Поза тим треба попередити оточення Гетьмана про знач­ні прикрості для нашого народу, що їх можуть спричинити їхні пляни, і про долю, що спіткає самих гетьманців, якщо вони підуть на провокацію.

Я уже відзначав, що большевики виберуть сприятливий час, щоб поставити крапку над „і". Думаю, що з огляду на внутріш­ній стан країни вони не зможуть довго залишатись бездіяльними. В разі поновлення воєнних дій і большевицької ініціятиви в цьому (бож ані поляки, ані румуни не візьмуть першими зброї в руки), наш уряд буде змушений узяти в тому участь своїми військовими силами. Перед нами святе завдання — активна співпраця проти большевиків, але ми можемо його виконати лише маючи належно озброєне і екіпіроване військо і достатню базу, щоб могти довести число наших вояків до кількох сот тисяч людей, від 300 000 до 600 000 для початку. Якби такої бази знову не було, ми опини­лися б в такому самому небезпечному стані, в якому були під час нашого останнього наступу, і не були б забезпечені проти прик­рих несподіванок. Можливо, що перебування Маршала Пілсудського в Парижі могло, до певної міри, зорієнтувати Францію (а може й Англію) щодо їх евентуальних плянів і подій на Сході. Поляки обіцяли нас підтримати в цьому, порушивши українське питання, але в теперішній час навіть найвпливовіші польські ко­ла не можуть нічого сказати про наслідки цієї подорожі. Перед­бачаючи можливість щонайгіршого для нас, можу накреслити таке:

а) большевики замиряться з поляками,

б) вони не будуть воювати з румунами,

в) европейські держави заспокояться на ілюзії миру і спря­мують свою політику до укладення торговельного договору з Ро­сією, погоджуючись на знищення наших військових сил (які, не зважаючи на інтернування, ще не втратили своєї організованої сили) і на вилучення нашого уряду в будь-якій діяльності.

Зважаючи на ці можливості, з одного боку, (я змушений при­пускати найгірше) і взявши до уваги, з другого боку, рух на Укра­їні, я намагаюся поставити на широку скалю антибольшевицький повстанський рух на Україні. За останній час мене все частіше відвідують делеґати повстанських груп і організацій. Розмови з цими делеґатами і їх звіти дають змогу констатувати таке: 1. еко­номіку України жахливо зруйновано; 2. шляхи сполучення і про­мисловість перебувають у жалюгідному стані; 3. велика кількість большевицьких солдатів на Україні плюндрують населення, реквізуючи зерно і худобу на потреби Москви і без краю знущають­ся з народу найбільш дошкульними засобами; 4. популярність назви „кацап", як символу зненавидженої окупації; 5. нарід при­страсно прагне загального повстання проти чужинецької влади і хоче знищити гнобителя і його військо грізним рухом. Цей рух треба організувати, так само як треба, щоб на час загального повстання місцеві повстанські одиниці були скоординовані і під­порядковані вищій владі. Для цього я відряджаю: а) аґентів з завданням підкласти міни і саботувати терен під большевицькою владою, б) старшин до різних українських місцевостей, щоб керу­вати діями повстанців. Все це провадиться за докладно розроб­леним пляном і у широких маштабах. В ближчому часі група наших людей, старанно добраних з цією метою, виїде на Україну, і ми передбачаємо поширення діяльности. Отже, керівництво ци­ми повстаннями на Україні перебуває, хвалити Бога, в руках про­воду Української [Народньої] Республіки: повстанські отамани користуються довір'ям нашого народу, бо вони мають мандати від мене, і повстання будуть, безперечно, успішні, якщо Антанта під­тримає уряд Української [Народньої] Республіки в справі репатріяції її організованої і забезпеченої армії або в ході загального повстання, або при закінченні його, щоб порядок у державі і ор­ганізація влади серед безладдя були усталені і зміцнені. Всі мої зусилля спрямовані тепер на те, щоб зробити перерву у самочин­них повстаннях. Ми не можемо і не хочемо даремно лити кров на­ших найвідважніших лише через те, що в Европі панує тенденція відсувати все на завтра. Я ставлю перед собою питання, чи не мусів би я використати в повній мірі свій вплив на повстанців лише в ту хвилину, коли буду певний, що Антанта знову не покине нас напризволяще. Щодо організації цих дій, то відбува­ються переговори з урядом Кубані, який ясно висловив бажання тісно сконтактуватися з нашим урядом і то не лише в цій справі, але й у всіх інших, включаючи загальну політику, спрямовану до полегшення нав'язування, за певних умов, зв'язків між Ку­банню і Україною.

Я Вас прошу прийняти до серйозного розгляду всі ці інструк­ції, відомості і директиви і зважати на них у Вашій праці, повній відповідальности, згідно з Вашим становищем.

 

Прошу прийняти, Пане После, запевнення в моїй щирій повазі

 

Петлюра

 

* Друкується з машинописної копії французькою мовою, що збе­рігається в Музеї-Архіві УВАН у США. Переклала з французької мови Оксана Чикаленко. Імени адресата на копії нема.

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО А. В. НІКОВСЬКОГО*

 

Вельмишановний Андрію Васильовичу!

 

Посилаю до Вас поручника художника Бабія з зразками його малюнків. Бабій має на увазі популяризувати ідею української боротьби, малюнки мали би вийти відбитками. Крім того у нього є проекти художніх плякатів для народу, які можна було б при­готувати для широкого поширення серед народу в зв'язку з пово­ротом нашим на Україну.

Ми з вами мали розмову в цій справі. Гадаю, що спільними силами треба д. Бабію допомогти. Бабій каже, що йому в даний мент ходило би тільки про те, аби добратись до Праги або Відня і прожити там один місяць, на протязі якого, він певен, власними силами зможе себе поставити на ноги.

З огляду на те, що справу поїздки Бабія, я вважаю — при таких обставинах — не так тяжкою, гадаю, що й Ви, як знавець „прекрасного" і цінитель художнього, приймете участь належну в реалізації цієї справи шляхом посилки Бабія, як кур'єра,  до Праги або Відня.

З свого боку я маленьку допомогу п. Бабію так само дам.

 

З привітом

Петлюра

19/ІІІ 1921 р.

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

П. ГОЛОВІ ЗАКУПОЧНОЇ ДЕРЖАВНОЇ КОМІСІЇ*

 

З огляду на потребу велику інформацій і керуючих вказівок для населення України в зв'язку з повстанчими акціями, вважаю за необхідне з військового фонду асиґнувати один мільйон австрійських корон на видання спеціального органу. Проти видачі озна­ченої суми з військового фонду я заперечень не маю.

 

Петлюра

31/111 1921 р.

Гроші в означеній сумі видати прем'єр-міністру В. Прокоповичу.

Петлюра

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО А. В. НІКОВСЬКОГО*

 

П. Міністру справ закордонних

 

Шановний П. Міністре!

 

Ситуація, що утворюється для Польщі в зв'язку з подіями на Гірному Шльонську, уявляється досить скомплікованою і може незалежно од волі польського уряду, повести для нього цілком несподівані наслідки. Прошу в Варшаві пильно стежити за роз­витком подій і своєчасно мене та уряд повідомляти.

Maє велике значення для нас точно більш-менш знати відпо­відь на слідуючі запитання:

І) Як далеко йде активна участь польського уряду в справі організації, чи власне допомога останній, повстання на Шльон­ську?

ІІ) Якою буде політика того самого уряду на той випадок, коли Англія і Італія, а може й Франція поставлять рішуче дома­гання до Польщі припинити акцію повстанчу на Шльонську?

III) Чи готова Польща до війни з Німеччиною і чи зважиться вона на цю війну всупереч волі Англії, Італії, а також маючи на увазі можливість нападу Червоної Армії з боку Росії?

IV) Якою в такому разі (§ III) буде роля і позиція Франції?

Ви розумієте, П. Міністре, що належні матеріяли для відповіді на ці запитання мають для нашої справи першорядне значення, а коли б Ви добули їх найскорше, то се дало би нам певні дані для прийняття з нашого боку відповідних заходів. В першу чергу стояла би справа нашого війська, розташування котрого (особли­во табори Каліша та Вадовиць) близько од кордону не може не викликати у мене певних турбот, зв'язаних з можливим ходом по­дій, а в залежності од останніх і з виводом нашого війська в інший район. З огляду на сугубу дискретність цієї справи, я висилаю до Варшави полк. Данильчука, котрий вияснить справу в Польсько­му Генер. Штабі і перекаже мої побажання та директиви, дотичні реальних кроків, які слід буде поробити, коли би ситуація складалась так, що такі кроки являлись би неминучими.

Прошу, П. Міністре, дати розпорядження консулу Павлюку в Данціґу, аби пильно стежив за відправкою з Німеччини амуні­ції до Сов. Росії, (я припускаю таку можливість) і своєчасно при­силав повідомлення.

 

З повагою

Петлюра

7/V 1921 р.

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО А. В. НІКОВСЬКОГО*

 

Міністру закордонних оправ А. Ніковському

 

Справа з димісією міністра Стемпковського мені не подобаєть­ся. Г. Стемпковський мусить залишатись для праці, інакше тер­пить, а практично надщерблюється справа польсько-української концепції, одним із чільних і активних представників котрої є Г. Стемпковський. Отже Ви повинні утримати його од такого не­бажаного кроку.

Коли в цій справі розходиться о грошові моменти, зв'язані з виконанням доручень покладених на п. Стемпковського, то це Ваша справа. Ви повинні були її ще раніш полагодити і дбати про те, щоб на цьому ґрунті од діла не відходили бажані і корисні діячі. Гадаю, П. Міністре, що Вам пощастить умовити п. Стемпков­ського праці не кидати, а скоріше їхати до Парижу.

 

                                                                                                                                 Петлюра

17/V — 1921 р.                                                                                               

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО А. В. НІКОВСЬКОГО *

 

П. Міністру закорд. справ А. Ніковському

 

Справа порушена Вашою телеграмою і листом про приїзд ген. Безручка для вирішення циклу питань, зв'язаних з дальшим пе­ребуванням війська, сьогодні мною детально обговорювалась в умовній площині, зазначеній листом Вашим. Ген. Безручко виїз­дить разом з полк. Данильчуком для полагодження її і належної праці. Прошу мати на увазі, що схоронення нашої військової організованої сили є для цілої державности нашої найбільшою спра­вою, яку за всяку ціну треба нам вибороти. Отже в Мін[істерстві] Зак[ордонних] Справ польському треба цю думку арґументувати і боронити за всяку ціну. Докладніше про це Ви довідаєтесь од ген. Безручка і полк. Данильчука, з якими я виробив певну скалю тих уступок, які можна буде зробити. Коли ми не збережемо війська, решта розсипеться. Через це Ваша увага найголовніша по­винна бути звернена на цю справу.

Далі в справі комітету — не треба буде туди включати багато міністрів, це було б недоцільно.

Безпалко, що приїхав сьогодні з Відня, переказував мені, що польське посольство отримало там наказ, не давати візи україн­цям і по українських пашпортах. Поробіть кроки, щоб знайти якийсь вихід з становища, бо, в противному разі, ми будемо від­різані цілковито од наших представництв.

Разом з тим звертаю Вашу увагу на видачу дипломатичних пашпортів таким людям, як Білопольський. Вони ж все будуть ро­бити для шкоди держави. Хто це так розпоряджається?

Гроші потрібні, бо тут тяжко без них.

 

Петлюра

21/V 1921 р.

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО А. В. НІКОВСЬКОГО*

 

П. Міністру А. Ніковському

 

П. Міністре!

