Державний університет “Львівська політехніка”
Донецьке відділення Наукового товариства ім. Шевченка

Василь ФУТУЛУЙЧУК

Українська Галицька армія:
Військово-патріотичне виховання та вишкіл
(1918-1920 рр.)

Друкується за рекомендацією спеціалізованої Вченої ради (К.35.052.15) Державного університету “Львівська політехніка”, протокол # 3 від 10 грудня 1999 р.

“Східний видавничий дім”
Донецьк-Львів-2000

УДК 63.3 (2 Ук)
Ф - 96

Футулуйчук Василь. Українська Галицька армія: військово-патріотичне виховання та вишкіл (1918-1920 рр.).- Донецьк: Східний видавничий дім, УКЦентр, 2000 р. – 152 с.

ISBN 966-7517-19-5

У книзі розкривається досвід військово-патріотичного виховання у Збройних Силах Західно-Української Народної Республіки.

Для науковців, педагогів і військових вихователів, курсантів, солдатів, усіх хто цікавиться українськими визвольними змаганнями першої чверті XX століття.



Науковий редактор - Микола Литвин, доктор історичних наук, Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України
Рецензенти: Іван Білас, доктор історичних наук, генерал-лейтенант, Народний депутат України, Верховна Рада України, гетьман Українського козацтва.
Володимир Кравченко, доктор історичних наук, професор, полковник міліції, Донецький інститут внутрішніх справ.
Микола Пантелюк, генерал-осавул, головний отаман Кальміуської паланки Українського козацтва.

ISBN 966-7517-19-5
В. Футулуйчук

З М І С Т

Вступ

Розділ 1. Історіографія та джерельна база
1.1 Історіографія проблеми
1.2 Джерела

Розділ 2. Національно-історичні традиції військового вишколу й виховання: від "Січі" до регулярної Галицької армії
2.1 Відродження січових традицій у Галичині наприкінці XIX - початку ХХ ст.
2.2. Галицька армія - історичний феномен національно-визвольних змагань1918-1920 рр.

Розділ 3. Система вишколу й виховання стрілецтва
3.1. Командири Галицької армії
3.2 Пресова Квартира Начальної Команди
3.3 Преподобництво Секретаріату військових справ і Начальної Команди
3.4. Армійська преса
3.5. Фронтовий театр НКГА

Розділ 4. Формування національно-державної ідеології, високих морально-бойових якостей
4.1. Виховання патріотичного обов'язку
4.2. Військова Присяга і Статути – основа правопорядку війська
4.3. Бойові традиції - важлива складова вишколу
4.4. Культурно-освітня робота серед війська і населення

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Однією з найважливіших подій на геополітичній карті Європи ХХ ст. стало відродження незалежної України. 1991 р. здійснилося багатовікове прагнення українського народу до свободи, яку він виборов у національно-визвольних змаганнях (проти російської, польської, німецької експансій) у першій половині століття. Визначним етапом суверенного державотворення є будівництво власних Збройних Сил. Тому відрадно, що серед перших українських законів був закон "Про Збройні Сили України" від 6 грудня 1991 р. Вперше за багато літ особовий склад українського війська став на сторожі власної незалежної держави, прадідівської Батьківщини. Ця обставина сприяє піднесенню патріотизму, усвідомленню національної гідності та особистої відповідальності за безпеку держави. Однак, як свідчить історичний досвід, високого морально-бойового стану армії неможливо досягнути без системно цілеспрямованого військового вишколу та широкомасштабної ідейно-виховної роботи. Зрозуміло, що у їх основі мусять лежати тисячолітні національно-державні традиції, досвід перемог і поразок визвольних змагань попередніх поколінь.

