РЕЗОЛЮЦІЯ КИЇВСЬКИХ РОБІТНИКІВ ПРО ТЕРОР

І ВІДНОШЕННЯ ДО НЕЇ ПРЕСИ*

 

Резолюція київських робітників Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії про „анархістів та їхню тактику" викликала цілий ряд статтей, як в столичній, так і в провінціяльній пресі. Газети різних напрямків, починаючи од радикального „Товарища", кадетської „Речи", і кінчаючи „Новым Временем", присвятили цій резолюції відповідні замітки і уваги.

В тих замітках вони вітають постанову київських робітників і хвалять за „определенность і решительность" („Речь"). Газета бувшого міністра М. М. Федорова „Слово" називає цю постанову „знаменательной". „Новое Время" заявляє, що постанову київських робітників треба зустріти не „иначе как с чувством живейшого удовлетворения". Перечитуючи такі отзиви газет про згадану резолюцію просто диву-дивуєшся, як мало знає наша преса робітників, їхнє життя, їхні погляди на різні справи політичного та громадянського характеру. Газети, забалакавши про резолюцію робітників в справі анархізму та експропріяцій, підняли такий галас, наче нову Америку одкрито.

„Слава тобі Господи! — кричить „Новое Время", видимо і самі соціял-демократи починають бачити весь „ужас" свого становища в країні, яка, дякуючи їх старанням, стала кублом розбійників, де й вони, поруч з іншими злодіями, відогравали таку ж сумну ролю". Відповідати „Новому Времени", що мішає до купи і соціял-демократа, ідейного борця за новий соціяльно-політичний лад, і форменного злодія, грабіжника, не має ніякого змислу. Для цієї газети, що завше стояла проти радикальних реформ в нашій державі, що обпльовувала всі щирі і непідкупні бажання соціяльно покривджених клясів — тільки ті, хто поділяє її погляди, її проповідь темноти та безправ'я, тільки ті й чесні, тільки ті й порядні. Решта або грабіжники, або злодії, місце яких в Сибіру, по тюрмах, на шибениці. Відповідати, кажемо, такій газеті на її статтю про резолюцію київських робітників було б зайвим.

Але все ж не можна не зауважити, що коли вже хто й винен в тому безладді, яке тепер запанувало в Росії, в тих убивствах та експропріаціях, що без них не минає й одного дня, — то ні в якім разі не соціял-демократи. Партії пролетаріяту завше засуджували такі способи боротьби, завше п'ятнували анархістичні вчинки, що кінчались убивствами та грабунками. Наводити тут цілий ряд резолюцій, напечатаних в свій час по газетах, і відповідних постанов соціялістичних партій було б зайвим. І коли б „Нов. Вр." більш уважно стежило за ними і чесно становилось до своїх обов'язків перед громадянством, воно б не мішало до купи однієї чесного борця і злодія, не одкривало б Америки з резолюцією. Але ждати від реакційної газети чесного поводження — марна трата часу. „Новое Время" більше ніж яка інша газета завше була безчесною і брехливою. Боронячи старий лад, повстаючи проти прав народу, проти національної і соціяльної рівноправности, проповідуючи утиски і національну ворожнечу, — вона сама в значній мірі винна в тому безладді, яке тепер панує в державі, вона сама завзято поливала і поливає дощем своєї проповіді безправ'я той ґрунт, на якому тепер пишним квітом буяють анархістичні вчинки, різні експропріяції, злодійства, терор і т. д. Хто сіє вітер, той завше пожинає бурю!!

Соціял-демократичні партії ніколи не мали нічого спільного з тими „подонками" громадянства, з тими „злодіями", до яких тепер залічує їх „Нов. Вр.". Треба тільки пригадати боротьбу робітничих організацій під час революції з різними злодіями, що „прикриваючись революційним прапором", ловили рибу в мутній воді і чинили іменем партії різні насильства, убивства та грабунки, щоб переконатись у цьому. Та разом з тим соціял-демократія старається направити і ці елементи громадянства на шлях розумної організованої боротьби за краще будуче і закликає їх в ряди організованого пролетаріяту. Резолюція київських робітників Української Соціял-Демократичної Партії являється, таким чином, не якоюсь несподіванкою, а тільки „повторением", новим актом старої принципіяльної політики соціял-демократії в її боротьбі з анархізмом та з анархістичними методами боротьби.

Не будемо спинятись на статті „Слова" з приводу згаданої резолюції. Стаття ця недотепна і виявляє повну безграмотність редакції газети в тих справах, які вона має сміливість обговорювати.

З більшою увагою можна було б спинитись над статтею „Речи", та тільки брак місця не дає нам можливості! розібрати її як слід і через те ми обмежимось тільки декількома увагами. Вітаючи резолюцію і признаючи за нею позитивне значення „кадети" разом з цим не можуть не вдержатись, щоб не пригадати „большевикам" їхніх гріхів і не нагадати, що, мовляв, і вони почасти винні в тому, що тепер з'явилися у нас анархістичні вчинки. „Нельзя не заметить, что найбольшее количество сторонников в рабочей массе анархизм вербует себе в среде революціонного бланкизма, т. е. в среде большевиков", заявляє „Речь" і далі навчає соціял-демократів: „надо овладеть движением, а сделать зто невозможно, оставаясь на той самой диаметрально-противоположной позиции, которая собственно й вызвала движение своими крайностями". Висловлюючи таку думку, орган кадетів виявляє неглибоке і дуже поверхове розуміння тих анархістичних явищ, проти яких виступають київські робітники в своїй резолюції. На думку „Речи" виходить так, що терор і експропріяції появились дякуючи „крайностям" большевицької тактики, тоді як справді вони виросли на ґрунті політичного безправ'я і того соціяльно-економічного безладдя, які так даремно хотіли усунути і політичні партії і обидві Думи Державні. Далі „Речь" зауважує, що соціял-демократії треба „завладеть движением", а осягти цього вона не зможе аж доти, доки буде стояти на тій позиції, яка „властиво викликала рух (анархістичний) своїми крайностями". Для кожного, що більш-менш уміє оцінювати факти політичного життя, видко, що соціял-демократія не може „овладеть движением" не через те, що у неї, мовляв, непридатна тактика, а через те, що на шляху до цього стоять більш загальні причини політичного характеру, які, позбавляючи нормальних горожанських прав широкі маси, з логікою фактів ведуть за собою, як свою протилежність, анархістичні вчинки в формі терору, експропріяції, насильств, грабунків і т. д. Очевидно, що аж доти, доки ці політичні причини будуть ще мати силу, доти ніякі платонічні бажання „Речи" не матимуть ніякого реального значення.

Маючи це на увазі, київські робітники цілком вірно і зауважують, що „та боротьба правительства, яку воно веде з громадським злом, не досягає своєї мети" і висловлюють своє гаряче переконання, що „Єдиним засобом боротьби з розбоями і різними експропріяціями та економічним терором може бути тільки заведення в Росії політичної свободи та законности і проведення в життя радикальних реформ щодо поліпшення становища робітничих мас, а також забезпечення за робочими масами права на свободу політичних та економічних організацій, свободу зібрань, забастовок, свободу усного та печатаного слова".1

Сімон

 

* „Слово", ч. 15, 1907 р.

1 Як  додаток  до  цієї  статті  прикладається   текст  резолюції   зібрання київських робітників.  Ред.

 

 

РЕЗОЛЮЦІЯ ЗІБРАННЯ КИЇВСЬКИХ РОБІТНИКІВ

 

Зібрання київських робітників, організоване місцевим комітетом Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії, прослухавши доклад „про анархістів та їхню тактику", після живих дебатів, виробило таку резолюцію:

„Становище політичного безправ'я, що сталося тепер в Росії, гальмує розвиток робітничих організацій, здатних заправляти економічною і політичною боротьбою робочого класу. А тим часом, безробіття, постійні голодовки і пошесті створюють вдячний ґрунт для розповсюдження ідей анархізму та анархістичних способів боротьби.

Таке становище призвело до незвичайного терору, що виявляється в убивствах представників капіталу і його прислужників та в підпалах поміщичих економій. Професіональні злодії і грабіжники, перейнявши методи і тактику „ідейних" експропріяторів, роблять найогидливіші насильства, тероризуючи населення розбійничими нападами з метою грабувати і приватних осіб і служащих в громадських та правительственних інституціях, прикриваючись революційним прапором.

Зібрання робітників міста Києва української соціял-демократії, щитаючи, що та боротьба правительства, яку воно веде з цим громадським злом, не досягає своєї мети, висловлює своє гаряче переконання, що єдиним засобом боротьби з розбоями і різними експропріяціями та економічним терором може бути тільки заведення в Росії політичної свободи та законности і проведення в життя радикальних реформ щодо поліпшення становища робітничих мас, а також забезпечення за робітничими масами права на свободу політичних та економічних організацій, свободу зібрання, забастовок, свободу усного та печатного слова.

Признаючи з свого боку ідею анархізму реакційною, а тактику анархістів та інших революційних організацій, робітничих груп і окремих осіб, які в своїй боротьбі з існуючим ладом вживають убивств представників правительственної власти та капіталу і „експропріяції" добра своїх ворогів нікчемною і шкідливою, такою, що тільки вносить деморалізацію в робочі маси, затемнює клясову самосвідомість пролетаріяту, суперечить ідеї клясової боротьби, ослаблює віру пролетаріяту в свої сили, як кляси і одриває часто ліпші, свідоміші елементи на безрезультатну боротьбу, — робітники міста Києва, українські соціял-демократи, звертаються з гарячим закликом до робітників-товаришів і крестьян увіходити в такі існуючі вже робітничі клясові організації, що не визнають таких способів боротьби, для спільної однодушної боротьби за поліпшення свого економічного становища, щоб добитися здійснення тих завдань, які диктуються сучасним становищем Росії."

