ВЛАСНОРУЧНИЙ НАПИС НА ПЕРШОМУ ЧИСЛІ „ТРИЗУБА"*

 

Вельмишановному Вячеславу Прокоповичу — редактору „Три­зуба" на спогад перших тяжких кроків біля виконання журналу та в надії на далекойдучі наслідки від розпочатої справи. Хай віра в неї кріпить, надія підтримує, а знання зміцняє розпочаті заходи!

 

20 жовтня 1925 р.

Пет.

 

* Ориґінал в Бібліотеці ім. С. Петлюри в Парижі.

 

ЗМІСТ                                                                                                                                               

 

Передмова                                                                                                                                       

 

ЧАСТИНА ПЕРША — 1905-1915

 

Галицькі  відносини  в  світлі  „Церковного Вестника"  

Революція  в  Росії і  европейська преса 

Агонія царату

Внутрішній огляд

Політичні українські партії в Галичині

Борис Грінченко — „Перед широким світом"  (рецензія) 

„Воспоминания Вл. Дебагория-Мокриевича"   (рецензія)

Іван Кревецький — „Корифеї російської критики і українське письменство. І. В. Г. Бєлінський" (рецензія)  Пам'яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) 

„Українці на Кубані". Написав Н. Капельгородський (рецензія)

Календар Просвіти на рік 1908 (рецензія) 

Уваги  про   завдання  українського театру   (передмова до  п'єси Є. Чірікова „Євреї")

Мало арештів

Облітають квітки 

Про Державну Раду 

Про новий виборчий закон

Про з'їзд професіональних союзів

Нова Дума і національне питання

Станіслав Виспянський

З українського життя в минулому році  [1907]  

„Дзвін" — збірник (рецензія)

Ювілей М.  К. Заньковецької

Вчіться у Шевченка 

Про з'їзд слов'янської молоді у Празі

Помста (з приводу суду над Січинським) 

Над могилою похованих

Міжнародній рух гірничих робітників

На  увагу Просвітам 

„Українська Муза"   (рецензія)  

Поет шахтарів

Професіональні  союзи в  Фінляндії 

З української наукової літератури  (бібліографічна замітка)

Иван Рукавишников — „Молодая Украина"   (рецензія)

Листи до Дмитра Донцова

До драми Шевченкового життя 

„Ежегодник газети Речь на 1912 год"  (рецензія)

„Сборник посвященный памяти Тараса Григорьевича Шевченка" (рецензія) 

До питання культурної творчости

Український відділ на виставці друкованих творів

Пам'яті М. Лисенка

Про переоцінку

„Скорочене" викривання українства паном Щоґолевим

До практичних завдань українства

І. Місцева російська преса на Україні

II. Про ставлення до Українського Наукового Товариства

"Imagination vive"   проф. А. Поґодіна

Про новий виступ пана А. Поґодіна

Неґативні риси полеміки навколо українського питання

Леґенда А. Поґодіна про С. В. Соловйова

Державний ясновидець пан Савенко

Рік мовчання 

Драгоманов про українське питання 

Минуле в українських журналах

До історії Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові

 

ЧАСТИНА  ДРУГА — 1917-1920

 

Од Генерального Секретаря по Справах Військових до українців вояків на всіх фронтах — липень 1917 року

Батальйони „Рятування України"  (відозва — липень 1917 року)

Од Генерального Секретаря по Військових Справах — липень 1917 р.

Народе Український! (відозва — липень 1917 року)

Од Генерального Секретаря по  Справах Військових — серпень 1917 року

Від Українського Генерального Комітету — вересень 1917 року  

Від Генерального Комісара Військових Справ України — 2 листо­пада 1917 року

Уривок з Універсалу Симона Петлюри — 15 листопада 1918 року

Наказ № 18 — Військовому Міністерству — 2 січня 1919 року

Звертання Директорії до козаків і євреїв — 14 січня 1919 року

Відозва до українських козаків і старшин — 29 квітня 1919 року

До головного румунського командування — 26 червня 1919 року

Наказ Головної Команди Війська УНР, ч. 102  — 24 липня 1919 рому

Наказ Головної Команди Війська УНР, ч. 100    ЗО липня 1919 року

Лист до Юзефа Пілсудського — 9 серпня 1919 року

Лист до І. П. Мазепи — 18 серпня 1919 року

Проти погромів (відозва — 12 жовтня 1919 року)

Повновласть Директорії — 15 листопада 1919 року

Лист до дочки Лесі Петлюри 

Жадання — 28 січня 1920 року

Генералу Зелінському — 18 липня 1920 року

Заступнику голови Ради Міністрів УНР А. М. Лівицькому — 24 липня 1920 року

Лист до К. А. Мацієвича — 7 серпня 1920 року

Підполковнику Ківерчуку — листопад 1920 року

Лист до Ф. П. Шевця — 13 грудня 1920 року

 

ДОДАТОК ДО ДРУГОЇ ЧАСТИНИ

Матеріяли з преси 1917 р. і брошура видана Міністерством Преси і Інформації УНР 1919 р.

 

Промова С. Петлюри на Всеукраїнському 2-му Військовому З'їзді  

3-ій Всеукраїнський Військовий  З'їзд 

З'їзд Рад Робочих, Селянських і Солдатських Депутатів. Промова Петлюри 

Євреї та Українська Республіка

 

ЧАСТИНА  ТРЕТЯ — 1921-1926 СТАТТІ

 

„Табор"  (Чергові проблеми військового будівництва в українській військовій літературі)

В шуканнях виходу

Військові плани Москви

І. Зубенко. „Наші лицарі і мученики"  (рецензія) 

„Записки Української Академічної Громади при Українській Гос­подарчій Академії в Ч.-С. Р." (рецензія) „Заграва"  (рецензія) 

„Студент Революції"   (рецензія)  

Нова „республіка" на Україні

Перемагають організовані і нерозпорошені...   (передова стаття з „Тризуба")  

Українські селяни...   (передова стаття з  „Тризуба") 

Міліція пана Балицького і юстиція пана Скрипника 

Тенденція  Центрального  Комітету московської Комуністичної Партії (передова стаття з „Тризуба")

Панас Любченко в ролі Ґорємикіна

Українізація на Кубані та Північному Кавказі

З літературного сита

Існує за кордоном уряд УНР .. . (передова стаття з „Тризуба")

Скликання українського наукового з'їзду за кордоном ...  (передо­ва стаття з „Тризуба")  

З  сторінок європейської преси...   (передова стаття з  ,,Тризуба")    

Посмертна згадка

Справа про питому  вагу  „національної політики"  Комуністичної Партії  на  Україні...  

(передова стаття  з „Тризуба")

Увага цілого світу прикута ... (передова стаття з „Тризуба")

Уривки з листа „комсомолки... (передова стаття з „Тризуба")

По іспиті на матуру

 

ЛИСТУВАННЯ І ДОКУМЕНТИ — 1921-1925

 

Лист до німецького посла — 3 лютого 1921 року

Лист до А. В. Ніковського — 19 березня  1921 року

П. Голові закупочної державної комісії — 31 березня 1921 р.

Лист до А.В.Ніковського  — 7 травня 1921 р.

Лист до А. В. Ніковського — 17 травня 1921 р.

Лист до А. В. Ніковського — 21 травня 1921 р.

Лист до А. В. Ніковського — 25 травня 1921 р.

Лист до О. Я. Шульгина — 2 червня 1921 р.

Лист до О. Я. Шульгина — 2 червня 1921 р.

Лист до А. В. Ніковського — 7 червня 1921 р.

П. Повіреному в справах УНР в Арґентіні М. А. Шумицькому — 12 липня 1921 р.

Лист до В. І. Кедровського — 15 липня 1921 р.

Лист до В. І. Кедровського — 2 вересня 1921 р.

Ген.-Хор. Вовку — 14 листопада 1921 р.

Лист до А. В. Ніковського — 15 листопада 1921 р.

Лист до А. В. Ніковського — 17 листопада 1921 р.

Лист до А. В. Ніковського — 23 грудня 1921 р. Б.

Лист до генерала-хорунжого Миколи Удовиченка — 1922 р.

До Пана Голови Ради Міністрів та Міністра Юстиції А. М. Лівицького 21 липня 1922 р.

Лист до В. К. Прокоповича — 6 серпня 1922 р.

Лист до Голови дипломатичної міс'ії в Голландії та Бельгії А. Яковлева — 14 серпня 1922 р,

Лист до міністра фінансів П. І. Чижевського — 14  серпня 1922 р.

Лист до А. М. Лівицького — 4 жовтня 1922 р.

Лист до С. [?] Смаль-Стоцького — 25 листопада 1922 р.

Лист до Є. Мєшковської — 11 червня 1923 р.

Лист до М. А. Шумицького — 17 липня 1923 р.

Лист до М. А, Шумицького — 20 липня 1923 р.

Лист до М. А. Шумицького — 9 серпня 1923 р.

Лист до М; А. Шумицького — 3 вересня 1923 р.

Лист до М. А. Шумицького — 15 вересня 1923 р.

Лист до М. А. Шумицького — 11 жовтня 1923 р.

Лист до М. А. Шумицького — 3 листопада 1923 р.

Лист до М. А. Шумицького — 20 листопада 1923 р.

Лист до М. А. Шумицького — ЗО листопада 1923 р.

Лист до М. А. Шумицького — 24 грудня 1923 р.

Лист до А. М. Лівицького — 4 січня 1924 р.

Лист до А. М. Лівицького — 21 лютого 1924 р.

Лист до П. І. Чижевського — 25 лютого 1924 р.

Лист до П. І. Чижевського — 18 квітня 1924 р.

Лист до П. І. Чижевського — 25 квітня 1924 р.

Лист до М. А. Шумицького — 14 липня 1924 р.

Лист до А. М. Лівицького — 23 липня 1924 р.

Лист до В. І. Кедровського — 23 липня 1924 р.

Лист до М. А. Шумицького — 7 серпня 1924 р.

Лист до М. А. Шумицького — 23 вересня 1924 р.

Лист до М. А. Шумицького — 3 жовтня 1924 р.

Лист до дружини Ольги Петлюри — 20 грудня 1924 р.

Лист до А. М. Лівицького — 23 грудня 1924 р.

Лист до В. Кедровського — ЗО грудня 1924 р.

До Президії з'їзду українських організацій у Франції — 1 січня 1925 р.

Лист до П. І. Чижевського — 14 січня 1925 р.

Лист до П. І. Чижевського — 1-2 лютого 1925 р.

Уривки з листа до двох українців у Канаді — 16 березня 1925 р.

Лист до дочки Лесі Петлюри — 4 квітня 1925 р.

Лист до Є. В. Бачинського — 6 червня 1925 р.

Лист до Є. В. Бачинського — 16 вересня 1925 р.

Власноручний напис С. Петлюри на першому числі „Тризуба" — 20  жовтня  1925 р.

 

 

Великий державник України

 

Ми сьогоднi злочинно мало знаємо про Симона Петлюру. В Українськiй незалежнiй державi, за яку вiддав своє життя цей видатний син нашого народу, офiцiйна влада ще й досi не визначила свого ставлення до нього. Вона, по сутi, боїться згадувати його iм’я, не кажучи вже про гiдне вiдзначення пам’ятi того, спадкоємцем котрого бiля державного керма волею iсторiї опинилася сама.

Користуючись iсторичним безпам’ятством вiчного нашого чиновництва, вороги української державностi продовжують знеславлювати свiтлий образ Голови Директорiї та Головного Отамана вiйськ Української  Народної Республiки. Проти його iменi, яке уособлює українцiв-самостiйникiв перiоду нацiонально-визвольних змагань 1917—1921 рокiв i всього мiжвоєнного перiоду, нашi недруги ведуть таку ж шалену пропаганду, як i тодi, коли вiн стояв на чолi УНР, коли бiльшовики заявляли: “Если бы нам удалось уничтожить Петлюру и окружающую его публику, мы бы были за себя спокойны. Ликвидировав Петлюру, мы моментально справились с Польшей и Румынией и добрались бы туда, куда вообще мы стремимся, а через этого Петлюру, через которого на Украине развился бандитизм (називають так повстання. — В.С.) и за которым тянут руку проклятые хахлы, мы ничего не можем дальше делать” (Центральний державний архiв вищих органiв влади та управлiння України — ЦДАВОВУ: Ф.3696. — Оп.2. — Спр.624. — Арк.76 зв.).*

Цi рядки писалися якраз тодi, коли Петлюра очолював нацiонально-визвольний рух широких мас українського народу. I саме вони пiдтримували свого Провiдника: “По всiй Українi, де ви не пiдете, де ви не забалакаєте, всюди ви чуєте iм’я Петлюри. В рiжних фарбах розписують його: як людину, бiля котрої i до котрої тягнеться спокутана думка за прошле всього населення України. З iм’ям С.Петлюри зв’язано все те, що чекає людей гарного в життi. По мiркуванням селян i взагалi всього громадянства, лише Петлюра дасть спокiй, який i ранiше цього хтiв, але ми його не розумiли, бо бiльшовики нас вдурили, а ми їм вiрили (так каже громадянство України), i чим надалi на схiд або ближче до московського кордону, тим бiльше iм’я Петлюри любiше i дорожче. Про це єсть свiдки — тi повстання, якi зв’язанi лише з iм’ям Петлюри.

...Українське громадянство все ставиться з гордiстю, згадуючи iм’я Петлюри, за його невтомну боротьбу i за те, що вiн не кидає тих, з ким примушений був покинути рiдний край. Мiж селянством i взагалi громадянством найшла мiсто така прислiвка: я буду робити так, як Петлюра каже: або право України добуду, або жити не буду.

Се є факт. Багато ще дечого є, що говорить з гарного боку про Петлюру, але про се хай розкаже в будучинi iсторiя, яку мають складати не дезертири України, а той нарiд, який зараз, несучи прапор визволення, доручив його С.В. Петлюрi i iстекає кров’ю в боротьбi за визволення, не нарiкає на нього” (там само. — Арк. 76 зв.).

Iм’я Петлюри справдi стало тодi визвольним прапором для українства. Вiдомий отаман українських повстанцiв на Лiвобережжi Ангел (Василь Шкодкин) у квiтнi 1920 року свiдчив, що хлiбороби-землевласники “пiдуть тiльки за гаслом “Петлюровщини” й тiльки за Отаманом Петлюрою, й по першому його призиву дадуть Отамановi своїх синiв на захист Батькiвщини. Цей вогонь пiдтримується в селах головним чином сельськими учителями й сельською “iнтелегенцiєю”, незважаючи на суровi мiри большовикiв. Не вистарчає лише органiзацiї й тої iскри, котра в один час i в один мент може об’єднати усю Україну в мiцну органiзацiю, котрої багнети будуть напрямленi проти усяких чужинцiв. Тiльки один Головний Отаман, iм’я котрого вже давно стало святим символом для селян, може бути цiєю iскрою, що зажже Україну” (ЦДАВОВУ: Ф.3696. — Оп.3. — Спр.50. — Арк.46).

На Всеукраїнському з’їздi, що вiдбувся восени 1920 року в Севастополi, його делегати, в противагу поборникам “єдiної й недiлимої”, “доказували, що на Українi влада мусе бути тiлько влада Петлюри i Уряду УНР i iнчої не може бути” (Центральний архiв вiйськовий у Варшавi — ЦАВ: Ф.380. — Оп.3. — Спр.103. — Арк.70).

Представник Олександрiвського повiту Катеринославщини, наприклад, заявляв: “українське населення чекає яко визволителя з-пiд большовицького ярма лише одного — це Петлюру, навiть анархист Махно на селянських зiбраннях заявляв селянам, що всi ми повиннi йти за Петлюрою, спасаючи Україну вiд жидiв та кацапiв” (там само. — Арк.70).

Думка про Українську самостiйну сержаву досить мiцно залягла серед широких кiл селянства, про те свiдчить характерна фраза: “Отже, установимо свої кордони, поставимо Голову, одержимо пошлини з товарiв, тодi зо всiма будемо вiльно балакати” (ЦДАВОВУ: Ф.3696. — Оп.3. — Спр.50. — Арк.47).

I коли навеснi 1921 року Україна опинилася в надзвичайно важкому становищi, повстанськi вiддiли, що витворилися на теренах Волинi та Подiлля, давали “клятву перед Богом негайно стати до боротьби з ворогом напасником, большовиками московськими та їх прибiчниками з єдиним гаслом: “Вся влада на Українi — законному Урядовi УНР на чолi з Головним Отаманом С.В.Петлюрою та Радою Республiки”, i звернулися до нього, котрий на той час уже перебував в екзилi, аби вiн очолив визвольний похiд на рiдну землю. Вони вiрили саме Петлюрi, називаючи його Батьком:

“Ми ждемо Твого руху, Твого слова, керiвництва Твого, Твоєї помочi, Головний Отамане наш, Голово рiдної справи нашої — дай свою руку, дай гасло — всi ми клянемося, що до одного, як один, пiдемо на останнiй упертий бiй з ворогом, бо вже стало так, що або добути, або дома не бути, “Україна або смерть” — ось гасло на прапорах наших.

Батьку наш!

Спини болi i муки України.

Досить вже нам отих жертв, досить грабежу i каламуцтва та брехнi бiльшовицької...

Тобi одному вiримо, вiд Тебе ждемо помочi i порятунку.

Не маємо ми на роботу цю нi коштiв, нi зброї, нi технiчних засобiв. Єсть одна жива сила, яку тобi пропонуємо” (там само. — Оп.2. — Спр.322. — Арк.29).

Дослiдники творчостi Петлюри про цi документи не знали , бо вони переховувалися в спецхранах. А тим часом десятки рокiв бiльшовицька пропаганда в умовах суцiльного перекриття iнформацiї iз Заходу виливала на українське громадянство зливи брудної брехнi на свiтлу пам’ять Голови Директорiї та Головного Отамана вiйськ Української Народної Республiки Симона Петлюри.

Сьогоднi, коли вiдкрилися вчорашнi таємнi архiви комунiстичного режиму, ми мусимо сказати всю правду про Великого Сина України, який поклав життя за її волю, за свiтле майбутнє свого народу.

Там само, за багатьма замками, протягом багатьох десятилiть вiд дослiдникiв зачиняли й документи самого Симона Петлюри, що характеризують його як одного з найбiльших державникiв України в ХХ столiттi. Нинi з’явилася можливiсть вiдкрити для українського народу i всього свiту невiдомi сторiнки архiвних матерiалiв, на яких стоїть пiдпис Голови Директорiї i Головного Отамана вiйськ УНР.

Пропонованi документи Симона Петлюри, якi менi вдалося виявити в Центральному державному архiвi вищих органiв влади України, Росiйському державному архiвi вiйськово-морського флоту в Санкт-Петербурзi та Центральному вiйськовому архiвi у Варшавi, лише частинка з невiдомої досi спадщини людини, котра несла на своїх плечах неймовiрний тягар державної влади в чи не найскладнiший перiод нашої iсторiї. Людини, котра, перебуваючи i у вигнаннi, не втрачала вiри в те, що його рiдний народ знайде сили, аби не тiльки проголосити, а й утвердити пророче Шевченкове: “В своїй хатi своя й правда, i сила, i воля”. I все робила для того, щоб наблизити цей iсторичний момент, який прийшов в Україну 24 серпня 1991 року й був усенародно пiдтриманий 1 грудня тодi ж.

Нинi можемо лише уявляти, яку трагедiю вiдчував Голова Директорiї та Головний Отаман вiйськ Української Народної Республiки, коли залишав рiдну землю восени 1920 року — пiсля того, як здеморалiзований український народ не змiг вiдгукнутися на його заклик звiльнитися вiд бiльшовицької агресiї, пiднявшись у кожному куточку власної етнiчної територiї.

Але, прийнявши в своє серце бiль мiльйонiв українських патрiотiв за тих, хто загинув у боротьбi за незалежнiсть України, хто залишався на батькiвських теренах пiд новим iмперським ярмом, Провiдник нашого народу продовжував змагання за визволення його й утвердження в сiм’ї вiльних i самостiйних. Голова Директорiї та Головний Отаман не переставав клопотатися про це буквально кожної митi, про що засвiдчують документи Уряду УНР в екзилi, якi пiсля Другої свiтової вiйни потрапили до рук НКВД i на пiвстолiття були захованi вiд дослiдникiв у спецхранах комунiстичного режиму.