"Здобуття Україною державної незалежності та процес творення її власних Збройних Сил, - слушно зауважив історик-військовик Григорій Темко, - поставили актуальні проблеми ... створення принципово нової системи військово-патріотичного виховання, яка б спиралася на науково обгрунтовані практикою принципи і методи з урахуванням нових політичних реалій"[235, с.53]. Отож дослідження літопису українського війська, зокрема збройних формацій ХХ століття, їх розбудова, організація системи вишколу, бойової діяльності, нарешті, виховна і культурно-освітня діяльність стали актуальною проблемою для науковців-істориків, психологів, соціологів, богословів та службовців виховних підрозділів Силових Структур. Особливо повчальним є досвід Збройних Сил ЗУНР - Галицької армії. Народжена у вогні національно-демократичної революції в Галичині 1918 р., зокрема у ході Першолистопадового повстання у Львові й теренах краю, вона за короткий термін перетворилася у 100-тисячну регулярну армію з передовою організацією і способами ведення бойових дій. На основі національних традицій та бойового досвіду січового стрілецтва в армії було розгорнуто широку вишкільну систему, організовано виховну ідеологічну і культурно-освітну роботу, для чого утворено низку відповідних структур. Спеціальними наказами і розпорядженнями військового міністерства, командування Галицької армії визначено головні завдання і заходи на зміцнення морально-психологічного стану особового складу та підвищення боєздатності Збройних Сил ЗУНР. Концептуальним завданням, без сумніву, було формування високих морально-бойових якостей стрілецтва. В їх основу покладалися визначальні принципи: національна самосвідомість, патріотизм, вірність присязі, єдність вишколу й виховання та інші. Ці морально-етичні якості та загальнолюдські цінності галицького стрілецтва яскраво проявилися у ході українсько-польської війни за незалежність республіки, коли Галицька армія героїчно протистояла Збройним Силам Польщі, яку морально і матеріально підтримували країни Антанти і США. Слід відзначити, що й внутрішні умови протистояння польській експансії виявилися надзвичайно складними; постійно бракувало досвідчених командирів, бойової техніки, зброї, набоїв, чого вдосталь мали поляки. Отже, морально-вольовий фактор у цьому протистоянні набував непересічного значення. "В історії не було іншої подібної армії, яка би перебула стільки горя, злиднів і наруг, - наголошувалося в одному з наказів по Галицькій армії, - і немає іншого прикладу в цілому світі, аби хто так непохитно стояв за ідею визволення свого краю і незалежність своєї держави"[170, с.60].

Актуальність дослідження проблем національно-патріотичного виховання і військового вишколу обумовлена кількома факторами. І хоча в останні роки з'явилася низка наукових праць, присвячених історії ЗУНР та її армії, зокрема грунтовні монографії С.Макарчука "Українська республіка галичан" (Львів, 1997) та М.Литвина "Українсько-польська війна 1918-1919 рр." (Львів, 1998), і досі бракує спеціальних досліджень, які б розглядали проблеми військово-патріотичного виховання стрілецтва у комплексі з історико-ідеологічними та військовими аспектами Української революції 1917-1929 рр. По-друге, в умовах відродження незалежної держави та реформування її війська зростає необхідність об'єктивного висвітлення означених процесів, оскільки літопис Галицької армії та її бойова і виховна діяльність за радянських часів були докорінно спотворені. Навіть виданий у часи горбачовської перебудови енциклопедичний словник "Великий Жовтень і громадянська війна на Україні" характеризує її як "військове формування контрреволюційної "Західно-Української Народної Республіки" (ЗУНР). Створена із частин "Січових Стрільців" та інших західноукраїнських підрозділів австро-угорської армії й мобілізованого західноукраїнського населення ... Захищала інтереси української буржуазії" [16, с.561]. Актуальність теми зумовлена також епохою відродження реформування Збройних Сил України, яка базується на українській національній ідеї, а тому потребує утвердження нових форм і методів вишколу і виховання захисників Батьківщини. Отже, командуванню, підрозділам виховної роботи у військах слід використати національно-історичні традиції, повчальний досвід діяльності вишкільних і виховних структур, як Галицької армії, так і попередніх формацій національного війська. У грудні 1998 р. у виступі на нараді керівництва виховних органів Збройних Сил України Міністр Оборони генерал армії О.Кузьмук наголошував, що зазначену роботу слід організовувати і проводити "з урахуванням національно-історичних аспектів і традицій нашого народу", закликав зберігати надбання попередніх поколінь і закласти міцну основу для майбутнього, щоб Збройні Сили дійсно стали великою школою військово-патріотичного виховання і соціального становлення українського воїна"[137].

