УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ*

(Кінець)

 

Такими самими рисами плутанини і туманноcти зазначується і та частина програмової відозви нової партії, в якій іде річ про внутрішню організацію державного ладу будучої реформованої Росії. По думці наших „демократів" лад цей мусить бути збудований на принципах федерації і автономії. Що розуміють під першою і під другою вони, який зміст вкладають в них, що мусить бути покладене в основу напр. федеративного устрою Росії, — чи федерація історичних країн, чи окремих націй, які державно-правні межі мусять бути покладені для унеможливлювання національних „трений" межи народностями, посідаючими власні історичні території і народностями, позбавленими останніх (жиди), на всі ці питання, що потребують якнайточнішої і найяснішої формуліровки — в згаданій відозві ми не знаходимо жадної відповіді. Новонароджені „демократи" „чули дзвін, та не знають звідкіль він". Вони чули, що існують і такі категорії державних організацій, як федерація і автономія, але для того, щоб з'ясувати точно ті комбінації, які мусять прибрати і в Росії і на Україні ці категорії, у них не вистачило ні політичного змислу, ні підготовки. Тому то їхня творчість щодо цих точок, маючих безумовно кардинальне значення, обмежилась лише на шабльоново-стереотипних туманних фразах, без жадного деталізування змісту останніх і їх конкретизацій. В політичних програмах, якою в значній мірі є і та програмова відозва Української Демократичної Партії, яку тут розбираємо, не може бути місця туманним формуліровкам, недоговореності і неясності. Присутність їх свідчить про двойчість, нещирість авторів відозви і прихильників її і боягузтво перед одвертою політикою, недопускаючою тих компромісів, з якими виступають на форум політичної акції „доморощені" демократи.

„Ростекшись мислию по древу" політичної програми, наговоривши, як це й личить „щирим" українцям, „великих слів велику силу", приправлених до того чималою дозою ліризму, українські демократи обходять повною мовчанкою соціяльні і економічні потреби українського народу, мотивуючи це тим, що, мовляв, тепер не час виступати з подібними вимогами. Але очевидно із страху перед закидами в агресивності такої „соціяльної політики", вони поспішають сховатись за свою звичайну зброю — фразу — і оповідають казку „про білого бичка", що будуть працювати ,,на користь економічно-поневолених і скривджених, проти усякої експлуатації і насильств". Така заява, цілком зрозуміло, не звільняє партію з нещирости і двійчости супроти найбільш важливих і болючих явищ життя українського народу. Історія появ і діяльности демократично-буржуазних партій, хоча б, напр., в Англії або в Германії, і їх аґресивне відношення, напр., до робітничого руху або до фабричного законодавства знає справжню ціну і щирість подібних заяв. Такі історичні справки і факти із сучасної діяльности різних ліберально-демократичних фракцій в германському або італійському парляменті, примушують нас обережніш відноситись і до „словесних" заяв наших демократів про їхню готовність працювати на користь „економічно скривждених і поневолених".

Обмовившись лише парою слів про завчасність боротьби соціяльно-економічної, партія українських „демократів" обходить повною мовчанкою ті методи, до яких вона буде запобігати при провадженні боротьби хоча би за постуляти політичної своєї програми. Чому так поступила вона, чи з sui generis „конспіративних мотивів", чи може ще сама не знає, який з тих методів вибере, чи може члени звернуться до цілком безпечного методу „Київської Старини" і в купі з її прихильниками будуть їздити до „власть імущих" і запевняти їх в безпечності для держави „українського сепаратизму", тобто, звернуться до методу „слезоточивих" прохань і підлих запобігань перед урядом, до того методу, що функціонував впродовж цілих десятиліть, виявив повну свою анемічність і невідповідність справжнім інтересам народніх українських мас, — на всі ці питання партія досить уперто і красномовно мовчить.

Коли ми добавимо сюди ще, що програма „благоразумно" замовчує нагальну і конечну потребу скликання „Установчої Ради" (Учредительное Собрание), обібраної прямим, загальним, рівним і тайним голосуванням, обходить мовчанкою таке важливе питання, як суверенітет народу по знесенні абсолютизму в Росії, не зазначує свого відношення до інших партій, що функціонують на Україні, то ми будемо мати досить цільний образ нового висмоктаного і анемічного утвору політичної думки „українських демократів".

В момент банкрутства поліційного режиму і переломового моменту в державному житті цілої Росії, коли руйнується спорохнілий державний лад її і пролетарські партії стремлять поставити на місце його суто-демократичний лад вільної республіки, політична творчість української буржуазної демократії не виходить із стереотипних шабльонів і суроґатів політичної свідомости. В рішучу хвилю, якою є та, що тепер її переживаємо, коли від кожного демократа вимагається — не „слов красивых", а справжніх діл і як найживішої акції, вкупі з відвертим зазначенням тих цілей, в ім'я яких провадиться остання, партія „українських демократів" не виявила цілковитого захоплення революційною атмосферою дня, ні того самозабуття, яким характеризується діяльність справжніх демократичних партій, працюючих в Росії (розуміємо с.-д. партія), а не бляґерів демократизму, здатних, дивлячись „по обстоятельствам времени и места", одягтись в якубудь одежу, аби тільки вона могла прикрити їхні особисті інтереси та цілі. І на обов'язку справжньої демократичної партії — партії українського пролетаріяту (Р.У.П.) лежить зірвати ту одежу з тих, хто надіває її в цілях спекуляції довір'ям народніх українських мас і оголити суроґативно-демократичний характер завдань новоявлених апостолів українського демократизму. Нема чого ховатися з тим, що нова партія, дякуючи власне „демократичним" гаслам своїм, може мати певний вплив серед українського дрібнобуржуазного селянства, інтеліґенції і подібних їм груп, які становлять собою в міру заінтересованости своєї завданнями української соціял-демократії, гарний матеріял для побільшення рядів партії українського пролетаріяту і розвою клясової боротьби на .Україні. Тим більшими, подвійними мусять бути заходи над критикою „демократичних" заяв і гасел української буржуазії, над критикою дійсного змісту практичних завдань партії українських демократів, невеликої покищо по числу своїх членів і мало енерґійної по своїй діяльності, але становлячої собою потенціяльно — при зміні політичних коньюнктур в Росії — досить значну силу, якій доведеться відогравати певне значення в житті українського народу. З цього не випливає, що в деяких точках партія українського пролетаріяту не може при практичній праці йти поруч з партією „української демократії". Постільки, поскільки остання буде дійсно боротись за знесення в Росії абсолютизму, знищення національного гніту, неґативне значення котрого перш усього і найбільш відчуває на собі і з політичного, і з економічного, і з культурного боку український пролетаріят, провідниця його — Р.У.П. буде підпирати її.

Але така спільна акція можлива тільки в певному практичному пункті і може тривати через певний час. Постійна спілка межи обома партіями абсолютно неможлива; вона могла би бути тільки тоді, коли б партія українського пролетаріяту забула, що її завданням головним є не знищення самодержав'я і заведення замість нього парляментарних форм життя, а розвій клясової самосвідомости серед пролетарських мас українського люду і боротьба за спеціяльні пролетарські інтереси тих мас. Та подібні політичні авантюризми лежать не в інтересі українських пролетарських мас. Нові форми політичного життя, хоча би були вони демократичні в буржуазному значенні слова, не є для них остаточною ціллю їх практичних завдань і політичних мрій. Вони для них — пролог до дальшої соціяльно-економічної боротьби, а не епілог; початок, а не кінець боротьби. Виходячи тільки з цього штандтпункту, єдина справжня демократична українська партія — Р.У.П. мусить зазначувати свої відносини, свою акцію і спільну координовану діяльність з іншими так званими „демократичними" партіями, що як гриби по дощі, починають з'являтися на Україні і своїми quasi демократичними гаслами і виступами загрожують стати на перешкоді ширшому розвоєві справжнього демократичного пролетарського руху і відтягти від нього ті елементи, які, дякуючи своїй несвідомості, можуть пійматися на гачок демократичної спекуляції українських ліберальних буржуїв.