 

Відомості, привезені ген[ералом] Безручком, не дуже ясні і зовсім невтішні і коли б плян, запропонований кап[ітаном] Чарноцьким, було переведено в життя, він означив би банкрутство польсько-укр. порозуміння, і наші старшини та козаки стали б за­клятими ворогами його. Треба уберегти наших приятелів од такого нерозважного кроку.

Треба стояти на тій скалі, яка вироблена була мною з ген [ералом] Безручком і полк[овником] Данильчуком. Вона відома п. прем'єру і про неї Безручко мусів Вас поінформувати.

Прошу, П. Міністре, мати на увазі, що організація робіт на Во­лині (куди б могли організованими партіями прибувати наші ін­терновані з таборів) відповідала б нашим інтересам, особливо, ко­ли взяти на увагу можливість повстанчих акцій на півдні України, як Ви це побачите з копії рапорту на моє ім'я од Гулого.

Для нашого центру і війська потрібно зараз одно: гроші. Одержавши їх, ми зможемо легше зідхнути і половини всіх турбот, провокацій позбутись.

 

Петлюра

25/V 1921 р.

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО О. Я. ШУЛЬГИНА*

 

Плян того „союзу", про який докладно пише кн. М. Кочубей і про який Ви свідчите, що він, мовляв, „носиться в повітрі", з мого погляду заслуговує уваги. Ще кілька місяців тому я рекомендував А. Ніковському робити в цьому напрямку певні заходи. Об'єк­тивні причини стали на перешкоді реалізації наших інтересів в цій комбінації. Розглядаючи її в перспективі согоднішнього дня і ближ­чих років будівництва нашої держави, гадаю, що ідея подібного союзу заслуговує уваги. Все питання полягає лише в тому, чи зважиться врешті Франція на такий „рішучий" крок, як остаточно порвати з думкою реставрації старої Росії, і сказавши в цьому напрямку „А" (створення Польщі) промовити і „Б" (визнати Україну).

Без включення України в цю комбінацію, я її вважаю за мало імпонуючу і не маючу великого впливу на можливі в будучому концепції чи конфлікти загальноєвропейського значення з дійсно ґарантованим пріоритетом в них Франції.

Розглядаючи по суті ту територіяльну базу, на яку мала би впливати згадана комбінація, гадаю, що вона є для нас приємлемою при певних корективах щодо границь наших з Польщею, які, з мого погляду повинні бути переглянуті на Волині,1 бо границя, установлена Ризьким трактатом, не може бути прийнята. Границя з Румунією (Дністер) вистачає.

Одділяючись од Болгарії морем, ми зможемо завжди мати добрі і сердечні (і то реально) стосунки з нею. Так само і з Ту­реччиною.

Море і тут нас мирить — бо ледве чи хто з українців тепер мав би глупство претендувати иа Босфор, і тут, мені здається, навіть Донцов не схотів би відогравати ролі українського Мілюкова. Щодо сухопутної границі з Туреччиною на північному Кавказі (припускаючи, що Кубань колись — і то може не так задовго — впасти може до нас, як груша спіла), то я гадаю, що ми не бу­демо багато сперечатись. Нам не прийдеться хоріти на територіяльний максималізм і зв'язані з ним нахили до військовомілітарних експансій, бо років на ЗО нам вистачить праці мирного державного будівництва, коли тільки станемо на ноги.

Отже з погляду реальної заінтересованости нашої в цій кон­цепції я не бачу підстав для іґнорування нею. Одним із головних завдань для переведення пляну в життя є звільнити турків (кемалістів) од зв'язків їх з Совітською Росією. Чи рішиться на це Фран­ція? Чи знайде в собі сміливости проревізувати Севрський дого­вір? На мою думку, чим скорше вона це зробила би, тим більше користи мала б. Бо проволікання справи дасть певні зручні вигоди в руки Англії.

При склавшійся ситуації я гадаю, що до такого пляну ми мо­жемо поставитись позитивно. За нашу участь в цій комбінації (включаючи сюди визнання нашої державности) ми зможемо за­платити певними компенсаціями матеріального характеру в формі економічних привілеїв і переваг, які зможемо дати Франції. Од неї ж маємо вимагати технічних засобів для озброєння армії нашої, збудування військових заводів на Україні etc. Тої зброї у Франції досить, і вона, без шкоди для себе, може уділити нам її за ті пере­ваги, які ми їй дамо.

Отже, я міркую, що всяка інтенсивна праця в напрямку згада­ної комбінації відповідає нашим інтересам сьогоднішнім, а також і перспективам державного будівництва на завтра, яке я опреділюю певною парою десятиліть.

Треба знаходити впливові круги, з якими в цій площині мож­на говорити і яким можна довести істотне значення і питому вагу нашої участи в цій концепції.

 

Петлюра

2/VI 1921 р.

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

1 Справи Галичини я не торкаюсь — то діло Ліґи Націй.

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО О. ШУЛЬГИНА*

 

У зв'язку з запитаннями Вашими в листі од 16/V про Моркотуна, вважаю за необхідне подати:

Моркотун і Кочубей (б. штабс-капітан і адьютант при Скоропадському) увесь час працювали з Скоропадським. В кінці 1917 р. вони через Моркотуна утримували зв'язок з деякими членами тодішньої французької місії (ген[ерал] Табуї). З гетьманським пере­воротом Моркотун став секретарем його і, оскільки мені відомо, тих зв'язків не рве і дотепер. Моркотун „висвятив" Скоропадського в члени масонської ложі „Великого Сходу", але потім, коли Ско­ропадський став гетьманом, він, крім французької „посвяти", „ви­святився" і німецькими масонами, вступивши до їхньої ложі. Мор­котун авантюрист, але я радив би до часу заколисати його увагу, потребувавши од нього певної зміни його поведінки, аби таким способом позбавитись гавкання політичного „щенка", який мозо­лить очі всім своїми надокучливими „нотами" та заявами і до певної [міри] псує справу.

 

Петлюра

2/VI1921 р.

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО А. В. НІКОВСЬКОГО*

Довірочно.

ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ

       УКРАЇНСЬКОЇ

НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

    Червня 7 дня 1921 р.

ч. 827.

Панові Міністрові справ закордонних

(Копія Прем'єр-Міністру)

 

Посол УНР у Німеччині п. Смаль-Стоцький в своїй доповіді з 1 квітня ц. р. за ч. 1085 повідомив Міністерство Справ Закордон­них про факт зфальшування німецько-совітського договору з за­значенням того, що фабрикацію цього договору німецькі урядові чинники приписують чесько-польській розвідці.

У зв'язку з цим Міністерство Справ Закордонних розіслало підлеглим йому інституціям за кордоном відповідного обіжника з 27 травня ц. р. за ч. 495.

Маючи на увазі, що ті дані, якими оперує п. Смаль-Стоцький, не можуть ще служити доказом участи польської влади в скла­денні вищеподаного договору, і тому належить приймати їх з пев­ним застереженням; треба визнати, що для видання згаданого обіжника в розпорядженні Міністерства Справ Закордонних не було слушних підстав.

З огляду на це прошу Вас, Пане Міністре, припинити чинність цього обіжника і вжити заходів, щоб надалі такі повідомлення не були предметом видання обіжників.

 

Петлюра

Посвідчую: Керуючий справами Директорії  М. Миронович

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

 

 

П. ПОВІРЕНОМУ В СПРАВАХ У.Н.Р. В АРҐЕНТІНІ М. А. ШУМИЦЬКОМУ*

 

Директиви, дані Вам усно при од'їзді до Парижу для праці в Арґентіні залишаються в силі. Мушу підтвердити особливо слі­дуючі пункти: а) необхідність інформаційної праці не тільки в Арґентіні, але і в Бразілії та інших південних республіках, б) орга­нізація консульської служби, в) організація жидівської еміґрації під прапором УНР, г) організація грошової допомоги для різ­них філантропічних завдань на Україні, особливо в передбаченні тих змін, які можуть виникнути на Україні, або восени ц. р. або весною майбутнього. Необхідно увійти в добрі стосунки з поль­ським представником. Ви повинні також вистудіювати місцеві мо­ви, аби пізнати країну, її життя, відносини, щоб потім дати і уряду і громадянству належні правдиві інформації про край нам невідо­мий і про людей, Україні мало знаних.

Події антибольшевицькі можуть виникнути на Україні, або восени, або весною. Тим часом там провадиться величезна праця, підготовча організаційна. Для того, щоби Ваша позиція в урядо­вих колах була міцною, мусите частіш присилати звіти, інформа­ції і не тільки про свою офіціяльну працю, а й про становище тої країни — політичне тощо, — де Ви інтереси У.Н.Р. заступаєте. Прошу звернути увагу і особливо пильнувати моменти а) англо-американської конкуренції і б) японсько-американських стосун­ків, які, як Ви знаєте, набирають гостроти і можуть привести до збройної боротьби. Натуральна річ, південні республіки ледве чи втягнуться в таку боротьбу, але дещо і з того „вікна" видно може бути.

Дельвіґ виїздить до Парижу — задержка була візи. У Варшаві почались розмови з представниками фірми Крезо-Шнейдер.

Бажаю Вам всього кращого і успіху в праці для добра України.

 

Петлюра.

12/VII 1921 р.

 

* Друкується з фотокопії, ориґінал якої зберігається у М. Шумицького.

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО В. І. КЕДРОВСЬКОГО*

 

Згідно з пляном, умовленим і з'ясованим під час Вашого пере­бування в Тарнові, Ви мали раніш проїхати до Софії, а коли мож­на буде, то й до Білграду, аби збити до купи наших збігців і організувати червонохресну допомогу їм. Нові обставини, про які Ви пишете, цьому плянові не повинні були перешкодити. Царгородське посольство справді в тяжкому становищі. З свого боку прий­маю я заходи, щоб якось долю його поліпшити. Маю надію, що, хоч і запізнено трохи, але мені пощастить врешті справу полаго­дити. Тим часом Ви повинні час не гаяти, а навпаки, використати його згідно з пляном. Більш доцільною я би вважав концентрацію не в Анатолії, бо союз кемалістів з большевиками міг би наразити наших вояків на лихі несподіванки. Перевіз до Анатолії можли­вий був би лише тоді, коли виясниться остаточна перемога Кемаля і визнання за ним певних прав з боку Антанти, або частини хоч її. Зрештою все залежить од тих ґарантій, які в цій комбінації Вам пощастить дістати.

 

Петлюра

15/VII 1921 р.

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в архіві В. Кедровського. 502

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО В. І. КЕДРОВСЬКОГО*

 

У зв'язку з докладом Вашим 23 серпня ц/р повідомляю:

а) Справа з дурним і непристойним повідомленням М[іністерства] 3[акордонних] Спр[ав] про Вас буде полагоджена в той спосіб, що посли в Румунії, Туреччині та Болгарії будуть одно­часно повідомлені про необхідність допомагати Вам і Паращуку в оправах Вам і йому доручених. Незалежно од цього, по суті Ва­шого повідомлення йде вияснення.

б) Сікевичу буде запропоновано: 1) поїхати в Сербію, запас­тись належними атестаціями од французів в Будапешті, щоб по­пробувати офіціяльно заопікуватись нашими інтернованими і, ко­ли можна, то частину їх перепровадити до Угорщини.

в) Сюди приїхав д. Левченко з Сербії з уповноваженням од тамошніх українців. Він справляє цілком пристойне враження. Маю запропонувати йому їхати назад.