У зв'язку з цим привертає увагу дослідження вченого П.Демчука "Регіони України: особливості та етнічні і культурні традиції", опубліковане 22 січня 1999 р. органом Міністерства Оборони — газетою "Народна Армія" [65]. На основі соціологічних узагальнень автор стверджує, що призовна молодь із західного регіону радикально відрізняється від представників інших регіонів. Воїнам-галичанам притаманні (традиційно) такі важливі для захисника Вітчизни риси, як національна свідомість і гідність, повага до національних традицій, батьків, держави; посилена мотивація після розвалу СРСР до служби в армії, орієнтація на західну культуру; вони добре розвинуті фізично, легко оволодівають військовими професіями, орієнтуються у народній культурі, мають розвинуте почуття власності, та бережливості. Автор з прикрістю резюмує, що представники інших регіонів, особливо східного і південного, здебільшого зневажливо, а часом цинічно ставляться до державності і незалежності України та ідей патріотизму, а також до служби в армії [65]. Враховуючи вищезазначені фактори, постає необхідність якнайпильнішого узагальнення досвіду загартування волі галицьких стрільців, формування їх національно-патріотичних почуттів. Тому завдання теоретиків і практиків військового будівництва полягає в збереженні і поглибленні єдності прав особи захисника і нації як однієї з основних запорук громадянського миру і злагоди, утвердження національного духу всіх громадян незалежно від етнічного походження.

Таким чином, об'єктом даного дослідження є Галицька армія, власне, система військово-патріотичного виховання її особового складу, основні вишкільні і виховні структури, їх діяльність. Для більш повного розкриття і розуміння вказаних аспектів проблеми автор вважав за необхідне висвітлити їх у генезі від парамілітарних організацій і товариств кінця XIX - початку ХХ ст. до Легіону Українських Січових Стрільців включно. Власне там закладалися основи національної свідомості, патріотизму, початкового військового вишколу. Особливо багато надбань Галицька армія успадкувала від Легіону УСС, який у період Першої світової війни став національною військово-політичною формацією, зародком Збройних Сил ЗУНР. Завдяки наявності у його лавах здібних командирів, освічених ідейних провідників, у Легіоні сформовано ефективну систему вишкільної ідеологічної культурно-освітньої виховної праці "Українське Січове Стрілецтво, - писав відомий військовий історик С.Ріпецький, - передало свою історичну, ідейну і бойову традицію, як цінну спадщину, усьому українському народові" [207, с.326].

Предмет дослідження: а) національно-історичні традиції військового вишколу й патріотичного виховання, успадковані Галицькою армією від попередніх українських збройних формувань, зокрема Легіону Українських Січових Стрільців періоду Першої світової війни 1914-1918 рр.; б) система вишколу й виховання галицького стрілецтва; в) основні тенденції, методи і засоби формування національно-державницької ідеології, морально-бойових якостей особового складу Галицької армії, досвід тогочасних вишкільно-виховних структур для сучасних Збройних Сил України.

Хронологічні рамки дослідження, які охоплюють насамперед період існування Галицької армії від листопада 1918 р. до квітня 1920 р., дещо розширені як у бік генези до кінця XIX ст., як також у пізніші часи - перебування частин Галицької армії у чеських, польських, румунських таборах інтернованих 1920-1923 рр. Відповідно висвітлюються особливості вирішення означеної проблеми під час перебування Галицької армії у складі об'єднаних військ Української Народної Республіки на Правобережній Україні у липні-листопаді 1919 р.

Метою дослідження є: на основі джерелознавчого аналізу архівних документів, науково-історичних праць і мемуарів громадсько-політичних діячів ЗУНР та колишніх вояків Галицької армії, матеріалів армійської преси узагальнити військовий вишкіл і патріотичне виховання особового складу українського війська у боротьбі за державну незалежність і соборність України. Загальній меті підпорядковані основні завдання:

1. Охарактеризувати національно-історичні традиції військового вишколу й виховання від громадського товариства "Січ" до регулярної Галицької армії.