Симон Петлюра хотiв передусiм об’єднання української емiграцiї, аби спiльними зусиллями прискорити час визволення рiдного народу, — ось чому вiн так рiзко реагує на спроби дезертирiв, як вiн їх називає, з фронтiв нацiонально-визвольної боротьби, що, прикриваючись iдейними розходженнями, прагнуть розколоти спiльний порив українства до вiдродження незалежної державностi на власнiй етнiчнiй територiї.

Голова Директорiї та Головний Отаман вiйськ УНР свято вiрить у це. А тому вiн турбується про те, щоб український народ, як справжнiй i єдиний господар на своїй землi, не потрапив у кабальну залежнiсть вiд захiдних капiталiстiв, яких заманюють в Україну вигiдними концесiями й орендами бiльшовицькi окупанти з метою визнання й узаконення згодом анексiї України в мiжнародно-правовому планi. Це застереження, до речi, є актуальним i сьогоднi, коли через рiзнi фiнансово-промисловi групи наш пiвнiчний сусiд намагається привласнити багатства народу України.

Змушений опинитися у вигнаннi з листопада 1920 року, Симон Петлюра розтлумачував нашим далеким i близьким сусiдам на Заходi, котрi у вiдродженнi в той час Української Народної Республiки не побачили вiчного феномена свiтової iсторiї, завдяки якому споконвiчнi загальнолюдськi права повертаються i українському, i десяткам iнших народiв: “Всi держави, утворенi пiсля 1917 року на територiї бувшої Росiї, не мають шансiв на тривке iснування i будуть завжди загроженими, поки на пiвднi бувшої iмперiї не органiзується i в силу не увiйде незалежна держава українського народу. Тiльки вона одна, як найсильнiша численнiстю свого населення, матерiальними ресурсами i мiлiтарною вiдпорнiстю, може бути базою, пiдставою бiльш-менш незахитного життя державних новотворiв, з бувшої Росiї органiзованих. Тiльки повстання i змiцнення цiєї держави може фактично вирiшити долю Росiї i призвести до остаточного та безповоротного подiлу її” (Симон Петлюра. Статтi, листи, документи. — Нью-Йорк. — 1956. — Т.1. — С.319).

Вiсiм рокiв вiдродженої української державностi однозначно засвiдчують усьому свiтовi, що наша держава розбудовується, спираючись на досвiд попереднiх поколiнь. I тi їхнi традицiї, що спочатку певною частиною суспiльства через необiзнанiсть сприймаються з недовiрою, з часом органiчно входять в життя i свiдомiсть бiльшостi як закономiрнiсть. Так трапилося, скажiмо, з нашою тисячолiтньою нацiональною символiкою, зрештою, i наша нацiональна грошова одиниця пiдтвердила тисячолiтню iсторiю української державностi.

Але для її справжнього утвердження потрiбно ще дуже багато зробити, в тому числi i в реформуваннi державного будiвництва. В зв’язку з цим, як вiдомо, Президент України Леонiд Кучма створив спецiальну комiсiю на чолi з Леонiдом Кравчуком, яка має запропонувати новi пiдходи в адмiнiстративнiй полiтицi, що так важливо для нашого поступу вперед.

Очевидно, нi Президент, нi його оточення не знали про те, що подiбнi кроки в державному будiвництвi України вже здiйснювалися їхнiми попередниками, бо пропонований документ десятки рокiв лежав у таємних архiвах, тим бiльше, що його автор — Симон Петлюра, Голова Директорiї та Головний Отаман вiйськ Української Народної Республiки. Та, мабуть, iсторична необхiднiсть викликала до життя подiбнi рiшення iнтуїтивно, що, безумовно, є закономiрнiстю нашого розвитку.

Сьогоднi ми постiйно є свiдками того, як нашi державнi чинники гарячково шукають вихiд iз скрутного економiчного становища, в якому опинилася Україна. Для полiпшення ситуацiї пропонуються рiзнi моделi, вже використанi нашими сусiдами, вiднаходяться рецепти спецiалiстiв далеких країн. Але чомусь майже нiколи не аналiзується подiбна ситуацiя, що складалася у власнiй державi, зокрема в Українськiй Народнiй Республiцi, яка пiдтримувала свою життєдiяльнiсть за умов вiйськової агресiї з кiлькох сторiн.

Ознайомлення з архiвними документами засвiдчує: в Урядi Директорiї, керованої Симоном Петлюрою, було багато грамотних спецiалiстiв, якi досить оперативно реагували, скажiмо, на процеси грошового обiгу, аби не допустити наднормативного знецiнювання власної валюти. Вони своєчасно готували вiдповiднi документи, що дозволяло стримувати iнфляцiю навiть в умовах ведення бойових дiй. Пропонована читачам постанова за пiдписом Петлюри якраз i засвiдчує про фаховiсть фiнансистiв з Уряду Симона Петлюри.

I я переконаний, що уважне вивчення дiяльностi фiнансово-банкiвської системи УНР пiдказало б сьогоднiшнiм економiстам чимало слушних порад. Та й як тут не згадати Шевченкове: i чужому научайтесь, i свого не цурайтесь.

Так, реалiї нашого життя змушують керiвництво України повсякчас придiляти чи не найбiльше уваги саме проблемам економiчного розвитку. Пошук виходу з важкої господарської кризи змусив Президента України звернутися до державних дiячiв з великим досвiдом управлiння взяти участь у роботi Вищої економiчної ради — консультацiйно-дорадчого органу, який має виробляти й узгоджувати пропозицiї та рiшення iз стратегiчно важливих питань економiчного розвитку.

Ознайомлення ж з архiвними матерiалами перiоду самостiйного державництва України засвiдчує, що подiбний крок уже був зроблений. Так, навiть перебуваючи поза межами рiдної землi, Уряд Української Народної Республiки, сподiваючись на близьке повернення до Києва, продовжував розробляти засади майбутньої фiнансово-економiчної полiтики.

На думку Голови Директорiї та Головного Отамана вiйськ УНР, це було “конечною передумовою нашого державного будiвництва”, а тому ним пропонувалося залучити до розв’язання цих важливих проблем “фахових досвiдчених сил в формі утворення постiйної калегiяльної установи — Вищої Фiнансово-Економiчної Ради при Радi Народнiх Мiнiстрiв” (ЦДАВОВУ: Ф.1429. — Оп.2. — Спр.8. — Арк.60).

Отже, ми повертаємося сьогоднi до власної iсторiї, хоча, мабуть, з великим запiзненням. Проте, як кажуть, краще пiзно, нiж нiколи, а тому хочеться сподiватися, що лист Симона Петлюри, який пропонується в оригiналi, все-таки зможе i сьогоднi прислужитися розбудовi української державностi.

Увесь час, переобтяжений державними справами, становищем на фронтi, Петлюра не переставав цiкавитися конкретною роботою урядових установ, зокрема, дiяльнiстю Ради Народних Мiнiстрiв. Так, 17 серпня 1920 року вiн звернув увагу Державного секретаря на те, що “з часу евакуацiї Уряду УНР з Вiнницi до Кам’янця i далi в Галичину не надсилаються до Канцелярiї Директорiї журнали засiдань Ради Народних Мiнiстрiв, якi давали змогу судити про роботу Ради Мiнiстрiв.

Крiм того, багато законопроектiв, ухвалених Радою Мiнiстрiв, надсилається без необхiдного пояснюючого матерiялу, а особливо висновкiв фiнансової Комiсiї, чому часто вони затримуються затвердженням до приїзду п. Голови Ради Народнiх Мiнiстрiв до Ставки, який дає пояснення.

Аби уникнути надалi непорозумiнь i затримки в затвердженнi того чи iншого законопроекту, пропонувалося надсилати їх з усiма пояснювальними матерiалами. Крiм того, Голова Директорiї хотiв ознайомитися з копiями журналiв усiх засiдань Ради Мiнiстрiв з 8 червня б.р. до сього часу” (ЦДАВОВУ: Ф.1065. — Оп.2. — Спр.15. — Арк.19).

12 листопада 1920 року керуючий справами Директорiї М.Миронович написав Головi Ради Народних Мiнiстрiв: “Мною одержано сьогоднi вранцi вiд пiдполковника Нiзiєнка телеграму такого змiсту: “Головний Отаман наказав запитати, якi законопроекти та постанови за час його вiдсутности прийнятi Радою Мiнiстрiв i строчно телеграфно про це сповiстити. Головний Отаман наказав нагадати Прем’єр-Мiнiстру, що вiн зацiкавлений в тому, щоб новi закони про податки були переведенi якнайскорше в цiлях збiльшення грошових ресурсiв” (ЦДАВОВУ: Ф.1065. — Оп.2. — Спр.15. — Арк.61).

З такою ж увагою ставився С.Петлюра i до документiв, що виходили з Ради Республiки — тодiшнього українського парламенту. З його законами Голова Директорiї знайомився ще до їхнього прийняття, всiляко сприяв тому, щоб з ними був ознайомлений український народ.

Зокрема, Керуючий справами Директорiї Миронович 25 березня 1921 р. повiдомляв Мiнiстра Преси i Пропаганди: “Пан Голова Директорiї цiкавий знати, чи передано на Україну, а якщо нi, то яких вживається заходiв для передання та поширення серед населення України ухваленого Радою Республiки Унiверсалу до Українського Народу, а тому ласкаво прошу Вас, Пане Мiнiстре, про це мене повiдомити для доповiдi Пановi Головi Директорiї” (ЦДАВОВУ: Ф.1429. — Оп.1. — Спр.89. — Арк.94).

До речi, Петлюра гостро критикував Раду Республiки, яка планувала “користування одним депутатом з кiлькох голосiв” (там само. — Спр.82. — Арк.29).

Перебирати голоси “инших членiв Ради, товаришiв по фракцiї, — продовжував вiн, — депутат не може вже через те, що з часу делегування його в члени представницького органу вiн уявляє з себе не представника тої чи иншої групи, а представника всiх груп, як одної юридичної особи, представника всiєї нацiї i тому надавати одному членовi Малої Ради право користуватися з 5 голосiв (с.-д.), другому з 4 голосiв (х.-д.), третьому з 2 голосiв (спiлка поштовикiв) буде непоправно, бо всi члени мусять мати однаковi права” (там само. — Арк.29).

Пропонованi документи засвiдчують про титанiчну дiяльнiсть Симона Петлюри в українському вiйськовому будiвництвi. I в цьому його великому талантi ми можемо пересвiдчитися не тiльки з наказiв по армiї, з численного листування.

У серпнi 1918 року Петлюра вiтав переклад на українську мову книги отамана Л.Байкова, колишнього вiйськового старшини росiйського Генерального Штабу, котрий вступив до українського вiйська, i, за висловом Симона Васильовича в передмовi, “незалежно вiд своєї фахової працi по органiзацiї оружної сили для оборони нашого краю, вважав потрiбним запропонувати свою працю ширшому українському громадянству” (Байков Л. Пiдготовка народу та вiйська до захисту Батькiвщини. — К., 1918. — С.III).

Особливо Петлюру пiдкупили слова автора, що вiн буде задоволений, коли праця того “дасть хоч деяку користь розвитковi свiдомости в народi, а також державному будiвництву будучої великої України та її нової армiї” (там само. — С.I).

Серед нових документiв маємо свiдчення не тiльки про чисто адмiнiстративнi i вiйськовi справи, а й про утвердження державностi всiма факторами, в тому числi через змiцнення власної української церкви.

Так, пiд час окупацiї Подiлля як поляками, так i бiльшовиками колишнiй єпископ-архирей Пимен, незважаючи на те, що його владою УНР було усунуто з посади, продовжував, мiж iншим, висвячувати в священики багатьох старшин з колишньої Добровольчої армiї Денiкiна. Цi священики, як доповiдав 20 жовтня 1920 року Керуючий справами Директорiї УНР М.Миронович, “користуючись своїм станом, ведуть з церковного амвона ворожу для нас антидержавну пропаганду по селах, понижають авторитет нашої влади, викликають недовiр’я в населення до нашої армiї i взагалi перешкоджають в налагодженнi нормальних вiдносин населення до представникiв Уряду УНР” (ЦДАВОВУ: Ф.1429. — Оп.2. —  Спр.33. —  Арк.240).

Розглянувши цю доповiдну, Симон Петлюра доручив начальнику Цивiльного управлiння при Головнiй командi вiйськ, “аби було складено реєстр всiх висвячених бувшим єпископом Пименом за минулий рiк священикiв, встановлено контроль над їх дiяльнiстю i всi спроби антидержавної їх роботи було усунено в самий рiшучий спосiб” (там само. — Арк.241 зв.).

А на доповiднiй записцi Мiнiстра iсповiдань I.Огiєнка вiд 16 лютого 1921 року, в якiй розповiдалося про перспективу дiяльностi, С.Петлюра наклав резолюцiю:

“В додаток до тих завдань, якi ставить собi Мiнiстерство iсповiдань, слiд ще додати охорону, збереження пам’ятникiв церковної старовини, особливо церков старовинних, в українському стилю збудованих; деякi з цих церков перебувають в занехаяному виглядi. Належнi заходи слiд би було, в порозумiнню з вiдповiдними установами, виробити, щоби пiсля повернення на Україну можна було взятись до практичної працi в цьому напрямку” (ЦДАВОВУ: Ф.1429. — Оп.2. — Спр.39. — Арк.55).

Залишаючись на чолі державницьких інституцій УНР поза межами рідної землі, Симон Петлюра, поряд з розробленням планів повернення на батьківські терени, виявляв увагу до долі тих, хто опинився разом з ним у сусідів або ще й далі від українського кордону, робив усе, що було в його силах, для їхньої моральної та матеріальної підтримки.

Скажімо, в наказі Головного Отамана від 26 листопада 1920 р. йдеться про те, що “Управи і всі служачі в установах і філіях Червоного й Блакитного Хреста мусять бути негайно відряджені для обслуговування наших козаків в таборах: Ланцут, Домбі та инших, а тому ні в якому разі не можуть залишатися і розташовуватися в Тарнові” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 35. — Арк. 18).

Петлюра постійно цікавився становищем інтернованих у Польщі українських вояків, про що свідчать відкриті нині архіви. Наприклад, його резолюція на рапорті генерала Удовиченка від 21 вересня 1921 року звучить так:

“Воєнміну. 1) Стржалков невідповідний. Висловити догану тим представникам ліквідаційної комісії у Варшаві, що ввели в блуд Військове Міністерство своєю легковажною оцінкою здатности Стржалкова до життя, і взагалі цю справу з’ясувати. Самий табор або привести до відповідного стану, або вжити заходів для переводу людей з цього табору в инший. 2) Затвердити полковника Пузицького комдивом 5-ої з призначенням начальником групи. 3) Заборонити безпосередні зносини як начальникам частин, так і окремим нашим інтернованим з польськими таборовими довудствами; всякі зносини переводити лише через штаби груп. 4) Звести кордонний корпус до однієї бригади. 5) Резервові війська звести до кадрів з належним штабом. 6) Збірний курінь Штабу дієвої армії розформувати на основах наказа інспектора військ ген. Удовиченка. 7) Представити кандидата на начальника Польової жандармерії. 8) Поповнити персональний склад юнацької школи фаховими лекторами, по можливости з старшин генштабу і подбати про забезпечення школи літературою військовою, підручниками і приладдям...” (ЦДАВОВУ: Ф. 1078. — Оп.2. — Спр. 232. — Арк.9).

У той же час маємо й інший документ Голови Директорії: “Старшинам, що дезертирували з таборів, жадної допомоги не давати; ці добродії залишили своїх козаків у найтяжчу хвилину, подавши своїми вчинками приклад моральної несталости. Витрачати гроші на таких індивідуумів — недопустимо. Що ж до явно гетьманських старшин, то їх поворот на Україну є небажаний, і Уряд УНР повинен всіх сил вжити, щоб ці авантурники та деморалізатори не мали ніякої можливости продовжувати свою ганебну працю серед нашої армії, яка билась, і жертви численні несла та ще нести буде зовсім не во ім’я гетьманату. Прошу Воєнміна на підставі моєї резолюції дати через Міністерство Закордонних Справ вичерпуючі інформації і директиви нашим офіціальним представникам за кордоном, щоб вони антиморального і антидержавного сміття назад на Україну не пропускали. 13/VI.1921 р. Петлюра” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 489. — Арк. 123—123 зв.).

Симон Петлюра, як свідчать невідомі досі документи, завжди клопотався тим, аби українська еміграція була зайнята державницькими справами, аби вона, як він виражався, “не била байдиків”.

За його дорученням Міністерство Закордонних Справ УНР звернулося до своїх послів і голів Дипломатичних місій за кордоном “перевести анкету серед громадян УНР, які перебувають в державі, при уряді якої Ви акредитовані” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 171. — Арк. 38).

У згаданій анкеті кожному громадянину пропонувалися й такі конкретні запитання: “Як ставиться до справи Української державности взагалі, а до Державного центру зокрема, і Чи готов на перший заклик Уряду УНР їхати на Україну для участи в державній роботі” (там само. — Арк. 38).

Як засвідчило повідомлення консула УНР у Мюнхені В. Оренчука, більшість громадян УНР, котрі були зареєстровані в його окрузі на той час, позитивно відповіли на ці запитання. Серед опитаних лише колишній гетьманський міністр шляхів Борис Бутенко заявив про опозицію до Державного центру УНР, а тому його залучення до державної діяльності було під сумнівом (там само. — Арк.41).

Уболіваючи постійно за долю емігрантів, Голова Директорії ніколи не випускав з поля зору проблеми українства, яке компактними масами розселилося в різних регіонах Російської імперії. Як можна переконатися з нині відкритих документів, особливу увагу Симон Петлюра приділяв налагодженню зв’язків з Кубанню, включення її в сферу загальноукраїнських інтересів.

Можна з певністю стверджувати на основі виявлених матеріалів, що з великою увагою ставився Симон Петлюра і до української справи на Далекому Сході. Так, за його дорученням Міністерство Закордонних Справ вивчало цю проблему, контактуючи з японськими дипломатами. З цього приводу з останніми обговорювалося питання, чи претендуватиме Японія на північну частину Сахаліну, яку Уряд УНР відносив до Зеленого Клину, тобто, до регіону, який освоєний українцями, а відтак при існуванні самостійної Далекосхідної Республіки мав би одержати відповідний статус (ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп.2. — Спр. 100. — Арк. 67—70). Переговори в цьому напрямі українські дипломати вели з японськими представниками в Берліні, Варшаві, Празі, Мюнхені, встановлюючи з ними “цілком приязні відносини” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 381. — Арк. 52—53). У розвиток цього напряму зовнішньополітичної діяльності Уряду УНР для Голови Директорії було підготовлено Міністерством Закордонних Справ спеціальний “Начерк пляну діяльности на “Зеленому Клині”, яким передбачалося посилити зв’язки з українцями на Далекому Сході (там само. — Арк. 173—175).

Петлюра, як свідчать документи, навіть перебуваючи в екзилі, намагався підтримувати державну гідність України.

Так, ознайомившись з копією листа Посла УНР в Німеччині від 11 червня 1921 р. до Повіреного в справах Польщі в Берліні в справі відмови у візуванні паспортів громадянам УНР, Голова Директорії вважав за необхідне, щоб згаданого листа подано було до відома всім керуючим дипломатичними представництвами за кордоном для того, щоб “й вони в такий спосіб зробили пресію моральну й політичну на своїх польських колег по акредитуванню при відповідних урядах” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 350. — Арк. 42).

Крім того, Петлюра висловив побажання, аби “справу з візуванням пашпортів УНР порушено було перед Польським Міністерством Справ Закордонних і Прем’єр-Міністром Вітосом, причому звернуто було б увагу їх на ту ненормальність, що встановилася в цій справі, а також на налагодження її в напрямку, відповідаючім інтересам УНР” (там само. — Арк. 42—42 зв.).

За умови фінансової скрути, що склалася для Уряду УНР в екзилі, необхідно було знайти оптимальний варіант, скажімо, підтримання дипломатичних представництв у різних країнах. Оскільки коштів не вистачало не лише на повнокровні за розмахом діяльності посольства, а й на малочисленні місії чи консульства, то доводилося шукати вихід у нових формах цієї служби.