г) Сюди прибув полк. Філонович з Софії, як голова нашої „Січі" там. Він докладав мені про зустріч з Паращуком. Даються директиви: а) організувати перетранспортовку людей з Болгарії в Румунію, аби ними міг скористуватись там Гулий; Філонович збирає тут статути, різні військові підручники, щоб підняти муштрову якість болгарських наших „січовиків"; б) по можливості зайнятись пильною підготовкою кадру з січовиків. Філонович ци­ми днями виїздить через Румунію в Софію. Він отримає наказ зноситись з Вами і отримувати од Вас дальші директиви.

Вважаю можливим, аби частину наших людей поодинці, не­офіційним шляхом переотправляти з Болгарії,  а, коли можна, то і з Сербії до Румунії, в наші табори.

Цими днями буде Гулий, якому належні інформації і дирек­тиви: в цій справі будуть дані.

Розпорядження про поворотну візу для Вас дано.

Посилаю для інформації копію звіту про голос з України.

 

Петлюра

2/ІХ 1921 р.

 

Друкується з ориґіналу, що зберігається в архіві В. Кедровського.

 

 

 

 

Додаток до листа В. Кедровському *

 

Із докладу Головному Отаману представника Центр. К-ту українських об'єднаних організацій України. Прибув з України 2/ІХ 1921 р.

На чолі об'єднаних організацій стоїть Ц. К., до якого увіходять українські діячі. Скрізь у большевицьких установах маються свої лю­ди, що студіюють відносини, утворені большевицькою владою, аби під­готовити належний матеріял для української влади. 6/VIII був з'їзд представників організацій, які, згідно з звітами, з повітових центрів перейшли вже і на села.

Думка Ц. К-ту про довговічність большевицької влади така, що ця влада повинна упасти швидко. Характерним показником безсилля влади є встановлення „самоокупаємости установ", себто кожна устано­ва, не одержуючи ні для своєї діяльности, ні для оплати праці своїх співробітників грошей, повинна сама діставати їх у спосіб вироблення якихось речей і т. д. На практиці це провадить до останньої деморалі­зації.

На думку Ц. К., українська влада повинна опертися в своїй будівничій праці на селянина середняка, бо куркулів нема, а комнезами уявляють бандитський елемент, який мусить бути знищений, як небезпеч­ний. Середняк національно виріс і тримається самостійницьких погля­дів.

Завданням приїзду представника Ц. К-ту до Головного] От[амана] і уряду є: а) перестерегти од яких би то було зносин з большевиками та порозуміння з ними, з огляду на їх швидку загибель (укр[аїнське] громадянство стривожене чутками, які поширює большевицька преса, про ніби капітуляцію Гол[овного] От[амана] і уряду. Як відомо, це провокація!), б) Вироблення єдиної і спільної програми державно­го будівництва і організація єдиного державного центру, збудованого на принципі безпартійности.

На думку Ц. К-ту, поворот держ[авного] центру повинен провади­тись з ґарантією реальних цінностей у формі краму, договорів та при­воду рідного війська, якому надається велике значення.

Населення і інтереси людности вимагають твердої військової влади в переходовий період вплоть до диктатури. Представництво в формі предпарляменту, чи [в] якійсь іншій, не допустиме, поки не встановить­ся тверда влада і спокій.

Велика концентрація большевицького війська проти Румунії.

Широкий  партизанський  рух,  особливо в  Харківщині  і  Чернігів­щині. Полонених большевиків повстанці убивають і каструють.

Необхідно об'єднання всіх сил. Партійні моменти жодного значен­ня не мають і одкидаються свідомим селянством. Величезні арешти (в Києві — 5200). Галицькі частини під час повстання будуть разом з повстанцями.

 

* Написано рукою Петлюри. Зберігається в архіві В. Кедровського.

 

 

 

 

 

 

 

ГЕН. ХОР. ВОВКУ*

Секретно.

П. Генерале!

 

Обставини державного характеру вимагають, аби Ви, зали­шаючись комдивом Першої Запорізької, взяли на себе обов'язки тимчасово воєнміна.

Вашим завданням є: 1) скоротити апарат Військового Міні­стерства до мінімуму, одкомандирувати непотрібних людей до час­тин, 2) перевести Військове Міністерство до Каліша, де воно почне працювати під натиском обстановки і 3) розглянути ті положен­ня, інструкції та законопроекти, що находяться на розгляді у Вій­ськового Міністерства, і де треба перевести їх через Раду Міністрів.

Повинні зробити мені Військове Міністерство — українсь­ким і детальніш приглянутись до нього, щоби по повороті на Україну воно могло чесно виконати свій обов'язок перед бать­ківщиною.

 

Петлюра

14/ХІ — 1921 р.

 

* Друкується з фотокопії листа, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО А. В. НІКОВСЬКОГО*

 

Шановний Андрію Васильовичу!

 

Стверджую отримання мною листа Вашого (од?). Відповіда­ючи на нього, вважаю необхідним зауважити:

І) Організація п. Полтавця на Україні є фікція. Я дивуюсь, як наш посол бере на serio подібні пропозиції людей, що стоять на послугах Вишиваного, мають офіціяльний договір з Слащовим, йдуть проти Республіки, існують завдяки тільки своїм спекуля­тивним здібностям та „темним" грошам, жодної сили не маючи, особливо на Україні. Отже, ніяких перего­ворів ні з Полтавцем, ні з його клевретом провадити не слід. Коли хочуть працювати для України, повинні принести повну і на папері написану „покаянну" і засвідчити льояльне і слухняне відношення до УНР та її влади.

Ви зрозумієте мене, коли я зауважу, що подібні пропозиції є результатом сверблячки, викликаної відомостями преси про пов­стання на Україні. Люди хочуть „примазатись" до подій, викорис­тати їх на свою користь. Увесь час ці пройдисвіти виливали на нас всі помиї, обсипали інсинуаціями, обезсилювали нас, ду­маючи, що цим нас зуміють знищити. Маємо свої хиби, але все ж працюємо. І коли станеться щось доброго на Україні, то тільки нашими заходами і жертвами, а не зусиллями тих, хто глузував над нами.

Я прохав би зробити для Стоцького належні висновки з цих міркувань і прищепити йому республіканську концепцію української державности, а не флюгерну. Коли народ наш нас цінує і поважає, то за те, що не зраджували ми наших основних змагань. Отже, хай хоч цієї заслуги перед нашим народом не одбирають од нас офіційні представники УНР за кордоном. Ко­ли цього не можуть зрозуміти вони, то можна зробити належні і логічні висновки.

,           II) Не можу в зв'язку з цим не звернути уваги Вашої на ті видержки з рапорту нач. Штабу Південної Групи, які я велів довірочно до Вашого персонального відома подати і які торкаються Мацієвича. Свої рефлексії і міркування він оповідає людям чину і віри: в справу, висловлюючи їм, що, мовляв, із справи нічого не вийде etc. Ви розумієте, що подібними розмовами вгашається найголовніший імпульс в тій праці, яку провадимо! Це атентат на Духа Святого, який військова людина ніколи не може виба­чити тому, хто „соблазняє" її розмовами напівабстрактного харак­теру і різними рефлексіями та душевними відрухами. В кожному разі про це писати Вам страшенно неприємно.

III) В справі синьо-жовтої книжки висловив би побажання, щоб до тих трьох мов, якими друкуватись буде книжка, ще й [до­дати] англійську, коли це можливо.

IV) Щодо огляду річного, то з мого погляду, до ширшого опублікування надавалась би сводка і оцінка матеріялів, обробле­них літературно і характеризуючих наше становище в міжнародніх авспіціях. Повинно використати матеріяли не лише офіціяльні, але й газетні, бо на сучасній стадії нашої справи за кордоном, без цих матеріялів нарис був би неповним.

V) Щодо акції послів наших за кордоном, то я гадаю, що її де в чому можна б підсилити і підживити. І ті міркування, що Ви висловлюєте, мають слушність. Гадаю, що сильні домагання про вивід Червоної Армії з України, як маневр, на сьогоднішній день був би до речі.

VI) Звертаю увагу Вашу на необхідність особливої уваги до кожного руху чи заходу добровольчих російських організацій. Я отримав відомості, на жаль, неперевірені, що вранґелівці пере­їздять потихеньку до Румунії. В зв'язку з цим прошу: 1) персо­нально написати листи Сікевичу, Драгомирецькому, Токаржевському, щоб вони стежили за цим і 2) в порядку срочности перевести справу призначення військовим аташе на Туреччину, Сербію та Болгарію В. Кедровського, бо інакше ми нічого не будемо в цій справі знати і опинимось у становищі ґав. У цій справі директиви Воєнміну посилаю одночасно з цим листом.

VII) 3 „Трибуни" можна б робити сводки повстанчих рухів. На великий жаль, я перебуваю зараз у таких умовах, які не дають мені можливости своєчасно робити висновки з інформацій дотичних повстання. Запізнююсь. Через короткий час зміню своє місце перебування і тоді матиму змогу своєчасніше тими справами зай­нятись.

Звертаю Вашу увагу на переклад польський книжки Діллона „Konferencia Pokojowa w Paryżu 1919 r.". Добре би було, коли б Оренштейн і в українській мові видав її для науки нашій молоді про міжнародне свинство і фарисейство.

 

Торнтон

15/ХІ 1921 р.

 

P. S. Прошу вияснити у Сидоренка чи він видав пашпорт і візи сотникові Пожару, який приїздив од А. Макаренка в справі перетягнення наших військових у Німеччину, яка при умові цій, а та­кож реставрації Директорії з 5 осіб, ніби дає гроші і всі блага! Цей Пожар їздив по таборах і старався посіяти зневір'я серед старшин.

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО А. В. ШКОВСЬКОГО*

 

Шановний Андрію Васильовичу!

 

Маю кілька вільних хвилин, які й використовую для цього листа. Буду говорити не про справи урядові і державні, а про літе­ратурні, повертаючи до тої теми, яку побіжно з Вами обговорюва­ли останній раз перед моїм від'їздом з Тарнова. Отже перекладна література, Оренштейн і майбутні потреби нашої молоді, нашої пересічної родини в добрій книжці. Очевидна річ, що українські письменники тої потреби не зможуть задовольнити: їх не так бага­то, пишуть вони порівнюючи мало. В кожному разі, їх продукція не поспіє за „спросом", хоч би до існуючих письменників приба­вилось ще стільки ж. Не задовольнить наша власна література і своїм змістом: він завузький і обмежений своїми темами. Отже треба перекласти: 1) те, що створено путящою світовою літера­турою, 2) те, що буде творитись. Дотеперішня практика в цій спра­ві, як про це доводив В. Старий у „Трибуні", не мала пляну, послідовности та координації. Очевидна річ, що й далі так буде. Ви­давництва і „ідейні", і „вуличні" все будуть дбати про „вигоду" друкованого, а не про ті цілі, які треба ставити в цій справі з огля­ду широких національних завдань. Майже певен, що ота свинська звичка, яку засвоїли українські перекладчики, і надалі буде ними практикуватись. Замість користуватись ориґіналами, списувати на українську мову з кепських російських або польських перекладів. Такими перекладами тільки засмітити можна нашу переклад­ну літературу. Зокрема переклади галичан з чужоземних мов, власне з німецької, яку вони улюбили, можуть викликати лише знеохочення до читання: тяжкі, кострубаті, за рідкими виїмками.

Summa summarum і ріа desideria:

Треба щось робити в напрямку пляну, програми. Чи не можна було б взяти приклад з перекладних праць Боя, який з феноменальною продукцією „перепирає" на польську мову май­же всіх французьких клясиків ? Думаю, що могли б Ви дещо в цій справі зробити: 1) організувавши групу перекладчиків, 2)всту­пивши в переговори з „меценатом" Оренштейном, 3) а зокрема повівши наступ проти редакції його видань.