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

УКРАЇНСЬКІ КАТЕДРИ І УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЛЕТАРІАТ*

 

Новий академічний рік приніс декілька радісних звісток для національно-безправного українського громадянства. Ще з кінця літа в газетах сповіщалось, що по деяких вищих школах на Україні почнуть професори читати лекції по українських предметах. І справді, — звістки ці справдились. З початком наукових занять по школах, як подавали ми в попередньому номері „Слова", деякі професори університетів заявили, що вони читатимуть лекції з українознавства і почасти приступили вже до читання тих лекцій. Так, почав викладати в київському університеті та на вищих жіночих курсах у Києві лекції про історію української літератури проф. Лобода; в Петербурзі на вищих жіночих курсах читає лекції з історії України А. Єфіменкова. Скоро почнуть читати українські лекції (в харківському університеті) проф. Сумцов про історію української літератури, проф. Халанський про українську мову і проф. Багалій про історію України, Таким чином давнішні бажання українського громадянства починають здійснюватись. Те, що вчора і недавно визнавалось за „несвоевременное" і „ненужное", проти чого так боролись різні вороги національної науки, сьогодні вже стає фактом, живою дійсністю, і слово науки про наш рідний край, про тяжку і многострадальну історію нашого народу, про нашу духовну творчість, що дає тільки перші ростки своєї сили і генія, починає вільно згучати в університетських авдиторіях. Шакали з „Киевлянина" піднімають „поход" проти наших перших культурно-національних здобутків і завивають чорносотенним воєм. .. Але там, в авдиторіях університету повно молоді, що з жадобою, з усією силою радости національного відродження хоче почути заборонене досі слово науки про своє національне Я. Темним духам реакції є з чого скаженіти: радість пригнобленого, хоч невеличка, завдає їм непокою і турбот. Радість українського пригнобленого народу, якого духи тьми вважали за духовного парія, нездатним до творчости, до власного культурно-національного розвитку і всіма умовами свого власного безсилля засудженим на денаціоналізацію, — завдає їм ще більше турбот. Гробокопателям справді тяжко дивитись, як поховані ними мерці встають з домовини.

Отже в рядах реакції сум, серед українців і всіх прихильників вільної науки — радість.

Як мусить поставитись до цього український пролетаріят, як він привітає перший здобуток культурний в тій боротьбі, яку веде український народ за право на власний розвиток?

Не будемо піддаватись особливим ілюзіям і радощам з приводу того, що той чи інший професор почав викладати науку, хоч би і заборонену досі, по предметам українознавства.

Адже діти українського робітника або бідного селянина не почують її, аджеж їм заказані всі шляхи до неї?! Нове слово про Україну будуть слухати тільки діти заможних людей, діти буржуазії. Та й те ще треба згадати, що ця наука, хоч би й українська, все ж буде буржуазна і не стане вона ні навчати, ні освітлювати всіх явищ життя з того погляду, яким дивиться на нього свідомий пролетаріят, себто з погляду наукового соціялізму?! Здавалося б, що українському робітникові не буде ніякої користи з сучасної української науки. Але так здавалося б тільки з першого погляду. Приглянувшись глибше до справи, ми прийдемо до того, що заведення української науки по вищих школах на Україні має велике значення для наших робітників та селянських мас.

Робітник не може успішно розвиватись, не може успішно боротись, коли він не володітиме знанням, коли він не буде свідомим. А знання наукові скоріше доходять до робітника тоді, як він в науці, в школі, при читанні книжок буде користуватись своєю рідною мовою, рідними-знайомими йому з дитячих ще літ згуками, образами. І коли держава одбирає у пригнобленої нації право на вільний національний розвиток, на національну школу і культуру, то вона свідомо веде її до духової загибелі та занепаду. Не маючи своєї власної школи, своїх національних інституцій, геній пригнобленої нації нидіє, йому насильно підрізують крила, а сама нація швидко йде до денаціоналізації, не розвивається, а гине, не буяє розцвітом своїх духовних сил, а поволі завмирає. І коли шкоду велику од чужої культури почуває на собі ціла пригноблена нація, то подвійну муку зазнає від неї пролетаріят цієї нації. Ненормальний стан чужої освіти і культури, насильно нав'язаних, відчуває перш усього і більш усього соціяльно покривджений член пригніченої нації. Він не може користуватись, як слід, ні школою, де для нього, починаючи від мови, все чуже, ні інституціями державними та громадськими, ні всім тим, що дає і витворює чужа культура. Він знає причини такого лиха і свідомо бореться проти нього. Але не обмежує цієї боротьби, як націоналісти, однією тільки боротьбою за національні права, а повстає проти капіталістичного ладу, який між іншими формами гніту для свого добробуту вимагає і гніту над недержавними націями. От через віщо і український пролетаріят не ставиться байдуже до того, яка на Україні буде школа та культура, а вимагає націоналізації і тієї, і другої, бо знає, що тільки в націоналізованій школі він скоріше, з меншою затратою своїх сил, так потрібних йому для боротьби за свої пролетарські права, здобуде собі освіту; бо він впевнений, що тільки рідна культура поможе йому скоріше стати на ноги і розвинути до найвищого ступеня духові сили. І це домагання українського пролетаріяту не тільки є на папері, в програмі тієї партії, яка являється виразником його інтересів. Ні, живу заінтересованість справою український пролетаріят показував на ділі, постановляючи не раз і не два відповідні резолюції, піддержуючи українських студентів у тій боротьбі, яку вони провадили в минулому році за націоналізацію науки і просвіти на Україні, примушуючи студентів не зупинятись на половині шляху, а йти до кінця, поки наука на Україні не стане цілком національною. І коли тепер ми бачимо, що боротьба студентів принесла деякі здобутки, і вони одержали маленьку побіду, то заслуги в цій побіді не треба приписувати самим студентам. Без тих численних резолюцій селян і робітників про необхідність рідної школи, які свого часу друкувалися по українських газетах, голос студентства загинув би марно, був би тим „гласом вопіющого в пустині", якого ніхто не слухає і на який ніколи не одгукуються в бюрократичних пустелях. Маси народні, українське селянство та робітництво той голос справді зробили голосом сили і живої потреби, задовольнити котру стало неминучим і обов'язковим. Само студентство було тільки „передаточною інстанцією", посередником, виконавцем волі народніх мас. Руїна аристократ[тизац]ії1 російської мови на Україні є заслугою цих мас. Честь демократизації української мови, заведення українських предметів по вищих школах належить також народнім масам. І коли українські студенти, добившись за допомогою мас, права на українську науку, хочуть остатись на висоті свого становища і високої місії, то шлях для цього може бути один. Вони ніколи не повинні забувати того, через кого вони здобули можливість зазнавати щастя і втіхи від національної науки, їм треба завше пам'ятати, що властиво ті, на чиї гроші і працю вони зазнають того щастя, хто допоміг їм здобути його, що властиво ці то не скоро зазнають його, не скористуються придбаннями побіди. Треба пам'ятати, що там, по наших обдертих селах панує темрява, що робітничі і селянські діти нівечать і душу і мозок свій чужою „культурою", а в школах народніх наука — та сама, що була раніш, з тією незрозумілою, або мало понятною для дітей мовою, котра, як встановлено і статистичними даними і авторитетними людьми в справах просвіти, завела нас далеко назад і поставила нас у хвості культурних народів. Хай же тямлять це студенти-українці, слухаючи лекцій про Україну, й несуть придбані ними наукові відомості про рідний край своєму народові і збагатять рідний край вірними йому, освіченими синами. Просвіта на Україні повинна бути національною не тільки на верху — в університетах та інших вищих школах, де вчаться діти української буржуазії, а скоріше і більше всього на низу — по народніх школах де здобувають собі крихти, обгризки науки діти українського пролетаріяту і соціяльно покривдженого українського селянства. Кавтський якось висловив ту думку, що пролетаріят лише тоді здобуде побіду, коли розвине в собі всі інтелектуальні сили, стане інтеліґентним і освіченим в масах своїх. Без національної школи, близької і рідної йому, пролетаріят, як показує досвід міжнароднього пролетарського руху, не може наблизитись до цього ступеня. Національна школа, національна просвіта — перший крок, перший етап на шляху, в кінці якого йому світить зоря соціяльної волі. Кращі частини інтеліґенції буржуазної часто стають в ряди пролетаріяту допомагаючи йому розвинути свою клясову свідомість, і своїми науковими знаннями збагачують його сили. Це буває тоді, коли окремі особи з буржуазії проймаються до дна душі стражданнями пролетаріяту і роблять своїм той світогляд, який властивий є пролетаріятові, себто світогляд наукового соціялізму. Українські студенти тільки тоді зможуть виконати свій обов'язок перед українськими народніми масами, тільки тоді допоможуть їм просвітитись як слід, коли переймуться світоглядом пролетаріяту, здемократизують українську науку, зроблять її національною не тільки по формі, по мові, а й по змісту, по суті.

С. Петлюра

 

* „Слово" Київ, ч. 20, 22 вересня 1907 року.

1 [ ] Ред.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО І ЕМІҐРАЦІЯ В АМЕРИКУ*

„Убогії села, убогії ниви, убогий обшарпаний люд;

Смутнії картини, смутні, невеселі".

(Грінченко).

 

Такі — „смутнії картини", що вразили серце поета, скрізь по нашій Україні. Скрізь наші села бідні, скрізь недоля тяжка та злидні великі звили собі гніздо, і в яке село не заглянете — ви не знайдете там „тихого раю", а слідком за Шевченком скажете: „Там неволя, робота тяжкая" ...