Одним з важливих завдань для розвитку української зовнішньополітичної діяльності, розв’язанням якого предметно займався Голова Директорії, ініціювавши його, було створення експозитури Уряду УНР в екзилі. Передусім створення такої мережі представництв у зарубіжних країнах викликалося, за словами самого Петлюри, “територіяльного перебування уряду нашого в одній державі, пляни влади котрої неминуче відбиваються і на наших заходах. А неясність, часті зміни та імпульсивність політики польської не дають, як показав досвід, нам гарантій в додержанні нею певних зобов’язань, на себе принятих” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 82. — Арк. 7—8 зв.).

Саме про це написав Голова Директорії в листі до Голови Ради Народних Міністрів УНР Андрія Лівицького від 14 лютого 1922 року. І, як видно з цього листа, проблема створення експозитури в цей час надзвичайно хвилювала Петлюру, бо згаданій проблемі він приділяв увагу два дні перед тим, ставлячи її перед своїм прем’єром.

Така серйозна увага створенню експозитури з боку Петлюри викликалася ще й тому, що він переконався: неприйняття цієї його пропозиції колишніми прем’єрами В.Прокоповичем та П.Пилипчуком на початку 1921 року “мало негативні наслідки” (там само. — Арк. 7).

На цей раз пропозиція Петлюри була підтримана Міністерством Закордонних Справ УНР, яке за підписом заступника міністра Я. Токаржевського-Карашевича і начальника канцелярії міністра П.Дяківа внесло свої конкретні пропозиції (там само. — Арк. 18).

З усього видно, що Міністерство Закордонних Справ УНР розіслало проект своїх пропозицій для ознайомлення українським дипломатам у різних країнах. Вони, в свою чергу, внесли конкретні пропозиції щодо цього документа. Наприклад, консул УНР у Данцігу Клим Павлюк 2 березня 1922 року пропонував: дати йому в “німецькій і французькій мовах призначення Керуючим Експозітурою М-ва Закордонних Справ для Прибалтики, а легалізувати себе на підставі цього я вже зможу... Так у балтійських державах — Латвії, Естонії, Литві та Фінляндії, а також у Данцігу і Кенігсбергу, в чому мене упевнюють особисті широкі зв’язки, причому дозволю собі зазначити, що така Експозітура не буде ні в якій залежности від неприхильних нам течій і буде зовсім незалежною від доброї чи злої волі контрагентів Рижського договору” (там само. — Спр. 138. — Арк. 41 зв.).

Особливо актуальною проблема створення експозитури Уряду УНР постала в червні 1922 року, коли через брак коштів необхідно було скоротити дипломатичні представництва. Постановою Ради Народних Міністрів було створено спеціальну комісію, яка 30 червня постановила: “Виготовити проект Закону про Експозітуру Уряду за кордоном, яка має репрезентувати Уряд та координувати діяльність Диплом. Пр-в” (там само. — Спр. 81. — Арк. 1).

Через тиждень комісія в складі міністра фінансів Чижевського, Керуючого Міністерством Закордонних Справ Токаржевського-Карашевича, генерала Сальського і Державного Контролера Кабачківа, розглянувши підготовлений проект, ухвалили винести його на розгляд Ради Народних Міністрів УНР (там само. — Арк. 1 зв.). 10 липня 1922 року комісія доопрацьовувала проект закону. Зокрема, того дня вони прийняла перші шість статей.

Зрештою, як свідчать віднайдені документи, закон одержав статус Статуту. Однак, вважаю, що він, як і пояснююча записка до нього та обгрунтування його Симоном Петлюрою, може бути корисним для ознайомлення дипломатам незалежної України.

Не можу не звернути увагу читачів також на “Подяку Головного Отамана” Голові Дипломатичної місії в Польщі Андрію Лівицькому від 21 травня 1920 року. Симон Петлюра дякує своєму співробітникові за досягнення ним угоди з Річчю Посполитою в квітні 1920 року, яка ввійшла в історію як договір Пілсудського-Петлюри. Так, за цей акт Голова Директорії піддавався великій критиці з боку своїх співвітчизників, особливо галичанами. Але в умовах, коли саме Українська Галицька Армія перейшла на бік Денікіна, в Петлюри, аби одержати визнання Польщі, а потім за її допомогою повернутися на рідні терени, не було іншого виходу. Успішний спільний похід українських військ разом з поляками аж до Дніпра навесні того ж року повністю підтвердив правильність квітневої угоди у Варшаві. І якби не зрадницька політика Пілсудського щодо неї пізніше, в березні 1921 року в Ризі, то ця політична акція не сприймалася б так боляче українським громадянством.

Але Петлюрі, звичайно, було прикро не тільки від такого кроку Пілсудського, а й від безпідставних звинувачень з боку тих членів Директорії, котрі брали участь у підготовці домовленостей з поляками щодо Галичини і Волині. Зокрема, 28 листопада 1920 року у Львові Ф. Швець та А. Макаренко на нараді “після дискусій висловили думку, що хоча умови підписання мирового договору важкі для української держави, але скрутне становище, в якому опинилась українська державність, та інтереси державні України вимагають якнайскоршого підписання українсько-польського мирового договору” (ЦДАВОВУ: Ф. 1429.— Оп.5. — Спр.2. — Арк. 10).

Керуючий справами Директорії Микола Миронович писав 9 грудня 1920 р. про одну характерну рису Симона Петлюри: “Пан Голова Директорії, читаючи огляди преси, які подає щоденно Міністерство Справ Закордонних, звернув увагу, що в цих оглядах маються витяги з преси української, польської, німецької та російської і немає жадних відомостей про те, що цікавого і важного для нашої справи міститься в часописах англійських, французьких, італійських і румунських, і висловив з цього приводу своє незадоволення, вважаючи за конче потрібне саме тепер якнайпильніше стежити за пресою держав Антанти” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 18. — Арк. 67).

Протягом багатьох десятиліть антиукраїнським силам вдалося поширити в масовій свідомості міф про відповідальність Голови Директорії і Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри за єврейські погроми в Україні в 1919—1920 роках. Аргументацією на користь цього наводилося й те, що єврея Самуїла Шварцбарда, котрий позбавив життя провідника українських національно-визвольних змагань на паризькій вулиці 25 травня 1926 року, французький суд присяжних, мовляв, виправдав.

Але сьогодні, коли відкрилися колишні спецхрани, де дуже довго переховувалися документи, пов’язані з діяльністю Петлюри, а також його взаємовідносинами з євреями, цю лже-концепцію мусимо відкинути, а проблема “Петлюра і єврейство” повинна бути очищена від наклепів і інсинуацій.

Передусім нововідкриті документи засвідчують, що Симон Петлюра був противником єврейських погромів. І саме його вказівки щодо переслідування винуватців цих злочинів ховалися від дослідників. Зокрема, телеграма Головного Отамана від 28 січня 1919 року коменданту станції Миргород з вимогою покарати карно тих, хто допустив наругу над євреями на станції Яреськи, що на Полтавщині (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. — Оп.1. — Спр. 23. — Арк. 10).

Тому публіковані оригінальні документи за підписом Петлюри спростовують абсурдні твердження єврея-емігранта з Харкова Ю.Фінкельштейна про те, що Головний Отаман не засудив єврейських погромів з самого початку, а його слово з цього приводу, мовляв, “уперше прозвучало через багато місяців” (Финкельштейн Ю. ...За дела рук своих. — Нью-Йорк, 1995. — С. 72).

Зрештою, й самі євреї знали, що не українці з війська Петлюри займаються погромами, а головним чином стихійна отаманія, що відмовлялася підпорядковуватися законній владі в особі Директорії. Так, представник Бунду М. Рафес заявляв на засіданні Трудового Конгресу України 26 січня 1919 року, що Директорія не винна в погромах (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. — Оп.1 — Спр. 8. — Арк. 4—5).

І пізніше єврейські політичні діячі захищали Петлюру від звинувачень в організації погромів. Особливо яскраво засвідчують це листи Арнольда Марголіна до Андрія Лівицького вже після загибелі Петлюри (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 35. — Арк. 25—27).

А робили вони це тому, що, близько співпрацюючи з Головою Директорії і Головним Отаманом, достеменно знали його ставлення до цього народу.

І ніхто інший, як рабин Гутман, на зустрічі делегації єврейства України з Петлюрою 17 липня 1919 року звертався до Голови Директорії та Головного Отамана військ УНР з такими ось словами: “Релігійні звичаї вимагають, що коли бачать голову народу, то говорять молитву: Благословен Той, хто відділив від своєї части чоловікові. За часів царизму у нього такого випадку не було, і він не зміг би висловити таку молитву Владі, опоганившій частину божества в собі єврейськими погромами. У більшовиків він теж не висловив цю молитву, понеже вони цілком опаганили божество.

Тепер він висловлює молитву з легким серцем, бо зміст і склад уряду намічається демократичним, при котрім єврейському народові буде легко жити. Найкращим доказом цього є те, що Україна являється першою країною, в котрій є єврейський міністр” (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. — Оп.1. — Спр. 18а. — Арк. 6).

Це широкі маси не знали про те, що в Уряді Директорії постійно існувало Міністерство єврейських прав, якому Петлюра приділяв особливо велику увагу. Всі його прохання про виділення необхідних коштів для підтримки погромленого єврейського населення, над якими знущалися вже згадані українські стихійні сили, денікінські, польські та більшовицькі війська, як правило, розглядалися негайно і всі можливі суми виділялися.

Петлюра особисто займався не тільки проблемами євреїв України, а й тих їх, що мали українське походження й з різних причин опинилися за кордоном. Так, восени 1919 року його уряд вважав за необхідне підтримати політично євреїв, що виїхали з Галичини до Німеччини, й залучити їх до української справи (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 120. — Арк. 12).

Коли Симон Петлюра дізнався про банкрутство єврейського видавця Якова Оренштайна, то доручив своїм урядовцям допомогти йому, оскільки той зробив багато й для українського книгодрукування (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 423. — Арк. 141).

Широко залучав Симон Петлюра євреїв, як свідчать нові документи, до української державницької діяльності, прислухався до їхніх пропозицій, що спрямовувалися на розбудову економіки.

До речі, й самі євреї це добре розуміли, чим пояснюється ситуація з погромами в Україні. Бо якби такого розуміння з їхнього боку не було б, то представники різних державних і громадських організацій Заходу не передавали б через український уряд допомоги для населення України, в тому числі християнського, не контактували б з самим Петлюрою. А як свідчать нові документи, світове єврейство тоді Петлюрі довіряло. Наприклад, у вересні 1920 року він зустрівся з представниками американсько-єврейської комісії, яка перед тим уже витратила для потреб євреїв та християн України 35 мільйонів доларів. У ході годинної розмови з Головним Отаманом професор Фридлендер, суддя муніципального суду Чикаго Фішер та секретар єврейських тред-юніонів Пайн, одержавши пояснення про причини погромів в Україні, повідомили, що ними буде доставлено медикаментів “на суму 100 000 долярів для безплатної роздачі населенню на Вкраїні без ріжниці національности і релігії” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2 . — Спр. 318. — Арк. 153).

Симон Петлюра глибоко вірив у повернення на рідну землю вже з того моменту, коли він перейшов з армією УНР Збруч. У листах до членів Уряду УНР, політичних, військових діячів і господарників він щодня накреслює плани відбудови життя в Україні. В його особистих зверненнях зустрічаємо конкретні пропозиції щодо різних галузей економіки, культури, освіти, міжнародних відносин.

Але чи не найбільшу увагу Симон Петлюра звертає на відродження духовності нації, традицій нашого народу, що викристалізовувалися століттями й відшліфовувалися кращими майстрами слова, пензля, мелодії. Великий син України особливо гостро відчував, що відродження нашої державності неможливе без відродження національної душі українця, яка ввібрала в себе батьківські традиції і в географічних назвах, і в архітектурі церковних храмів, у власних прізвищах, найменуваннях вулиць...

Симон Петлюра не був противником того, аби в Україні проживали спільно з українцями й представники інших народів. Але його душа боліла, коли він бачив, як пришельці на нашу землю, прийшовши до нас, щоб прохарчуватися, намагалися тут порядкувати по-своєму, вносячи дезорганізацію та розкладаючи морально місцеву людність.

Він велику увагу приділяв поширенню знань про Україну за її межами. З цією метою він постійно цікавився підготовкою до видання так званої “Синьо-жовтої книги”, в якій різними іноземними мовами розповідалося б про Україну. Коли випуск її затримувався з посиланням на дороговизну, обурювався: “Пояснення вважаю незадовольняючими. Книжку можна було вже тричі видати у Варшаві за дешевшу ціну, ніж вона могла би коштувати в Празі” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2 . — Спр. 270а. — Арк. 48).

Крім того, Симон Петлюра постійно цікавився розвитком українських видавництв. Ось свідчення: “Ознайомившись з мапами і альбомом видавництва у Відні “Наталка-Полтавка” і надаючи особливо велике значення репрезентаційним мапам, повідомляв 7 грудня 1920 року Керуючий справами Директорії М. Миронович Міністра закордонних справ, Голова Директорії “доручив Вам переговорити в цій справі з Представником цього видавництва п. інженером Шостовським на предмет замовлення цих мап, а також допомогти цьому видавництву в його дальнішій діяльности певним асигнуванням через Раду Міністрів” (ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп.2. — Спр. 18. — Арк. 304).

Водночас Голова Директорії висловлював бажання, “аби Міністерство Закордонних Справ рекомендувало нашим Посольствам і місіям набути для себе ці мапи та альбоми як найкращі засоби агітації в роботі Посольств та місій” (там само. — Арк. 304).

Водночас Петлюра дбав про прилучення українства до культурної спадщини всієї світової цивілізації.

Так, з нагоди відзначення у вересні 1921 року в Італії 600-річної дати з дня смерті Данте Голова Директорії висловив через МЗС УНР побажання, “щоби наш представник в Італії взяв участь у цьому святі та склав в імені нашого народу відповідні привітання.

Крім того, ПАН ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ визнає бажаним, щоби студентські громади наші, які існують в різних містах Европи, також заманіфестували у відповідний спосіб участь нашого народу в цьому святі” (ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп.2. — Спр. 89. — Арк. 297).

Так уже визначено долею Україні, що її великі сини скінчають свій життєвий шлях у сорок сім. Згадаймо нашого Пророка Тараса Шевченка...

У сорок сім поклав власне життя на олтар боротьби за визволення України й ще один її вірний син — Голова Директорії та Головний Отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра, так і не змігши довершити справу утвердження державності нашого народу на власній землі.

Очолюючи УНР у найскладніший період нашої історії, Симон Петлюра пережив увесь трагізм опущення рідної землі, невдачу спроби Другого Зимового походу в листопаді 1921 року. Але залишаючись поза межами Батьківщини, він до кінця свого життя думав про відродження соборної й незалежної України, політичною концепцією якої він визнавав “наддніпрянський централізм”. З цього приводу, зокрема, Симон Петлюра зазначав: “У справах територіяльно-державних я керувався і керуюсь принципом соборности України. Основою державности повинна бути Центральна Україна — Наддніпрянська, а не периферія, частина її... Я маю в собі досить опорної сили не зважати на брехні й інсинуації та йти дорогою випробуваного реалізму і наддніпрянського централізму, який, врешті-решт, раніше чи пізніше приведе до об’єднання українських земель, себто до фактичної соборности” (Петлюра С. Статті, листи, документи. — Нью-Йорк, 1979. — Т.II. — С. 519).

І цю свою концепцію він повторює неодноразово. Незадовго до смерті в одному з своїх листів Симон Петлюра знову підкреслює: “Основною передумовою будівництва української держави (в новому ренесансі його) є усвідомлення тези, що метрополія держави і її територіяльна та стратегічна база мусить бути спочатку утворена на Великій Україні, на Дніпрі — Чорному морі. В міру скріплення цієї бази (організація військових заводів, підготовка військових кадрів армії, накопичення матеріяльних ресурсів і т.п.) можуть стати актуальними і завдання щодо прилучення земель, заселених українським народом, від чого наша нація ніколи не може відмовитися, бо це її ідеал, одночасно і раціональний і реальний” (там само. — С.579).

Виступаючи на науковій конференції в Парижі 25 травня 1996 року, автор цих рядків заявляв: “З тих документів, які вперше постають перед українським читачем, є можливість поглибити наші знання про видатного сина нашого народу в різних ділянках його діяльності. Бачимо Симона Петлюру як полководця, дипломата, зрештою, політичного діяча, котрий за найважчих умов постійно у клопотах про Україну, її народ. І є сподівання, що пошуки в архівних фондах дадуть можливість уже найближчим часом віднайти нові матеріали, що належать перу Головного Отамана. Всі вони, безумовно, побачать світ і суттєво доповнять незабутній образ вірного сина українського народу. Можна з повною відповідальністю заявити, що за умови бажання і наявності необхідних коштів до 120-річчя з дня народження Симона Петлюри ми можемо підготувати і видати черговий, третій том його праць” (У 70-річчя Паризької трагедії. 1926. — 1996. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1997. — С. 48).

І сьогодні можемо сказати, що за підтримки останнього Президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка, дирекції Інституту Дослідження модерної історії України в США, канадської фундації імені Симона Петлюри (як і певною мірою такої ж інституції в Лондоні) той задум здійснено: невідомі досі документи Симона Петлюри, зібрані в третьому томі, відкриваються читачеві.

* Цитати у передмові і всі документи в книзі подано мовою оригіналів.

 

Володимир Сергійчук,

професор Київського національного університету

імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук

 

Великий державник України

 

Ми сьогоднi злочинно мало знаємо про Симона Петлюру. В Українськiй незалежнiй державi, за яку вiддав своє життя цей видатний син нашого народу, офiцiйна влада ще й досi не визначила свого ставлення до нього. Вона, по сутi, боїться згадувати його iм’я, не кажучи вже про гiдне вiдзначення пам’ятi того, спадкоємцем котрого бiля державного керма волею iсторiї опинилася сама.

Користуючись iсторичним безпам’ятством вiчного нашого чиновництва, вороги української державностi продовжують знеславлювати свiтлий образ Голови Директорiї та Головного Отамана вiйськ Української  Народної Республiки. Проти його iменi, яке уособлює українцiв-самостiйникiв перiоду нацiонально-визвольних змагань 1917—1921 рокiв i всього мiжвоєнного перiоду, нашi недруги ведуть таку ж шалену пропаганду, як i тодi, коли вiн стояв на чолi УНР, коли бiльшовики заявляли: “Если бы нам удалось уничтожить Петлюру и окружающую его публику, мы бы были за себя спокойны. Ликвидировав Петлюру, мы моментально справились с Польшей и Румынией и добрались бы туда, куда вообще мы стремимся, а через этого Петлюру, через которого на Украине развился бандитизм (називають так повстання. — В.С.) и за которым тянут руку проклятые хахлы, мы ничего не можем дальше делать” (Центральний державний архiв вищих органiв влади та управлiння України — ЦДАВОВУ: Ф.3696. — Оп.2. — Спр.624. — Арк.76 зв.).*

Цi рядки писалися якраз тодi, коли Петлюра очолював нацiонально-визвольний рух широких мас українського народу. I саме вони пiдтримували свого Провiдника: “По всiй Українi, де ви не пiдете, де ви не забалакаєте, всюди ви чуєте iм’я Петлюри. В рiжних фарбах розписують його: як людину, бiля котрої i до котрої тягнеться спокутана думка за прошле всього населення України. З iм’ям С.Петлюри зв’язано все те, що чекає людей гарного в життi. По мiркуванням селян i взагалi всього громадянства, лише Петлюра дасть спокiй, який i ранiше цього хтiв, але ми його не розумiли, бо бiльшовики нас вдурили, а ми їм вiрили (так каже громадянство України), i чим надалi на схiд або ближче до московського кордону, тим бiльше iм’я Петлюри любiше i дорожче. Про це єсть свiдки — тi повстання, якi зв’язанi лише з iм’ям Петлюри.

...Українське громадянство все ставиться з гордiстю, згадуючи iм’я Петлюри, за його невтомну боротьбу i за те, що вiн не кидає тих, з ким примушений був покинути рiдний край. Мiж селянством i взагалi громадянством найшла мiсто така прислiвка: я буду робити так, як Петлюра каже: або право України добуду, або жити не буду.

Се є факт. Багато ще дечого є, що говорить з гарного боку про Петлюру, але про се хай розкаже в будучинi iсторiя, яку мають складати не дезертири України, а той нарiд, який зараз, несучи прапор визволення, доручив його С.В. Петлюрi i iстекає кров’ю в боротьбi за визволення, не нарiкає на нього” (там само. — Арк. 76 зв.).