Поміркуйте над цією справою, заінтересуйтесь нею ближче, маючи на увазі всі ті вимоги, які поставить нам українське життя після упадку большевизму.

Наша молодь — студенти, курсистки, гімназисти, семінаристи, юнаки, „інтеліґентні дами", акцизні і всякі інші урядовці на про­вінції, особливо дантисти і аптекарі, мусять мати для читання багато книжок. Не будуть мати своїх, чи в українському пере­кладі, звернуться до російських, а до цієї чуми і зарази не слід допускати.

Я чув, що наша Академія Наук ніби ставила перед собою цю справу. Шануючи святі турботи її, не думаю, щоб вона могла своєчасно цю справу розв'язати. Держава не в стані буде субсидирувати проекти академічні дотичні цього. Лише приватна ініціятива комерційна, підживлена і скерована ідейним провідництвом, може тут щось зробити путящого, а головне, своєчасно. Кооператорам я не вірю, — це крамарі: книжку (з зовнішнього боку) видадуть не для читання, а для обгортання оселедців, як у цьому можна було переконатись з дотеперішнього досвіду. А ми повинні книжку читати пристойну, яка б викликала і зовнішнім своїм ви­глядом повагу до друкованого слова!

Отже, а) коли б Ви переглянули реєстр дотеперішньої пере­кладної літератури, б) утворили програму майбутніх перекладів, організували групу перекладчиків і редакцію, то зробили б велику прислугу для нової України. Міркую, що схилити Оренштейна до цієї комбінації не було б тяжко, розумний жид на цьо­му прецінь може і слави зажити і „грубого гроша" заробити! Оче­видна річ, що поруч з красним письменством потрібно було б по­дбати і про підручники по історії европейських літератур, а то наші студенти знову примушені будуть звертатись до російських пере­кладів !

Подаючи оці міркування на Вашу розвагу, думаю, і в Бозі надію маю, що зачеплена тема припаде Вам до серця, як людині, що має смак до доброї книжки і відчуває ті переживання в цій справі, які мають місце і в моїй душі.

 

***

 

Користуючись випадком, ставлю перед собою питання: а що ж будуть робити наші студенти на юридичних факультетах у спра­вах студіювання міжнароднього права? Не мають підручників своїх, не мають і перекладів важливіших трактатів, не мають літератури, дотичної справ міжнародньої політики. Чи не можна бу­ло б і тут щось подумати: 1) скласти повну програму видань, хоч головніших, і 2) [організувати] групу перекладчиків, хоча б з чис­ла Ваших співробітників по міністерству; і знову ж умовитися з Оренштейном ?

Подумайте. Річ дуже потрібна.

 

Торнтон

17/ХІ 1921 р.

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО А. В. НІКОВСЬКОГО*

 

Копію  П.   Прем'єру

П. Міністру закордонних справ

 

П. Міністре!

 

В одному з попередніх листів до Вас, я звернув увагу на ту працю, що нею до певної міри повинно Міністерство Закордонних Справ зайнятись в цілях виховання нашого громадянства та прид­бання ним певного критерію для орієнтировки в скомплікованих обставинах міжнароднього життя. Звичайно, що завдання се нелег­ке, а придбання ним згаданого критерію є справою загально-політичного і державного розвитку нації. Але я мало шанував би той уряд український, що обмежував би свою працю виключно зав­даннями адміністрування краю, не звертаючи уваги на більш широке розуміння своїх обов'язків, які полягають у правильному з'ясуванні ним зав­дань нації і допомозі у належному вихованні її для здійснення оцих завдань. Отже, уряд український і одповідальні ке­рівники його (даного кожного періоду) повинні незалежно од безпосередніх своїх завдань адміністрування, виконувати все те, що допомагати буде найлегшому провадженню останнього і не тільки в даний період нашого державного життя, а і в кожний хро­нологічно дальший. Не можемо ми похвалитись, щоб політичний розвиток українського громадянства і його уміння орієнтуватись у складних обставин[ах] міжнародньої полі­тики, пристосовуючи до неї вимоги і своєї держави, чи змагаючись впливати на зміну їх для інтересів останньої, стояли на високому і реальному рівні. В цьому напрямку є чого нам побажати і є над чим попрацювати. Зокрема отой нахил до блискавичних орієнта­цій на ту чи іншу міжнародню політичну орієнтацію є у нашого громадянства скоріше доказом його державної легковірности та невихованости, як показником дозрілости і освічености в питан­нях, зв'язаних з установленням питомої ваги української держа­ви в тих чи інших комбінаціях і орієнтаціях. Лише громадянство мало організоване і недозріле може рішаючу вагу надавати і ре­альне значення тій чи іншій своїй орієнтації на зовнішню силу. А брак єдиної державної ідеології, єдиної провідної лінії в зовнішній політиці — оці риси, що характеризують дотеперішній стан політичного розвитку нашого громадянства — мало потіша­ють і на майбутнє, бо створюють у нашого громадянства ілюзії облудні і переменшення в оцінці тих труднощів, які стоять перед. Україною в справі вступу її до европейської чи світової коаліції держав та впливу її і [на] участь у тій чи іншій політичній ком­бінації і випливаючій звідси орієнтації громадянства на цю ком­бінацію.

Нам треба засвоїти нарешті, що лише шляхом довгої упертої боротьби нація наша здобуде собі належне місце в міжнародніх відносинах, хоч би те, яке вона починала займати за часів блаженної пам'яті гетьмана Богдана або змагалась зай­няти за часів гетьмана Мазепи.

З огляду на малу поінформованість нашого громадянства в пи­таннях, дотичних зачепленої справи, та його незнання і невірну оцінку умовин, сприяючих чи затримуючих захоплення Україною належного їй місця в міжнародніх стосунках та зміцнення свого становища в тій чи іншій коаліції і політичній комбінації, з огля­ду на те, що і в майбутньому зазначені вище явища все будуть підводними каміннями нашої державної політики, віщуючими її помилкові кроки та катастрофічні для неї несподіванки, з огляду на те, що сучасні умовини нашого державного ладу особливо впливають на поглиблення в свідомості громадянства оцих шкідливих явищ, я гадав би, що уряду слід з особливою уважніс­тю та обачністю і педагогічно-державною дале­козорістю оцінити ці явища і не „по-казьонному", а по-державному над ними застановитись, щоб хоч почати їх усовувати: та невтралізувати. Оскільки потреба такої праці є необхідною в державних цілях, видно хоч би із того, що маємо занадто багато ворогів нашої ідеї і концепції державної, бо­ротьбі з котрими не уділяємо відповідного значення. Не кажу вже про те, що за браком преси своєї, не підготовля­ємо громадянства до розуміння ним певних лі­ній і фактів урядової політики, що є обов'язком кож­ного уряду, коли він не хоче панувати тільки за допомогою фізич­ної сили, мало звертаємо уваги на спростування неправдивих звіс­ток і інсинуацій, що так щедрою рукою виливаються і на цілий уряд, і на окремих представників його з боку різних недисциплінованих угруповань українських і окремих політичних діячів, не кажучи вже про цькування з боку явних ворогів нашої державности.

Читаючи уважно звіти наших послів, чимало знаходив у них цікавих інформація і ширших науково опрацьованих характеристик життя і загальноевропейського і окремих держав . . . [кінець слова нерозбірливо] моментів у ньому, — цікавих не тільки для міністра з[акордонних] спр[ав] чи уряду, але й для нашого гро­мадянства, яке треба в цьому напрямку виховувати, а тим часом таких інформацій даремно шукав я в тому органі, який видаємо для того ж самого громадянства. А завдяки цьому губимо, звичайно, одну з можливостей боротьби успішної з анальфабетизмом політичним та невихованістю наших громадянських кругів.

Коли я домагаюсь од уряду більшої енерґії в зазначеному ви­ще напрямку, то конкретизацію її убачаю не лише в заходах, на­правлених до використовування матеріялів, у розпорядженні М[іністерства] Закордонних] Спр[ав] маючихся, на шпальтах „Три­буни" чи якогось іншого доступного нам видання. Розумію її шир­ше, уявляючи, що М. 3. Спр[ав] повинно виявити ініціятиву в підготовці для загального вжитку українського гро­мадянства, і тепер, і на майбутнє, такого літературного і наукового матеріялу, за допомогою котрого можна би було справу усвідомлення його в питаннях міжнародніх відносин та виховання політично-державного поставити на справжній солідний ґрунт. М. 3. Спр[ав] повинно не забувати ані на одну хвилину, що при поверненні на Україну треба в цьому напрямку заопікуватись і потребами нашої університетської молоді, яка примушена буде звертатись в задоволенні цієї по­треби до російських чи якихось інших джерел, з погляду державно-українського неодповідних і тенденційних.

Не маємо майже жодної перекладної літерату­ри з обсягу міжнароднього права; не маємо головних мирових трактатів в перекладі на українську мову і в виданнях для широкого вжитку; не маємо україн­ських підручників по міжнародньому праву; не маємо, нарешті, науково опрацьованої історії між народніх зносин України в минулому за часів князів­ства, чи пізніш — гетьманів, тоді як без знання цієї історії не мо­жемо вірно провадити і творити новітню нашу історію, щодо між­народніх її авспіцій. Тим часом все це треба мати, бо того вима­гають інтереси державні і вірне розуміння нами тих обов'язків, що їх ми повинні виконати, аби не засудили нас молодші покоління за нашу недалекозорість та політично-державну нашу обмеженість. Не думаю я, щоб хтось поважно міг думати, що з Міністерства За­кордонних Справ я хотів би, накидаючи йому такі завдання, тво­рити історико-політичний чи науково-видавничий інститут. Я хочу, щоб М. 3. Спр[ав] вірно розуміло свої обов'язки, змісту яких я не можу вичерпати одним тільки виконанням з його боку адмі­ністративно-державних функцій. В порушених справах воно по­винно виявити творчу ініціятиву, викликати її серед певних кругів і окремих осіб, направивши її по певному напрямку, нами, Міні­стерством, офіціяльно чи неофіціяльно (значення не має) обмір­кованому і опрацьованому. А маючи у себе такого компетентного з наукового боку знавця міжнароднього права, як проф. Ейхельман, воно може поставлене мною йому завдання перевести в жит­тя не кустарно, а солідно-науково. Коли б, скажемо, така про­грама літературо-наукових праць з обсягу міжна­роднього права, міжінародніх відносин, українсько-міжнародніх сто­сунків, була уложена і оголошена в ,,Укр[аїнській] Триб [уні]" та в інших українських виданнях, то будьте певні, що знайшлися б серед нашої еміґрації і в Польщі, і далі за кордоном, і перекладчики, і самостійні автори, які охоче відгукнулися б на заклик і чимало зробити б могли, і то за порівнюючи короткий час, в справі збільшення української літературної про­дукціївласне тої галузі її, яка так повинна цікавити Міністерство Закордонних Справ і значення котрої з державно-широкого погляду ми тепер вже повинні належно зрозуміти. Ду­маю я, що й видавці для таких праць — чи оригіналь­них чи перекладних — могли б знайтись, бо рахувалися вони б з попитом на таку літературу чи то тепер, чи в ближчому майбут­ньому, а значить, і витратити певні суми на це не лякалися б!

Виконавши це завдання, ми тим самим виконали б один із обов'язків нашого покоління перед нашою державною справою і нашим громадянством, допомагаючи йому вчитись, більше знати, а значить і виховуватись, себто роблячи те, що повинна робити кожна, вірно розуміюча своє завдання, державна влада.

Прошу мене повідомити про Ваші заходи в порушеній спра­ві, а провізорично-опрацьовану програму, дотичну неї, прислати мені раніш для ознайомлення.