 

С. П-ра

 

 
 
* „Воля", ч. 10 і 11, 1905 p., Львів. Початку цієї статті, на жаль, нема. Містимо цей уривок, бо це єдиний слід співпраці С. Петлюри у „Волі", що є в розпорядженні редакції.

 

 

 

 

 

ДРУГА КОНФЕРЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІЯЛ-ДЕМОКРАТІЇ

АВСТРІЇ*

 

27 січня нов. ст. (1906) відбулась у Львові конференція української соціял-демократії Австрії. Скликано її для розв'язання деяких організаційних і програмових питань; головним же мотивом було, очевидно, вияснити відношення партії до проектованого закону про зміну загального виборчого права до парляменту і виробити відповідну тактику в боротьбі за це право.

Ще десять років тому австрійська соціял-демократія подала гасло до цієї боротьби — і одна з її складових частин українська соціял-демократія не переставала від часів своєї появи аґітувати за ці гасла серед широких мас українського народу в Галичині, підносячи скрізь, на кожному зібранні, при кожній нагоді велику потребу в зміні виборчого закону. І коли тепер по всій Галичині рух за загальне виборче право розлився бурхливим потоком, збудив до життя навіть відсталі і темні елементи населення, коли там на тисячних зборах народ грізно і рішуче вимагає від центрального правительства віденського добровільного внесення в парлямент проекту про зміну виборчого права, загрожуючи в противному разі такими ж методами боротьби, якими бореться революційний народ „за кордоном", в Росії; коли в Галичині від часу конституційної австрійської ери не чулось такого високого піднесення народнього життя і народніх сил, — то у всьому треба більше всього завдячувати українській соціял-демократії. Вона підготовила цей рух, вона кидала в народ демократичні гасла, вона шляхом усної і літературної пропаганди проводила всю ту тяжку підготовчу роботу, наслідки якої відбуваються перед нашими очима. Через зміну виборчого закону народні маси, а в першу чергу, робітничі — матимуть змогу впливати на хід державного життя в напівабсолютистичній Австрії і утворювати більш відповідні і сприяючі умови для боротьби робітничої кляси. І коли ці перспективи, які відкриваються для широких народніх мас зі зміною виборчої ординації, являються одним із могутніх моторів народнього руху в цілій Австрії, то в Галичині вони набирають особливої ваги і значення, дякуючи специфічним галицьким відносинам.Політичне і економічне панування польської шляхти руйнуюче відбивається тут на всіх сторонах життя народнього. Галичина ще й тепер — царство польських феодалів. Дякуючи їхньому упривілейованому становищу, народ тут немає жадних майже прав; конституція для нього існує більше на папері, він не може впливати на напрям і характер місцевого законодавства, дякуючи куріям і страшним злочинствам адміністрації під час виборів. Цілком зрозумілим після цього стає страх галицьких верховодів, коли в Галичині подуло новим вітром і народ рішуче виступив на оборону своїх горожанських прав. І адміністрація і краєві посли (знамените „польське коло") почали вживати всіх засобів, аби представити центральному віденському правительству всю ту небезпеку, всю ту шкідливість, яку може принести краєві дарування народові загального виборчого права. Казалось про некультурність і дикість „хлопа", особливо русина, про його ненависть до пана, про варварство, про національну ненависть межи русинським і польським населенням, про нову „гайдамачизну", яка кров'ю і пожежами має зазначити свій шлях в боротьбі за загальне виборче право.1  „В цілях спокою і культури і добробуту населення", (чит. шляхти) правительство прикликалось не допустити до цього грізного постраху і забезпечити населенню можливість спокійного життя. Такі і подібні їм провокації сипались з боку польської шовіністичної преси і лише дякуючи витривалості і тактиці народніх русинських діячів, всі ці заходи польської шляхти не мали успіху. При таких обставинах скликана була конференція.

В порядку денному стояли між іншим, крім а) боротьба за загальне виборче право, ще й такі пункти: в) революція за кордоном (наше ставлення до українських партій на Україні) і с) аґрарна програма.

На з'їзд приїхало більше як 90 делеґатів — селян від різних партійних організацій, розкинутих по всій Східній Галичині. Від одного Збаразького повіту, охопленого наскрізь і більше, ніж який інший повіт Галичини, соціял-демократичною пропаґандою, були представлені делеґати від 40 селянських організацій. Крім цих делеґатів виділялись 7 делеґатів з Буковини, — краю, в котрому лише останніми місяцями почала розвиватися українська соціял-демократія, також із Станиславова, Сокаля, Дрогобича і інших міст Галичини.

Крім того на конференцію приїхали делеґати від інших соціялістичних партій а) від Української Соціял-Демократичної Робітничої партії2  (С. Тагон3); від Польської Партії Соціялістичної (Жонґвилович), від Польської Партії Соціял-Демократії Галичини і Шльонську (посол Дашинський і Діаманд), від Чеської Партії Соціял-Демократичної (Немец — редактор „Pravo Lidu").

Головою конференції був обібраний Д-р Яросевич.

Після вступного слова голови, що підкреслив значення конференції „в так важній порі, коли важиться доля українського народу по цей і по той бік Збруча, коли на цілім просторі нашої землі піднялися наші товариші за здобуття кращих умовин життя нашому народові" — виголосили свої привітні промови делеґати представлених на з'їзді партій. З особливим ентузіязмом і приязню були прийняті промови делеґата української соціял-демократії — Тагона і чеської — Немеца.

Після привітів конференція перейшла до обсудження рефератів: а) Наше становище до українських партій за кордоном; б) Боротьба за загальне право виборче; ц) Організаційне питання; д) Аґрарне питання конференція, з огляду на брак часу, не обсуджувала, обмежившись постановою відкрити дискусію на сторінках партійного органа „Волі" з приводу проекту програми аґрарної, укладеного д. Оґродником.

Реферат на тему „Наше відношення до українських партій за кордоном" був виголошений М. Ганкевичем. Виголошений з надзвичайним захопленням — він викликав і своїм змістом і пропонованими в кінці реферату резолюціями цілу бурю оплесків. Подавши критику програм і діяльности українських демократичної і народньої партій, референт довше застановився над діяльністю У. С.-Д. Р. П. — бувшої Р. У. П. „За кордоном, казав він, між іншими партіями працює серед українського народу У. С.-Д. Р. П. Завзяття, з яким вона вела боротьбу і працю серед українського пролетаріяту, належить тим більше піднести, бо тільки вона переорала твердий ґрунт індиферентизму українського народу. На одно звертаємо увагу: коли на Україні були часи тиші, коли мовчали всі партії (українські) за кордоном, то одинокою партією, котра високо несла прапор революційного слова, була Р. У. П. Відси знов вказівка, що і на будуче ширителькою нового життя буде лише вона; що одиноким піонером, поборником волі і поступу буде завсіди тільки пролетаріят, що горнеться під червоним прапором соціял-демократії. Наша організація може похвалитися, що навіть тоді, коли революція не прийняла таких блискучих форм, — вказала на ціле небезпеченство для українського народу того темного царства абсолютизму; вказувала на той тісний зв'язок того, що діялося за кордоном, з нашим рухом в перших початках свого існування, в перших числах „Волі". Тим більшим завданням і обов'язком нашим є підчеркнути тепер на всіх вічах, на всіх демонстраціях, що ми не є обмежені на австрійський кордон, що ми йдемо не тільки до боротьби за загальне право голосування, але що ми повинні прислухатись до руху по той бік Збруча і подавати нашим товаришам-братам руку задля спільної боротьби".

Референт ставить резолюції: одну загальну з приводу революції в Росії, другу — в справі відношення до У. С.-Д. Р. П. Обидві резолюції приймаються конференцією серед загального ентузіязму і бурхливих оплесків.