Iм’я Петлюри справдi стало тодi визвольним прапором для українства. Вiдомий отаман українських повстанцiв на Лiвобережжi Ангел (Василь Шкодкин) у квiтнi 1920 року свiдчив, що хлiбороби-землевласники “пiдуть тiльки за гаслом “Петлюровщини” й тiльки за Отаманом Петлюрою, й по першому його призиву дадуть Отамановi своїх синiв на захист Батькiвщини. Цей вогонь пiдтримується в селах головним чином сельськими учителями й сельською “iнтелегенцiєю”, незважаючи на суровi мiри большовикiв. Не вистарчає лише органiзацiї й тої iскри, котра в один час i в один мент може об’єднати усю Україну в мiцну органiзацiю, котрої багнети будуть напрямленi проти усяких чужинцiв. Тiльки один Головний Отаман, iм’я котрого вже давно стало святим символом для селян, може бути цiєю iскрою, що зажже Україну” (ЦДАВОВУ: Ф.3696. — Оп.3. — Спр.50. — Арк.46).

На Всеукраїнському з’їздi, що вiдбувся восени 1920 року в Севастополi, його делегати, в противагу поборникам “єдiної й недiлимої”, “доказували, що на Українi влада мусе бути тiлько влада Петлюри i Уряду УНР i iнчої не може бути” (Центральний архiв вiйськовий у Варшавi — ЦАВ: Ф.380. — Оп.3. — Спр.103. — Арк.70).

Представник Олександрiвського повiту Катеринославщини, наприклад, заявляв: “українське населення чекає яко визволителя з-пiд большовицького ярма лише одного — це Петлюру, навiть анархист Махно на селянських зiбраннях заявляв селянам, що всi ми повиннi йти за Петлюрою, спасаючи Україну вiд жидiв та кацапiв” (там само. — Арк.70).

Думка про Українську самостiйну сержаву досить мiцно залягла серед широких кiл селянства, про те свiдчить характерна фраза: “Отже, установимо свої кордони, поставимо Голову, одержимо пошлини з товарiв, тодi зо всiма будемо вiльно балакати” (ЦДАВОВУ: Ф.3696. — Оп.3. — Спр.50. — Арк.47).

I коли навеснi 1921 року Україна опинилася в надзвичайно важкому становищi, повстанськi вiддiли, що витворилися на теренах Волинi та Подiлля, давали “клятву перед Богом негайно стати до боротьби з ворогом напасником, большовиками московськими та їх прибiчниками з єдиним гаслом: “Вся влада на Українi — законному Урядовi УНР на чолi з Головним Отаманом С.В.Петлюрою та Радою Республiки”, i звернулися до нього, котрий на той час уже перебував в екзилi, аби вiн очолив визвольний похiд на рiдну землю. Вони вiрили саме Петлюрi, називаючи його Батьком:

“Ми ждемо Твого руху, Твого слова, керiвництва Твого, Твоєї помочi, Головний Отамане наш, Голово рiдної справи нашої — дай свою руку, дай гасло — всi ми клянемося, що до одного, як один, пiдемо на останнiй упертий бiй з ворогом, бо вже стало так, що або добути, або дома не бути, “Україна або смерть” — ось гасло на прапорах наших.

Батьку наш!

Спини болi i муки України.

Досить вже нам отих жертв, досить грабежу i каламуцтва та брехнi бiльшовицької...

Тобi одному вiримо, вiд Тебе ждемо помочi i порятунку.

Не маємо ми на роботу цю нi коштiв, нi зброї, нi технiчних засобiв. Єсть одна жива сила, яку тобi пропонуємо” (там само. — Оп.2. — Спр.322. — Арк.29).

Дослiдники творчостi Петлюри про цi документи не знали , бо вони переховувалися в спецхранах. А тим часом десятки рокiв бiльшовицька пропаганда в умовах суцiльного перекриття iнформацiї iз Заходу виливала на українське громадянство зливи брудної брехнi на свiтлу пам’ять Голови Директорiї та Головного Отамана вiйськ Української Народної Республiки Симона Петлюри.

Сьогоднi, коли вiдкрилися вчорашнi таємнi архiви комунiстичного режиму, ми мусимо сказати всю правду про Великого Сина України, який поклав життя за її волю, за свiтле майбутнє свого народу.

Там само, за багатьма замками, протягом багатьох десятилiть вiд дослiдникiв зачиняли й документи самого Симона Петлюри, що характеризують його як одного з найбiльших державникiв України в ХХ столiттi. Нинi з’явилася можливiсть вiдкрити для українського народу i всього свiту невiдомi сторiнки архiвних матерiалiв, на яких стоїть пiдпис Голови Директорiї i Головного Отамана вiйськ УНР.

Пропонованi документи Симона Петлюри, якi менi вдалося виявити в Центральному державному архiвi вищих органiв влади України, Росiйському державному архiвi вiйськово-морського флоту в Санкт-Петербурзi та Центральному вiйськовому архiвi у Варшавi, лише частинка з невiдомої досi спадщини людини, котра несла на своїх плечах неймовiрний тягар державної влади в чи не найскладнiший перiод нашої iсторiї. Людини, котра, перебуваючи i у вигнаннi, не втрачала вiри в те, що його рiдний народ знайде сили, аби не тiльки проголосити, а й утвердити пророче Шевченкове: “В своїй хатi своя й правда, i сила, i воля”. I все робила для того, щоб наблизити цей iсторичний момент, який прийшов в Україну 24 серпня 1991 року й був усенародно пiдтриманий 1 грудня тодi ж.

Нинi можемо лише уявляти, яку трагедiю вiдчував Голова Директорiї та Головний Отаман вiйськ Української Народної Республiки, коли залишав рiдну землю восени 1920 року — пiсля того, як здеморалiзований український народ не змiг вiдгукнутися на його заклик звiльнитися вiд бiльшовицької агресiї, пiднявшись у кожному куточку власної етнiчної територiї.

Але, прийнявши в своє серце бiль мiльйонiв українських патрiотiв за тих, хто загинув у боротьбi за незалежнiсть України, хто залишався на батькiвських теренах пiд новим iмперським ярмом, Провiдник нашого народу продовжував змагання за визволення його й утвердження в сiм’ї вiльних i самостiйних. Голова Директорiї та Головний Отаман не переставав клопотатися про це буквально кожної митi, про що засвiдчують документи Уряду УНР в екзилi, якi пiсля Другої свiтової вiйни потрапили до рук НКВД i на пiвстолiття були захованi вiд дослiдникiв у спецхранах комунiстичного режиму.

Симон Петлюра хотiв передусiм об’єднання української емiграцiї, аби спiльними зусиллями прискорити час визволення рiдного народу, — ось чому вiн так рiзко реагує на спроби дезертирiв, як вiн їх називає, з фронтiв нацiонально-визвольної боротьби, що, прикриваючись iдейними розходженнями, прагнуть розколоти спiльний порив українства до вiдродження незалежної державностi на власнiй етнiчнiй територiї.

Голова Директорiї та Головний Отаман вiйськ УНР свято вiрить у це. А тому вiн турбується про те, щоб український народ, як справжнiй i єдиний господар на своїй землi, не потрапив у кабальну залежнiсть вiд захiдних капiталiстiв, яких заманюють в Україну вигiдними концесiями й орендами бiльшовицькi окупанти з метою визнання й узаконення згодом анексiї України в мiжнародно-правовому планi. Це застереження, до речi, є актуальним i сьогоднi, коли через рiзнi фiнансово-промисловi групи наш пiвнiчний сусiд намагається привласнити багатства народу України.

Змушений опинитися у вигнаннi з листопада 1920 року, Симон Петлюра розтлумачував нашим далеким i близьким сусiдам на Заходi, котрi у вiдродженнi в той час Української Народної Республiки не побачили вiчного феномена свiтової iсторiї, завдяки якому споконвiчнi загальнолюдськi права повертаються i українському, i десяткам iнших народiв: “Всi держави, утворенi пiсля 1917 року на територiї бувшої Росiї, не мають шансiв на тривке iснування i будуть завжди загроженими, поки на пiвднi бувшої iмперiї не органiзується i в силу не увiйде незалежна держава українського народу. Тiльки вона одна, як найсильнiша численнiстю свого населення, матерiальними ресурсами i мiлiтарною вiдпорнiстю, може бути базою, пiдставою бiльш-менш незахитного життя державних новотворiв, з бувшої Росiї органiзованих. Тiльки повстання i змiцнення цiєї держави може фактично вирiшити долю Росiї i призвести до остаточного та безповоротного подiлу її” (Симон Петлюра. Статтi, листи, документи. — Нью-Йорк. — 1956. — Т.1. — С.319).

Вiсiм рокiв вiдродженої української державностi однозначно засвiдчують усьому свiтовi, що наша держава розбудовується, спираючись на досвiд попереднiх поколiнь. I тi їхнi традицiї, що спочатку певною частиною суспiльства через необiзнанiсть сприймаються з недовiрою, з часом органiчно входять в життя i свiдомiсть бiльшостi як закономiрнiсть. Так трапилося, скажiмо, з нашою тисячолiтньою нацiональною символiкою, зрештою, i наша нацiональна грошова одиниця пiдтвердила тисячолiтню iсторiю української державностi.

Але для її справжнього утвердження потрiбно ще дуже багато зробити, в тому числi i в реформуваннi державного будiвництва. В зв’язку з цим, як вiдомо, Президент України Леонiд Кучма створив спецiальну комiсiю на чолi з Леонiдом Кравчуком, яка має запропонувати новi пiдходи в адмiнiстративнiй полiтицi, що так важливо для нашого поступу вперед.

Очевидно, нi Президент, нi його оточення не знали про те, що подiбнi кроки в державному будiвництвi України вже здiйснювалися їхнiми попередниками, бо пропонований документ десятки рокiв лежав у таємних архiвах, тим бiльше, що його автор — Симон Петлюра, Голова Директорiї та Головний Отаман вiйськ Української Народної Республiки. Та, мабуть, iсторична необхiднiсть викликала до життя подiбнi рiшення iнтуїтивно, що, безумовно, є закономiрнiстю нашого розвитку.

Сьогоднi ми постiйно є свiдками того, як нашi державнi чинники гарячково шукають вихiд iз скрутного економiчного становища, в якому опинилася Україна. Для полiпшення ситуацiї пропонуються рiзнi моделi, вже використанi нашими сусiдами, вiднаходяться рецепти спецiалiстiв далеких країн. Але чомусь майже нiколи не аналiзується подiбна ситуацiя, що складалася у власнiй державi, зокрема в Українськiй Народнiй Республiцi, яка пiдтримувала свою життєдiяльнiсть за умов вiйськової агресiї з кiлькох сторiн.

Ознайомлення з архiвними документами засвiдчує: в Урядi Директорiї, керованої Симоном Петлюрою, було багато грамотних спецiалiстiв, якi досить оперативно реагували, скажiмо, на процеси грошового обiгу, аби не допустити наднормативного знецiнювання власної валюти. Вони своєчасно готували вiдповiднi документи, що дозволяло стримувати iнфляцiю навiть в умовах ведення бойових дiй. Пропонована читачам постанова за пiдписом Петлюри якраз i засвiдчує про фаховiсть фiнансистiв з Уряду Симона Петлюри.

I я переконаний, що уважне вивчення дiяльностi фiнансово-банкiвської системи УНР пiдказало б сьогоднiшнiм економiстам чимало слушних порад. Та й як тут не згадати Шевченкове: i чужому научайтесь, i свого не цурайтесь.

Так, реалiї нашого життя змушують керiвництво України повсякчас придiляти чи не найбiльше уваги саме проблемам економiчного розвитку. Пошук виходу з важкої господарської кризи змусив Президента України звернутися до державних дiячiв з великим досвiдом управлiння взяти участь у роботi Вищої економiчної ради — консультацiйно-дорадчого органу, який має виробляти й узгоджувати пропозицiї та рiшення iз стратегiчно важливих питань економiчного розвитку.

Ознайомлення ж з архiвними матерiалами перiоду самостiйного державництва України засвiдчує, що подiбний крок уже був зроблений. Так, навiть перебуваючи поза межами рiдної землi, Уряд Української Народної Республiки, сподiваючись на близьке повернення до Києва, продовжував розробляти засади майбутньої фiнансово-економiчної полiтики.

На думку Голови Директорiї та Головного Отамана вiйськ УНР, це було “конечною передумовою нашого державного будiвництва”, а тому ним пропонувалося залучити до розв’язання цих важливих проблем “фахових досвiдчених сил в формі утворення постiйної калегiяльної установи — Вищої Фiнансово-Економiчної Ради при Радi Народнiх Мiнiстрiв” (ЦДАВОВУ: Ф.1429. — Оп.2. — Спр.8. — Арк.60).

Отже, ми повертаємося сьогоднi до власної iсторiї, хоча, мабуть, з великим запiзненням. Проте, як кажуть, краще пiзно, нiж нiколи, а тому хочеться сподiватися, що лист Симона Петлюри, який пропонується в оригiналi, все-таки зможе i сьогоднi прислужитися розбудовi української державностi.

Увесь час, переобтяжений державними справами, становищем на фронтi, Петлюра не переставав цiкавитися конкретною роботою урядових установ, зокрема, дiяльнiстю Ради Народних Мiнiстрiв. Так, 17 серпня 1920 року вiн звернув увагу Державного секретаря на те, що “з часу евакуацiї Уряду УНР з Вiнницi до Кам’янця i далi в Галичину не надсилаються до Канцелярiї Директорiї журнали засiдань Ради Народних Мiнiстрiв, якi давали змогу судити про роботу Ради Мiнiстрiв.

Крiм того, багато законопроектiв, ухвалених Радою Мiнiстрiв, надсилається без необхiдного пояснюючого матерiялу, а особливо висновкiв фiнансової Комiсiї, чому часто вони затримуються затвердженням до приїзду п. Голови Ради Народнiх Мiнiстрiв до Ставки, який дає пояснення.

Аби уникнути надалi непорозумiнь i затримки в затвердженнi того чи iншого законопроекту, пропонувалося надсилати їх з усiма пояснювальними матерiалами. Крiм того, Голова Директорiї хотiв ознайомитися з копiями журналiв усiх засiдань Ради Мiнiстрiв з 8 червня б.р. до сього часу” (ЦДАВОВУ: Ф.1065. — Оп.2. — Спр.15. — Арк.19).

12 листопада 1920 року керуючий справами Директорiї М.Миронович написав Головi Ради Народних Мiнiстрiв: “Мною одержано сьогоднi вранцi вiд пiдполковника Нiзiєнка телеграму такого змiсту: “Головний Отаман наказав запитати, якi законопроекти та постанови за час його вiдсутности прийнятi Радою Мiнiстрiв i строчно телеграфно про це сповiстити. Головний Отаман наказав нагадати Прем’єр-Мiнiстру, що вiн зацiкавлений в тому, щоб новi закони про податки були переведенi якнайскорше в цiлях збiльшення грошових ресурсiв” (ЦДАВОВУ: Ф.1065. — Оп.2. — Спр.15. — Арк.61).

З такою ж увагою ставився С.Петлюра i до документiв, що виходили з Ради Республiки — тодiшнього українського парламенту. З його законами Голова Директорiї знайомився ще до їхнього прийняття, всiляко сприяв тому, щоб з ними був ознайомлений український народ.

Зокрема, Керуючий справами Директорiї Миронович 25 березня 1921 р. повiдомляв Мiнiстра Преси i Пропаганди: “Пан Голова Директорiї цiкавий знати, чи передано на Україну, а якщо нi, то яких вживається заходiв для передання та поширення серед населення України ухваленого Радою Республiки Унiверсалу до Українського Народу, а тому ласкаво прошу Вас, Пане Мiнiстре, про це мене повiдомити для доповiдi Пановi Головi Директорiї” (ЦДАВОВУ: Ф.1429. — Оп.1. — Спр.89. — Арк.94).

До речi, Петлюра гостро критикував Раду Республiки, яка планувала “користування одним депутатом з кiлькох голосiв” (там само. — Спр.82. — Арк.29).

Перебирати голоси “инших членiв Ради, товаришiв по фракцiї, — продовжував вiн, — депутат не може вже через те, що з часу делегування його в члени представницького органу вiн уявляє з себе не представника тої чи иншої групи, а представника всiх груп, як одної юридичної особи, представника всiєї нацiї i тому надавати одному членовi Малої Ради право користуватися з 5 голосiв (с.-д.), другому з 4 голосiв (х.-д.), третьому з 2 голосiв (спiлка поштовикiв) буде непоправно, бо всi члени мусять мати однаковi права” (там само. — Арк.29).

Пропонованi документи засвiдчують про титанiчну дiяльнiсть Симона Петлюри в українському вiйськовому будiвництвi. I в цьому його великому талантi ми можемо пересвiдчитися не тiльки з наказiв по армiї, з численного листування.

У серпнi 1918 року Петлюра вiтав переклад на українську мову книги отамана Л.Байкова, колишнього вiйськового старшини росiйського Генерального Штабу, котрий вступив до українського вiйська, i, за висловом Симона Васильовича в передмовi, “незалежно вiд своєї фахової працi по органiзацiї оружної сили для оборони нашого краю, вважав потрiбним запропонувати свою працю ширшому українському громадянству” (Байков Л. Пiдготовка народу та вiйська до захисту Батькiвщини. — К., 1918. — С.III).

Особливо Петлюру пiдкупили слова автора, що вiн буде задоволений, коли праця того “дасть хоч деяку користь розвитковi свiдомости в народi, а також державному будiвництву будучої великої України та її нової армiї” (там само. — С.I).

Серед нових документiв маємо свiдчення не тiльки про чисто адмiнiстративнi i вiйськовi справи, а й про утвердження державностi всiма факторами, в тому числi через змiцнення власної української церкви.

Так, пiд час окупацiї Подiлля як поляками, так i бiльшовиками колишнiй єпископ-архирей Пимен, незважаючи на те, що його владою УНР було усунуто з посади, продовжував, мiж iншим, висвячувати в священики багатьох старшин з колишньої Добровольчої армiї Денiкiна. Цi священики, як доповiдав 20 жовтня 1920 року Керуючий справами Директорiї УНР М.Миронович, “користуючись своїм станом, ведуть з церковного амвона ворожу для нас антидержавну пропаганду по селах, понижають авторитет нашої влади, викликають недовiр’я в населення до нашої армiї i взагалi перешкоджають в налагодженнi нормальних вiдносин населення до представникiв Уряду УНР” (ЦДАВОВУ: Ф.1429. — Оп.2. —  Спр.33. —  Арк.240).

Розглянувши цю доповiдну, Симон Петлюра доручив начальнику Цивiльного управлiння при Головнiй командi вiйськ, “аби було складено реєстр всiх висвячених бувшим єпископом Пименом за минулий рiк священикiв, встановлено контроль над їх дiяльнiстю i всi спроби антидержавної їх роботи було усунено в самий рiшучий спосiб” (там само. — Арк.241 зв.).

А на доповiднiй записцi Мiнiстра iсповiдань I.Огiєнка вiд 16 лютого 1921 року, в якiй розповiдалося про перспективу дiяльностi, С.Петлюра наклав резолюцiю:

“В додаток до тих завдань, якi ставить собi Мiнiстерство iсповiдань, слiд ще додати охорону, збереження пам’ятникiв церковної старовини, особливо церков старовинних, в українському стилю збудованих; деякi з цих церков перебувають в занехаяному виглядi. Належнi заходи слiд би було, в порозумiнню з вiдповiдними установами, виробити, щоби пiсля повернення на Україну можна було взятись до практичної працi в цьому напрямку” (ЦДАВОВУ: Ф.1429. — Оп.2. — Спр.39. — Арк.55).

Залишаючись на чолі державницьких інституцій УНР поза межами рідної землі, Симон Петлюра, поряд з розробленням планів повернення на батьківські терени, виявляв увагу до долі тих, хто опинився разом з ним у сусідів або ще й далі від українського кордону, робив усе, що було в його силах, для їхньої моральної та матеріальної підтримки.

Скажімо, в наказі Головного Отамана від 26 листопада 1920 р. йдеться про те, що “Управи і всі служачі в установах і філіях Червоного й Блакитного Хреста мусять бути негайно відряджені для обслуговування наших козаків в таборах: Ланцут, Домбі та инших, а тому ні в якому разі не можуть залишатися і розташовуватися в Тарнові” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 35. — Арк. 18).