 

Петлюра

23/ХІІ 1921 р. Б.

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО ГЕНЕРАЛА-ХОРУНЖОГО МИКОЛИ УДОВИЧЕНКА*

 

П.  Генерале!

 

Я ознайомився з проспектом Вашої праці, долі нашої війсь­кової справи присвяченої. Проспект цей вважаю укладеним пра­вильно. Нічого я не міг би добавити до нього. Коли Вам пощастить відповідним чином опрацювати той матеріял, який мається у Вас, то наша література історична матиме корисне джерело для майбутньої історії нашої новітньої державности. Та які б широкі завдання Ви собі не поставили, яким би різнома­нітним історичним матеріялом для теми своєї не володіли, я радив би Вам надати своїй праці характер мемуарів без претенсій на написання „об'єктивного нарису" пережитих нами років дер­жавної боротьби. Якщо Ваша праця носитиме мемуарний харак­тер, якщо вона не претендуватиме на більше ніж те, що сьогодні можна дати, то значення її буде куди більшим для історичної правди, в порівнянні з такими quasi істо­ричними працями, якими, скажімо, „обдарував" нашу літературу Винниченко („Історія відродження нації"). Завдання авто­рів, що сьогодні пишуть про недавні часи нашої боротьби, подати якнайбільше фактів про неї, зберегти якнайбільше доку­ментальних матеріялів, дотичних галузів та сторін нашого державного будівництва. Очевидна річ, що спогади, в фор­мі мемуарів опрацьовані, учасників цієї боротьби, [є] також цінним джерелом, з якого пізніш історик буде користуватись  для ширшої об'єктивної оцінки ще  не  за­кінченого  процесу в житті нашої нації.

Моє побажання продиктоване, як бачите, поважними мотива­ми, бо я хочу, щоб книжка Ваша не була історичним памфлетом, тенденційним нарисом чи відгуком засліпленого партійністю чи гуртківством світогляду, а правдивими, „неліцепріятними" мемуарами активного учасника боротьби за нашу держав­ність; тоді її будуть читати охоче і охоче користуватись будуть нею пізніші історики.

Ясна річ, що Ви повинні дати в своїй праці не тільки сухі фак­ти, а і пояснення-освітлення їх, може їх генезис, розвиток, може логіку подій — такою, якою вона здавалась Вам, такою, якою вона повинна бути на Ваш погляд. Це — діло вже Вашого світо­гляду і Ваших думок на нашу державну справу.

В світлі цього світогляду певні факти будуть мати і певне значення — позитивне чи неґативне. І нав'язувати тут Вам мої власні думки було би непотрібним і недопустимим. Очевидна річ, що і в оцінці моєї персони Ви повинні бути правдивим: що було чи є в моїй особі, в моїй діяльності неґативне, те треба так і осві­тити, не замазувати, а на світло денне витягти. Коли Ви знайдете щось в моїй діяльності доброго слова варте, то і тут будьте вірним правді, своїй власній совісті. Не прибільшуйте, але і не зменшуй­те. Залишайтеся вірним правді, як Ви її розумієте. Хочу тут тільки одне зазначити. Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь, бо маю в Бозі надію, що мене і мою діяльність пізніш краще і вірніше зрозуміють, як су­часники. Не хочу я виступати ні з полемікою ні з спростуванням проти тих глупих, тенденційних закидів, які поробив, скажімо, Винниченко, або Христюк в своїх „працях", історії на­шого відродження присвячених. Не час це робити, та й автори їх одійшли од боротьби і ледве повернуться до ак­тивно-відповідальних ролей, тоді як я ще залишаюсь на сторожі і не швидко з своєї варти уступлю. Отже дечого я ще й не мо­жу нікому сказати, бо це було би несвоєчасним, а в дечому, може б, і пошкодило справі. А проте я вважаю потрібним кілька пояс­нень до пережитого вже нами подати для того, щоб за допомогою їх деякі етапи нашої боротьби були представлені відповідно їх зна­ченню, щоб мені не приписували того, чого я не мав, або [в] чо­му я не винен. Отож, не нав'язуючи Вам, як автору задуманої Ва­ми праці, нічого персонального, власного, я хочу тільки дати для Вашого зрозуміння кілька уваг, які, може, не зайвими будуть для Вас там, де йде річ у Вас про певні історичні вже події, в яких я ту чи іншу ролю відогравав.

Тяжко і боляче мені повертатись до пережитого. Але це тре­ба робити в інтересах історичної правди.

А. Для мене вже з початку нашого руху ясним було, що наші національно державні змагання повинні перейти довгі щодо терміну і тяжкі своїми пробами митарства, поки ці змагання в пев­ні державні форми скристалізуються. Всі з'їзди українські, в то­му числі і військові, були для мене показником не сили (реальної і зорганізованої) нашого народу, а демонстрацією націо­нальних емоцій, які ще треба було мільйонним масам в собі усвідо­мити і які повинні шляхом послідовної боротьби перетрансформувати[ся] в певні вольові рухи української нації, в певні акти боротьби за свої національно-державні змагання. Спочатку я мав ілюзію, що ці з'їзди можна використати для організації націо­нальної сили. Але швидко переконався, що вони тільки „празникова одіж", і що треба шукати тих, хто чорною роботою держав­ною уміє творити певні реальні цінності, їх, таких елементів, було дуже мало. Наші тодішні лідери були або фантасти, або демаго­ги, або наївні люди, що вірили в силу революцій, в чудотворність їх. Вони партійні інтереси ставили вище державних, персональні моменти вище загальних. Відшукати середню лінію — „равнодействующую" — тут було дуже тяжко, бо засліпленість партій і гуртків ставала на перешкоді цьому, заважала працювати, а часом пригноблювала так, що хотілось не раз скинути з себе ярмо одповідальної праці і перейти до звичайної ролі рядового учасни­ка боротьби. Обставини, незалежно од моєї участи і волі, скла­лись так, що коли я попробував одійти на бік і взятись до цієї чор­ної праці в земстві, з мого святого бажання нічого не вийшло, бо діялектика української боротьби непереможною силою примусила мене знову взятись за роботу. Партійна засліпленість все заздри­ла, все запідозрювала: дійшло до того, що мені не давали грошей на організацію Коша Слобожанської України. — Я бачив, що українські партії мають силу революційну, деякі розкладову, а творчої, організаційної не мають. Я бачив, що вони не усвідомили собі головного: чи Україна, як самостійна держава, повинна в своїй закордонній політиці спиратись на Европу чи на Москву — Азію? Виявилось, що азійська спадщина в нас — занадто ще сильна: с.-р., частина с.-д. (Винниченко) перевагу давали Москві, а не Европі. Спиратись треба було на Европу, яка, до речі, нас не знала і не розуміла, одночасно треба було творити власну силу. Чим скоріше у народу нашого скристалізуються почуття незалежности од Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну.

Б. Від того часу, коли до світової війни ув'язалась Америка, я був переконаний, що війну виграють не німці, а Антанта. Я хотів створити фронт, хай би він був розбитий мілітарно тимчасово, все одно ми виграли б потім політично. Але „божевільство", неда­лекозорість, недержавність наших тодішніх політиків, як от Грушевський, Винниченко і абсолютна нікчемність, Голубович, на­правили наш курс на іншу дорогу... Ми досі покутуємо за цей блуд бо альянти і досі ще не можуть нам забути „зради" нашої. . . Змагаючись провести іншу борозну нашої політики, я не міг спи­ратись тільки на військо, а і на громадянство, але останнє було дезорганізоване Грушевським і не підготовлене до того, щоб зрозу­міти вірно інтереси народу свого в міжнародніх авспіціях. У зв'яз­ку з цим, наше порозуміння з поляками в 1920 р. треба розгляда­ти як тактичний хід для встановлення зв'язку з Европою, неза­лежно од того, що цей акт був актом спасіння для дальшого про­вадження нашої боротьби. Ризький мир зробив антракт в остан­ній, але логіка подій доведе до анулювання цього миру і до даль­шої боротьби за нашу самостійність. Тимчасове визнання нас нім­цями було штучним і переворот Скоропадського з актами, що по­тім відбулись: (порозуміння з Красновим, федерація з Росією) доказали оскільки це визнання було нещирим і нетривалим. Я ду­маю, що взагалі орієнтація деяких наших кіл на Німеччину є ве­ликою помилкою, яка ще дорого нам коштуватиме: Німеччині потрібна ціла Росія, а не Україна.

В. Для мене важним було схоронити ідею державності і повагу до ідеї уряду. Хай останній несовершенний, хай робить по­милки, але зміняти його шляхом переворотів було би помилкою. Той, хто піднімає меч, од меча гине. Я кілька разів міг би успішно „розганяти уряди", але не робив цього, бо гадаю, що, особливо в молодій державі це привело би до внутрішньої деморалізації. В зв'язку з цим, я вважаю абсолютно недопустимими генеральські деякі чи отаманські інтенції до переворотів. Це зробило би армію цяцькою, сліпою зброєю в руках окремих осіб і розклало б її. Че­рез це я задавив болбочановщину, оскілковщину, розоружив Бож­ка, усунув Ом [еляновича]-Павленка і, очевидно, і далі так буду поступати, хоч думаю, що почуття державної дисципліни досить вже засвоєно командним складом і до якихось мір крутих зверта­тись не прийдеться, хоч, звичайно, не одмовлюсь од них, коли в ін­тересах державних цього треба буде вжити. В справі організації армії я все керувався мотивами державними, бажаючи створити національну силу, на яку міг би опертись народ в своїх державних стремліннях. Мені заважали і ще заважають створити цю силу і наші політичні партії і деякі генерали, „по нерозумінні своєму". Перші мавпують французький зразок, забуваючи, що розмежу­вання функцій Головного Отамана від президента може наступити лише після замирення України. Другі, не маючи правильної уяви про методи будівництва держави, іґнорують аксіому: талановитий генерал може командувати операцією, може виконувати і пропо­нувати, але повести „душу" козака, армії до бою не може, бо для цього він не має в собі одної риси: він не персоніфікує собою душі нації і волі її державної. Непомітно, твердо і послідовно  я все таки йду до підпорядкування армії державній дисципліні і думаю, що доведу цю справу до кінця. Вважав би найщасливішою хвилиною мого життя передати своєму заступникові армію національну, дисципліновану, опору і підставу держави.

В минулому я керувався різними прийомами, щоб створити цю силу. Може декому ці прийоми здавались незрозумілими, недо­цільними: як от інспектура чи випадкові формування (отаманів), ,але в той момент, при певних історичних обставинах, при данних обставинах, ці засоби, на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що отаманщина свою службу відслужила, і свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив, як „пережиток", одрізав її, як відрізують сліпу кишку. Те саме можна сказати і про інспектуру. Часто серед певних навіть наших генералів і старшин мені доводилось чувати неправильну оцінку згаданих явищ в жит­ті армії і в моєму керуванні нею. Це пояснюється тим, що вони не засвоїли собі національної доктрини в організації молодої армії, якої не можна творити трафаретами реґулярщини та певних зраз­ків, забуваючи про вимоги часу і історичні ситуації. Тільки маю­чи це на увазі, можна більш-менш вірно оцінити мою позицію в певних питаннях нашого військового життя, які сьогодні загу­били свою вагу, але в минулому на певних етапах нашої бороть­би відогравали своє значення. Ясна річ, що не завжди і не всі, на­віть ближчі мої співробітники, розуміли мене і виконували та здійснювали мої пляни. Дехто формально або механічно розу­мів мої принципи, мої директиви. Дехто використовував їх для персональної амбіції, або для власних цілей (Волох), але в умовинах моєї праці не було фізичної можливости паралізувати шкід­ливі наслідки в діяльності окремих підвладних.