Текст обох резолюцій слідуючий:

І. „З'їзд Української Соц.-Дем. Партії, зібраний в днях 27 і 28 січня 1906 р. у Львові, пересилає найсердечніший привіт і вирази найвищого подиву усім, що ведуть геройську боротьбу за волю в царській імперії; — в першій мірі революційному соціялістичному пролетаріятові усіх народів, від котрого ударів захитався царат.

З'їзд вітає з найвищою радістю цю боротьбу і має певну надію, що боротьба ця скінчиться незадовго побідою революції і упадком царату. Упадок царату дасть волю і простір робучому людові в його боротьбі за кращу будучність; упадок царату дасть поневоленим народам змогу свобідного розвитку, змогу здобути волю і політичну самостійність.

Упадок царату — це упадок реакції в цілій Европі — це сигнал для соціялістичного пролетаріяту всіх країв, що зближається час визволення працюючих кляс з ярма неволі, визиску і темноти, що зближається час соціяльної революції".

II. „З'їзд української соціял-демократії (в Австрії) пересилає братерський привіт У. С.-Д. П. за кордоном, складає їй вирази подиву для її боротьби і праці, веденої серед тяжких обставин, веденої з тяжким трудом серед байдужого до недавна політично українського народу. Її праця і боротьба, її зріст і розвиток — це для нас запорука, що полум'я революції запалить і українську суспільність та що прийде час, коли над заваленим кордоном, в рядах міжнароднього пролетаріяту, стане з'єднаний український пролетаріят до боротьби за здійснення соціялізму".

Конференція перейшла до другої точки денного порядку: загального виборчого права.

Відповідний реферат на цю тему був виголошений Вітиком. Вияснивши значення загального виборчого права для українського пролетаріяту і зазначивши провокаційне становище в цій справі польської шляхти і цілої галицької адміністрації, референт прийшов до висновку в необхідності спокійної витривалої тактики в боротьбі за це право з боку ширших мас українського народу.

Умотивована резолюція прийнята одноголосно конференцією, в справі тактики щодо боротьби за загальне виборче право, звучить так:

„З'їзд української соціяльної демократії заявляє, що загальне, рівне, безпосереднє і тайне право виборче є справою неминучою і конечною. Не можна собі прямо уявити Австрії, яко держави, коли б в найближчій порі не було заведене загальне, безпосереднє, рівне і тайне право виборче. Коли б правительство не зважилось дати це право, — Австрія стала б руїною, яко держава. З'їзд вітає радісно незвичайний рух нашого українського пролетаріяту, який в останніх часах розвинувся за загальним, безпосереднім, рівним і тайним виборчим правом. Цей рух, це — грізне мементо, що пролетаріят в Галичині не дасть покривдити себе в своїх правах.

З'їзд протестує проти підлих клевет, немов би то сучасний рух українського пролетаріяту був звернений проти поляків, або щоби він мав який антижидівський характер.

З'їзд заявляє, що цей рух, — це тільки боротьба за право до життя і розвитку українського пролетаріяту.

З'їзд признає, що в інтересі ворогів робочого народу лежить, щоб в нас дійшло до кривавих розрухів, до заведення виїмкових законів, до пролиття невинної крови нашого хлопа і робітника.

Супроти цього з'їзд застерігає перед викликуванням всяких розрухів. В інтересі справи загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування лежить, щоби наші віча і збори були тепер спокійні і поважні. Наш клич на тепер: „Організуймося! Будьмо готові! Наш народ жде спокійно і домагається. З'їзд, однако, застерігає, що всяка проволока зі сторони правительства може викликати необчислені наслідки".

Менше, порівнюючи, місця і часу присвячено було на конференції одному із актуальних питань української соціял-демократії в Австрії — питанню організаційному. Як відомо, до цього часу українська соціял-демократія в Галичині не практикувала в своїй діяльності закладання професіональних організацій, обмежуючись лише працею в товариствах культурно-просвітніх і лише в слабій мірі закладанням товариств політичних. Між тим питання про професіональні організації, особливо в місцях, де континґент населення складають виключно русини, стає для партії із найважніших. В рефераті по організаційному питанню Меленя центр ваги організації спадає на організації культурно-політичні та мужів довір'я по повітах; на них повинна головно спиратися організаційна робота. Не можна не згодитись з думкою автора ст. „По конференції" в час. „Воля" в ч. 3-4. В. Л(евинського), що такий плян організації не відповідає сучасним завданням партії і мало забезпечує її дальший розвій в будучому. По тих об'єктивних даних, які кидаються в очі при огляді і оцінці діяльности української соціял-демократії в Австрії, видко, що вона переживає якраз тепер момент переходу від status nascendi до широкого розвитку, тому то партія при виборі форм для своєї праці і організації партійної діяльности мусить рахуватися з новими завданнями і потребами. Цілком зрозуміло, що така форма організації, яку рекомендував на конференції Мелень, — є трохи примітивною і анахроністичною і уваги автора цитованої нами статті мають безумовно слушність. Ми гадаємо, що в міру зросту партії, саме життя примусить українську соціял-демократію в Галичині сучасні форми її організації доповнити професіональними спілками.

Полишаючи на боці інші резолюції конференції, що мають технічне або другорядне значення, ми мусимо визнати, що актив тієї праці, яку виконано було під час конференції, досить значний і позитивний.

Може вперше, за всі часи існування української соціял-демократії, вона почувала себе справжньою зорганізованою колективною силою з досить великим впливом на робочі маси і на життя цілого українського народу в Галичині; може вперше від Брюнського партайтаґу (1899 p.), коли офіціально вона почала існувати, в ній почувалося таке інтенсивне життя і напруження революційної енерґії; може вперше від часів своєї появи партія справді стала партією пролетарських мас, а не окремих, хоч і працьовитих та діяльних, осіб.

 

Симон

 

 

 

*) „Вільна Україна", ч. З, 1906 p., Петербурґ. 36

1  Робилось і відповідні заходи, аби викликати і hajdamaczyznu etc.

2  Недавня Р.У.П., що на ІІ черговому з'їзді прийняла нову назву,

3  Псевдонім С. Петлюри. — Ред.

 

 

 

 

 

ВНУТРІШНІЙ ОГЛЯД*

 

(І. Вакханалія реакції. П. Бюрократична творчість.

ПІ. Торговельний договір з Германією. IV. З приводу

нового закону про Думу).

 

Урядовий „отбой" по всіх лініях оголошених маніфестом 17 жовтня (октября) „свобод" відбувається швидким і інтенсивним темпом. Кожен крок „отбою" зазначується надзвичайними насильствами і знущаннями над правами покликаних маніфестом 17 окт. до порядкування країною безталанних „горожан" Росії. Репресивні заходи уряду дійшли якраз тепер до своєї кульмінаційної точки.

Панує реакція, її природа, як відомо, тхірлива і цим пояснюється страшна і тупа жорстокість, з якою вона вибухає. З тхірливости уряду випливають всі ті нелюдські засоби, якими він „втихомирює" розбурхане море народньої ненависти; в заячім боягузтві його знаходять своє пояснення ті злочини, які він виробляє перед народом і державою. Вакханалія реакції досягла таких величезних, ганебних і обурюючих по своїй формі розмірів, а переслідування революційних і опозиційних елементів суспільства стали такими численними, що в деяких кругах останнього породили думку, начебто маніфест 17 октября, дано на те, аби виявити всі небезпечні суспільні елементи для уряду і завдати їх туди, куди, як кажуть, „Макар телят не ганяв". Не дивлячись на величезні мільйонні трати на шпигів, жандармерію і поліцію, уряд почував своє безсилля перед зростаючою з кожним днем „гідрою революції" і зважився на такий хитрий маневр, як видання маніфесту.