Петлюра постійно цікавився становищем інтернованих у Польщі українських вояків, про що свідчать відкриті нині архіви. Наприклад, його резолюція на рапорті генерала Удовиченка від 21 вересня 1921 року звучить так:

“Воєнміну. 1) Стржалков невідповідний. Висловити догану тим представникам ліквідаційної комісії у Варшаві, що ввели в блуд Військове Міністерство своєю легковажною оцінкою здатности Стржалкова до життя, і взагалі цю справу з’ясувати. Самий табор або привести до відповідного стану, або вжити заходів для переводу людей з цього табору в инший. 2) Затвердити полковника Пузицького комдивом 5-ої з призначенням начальником групи. 3) Заборонити безпосередні зносини як начальникам частин, так і окремим нашим інтернованим з польськими таборовими довудствами; всякі зносини переводити лише через штаби груп. 4) Звести кордонний корпус до однієї бригади. 5) Резервові війська звести до кадрів з належним штабом. 6) Збірний курінь Штабу дієвої армії розформувати на основах наказа інспектора військ ген. Удовиченка. 7) Представити кандидата на начальника Польової жандармерії. 8) Поповнити персональний склад юнацької школи фаховими лекторами, по можливости з старшин генштабу і подбати про забезпечення школи літературою військовою, підручниками і приладдям...” (ЦДАВОВУ: Ф. 1078. — Оп.2. — Спр. 232. — Арк.9).

У той же час маємо й інший документ Голови Директорії: “Старшинам, що дезертирували з таборів, жадної допомоги не давати; ці добродії залишили своїх козаків у найтяжчу хвилину, подавши своїми вчинками приклад моральної несталости. Витрачати гроші на таких індивідуумів — недопустимо. Що ж до явно гетьманських старшин, то їх поворот на Україну є небажаний, і Уряд УНР повинен всіх сил вжити, щоб ці авантурники та деморалізатори не мали ніякої можливости продовжувати свою ганебну працю серед нашої армії, яка билась, і жертви численні несла та ще нести буде зовсім не во ім’я гетьманату. Прошу Воєнміна на підставі моєї резолюції дати через Міністерство Закордонних Справ вичерпуючі інформації і директиви нашим офіціальним представникам за кордоном, щоб вони антиморального і антидержавного сміття назад на Україну не пропускали. 13/VI.1921 р. Петлюра” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 489. — Арк. 123—123 зв.).

Симон Петлюра, як свідчать невідомі досі документи, завжди клопотався тим, аби українська еміграція була зайнята державницькими справами, аби вона, як він виражався, “не била байдиків”.

За його дорученням Міністерство Закордонних Справ УНР звернулося до своїх послів і голів Дипломатичних місій за кордоном “перевести анкету серед громадян УНР, які перебувають в державі, при уряді якої Ви акредитовані” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 171. — Арк. 38).

У згаданій анкеті кожному громадянину пропонувалися й такі конкретні запитання: “Як ставиться до справи Української державности взагалі, а до Державного центру зокрема, і Чи готов на перший заклик Уряду УНР їхати на Україну для участи в державній роботі” (там само. — Арк. 38).

Як засвідчило повідомлення консула УНР у Мюнхені В. Оренчука, більшість громадян УНР, котрі були зареєстровані в його окрузі на той час, позитивно відповіли на ці запитання. Серед опитаних лише колишній гетьманський міністр шляхів Борис Бутенко заявив про опозицію до Державного центру УНР, а тому його залучення до державної діяльності було під сумнівом (там само. — Арк.41).

Уболіваючи постійно за долю емігрантів, Голова Директорії ніколи не випускав з поля зору проблеми українства, яке компактними масами розселилося в різних регіонах Російської імперії. Як можна переконатися з нині відкритих документів, особливу увагу Симон Петлюра приділяв налагодженню зв’язків з Кубанню, включення її в сферу загальноукраїнських інтересів.

Можна з певністю стверджувати на основі виявлених матеріалів, що з великою увагою ставився Симон Петлюра і до української справи на Далекому Сході. Так, за його дорученням Міністерство Закордонних Справ вивчало цю проблему, контактуючи з японськими дипломатами. З цього приводу з останніми обговорювалося питання, чи претендуватиме Японія на північну частину Сахаліну, яку Уряд УНР відносив до Зеленого Клину, тобто, до регіону, який освоєний українцями, а відтак при існуванні самостійної Далекосхідної Республіки мав би одержати відповідний статус (ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп.2. — Спр. 100. — Арк. 67—70). Переговори в цьому напрямі українські дипломати вели з японськими представниками в Берліні, Варшаві, Празі, Мюнхені, встановлюючи з ними “цілком приязні відносини” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 381. — Арк. 52—53). У розвиток цього напряму зовнішньополітичної діяльності Уряду УНР для Голови Директорії було підготовлено Міністерством Закордонних Справ спеціальний “Начерк пляну діяльности на “Зеленому Клині”, яким передбачалося посилити зв’язки з українцями на Далекому Сході (там само. — Арк. 173—175).

Петлюра, як свідчать документи, навіть перебуваючи в екзилі, намагався підтримувати державну гідність України.

Так, ознайомившись з копією листа Посла УНР в Німеччині від 11 червня 1921 р. до Повіреного в справах Польщі в Берліні в справі відмови у візуванні паспортів громадянам УНР, Голова Директорії вважав за необхідне, щоб згаданого листа подано було до відома всім керуючим дипломатичними представництвами за кордоном для того, щоб “й вони в такий спосіб зробили пресію моральну й політичну на своїх польських колег по акредитуванню при відповідних урядах” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 350. — Арк. 42).

Крім того, Петлюра висловив побажання, аби “справу з візуванням пашпортів УНР порушено було перед Польським Міністерством Справ Закордонних і Прем’єр-Міністром Вітосом, причому звернуто було б увагу їх на ту ненормальність, що встановилася в цій справі, а також на налагодження її в напрямку, відповідаючім інтересам УНР” (там само. — Арк. 42—42 зв.).

За умови фінансової скрути, що склалася для Уряду УНР в екзилі, необхідно було знайти оптимальний варіант, скажімо, підтримання дипломатичних представництв у різних країнах. Оскільки коштів не вистачало не лише на повнокровні за розмахом діяльності посольства, а й на малочисленні місії чи консульства, то доводилося шукати вихід у нових формах цієї служби.

Одним з важливих завдань для розвитку української зовнішньополітичної діяльності, розв’язанням якого предметно займався Голова Директорії, ініціювавши його, було створення експозитури Уряду УНР в екзилі. Передусім створення такої мережі представництв у зарубіжних країнах викликалося, за словами самого Петлюри, “територіяльного перебування уряду нашого в одній державі, пляни влади котрої неминуче відбиваються і на наших заходах. А неясність, часті зміни та імпульсивність політики польської не дають, як показав досвід, нам гарантій в додержанні нею певних зобов’язань, на себе принятих” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 82. — Арк. 7—8 зв.).

Саме про це написав Голова Директорії в листі до Голови Ради Народних Міністрів УНР Андрія Лівицького від 14 лютого 1922 року. І, як видно з цього листа, проблема створення експозитури в цей час надзвичайно хвилювала Петлюру, бо згаданій проблемі він приділяв увагу два дні перед тим, ставлячи її перед своїм прем’єром.

Така серйозна увага створенню експозитури з боку Петлюри викликалася ще й тому, що він переконався: неприйняття цієї його пропозиції колишніми прем’єрами В.Прокоповичем та П.Пилипчуком на початку 1921 року “мало негативні наслідки” (там само. — Арк. 7).

На цей раз пропозиція Петлюри була підтримана Міністерством Закордонних Справ УНР, яке за підписом заступника міністра Я. Токаржевського-Карашевича і начальника канцелярії міністра П.Дяківа внесло свої конкретні пропозиції (там само. — Арк. 18).

З усього видно, що Міністерство Закордонних Справ УНР розіслало проект своїх пропозицій для ознайомлення українським дипломатам у різних країнах. Вони, в свою чергу, внесли конкретні пропозиції щодо цього документа. Наприклад, консул УНР у Данцігу Клим Павлюк 2 березня 1922 року пропонував: дати йому в “німецькій і французькій мовах призначення Керуючим Експозітурою М-ва Закордонних Справ для Прибалтики, а легалізувати себе на підставі цього я вже зможу... Так у балтійських державах — Латвії, Естонії, Литві та Фінляндії, а також у Данцігу і Кенігсбергу, в чому мене упевнюють особисті широкі зв’язки, причому дозволю собі зазначити, що така Експозітура не буде ні в якій залежности від неприхильних нам течій і буде зовсім незалежною від доброї чи злої волі контрагентів Рижського договору” (там само. — Спр. 138. — Арк. 41 зв.).

Особливо актуальною проблема створення експозитури Уряду УНР постала в червні 1922 року, коли через брак коштів необхідно було скоротити дипломатичні представництва. Постановою Ради Народних Міністрів було створено спеціальну комісію, яка 30 червня постановила: “Виготовити проект Закону про Експозітуру Уряду за кордоном, яка має репрезентувати Уряд та координувати діяльність Диплом. Пр-в” (там само. — Спр. 81. — Арк. 1).

Через тиждень комісія в складі міністра фінансів Чижевського, Керуючого Міністерством Закордонних Справ Токаржевського-Карашевича, генерала Сальського і Державного Контролера Кабачківа, розглянувши підготовлений проект, ухвалили винести його на розгляд Ради Народних Міністрів УНР (там само. — Арк. 1 зв.). 10 липня 1922 року комісія доопрацьовувала проект закону. Зокрема, того дня вони прийняла перші шість статей.

Зрештою, як свідчать віднайдені документи, закон одержав статус Статуту. Однак, вважаю, що він, як і пояснююча записка до нього та обгрунтування його Симоном Петлюрою, може бути корисним для ознайомлення дипломатам незалежної України.

Не можу не звернути увагу читачів також на “Подяку Головного Отамана” Голові Дипломатичної місії в Польщі Андрію Лівицькому від 21 травня 1920 року. Симон Петлюра дякує своєму співробітникові за досягнення ним угоди з Річчю Посполитою в квітні 1920 року, яка ввійшла в історію як договір Пілсудського-Петлюри. Так, за цей акт Голова Директорії піддавався великій критиці з боку своїх співвітчизників, особливо галичанами. Але в умовах, коли саме Українська Галицька Армія перейшла на бік Денікіна, в Петлюри, аби одержати визнання Польщі, а потім за її допомогою повернутися на рідні терени, не було іншого виходу. Успішний спільний похід українських військ разом з поляками аж до Дніпра навесні того ж року повністю підтвердив правильність квітневої угоди у Варшаві. І якби не зрадницька політика Пілсудського щодо неї пізніше, в березні 1921 року в Ризі, то ця політична акція не сприймалася б так боляче українським громадянством.

Але Петлюрі, звичайно, було прикро не тільки від такого кроку Пілсудського, а й від безпідставних звинувачень з боку тих членів Директорії, котрі брали участь у підготовці домовленостей з поляками щодо Галичини і Волині. Зокрема, 28 листопада 1920 року у Львові Ф. Швець та А. Макаренко на нараді “після дискусій висловили думку, що хоча умови підписання мирового договору важкі для української держави, але скрутне становище, в якому опинилась українська державність, та інтереси державні України вимагають якнайскоршого підписання українсько-польського мирового договору” (ЦДАВОВУ: Ф. 1429.— Оп.5. — Спр.2. — Арк. 10).

Керуючий справами Директорії Микола Миронович писав 9 грудня 1920 р. про одну характерну рису Симона Петлюри: “Пан Голова Директорії, читаючи огляди преси, які подає щоденно Міністерство Справ Закордонних, звернув увагу, що в цих оглядах маються витяги з преси української, польської, німецької та російської і немає жадних відомостей про те, що цікавого і важного для нашої справи міститься в часописах англійських, французьких, італійських і румунських, і висловив з цього приводу своє незадоволення, вважаючи за конче потрібне саме тепер якнайпильніше стежити за пресою держав Антанти” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 18. — Арк. 67).

Протягом багатьох десятиліть антиукраїнським силам вдалося поширити в масовій свідомості міф про відповідальність Голови Директорії і Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри за єврейські погроми в Україні в 1919—1920 роках. Аргументацією на користь цього наводилося й те, що єврея Самуїла Шварцбарда, котрий позбавив життя провідника українських національно-визвольних змагань на паризькій вулиці 25 травня 1926 року, французький суд присяжних, мовляв, виправдав.

Але сьогодні, коли відкрилися колишні спецхрани, де дуже довго переховувалися документи, пов’язані з діяльністю Петлюри, а також його взаємовідносинами з євреями, цю лже-концепцію мусимо відкинути, а проблема “Петлюра і єврейство” повинна бути очищена від наклепів і інсинуацій.

Передусім нововідкриті документи засвідчують, що Симон Петлюра був противником єврейських погромів. І саме його вказівки щодо переслідування винуватців цих злочинів ховалися від дослідників. Зокрема, телеграма Головного Отамана від 28 січня 1919 року коменданту станції Миргород з вимогою покарати карно тих, хто допустив наругу над євреями на станції Яреськи, що на Полтавщині (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. — Оп.1. — Спр. 23. — Арк. 10).

Тому публіковані оригінальні документи за підписом Петлюри спростовують абсурдні твердження єврея-емігранта з Харкова Ю.Фінкельштейна про те, що Головний Отаман не засудив єврейських погромів з самого початку, а його слово з цього приводу, мовляв, “уперше прозвучало через багато місяців” (Финкельштейн Ю. ...За дела рук своих. — Нью-Йорк, 1995. — С. 72).

Зрештою, й самі євреї знали, що не українці з війська Петлюри займаються погромами, а головним чином стихійна отаманія, що відмовлялася підпорядковуватися законній владі в особі Директорії. Так, представник Бунду М. Рафес заявляв на засіданні Трудового Конгресу України 26 січня 1919 року, що Директорія не винна в погромах (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. — Оп.1 — Спр. 8. — Арк. 4—5).

І пізніше єврейські політичні діячі захищали Петлюру від звинувачень в організації погромів. Особливо яскраво засвідчують це листи Арнольда Марголіна до Андрія Лівицького вже після загибелі Петлюри (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2. — Спр. 35. — Арк. 25—27).

А робили вони це тому, що, близько співпрацюючи з Головою Директорії і Головним Отаманом, достеменно знали його ставлення до цього народу.

І ніхто інший, як рабин Гутман, на зустрічі делегації єврейства України з Петлюрою 17 липня 1919 року звертався до Голови Директорії та Головного Отамана військ УНР з такими ось словами: “Релігійні звичаї вимагають, що коли бачать голову народу, то говорять молитву: Благословен Той, хто відділив від своєї части чоловікові. За часів царизму у нього такого випадку не було, і він не зміг би висловити таку молитву Владі, опоганившій частину божества в собі єврейськими погромами. У більшовиків він теж не висловив цю молитву, понеже вони цілком опаганили божество.

Тепер він висловлює молитву з легким серцем, бо зміст і склад уряду намічається демократичним, при котрім єврейському народові буде легко жити. Найкращим доказом цього є те, що Україна являється першою країною, в котрій є єврейський міністр” (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. — Оп.1. — Спр. 18а. — Арк. 6).

Це широкі маси не знали про те, що в Уряді Директорії постійно існувало Міністерство єврейських прав, якому Петлюра приділяв особливо велику увагу. Всі його прохання про виділення необхідних коштів для підтримки погромленого єврейського населення, над якими знущалися вже згадані українські стихійні сили, денікінські, польські та більшовицькі війська, як правило, розглядалися негайно і всі можливі суми виділялися.

Петлюра особисто займався не тільки проблемами євреїв України, а й тих їх, що мали українське походження й з різних причин опинилися за кордоном. Так, восени 1919 року його уряд вважав за необхідне підтримати політично євреїв, що виїхали з Галичини до Німеччини, й залучити їх до української справи (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 120. — Арк. 12).

Коли Симон Петлюра дізнався про банкрутство єврейського видавця Якова Оренштайна, то доручив своїм урядовцям допомогти йому, оскільки той зробив багато й для українського книгодрукування (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 423. — Арк. 141).

Широко залучав Симон Петлюра євреїв, як свідчать нові документи, до української державницької діяльності, прислухався до їхніх пропозицій, що спрямовувалися на розбудову економіки.

До речі, й самі євреї це добре розуміли, чим пояснюється ситуація з погромами в Україні. Бо якби такого розуміння з їхнього боку не було б, то представники різних державних і громадських організацій Заходу не передавали б через український уряд допомоги для населення України, в тому числі християнського, не контактували б з самим Петлюрою. А як свідчать нові документи, світове єврейство тоді Петлюрі довіряло. Наприклад, у вересні 1920 року він зустрівся з представниками американсько-єврейської комісії, яка перед тим уже витратила для потреб євреїв та християн України 35 мільйонів доларів. У ході годинної розмови з Головним Отаманом професор Фридлендер, суддя муніципального суду Чикаго Фішер та секретар єврейських тред-юніонів Пайн, одержавши пояснення про причини погромів в Україні, повідомили, що ними буде доставлено медикаментів “на суму 100 000 долярів для безплатної роздачі населенню на Вкраїні без ріжниці національности і релігії” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2 . — Спр. 318. — Арк. 153).

Симон Петлюра глибоко вірив у повернення на рідну землю вже з того моменту, коли він перейшов з армією УНР Збруч. У листах до членів Уряду УНР, політичних, військових діячів і господарників він щодня накреслює плани відбудови життя в Україні. В його особистих зверненнях зустрічаємо конкретні пропозиції щодо різних галузей економіки, культури, освіти, міжнародних відносин.

Але чи не найбільшу увагу Симон Петлюра звертає на відродження духовності нації, традицій нашого народу, що викристалізовувалися століттями й відшліфовувалися кращими майстрами слова, пензля, мелодії. Великий син України особливо гостро відчував, що відродження нашої державності неможливе без відродження національної душі українця, яка ввібрала в себе батьківські традиції і в географічних назвах, і в архітектурі церковних храмів, у власних прізвищах, найменуваннях вулиць...

Симон Петлюра не був противником того, аби в Україні проживали спільно з українцями й представники інших народів. Але його душа боліла, коли він бачив, як пришельці на нашу землю, прийшовши до нас, щоб прохарчуватися, намагалися тут порядкувати по-своєму, вносячи дезорганізацію та розкладаючи морально місцеву людність.

Він велику увагу приділяв поширенню знань про Україну за її межами. З цією метою він постійно цікавився підготовкою до видання так званої “Синьо-жовтої книги”, в якій різними іноземними мовами розповідалося б про Україну. Коли випуск її затримувався з посиланням на дороговизну, обурювався: “Пояснення вважаю незадовольняючими. Книжку можна було вже тричі видати у Варшаві за дешевшу ціну, ніж вона могла би коштувати в Празі” (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.2 . — Спр. 270а. — Арк. 48).

Крім того, Симон Петлюра постійно цікавився розвитком українських видавництв. Ось свідчення: “Ознайомившись з мапами і альбомом видавництва у Відні “Наталка-Полтавка” і надаючи особливо велике значення репрезентаційним мапам, повідомляв 7 грудня 1920 року Керуючий справами Директорії М. Миронович Міністра закордонних справ, Голова Директорії “доручив Вам переговорити в цій справі з Представником цього видавництва п. інженером Шостовським на предмет замовлення цих мап, а також допомогти цьому видавництву в його дальнішій діяльности певним асигнуванням через Раду Міністрів” (ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп.2. — Спр. 18. — Арк. 304).

Водночас Голова Директорії висловлював бажання, “аби Міністерство Закордонних Справ рекомендувало нашим Посольствам і місіям набути для себе ці мапи та альбоми як найкращі засоби агітації в роботі Посольств та місій” (там само. — Арк. 304).

Водночас Петлюра дбав про прилучення українства до культурної спадщини всієї світової цивілізації.

Так, з нагоди відзначення у вересні 1921 року в Італії 600-річної дати з дня смерті Данте Голова Директорії висловив через МЗС УНР побажання, “щоби наш представник в Італії взяв участь у цьому святі та склав в імені нашого народу відповідні привітання.