Це звичайне явище, яке повторюється в історії: до чистого пристає брудне, річка виносить намул: коли пригадаємо паралелі нашої історії, то побачимо, що Хмельницький мав свого Хведоровича, який, будучи наказним гетьманом, підняв бунт проти Хмель­ницького. Якщо Ви захочете провести ці паралелі в своїй книж­ці, можете скористуватись з праці Липинського. Ви побачите, ос­кільки Болбочан, Божко, Мордалевичі, навіть Ом [елянович]-Пав­ленко і просто Павленко (авіатор, що літає ввесь день в минулому) , навіть Сальський мають своїх прототипів і не можуть зрозумі­ти великої ідеї будівництва нашої держави, не можуть збагнути, як тяжко вести вперед її, якої обережности, розважности треба додер­жуватись, щоб провести її серед лябіринту неоформленої волі наро­ду, складних обставин міжнароднього характеру і неповаги до тих, хто оддає їй і свій мозок і душу свою. Ці люди часто за деревами не бачать лісу, задовольняються сьогоднішнім днем, не хочуть по­бачити перспективи завтрашнього дня і заздалегідь приготува­тись до несподіванок. Та проте я певен, що й з цією завадою впо­ратись і дати собі раду пощастить.

Г. В справах територіяльно-державних я керувався і керуюсь принципом соборности України. Основою державности повинні бути Центральна Україна — Наддніпрянська, а не периферія, частина її. Коли об’єктивні обставини складаються так, що сьогодні соборности, етнографічно-територіяльного принципу нації не можна здійснити, було би божевільством в угоду максималізму територіального одмовлятись од державної самостійности на тих землях, де цю самостійність можна зреалізувати.  Якби таким шля­хом, яким хотів іти Грушевський в цій справі, йшла Італія, Румунія, Югославія, то вони ніколи б не створили своєї державности. Державні мужі цих країн рахувались з реальними силами нації, з тим, що вони можуть зробити, а у нас хотіли або все, або нічого, хотіли волю політиків Галичини (3,5 мільйони) накинути цілому  українському народові. Я був і є прихильником реальної політики — можливих осягнень, а не фантастичних інтенцій. Це не значить, що я одмовляюсь од ідеалу нації. Він буде здійснений, не може не бути здійснений, але реальну підставу для цієї муравлиної національної праці,  розрахованої  на  кілька  деся­тиліть,   повинні дати не політичні діти, до яких я причисляю і деяких сивих професорів, а  люди  діла  і реальних осягнень. Коли ці уваги не забувати, то в світлі їх можна справедливо оці­нити, якою неправдою є та груба лайка і тенденційні обвинувачу­вання, що їх, як „з рога ізобілія" сипалось і сиплеться на мою голову з боку галицьких політиків. Засліплені парафіяльним провінціялізмом, вони не відають, що творять. Очевидна річ, що я маю досить в собі опорної сили не зважати на брехні і інсинуації і йти далі дорогою випробуваного реалізму і наддніпрянського центра­лізму, який врешті-решт, раніше чи пізніше, приведе до об'єднан­ня українських земель, себто до фактичної соборности. Мені тяжко згадувати деякі непоправні факти, що нанесли тяжкий удар не тільки ідеї нашої державности,  але загальмували і справу спеціяльно галицьку. Факти ці стались супроти моєму бажанню. В марті місяці   1919 року я одвідав наш галицький фронт. Ознайомившись з ситуацією я прийшов до висновку, що фронт заломить­ся, бо Галичина забльокована з усіх боків. Довідавшись, що я при­був в Галичину, антантська комісія в Варшаві приїхала, щоб по­бачитись зо мною. На чолі з генералом Бартелемі вона приїхала до Ходорова, де в штабі відбулось побачення. Комісія пропону­вала певну роз'ємчу лінію. Хоч вона не відповідала в цілому інте­ресам галичан, але я настоював на прийнятті її, бо цим досягли би ми: а) фактичного визнання України з боку Антанти; б) отри­мали би можливість створити бази для підвозу амуніції з Европи і в) оперлися б фактично на Европу в нашій тодішній боротьбі з большевиками, себто з Москвою. Галичани за допомогою Омеляновича-Павленка, який ніколи не орієнтувався в державних справах, відкинули ці умовили, хоч я їх і попереджав про корпус Галлера, що формувався у Франції. Галицька Армія потерпіла поразку. Біля Тернополя уже по моїй пропозиції, після перего­ворів ген. Делібіча, Польська Армія затрималась і готова була розпочати переговори, але провокаційна „офензива" Грекова зно­ву попсувала справу. Результати її відомі, і коли тепер Греков редаґує провокаторську „Україну", то його роля виясняється. І я мав свої дані, коли взагалі не мав віри до цього підозрілого гене­рала, якого мені політичні партії з такою настирливістю все на­кидали. Я пригадую ці факти постільки, поскільки хочу ними ілюструвати не тільки розбіжність української політичної думки, але й те тяжке становище, в якому спеціяльно я від кількох літ перебуваю, намагаючись прищепити українському громадянству певну політичну концепцію.

Д. Це справа незвичайно тяжка. Приходиться мати діло з невиробленою державною ідеологією нашого суспільства, яке лише в тяжких катастрофах, в пробах різних може, як в горнилі страж­дань, її вияснити собі та засвоїти . Що ж говорити про початки на­шого руху 1917-1919 pp., коли „кожен молодець на свій образець" думав, і коли я мав до діла з масою, що не знала чого вона хоче, за що боротись буде. Мені здається іноді, що воюючи за самостійну Україну на Україні, часом при „невтралітеті" самого українсь­кого народу, ми, як ті біблійські жиди, лише в цих войовничих митарствах, врешті пізнали самих себе, пізнали чого ми хочемо і за що боремось. Політика москалів на Україні, з їх „чрезвичайками", „продналогами" допомогла нашому народу до певної міри себе самоопреділити. В неясних контурах я передбачав ще в 1917 році цю тяжку долю, яка очевидно ще не скінчилась, але більшу час­тину котрої ми вже пережили. Я свідомо пішов на цю невдячну дорогу, думаючи, що тільки вона одна може привести нашу націю до її державного „Ханаана". В цій подорожі, коли місяць можна вважати за рік, можна було б дещо скоротити, зменшити, але я залишаюсь при тій думці, що приспішувати щось — це значить нереально робити, „всякому овощу є свій час!" Накидати наро­дові передчасно форми державности було б небезпечним, вони не витримали би іспиту, а сама ідея державности скомпромітувати себе могла б на довгі роки! Я передбачаю ще деякі нові усклад­нення в реалізації нашої державної ідеї, але, готовлячись витри­мати їх, не гублю ні віри, ні надії на те, що ідеал нації буде здійс­нений. Тільки прийдеться його здійсняти вже за допомогою наро­ду, який пізнав свої помилки, а також за допомогою певної війсь­кової сили, здорові в цілому кадри котрої ми маємо в особі невели­кої, але цінної армії (за дротом перебуваючої).

Ясна річ, що вивчення, освітлення пройдених нами етапів бо­ротьби — дуже потрібна річ. Треба уникати тільки тих скороспі­лих епітетів та висновків, яких допустився в оцінці подій і окре­мих осіб ген. Капустянський. Нам потрібна література історична — книжок багато, багато, за допомогою котрих могли б не тільки про пережите нами згадати, але й уникнути помилок в майбут­ньому.

Ставте до своєї праці суворі вимоги, і тоді вона виграє щодо змісту і цінности своєї.

А взагалі хай Бог України помагає Вам у Вашому намірі на­шу військову боротьбу за ці роки представити якнайширше та найправдивіше.

 

Петлюра

 [1922]

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пе­тлюри в Парижі. Вперше цей лист був надрукований в журналі „На Слідах", Онтаріо, Каліфорнія, 1955 p., ч. 1, під заголовком „Лист Го­ловного Отамана Симона Петлюри до одного з його генералів". Імени адресата не подано, бо в ориґіналі воно було викреслено. У тому ж жур­налі, 1955 p., ч. З, був надрукований лист до редакції ген. О. Удовиченка, який пише, що лист Петлюри був написаний до його брата, генерала-хорунжого Миколи Удовиченка; під час перебування у таборі Каліш у Польщі він почав писати спогади і проспект їх послав С. В. Петлюрі, прохаючи його подати свої думки. У відповідь він дістав вищенадрукованого листа без дати. Ген. М. Удовиченко закінчив свої спогади, але рукопис пропав разом з усіма матеріялами Бібліотеки ім.. С. Петлюри в 1940 році.

Каленик Лисюк, видавець журналу „На Слідах", одержав ориґінал листа від ген. М. Омеляновича-Павленка 1929 року, пізніше, після на­друкування його, передав до Бібліотеки ім. С. Петлюри. На звороті останньої сторінки листа написано: „Одержано мною в 1922 році. М. Удовиченко".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДО ПАНА ГОЛОВИ РАДИ МІНІСТРІВ ТА МІНІСТРА ЮСТИЦІЇ А. М. ЛІВИЦЬКОГО*

 

    ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ

         УКРАЇНСЬКОЇ

НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

     Липня 21/дня 1922 р.

               Ч. 269.

 

Ознайомившись з надісланим Вами мені листом до Вас пред­ставника ОЦУКСА Горбаня з приводу заборжености кооперації урядові, а також з ухвалою Ради Міністрів від 7 липня б. р. з дорученням цієї справи міністрові фінансів П. Чижевському, я знаходжу необхідним, аби в державних інтересах Рада Міністрів при­йняла більш конкретну і рішучу постанову, визначивши певну осо­бу для конкретних розрахунків з кооперативами і поставивши ос­таннім стислий термін, до которого вони мають вирівняти свої заборження до уряду.

Одноразово з цим, повідомляю Вас, що в оправі грошових взає­мовідносин між урядом та кооперативами я неодноразово звертав­ся листовно до нашого посла п. Василька, який найбільші має зносини з представниками кооперативів п. п. Барановським, Гор­банем і Ковалем на предмет впливу на кооперативи в полагоджен­ні цієї справи.

З останнього листа п. Коваля до п. посла Василька від 29 червня б. р. (копія якого при цьому Вам надсилається), я вбачаю, що пануючі в колах ОЦУКСА взаємовідносини дають нам дуже мало ґарантій на виконання кооперативами своїх до уряду взає­мовідносин.

Звертаючи на це Вашу увагу, Пане Прем'єре, я разом з тим рахую необхідним, аби Ви, яко генерал, прокурор, зібрали увесь маючийся у нас матеріял в цій справі, з'ясувавши всі моменти в взаємовідносинах кооперативів до уряду на предмет притягнен­ня їх в майбутньому до судової відповідальности і на предмет прийняття зараз всіх необхідних заходів, які зазначені в листі пана голови правління Централу Коваля, аби заздалегідь запо­бігти й надалі тій компромітуючій діяльності представників ко­операції за кордоном, яка шкодить нашій державній справі.

Про Ваші заходи в цій справі прошу мене своєчасно повідо­мити.

 

Петлюра

Посвідчую:   Керуючий   Справами  Директорії  Миронович

 

*Друкується з копії листа, що зберігається в Бібліотеці їм. С. Пет­люри в Парижі, архів Є. Бачинського.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО В. К. ПРОКОПОВИЧА*

 

                        Шановний Вячеславе Констянтиновичу!

 

Прошу з ген. Юнаковим вияснити можливість включення до програми нашого провізоричного Вільного Університету в та­борах і певних військових дисциплін. Генерал міг би обміркувати певні проекти, дотичні справи, і заздалегідь приготувати їх.