Абсурдність цієї думки очевидна сама собою. Але в другій частині її є певна доля правди. Уряд, справді, скористувався часами „свобод" по своєму і в власних цілях. Кожен, хто лише або заманіфестував себе після оголошення маніфесту прихильником оголошених в ньому реформ, або зважувався критикувати їх, підкреслювати їх непевність і невідповідність народнім потребам, кожен, хто виступав з живим словом чи як оратор на мітинґах, чи як організатор різних партійних гуртків, кожен, хто лише приймав з приязню відповідні заходи в справі організації громадських елементів, або просто не був ворогом їм — всі попали в реєстр тих, на кого спадає тепер злоба реакції. Правительство тепер не робить ріжниці між так званими „крайніми" партіями і більш уміркованими. Арешти йдуть з надзвичайним crescendo. В січні (январі), по газетних відомостях, число арештованих сягало 40,000 тепер це число збільшилось до ґрандіозної цифри 72.000. Всі тюрми, т. зв. „исправительные отделения", поліційні участки та інші „дома заключения" — переповнені. Тіснота по них — неможлива. По камерах, призначених на 20 чол., нудиться втроє більше; в одиночках, де і для одного не хватає повітря, сидить по 3, 4, а то і більше чоловіка. Дякуючи цьому і страшній неохайності тюремної адміністрації, гігієнічні і санітарні умови сидіння просто неможливі. По тюрмах розвиваються пошесті — тиф, дизентерія і ін. Але на це все не звертається жадної уваги з боку адміністрації. По наказах з Міністерства Внутрішніх Справ арешти не тільки не вгавають, але з кожним днем збільшуються. Беруть усіх і по городах і по селах, хапають робітників, селян, інтеліґентів, хапають всіх, винищуючи останніми часами навіть ряди духовенства. Особливою увагою адміністрації користуються робітники, різні автономні інституції, як от земства, городські управи. Так званий „третій елемент", майже скрізь здебільшого „из'ят из обращения". Школи позачинювані — бо заарештовують учителів і учительок. Медичної запомоги по селах і невеличких містечках населення не може діставати — бо позабирано лікарів, фершалів, акушерок. Недавно, напр., сповіщалось, що Сумський повіт на Харківщині, залишився цілком без медичного персоналу. В такому ж самому становищі перебуває і багато інших місцевостей. Адміністративні заслання на північ і в Сибір — приймають небувалі розміри. Часописи кожного дня повні коротких ляконічних звісток: „вчора відіслано в Архангельську губ. нову партію політичних — 150 чоловік; проїхала в Тобольськ партія політичних в 200 чол." Адміністративні заслання відбуваються без суду, — по наказу міністра внутрішніх справ, генерал-губернаторів, військових губернаторів і просто губернаторів, ріжниці між якими de facto тепер немає майже ніякої, бо кожен із цих сатрапів „сам бог, сам цар і закон" в своїй сатрапії.

Нехтування і топтання обгризків тієї quasi законности, за яку досі ховалось правительство в своїх злочинах, дійшло до неможливого. Жандармерія, напр., арештовує в будинках судів, зараз же після розправи, увільнених судебними палатами і окружними судами. Слабі і поодинокі протести з боку представників права проти такого ламання законів не находять не тільки піддержки у вищої державно-правової інституції, але вважаються за „неуместные" і небажані. Характерною і обурюючою ілюстрацією до цього являється та позиція, яку зайняло само Міністерство Юстиції в подібних випадках. Так напр., томський генерал-губернатор змістив з посади в 24 год. предсідателя Томського Окружного Суду д. Вітте. Міністер юстиції не тільки не взяв під свою оборону Вітте, але в цілях, очевидно, заманіфестувати однодумність свою в поглядах з томським сатрапом, представив на „Высочайшее благоусмотрение" відповідний доклад, наслідком якого було те, що Вітте увільнили цілком „без прошения" з посади. Аналогічних фактів можна набрати багато. Але для чого? Ми до них так звикли, як звикли до цілої тієї гармонійности, яка існує віддавна в Росії між правом і насильством, так що вони стали в розумінні „горожан" Росії майже ідентичними і немаючими жадної ріжниці. І тому то на повну безрезультатність засуджені кроки тих, хто почав би тепер шукати права у вищих представників і охоронців його. Недавно прокурор Калішського Окружного Суду, Скарятін, теж хотів обстоювати його, але без жадних наслідків для права, зате з нежданими наслідками для самого себе. Його вислано з Калішу і прогнано з посади. Коли вірити „Русі1", на прощання місцева адміністрація сказала йому: „Обов'язок прокурора — обстоювати закон; обов'язок вищої адміністрації—гнати таких прокурорів, що обстоюють закони!". Увага, якщо вірити, що вона справді мала місце — цінна і надзвичайно характерна. Коли ж її не було, а видумана вона часописом, її цінність ніскільки не зменшується. Бо справді, єдине, що тепер робить вища адміністрація — це ламання закону, топтання правових норм і одне цілковите насильство, що не має ні меж, ні жадного спину.

Пригадайте цілу низку фактів з поводження адміністрації і ви не можете інакше назвати його, — як одним насильством, якому немає ніяких оправдань і підстав в існуючих правних кодексах. Російські правники, напр., пишаються тим, що російський правний кодекс не знає кари на смерть, і ніде так не убивають, як в Росії. На підставі яких правних приписів відбувались всі оті розстріли в Голутвіні, Перові, Ашітково, на Люберцях, в Грузії, по Україні і тепер ще відбуваються в Прибалтицьких провінціях і в Сибіру — на це питання ви не найдете жадної відповіді в нашому карному кодексі, як не знайдете її і в тих численних „обходних" — „часових правилах", якими огородило свою сваволю правительство і якими воно користується більше, ніж нормальними законами. Екс-проф. військової юридичної академії, бувший кандидат в міністри, Кузьмін-Караваєв, з яким в часи ,,доверия" так загравав Вітте, в цілому ряді уґрунтованих статтей доказує, на підставі аналізи „смертних" § § нашого карного кодексу, що всі розстріли в Прибалтицькому краю, в Варшаві, на Кавказі, в Сибіру не можуть бути названі інакше, як „беззаконием"; що всі покликання на статті 130, 1, 213, воєнно-судового статуту, 12 ст. „положення о местностях, об'явленных на военном положении" і ін. — безпідставні і що у всіх випадках смертної кари і розстрілів, що мали місце за останні місяці, ті, що призначили смертну кару, самі були злочинцями і за це підлягають „лишению всех прав состояния й смертной казни". 2

Але ми бачимо, що для Риманів, Минів, Меллерів-Закамельських, Фон-Сіверсів, Скалонів, Аліханових і інших вилюдків не тільки немає заслуженої ними смертної кари, не тільки немає слідства над їхніми злочинами, але що вони одержують „височайші" подяки, нагороди в чинах, вищі урядові посади, флігель-адьютантства, і інші „благодеяния", якими наближуються до трону. Якою іронією видаються після цього всі оті розсліди і шукання правди бувшого військового професора і заклики його до суспільства, щоб воно вимагало „спинення беззаконня" ! ! ! Яким „гласом вопіющого в пустині" лунають такі заклики по змученому краю ! ! ! Жадного відгомону на них не почуєш від тих, до кого вони в першу чергу звертаються. „Поглухли... не чують". А коли й чують, то наслідки від цього повстають цілком інші, ніж сподіваються ті, що піднімають голосні протести... „на словах" ... Реакційне правительство по своєму „відчуває" той наболілий стан широких народніх мас, який видає виразник народу — преса. На неї накладено нові кайдани, може більш тяжкі, ніж були за часів Плеве. Під тягарем цих кайданів завішуються газети, спиняються видавництва, конфіскуються окремі числа часописів — з інкримінуючими уряд статтями, а то й просто з голими неприємними для нього звістками; редактори і співробітники покликаються до суду, а здебільшого запроваджуються до тюрем. Щодо роботи правительства у відношенні До преси, то мимоволі напрохується порівняння її з роботою косаря. Підточеними і зарізаними падають газети одна за другою, а косар не вгаває і махає своєю косою все далі. Наслідки покосу: від листопада (ноября) 1905 р. по 15 лютого (февраля) часово зупинених або зовсім завішених газет нараховувалось до 42.