2. Розкрити концептуальні ідеї та організацію системи військово-патріотичного виховання, діяльність Державного секретаріату і відповідних структур Збройних Сил ЗУНР.

3. Проаналізувати форми і методи ідейно-політичної та культурно-освітньої роботи у війську, їх вплив на формування високих морально-бойових якостей стрілецтва.

Методологічна основа праці - загальноприйняті у сучасній історіографії принципи об'єктивності історизму, світоглядного плюралізму, фахової відповідальності. З метою об'єктивного осмислення досліджуваних явищ і процесів, аби уникнути тенденційності та апологетики, застосовувалися проблемно-хронологічний підхід, методи аналізу і синтезу, аналогій, систематизацій та узагальнення.

Слід відзначити деякі особливості змісту даної праці, які, власне, й складають новизну результатів дослідження. Насамперед це перше в українській історіографії комплексне дослідження проблеми військово-патріотичного виховання Галицької армії, зважаючи на історичні, ідеологічні, структурні аспекти. На основі залучення опублікованих, здебільшого за межами України, науково-історичних праць, мемуарів, а також архівних документів, матеріалів армійської преси у праці висвітлюється широкий аспект вишкільного і виховного процесів, їх організація, структура і діяльність у ході виснажливої українсько-польської війни, в умовах якої творилася й набирала воєнного досвіду Галицька армія, що й складає другу важливу особливість праці.

Формування свідомого, патріотично настроєного, рішучого в боях за незалежність своєї держави і свободу свого народу українського воїна — складний і довготривалий процес. У Галицькій армії він опирався перш за все на українську національну ідею. Тому національна свідомість стрільців і старшин вважалася однією з найвищих духовних і етичних цінностей. Вона базувалася на принципах національної єдності українського народу і християнській моралі. Нагадаємо, що ленінсько-сталінська концепція ідейно-політичного виховання, зокрема воїнів, передбачала класовий принцип, тобто протиставлення груп суспільства, що й привело до взаємопоборення російського народу у часи громадянської війни 1918-1921 рр., яка була експортована в Україну.

Унікальність Галицької армії серед українських військових формацій періоду визвольних змагань, зокрема Збройних Сил Центральної Ради, армії Української Держави часів Гетьманату і Дієвої Армії Української Народної Республіки, проявилася також у наявності окремої виховної структури - Преподобництва Державного Секретаріату Військових Справ. Його апарат включав Преподобництво Начальної Команди армії близько ста польових духовників відповідних структур стрілецьких корпусів і бригад, окружних військових команд, шпиталів та інших частин. Зважаючи на традиційну релігійність галичан і буковинців, ця ланка стала чи не осердям системи військово-патріотичного виховання. Згодом просвітницька і виховна діяльність капеланів заслуговує окремого грунтовного дослідження. Обмежені рамки праці, на жаль, не дозволили висвітлити її більш широко. Перша в українській історіографії спроба автора далеко не вичерпує важливої проблеми.

Основні положення і висновки можуть бути використані для створення у реформованих Збройних Силах та Силових структурах принципово нової системи військово-патріотичного виховання з урахуванням нових політичних реалій на базі української національної ідеї, а також написання узагальнюючих робіт з новітньої історії України та її Збройних Сил.

1.1. Історіографія, проблеми

Історіографія дослідження охоплює великий масив науково-історичних та мемуарних праць з літопису національно-визвольних змагань першої чверті ХХ ст.

Більшість історико-мемуарних видань доби 1914-1920 рр. побачили світ у Західній Україні та США, Канаді у міжвоєнний період. Вони складають дві групи: праці державно-політичних діячів ЗУНР і книги безпосередніх учасників збройної боротьби - генералів, старшин і стрільців Легіону Українських Січових Стрільців і Галицької армії. Значну вартість являють роботи голови уряду ЗУНР К.Левицького "Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1920" (Ч. 1-3; Львів, 1929-1930) та "Великий зрив" (Львів, 1931), в яких досліджуються проблеми національного відродження наприкінці XIX - початку ХХ ст., діяльність громадсько-політичних організацій і парамілітарних товариств. У книгах міністра ЗУНР М.Лозинського "Галичина в рр. 1918-1920" (Відень, 1922), "Листопадова революція" (Львів, 1929), а також у працях Л.Цегельського, А.Чайківського, С.Томашівського, К.Трильовського показано військове будівництво молодої ЗУНР.