Крім того, ПАН ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ визнає бажаним, щоби студентські громади наші, які існують в різних містах Европи, також заманіфестували у відповідний спосіб участь нашого народу в цьому святі” (ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп.2. — Спр. 89. — Арк. 297).

Так уже визначено долею Україні, що її великі сини скінчають свій життєвий шлях у сорок сім. Згадаймо нашого Пророка Тараса Шевченка...

У сорок сім поклав власне життя на олтар боротьби за визволення України й ще один її вірний син — Голова Директорії та Головний Отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра, так і не змігши довершити справу утвердження державності нашого народу на власній землі.

Очолюючи УНР у найскладніший період нашої історії, Симон Петлюра пережив увесь трагізм опущення рідної землі, невдачу спроби Другого Зимового походу в листопаді 1921 року. Але залишаючись поза межами Батьківщини, він до кінця свого життя думав про відродження соборної й незалежної України, політичною концепцією якої він визнавав “наддніпрянський централізм”. З цього приводу, зокрема, Симон Петлюра зазначав: “У справах територіяльно-державних я керувався і керуюсь принципом соборности України. Основою державности повинна бути Центральна Україна — Наддніпрянська, а не периферія, частина її... Я маю в собі досить опорної сили не зважати на брехні й інсинуації та йти дорогою випробуваного реалізму і наддніпрянського централізму, який, врешті-решт, раніше чи пізніше приведе до об’єднання українських земель, себто до фактичної соборности” (Петлюра С. Статті, листи, документи. — Нью-Йорк, 1979. — Т.II. — С. 519).

І цю свою концепцію він повторює неодноразово. Незадовго до смерті в одному з своїх листів Симон Петлюра знову підкреслює: “Основною передумовою будівництва української держави (в новому ренесансі його) є усвідомлення тези, що метрополія держави і її територіяльна та стратегічна база мусить бути спочатку утворена на Великій Україні, на Дніпрі — Чорному морі. В міру скріплення цієї бази (організація військових заводів, підготовка військових кадрів армії, накопичення матеріяльних ресурсів і т.п.) можуть стати актуальними і завдання щодо прилучення земель, заселених українським народом, від чого наша нація ніколи не може відмовитися, бо це її ідеал, одночасно і раціональний і реальний” (там само. — С.579).

Виступаючи на науковій конференції в Парижі 25 травня 1996 року, автор цих рядків заявляв: “З тих документів, які вперше постають перед українським читачем, є можливість поглибити наші знання про видатного сина нашого народу в різних ділянках його діяльності. Бачимо Симона Петлюру як полководця, дипломата, зрештою, політичного діяча, котрий за найважчих умов постійно у клопотах про Україну, її народ. І є сподівання, що пошуки в архівних фондах дадуть можливість уже найближчим часом віднайти нові матеріали, що належать перу Головного Отамана. Всі вони, безумовно, побачать світ і суттєво доповнять незабутній образ вірного сина українського народу. Можна з повною відповідальністю заявити, що за умови бажання і наявності необхідних коштів до 120-річчя з дня народження Симона Петлюри ми можемо підготувати і видати черговий, третій том його праць” (У 70-річчя Паризької трагедії. 1926. — 1996. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1997. — С. 48).

І сьогодні можемо сказати, що за підтримки останнього Президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка, дирекції Інституту Дослідження модерної історії України в США, канадської фундації імені Симона Петлюри (як і певною мірою такої ж інституції в Лондоні) той задум здійснено: невідомі досі документи Симона Петлюри, зібрані в третьому томі, відкриваються читачеві.

 

 

* Цитати у передмові і всі документи в книзі подано мовою оригіналів.

 

Володимир Сергійчук,

професор Київського національного університету

імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук

 

 

ЧАСТИНА І

1917—1918 РОКИ

 

 

 

Привiтання С. Петлюри  з’їздовi Кубанського козацтва

23 травня 1917 року

 

Копiя

Єкатеринодар Предсiдателю

з’їзду Кубанського Козачого Вiйська

 

Український Вiйськовий Генеральний комiтет щиро вiтає представникiв славетних нащадкiв запорожцiв i дякує за їхнє привiтання. Нехай протягненi братерськи руки з’єднаються i з’єднаними зусиллями досягнуть свята визволення всього українського народу. Вимагайте телеграфно вiд правительства автономiї України i українiзацiї вiйська пiддержiте нашу делегацiю.

 

                     Член Презiдiуму Українкомiтету

№ 122                                                                    Петлюра

23/V 17

         

Машинопис.

ЦДАВОВУ. Ф. 1076. — Оп. 3. — Спр. 13. — Арк. 5.

 

 

 

 

Привiтання С. Петлюри з’їздовi козачих вiйськ у Петроградi

28 травня 1917 року

 

Копия

военная

Петроград Казачий съезд

 

Украинский войсковой Генеральный Комитет шлет привет делегатам Казачьих войск и желает успеха ответственной работе по устроению жизни казачества свободной России точка Украингенкомитет вызванный к жизни волей свободного Украинского народа формируя украинские полки уверяет что плечом к плечу вместе с полками свободных казачьих войск будет защищать свободу России переустроенной на федеративных началах точка Выдвигая требование федеративной России автономии Украины украинских национальных войск Украингенкомитет уверен, что эти требования найдут поддержку съезда точка Да здравствует федеративная Россия да здравствует самоуправляющееся свободное казачество России. 219.

                                             Украингенеркомитет

                                                                                            Петлюра

28/V 17

№ 122

 

Машинопис.

ЦДАВОВУ: Ф. 1076. — Оп. 3. — Спр. 13. — Арк. 2.

 

 

Лист С. Петлюри командиру Українського корпусу російської армії з приводу бойових дій під Ригою

26    серпня 1917 року

27     

Командиру  Українського корпусу

 

Зважаючи на велике зацікавлення долею людей Вашого корпусу як українізуємого з боку Центральної Ради і широких кол українського громадянства в зв’язку з відступленням од Риги, уклінно прохаю телеграфувати, як підтримали українці честь і бойове ім’я славетного корпусу.

 

                                                                    Петлюра (26 серпня 1917 р.)

 

 Газ. “Вільне життя” (Тифліс) 1917. — 17 вересня.

 

 

Телеграма С. Петлюри пiдполковнику Сливинському щодо проблем українiзацiї армiї

20 вересня 1917 року

 

Копия

Военная

 

Штарум

подполковнику Сливинскому

Генеркомитет сожалеет что о назначении Вами фронтового съезда на 21 число он не был извещен раньше точка Это лишило его возможности делегировать на съезд членов комитета и Всеукраинской Рады делегировать на съезд тех делегатов кои избраны Румфронтом точка Генеркомитет шлет съезду свое горячее товарищеское пожелание успешности работе точка Одновременно уведомляю двоеточие был ставке Главковерха для выяснения осложнений вопросов украинизации дивизии точка Главковерх обещал содействие точка Технически вопрос будет разрешен на днях точка Получено официальное уведомление об открытии Киеве украинской школы прапорщиков точка Для успешности украинизации дивизии Румфронта прошу на съезде выяснить препятствия мешавшие украинизации также произвести учет всех украинцев как солдат так офицеров по полкам и дивизиям точка Вопрос утверждения Генеркомитета на разсмотрении Военмина  ближайшее время будет разрешен утвердительно и это даст возможность Комитету более успешно проводить сложное дело украинизации которому так много препятствовал до сих пор командный состав 545

                                                         Украингенеркомитет

                                                                                            Петлюра

20 сентября 1917 г.

Машинопис.

ЦДАВОВУ: Ф. 1076. — Оп. 3. — Спр. 10. Арк. 3.

 

 

 

Повiдомлення Генерального секретаря з вiйськових справ С.Петлюри про унiверсал, ухвалений Центральною Радою

20 листопада 1917 року

 

Народи України!

 

Росiйська Республiка переживає важкi днi. На пiвночi, в столицi, громадянська вiйна. Центрального Уряду немає. В усiй країнi безвладдя й анархiя. Наша Батькiвщина також у небезпецi. Якщо не буде створено центральний народний об’єднаний Уряд, Україна також потрапить в анархiю i безвладдя.

Український народе!

Ти взяв на себе зобов’язання разом з братнiми народами в Українi воювати спiльно i встановити на нашiй землi порядок i забезпечити майбутнє. Ми як Центральна Рада проголошуємо Українську Народну Республiку з умовою забезпечити твоє правлiння в нашiй країнi. Починаючи з цього дня, врятувати всю Росiю i, не вiддiляючись вiд неї, захистити її цiлiснiсть.

У той же час ми повиннi мiцно об’єднатися в своїй країнi, щоб допомогти Росiї i зробити з Росiйської Республiки Федерацiю, яка складатиметься з рiвних i вiльних народiв.

До вiдкриття Установчих Зборiв уся виконавча влада, законодавство, забезпечення порядку i спокою, а також уся влада на нашiй землi належить лише нашiй Радi, нашому власному Уряду.

Оскiльки ми визнаємо верховенство своєї влади не лише для захисту (наших) власних прав i нашої революцiї, а й для захисту всiєї Росiї, то поширюємо її на губернiї, в яких населення є в бiльшостi українцi: Київ, Подiлля, Волинь, Чернiгiв, Харкiв, Полтава, Катеринослав, Херсон, а також на пiвнiчну частину Таврiйської губернiї — Мелiтопольський, Бердянський i Днiпровський повiти, що входять в Україну, Кримський пiвострiв залишається кримчанам.

Визначення остаточних кордонiв Української Республіки, а саме частин Курської, Холмської, Воронезької губернiй буде розглянуте в майбутньому в планi приєднання до України.

 

          Секретар з Вiйськових справ Української Народньої Республiки

                                                                                                        Петлюра

 

Переклад з турецької Богдана Сергійчука.

Ьlkьsal M. Kirliт Tьrk-tatarlari (Dьnь-Bьgьnь-Jarini). —Istanbull, 1980. — S.185.

 

 

 

Звернення  Генерального секретарiату УНР про створення Українського фронту

23 листопада 1917 року

 

Генеральний Секретарiат на основi ухвал Української Центральної Ради постановляє: подiї, що вiдбулися в Ставцi Главковерха нарушили оперативну связь фронтiв, що загрожує Українськiй терiторiї небезпекою з огляду на новi можливости аж до пiдписання умов миру.

Почаття переговорiв про перемир’я вимагають об’єднання i координовання цеї справи на всiм Українськiм фронтi i цiльности його для додержання умов перемирiя обома воюющими сторонами.

Тодi уся терiторiя Української Народньої Республiки може бути дiйсно захищена.

Тому то Генеральний Секретарiат оголошує фронти Захiдно-Пiвденний i Руминськiй єдиним фронтом Українським, входячи щодо Руминського фронту в порозумiннє з Руминським правительством i автономною Молдавiєю, i ставить той єдиний фронт в усiм об’ємi роботи i завдань пiд загальний свiй кiрунок i повiдомляє про це Ставку Главковерха для кордiновання роботи Українського фронту з иншими фронтами Росiйської Республiки.

Зоставляючи поки подiл Українського фронту на двi частини, як вони були досi, Генеральний Секретарiат приступає одночасно до вироблення форм найтiснiшого контакту мiж Штабами Пiвденно- Захiдного i Руминського фронтiв.

В зв’язку з тим Генеральний Секретарiат вважає необхiдним iстнування спецiальних комiсарiатiв при тих штабах iз представникiв вiйськових органiзацiй, рад i  комiтетiв.

Одночасно, виконуючи давнi бажання Українського Народу всiма своїми силами захищати свiй фронт, Генеральний Секретарiат сповiщає всi Українськi вiйськовi частини на всiх фронтах, що ним принiмаються всi мiри для переведення українських частин инших фронтiв на фронт Український, рахуючись з загальним становищем фронтiв.

Всi частини неукраїнськi на Українськiм фронтi повиннi знати, що оборона українського фронту обороняє також i єднiсть усього фронту всiєї Росiї i дає можливiсть перенести мир на користь всiх народiв Росiї.

Тому неукраїнськi вiйськовi частини повиннi виконувати совiстно i честно свої обов’язки по охоронi українського фронту, бо спiльна охорона цього фронту защищає спiльнi iнтереси народiв всiєї Росiї.

В сiй спiльнiй роботi по охоронi всього фронту братиме участь дружня i братня Руминська армiя i частини Молдавських вiйськ.

Проголошуючи перемирiє на Українськiм фронтi iменем Української Народньої Республiки, Генеральний Секретарiат находить необхiдним дальшу роботу по негайному переведенню миру вести  по порозумiнню з союзними державами.

 

                                 Голова Генерального Секретарiату

                                                                                (пiдпис вiдсутнiй)

                                 Генеральний Секретар в справах вiйськових

                                                                                            Петлюра

 

                     Скрiпив: Генеральний Писар

                                             (пiдпис вiдсутнiй)

 

23 листопаду 1917 року

м.Київ.

 

Оригiнал. Машинопис.

ЦДАВОВУ: Ф. 2592. — Оп.4. — Спр. 2. — Арк. 21—21 зв.

 

 

Телеграма С. Петлюри вiйськовим частинам про заборону пересування територiєю УНР без дозволу Генерального Вiйськового Секретарiату

26 листопада 1917 року

 

Радiо рубка “Георг.Поб” для СВ

Телеграмма

Полученная 27-го Ноября 1917 года. Севастополь.

 

“Мною получены сведения, что некоторые воинские части в том числе матросы то группами то целыми эшелонами проезжая по железным дорогам Украины позволяют себе производить обыски и другие самочинные действия не считаясь с правами местных органов власти Украинской Республики. Считая такие действия совершенно недопустимыми и нарушающими права Республики предлагаю Начальникам гарнизонов принять меры к недопущению подобных насилий. Власть в Украине принадлежит Генеральному Секретариату а он не допустит посягательства на свои права а также на права органов власти ему подчиненным. Прошу подлежащие военные органы принять меры дабы без согласия и ведома Военно-Генерального Секретариата на территории Украинской Республики не производилось никаких передвижений эшелонов.

 

Киев 26-го ноября. № 294.                                Военгенерсекретарь

                                                                                                Петлюра

                                             Верно.

                                 Дежурный Флаг-Офицер Мичман  Андреев

Копiя телеграми.

РДАВМФ: Ф. 183. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 19.

 

 

 

Наказ по Вiйськовому Секретарству УНР про дiяльнiсть мiжвiдомчої комiсiї, створеної для  боротьби проти анархiї

28 листопада 1917 року

 

 

Копия

Приказ

по Войсковому Секретариату

Украинской Республики

№ 38

28 ноября 1917 года г. Киев.

 

§ 1

Согласно постановления Генерального Секретариата при Генеральном Секретариате Внутренних Дел образована междуведомственная комиссия для борьбы с анархией на территории Украинской Народной Республики.

§ 2

К междуведомственной комиссии надлежит обращаться всем общественным и войсковым учреждениям с просьбой о наряде войсковых частей для поддержки порядка в губерниях, уездах и для охраны железных дорог, складов, заводов и т.д., а также уведомлять комиссию об анархистских выступлениях, которые происходят на территории Украины.

§ 3

Для надзора и объединения дел и распоряжения войсковыми частями, предназначенными для боробы с анархией на всей территории Украины, исключая прифронтовую полосу, приказываю: власть распоряжаться войсковыми частями объединить в руках Главных Начальников Киевского и Одесского округов, подчинив им также части, кои выставлены на охрану мест, складов, железных дорог и т.д. распоряжениями начальников снабжений и военных сообщений Юго-Западного и Румынского фронтов.

§ 4

Начальники Киевского и Одесского Округов должны отдавать указания о перевозках и размещении войск на территории Украины для борьбы с анархией от межведомственной комиссии через назначенного для работы представителя войскового Генерального Секретарства.

§ 5

Представитель Войскового Генерального Секретариата при междуведомственной комиссии должен разработать план борьбы с анархией на территории Украины по указаниям междуведомственной комиссии и иметь полные ведомости дислокации назначенного для этого войска.

Об означенных ведомостях и про всякие изменения в дислокации войск, предназначенных для борьбы с анархией, немедленно уведомлять Войсковой Генеральный Секретариат; к нему же следует обращаться согласно постановлению междуведомственной комиссии и с просьбами об увеличении или уменьшении войск, потребных для борьбы с анархией.

§ 6

Представителем от Войскового Генерального Секретариата для работы в междуведомственной комиссии назначаю генерал-лейтенанта ГУСЛАВСКОГО, которому немедленно вступить в исполнение своих обязанностей.

                                

                                 Подписал: Генеральный Секретарь

                                                         по военным делам

                                                                                                Петлюра

                                                         Верно:

                                             И.д. Старшего адъютанта

                                                         Подполковник

                                                                    (пiдпис нерозбiрливий).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Машинопис.

ЦДАВОВУ: Ф. 1076.  — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 129-129 зв.

 

 Звернення С. Петлюри до українцiв-воякiв на всiх фронтах

Листопад 1917 року

 

Од Генерального СекретарЯ по

Справах вiйськових до українцiв

воякiв на всiх фронтах.

 

Генеральний Секретарiат Української Центральної Ради поповнений представниками од усiх народiв, що живуть на Вкраїнi, бере в свої руки власть в нашому краю. Отож Генеральний Секретарiат стає найвищою розпорядчою владою України. Ся радiсна та тiльки й тяжка, одповiдальна роля випадає Генеральному Секретарiату в дуже тяжку добу, а саме тодi коли фронт прорвали нiмцi i сунуть на нашу землю. Нашiй Українi загрожує страшна небезпека. Україна може загинути, а з нею загине i наша молода дорога воля, якої ми всi так довго ждали i во iм’я якої ми всi так багато жартв поклали. Треба всiм нам зрозумiти, що настала страшна година, бо ворог може зруйнувати наш край, роздiлити його на двi частини i роз’єднати нас, знищити права нашi i покласти край вiльному розвитку нашого народу. Щоб запобiгти страшному лиховi, щоб врятувати нашу Україну, треба захищати її. А для цього перш за все слiд зупинити наступлення нiмцiв i не пускати їх на нашу землю. Треба всiма силами пiддержати накази та розпорядження командної вiйськової влади, яка порядкує обороною нашого краю.

Українська Центральна Рада i її Генеральний Секретарiат кличе всiх Українцiв i наказує їм захищати нашу землю i революцiю. Як одженемо нiмцiв, як зупинимо наступлення їх, то спасемо Україну, спасемо нашу землю, наше хозяйство, наших дiтей, батькiв i жiнок, нашу волю, наше право на вiльне життя.Коли ж не будемо нiчого робити в цiй справi, то неславно загинемо i загубимо Україну. Проклянуть нас дiти нашi i не признає нас Україна за своїх синiв.

Яко Генеральний Секретарь в справах вiйськових закликаю всiх Українцiв, де б вони не були, на якому б фронтi не воювали, стати в цю страшну для революцiї нашого краю хвилину в оборону фронта України i революцiї. Закликаю Вас слухатись вiйськової командної власти i пiддержати її, бо вiйськова власть порядкує i заправляє обороною нашого краю. Майте на увазi, що небезпека велика, i тiльки порядок та слухнянiсть може врятувати нас од лиха. Кожен Українець повинен пам’ятати, що де б вiн не був, на якiм би фронтi вiн не воював, — скрiзь вiн, обороняючи фронт, боронить волю України i революцiю. Справа вимагає од нас усiх, щоб ми найбiльше в сю хвилину пiддержували порядок i накази вiйськової влади. I коли справа вимагає, щоб якась українська частина з тила їхала не тiльки на Пiвденно-Захiдний або Румунський фронти, але й на всякий инший, то треба безумовно їхати, бо є один великий фронт, фронт оборони наших прав, нашої волi i скрiзь нашi брати, нашi земляки i вимагають од нас нашої братньої допомоги. Пiддержуйте малодушних, умовляйте непевних, показуйте приклад незмiни. Всiх нас з’єднала любов до рiдної України i бажання захистити революцiю. Покажемо, що ми справжнi сини України, що любимо свiй рiдний край i все оддамо, щоб спасти його од загину.

 

                     Генеральний Секретарь в справах Вiйськових С. Петлюра

Листiвка.

Друкарня Української Центральної Ради

ЦДАВОВУ:Ф. 115. — Оп. 1. — Спр. 41. — Арк. 13.