Конфіската окремих чисел газет і зупинення „на завше" мотивується здебільшого покликанням на тенденційний напрям, на інкримінуючі статті, в яких ніякого „состава" злочину не віднайдеш, а часто-густо зовсім нічим не мотивується. Особливу чулість виявляють в данім разі провінціяльні помпадури, різні генерал-губернатори, військові губернатори і просто губернатори, їхній запал — переходить межі найвищих похвал. Дякуючи консолідованим старанням, напр., різних сибірських сатрапів — в Сибіру тепер немає ні однієї поступової газети. В такому ж стані — Одеса, Кавказ і деякий час був Київ, їхні старання сягають так далеко, що вони не тільки спиняють в своїх царствах видавництва і винищують всяке живе слово, але на кордонах володінь заводять sui generis таможні, і не перепускають через них нічого, в чім вони бачать небезпеку для „спокою" своїх підданих. Видання столичні конфіскуються напр. в Києві, Одесі, Харкові; кременчуцький ген.-губ. не пускає в свою сатрапію поступових полтавських і київських газет, а висильківський халіф дійшов до такого. .. ну як би сказати... божевілля, чи що, що не дозволяє продавати в місті ніяких газет, крім, звичайно, чорносотенного „Киевлянина". І таких фактів в щоденній пресі ви найдете безліч, з кожним днем число їх зростає, а ті форми, в яких виявляються насильства над живим словом, приймають все більш обурюючий вигляд.

Похід наших гасителів свобідного слова, проти „шостої великої держави" — преси, цілком зрозумілий. Одержавши силу „на час", вони мстяться тепер за всі ті неприємності і турботи, які вона заподіяла їм. Це вона була одним із могутніх факторів народнього революційного руху, це вона рвала завіси, що ними закривали від широких народніх мас правду і право; це вона голосними дзвонами будила народ; це вона кликала його до боротьби і показувала той практичний шлях, по якому мусить остання прямувати; це вона була світлим промінням в темному царстві абсолютизму — ну, а от тепер, коли світло часово потушено і лицарі темноти знов хотять відбудувати свої царства, на неї, як на одного з пекельних ворогів, направлені їхні хижацькі зусилля і заходи.. . Але їм того мало, що виробляють вони тепер над нею. Вони хотять ще й надалі покласти кайдани на неї і паралізувати можливість її вільного розвою і виконання тієї високої ролі, яка лежить на ній і яка полягає в службі правдивим інтересам народнім. Такі, очевидно, заміри покладали творці „нового закона о печати", або як не без іронії зауважує „Русь", „закона против печати". Не зупиняючись тут над оцінкою цього утвору бюрократичної творчости (ми зробимо це далі), перейдемо до інших — фактів і прояв сучасної урядової реакції.

Основна тенденція її це, якими б то не було засобами, спинити революцію і задушити опозиційний рух. Ті директиви, якими мусять користуватись при цім безпосередні виконавці приписів нашого вищого уряду, досить докладно і з цинічною відвертістю перелічені в циркулярах міністерства внутрішних справ: а) по департаменту загальних справ від 23 грудня (декабря) 1905 p., б) від ЗО листопада (ноября) 1905 р.3, і в спеціяльному приписі від 10 січня (января) на ім'я київського генерал-губернатора, оголошеному спочатку в центральному органі польської соц.-дем. партії в Австрії — „Naprzód"4.

Ми, звичайно, не будемо сперечатись з міністром за те місце в першому циркулярі, де він каже, що „походи з червоними прапорами, демонстрації революційного характеру з покликом до повстання і явна пропаґанда революційних ідей стали щоденними явищами". Це все вірно, як вірним є і те, що циркуляри міністра, хоч би він їх розсилав кожного дня, не спинять революційного руху і покажуться безсилими перед зарядженням нових і нових демонстрацій. Не будемо також спинятись і над тим місцем циркуляру, де місцеві адміністратори обвинувачуються в тім, що під час революційних рухів, не виявили „твердої рішучости, енерґії" і інших похвальних прикмет, „которые должны быть свойственны им даже и независимо от более широкого личного творчества", хоч, звичайно, коли треба було б когось обвинувачувати, то в першу лінію „ вицу адміністрацію" — що сама тоді загубила голову, а не місцевих представників її. Нас цікавить не це, а основна думка циркуляру, висловлена при кінці його. „Все усилия, — каже міністер, — должны быть направлены к ближайшему і непременному подавлению всяких мятежных попыток, клонящихся к нарушению общественной безопасности и спокойствия". Це, так сказати, загальні директиви, якими „представники власти на місцях", мусять керуватися в своїй діяльності. Детальні ж вказівки, щодо практичного їх переведення, подаються міністром в слідуючім циркулярі:

„Визнаючи необхідним всіма засобами спинити революційні підбурювання селян до грабувань і насильств проти земельних власників прошу вас: 1) всіх тих, що підбурюють, проводарів і революційних аґітаторів, які не заарештовані судебною властю, арештувати і зробити відповідні заходи про заслання їх під догляд поліції; 2) ніяких особливих дізнань в цій справі, .а так само і питань (?) не робити, а обмежитись протоколом, де мусять бути подані причини арешту і короткі відомості, упевнюючі винуватість; 3) коли явні аґітатори будуть увільнені судебними властями, то залишати їх під вартою і поводитись по пункту другому; 4) в разі арешту учителів, фершалів і інших земських чиновників, а так само сторонніх осіб або приїжджих, не звертати жадної уваги на бунтарські протести самозванних союзів і делеґацій. 5) Не звертати уваги на погрози зібрань і мітинґів, а в разі необхідности найрішучіше розганяти протестантів, вживаючи, де треба по закону, зброї; 6) „представления" мусять бути зроблені зразу ж; 7) взагалі всякі вагання при виконанні попереднього не можуть мати місця; 8) про прийняття всіх вказівок, щодо точного і обов'язкового виконання, прошу телеграфувати двома словами: „Буде виконано", на ім'я директора департаменту поліції." Підписав управляющий міністерством П. Дурново.

Цей циркуляр, як бачимо, має на увазі трохи обмежену сферу — аґрарні відносини, але це йому не заважає мати більш широке значення: та творчість і самостійність, які мусять тепер „украшати", як діямант, кожного губернатора, і які він мусить виявляти на всякім місці „владычествования своего", являється порукою того, що вказівки циркуляру будуть перенесені і на городські відносини, взагалі туди, де вважатимуть за потрібне до них звернутись. В поданому циркулярі детально вияснено, якої тактики мусять триматися чини адміністрації при „подавлениях" окремих революційних вибухів. Вона так цинічно відверта і жорстока, що коментарі до неї зайві! Не можемо не звернути уваги читача на § 3 циркуляру, який відкриває широкий простір для сваволі чиновників адміністрації і дає їм повне право, повний простір по власному „усмотрению" неґувати приписи судебної влади. Зрозумілим після цього являються всі численні арешти в будинках суду після судової розправи, коли оправданих судом, зараз же заарештовували жандарми і завдавали до тюрем. Ще в більш обурюючих і жорстоких формах виступає урядовий цинізм в приказі від 5 января міністра внутрішніх справ київському генерал-губернаторові: „Сегодня в местности Кагарлик, Киевской губернии, в имении Черткова, арестован аґитатор. Толпа с угрозами требует его освобождения. Местная вооруженная сила недостаточна. Ввиду зтого настойчиво предлагаю как в данном случае, так й во всех подобных, приказать немедленно истреблять бунтовщиков, а, в случае сопротивления, сжигать их жилища. В настоящую минуту необходимо раз навсегда искоренить самоуправство. Аресты не достигают цели; судить сотни й тысячи людей невозможно. Ныне единственно необходимо, чтобы войска проникнулись вишеизложенными указаниями". — П. Дурново.