Не краще, коли не гірше, виглядають села і в Галичині, де живе 3 мільйони українських селян. „Села бідні, сірі, з головатими вербами при дорозі, з обламаними садками, болотняними вигонами, обскубаними сірими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами"1, так малює галицьке село український письменник Франко. А коли під'їздиш до українського села, однаково чи до нашого, чи до галицького, здалека ще бачиш колодязні журавлі, що піднімаються високо до неба і наче несуть туди молитву і скаргу, горе й прокляття села. Звичайно, в селі пишається панська економія і, наче пащека лютого звіря, ковтає і жере всі сили селянина, всю його силу робочу. Рядом з великими панськими ланами ледве помітно клаптики селянської землі, з якої не тільки достатків не наживеш, а ще й з торбою підеш по світу. Та й справді, хіба ж можна прожити українському селянинові, приміром, в Київській або Подільській губернії, де на одну душу ледве-ледве випадає по 1 і 1/2 десятині 2, де селянинові при його бюджеті не достає більше 17% „продовольственних средств" 3. І от ми бачимо, як через такі злидні, українське село убожіє, а селянин кидається з кутка в куток, шукаючи собі порятунку: то іде в економію, де часто-густо має поденно 24, 52 копійки, як це буває на Поділлі4, то тікає в город, де його жде також сама нужда, а то й безробіття, то, нарешті, останніми часами біжить світ за очі, аж в далеку Америку. Цього року почали переселятись з насижених місць навіть по таких губерніях, по яких досі переселення не знаходило собі прихильників серед селян. Так, приміром, стоїть справа в Подільській, Волинській та Київській губерніях. Д. А. Ярошевич в своїх цікавих статтях, ,,Что делается в деревне Юго-Западного Края"5 подає між іншим такі цифри про нове з'явище в селах Правобережної України. Тоді, як ще недавно (1885-1902 роки) з Подільської губернії пішло на переселення за весь час всього тільки 2.000 душ, з Волинської 6 тисяч, а з Київської 14 тисяч, то тепер ці цифри значно збільшились. По відомостях місцевих газет хвиля переселення захопила чимало повітів Київської та Подільської губерній і „не одна тисяча селян покинула свій рідний край". Є такі волості, як от Єрківська (Звенигородського повіту на Київщині), де процент переселенців дуже і дуже високий. (7% на 1400-1500 душ всього населення цієї волости). Як і завсіди буває в скрутні часи, переселенці збувають своє майно, збіжжя та садиби просто за безцін і сільські павуки купують десятину плодючого подільського чорнозему за 150 а то і за 100 карбованців, тоді як звичайна ціна за десятину тут більше 200 карб. Як порівняти число переселенців або заробітчан, що йдуть з Правобережної України в Херсонщину, на Кубань тощо з числом переселенців або заробітчан в Америку, то воно буде дуже велике. В інші губернії та місцевості Росії переселенці ідуть тисячами або десятками тисяч; в Америку ж покищо йдуть тільки десятки та сотні люду. Найбільше покищо шукають собі порятунку в Америці селяни з Волині. Так, приміром, останніми часами із Заславського повіту з містечка Грицева поїхало 40 чол., стільки ж із села Онишківців, з інших сіл Заславського та Старо-Констянтинівського повіту теж починають поодинці тікати в далеку країну. Бували такі випадки, як свідчить д. Ярошевич6, коли з Волині тікали в Америку селяни-аґрарники, себто ті, котрих присуджено було до тюрми за торішні забастовки. Знають про Америку і селяни Київської губ. По відомостях того ж таки автора м. Богуслав Канівського повіту, м. Монастирище Липовецького пов. і м. Паволоч Сквирського пов. являються тими місцями, звідкіль київських селян найбільше йде в Америку. Словом, можна сказати, що тепер селянин Правобережної України починає більш надій покладати на Америку, ніж на спасенний та вславлений „Зелений Клин". Поміж селянами йде гутірка про те, що, мовляв, в Америці і роботу легше дістати і грошей за неї можна куди більше мати, ніж дома. І от, під впливом різних чуток про кращі умови життя в далекій стороні з одного боку і під впливом власної безпорадности та тяжких злиднів з другого, думка про заробітки, а то і про вічне переселення в Америку починає все глибше западати в голову селянина Правобережної України. І дуже може бути, що недовго вже доведеться ждати того часу, коли еміґрація наших селян в Америку прийме такі ж самі широкі розміри, як і серед галицьких українців. Соціяльно-економічні умовини для цього явища в житті селян Правобережної України є. Як в Галичині, так і у нас така ж сама соціяльна нерівність; мало не вся земля у нас, як і там, в руках панів, а селяни бідують, не тільки не мають власної землі, а й на панських ланах не завсіди здобудуть собі заробіток. Як там, так і тут примушені вони шукати собі роботи десь в іншій стороні: галицькі селяни останніми часами кинулись в Німеччину, наші — з давніх-давен ходять в Одесу, на Кубань тощо. Як з Галичини знайшли шлях до Америки, так і у нас останніми часами починають намацувати його. Як там, так і тут українське село шукає всяких способів, щоб запобігти лихові та злидням, які з усіх боків, наче „воріженьків сила" оточують його.

Селяни Правобережної України, починають все більше та більше цікавитись Америкою. Дуже помагають цьому різні аґенти, здебільшого з євреїв, які силкуються використати для себе цей селянський інтерес до нової країни та до нових умовин життя в ній. Так, по відомостям місцевих газет, як українських 7, так і російських 8, по селах починають роз'їздити аґенти і підбивати селян до еміґрації в Америку. В містечку Паволочі (Сквирського повіту) один з таких аґентів закликав „охочих" приставати до гурту заробітчан і разом з ним їхати в чужу країну. Закликав він їхати туди селян дурно, себто на його гроші — а за проїзд селяни повинні були йому виплачувати гроші протягом 5 років з того жалування, яке вони будуть одбирати за свою роботу уже в Америці. Само собою зрозуміло, що такі аґенти, як от паволоцький, призначають за проїзд в Америку дуже великі гроші і користуються зручним випадком, щоб запопасти в свої лапи якогось там Грицька або Івана та висмоктати з нього яко мога більше долярів. 9

Про аґентів-експлуататорів, що малюють селянам золоті гори в Америці, що обіцяють їм зробити їх в далекій країні мало не багатирями, чути і на Волині, в Новоградволинському та Острозькому повітах.

Як і завсіди буває, наш селянин легко ловиться на гачок всяких байок про чужі краї, де, мовляв, землі багато, а роботу дістати легко. Але із всіх байок про Америку нашого селянина найбільше вражає ота велика платня, яку він може там получити за свою працю.

Получаючи яких 50 а то ЗО коп. поденно у себе дома, селянин, звичайно, „поласиться" на 2 а то й 3 доляри, які одержує робітник в Америці. Приваблює селян, що б там не казали, і вільне життя далекої країни, політична свобода, що панує в ній і брак тих утисків, які вони завсіди відчувають на собі в громадському та національному житті у себе дома. Селянин український, приїхавши в Америку, має повну можливість читати свою рідну українську газету, засновувати свої національні, культурно-просвітні інституції, школи, бібліотеки, товариства тощо. Він має можливість зазнавати втіхи од вільного і незалежного політичного життя, себто зазнавати все те, до чого останніми часами проснулась його думка і до чого заказала йому шляхи російська дійсність. Поїхавши в Америку, наш селянин, хоч і „без язика", а все ж не почуватиме себе таким уже чужим і одиноким в якійсь там Канаді або Філадельфії. По багатьох штатах Америки він знайде рідних собі по нації і по мові українців з Галичини та Буковини, котрих за останні 15 років набралось тут більше 80 тисяч 10. За їх допомогою він не буде блукати, як сліпець без поводатаря, по чужій країні, а здобуде собі роботу. За їх допомогою він скоріше довідається і про умовини тутешнього життя і зуміє здійснити ті мрії, з якими їхав сюди з рідного села. Цікаво запримітити, що наші еміґранти не гублять зв'язків з родиною, з рідним селом, а піддержують їх і діляться своїми заробітками, посилаючи зайві гроші бідним сім'ям, що залишились десь там на Волині, або в Галичині. Так, приміром, українські еміґранти з Галичини та Буковини, починаючи з 1899 року посилають додому кожного року більше 1 мільйона долярів, себто на наші гроші біля 2 мільйонів карбованців.

Про те, як саме пристроюються в Америці наші еміґранти, селяни з Правобережної України, не можна сказати нічого певного. Частина з них пристає до хліборобства і селиться по плодючих степах Канади, де в таких місцевостях, як Манітоба, Саскачеван та Альберта живе чимало українців з Галичини. Інші працюють на машино-строїтельних заводах Філадельфії11, в вугляних копальнях Бритіш-Колюмбії та по різних залізних дорогах, здебільшого в Колюмбії. Останніми часами українські робітники починають працювати і по таких великих городах, як Чікаґо та Нью-Йорк, де вони заклали навіть своє робітниче товариство.

Взагалі можна сказати, що українські еміґранти і з Галичини і з нашої України не гублять зв'язків між собою в далекій Америці. Вони закладають різні товариства, як політичні, так і культурно-просвітні, влаштовують українські спектаклі, збираються часто на віча, живо інтересуються всім тим, що дієгься в рідній країні, звідкіль недоля та злидні примусили їх тікати в чужий край. Наскільки живо відгукуються українські еміґранти в Америці на все те, що діється в рідній стороні, показує хоч би те, що вони часто посилають сюди чимало грошей на різні громадські справи: піддержують своєю допомогою політичні партії, дають фінансові субсидії робітникам та селянам, що провадять забастовки проти поміщиків тощо, — взагалі не забувають своїх національних обов'язків до рідної країни і до рідного народу.

 

С. Петлюра

 

 

 

 

* „Слово", ч. 21 і 22, 1907.

1  Див.   його  повість   „Перехресні  стежки".

2  Б. Веселовський  „Крестьянський  вопрос  и  крестьянское  движение  в России"  1907,  от. 5.