Гадаю, що дискретність він збереже.

З повагою,

Петлюра

6/VIII 1922 р. Б.

 

*Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри.

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО ГОЛОВИ ДИПЛОМАТИЧНОЇ МІСІЇ В ГОЛЛЯНДІЇ ТА БЕЛЬГІЇ А. ЯКОВЛЕВА*

 

Пане После!

 

Я отримав доклад Ваш од 7 серпня 1922 р. ч. 274. Справи, порушені цим докладем, вважаю невідкладними і тому доручив прем'єру А. Лівицькому якнайскорше полагодити їх, аби Ви мог­ли з відповідними формальними пленіпотенціями виступати під час пертрактацій з представниками Комітету Оборони Бельгійсь­ких Інтересів в Росії. Буду дбати, щоб так потрібні Вам папери вислано було на Ваші руки своєчасно.

Звертаючись до суті порушеної справи, вважаю за необхідне подати Вам кілька уваг.

Для мене давіно ясною та непідлягаючою сумніву була по­треба „матеріялізувати" витичні лінії нашої дипломатичної праці за кордоном шляхом заінтересування закордонного капіталу в різ­них українських підприємствах. Певного роду льготи для закор­донного капіталу, ґарантовані відповідними договорами та ком­пенсаціями, являються, очевидячки, conditio sine qua non успішности переговорів з відповідними урядами та приватними фінансово-промисловими об'єднаннями. Можу з певністю сказати, що коли б в 1920 році (весною і восени) наша дипломатія дала б ба­жані договори, а разом з ними амуніцію — рушниці, гармати і т.д., — то сьогоднішнє становище на Україні виглядало б інакше, а ме­ні не довелося б одповідати Вам з еміґраційного центру. З огляду на це, слід всіх сил вжити для того, аби розпочаті Вами перегово­ри допровадили до бажаного кінця.

Щодо поданого Вами пляну переговорів з Комітетом, то в ці­лому вважаю його за „приємлемий", беручи на увагу прецеденти переговорів з большевиками в Газі і позицію, на якій в цій справі стоїть зокрема Франція та Бельгія. Те, що ці контраґенти вимагали од совітської делеґації, те очевидячки, запропонують вони і всякому іншому уряду на території б. Росії. І, очевидячки, кожний уряд примушений буде такі пропозиції, — хоч би тяжкими аж он як були! — прийняти, бо іншого виходу для нього бути не може, бо економічне становище зруйнованих большевицькою господаркою країн є до такої міри тяжким, що без чужої до­помоги направити його абсолютно неможливо. Суть справи полягатиме тут тільки в тому, щоб зобов'язання, які в цій справі примушений був би підписати зокрема уряд український, не були такими вже тяжкими, — щоб не повернули нашу Україну в факторіюм для безоглядної експлуатації чужинців, що, як Ви знаєте, може допровадити до загрози її державному існуванню.

Спиняючись на тих конкретних пропозиціях, які Ви провізорично накреслюєте для нашого контраґента з нашого боку, я га­даю, що в майбутньому певні заперечення може викликати пакт про відшкодування за ті шкоди, що потерпіли їх чужинці під час війни нашої з москалями 1918-1920 pp. Біля цього пакту майбут­ній український парлямент буде голову собі ламати і уникати од санкцій тих підписів-зобов'язань, що їх міг би сьогодні дати пред­ставник нашого уряду. Щодо інших пактів — прийняття частини боргів припадаючих на нас з боргу б. Росії, признання боргів місцевих самоврядувань, признання права власности на будинки концесії, то тут не може бути мови про неґацію. Щодо признання нових концесій, то вони і тим більше являються бажаними з оггляду на потреби відбудови України.

Зформульовані Вами зобов'язання, що їх мав би на себе при­йняти Комітет в стосункові до нас, я вважаю вірними.

Може б слід було де в чому більш докладно конкретизувати, а також добитись утворення Комітетом чогось подібного до консорціюму, який би поставив собі метою організацію великої позич­ки для нашого уряду, певна частина якої цілковито пішла б на потреби організації влади і спокою та порядку краю. Думаю, що цю частину слід вичислювати не менш, як 50%. З неї певний від­соток прийдеться затратити на придбання амуніції, одежі для вій­ська тощо. Комітет, настроєний до певної міри „пацифістично", мусить зрозуміти, що без організації порядку, — а це вимагає і організація озброєної сили, — ніяка програма відбудови та вико­нання нами зобов'язань різних є немислимою. Навпаки, треба до­водити, що отримання нашим урядом вже тепер сталої квоти для його роботи за кордоном, наблизить і час повороту його на Укра­їну з усіма випливаючими з цього факту наслідками, бажаними для нашого контраґента.

Цілком слушним було б, аби для переговорів в справі фінан­совій приїхав до Вас і міністер Чижевський.

Апробуючи, загалом, напрямок розпочатої Вами праці, прошу, П. После, звернути увагу на політичний бік праці. Оскільки я знаю, питання про події в Росії, себто визнання нашої суверенности, не є фактом рішеним в очах французів і бельгійців, що ще рахують­ся з одіюмом „великої неділимої Росії". Думаю, що Ваша праця, П. После, з Комітетом мусить тут проводитись і певною кампанією в бельгійсько-французькій пресі, ажурно, але послідовно перепровадженої. Визнання Американськими Північними Штатами Латвії, Литви, Естонії може бути Вами використано належним способом.

З мого погляду Европа переживає період дезілюзій спів­робітництва з большевиками. Дотеперішні пляни цього співробіт­ництва запропоновані Л. Джорджем, виявляють свою нереальність. Нашим завданням є використати переломовість сучасної доби і нахилити рішаючі круги Европи до більшого активізму та ініціятиви в розвіданні проблеми Сходу. Розпочаті Вами пере­говори з Бельгійським Комітетом вважаю одним із відповідних засобів для цього, а здійснення їх було б для нас і для Евро­пи виходом із заплутаного становища. Необхідні матеріяли і упов­новаження п. прем'єр Лівицький вишле Вам після виготовлен­ня їх.

Тим часом прошу прикласти всіх сил для успішного прова­дження прелімінарних переговорів.

 

З пошаною

Петлюра

14/VIII — 22 р.

 

Прошу своєчасно інформувати в справах дальшого перебігу Ваших переговорів.

 

З ориґіналом згідно: Міністер фінансів

 

* Друкується з копії листа, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО МІНІСТРА ФІНАНСІВ П. І. ЧИЖЕВСЬКОГО*

 

Пане Міністре!

 

Пан прем'єр Лівицький має Вам, з мого доручення, переслати копію листа посла Яковлева в справі переговорів з Бельгійським Комітетом. З огляду на вагу справи прошу через Раду Міністрів провести ті постанови, які потрібні п. Яковлеву. Незалежно від цього, необхідно виготовити інструкцію йому для переговорів і спи­сок тих концесій, які він потребував би, згідно з його листом. Під час своїх нарад з Радою Міністрів, як Ви пам'ятаєте, я вимагав ре­альної програми уряду в справі відбудови взагалі, а концесій зо­крема. Отже тепер ця справа набуває реальної ваги. Прошу подбати про виготовлення програми, а перед висланням послу Яковлеву передати її мені на затвердження.

Послу Яковлеву я послав листа, з копією якого Ви ознайо­митесь в прилозі. Гадаю, що Вам прийдеться в скорому часі по­їхати до Брюселлю — тоді, може, спільно з Яковлевим посунете цю справу наперед. До цієї подорожі треба належно приготови­тись, що прошу на увагу взяти.

Взагалі ж прошу формальні моменти, про які згадує посол Яковлев, полагодити якнайскорше і подбати про те, щоб Рада Міністрів не проволікала так важливої справи.

 

Петлюра (в. п.)

14/VIII — 1922 р.

З ориґіналом згідно: Міністер фінансів

 

* Друкується з копії листа, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі, архів Є. Бачинського.

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО А. М. ЛІВИЦЬКОГО*

 

Пану Прем'єр-міністру

 

Пане Прем'єре!

 

З чергових справ, звертаю Вашу увагу на ненормальності, що я їх убачаю в стосунках між Міністерством Закордонних Справ і нашими закордонними представництвами. Ці стосунки випадкові і малоавторитетні для обох сторін. Посольства скаржаться, що вони майже нічого од свого Міністерства не отримують, особливо ж інформаційного матеріялу про становище на Україні. З копії листа посла Яковлева, яку пересилаю Вам, побачите, що на цьо­му ґрунті нам загрожує велика небезпека, посли не мають ніякого матеріялу, що ним могли б оперувати в своїй діяльності. Я кілька разів звертав на це увагу уряду (особливо коли був в Тарнові), але, на жаль, не бачу результатів. Ні Міністерство Внутрішніх Справ, ні Міністерство Народнього Господарства не дають даних, малюючих стан на Україні. Коли й далі так пасивно ставитись будемо до зазначеної справи, то наслідки нашого перебування в сучасній конфіґурації будуть катастрофічними для нас.

Пане Прем'єре, коли Ви читаєте переписку між послами а мі­ністрами, то побачите, що зміст її вичерпується „взаємною пікіровкою" та формальними „передрягами". Міністер Чижевський оспо­рює, прим., видачу грошей Сапіцькому (його ж урядовцеві) пос­лом Васильком тоді, як цей урядовець без копійки сидить. Врешті треба з'ясувати собі, що посол є не тільки урядовець Мін[істерства] Зак[ордонних] Справ, а представник уряду в цілому і пови­нен керуватись його інтересами — суперечного міжвідомственного характеру.

Зокрема зверніть увагу міністра Морозовського на те, що його департамент політичний не дає матеріялу, так потрібного для нас, в справі сучасного становища на Україні. Звертаю Вашу увагу також і на те, що наші представництва закордонні не приси­лають своєму міністерству докладів про життя місцевих укра­їнських колоній, а ми довідуємось про це з випадкових джерел — од персональних знайомих. Завжди поясненням малої поінформованости уряду в становищі на Україні було посилання на брак грошей. Може тепер це пояснення вже одпаде.

До речі, чи працює Мурський? Я нічого досі не бачив з його бюлетенів чи інформацій. З копії листа Стрижевського бачити можна, що збори пожертв на наших інтернованих йдуть добре. Селяни волинські, і вони розцінюють акцію по-своєму: вони гада­ють, що це „Україна будується", і тому жертвують більш щедро, маючи свої міркування і надії, зв'язані з цією справою. Долучаю копію листа посла Яковлева і Стрижевського до мене.

 

Петлюра

4/Х — 1922 р.

 

З ориґіналом згідно: Директор канцелярії голови Ради Народніх Міністрів [підпис неясний]

 

* Друкується з копії листа, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі, архів Є. Бачинського.

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО СМАЛЬ-СТОЦЬКОГО*

 

П. Послу д-ру С.[?]  Смаль-Стоцькому

 

Пане После!