Бажання автора циркуляру здійснилось: і забите дисципліною автоматичне військо і ті, що вели його на села втихомирювати селян, в першій лінії пройнялись нелюдськими бажаннями міністра. Озброєні мечем і вищим здобутком новочасної військової техніки — кулеметами, вони спішать туди, де з вікового сну повстав народ, „привертають там спокій і тишину" і залишають після себе справді тишину — тишину зруйнованих сіл, знищених городів, спалених хат і трупів. . . А по шляху їхнього походу земля вся напоюється кров'ю невинних жертв свободи. Послані „по высочайшему" велінню генерал-адьютанти, фліґель-адьютанти, мічмани, ляйтенанти, поручники, ротмістри, різні губернатори, совітники, земські начальники, станові — всі оті Меллери-Закамельські, Орлови, Безобразови, Міни, Римани, Фон-Сіверси, Аліханови і інші, що, або тікали перші в бійці з японцями, або шукають орденів, чинів, нагород, — всі вони пройнялись до глибини своєї хижої душі бажанням всевладного міністра і реалізують його в Перові, Ашіткові, на Люберцях, в Голутвині, в Сибіру, на Кавказі, біля Риги, Мітави, по селах України. Реалізують серед лотишів, поляків, грузинів, росіян, українців. Для них немає національних ріжниць: всі однакові, всіх катують, над всіма знущаються.

Даремне шукати правних підстав для цих злочинств по нормальних законах і кодексах і робити археографічні досліди, як це робив Кузьмін-Караваєв, а з ним і поступова преса, коли все те, що там стоїть, віддавна знищене часовими „положениями", часовими правилами і „циркулярами министров"! Циркуляри Дурново власне і були тими „правовыми" вказівками для цілої зграї народніх катів, поводження яких обурює широкі народні верстви російського суспільства. Вони зарані санкціонували і оправдували всі ті насильства і злочини, які вироблялись спеціяльними „посланцями" і місцевими представниками власти. Вони стали імпульсом і до власної творчости різних провінціяльних генерал-губернаторів; на них, як на базі, основували свої приписи і „временно облеченные властью военных генерал-губернаторов" особи. За браком місця ми не можемо зупинитись на цій цікавій з багатьох боків літературі. Досить зауважити, що вона здебільшого індивідуалізує, відповідно особі творця, основні тези циркуляру Дурново. „Буду беспощаден", „строго приказываю", „буду предавать расстрелу без суда", або „жестоко преследовать і наказывать, а усадьбы и все хозяйство сжигать", — ось домінуючі провідні думки тих циркулярів.

Процес запровадження в життя приписів Дурново ще не закінчився. Він відбувається ще й в наші часи. Але наслідки вже і тепер показуються. По відомостях англійських газет від 25 грудня (декабря) минулого року по 25 січня (января) цього (1906) року в Росії убито, не зараховуючи тих, що полягли в Москві під час повстання, 1204 чол., а ранено 1624. Цифри ці не відповідають дійсності, число забитих в цей період є значно більшим. Статистика урядових убивств, вчинених після 25 января, так само величезна по своїй кількості, ще не закінчена. 5

Як приймає населення наїзди післанців вищої власти? Цікаву відповідь на це питання дають справоздання і телеграми на „высочайшее имя" героїв утихомирення. З їхнім приїздом стає просто чудо: селяни не розбігаються, як пишуть газети, а збираються на площах, просять прощення, що більше не будуть слухати аґітаторів і дякують за повернення спокою — шляхом розстрілів, екзекуцій над ними ж таки, шляхом спалення їхнього хазяйства і хатинок...

Воістину, як ті героїчні ґлядіятори: morituri te salutant (ті, що йдуть на смерть, вітають тебе) ! !

Поданий нами реєстр урядових репресій не є вичерпуючий. Багато фактів залишено на боці, але гадаємо, що й поданого досить для характеристики злочинно-практичної діяльности нашого уряду.

Але та петля, яку реакція хоче затягнути на шиї народу, зіткана з багатьох ниток. Репресії виявляються не тільки в розстрілах і душогубствах, не тільки в грубих, так мовити, зрозумілих для широких мас формах насильства. Вони ясно виринають і з законодавчої творчости уряду, з тих „законів", якими він хоче нормувати таке розбурхане і таке складне народне життя.

 

IV

 

Під час гульби реакції, 20 лютого видано новий маніфест про скликання Думи. Видано його неждано для широких кругів суспільства, але ті мотиви, які спонукали уряд зважитись на це, ясні як день. Стояння на краю фінансового банкрутства цілої країни і недовір'я закордонних банкірів до сучасного російського уряду були тим імпульсом, який примусив останнього, в цілях повернення назад, загубленого ним довір'я, вчинити те, без чого ці банкіри не хотіли позичати Росії ані копійки. Як не тяжко було урядові зважитись на такий крок; які він заходи не вчиняв для того, аби задушити революцію і формальним заспокоєнням країни привернути довір'я закордону, але він мусів це зробити. Вироблений в тиші бюрократичних канцелярій, без участи живих сил країни, закон 20 лютого позначається всіма тими хибами і внутрішніми суперечностями, що характеризують собою цілу законодавчу творчість нашого уряду. Коли ж взяти на увагу, що маніфест видається під час історично-переломової доби, коли вся країна стікає від крови, а населення болюче тріпоче, чекаючи корінних реформ, — то суперечності маніфесту набирають особливої ваги, а їх неґативний характер загрожує новими колотнечами і „смутами", замість того „порядку, спокою і добробуту", повернення яких країні були головними причинами видання маніфесту. І не треба, для ствердження висловленої нами гадки спинятись надто довго над текстом самого маніфесту і переходити з аналізою один за одним § § „Учреждения Государственной Думы", тих змін, які пороблено, на підставі маніфесту, в статуті Державної Ради.

Досить буде, коли ми піддамо критиці лише декілька головних моментів конституції 20 лютого і, на підставі аналізи їх, покажемо суть цілого конституційного акту російського уряду.

Народне представництво може лише тоді виконувати успішно свої функції, коли йому конституційними нормами забезпечено право законодавчої творчости і контролю у всіх сферах державного життя. Без цих прероґатив представництво являється фікцією, непотрібним нінащо декорумом. Як же забезпечені ці прероґативи „конституційним" маніфестом 20 лютого? На перший погляд він дає російському представництву згадані права. Уряд визнає, як „непорушне" правило, щоб ніякий закон не міг мати сили без ухвали Державної Думи і щоб обібраним від населення була забезпечена можливість участи в догляді над закономірністю діяльности поставлених монархом „властей". В порівнянні з тими правами, які „давались" монархом населенню актом 6 серпня і які мали лише дорадчий характер, маніфест 20 лютого є значним кроком наперед. Маніфест установляє, що „від часу скликання Державної Ради (Совета) і Державної Думи, ніякий закон не може мати сили без ухвали Ради і Думи", але поруч з цим обмежує це „загальне правило", виключенням із сфери компетенції Думи права розглядати і змінювати „основні державні закони". По тексту маніфесту, Дума має право лише „піднімати пропозиції (предположения) в справі одміни або зміни існуючих і видання нових законів — і тим самим позбавляється найголовнішого з конституційних прав, а саме — права законодавчої творчости.