3  Проф.   Янсон:   Материалі   Комиссии   16.   X.   1901.

4  Описание   Могилев-Подольского  имення   г.   майора   Установа,   1906. Немиров.

5 „Товариш;" № 324, 1907 г.

6 „Товарищ" № 366,  1907 г.

7 „Рада".

8 „Вестник Волыни".

9 Доляр — на наші гроші біля двох карбованців.

10 „Канадійський фармер" ч.  38,  1907 р.

11 „Товарищ" ч. 366 з 1907 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОСІЙСЬКІ  КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНІ  ІНСТИТУЦІЇ НА УКРАЇНІ*

 

Просвіта на Україні повинна бути національною. Це така життьова правда, що на неї пристане кожен, в кого є здорова голова на плечах, в кого розум не засліплений, хто відчуває всю велику шкоду, яку чинить народові просвіта, не приспособлена ні по формі своїй ні по змістові до національних потреб народу. Українське громадянство останніми часами не тільки відчуває правду такої думки, але починає прикладати всіх сил, щоб запровадити її в життя. Ми бачимо, що останніми часами починають засновуватись українські видавництва, українські просвітні товариства, біля яких єднається українське громадянство, щоб силами спільними посунути наперед просвітню справу на Україні. Заходи ці свідчать про те, що українське громадянство прокидається од сну, од байдужости. Не можна не вітати появи українських просвітніх товариств, як не можна не радіти і з заходів українського громадянства в справі організації своїх національних сил біля просвітньої роботи. Все це річ дуже гарна і треба тільки побажати, щоб вона розвивалася ще з більшим успіхом.

Та, вітаючи організаційні заходи українського громадянства в просвітній справі, ми разом з тим дивуємось і почуваємо незадоволення з того невірного і облудного напрямку, який часом приймає ця організація. Маємо на думці становище українського громадянства до російських культурно-просвітніх товариств та інституцій, що існують на Україні. Здебільшого українці ставляться до них дуже і дуже байдуже. Наче вони й знати, наче вони й чути про них не хочуть. Чи гарним, чи корисним є для національної справи таке становище українського громадянства до цих інституцій ?

На нашу думку таке становище — помилка і дуже велика. Здебільшого, коли ви запитаєте, через що так байдуже ставляться до згаданих інституцій, — почуєте відповідь: а що мені там робити, аджеж вони російські!. . .

Така відповідь не може задовольнити. І нам завсіди, коли доводилось чути її, мимоволі виривалось з уст: а чому б їх не зробити своїми, не українізувати їх, чому б не піти українцям в ці товариства? Через що б не скористуватись цими товариствами, їх зв'язками, їх грішми для нашої національно-культурної справи? Все це питання не зайві, не безпідставні і варті того, щоб на них спинитись більш докладно.

Звичайно, треба признати ненормальною річчю, що російські культурно-просвітні інституції працюють серед українського народу. Та ми знаємо, що історичні обставини створили це ненормальне явище, як створили вони і ту численну групу українців, які, згубивши національне почуття, „не тільки за страх, але й за совість", працюють по таких товариствах. Та історичні обставини не такі вже могутні, щоб ми не могли з ними боротись, щоб не змогли ми їх робити такими, якими ми хочемо їх зробити. Обставини сучасні особливо сприяють цій боротьбі. Українське громадянство починає збільшуватись, починає організувати свої сили. Цілком зрозуміло, що для більш організованої роботи воно єднається біля власних національних інституцій, таких як от приміром „Просвіта", тощо. Але, спочуваючи таким заходам, ми разом з тим гадаємо, що організаційні заходи українського громадянства часто не використовують того, що у них є під рукою, що ці заходи витрачаються неекономно і через це приносять менші наслідки, ніж треба.

Візьмімо, приміром, такі інституції, як Київське або Харківське Товариство Грамотности. Обидва товариства не вороже ставляться до української просвітньої справи. Обидва видавали й українські книжки. Очевидно, що видавництво цих книжок було б куди більшим, коли б про це подбали самі українці, коли б вони жвавіше взялися до роботи в цих товариствах. Створивши спочатку окремі філії, спеціально для видавання українських книжок, вони б згодом, в міру розвитку своєї діяльности і власного зросту, могли б надати український напрямок та характер і діяльності цілого товариства. Не треба й казати, як це було б гарно та бажано. Не треба, з другого боку, забувати ще й того, що згадані товариства мають досить значні грошові засоби для своєї діяльности, яких часто бракує українським просвітнім товариствам. Чи не практичніш, чи не корисніш для справи просвіти використовувати такі товариства, а далі й повертати їх цілком в українські ? Не має, на наш погляд, ніякого значення те, що українська книжка буде видана не українською інституцією, а російською. Більше значення має те, що на українському книжковому ринку прибавилось новою книжкою, новим живим зерном на українському просвітньому полі. І коли б українці не байдуже ставились до роботи в російських просвітніх товариствах на Україні, коли б вони не були такими недалекозорими, певно ми б менше чули і серед громадянства і по газетах українських різних обвинувачень та гострих закидів, приміром, проти Харківського Товариства Грамотности. Д-й М. К-о в числі 6. „Рідного Краю" вираховує всі „гріхи", які тільки заподіяло це товариство українському народові, видаючи в одному з центрів України російські книжки. „Гріхи" ці — оправдані, мають під собою ґрунт. Але вина за них лежить в значній мірі на самих українцях, які навіть тепер, коли для українського слова настали не такі „люті часи", не зробили, можна сказати, нічого, щоб використати товариство для своїх цілей і не надали його діяльності певного національного характеру. Те ж саме доведеться сказати нам і про київських українців, які з холодною байдужістю дивляться на діяльність Київського Товариства Грамотности і ні пальцем не шевельнуть для того, щоб реформувати та приспособити його для справ української просвіти. Те ж саме доведеться сказати і про інші російські культурно-просвітні товариства на Україні, яким українці самі дозволяють розвивати „русифікаторську" діяльність в центрах України замість того, щоб надати їй національний напрямок та характер. Обвинувачення проти „русифікаторської діяльности" російських культурно-просвітніх товариств на Україні — то доказ нашої байдужости, нашого неуміння використати те, що у нас під руками, то доказ нашого безсилля і браку ініціятиви. Ми одмежовуємось, не хочемо нічого спільного мати з тими інституціями, які ми могли б при нашому бажанні зробити своїми, корисними для нашого народу. І такий напрямок нашої діяльности чинить шкоду справі просвіти, виявляє нашу непрактичність, наше невміння економно тратити наші сили, притягати на свій бік тих діячів, що через ті чи інші причини працюють по російських культурно-просвітніх інституціях на Україні, але при нашій ініціятиві та керуванні могли б провадити по них і українську роботу. Можна сказати навіть більше: ми мало допомагали тим росіянам, які не тільки не мали проти того, щоб ми провадили по їхніх товариствах свою національну роботу, але, навпаки, на їхній голос та заклик в цій справі, ми одмовчувались, оправдуючись в своїй байдужості тим, що, мовляв, немає ніякої рації працювати по російських товариствах в українському напрямку. Аджеж ні для кого не тайна, що в таких, приміром, товариствах, як Харківське Товариство Грамотности, українські видавничі секції дихають на ладан, виявляють мало жвавої діяльности не через те, що їм заважають росіяни, а через вину самих українців, які нічого, або дуже мало, роблять по тих секціях. І коли можна ще зрозуміти, що українська робота в Київському Товаристві Грамотности посувається мляво через те, що українці мають у Києві свою національно-просвітню інституцію — „Просвіту", то не можна ніяк зрозуміти байдужости і лінивства харківських українців, які не мають у себе „Просвіти" і, не дивлячись на це, сидять, склавши руки, і дивляться байдуже на те, як грошові фонди товариства витрачаються на видання російських книжок.

Сучасний момент вимагає від українців організації українських сил для просвітньої роботи. Але дуже сумно і непрактично для самої справи було б, коли б ця організація відбувалась тільки біля українських культурно-просвітніх товариств та інституцій. Інтереси самої справи вимагають, щоб межі цієї організації було поширено, щоб і російські культурно-просвітні товариства (як от приміром „Товариство Грамотности", громадські бібліотеки, театри, професіональні союзи і т. і.) приспособлено було для української просвітньої роботи.

Висловлюючись за українізацію російських культурно-просвітніх товариств на Україні, ми не кажемо, що таких товариств не повинно бути на Україні. Україну заселяють не тільки одні українці. Є в ній також і інші нації, культурному розвитку котрих ми не маємо ніякого права робити перешкод та заборон. Але ті товариства, які удержуються на гроші українського народу, повинні стати національними, з російських змінитись на українські. Здійснити це завдання можуть тільки самі українці.

 

С. Петлюра

 

 

* „Слово",  ч.  27,   1907  р.

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРО ЖИТТЯ І ПРАЦЮ УКРАЇНСЬКИХ АКТОРІВ*

 

Ще й досі можна почути од декого, що українська нація — спасенна і наскрізь демократична. Демократизм, каже щирий, твердолобий і неосвічений українець, просяк все життя нашої нації.

„Не кажіть мені про поділ на кляси! Кляс ніяких немає. Є тільки українці, діти одної матері — України!"

Наскільки невірні і брехливі такі думки, знає кожен, хто має очі, щоб бачити, і мозок замість смальцю в голові. Закони розвитку громадянського скрізь однакові; скрізь вони викопують глибочезну прірву поміж клясою пролетаріїв, робітників і клясою заможних дуків, капіталістів. Доки капіталізм є на світі, доти не буде згоди між капіталістами і робітниками. Доки існує гніт українського капіталу над українським робітником, доти робітник буде шукати порятунку од цього гніту в організації, в товариській обороні своїх прав.

Цю потребу робітничого життя, а саме необхідність професіональної організації для оборони своїх прав зрозуміли навіть такі темні і несвідомі з клясового боку елементи нашого громадянства, як українські актори.