 

Цей лист мій до Вас не переслідує цілей політичних безпо­середніх. З останніми він має лише посереднє значення. Турбуютьмене  вже    сьогодні   можливості  і  комплікації   завтрашнього дня і майбутнього. Знаю, що система большевицька упаде. Навіть польські дипломати, що до недавнього ще так вірили в довготривалість влади і системи большевиків, сьогодні в персонально-при­ватних балачках значно зменшують терміни і строки перебування біля влади большевиків. Те саме свідчив мені в інтимній розмові Д. С. Мельґунов, російський історик, редактор журналу „Голос Минувшего", який місяць тому назад виїхав з Москви через Вар­шаву до Берліну. Рекомендую Вам познайомитись з ним, послав­шись на мене. Розмови з ним дадуть Вам чимало даних для зна­йомства з дійсним станом большевизму в Росії. Маючи певність, що він упаде, я хотів би, щоб ми, як державна формація національна, були відповідно приготовлені до прийняття влади і вико­ристання нових можливостей. Але наша інтеліґенція така неосвічена і невихована, що ці якості і риси її мене дуже тур­бують: якби вона знову не розбила тендітних сосудів державного будівництва власне через свою непідготовленість та неосвіченість. Зокрема їй бракує елементарного знайомства з основами конституційного ладу інших держав, не кажу вже про критичну оцінку їх та придатність їх до засвоєння в наших умовинах. І от в зв'яз­ку з цим у мене виникає пропозиція і поради Вам:

Зробіть переклад нової німецької конститу­ції з необхідними поясненнями її та увагами, охоплюючими та виясняючими життєву придатність її, оскільки ця виявилась на практиці. Я гадаю, що німецька література нау­кова дає для такої праці чимало матеріялу. Було би великим грі­хом, коли б такого завдання український державник, як будівни­чий, не виконав.

Думаю, що вільні хвилини до такої праці у Вас знайдуться, як маються очевидячки і певні враження та спостереження у Вас з цього приводу.

Така праця, видана по-українському, матиме певне виховуюче значення для наших малоосвічених політиків, не кажучи вже про те, що й для наших студентів вона в пригоді стане. А з огляду на те, що знавці конституційного права уважають німецьку нову конституцію за „архітектурний вершок" науки конституційного права, то було б надзвичайно негарно, коли б українська інтелі­ґенція в широких своїх кругах не знала його.

Все це промовляє за необхідність українського перекладу її (з необхідними поясненнями), а Вас морально обов'язує до вико­нання цього патріотичного обов'язку.

В кожному разі через 8 місяців я чекатиму авторського при­мірника Вашої праці.

 

25/ХІ 1922 р. Б.                                                                      Петлюра

 

*Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі. Правдоподібно Петлюра помилково заадресував листа С[теланові] Смаль-Стоцькому, бо українським послом у Берліні був Роман Смаль-Стоцький

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО Є. МЄШКОВСЬКОЇ*

 

Шановна Пані та ласкава Добродійко!

 

Дякую сердечно за листа Вашого, переданого мені п. В. Прокоповичем. Ще більшу подяку складаю Вам за ту працю, яку Ви виконали в Бельгії під час виставки Спілки Інвалідів Держав Антанти. Ця праця була потрібна і цілком одповідає нашим на­ціональним потребам. Сьогоднішнє міжнароднє становище не ві­щує нам рожевих надій на швидкий поворот.

Тим більше повинні всі ми використати час нашого перебу­вання на еміґрації для з'ясування чужоземним політичним і гро­мадським чинникам правдивого образу наших національних змагань і ідеалів, щоб результати такої праці були своєчасними і щоб менше в майбутньому ми поклали дорогих жертв для нашої справи. Отже, коли Ви під час Вашого перебування в Генті, за­в'язали якісь знайомства і зв'язки, по можливості не рвіть їх, а в міру сил своїх інформуйте їх про хід нашої дальшої боротьби. Вода камінь, кажуть, точить по краплі навіть. Так і ми повинні невтомно працювати, щоб розбити „стіни ієрихонські" европейсь­кої байдужости та інерції. І тут кожен громадянин свідомий, кож­на активна душа свою часточку в загальну працю вкласти може. Тим з більшою приємністю я й Вашу працю в цій справі одзначаю, що її Ви провадите з щирих мотивів та заповітів, завіщаних Вам Вашим покійним небіжчиком, пам'ять якого я все зберігаю, як одного з найкращих сміливих, хоробрих і чесних лицарів на­шого народу.

Бажаю Вам сил для дальшої праці на користь наших бідо­лашних інтернованих, про яку я знаю і яку шаную.

 

З правдивою повагою,

Петлюра

11/VI  1923 р. В.

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі.

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО М. А. ШУМИЦЬКОГО*

 

Шановний Миколо Андрійовичу!

 

Листа Вашого від 23/VI я отримав і радий, що Ви дали про себе звістку.

Ширше я зможу написати через кілька день, коли закінчу деякі справи, що одбирають у мене чимало часу й клопот. Тим часом мушу висловити своє задоволення, що Ви власними силами та енерґією дали собі раду і здобули сякий-такий заробіток. Часи, що ми їх переживаємо, досить зле впливають на несталих людей з нашої еміґрації, деморалізують їх, і треба мати в собі чимало внутрішньої відпорної сили, щоб не піддатись розкладу.

В дальшому листі я ознайомлю Вас з нашими справами. Поки­що можу повідомити, що процес свідомости нац[іональної] на Україні йде своєю дорогою, лише повільною і тяжкою, а проте всеж йде. Тепер навіть большевики схопились за „українізацію" і провадять її з певною енерґією навіть гадаючи, що таким чи­ном спасуть своє становище. Мені пишуть з Києва, що їхня по­літика і в цьому питанні скінчиться банкрутством як в справі НЕП'у тощо.

Досить сильний на Україні церковний рух з яскраво визна­ченим українським змістом і формою. Це великий чинник будів­ничого характеру.

Посилаю Вам одночасно №№ „Трибуни України" для того, щоб Ви ознайомились з біжучими фактичними даними про наше становище та з тими ідейними течіями, які кристалізуються серед нашої еміґрації. Тим часом бажаю всього кращого. Прошу писати по такій адресі: Varsovie. Mokotowska ul. 5, m. 6. Antoni Kulczyński. (А всередині на другому конверті помічайте „Для п. Професора").

 

Всього кращого,

П.

17/VII-1923

 

*Друкується з фотокопії, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пет­люри в Парижі, ориґінал — у М. Шумицького.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО М. А. ШУМИЦЬКОГО*

 

Шановний Миколо Андрійовичу!

 

В додаток до мого попереднього листа од 17/VII повідомляю, що я вислав Вам дві книжки ,,Триб[уни] України", де ви знай­дете між іншим і хроніку про події на Україні. Звертаю Вашу увагу на передрук з промов большевицьких авторитетів. Вони дуже ха­рактерні, бо малюють сьогоднішню позицію большевиків у націо­нальному питанні. Зміна фронту в цій справі пояснюється двома чинниками: а) зростаючою силою свідомости на Україні і б) міжнародньою вагою українського чинника з погляду большевиків. Щодо останнього то і в своїй пресі і в офіційних промовах большевицькі лідери (особливо X. Раковський), не криють своїх плянів на Волинь і Галичину. Політика польського уряду в україн­ському питанні дає імпульс для большевиків зробити з України Великої центр притягнення для галичан і волиняків та холмщан. Коли поляки не дають українцям університету, не дивлячись на зобов'язання, які вони дали під час Версальської конференції в справах національних меншостей свого населення, і цим викли­кають незадоволення української людности, — то большевики хочуть зробити з України до певної міри „Ельдорадо", допускаючи сьогодні не лише українські школи, гімназії та вищі трудові шко­ли, а навіть переводячи формальну українізацію діловодства в ад­міністративних установах. Звичайно, все це переводиться з тенден­цією в національні форми втиснути комуністичний зміст і спасти своє становище, обдуривши волиняків та галичан. Звичайно, це є чергова провокація большевиків, але сьогодні вона є актуальною для большевиків: їхня преса будирує справу українізації, вино­сяться постанови про необхідність її тощо.

Знаючи умовини такого зиґзаґу большевицької політики та ті причини, що викликали його, не можна пояснити їх одними тільки міжнародніми авспіціями в розумінні їх большевиками.

Головною причиною цього зиґзаґу є зріст національної свідо­мости на Україні. Большевики рахуються з нею як з фактом і хо­чуть її використати для своїх цілей. З України мене повідомля­ють, що це їм не пощастить, бо решта їхньої політики не дозво­лить на це.

Таких речей одними постановами не робиться. Подаю голов­ні риси з сьогоднішнього обличчя України: а) поширення церковно-національного руху. Це чинник творчий, під вплив якого маси нації піддаються і національно виховуються, б) Зріст се­лянської інтеліґенції і її свідомість. Це зазначають всі, як важли­вий факт для майбутнього державного будівництва. Ця селянська інтеліґенція, почасти молода, почасти стара хоче влади і на місцях нікому її не віддасть.

Вона — реалістична, хватка, але знає чого хоче. Уміє мири­тись покищо з большевиками і обходити їхні вимоги, або зручно полагоджувати їх. в) Українська школа, маса лине до неї. Не вистачає учителів, книг та підручників. Економічне становище лихе, хоч ніби трохи легше стало.

Політика НЕП'у провалюється, бо комуністичної політики не можна провадити серед господарства, де буржуазно-власницькі інстинкти та погляди є непереборимими. Повстання місцеві не ущухають, їх хиба — неорганізованість і льокальність. Вони подавляються жорстоко і безцеремонно. Для переорганізації цілої справи цієї командировано кілька десятків людей з розрахунку на дволітню працю підготовчу — організаційну.

Установлення такого терміну пояснюється і сьогоднішньою міжнародньою ситуацією, яка не дає виглядів на зміну дотеперіш­нього відношення з боку Евроки до большевицької системи. За цей період українська еміґрація повинна .так само за кордоном зробити певну працю, щоб дати для України те, що вона потре­буватиме для державного будівництва (матеріяльно-технічно-військові ресурси). Одну з головних перешкод його убачаю в Росії (майбутній), в яку ще вірять в Европі і яку хочуть відновити. Нашим завданням є цю віру захитати, особливо серед англійців і італійців, бо по всьому видно, що третя велика держава б. Антан­ти все ще плекає думку про велику Росію. Так само цю думку треба захитати і у турків, що сьогодні і формально і фактично приятелюють з большевиками. Можливо, що сьогоднішній брітанський консервативний кабінет не так дивиться на Росію, як по­передній Л. Джорджа, Я боюсь, що позиція віддалення від европ[ейських] континентальних справ з боку Англії не дозволить їй уважно поставитись до укр[аїнської] проблеми, як сьогодні для неї невигідної, несвоєчасної. З'ясувати це надзвичайно важно. Теоретично кажучи, створення української держави ле­жить на лінії давньої англійської політики щодо Сходу. Україна — шлях найкоротший і до Багдаду і до Індії (континентально). Ан­глійський капітал може тут знайти приміщення. При певних умовинах (федерація з Кубанню) майкопська нафта могла би бути використана відповідними концернами. Україна була б стриму­ючим чинником для Туреччини і чинником рівноваги европейської. При нинішній конфіґурації держав вона особливо була б в пригоді Італії. Наскільки оцей хід думок і політично-економічної арґументації є зрозумілий і реальний для англійського розрахун­ку і інтересу, мені звідси трудно збагнути, а тому його цінність внутрішню пізнати можна лише з безпосередніх розмов з цими контраґентами. В кожному разі шукати опертя на велику дер­жаву (з морським шляхом до нас) є для нашої закордонної по­літики конче потрібним, без цього, я думаю, ледве чи справа бу­дівництва нашої держави щасливо буде закінчена! Цій темі я присвячую спеціяльну статтю (під псевдонімом) в черговій книзі ,,Тр[ибуни] Укр[аїни]".

Коли взяти на увагу деякі моменти, що згадувались Вами в листі до п. Токарж[евського] то при відповідних умовинах тре­ба мати на увазі (для пояснення) слідуюче: 1) Порозуміння 1920 року було вимушене і випливало з нашої ситуації політичної та мілітарної, а також і з тої ізоляції, в якій ми тоді були. 2) Договір не був виконаний другою ст