Внутрішня суперечність між духом і ідеєю народнього представництва, з одного боку, і дійсними правами останнього по одному із найбільш важливих своїх прав — з другого, виступає тут в повній абсурдній формі. Коли уряд визнає, що та система законодавства, яка досі мала місце в Росії, не відповідає інтересам її державного життя, і виявилась конечна необхідність в заміні її новою, основаною на підвалинах народнього представництва, то навіщо останньому кидати зразу колоди під ноги і обмежувати його в правах, що випливають із самого духу і ідеї представництва?! Очевидно для того, щоб звести на нівець всі потуги і законодавчу ініціятиву останнього, і при суроґаті конституційних норм залишити і надалі той самодержавний status, який був і до видання конституційного маніфесту. Тенденція до цього особливо виразно виступає на ст. 13 (прилога до статуту про Думу), де конституційний по формі монарх залишає за собою, ставший анахронізмом після маніфесту 20 февраля — титул „самодержця". Тількищо цитоване нами місце з маніфесту, де ясно зазначено, що ні один закон не може увійти в життя без санкції Думи, розкриває скобки самодержавства і позбавляє титул самодержця того реального змісту і форми, які він мав до моменту видання конституційного акту. Але ця характерна увага в статуті про Думу свідчить не лише про повну прив'язаність до історичних амулетів, небажання розлучитися з ними російського самодержця; в ній ми вбачаємо виразну ілюстрацію до основної тенденції самодержавної власти, уберегти і при конституції за собою ту необмеженість і безконтрольність, що являються характерними рисами такої власти від появи її в російських державних відносинах. Цитоване нами місце із маніфесту, де російський самодержець заховує непорушним „коренное положение основных государственных законов", на підставі якого „ніякий закон не може увійти в життя без нашого затвердження", і обкраяні межі законодавчої діяльности народнього представництва являються найліпшим доказом висловленої нами гадки. Загальний тон маніфесту 20 февраля і ті спеціяльні постанови („учреждения") про Державну Думу, які конкретизують основну ідею маніфесту і утворюють правні норми для функціонування народнього представництва, містять в собі ще і інші докази.

Перейдемо до деяких з них. Ідея представництва втілена урядом в дві інституції: в Державну Думу і Державну Раду. Обов'язок другої — контролювати діяльність першої. Але, коли в конституційних державах західньої Европи і для законодавчої і для контролюючої діяльности парляментів, забезпечені в законі широкі простори і права, так що всі законопроекти, що переходять крізь них, не можуть здебільшого бути покасованими палатами верхніми, — у нас справа стоїть як раз навпаки. Ні один закон, ні одна постанова, прийнята Думою, не може набрати відповідної сили, перш ніж не одержить санкції Державної Ради (Совета). Всі законопроекти, неприйняті останньою інституцією, вважаються за відхилені.. Такий порядок вироблення нових законів міг би ще бути зрозумілим при тій умові, коли б Державна Рада складалася із виборних членів. Але не кажучи вже про всі дефекти двох-палатної системи народнього представництва, системи, що виявляє собою історичний пережиток, в будучих російських конституційних відносинах дефекти цієї системи доведені ad absurdum (до дурниці). Можна з певністю сказати, що кожна жива ініціятива Думи, кожен крок її в напрямі інтересів народніх, — коли навіть припустити, що по своєму непевному складові Дума могла б виявити ці риси, — не одержать санкції „верховної російської палати" і будуть поховані в цій бюрократичній прірві. Порукою цього є склад членів Державної Ради, що кожного року напів призначається монархом із чиновників, а напів обирається упривілейованими клясами суспільства, як от дворянством, купецтвом, духовенством тощо. Само собою зрозуміло, що чиновницька частина „Державної Ради" буде покірним рабом бюрократії і корони. Коли б і знайшовся з-поміж чиновників хтось такий, що захотів би бути самостійним і „сметь своє суждение иметь" — його без всякої церемонії викинули б із Ради, бо правних ґарантій проти можливости репресивних засобів до непокірних членів в статуті Ради немає ніяких. З другого боку близькість, а іноді і тотожність інтересів нашого дворянства і вищого духовенства з інтересами бюрократії і корони, дають повне право думати, що і представники названих суспільних груп будуть на стороні чиновницької частини Ради і складуть собою ту більшість її, об яку будуть розбиватись усі „живі", повторимо — проблематичні і непевні — заходи і постанови Державної Думи.

Державна Рада (Государственный Совет) являється, таким чином, покірною зброєю в руках найвищої власти, вічним мечем Дамокла над творчістю Державної Думи, втіленням бюрократичного фільтра, призначеним лише для того, аби не пропустити нічого, що Дума могла б визнати потрібним і необхідним для тих народніх мас, інтереси яких вона має обстоювати. Замість контролю народнього представництва над діяльністю бюрократії, остання контролює саме представництво і, займаючи більш упривілейоване становище, одержує в свої руки всі необхідні засоби, аби звести на нівець повноваження і діяльність народніх представників. Як далеко дійшла основна тенденція законодавця надати бюрократичний характер не тільки Державній Раді, але й Державній Думі, показує хоч би той факт, що по статуту Думи члени її мають право „не давати справоздань своїм виборцям" і взагалі поставлені законодавцем в такі умови, що цілком забезпечують їм спокій від „докучливого" (слово з самого статуту Думи) втручання народу в їхню діяльність. В повній гармонії з цією тенденцією стоїть, звичайно, і заборона являтись так в Державну Думу, як і в Державну Раду різним депутаціям, а також „вносити словесні і писані заяви і прохання" (ст. 61). Таким робом, той тісний і непоривний зв'язок, який існує при конституційних стосунках між населенням і його представниками і який вимагає постійного взаємного порозуміння, шляхом прислухування до інтересів виборців (з одного боку) і контроля над вибраними до представницької інституції (з другого) — маніфестом 20 лютого визнається непотрібним; російська бюрократія зробила всі заходи, аби викопати прірву між народніми масами і їхніми представниками і поставити якомога далі одних від других.

Коли ми згадаємо ще, що в кожну хвилину Дума може бути зачинена верховною властю, що можливість запровадження „часових і виїмкових правил" передбачена законодавцем не лише під час перерви в діяльності Думи, але і впродовж 2 місяців після її скликання, що засідання її є мало доступні для публіки і представників преси, що в першу ліпшу хвилину, на домагання якогонебудь міністра, вони (засідання) можуть бути зачинені для публіки, — то ми будемо мати більш-менш повний комплекс тих неґативних умов, серед яких буде відбуватись робота російської представницької інституції. І уже сам характер цих умов показує, що вони не лише будуть гальмувати законодавчу і взагалі творчу діяльність Думи, але утворять таку атмосферу, при якій всяка продуктивна праця в інтересах населення стане абсолютно неможливою.

Ми зачепили лише декілька статтей постанови про Думу, в головному нормуючих законодавчу діяльність останньої, і гадаємо, що навіть із короткої аналізи їх випливав ясно один висновок: Дума не має нічого спільного з справжнім народнім представництвом, вона є фальсифікацією його, одним зовнішнім декорумом самодержав'я, стиснутою „отдушиною" для народньої думки; вона є карикатурною формою тієї абсурдної мрії слов'янофілів, по котрій монархові належить повнота власти, народові повнота гадки (мнения); вона є чим хочете, але ні в якім разі — інститутом для законодавства і контролю над урядом.