Останніми часами по часописах частіше зустрічаються звістки про те, що українські актори гадають заснувати спеціяльне товариство, або союз (спілку) для того, щоб поліпшити своє матеріяльне та правове становище. Цей намір українських акторів не можна не привітати, бо кожен, хто хоч трохи знає життя українських акторів та ті умовини, серед яких їм доводиться працювати, не може не згодитись, що життя це дуже тяжке, умовини — злі і порятунку од лиха можна шукати тільки в організації.

Український актор — то якась безправна істота, яка не має прав навіть таких, якими звичайно володіє простий робітник. По руках і ногах зв'язаний він своєю службою у театрального антрепренера-хазяїна. Ось він наймається в початку якогось там сезону (здебільшого в Великий Піст) до антрепренера. Ні контракту нотаріяльного, ні нормального договору, як це звичайно буває по російських трупах, українські антрепренери не признають. Актори повинні вірити їм на слово. Повіривши на слово, актор тим самим віддає себе на повну ласку і волю антрепренера. Цей, а не актор, приписує умови служби. Звичайно, кожного дня може змінити їх, може зменшити жалування, може навалити акторові на плечі нової роботи — актор не має права ані писнути, ані запротестувати, бо зараз же опиниться на вулиці, без куска хліба — голодний і холодний. Знайти собі місце десь в іншій трупі серед сезону ніяк не можна, бо всі вони й без того переповнені.

За кожну провину, навіть найдрібнішу, антрепренер штрафує актора, або робить вичоти з його жалування. За що саме можна накладати штрафи, а за що ні — про це знає тільки антрепренер-хазяїн та певно й він не знає цього: так, коли замандюриться йому, тоді і штрафує. Штрафи — це нова штучка на українській сцені, раніш їх не було. Дякувати за них треба антрепренерові Суходольському: він перший додумався до такої новини, за ним пішли інші. Штрафи так припали до вподоби антрепренерам, що їх тепер не цураються навіть „демократичні" українські антрепренери, такі як Садовський. Дякуючи тому, що українські актори стають на службу без „нормального договору", в якому, звичайно, списуються умовини їхньої служби, антрепренер умови ті часто зміняє. Взяти хоч би для прикладу число робочих часів актора. Воно точно і практикою не встановлено. З власної волі антрепренер може число те зменшувати або збільшувати, — як Бог на душу положить! Звичайно, трапляється більше так, що антрепренер має тенденцію збільшувати, а не зменшувати. Дякуючи знов таки ж тому, що не має „нормального договору" поміж українськими антрепренерами та акторами, перші часто-густо примушують грати других без грошей, дурно.

Так, приміром, українські актори не одержують ані копійки за те, що беруть участь в „утренних" спектаклях, хоч здебільшого ЦІ спектаклі дають великі збори антрепренерам. Взагалі можна сказати, антрепренер „обставляє" актора так, що користується його працею часто задурно, часто ж оплачує цю працю дуже і дуже кепсько. Зате подарувати щось акторові задурно ніколи не подарує. Українські антрепренери не хочуть знати того, що актор людина, що він може хворіти, що він може не прийти „грати" через важливі причини. Актор, тільки актор, про права людини він повинен забути, коли поступає на службу. Актор не має права, як звичайний робітник, одержувати жалування за „прогули", коли останні зроблені через хворобу, або якісь інші, „уважительныя обстоятельства". Ніяких хвороб, ніяких „уважительных обстоятельств"! По деяких трупах, правда, впродовж 2-ох тижнів, а то й місяця, антрепренери дають хворим акторам пів жалування, але це залежить од їхньої доброї ласки, яка через 2 тижні здебільшого стає „злою" для актора, бо походить з такого непевного, мінливого і вередливого джерела, як добра воля або примха. На фабриках та заводах робітники, під час хвороби, мають право на безплатного доктора, на дарові ліки. Цього права не мають українські актори. Антрепренери не дбають про дарову медичну допомогу своїм робітникам-акторам. Коли ж буває, що самі лікарі запропонують дарову допомогу з умовою пускати їх за це дурно на вистави, антрепренери одмовляють їм, бо, мовляв, це „б'є їх по кишені". Така поведенція антрепренерів особливо виразно виступає в специфічному світлі, коли ми пригадаємо, що часто-густо українські актори хворіють через вину антрепренерів: втомляються от довгої тяжкої праці на репетиціях та спектаклях, застужуються в театрах від холоду та „протягів" (сквозняків), або на залізних дорогах, коли акторів, як наче товаряку, перевозять у скотських вагонах, як це робить антрепренер Суслов та іноді Садовський, та мабуть чи не всі...

Матеріяльне становище українського актора дуже тяжке. Та ж платня, яку він одержує за свою працю, просто мізерна. Так, приміром, хористи і хористки українських труп одержують найбільше 35-40 рублів на місяць, звичайно ж 25-30 рублів. По деяких трупах місячний заробіток хориста падає до 20 — і навіть до 15 рублів. При такій платні хористові чи хористці доводиться жити не тільки „в обріз", а більше і скоріше „впроголодь". Судіть самі, що залишиться з яких там ЗО, чи навіть і з 40 карб., коли витратити з них платню за кватирю, за обід, на чай, на миття білизни тощо. Звичайно, нічогісінько. Хорист, чи хоче він того, чи не хоче, повинен перебиватися з дня на день, „залазити в довги", щоб якось викрутитись з свого злиденного становища. Звичайно, при такій платні, він не може ні одягатись як слід, ні книжки, ні навіть газети купити, щоб задовольнити свої духовні потреби, їсть мало (звичайно один раз на день, в обід, коли не щитати утром та вечером чаю), їсть несмачно — погано, через це часто хворіє на шлунок, різними катарами тощо.

Не кращі матеріяльні умовини й життя справжніх акторів української сцени. Визначні з них, (що грають перші ролі) одержують звичайно 100-120 іноді 150 карбованців на місяць.

Але цих грошей не стає їм ніколи для того, щоб жити культурно, по людському: велику частину свого жалування такий актор повинен витрачати на різноманітну одежу, в яку він одягається, коли грає на сцені. Часто-густо ця одежа коштує йому великих грошей і забирає мало не більшу половину, а то й усе його місячне жалування. Одежу для гри актори повинні мати свою власну, бо антрепренер, звичайно, не дає її артистам. Тільки в п'єсах історичних і побутових (характерна одіж), та й то не завсіди, артисти одягаються не в своє убрання, а в те, яке дає їм антрепренер. Останніми часами трати акторів на одежу зростають все більше та більше, бо доводиться грати не тільки в народніх побутових п'єсах, де досить якоїсь там чумарки чи що, а і в п'єсах перекладних, або і в п'єсах ориґінально-українських, та тільки вже не в народніх. Особливо дошкуляють трати на одежу тим акторам, що грають другі та треті ролі. Перші одержують на місяць в середньому 70-80 карбованців, другі — 45-60. При цих тратах, які доводиться робити акторові, щоби удержати себе: не вмерти з голоду, мати хоч якийсь притулок, стає просто незрозумілим, відкіля він бере гроші ще й на одежу, кошти на яку бувають часто досить високі. Приглянувшись взагалі до матеріяльних умовин життя українського актора, до його щомісячного бюджету, доводиться сказати, що умовини ці надзвичайно лихі, а того заробітку, який він одержує, ледве стає на прожиток. Часто-густо звичайний робітник, а то й поденщик, почуває себе більш забезпеченим з матеріяльного боку, ніж український актор. Бувають такі місяці, коли українські актори буквально мало не голодають. Ці місяці припадають на Великий Піст та на Великдень. Звичайно в цей час антрепренери дають акторам не місячне жалування, а разове, од кожного спектакля, як от поденщикам. А як в Великий Піст є багато таких днів і навіть цілих тижнів (1,4 і останній), коли виставляти спектаклі по закону заборонено, то денного заробітку актора протягом, приміром, цілого місяця, не хватає для того, щоб заплатити за кватирю, „за стол" і т. д. По неволі доводиться тоді і не доїдати, і голодати і робити „довга", щоб хоч якось перебитись під скрутний час.

В деяких українських трупах антрепренери „нагрівають" акторів ще спектаклями, яких не можна виставляти, але „не по вине антрепренера". Під цей затишний і „спасительний" для антрепренерів параграф останні ховаються завсіди, як тільки їм приходиться скрутно. Хоче антрепренер зробити якусь економію в своєму бюджеті, зараз у нього й готова причина, через яку він не може поставити спектакля. Для цього він намовить якогось артиста захворіти, тим більше що з-поміж трупи є чимало таких „христопродавців", що за ласку хазяйську, за „роль", за прибавку жалування готові не тільки товаришів-бідолах, але й рідного батька продати. Таких спектаклів, що не ставляться ,,не по вине антрепренера", можна влаштувати, скільки буде охоти, але такі спектаклі боком вилазять акторам, бо за ці „прогульні" дні антрепренери не забувають з їхнього жалування робити вичоти. Робляться по деяких трупах, прим, у д. Суходольського, вичоти і за такі дні, коли трупа переїздить з одного города в другий. Інші антрепренери не платять акторам за „передпразникові" (15) дні, яких разом з днями переїздів набереться не менше, як на місяць (приміром в трупі д. Пономаренка).