 

 

Наказ Генерального Секретаріату з військових справ УНР про створення першої Української сотні ординарців і відправлення з неї неукраїнців в інші округи

9 грудня 1917 року

 

Наказ

По Військовому Генеральному Секретарству

Української НародньоїРеспубліки

9 грудня 1917 р., м.Київ

Ч.55

Третій ординарчеський ескадрон переіменовується в першу Українську ординарчеську сотню.

Другому і четвертому зводам 3-го ординарчеського ескадрона, що вартують при штабах 3 і 8 армії, перейти в Бердичів з кіньми, зброєю і майном.

Неукраїнських уроженців командірувати в штаби Західнього і Північного фронтів для служби в других ординарчеських ескадронах, викликавши на їх місто українців.

Переводи вояків як Українців, так і Великоросів з одного ескадрона в другий робити без зброї і коней.

Українізацію з ординарчеського ескадрона: половину його залишити для несення варти при штабах Південно-Західнього фронту, а другу половину відправити в Київ для варти при Військовім Генеральнім Секретарстві. До Українізації приступити негайно.

Додаток: постанова загального зібрання з ординарчеського ескадрона 27 листопаду і 3 грудня 1917 року.

                                

                                 Підписав: Генеральний Секретар

                                                  по справах військових

                                                                                            Петлюра.

                                 З оригіналом згідно:

                                             Начальник Канцелярії С.Письменний.

 

Друкарський текст.

ЦДАВОВУ: Ф. 1076. — Оп.1. — Спр. 1а. — Арк.7.

Наказ Генерального Секретаріату з військових справ УНР про відправлення росіян з військових частин на батьківщину

10 грудня 1917 року

 

 

 

 

Наказ

по Військовому Генеральному Секретарству

Української Народньої Республіки

 

10 грудня 1917 р., м.Київ

 

Ч. 58

 

(По Генеральному Військовому Штабу)

 

Всім воякам Великоросам, увільненим в одпуск із частин Південно-Західнього і Руминського фронтів по скінченню одпуску являтися до своїх повітових Військових начальників для призначення в великоросійські частини, котрі містяться поза межами Української Республіки.

Всіх вояків Великоросів, що приїздять з одпусків і закупчуються на вузлових станціях, надсилати назад у Великоросію.

                    

                                 Підписав: Генеральний Секретар

                                             в справах військових

                                                                                            Петлюра.

                                 З оригіналом згідно:

                                             Начальник Канцелярії С.Письменний.

 

 

Копія. Друкарський текст.

ЦДАВОВУ: Ф. 1076. — Оп.1. — Спр. 1а. — Арк.6.

Наказ Генерального Секретаріату з військових справ УНР про створення Мусульманського комісаріату й формування мусульманського корпусу

10 грудня 1917 року

 

 

 

Наказ

По Військовому Генеральному Секретарству

Української Народньої Республіки

 

10 грудня 1917 р., м.Київ

 

Ч. 59

 

§ 1.

Оголошую для відомости і виконання слідуюче: а) У м.Києві при Генеральному Секретарстві військових справ утворюється Мусульманський комісаріат задля того, щоб направляти як солдатів, так і офіцерів-мусульман до мусульманських частин. б) Наказую зробити відповідне розпорядження по всім запасним частинам округ, щоб не чинили ніяких припон для переводів мусульман до свого корпусу, виділяючи в окремі сотні і команди. в) Розрішаю грекам 24 запасного полку виділятися в окремі сотні при тому ж полкові.

§ 2.

По мірі розпуску великоросів із Стрілкових полків, приданих до кінних дівізій, наказую такі полки розформовувати, а українців направляти по своїм корінним полкам для укомплектування кінних полків.

 

                    

Підписав: Генеральний Секретар

                                             по справах військових

                                                                                            Петлюра.

                                 З оригіналом згідно:

                                             Начальник Канцелярії С.Письменний.

 

 

Друкарський текст.

ЦДАВОВУ: Ф. 1076. — Оп.1. — Спр. 1а. — Арк.8.

 

Телеграма С. Петлюри  командуванню Південно-Західного та Румунського фронтів про реорганізацію армії

12 грудня 1917 року

Главкоюз 

копия Украинкомиссару

Певному Поглавкорум Украинкомиссару Карасеву

Киев 12 декабря

В виду слабого численного состава строевых частей армии постепенно обращаюся в армейские обозы точка Прошу приступить к сокращению числа дивизий путем сведения их по две по три в одну доводя численный состав до нормального что 1) даст возможность расформировать значительную часть обременяющих армии тыловых учреждений 2) даст экономию в командном составе и 3) облегчит процесс украинизации если начальники проявят к тому готовность точка

                                             Военгенерсекретарь Петлюра

Копія телеграми.

ЦДАВОВУ: Ф. 1076.—Оп. 3.—Спр. 6.—Арк. 27.

 

 

Телеграма С. Петлюри командуванню Південно-Західного та Румунського фронтів про реорганізацію армії

12 грудня 1917 року

 

Главкоюз

копия Украинкомиссару Певному

Поглавкорум

Украинкомиссару Карасеву

Киев 12 декабря

В виду слабого численного состава строевых частей армии постепенно обращаюся в армейские обозы точка Прошу приступить к сокращению числа дивизий путем сведения их по две по три в одну доводя численный состав до нормального что 1) даст возможность расформировать значительную часть обременяющих армии тыловых учреждений 2) даст экономию в командном составе и 3) облегчит процесс украинизации если начальники проявят к тому готовность точка

                                             Военгенерсекретарь Петлюра

 

Копія телеграми.

ЦДАВОВУ: Ф. 1076.—Оп. 3.—Спр. 6.—Арк. 27.

 

Телеграма С. Петлюри українським комісарам Південно-Західного та Румунського фронтів щодо українізації армії

12 грудня 1917 року

 

 

Срочно

Штаюз Украинкомиссару Певному

Штарум Украинкомиссару Карасеву

Киев 12 декабря

 

Прошу срочно сообщить телеграммой ведомость украинизируемых частей фронта с указанием частей которые можно считать вполне украинскими включая как крупные так и мелкие части точка

 

                                                         Военгенерсекретарь Петлюра

 

Копія телеграми.

ЦДАВОВУ: Ф. 1076.—Оп. 3.—Спр. 6.—Арк. 28.

 

Телеграма С. Петлюри командуванню Південно-Західного та Румунського фронтів про охорону штабів українськими частинами

12 грудня 1917 року

 

 

Главкоюз

копия Украинкомиссару Певному

Поглавкорум

 копия Украинкомиссару Карасеву

Киев 12 декабря

 

Необходимо чтобы штабы фронта и армий прочно охранялись сильными украинскими частями хотя бы для этого пришлось разгрузить штабы армий от большей части вспомогательных учреждений и оттянуть их в тыл в заранее оборудованные пункты точка Обладание руководящими органами управления поднимает дух украинцев на фронте и способствует более интенсивной украинизации частей точка Примите срочно все меры к достижению этой цели точка

 

                                                         Военгенерморсекретарь Петлюра

 

Копія телеграми.

ЦДАВОВУ: Ф. 1076.—Оп. 3.—Спр. 6.—Арк. 29.

 

Телеграма С. Петлюри командуванню Південно-Західного та Румунського фронтів про шляхи українізації

12 грудня 1917 року

 

Главкосоюз

копия  Украинкомиссару Певному

Поглавкорум

Украинкомиссару Карасеву

Киев 12 декабря

В основу украинизации должно быть положено скорейшее образование украинских рот (сотень) полков и батарей а не длительное сформирование украинских бригад дивизий корпусов точка

Прошу срочно приступить к переорганизации частей на указанных основаниях запятая сообщить сведения об украинских частях и доставлять таковые по мере хода формирований точка                                     

                                                         Военгенерсекретарь Петлюра

Копія телеграми

ЦДАВОВУ: Ф. 1076.—Оп. 3.—Спр. 6.—Арк. 31.

 

 

Наказ по Військовому Генеральному Секретаріату про підпорядкування Уряду УНР запасного понтонного батальйону

13 грудня 1917 року

 

НАКАЗ

По Військовому Генеральному Секретарству

Української Народньої Республіки

13 грудня 1917 р.

м.Київ

Ч. 66.

На підставі постанови загальних зборів солдатів і офіцерів запасного понтонного баталіону, відбувшихся 29 листопаду с.р., про цілковите підлягання Українському Урядові в лиці Центральної Ради і її Генерального Секретаріяту, запасний понтонний баталіон рахувати “Українським запасним понтонним баталіоном” по штатах 1915 року без всяких змін.

                                 Підписав: Генеральний секретар

                                             по справах військових

                                                                                            Петлюра.

                                                         З оригіналом згідно:

                                             Начальник Канцелярії С.Письменний.

Друкарський текст.

ЦДАВОВУ: Ф. 1076.—Оп. 3.—Спр. 23.—Арк. 14.

 

Телеграма С. Петлюри командуючому Румунським фронтом Щербачову про створення окремої комісії

До 15 грудня 1917 року

 

Щербачеву

 

Копия Украинкомиссару Карасеву

05543

 

Вопрос о комиссии будет рассмотрен Генсекретариатом пятнадцатого Решение Вам сообщено будет незамедлительно

 

                                                         Военгенерсекретарь Петлюра

 

Рукописний оригінал С.Петлюри

ЦДАВОВУ: Ф. 1076.—Оп. 3.—Спр. 6.—Арк. 4.

 

 

Телеграма С. Петлюри командуючому Румунським фронтом Щербачову щодо вирішення негайних проблем

15 грудня 1917 року

 

15/ХII 17 1.20

Срочно

вне очереди

          Румфронт

          Щербачеву

 

05543 Пункт первый разрешается принятием параграфа восьмого Брест-Литовского договора точка В отношении второго прошу срочно выяснить возможность направления комиссии из Одессы в Киев 180.

 

                                                         Военгенерсекретарь Петлюра.

 

Рукописний оригінал С.Петлюри.

ЦДАВОВУ: Ф. 1076. — Оп.3 — Спр. 6. — Арк.2.

 

 

Телеграма С. Петлюри про тимчасовий статут українських військових частин

16 грудня 1917 року

 

Сводка

№ 24.

Рейд Севастопольский, Декабря 24-го дня 1917 года.

 

Военно-политическая часть Черноморского флота объявляет

сводку радио и телеграмм, не вышедших отдельными выпусками

23-го декабря.

 

Подписал: Флаг-Капитан Богданов.

 

По приказанию Поглавкорума сообщаю для руководства в украинских Национальных частях телеграмму генерального Секретаря: “Объявляю временный статут о правах и обязанностях казаков  Украинской народной армии, утвержденный Войсковым Секретарем 16-го с. декабря, предписываю объявить его по всем армиям и частям: 1) Каждый гражданин Украинской Республики должен защищать свой родной край, жизнь и благополучие его жителей от нападения врагов. 2) Каждый гражданин, стоящий на страже республики, носит название “казак”. 3) Казаки всех родов оружия равны в своих гражданских правах и в одинаковой степени ответственны за свои поступки перед законами республики. 4) Не может быть никаких привилегированных частей и никакие отдельные части и роды оружия не пользуются особыми правами и привилегиями в сравнении с другими. 5) Все воины Украинской Народной армии вне службы пользуются в полной мере, и неограниченно, всеми гражданскими правами, добытыми революцией и, конечно, исполняя все обязанности свободного гражданина Украинской Народной Республики. 6) На службе, в строю, в бою — каждый казак пользуется правами и несет обязанности, указанные в этом, и иных, как-то: строевом, полевом и других уставах, соответственно своему служебному положению. 7) Звание офицера Украинской Народной Армии упраздняется, а служебное положение казака определяется порученными ему обязанностями. 8) Движение в служебном положении каждого казака зависит от его служебных воинских достоинств, порядочности, образования и знания военного дела, а потому каждый казак может занимать служебную должность согласно упомянутых условий. 9) Название казаков — по должности: а) Казак, б) рядовой отделенный, в) взводный, г) бунчужный — фельдфебель, д) пивсотенный — полуротный, е) сотник — командир роты, з) куренной — командир батальона ж) осаул — помощник командира полка и) полковник — командир полка і) отаман бригады к) отаман дивизии л) отаман корпуса и т.д. 10) В Украинской Народной армии в пределах полка и всякой другой отдельной части на все должности, начиная с ротного и кончая куренным, казацкая старшина избирается своими частями и утверждается полковником; избранный старшина может быть устранен только после мотивированного отвода. 11) На все должности, начиная с осаула и выше, казаки назначаются приказами по войсковому генеральному секретарству. 12) Войсковые рады имеют право мотивированного отвода лиц командного состава “старшин” в порядке, указанном статутом войсковых организаций. Примечание: Если отвод сделан не основательно, то он рассматривается как оскорбление чести казака и виновные отвечают перед судом Украинской Народной Республики. 13) Назначение или избрание на должность, а также при переводе соответствующие рады дают аттестацию о службе и деятельности казака. 14) Вся старшина “начальника” назначаются, до введения этого статута считается утверждение на своих местах и может быть устранена только в порядке, обозначенном в этом статуте. 15) Главная сила каждой армии состоит в порядке организации и дисциплине, что возможно только при условии, чтобы все казаки кроме общей честности, были бы честны и усердны в своих служебных обязанностях. 16) Служебные обязанности казака-украинца налагает не начальство, а родной край, а потому нарушение их есть измена родному краю. 17) Каждый казак должен исполнять свои обязанности в границах своей должности, например полковник не может быть телефонистом, а обыкновенный казак не может командовать полком. 18) Каждый казак должен исполнять приказы своего начальника немедленно и бесприкословно, кроме тех, которые явно противоречат законам республики и могут ей вредить. 19) Ответственность за последствия приказа несет начальник, отдавший его. 20) Каждый казак должен выслушать приказ начальника молча и в случае сомнения переспросить; после разъяснения и подтверждения приказа исполнять его бесприкословно, если разъяснения подтвердят законность распоряжения, в противном случае немедленно доложить высшему начальству. 21) Каждый казак отвечает как в дисциплинарном порядке, так в соответствующих случаях и по суду за неисполнение законного приказа, помня, что неисполнение войскового приказа иногда может повести к гибели многих людей и крушению военного дела. 22) Каждый казак, обращаясь к старшему, как это было в нашем запорожском войске, должен говорить: Пане ройовый, пане полковнику и д.п., называя должность начальника. Должен обходится в частной жизни с подчиненными как равный с равным, а на службе — вежливо, но, вместе с тем, не нарушая порядка и требуя точного и беспрекословного исполнения своих приказаний. 24) Начальник, который не обратит внимания на нарушение порядка подчиненными ему казаками — отвечает за это по закону, ибо тем самым он допускает разрушение силы Украинской Народной Армии, а с нею и всего родного края. 25) Преступления, нарушающие порядок армии, кроме обыкновенных проступков, следующие: Отказ в исполнении приказаний, леность, пьянство, азартная игра на деньги, опоздание на службу и другие нарушения воинского порядка. 26) Все начальники ответственны за строевую и боевую подготовку своей части, за военное обучение, достоинство, боеспособность всех подчиненных. Все начальники обязаны употребить все свое влияние для укрепления среди казаков товарищеских отношений и тесной спайки. 27) Войсковые Рады обязаны помогать начальникам в исполнении их большого и тяжелого дела. 28) Дисциплинарная власть принадлежит соответствующим Радам, которые руководятся в наложении взысканий законами Украинской Народной Республики. 29) Если Рада в целом или отдельные ее члены не примут всех мер, не используют своей дисциплинарной власти для установления порядка, они отвечают по закону как за бездействие в компетенции Рад. 30) Во время боя в виду неприятеля командир имеет право сылою заставить каждого исполнять боевые распоряжения. 31) Силой поддерживающей в народной Армии твердый порядок должны быть выборные войсковые Рады и суды, которые существуют на основании особых статутов. 32) Все казаки на службе носят установленную для всех украинских Армий особую форму. Примечание: образцы форм утверждаются войсковым украинским секретарем. В виду переходного революционного времени сейчас не может быть выработано постоянного и полного статута, поэтому настоящие короткие правила нужно считать временными и к ним должны быть сделаны соответствующие изменения и добавления соответственно с требованиями жизни и условиями момента. Более подробные и законченныя правила будут выработаны и утверждены Центральной Радой в согласии с народом. Войсковой Генеральный Секретарь Петлюра.

 

 

Копія телеграми.

РЦДАВМФ: Ф. 183.—Оп. 1.—Спр. 22.—Арк. 139—141.

 

Телеграма С. Петлюри фронтам і у військові округи про тимчасову форму української армії

17 грудня 1917 року

 

№ 100328.

 

Радио, принятое радиостанцией Штаморси 5 час. 21 декабря всем. На имя главнокомандующего украинского фронта. Комиссарам армейских учреждений: Генеральным Секретариатом разослана следующая телеграмма о временной новой форме украинской народной армии. 1. Все казаки украинской народной армии имеют одинаковую форму обмундирования 2. Обмундированием украинской народной армии впредь до демобилизации служит походное обмундирование Российской армии со следующими изменениями: 3.Погоны и петлицы упраздняются. 4. Род оружия и номер частей обозначаются на воротниках. 5. В виду упразднения в украинской народной армии званий и чинов особым шевроном на рукаве обозначается только должность казака. 6. Внешнее отличие казака украинской народной армии от воинов иных держав. Суть следующая: на углах воротника нашиваются наугольники 4-х угольный ромбовидной формы сукна синего цвета. Две внутрение стороны наугольника несколько выгнуты и обшиваются желтым кантом. На угольнике трафаретами обозначаются в верхнем углу род оружия, в нижнем номер или название части. Примеч.: трафареты для пехоты скрещенные винтовки, для кавалерии сабли, для артиллерии и иных специальных войск такие же, какие были в Российской армии. 7. Должность казака обозначается шевронами серебрянного галуна, нашитыми на внешней стороне правого рукава выше локтя. Шевроны имеют вид тупого угла, обращенного вершиною кверху. К плечу каждая сторона угла длиною один вершок, шеврон от шеврона на растоянии одного пальца полтора сантиметра, шевроны следующие: рядовой отделенный носит один гладкий шеврон шириною до одного сантиметра. Взводный два таковых же. Бунчужный (фельдфебель), три, полсотный (мл. оф.) один с петлицею на вершине угла (как во флоте). Сотник (ротный командир) один с петлицею и один с углом над ним. Куренный (ком. батальона) — один с петлицею и два углом под ним. Эсаул (пом. ком. полка) — один с петлицею и три углом под ним. Полковник (командир полка) — один галун углом с зигзагом шириною полтора сантиметра. Атаман (бригадный) — два таких же. Атаман дивизионный — три таких же. Атаман корпусной — один широкий с петлицею. Атаман фронтовый — один широкий петлею и два широких углом. Кокарды — сине-желтая, желтая в середине. Примеч.: в кавалерии, артеллерии, штабах, прочих штабах казаки носят шевроны по должностям, которые соответствуют вышеизложенным должностям в пехоте.

 

                                                         Утверждаю:

                                             Войсковой генеральный секретарь

                                                                                            Петлюра.

                     Дежурный флаг-офицер Андреев

 

 

Машинопис.

РДАВМФ: Ф. 183.—Оп. 1.—Спр. 22.—Арк. 128.

 

 

На рукописному проекті цієї телеграми, затвердженої підписом С.Петлюри 17/XII 1917 року, дописано його рукою: “Главноком. Укр. фронтом

                                                          Румфронт — Украинкомиссару Карасеву

                                                         ЮЗфронт — Главкоюзу

                                                                             Украинкомиссару Певному

                                                         Одесса — Главокр.

                                                         Копия Поплавко

                                                         Киев Главокр.”

 

ЦДАВОВУ: Ф. 1076.—Оп. 3.—Спр. 11.—Арк. 44—45.

 

Передмова С. Петлюри до книги Л. Байкова “Пiдготовка народу та вiйська до захисту Батькiвщини”

25 серпня 1918 року

 

 

Отаман Л.Л.Байков, людина з вищою вiйськовою освiтою, добре зробив, запропонувавши видавництву “Час” свою працю “Пiдготовка народу та вiйська до захисту батькiвщини”*) в перекладi д. Молчановського з росiйського на українську мову.