Придивимось тепер, як стоїть справа з другою не менш значною по формі прерогативою нашої державно-конституційної інституції, а саме з правом Думи „в догляді над закономірністю діяльности" поставлених творцем конституційного маніфесту „властей". В практиці конституційних парляментів західньоевропейських держав право це виявляється в формі „запитань", „інтерпеляцій" і висловлення „вотуму недовір'я" або цілому урядові, або окремим представникам його. Наслідком останнього звичайно буває зміщення з посади певного міністра, або і цілого кабінету міністрів. Але часто буває і так, що навіть [самі]6  інтерпеляції і „запитання" — приводять до того ж. Правом інтерпеляцій і запитань досить широко користуються народні представництва в цілій західній Европі, як одним із могутніх засобів контролю над вчинками і поводженням адміністрації, і по статуту уряд в особі своїх міністрів (здебільшого міністра президента) мусить давати необхідні пояснення і справоздання. Маніфестом і згаданими нами „постановами" про Державну Думу це право дається також і членам російського конституційного представництва, але воно так невиразно висловлене, а межі його такі невеликі, що de facto реалізація його зводиться на нівець і представники адміністрації, так як і раніш, залишаються вільними від контролю і догляду. Перш усього окремі члени не мають права робити запитання до уряду. Для того, щоб останнє набрало відповідної сили, необхідно подати його в писаній формі і за підписом не менше як 30-х членів (ст. 58 „учр. о Думе"). Але і після цього воно ще не може бути поставлене міністрові і лише тоді, коли більшість Думи дасть свою згоду, воно передається йому (ст. 40). Від доброї волі міністра буде залежати, дати чи не дати відповідь на запитання Думи (ст. 59). Само собою зрозуміло, що звичка російських міністрів не давати нікому справоздання в своїй діяльності і страх перед контролем над собою, дає нам поруку, що ст. 59 „учр. про Думу", по якій міністри можуть нічого не відповідати на запитання Думи, обмежившись лише коротко причинами, чому так поступають, — буде широко вживатись нашими вищими представниками власти. Цікаво зазначити тут один хитроумний кунштик, вчинений творцем думської установи.

Коли приміром, ті причини, які міністер подасть до відомости Думи в справі свого небажання дати відповідь на її запитання,— Дума визнає невартими або непевними в її очах, міністер не обов'язаний задовольнити її природне і законне бажання, і ціла справа переходить до рук голови Державної Ради, який доводить її до відомости монарха (ст. 60). Чому, власне справа переходить до рук голови Державної Ради, ясно видко із ст. З, 1 вид. „указу про реформу Державної Ради і ст. 9 „учреждения" про Державну Думу. Голова Державної Думи обирається самими членами Думи, тоді як голова Ради призначається верховною властю із бюрократичних сфер. Такий індивідуум завше буде почувати себе ближче до бюрократа ж міністра, ніж до незадоволеної поводженням або діяльністю останнього Думи. По принципу — „хто ж своєму братові ворог?" — або „рука руку миє", — голова Ради завше може зужити всіх сил „аби свого не видати". Таким робом, право народніх представників контролювати діяльність адміністраторів — стає однією фікцією без жадного реального значення; простір для адміністративної сваволі залишається такий самий, який був і раніш — до конституції, а вся історія з обіцянкою 17 жовтня „забезпечити вибранцям від народу можливість справжнього догляду над закономірністю діяльности призначених властей" — перевернулась в порожню, образливу для народніх представників і цілого населення комедію.

Ми залишаємо, за браком місця, детальну критику другорядних § § „установ" про Державну Думу і Державну Раду. Гадаємо, що й коротких уваг, поданих нами по найголовніших пунктах обох „установ", буде досить, аби фальсифікація російського народнього представництва виступила в своєму правдивому світлі. Подана нами аналіза „конституційного" маніфесту і пояснення до нього, приводить до одного логічного висновку, а саме, що Державна Дума не тільки не може виконати свого обов'язку перед народом і країною в сферах законодавчої творчости, але що вона є також безсилою знищити силу і сваволю реакційної бюрократії; правні умови, так детально і недвозначно сконкретизовані в установі Державної Думи, не дозволять, при всім її бажанні, виконати ті функції догляду і контролю над адміністрацією, які являються conditio sine qua non кожного конституційного представництва. Коли ж взяти на увагу ті бюрократично-клясові основи, на яких збудовано незграбний і невдалий будинок Державної Думи, а також і те, що до організації народнього представництва de facto не допущені найбільш численні по своїй кількості і політичному значенню кляси населення (робітники, селяни і т. д.), а коли допущено, то лише на основах посередньої, трьох або чотирьох степенної системи, то не може бути двох думок, щодо задоволення широких народніх мас новим quasi конституційним утвором бюрократичної творчости. Така організація представництва не тільки не може задовольнити ці маси, але і для тих груп суспільства, що покликується верховною властю до проблематичної участи в порядкуванні державними справами країни, ставить цілий ряд конфліктів, цілий ряд зневажаючих умов, що згори засуджують на повну загибель всі заходи і потуги їхні на якусь продуктивну діяльність в інтересах народніх мас. Нас не цікавить в данім разі та позиція, яку займуть у відношенні до Думи ці — так нечисленні по своїй кількості, групи населення, як не цікавить і та тактика, якої вони будуть триматися в самій Думі.

Нас більше інтересує те питання, як і чим відповість на новий виклик, нову образу російського уряду ціла Росія, а в першу чергу пролетаріят і селянство? Що обидві ці категорії не задовольняються „обгризком" конституційних реформ, запропонованих маніфестом 20 лютого; що з їхнього боку відповіддю на новий закон про Думу може бути бойкот її, про це ми не будемо казати. Численні й бойкотуючі Думу резолюції на робітничих зібраннях, — де лише можна було їх улаштовувати по умовах сучасного моменту, а також резолюції селянських сходів, свідчать, що і селяни і робітники вірно оцінили щирість конституційних намірів уряду і не хочуть ловитися на гачок тієї конституційної провокації, якою власне і є вся ота комедія з Державною Думою. Але ідея бойкоту Думи виявляється не лише в пасивному утримуванні від виборів, але і в активному втручуванні, гальмуванні і спиненні їх. Питання, значить, в тім, наскільки є свідомости, сили і організації у найбільш революційних кляс нашого населення — робітників і селян — для переведення ідеї активного бойкоту в життя. Не можна закривати очей на те, що і сила і організація як пролетаріяту, так і селянства, дякуючи реакції уряду, в значній мірі підупали. Але впав би в непоправну помилку кожен, хто б зважувався впевнити в неможливості скорого повторення нових революційних вибухів, як з боку городського пролетаріяту, так із боку селянства. В революційних відносинах коньюнктури міняються і успіх чи напрям справи залежить від того відношення сил, яке в даний момент і при даних обставинах є сприяючим для того чи іншого з противників.

Як не жорстокою є реакція, хоч би вона ще 72,000 зарахованих до революціонерів завдала до тюрем, — революційного моря не вичерпаєш такими краплинами і ніякими засобами не можна спинити того, що виходить з глибоких підвалин народнього життя і увійшло, коли можна так висловитись, в плоть і кров соціяльно-політичної свідомости народніх мас. Робітничі і селянські верстви починають знову вступати в боротьбу з урядом, після часової перемоги його над ними, а в глибоких низинах їхніх відбувається свій процес підготовки до активного реаґування на репресивні утиски уряду. Деякі перші ознаки цього реаґування показуються уже в формі активного бойкоту Думи (зривання буржуазних виборчих зібрань, напр. в Лодзі, Варшаві і ін. містах; нищення виборчих списків і т. д.), в підготовці до нового політичного страйку (в Польщі), в організації професіональних спілок і товариств і в грізних аґрарних розрухах, що виникають по окремих місцевостях і загрожують охопити своєю пожежею цілу Росію. Це все — хвилі одного великого і грізного валу революції, що вибухне незабаром і знищить всі фортеці, побудовані реакцією для перемоги революційного руху.

Дуже може бути, що останній прибій цього валу набіжить не одночасно з скликанням Державної Думи, але тим більшими руїнами впаде вона під його натиском пізніше, увільнивши місце для будівлі справжнього народнього представництва, заснованого на чистих демократичних засадах і органічних зв'язках з потребами широких народніх мас.

 

С. Тагон

 

 

 

 

* „Вільна Україна", Ч.  З,  березень 1906 р.  Петербург.  Передруковано перший і четвертий розділи цього огляду.

1  „Русь", ч. 16.

2  „Русь", ч. 13.

3  Див. „Наша жизнь" ч. 356 з 1905 р.

4  Див.  ч. 47,  1906 р.

5  Після оддання статті до друку, в газетах сповіщалось, що Меллер убив більше 100 чоловік, Аліханов до 40 чол. В прибалтицькому краю всього убито до 630 чоловік.

            6  [  ]   Ред.

 

 NEXT