Можна б було більш докладно спинитись над матеріяльними умовинами життя українських акторів, над формами тієї експлуатації, яку проробляють над ними антрепренери українських труп, нарешті, над безправним становищем українського актора, але ми гадаємо, що і того, що ми сказали досі, доволі вже для того, щоб уявити всю злиденність, всю незабезпеченість існування, всю безправність на сцені „служителя" української „вільної" театральної штуки. Свобода штуки і матеріяльні ланцюги українського жерця її це звучить якоюсь іронією, безглуздим, жорстоким знущанням над самою штукою з одного боку і правами людини — з другого. Капіталізм створює протилежність клясових інтересів, викопує глибоке провалля поміж тими, хто продає свою робочу силу і тими, хто її купує, поміж тими, хто марнує своє здоров'я, сили і тими, хто з того здоров'я наживає собі достатки. Здавалося б, що поміж українськими артистами клясова свідомість, свідомість своїх інтересів повинна б була знайти давно вже собі місце. На великий жаль, на ділі цього немає. Раз, через те, що на українську сцену до останніх часів ішли переважно такі люди, які з штукою не мали нічого спільного, байдужі до неї, неосвічені, некультурні; а друге — через те, що з клясового боку на українську сцену йшли такі елементи, яких можна скоріш всього зачислити або до люмпен-пролетаріяту або ж до дрібнобуржуазних груп громадянства. При такому складі українських акторів клясової солідарности поміж них і не могло бути. Навпаки, на українській сцені, дякуючи специфічним стосункам сцени взагалі, звили собі міцне кубло явища, цілком протилежні робітничій солідарності. Ми бачимо, що частина українських акторів, і напевно більша, запобігають всякими правдами, а більше неправдами ласки антрепренерської, „підставляють одне одному ножку", доносять, шпигунствують, топлять одне одного, можна сказати, в ложці води, аби тільки достукатись до більшого жалування, до визначнішого становища на сцені, для того, щоб „вибитись" на „акторську дворянську лінію", себто грати кращі ролі та стати ближче до антрепренера. Декому з таких акторів уявляється, що незабаром і він стане сам антрепренером і буде тиснути та ,,крутити в бараній ріг" акторів, своїх недавніх товаришів, як досі крутили його. При таких обставинах, звичайно, важко акторам добитись солідарности. Недивно ж, що змагання більш свідомих та інтеліґентних акторів за поліпшення свого існування і умовин праці, не давали досі бажаних результатів. Антрепренери безжалісно викидали з трупи тих акторів, які хотіли покласти край знущанню антрепренерському над ними, урегулювати стосунки поміж антрепренером та акторами або принаймні увести в ці стосунки хоч якесь право. І завсіди бувало в таких випадках так, що решта трупи не піддержувала, не озивалася за своїх товаришів, хоч бачила і відчувала, що правда на їх стороні, а не на стороні антрепренера. Свавільство антрепренерів і тепер ще буяє на українській сцені так само, як буяло воно 10-20 років назад.

Як же положити йому край? Що повинні робити українські актори, щоб вичистити оті конюшні безправства, знущання і над штукою, і над правами чоловіка, які завели на українській сцені наші рідні, наші „національно-свідомі" і, — Боже мій, — „демократичні" антрепренери?

Єдиний шлях, яким повинні йти актори-трудівники української сцени, щоб поліпшити своє

матеріяльне становище та здобути собі певні права, це той шлях, яким ідуть всі робітники в своїх змаганнях за краще життя. Це — шлях організації, шлях спільного єднання.

Ніколи і ніде робітник сам, наодинці не може поліпшити свого життя. Нічого не вдіє він проти капіталіста: не примусить він його ні набавити жалування, ні скинути зверхурочні роботи, ні позбутись якогось іншого лиха. Капіталіст має більшу силу, ніж робітник. Робітник же стає могутньою, непоборимою силою тільки тоді, коли він стає проти капіталіста не сам, а разом з іншими своїми товаришами по праці — робітниками. Сила робітників тільки в єднанні.

Сила робітників в спільній обороні своїх прав перед нападами капіталістів. Так само і сила українських акторів, коли вони хотять вибитись з того злиденного становища, в якому зараз бідують, тільки в організації — в цьому могутньому засобі, до якого звертаються робітники на цілому світі в своїй боротьбі з капіталом. Ідея професіонального союзу робітників української сцени являється, таким чином, тією ідеєю, за здійснення якої в житті повинні з усіх сил старатися українські актори. І старатися здійснити цю ідею українські актори повинні ще й через те, що мабуть одні тільки вони не звертаються до цього способу оборони своїх прав перед нападом капіталу. По цілому світі люди праці — робітники — і по всіх галузях праці єднаються в професіональні товариства, щоб спільними силами пособити спільному горю і тільки наша українська сцена не то що не проґресує в ділі боротьби з експлуатацією, а навпаки — реґресує, даючи спроможність антрепренерам і різним „паразитам" української сцени все з більшою нахабністю експлуатувати працю актора й кожного сценічного діяча взагалі. Всі оті штрафи нічим і ніким не обмежені, вичоти за дні, які тільки заманеться антрепренерам встановити, і взагалі — найповніша сваволя з боку цих антрепренерів, — безумовно виросли на ґрунті як безконтрольности, так і повної невідвічальности антрепренерів перед ким би то не було. Проти сваволі, проти безконтрольности „один в полі не воїн." Потрібні спільні заходи, спільна боротьба всіх, хто почуває на собі все те зло, що панує зараз на українській сцені і призводить українського актора до становища безправного, майже безсловесного раба антрепризи. Очевидно, що ця боротьба повинна провадитись по певному пляну, виробленими засобами, систематично, організацією, що не під силу одному акторові, а тільки всій спілці, всім, хто зазнає на власній шиї „ласку" пана-антрепренера. Само собою зрозуміло, в професіональній спілці українських акторів не може бути місця нікому, хто боронить інтереси антрепренера, або являється активним представником цих інтересів в кожній окремій трупі. Таким чином, всі ті, хто накладає на актора штрафи, робить йому догани або вичоти з жалування, не можуть бути членами акторської спілки.

З другого боку, ясно, як світ, що професіональне товариство українських акторів не може ставити своїм завданням тільки інформаційні цілі. В такому разі воно стало б звичайним ,,бюром" і було б в пригоді українському акторові хіба тільки тим, що давало б йому потрібні відомості про ті „вільні" місця в тих чи інших трупах. Спілка українських акторів повинна ставити собі ширші завдання, аніж ті, які переслідуються інформаційними бюрами. Вона повинна дбати не тільки про те, щоб знайти своєму членові заробіток, а ще й про те, щоб цей заробіток підняти, зробити більшим, щоб заробіток цей стояв у пропорції з тим числом робочих годин, що актор оддає антрепренерові, спілка повинна встановити мінімум заробітньої плати не тільки для всіх акторів, але й для всіх служащих у трупі (хористів і т. ін.). Спілка повинна подбати про те, щоб встановити інший порядок на сцені українській, аніж той, який тепер панує, — щоб українські актори мали не одні обов'язки, як тепер а й певні права, яких не мають і які можуть од них одібрати антрепренери. Спілка повинна виробити нормальний договір, пристосований до умовин служби на українській сцені, і через цей договір внести правовий елемент в обопільні стосунки поміж антрепренерами та акторами. Спілка, нарешті, повинна подбати про те, щоб забезпечити своїм членам мінімальну допомогу на випадок безробіття, хвороби, нездатности до праці тощо, через заведення при касі спілки відповідних фондів — емеритурних, страхових і т. д. Взагалі професіональна спілка українських акторів повинна ставити своєю метою не тільки інформаційні завдання, а також завдання обопільної матеріялької допомоги, оборону прав своїх членів перед нападами капіталістів-антрепренерів. З'єднавши круг себе всіх діячів робітників української сцени, всіх, хто терпить експлуатацію з боку антрепренера, професіональна спілка українських акторів стане дужою силою, здатною боротись з свавільством антрепренерів.

Але колективне значення професіонального союзу українських акторів не обмежується тільки тим, що через цю спілку актори здобувають певні права на українській сцені і поліпшують своє матеріяльне становище. Союз гарний ще й тим, що піднімає самоповагу у своїх членів, будить почуття клясової солідарности, зв'язує їх в одну спільну сім'ю і приєднує їх до великої інтернаціональної сім'ї світового пролетаріяту. Почуваючи себе членами цієї пролетарської сім'ї, українські актори можуть з певністю війти в кращу будучність тієї справи, яка зараз стоїть на денному порядку їхніх професіональних інтересів і кличе їх до невтомної солідарної оборони своїх прав. Почуваючи себе членами професіонального союзу, українські актори справді можуть на власному досвіді упевнитись, яка глибока життьова правда міститься в клясовій солідарності пролетаріяту, як вона піднімає його настрій, викликає його на постійну, невпинну діяльність — оборону своїх прав, як вона щодалі, то все більше одкриває йому нові перспективи на його світлу будучність.

 

С. Петлюра

 

 * „Слово", чч. 6, 7, і 8, 1908, Київ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІДЕЙНА БОРОТЬБА З УКРАЇНСТВОМ*

 

Українство, як процес культурно-національного відродження українського народу, приваблює останніми часами все більшу і більшу увагу до себе російського громадянства. Такі визначні факти з національно-політичного життя України, як організація українських парляментських фракцій в першій та другій Державних Думах, участь українських політичних партій в виборах, поява молодої політичної преси української, участь українських діячів в роботах різних з'їздів представників культурно-просвітніх товариств, поява і хуткий розвиток національних просвітніх товариств на Україні і т. д. — всі такі факти не могли не звернути на себе уваги російського громадянства, не могли не заінтересувати його. Російське громадянство на всіх таких фактах могло впевнитись, що українство не є чимсь видуманим, книжним, а стає явищем масовим, має свій корень в масах українського народу і відповідає внутрішнім потребам розвитку цих мас. Появу нового культурного фактора можна було тільки привітати і, ми знаємо, що українство зустріло прихильність і спочуття у поступової частини російського громадянства. Так само прихильно зустріли цю течію і за кордоном поступово-демократичні групи європейського громадянства.