Праця д. Байкова свого часу зустрiла дуже прихильну оцiнку на сторiнках преси. Не тiльки спецiальнi вiйськовi видання, а й видання загальнi поставились дуже уважно i дуже прихильно до цiєї книги. Остання стала вiдомою i за кордоном: французськi та болгарськi вiйськовi видання так само пiдкреслили цiннi риси просторої i старанно обробленої працi д. Байкова. Зокрема, цю книгу було перекладено, i вона з’явилась в друку на сербськiй мовi. Тепер автор, колишнiй вiйськовий старшина Росiйського Генерального Штабу, вступив до українського вiйська i, незалежно вiд своєї фахової працi по органiзацiї оружної сили для оборони нашого краю, вважав потрiбним запропонувати свою працю ширшому вкраїнському громадянству. Такий намiр треба вiтати.

Автор книги, як побачить далi читач з його передмови, буде задоволений, коли його праця в перекладi на українську мову “дасть хоч деяку користь розвитковi свiдомости в народi, а також державному будiвництву будучої великої України та її нової армiї”. Ми гадаємо, що книга Л.Байкова потрiбна нашому громадянству. Хоч написано її й на спецiальну тему — вiйськову, але автор зумiв викласти свої думки приступно та популярно для найширшого кола читачiв. Сказати можна бiльше: спецiальна тема — риси та властивости бойовничих елементiв вiйська та пiдготовка його до вiйни (заздалегiдь) i бою — не замурована ним в вузькi форми, зрозумiлi лише фаховцевi i не закута в панцир спецiально вiйськової цiкавости. Зв’язавши справу пiдготовки вiйська до вiйни та бою з загальнодержавними iнтересами, поставивши її як справу загальнодержавного значiння, вiн вжив доброго та пожиточного методу, щоб зацiкавити нею й ширшi кола громадянства. Оце спопуляризовання спецiальної теми, привернення до неї цiкавости з боку i не спецiалiстiв i є, з мого погляду, особливо цiнною рисою роботи д. Л.Байкова. Звичайний читач залюбки ознайомиться з нею i, не маючи навiть нiякої пiдготовки до читання книг на спецiально-вiйськовi теми, зумiє взяти вiд неї i цiкавi вiдомости, i загальнi розумiння, зведенi до певної єдности та цiлокупности, iз тої галузi вiйськової науки, яку звемо тактикою.

Коли ми не хочемо, щоб вiйсько наше було спецiфичною кастою або зборищем преторiянцiв небезпечних, то ми — ширше громадянство i кожний член цього громадянства зокрема — повиннi хоч в загальних рисах знати певний тiпiтит вiдомостей про збройну силу нашої держави. Вiйсько завжди було i, поки воно буде, завжди зостанеться плотью вiд плоти i кров’ю вiд крови народу. Внутрiшнiй лад вiйська, його внутрiшня органiзованiсть, той дух, що вiтає серед нього i над ним, цементуючи численнi одиницi в одне велике цiле i утворюючу з нього то вiдпорну, то боєздатну для всякої вiйськової боротьби в рiжних її формах силу, — завжди буде показчиком внутрiшньої сили кожної нацiї, кожної держави. Вiйсько — захистник i оборонець держави: воно стоїть на вартi її цiлости, чести її, добробуту населення i слави; воно охороняє мирну працю люду, воно дає можливiсть многограннiй та рiжноманiтнiй творчости народу в справi створення всяких матерiяльних та духовних цiнностей, що полiпшують його добробут, на вищий щабель пiднiмають його самосвiдомiсть та поглиблюють i збогачують комплекс тих вподобань, потреб i iнтересiв, що їх звемо культурним життям. Коли такою є в нашi часи роля i призначення вiйська, — не знати його, не цiкавитись вiйськовою справою ми не маємо права. Потреба iнтересу до української вiйськової справи в зв’язку з оголошенням України самостiйною державою — серед мiнливих мiжнароднiх конфлiктiв та ауспiцiй — зростає i обертається просто в обов’язок, в нацiонально-внутрiшню моральну повиннiсть кожного громадянина. Коли будується наша молода держава, ми не можемо не цiкавитись тими елементами, що вживаються для цiєї величезної державної будiвлi. Одним iз таких елементiв, а разом з тим i зовнiшньою ознакою самостiйности нашої держави є українське вiйсько, створення котрого власне в даний перiод перебуває in statu nascendi.

Якi основи повинно покласти при створенню нашого вiйська, яким цементом його зв’язати, яким змiстом напоїти певнi вiйськовi форми, щоб ми мали справдi нацiонально i державно свiдому силу, переняту любовiю до рiдного краю i досить дужу, щоб стати на сторожi iнтересiв його i мiлiйонiв нашого трудящого люду, що так потрiбує миру i спокою для своєї загальнодержавної працi i творчости? — ось питання, якi несамохiть виникають в свiдомости кожного українця, кожного сина України, стоять перед ним нерозв’язаними, мучать його i вимагають разом з тим негайної вiдповiдi. I коли цi питання настигли, коли загально-полiтичнi обставини мiжнароднього масштабу вимагають, чи хочемо ми того чи не хочемо, щоб ми поставили вже не на порядок дня одну тiльки справу про органiзацiю нашого вiйська, — нi, а щоб виставили на кону нашого нацiональнодержавного життя певну збройну i дужу армiю як ознаку нашого державного iстнування i захистника його, то тим бiльш своєчасним буде збудити iнтерес серед нашого громадянства до вiйськової справи i дати певну споживу для задоволення цього iнтересу.

Українська вiйськова справа, крiм своєрiдних нацiональних рис та особливостей, тiльки однiй їй властивих, має, звичайно, елементи, властивi кожнiй вiйськовiй справi, незалежно вiд нацiональних форм i вiдтiнкiв.

З огляду на те, що наш молодий Генеральний Штаб ще не розгойдався, щоб популяризувати iдею української вiйськової справи серед ширших кругiв громадянства нашого, хоч це був i є його обов’язок, — елементарнi, але разом з тим i науково-перевiренi та практикою випробованi вiдомости на цю тему, викладенi, як ми вже зазначали, стисло i популярно, читач знайде в працi Л.Байкова.

Спочатку автор спиняється над iдеєю про пiдготовку свiдомости громадянства до вiйни, далi вияснює головнi ознаки вiйни наступаючої та оборонної, єство вiйськового мистецтва i вiйськової науки, зв’язок вiйськової науки з иншими галузями знання, а також питання про тi елементи, з яких складається бойова сила армiї. Далi вiн переходить до розгляду, аналiзу i встановлення питомої ваги кожного з цих елементiв зокрема. Отже, людина як найбiльш важливий елемент вiйськової сили, його фiзична мiць i засоби для розвитку та вправ її, її (людини) iнтелект, її моральна вдача i взаємодiя мiж силою фiзичною та силою моральною з прiоритетом останньої та з випливаючими з цiєї взаємодiї властивостями вiйськової маси людей (вiйська) — ось тi попереднi основнi вiдомости, якi виясняє автор, перш нiж перейти до бiльш вже спецiальних моментiв вiйськової справи. Спиняючись над останнiми, автор в першу чергу простежує еволюцiю озброєння людини, починаючи вiд зброї холодної i кiнчаючи самопальною в рiжних її формах, що створенi нинi техничною наукою та винаходами. Докладно вияснює значiння самопальної зброї для бою, а також i характернi властивости уживання її з випливаючими звiдсiль висновками про перевагу вже не кiлькости вiйська, а його якости та свiдомости загальної i спецiальної в вiйськовiй справi. Роздiл про полiпшення елементiв вiйськової сили мiстить в собi уваги про виховання та навчання вiйська, зокрема про пiдготовку вiйськових старшин i про заходи для забезпечення персонального складу їх. В зв’язку з цим докладно спиняється автор над єднiстю вiйська, внутрiшньою та зовнiшньою, встановлюючи тi засоби, за допомогою котрих ця єднiсть досягається (дiсцiплiна, вiйськова iєрархiя, подiл вiйська на тактичнi одиницi, шик (“строй”) вiйська, значiння наказiв i вимоги до них, передача наказiв умовними засобами, як от: команда, гасло, особистий приклад, органiзацiя служби зв’язку тощо). В дальшому роздiлi — “Органiзацiя вiйська” автор розвиває думку про необхiднiсть регулярної армiї i перевагу її над армiєю мiлiцiйною, про головнi складовi частини армiї — пiхоту, кiнноту та гарматне вiйсько, а також допомоговi, як от техничнi, та рiжнi вiйськовi установи — iнстiтуцiї, вияснює справу з основними тактичними одиницями — сотнi, курiнi, полки, дiвiзiї, кошi та армiї. Тут же автор вияснює i величезне значiння для вiйськового часу добре заздалегiдь вимуштрованих кадрiв та контiнґенту запасних. В дальших роздiлах трактується про справи шику з тактичними вимогами до них та виясненням значiння рiжних статутiв, про справу комплектування, з подiлом рекрутiв по частинах, — про одежу i бойовi вимоги до неї, про справу рихтування, постачання для армiї коней i т. ин. Останню частину книги присвячено виясненню питомої ваги рiжних обставин бою, як от: данним сили, вимогам до головнокомандуючого, данним часу i їх впливам на вiйськовi операцiї, данним мiсцевости i також їх впливовi на рух вiйська, на спочинок, на хiд бою i, нарештi, рiжного роду випадкам, що часом вiдограють величезне, навiть рiшаюче значiння пiд час бою.

Такий в головних рисах змiст працi Л.Байкова. Вже з одного цього короткого i занадто схематичного огляду можна бачити рiжноманiтнiсть iнформацiй, втягнутих автором до книжки, i певну їх цiкавiсть для читача. Часто автор змiцнює свої думки та твердження, посилаючись на вiйськовi авторiтети, iлюструє їх прикладами iз iсторiї вiйн та бойових сутичок i робить певнi прогнози на будуче. Найбiльше цих прикладiв автор позичає iз iсторiї Японсько-росiйської вiйни та взагалi з життя колишньої росiйської армiї i звертається до них для кращої iлюстрацiї своїх думок на тему, як не треба ставити вiйськової справи та як треба уникати негативних та шкодливих явищ в справi органiзацiї вiйськової сили. Вихований серед росiйського вiйська i росiйською академiєю Генерального Штабу, автор з болем констатує тi спецiальнi умовини, що зруйнували та здеморалiзували колишню величню армiю колишньої росiйської держави. Ми не будемо жалкувати за тим, що сталося з росiйським вiйськом. Катастрофа його, може не чувана в iсторiї вiйн, логично є зв’язана з катастрофою цiлої державної сiстеми Росiї i вiдбувалась пiд впливом неминучого iсторичного процесу, упередити або знищити якого нiяка сила не могла. Розвал росiйської армiї був тiльки одною з частин розвалу цiлої iмперiї, насильством зв’язаної, насильством на деякий час — i через це штучно зцементованої, отже, не тривкої i такої, що менче всього мала в собi виглядiв на те, щоб українське вiйсько, приступаючи до органiзацiї, запозичало з iсторiї росiйської армiї позитивнi елементи або навчаючо-виховуючi приклади. Їх ми знайдемо занадто мало, i вiд них треба бути як можна далi! Гангрена росiйського колишнього вiйська — страшенне вiдчуження вiйськового старшини вiд звичайного вояки, взаємне недовiр’я, брак нацiонального обличчя, невисокий своїм розвитком та нуждений навiть персональний склад керовникiв тактичних одиниць, — все це, як i багато иншого, — занадто всiм нам вiдоме, щоб ми могли користуватись на нашiй молодiй вiйськовiй пашi оцим отруйним бадиллям. Досить докладно викриває цi болячки росiйської армiї i автор, i єдиний висновок, що випливає логично з його мiркувань для безстороннього читача, так це той, що на прикладi конструкцiї та всього iсторичного багажу її в росiйськiй армiї ми повиннi знати, чого нам не треба в нашiй українськiй армiї заводити, чого уникати i чого сахатись. Отже, для знайомства з негативними моментами вiйськової справи автор оцих рядкiв i рекомендує читачевi звернути на вiдповiднi уступи книжки особливу увагу.

Рекомендуючи ширшому українському громадянству, а не тiльки членам української вiйськової сiм’ї, простору працю Л.Байкова, я не хочу заплющувати очей на те, що вона деякими своїми уступами, узагальненнями та освiтленням певних моментiв вiйськової справи, звичайно, не може вiдповiдати тим вимогам, якi ставлять широкi круги громадянства до вiйськової справи. В мiркуваннях автора, особливо загального змiсту, ми знайдемо не одне, якого приймати без певних заперечень або обмежень не можна. I добре, велика користь буде для кращої постанови вiйськової справи у нас, коли цi мiркування автора, як от, напр., — про аполiтичнiсть вiйська, про перевагу регулярної армiї над мiлiцiйною, про нацiональнi моменти при комплектуванню армiї тощо, — викличуть жвавий обмiн думок i в загальнiй, i в спецiально-вiйськовiй пресi, вiдогравши, таким чином, ролю певного стимулу для ширшого обговорення даної теми. Автор цих рядкiв занадто розширив би межi своєї передмови, коли б почав викладати пакти своєї незгоди з автором монографiї в тих чи инших питаннях або давав би їм тут инше освiтлення. Це може статись при иншiй нагодi i в иншому мiсцi.

Л.Байков в своїй працi виступає людиною певних поглядiв на вiйськову справу, певного свiтогляду. Те, що читачевi буде видаватись таким, що вже свiй вiк оджило, виявилось непридатним i повинно бути вiддане до архиву, те вiн i сам зробить без чужої вказiвки. Та переоцiнка цiнностей, яка вiдбулась в свiдомости широких мас населення пiсля пережитих нами бурь та конфлiктiв i стоїть в непереможнiй залежности — чи хочуть того чи не хочуть — од матерiяльного буття, од того мiсця i значiння, яке займають цi маси в порядкуванню загальнодержавним життям країни, буде як раз отим критерiєм, що має допомогти i читачевi в цiй справi.

Та разом з тим я не вважаю можливим для себе утаїти вiд читача i тих болючих думок, якi несамохiть насовуються пiсля вражiння вiд книжки автора, в цiлому бадьорого та ясного, i порiвняння його з тим вражiнням, яке виносиш од знайомства з тим, що практично провадиться у нас в лонi такої вiдповiдальної справи, як вiйськова. Тут зразу ж кидається в очi повторення помилок, засуджених iсторiєю, допущення явищ, непридатних i небезпечних в обставинах нашого сучасного державного життя. Зазначимо i спинимось трохи на деяких.

Першою помилкою, нерозважною, непотрiбною i шкодливою для нашої казни, є встановлення всiх отих повiтових та губернiяльних комендантiв з їх канцелярiями, штатами. Маючи на увазi, що одночасно при створенню цього нового вiйськового iнстiтуту на Українi залишено було iнстiтути начальникiв по вiйськовiй повинности, приступлено i до утворення штабiв кошiв, дiвiзiй та полкiв, через це дальше iстнування нового iнстiтуту є зайвим, непотрiбним i марнотратним nonsens-ом. Питома вага вiд працi цих комендантiв (збереження й охорона вiйськового майна та охорона порядку — все це i без них, за допомогою органiв самоврядування, можна було осягти) — рiвна нулю, а тим часом грошi — i не малi — на цей iнстiтут витрачаються ще й досi.

Другою помилкою, що не матиме прощення в iсторiї, це — непокликання зразу пiсля оголошення України самостiйною державою або хутко пiсля цього, хоч би пiсля заключення та ратифiкацiї мирного договору, певних молодших рокiв запасних для оборони суверенiтету молодої держави i створення з них певних кадрiв майбутньої дужої армiї. Цей великий акт, цю iсторичну потребу проґавили i, не подбавши про негайну органiзацiю збройної сили як захистника суверенiтету держави, поставили останню пiд перехрестнi, непевнi i мiнливi впливи мiжнароднiх ауспiцiй, якi завжди застиляються туманом, завжди бувають непевними.

Ще бiльше здивування викликає утворення найманих вiйськових частин на пiдставi так званого “статуту осiбної армiї”. Така армiя — nonsens i, коли iстнування окремих вiддiлiв її на деякий час знаходило своє оправдання, то далi тримати такi вiддiли або утворювати новi є рiччю абсолютно непотрiбною, чудною i шкодливою, не кажучи вже про шкодливiсть утримання такого найманого вiйська з погляду iнтересiв державної казни.

Таке саме здивовання викликає i утворення вiйськових частин, що мають свою аналогiю в колишнiй росiйськiй “гвардiї”. Пересаджуючи на наш ґрунт це явище пiд назвою сердюкiв, ми тим самим стремимо до створення певних упривилейованих вiйськових частин, не дивлячись на те, що досвiд вiйськовий вважає створення таких частин непотрiбним i шкодливим для iнтересiв вiйськової справи.

Стає незрозумiлим, коли згадаєш про вiдомий наказ, яким всiх молодших старшин вiйськових, покликаних до вiйська пiд час вiйни, отже й не кадрових, залишено було, за деякими обмеженнями, за штатом i знову перераховано було до запасу. Той, хто знає iсторiю нашого нацiонально-державного руху за останнi  1/2 року i зокрема серед вiйська, той, звичайно, пригадає iсторичну ролю, яку вiдограли нашi вояки-козаки i молодi старшини в справi самостiйної України. Вони були агiтаторами української справи серед вiйська, вони були її культуртрегерами, репрезентантами i, нарештi, мучениками, бо за свою працю у цьому напрямковi i кари усякi, i переслiдування терпiли як од начальства вищого, як i од рiжних росiйських “вiйськових комiтетiв”. Сотнi i тисячi молодших вiйськових старшин, часто самi — неофiти в українських справах, оддали їй i пал своєї молодої душi, i любов до вiйськової нацiональної справи, i братське почуття до вояки — звичайного козака, — власне те, що, може, найбiльш цементує армiю i створює спокiйну для працi атмосферу взаємного довiр’я помiж старшинами та козаками. Замiсць того, щоб умiло використати цi псiхологично-нацiональнi предпосилки змiцнення нової армiї i, таким чином, вже при створенню її вiдновити тi традицiї, що властивi були нашим славним прадiдам за часiв Сагайдачного, Хмельницького, Виговського, Мазепи, Дорошенка та инших славної епохи нашої вiйськової iсторiї, i що перетворювало з козацького вiйська побратимську дужу силу, ми одним розчерком пера викинули все це з вiйськового вжитку.

Ми зазначили тут тiльки деякi моменти з обсягу нашої вiйськової справи, що не в’яжуться хоча б з тою постановою її, яку дає їм до певної мiри автор оцiєї книжки. Ми не хочемо тут спинятись над браком вiдповiдних турбот чи заходiв про органiзацiю або принаймнi пропаганду iдеї спортивних товариств, як от “Сiчi”, “Соколи” тощо, серед нашого громадянства, про заходи мiнiстерства освiти бiля фiзичного виховання нашої молодi — учнiв, як це робиться там i в тих країнах, де вже змалечку привчають людей до iдеї про обов’язок захищати батькiвщину i заздалегiдь призвичаювати своє тiло, гартувати дух свiй до виконання цього святого обов’язку.

Ще пiвтора роки тому Україна була тiльки словом, в розумiнню одних, спорохнiло-iсторичним пам’ятником минулого, в очах других — приводом для знизування плечима, як ознаки незрозумiлости та уїдливого надокучання, од якого треба швидче вiдсахнутись, i, нарештi, в свiдомости третiх об’єктом утискiв, обмежень i кари. Тепер це слово набрало вже реального змiсту i Україна реалiзувала свої давнi нацiонально-державнi змагання в формi оголошення себе самостiйною Державою. Серед инших творчих змагань, що мають своєю метою напоїти дужим i животворним змiстом новi державнi форми, вiдбувається ця творчiсть i в справi вiйськовiй. Перестала вже вона, на щастя, бути заказаною та недосяжною i для уваги, i для розумiння її широкими колами громадянства. Українська демократiя, створивши українську державу за допомогою свого вiйська, спопуляризовала i iдею про українське вiйсько як захистника суверенiтету України. Ця iдея тепер, як хмiль, бродить в свiдомости нашого народу, вiдбуваючи певнi процеси оформлення та крiсталiзацiї. Широке обговорення її i освiтлення в пресi, шляхом видання книжок та брошур є одним iз тих елементiв, що допомагають цьому процесовi перейти певними етапами до свого закiнчення, до остаточної крiсталiзацiї.

Автор отцих рядкiв певний, що й книга Л.Байкова не буде зайвою для кожного, хто вiдчуває в своїй свiдомости працю згаданого процесу. Коли ж останнiй скiнчиться, — а нацiонально-творча l