Інакше поставились до українського руху реакційно-консервативні круги російського громадянства. Ще давно, як ще тільки українство нарождалось і виливалось тільки в форми культурно-просвітньої течії, ці круги побачили в ньому страшну небезпеку і забили тривогу про „сепаратизм" українців, про необхідність суворих утисків над ними. В українстві одні бачили „польську інтриґу", інші — вигадку національних фантастів безґрунтовну і самим ходом життя засуджену на смерть. Доказувалось, що українство — безсиле, кволе, що воно не має ніякої будучности і мусить вмерти власною смертю. Той, кому доводилось переглядати ну, приміром, хоч „Московские Ведомости", „Свет", ,,Новое Время" і ін., консервативні часописи, за 70-90 роки минулого століття, міг не раз і не два зустріти іменно таку оцінку українства. Здавалося б, що коли українство несе само в собі зерно смерти, то нема чого й клопотатися дуже про нього. Аджеж, коли хтось вмирає, його силою не душать. Але консервативні часописи російські, оцінюючи українство, як течію мертву, неживу, разом з тим і, очевидно, ,,на всякий случай", вимагали для українства різних утисків, обмежень для того, щоб прискорити момент смерти, зупинити силою національний живчик, що тільки починав битись в національному організмі України. Таким чином, на зорі українського відродження, при перших кроках його розвитку, воно зустріло з боку консервативних груп російського громадянства досить вороже відношення: ідейні виразники цих груп по змозі, в міру тих злиденних знань, якими їх наділила доля, провадили з ним і „ідейну" боротьбу. Але, відчуваючи, певно, наукове убожество такої боротьби і безсилля її, „добрі приятелі" адміністрації кликали собі на підмогу „поліцая" і разом з ним, на два, так би мовити, фронти, воювали з новонародженим, безсилим, на їхню думку, ворогом. Так само виглядає та боротьба і тепер: з одного боку доказують на сторінках „Киевлянина", „Нового Времени" „несостоятельность" ідейних змагань українського руху, з другого — кивають „поліцаєві" і кричать про „страшну" шкоду і небезпеку цього руху вимагаючи для нього спеціяльних обмежень і уздечок. Коли порівняти, до якого з цих двох методів боротьби більше звертались в своїй боротьбі вороги українства, то доведеться, звичайно, перевагу оддати другому: він більше був укоханий ними, до нього частіш звертались, за нього, як за кам'яну гору, ховались „ідейні борці" — противники українства.

                Сталося навіть так, що вони, вживаючи „сыска й доноса", зовсім забули про „ідейні" способи своєї колишньої боротьби з українством і, побачивши, що українство не тільки не гине під пресом всяких утисків, а навпаки оживає, розвивається, приходять до тієї думки, що боротьба їхня з українством стане успішною тільки тоді, коли звернути більш поважну увагу на „ідейний" бік її і повести її не розрізнено, а організовано, колективними силами.

Задля цього у Києві засновано навіть „Союз русских националистов". „В наше сумасшедшее время, — каже один із основателів цього клюбу д. Савенко, — украинофильское движение развивается и находит себе среди интеллигенции й полуинтеллигенции все более и более сторонников. Необходимо признаться, что мы проспали украинофильское движение. Вместо того, чтобы бороться с ним, мы подсмеивались над хохломанством. Ныне украинофильство настолько выросло, что с ним уже необходимо считаться и бороться" (Киевлянин, ч. 89). В „сумасшедшее время", треба думати, приходять до голови й „сумасшедшие" ідеї, так, принаймні, гадає д. Савенко. Одною із таких ідей треба, очевидно, признати і ту, за яку так завзято вчепився д. Савенко, організуючи клюб „русских националистов". І коли вірним є те, що ,,сумасшедшее" не має ніякої будучности і таїть в собі самому зерно власної смерти, тління, то очевидно і із заходів „русских националистов" не вийде нічого втішного для них; на їхні заходи кожен, у кого здорова голова на плечах, буде дивитись, як на такі заходи, котрі наскрізь пересякли ідеєю ненормальности, внутрішньої суперечности.

Та тут нас цікавить не будучність „клуба русских националистов", а самий факт його заснування і ті причини, які спонукали ініціяторів його взятись за цю справу. Коли з українством починають рахуватись в стані запеклих ворогів, а до того боротись організовано, засновуючи для цього спеціяльне товариство, значить, „візок наш їде", значить і для стороннього глядача видко, що українство справді стає течією поважною. І це мусить тільки радувати українців: в боротьбі виростає сила, розвивається свідомість, набирає животворної енерґії національна воля, боротьба ставить на порядок денний питання про організацію національних сил, про сталеві, міцні форми цієї організації для національних здобутків і т. д. З другого боку ідейна боротьба, хоч би навіть з реакційними групами громадянства, прочищає національну свідомість у тих, з ким боряться, допомагає скристалізуватися національним ідеалам і розмежуватися в процесі цієї боротьби поміж собою українцям різних кляс. Грубо домилився б той, хто думав би про українство, як про щось однолите, суцільне, позбавлене різних течій і відтінків. Таку іменно грубу помилку робить д. Савенко, коли валить усе до купи і виставляє проф. Мих. Грушевського „ньшешним главою украинофилов". Ніколи таким „главою" проф. Грушевський не був і ту національну програму, яку він розвивав в своїх фейлетонних статтях, ніколи, звичайно, не можна признати за повний вислів ідейних змагань всіх груп і кляс українського громадянства: на неї не пристануть з одного боку ті з них, які стоять лівіше проф. Грушевського, — а також і ті, що стоять вправо од нього.

„С украинофильством необходимо серьезно бороться. И кому же начать борьбу с этим вредным движением, как не нам украинцам?" — д. Савенко називає себе українцем. Це може спершу показатись дивовижним і сміхотворним. Член основатель „клуба русских националистов" і в той самий час „українець", ворог культурно-політичних ідеалів українського громадянства, — що за абсурд? Але поза внутрішньою суперечністю того, до чого додумався д. Савенко, ховається, на великий жаль, цікавий факт нової течії, що починає пробиватись серед українства. Ця течія — праве, реакційне українство, представником якого в Галичині виступають „угодовці", чорно-жовті українці з Барвінським на чолі, — а у нас українці — антисеміти, патріоти „казенного толка" на зразок д. Демченків, окрема порода „русских патриотов-украинцев", на зразок Єп. Парфенія, редактора перекладу Євангелії на українську мову, почесного члена подільської „Просвіти" і разом з тим щирого прихильника „Союза русского народа". Одну з таких течій представляє „малоросс" д. Савенко з його „русским" націоналізмом. Доказувати, що ті „ідеали", з якими виступають на поле своєї діяльности такі українці, як Савенко, не відповідають інтересам і ідеалам народніх мас українських, — буде зайвим. Це й без того зрозуміло кожному, хто пригадає, як заявляли себе ці маси щодо національних прав України під час увільничого руху 1905-1906. Але разом з тим не можна і цілком нехтувати нової течії серед українського громадянства. В деяких частинах його вона безумовно знайде собі прихильників і може недовгий той час, коли ми побачимо там чимало всякого чиновництва, попівства і ін., які гармонійно будуть сполучати „своє" українство з російським шовіністично-державним націоналізмом.

Ми мало віримо д. Савенкові, коли він заявляє, що його однодумці мають на увазі боротись з українством „ідейно" шляхом пропаґанди „русского национализма" на українському ґрунті. В історії боротьби „русского" державного націоналізму з ідеалами недержавних націй Росії ідеологи цього націоналізму ніколи не додержували ідейної об'єктивности і їх „ідейна" боротьба завше прибирала форми „сыска и доноса".

„Русские националисты" з „Нового Времени", рідним братом котрих на українському ґрунті є д. Савенко, вживаючи „ідейних" способів боротьби з українцями, разом з тим одверто вимагали од адміністрації репресій для українських культурно-просвітніх товариств („Просвіти") і, як ми знаємо досягали своєї мети. Певна річ, що слідком за своїми „старшими" братами з „Нового Времени" та „Московских Ведомостей" підуть і новороджені українці з клюбу „русских националистов" у Києві. За це каже і давня традиція „русского" націоналізму і та політична програма, яку ісповідують д. Савенки і на сам кінець, звичай „русских" шовіністів звертатись до запомоги „участка", замість культурних способів боротьби з своїми ідейними супротивниками. Та хоч би й сталася така неймовірність, як та, про яку пише д. Савенко, її стане не надовго і рано чи пізніш „ідейні" борці проти українства підуть тим самим шляхом, яким іде „Русское Знамя", нацьковуючи росіян на інородців та сіючи національну ворожнечу поміж різними націями Росії.

Як в першому разі, так і в другому українцям не „стать привыкать": на тернистому шляху свого розвитку вони зазнали чимало різних утисків, обмежень, зустрічали всякі „ідейні" напади на свою „безидейность, узость", вислухували різні пророкування про близьку „природну" смерть і т. і. Все це одначе не спинило розвитку українства і не завадило йому стати явищем масовим, прибрати більш виразні форми, пустити глибоке коріння в народі і стати природним висловом національного я українського народу.

Нова „ідейна" боротьба проти українства, яку російські націоналісти української формації починають вести організованими силами на нових аванпостах, мусить тільки викликати живіший рух серед української демократії і допомогти їй організуватись, щоб одбити ті „напади", з якими йдуть проти неї російські націоналісти.

 

С. Петлюра

 

 

 

 * „Слово",  ч.  16, Київ 1908 р.

 

 

 

 

 
 

 

КРИТИКА ЧИ ДЕМОРАЛІЗАЦІЯ*

 

В українській „Раді", одинокому щоденному органі, систематично містяться огляди одинокого на всю Русь-Україну, щомісячного журнала „Літературно-Науковий Вістник". Огляди ці — дуже цікаві з деякого боку. Не менш цікавою і, можна сказати, характерною фіґурою серед українських письменників являється і автор їх, якийсь д. А. Б.

Огляди свої цей добродій веде нехитро: бере якусь книжку українського журнала, виписує заголовок якоїсь там статті, іноді перекаже зміст її, іноді просто зазначить її, а далі починаються дитирамби. Звичайно д. А. Б. вихвалює і авторів статтей і самі статті. На думку автора „оглядів", всі співробітники „Вістника" пишуть так, що й краще не треба. Переглядаємо „огляди" за 1908 рік і читаємо: (М.) Грушевський пише „блискучим гумором", уїдливою сатирою, гірким почуттям українського патріота". Цикл статтей його „На українські теми" та інші статті „визначаються сміливістю поглядів, глибиною та ориґінальністю думок, кольоритністю язика". Ол. Грушевський подає „цікаві і влучні" характеристики українських писяменників.

І. Франко пише повісті, „які визначаються звичайними для цього майстра пера високими прикметами художньої творчости". Інші статті цього письменника теж завше „цікаві".

До якої б статті не звернувся б д. А. Б., завше відкриває вона йому Америку, завше вона каже йому про щось „цікаве", „варте уваги" варте того, щоб на неї „звернуло увагу наше громадянство". І коли ви переглянете всі огляди разом, ну хоч за 1908 рік, будете мати надзвичайно цікавий букет дитирамбів і славословій. Виходить так, що М. Грушевський пише все, не виключаючи нічого, завше розумно, з знанням теми і саме те, що треба знати кожному правовірному українцеві; Ол. Грушевський — пише завше „цікаво". М. Гехтер — не може не писати цікаво; М. Лозинський — теж, Матушевський — так само, В. Панейко — й балакати нема про що, бо всі співробітники „Вістника" не можуть не писати інакше, як розумно, цікаво, знаючи про те, за що беруться, словом бездоганно. Певно, що якби д. А. Б. був учителем в школі, а співробітники „Вістника" його учнями, — він усім би поставив їм найкращий бал: по 5 чи що!

І от, коли д. А. Б. випише отак заголовки статтей, перекаже зміст їх, пересипле цей переказ вихвалюваннями, він гадає, що свою ролю, як критика, скінчив, що виконав свій обов'язок і перед читачами і перед авторами, про твори яких ішла річ в „оглядах". Тоді в уяві його встає „відрадна картина багатства, різноманітности і високої вартости того матеріялу, що дає українському читачеві наш єдиний всеукраїнський щомісячний літературно-науковий журнал". Щасливий український читач! Певно, йому повинні заздрити всі інші читачі, приміром російських журналів, німецьких, польських. Щасливий і український критик „Ради", що так нехитро і примітивно розуміє свої обов'язки літератора!

Не знати, чи згоджується з думками д. А. Б. читач „Ради" і чи радіють з такої „критики" на ,,Літературно-Науковий Вістник" редакція та співробітники його.

Але, коли приступити до оцінки критичних „оглядів" д. А. Б. безсторонньо, об'єктивно, взявши на увагу і становище нашої молодої журналістики і завдання критики взагалі, а української тим більше, то ми повинні осудити критику „Ради" на одинокий журнал український і оцінити її, як шкідливу, нікчемну, ми повинні признати, що вона не відповідає основним завданням і тим вимогам, які в кожній літературі ставляться до критичних статтей.

Українська журналістика — без року тиждень, як з'явилась на світ на ґрунті російської України. Вона робить тільки перші кроки свої, переживає перші моменти свого розвитку.

Журналістика наша шукає шляхів, методів для свого виявлення і науково-обґрунтованого „служения" ідеям розвитку. В такі моменти журналістика вимагає не дитирамбів для себе, не диму кадильного, не вихвалювань, а поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб. Завдання критика, отже, не в тому, в чому бачить їх д. А. Б., а в тому, щоб правдиво, без „лицеприятия" і остогидлого „разшаркивания" перед авторитетами національної думки і слова, вказати, чого не хватає нашій журналістиці, в чому її хиби, а не тільки достоїнства, чого бракує окремим літераторам, на що вони повинні звернути увагу, щоб їх статті справді приносили користь читачеві, сприяючи його розвиткові, розширюючи та поглиблюючи його світогляд, збуджуючи його думку та вводячи його в круг все нових думок, все нових ідейних, громадських і наукових інтересів. Сила критики і значення її полягає в тому, що вона звертається не тільки до свідомссти читача, а і до волі його. Та тільки заклик критика до волі — діяльности читача, чи то в сфері думки, чи то в сфері громадської діяльности, може бути тоді, коли він — критик — має свій власний світогляд, з якого він оцінює той літературний матеріял, який береться критикувати, коли він знає по якомусь питанню не менше од того, кого критикує.

Коли ми звернемось до історії критики в Росії, то ми побачимо, що вона силу там мала власне через те, що критики окремі— Бєлінський, Добролюбов, Чернишевський, Міхайловський, тепер Плеханов і інш. — задовольняли оцим вказаним нами вимогам. Так, вони знали справді не менше од тих, твори кого брали до своїх рук, щоб вивчивши їх, оцінити їх і поділитися своєю безсторонньою оцінкою з численною авдиторією читачів. Я не знаю, чи подумав про це д. А. Б., коли брався до своїх „оглядів". Все каже за те, що про це він не думав. Все каже і за те, що значення такої критики, якою він годує бідолашних читачів „Ради", не тільки нікчемне, а й шкідливе. „Время слепых влюбленностей прошло" — ще в початку минулого століття сказав Чаадаєв. Якби він знав, що через сто літ на Україні має народитись д. А. Б. — певно не висловив би сказаного. Для таких добродіїв, як А. Б., досвід історії не існує. Закоханими очима вони дивляться на розвиток українського слова і в своїй закоханості стоять „на мертвій точці", маючи сили тільки хвалити це слово, а не допомагати його внутрішньому зростові, його науковому зміцненню. Для них досить, щоб якась стаття з'явилась у „одинокому" українському журналі, щоб признати її „цінною" і „цікавою", бездоганною з наукового боку, а авторові її видати патент на фахового літератора, що має навчати читача та вказувати йому шлях до розвитку і науки. Хай автор цей зовсім не одповідає своєму призначенню, хай у нього трапляються грубі помилки, хай він потребує допомоги, вказівок,— критик в дусі д. А. Б. — не скаже, що автор той взявся не за своє діло, не виправить йому помилок, не поможе йому необхідними вказівками — порадами, бо він знає сам менше од автора. Він знає тільки одно: хвалити!

І цим він шкодить молодим українським журналістам. Призвичаївшись до похвали, вони проймаються її отруйним духом, не ростуть, як журналісти, а каменіють, топчуться на „мертвій точці"— бо знають, що їм „все збреде" і не тільки „збреде", — а ще й з похвалою од критиків в роді А. Б.

Та роблячи велику шкоду журналові, редакції, співробітникам його, деморалізуючи їх в певній мірі, зазначена „критика" ще більшу шкоду робить громадянству українському. Вона привчає його дивитись на українську журналістику і цілу біжучу літературу нашу тими самими очима, якими дивляться д.д. А. Б. На цьому ґрунті виростають такі небажані і огидні явища, як „преклонение" перед авторитетами, обмеженість і вузькість поглядів та думок, закоханість у форму, переоцінка наших культурних сил, нашої інтеліґентности, наукової підготовки, — т. є. все те, що страшною гальмою встряває в наш розвиток і заважає нам вибитись на широкий шлях вільної незалежної думки і невпинної еволюції. Привчаючи до обмежености, до самовозвеличання та заважаючи цим розвиткові нашому, вказана критика, звичайно, виявляє своє внутрішнє убожество, нездатність до тієї ролі, за яку вона береться: вона не піднімає розвитку громадянства на вищий щабель, а зменшує, знижує його, не привчає критично ставитись до творів літературних, а приймати їх „на віру" тільки через те, що вони уміщені в „одинокому українському журналі".

Сказаним ми зовсім не хочемо довести, що „Літературно-Науковий Вістник" не має своїх достоїнств і заслуг. Ці достоїнства є. Ми тільки хочемо звернути увагу читача на ту шкоду, яку роблять цьому виданню „приятельські" критики з „Ради'', поливаючи рясним дощем „восхваления" той ґрунт, на якому виростає „слепая самовлюбленность", на яку так гостро нападав небіжчик М. Драгоманов, справедливо вбачаючи в ній найбільше гальмо для національного розвитку і появу твердолобого, тупого і огидного націоналізму.

Той факт, що в одинокому щоденному органі українському в межах російської України можуть з'являтися подібні критичні „огляди" навіває дуже сумні думки: невже редакція „Ради" думає, що наша журналістика для свого розвитку потребує одних тільки дитирамбів та возвеличувань, замість поважного відношення до себе, безсторонньої оцінки, обґрунтованих з наукового боку порад та вказівок. Невже вона гадає, що ставлячи справу журнальної критики на ґрунт похвали однієї, — вона виконує чесно і сумлінно свої обов'язки перед громадянством?! Нам здається, що редакції „Ради" слід зупинитись над цими питаннями і вдуматись в них. Може б тоді вона згодилась, що її „огляди" українських журналів скидаються більше на деморалізацію, ніж на справжню поважну критику, яка не знає „лицеприятия" та запобігання, не схиляє своєї голови перед авторитетами, а дивиться правді у вічі, і виводе на чисту воду все те, од чого тхне неуцтвом, поверховістю, що заважає вільному розвитку і збагаченню національної думки. Чи може рабство думки таке вже міцне кубло собі звило під черепом „самовлюбленных", що вони гідні тільки сіяти деморалізацію серед громадянства і прищеплювати йому ті самі риси, які являються характерними для добродіїв „критиків", подібних до автора „оглядів" з „Ради"?!

 

С. Петлюра

 

* „Слово", ч. 42, 1908 р. Київ.

 

 

 

 

 

 

*

 NEXT

*