Зрозуміло, що найбільше конкретної інформації містять військово-історичні нариси й мемуарно-аналітичні публікації генералів, старшин і стрільців Легіону УСС і Галицької армії. Чільне місце серед них належить таким грунтовним працям, як О.Думіна "Історія Легіону Українських Січових Стрільців 1914-1918" (Львів, 1936), "Українські Січові Стрільці. 1914-1920" (Львів, 1935), колективу авторів під головуванням Б.Гнатевича, М.Угрина-Безгрішного "Нарис історії УСС" (Львів-Київ, 1923), І.Крип'якевича і Б.Гнатевича "Історія українського війська" (Львів, 1936), "Українсько-польська війна" (Прага, 1929) колишнього командувача Галицької армії генерала М.Омеляновича-Павленка, А.Крезуба (О.Думіна) "Нарис українсько-польської війни 1918-1919" (Львів, 1933), О.Кузьми "Листопадові дні 1918 р." (Львів, 1931), А.Кравса "За українську справу" (Львів, 1937) О.Степанівни "Напередодні великих подій" (Львів, 1931), З.Стефаніва "Українські збройні сили в 1917-1921 рр." (Львів, 1938) та "Коротка історія українського війська" (Львів, 1937), Є.Бородієвича "В чотирикутнику смерті" (Львів, 1921), С.Божика "З останніх днів УГА" (Львів, 1923), М.Заклинського "Дмитро Вітовський" (Львів, 1936), О.Левицького "Галицька армія на Великій Україні" (Відень, 1921). Усі зазначені праці торкаються військово-політичних аспектів національно-визвольних змагань 1914-1920 рр. Характерними для них є детальний опис окремих подій або сфер діяльності, достатня об'єктивність, хоча інколи відчувається упереджене ставлення автора до оцінки окремих подій або постатей. Водночас авторам бракує архівної бази, внаслідок чого досліднику доводиться критично сприймати подану інформацію, співставляти твердження різних авторів.

Багатий матеріал про життєдіяльність окремих корпусів, бригад і куренів містить періодика видавництва "Червона Калина", насамперед місячник "Літопис Червоної Калини" (Львів, 1929-1939) та річник "Історичний календар-альманах Червоної Калини" (Львів, 1922-1939). Автор розглянув також науково-історичні праці польських дослідників, перш за все мемуари учасників українсько-польської війни Л.Бербецького, Ю.Галлера, В.Гуперта, Е.Ромера, Б.Роя, Ю.Сопотницького [288; 290; 298; 310].

На відміну від споминів українських військовиків, статті та мемуари польських авторів базуються на документах і матеріалах варшавських архівів, насамперед військового, які 1939 р. були захоплені Червоною армією і розпорошені в архівах Києва і Москви. Зауважимо, що підходи до проблеми і висновки польських авторів теж нерідко несуть на собі відбиток упередженості, а часом і необ'єктивності.

Радянська історіографія міжвоєнного періоду ігнорувала або вкрай спотворювала події українських визвольних змагань, зокрема історію ЗУНР, яку трактувала як "антинародне державне утворення" [16, с. 210], а УГА - "військове формування контрреволюційної ЗУНР" [16, с. 561]. Виняток у якійсь мірі складали наукові праці колишнього начальника штабу галицького корпусу, згодом заступника командувача Західним фронтом Червоної армії М.Тухачевського Миколи Какуріна "Война с белополяками" (Москва, 1928), "Польськая кампания 1918-1920" (Москва, 1922), а також "Записки о гражданской войне" (Москва, 1924) колишнього командувача радянським Українським фронтом В.Антонова-Овсієнка, якого теж спіткала трагічна доля М.Какуріна (репресовані в 1937 році).

Після приєднання 1939 р. західноукраїнських земель до СРСР видання будь-яких праць з проблем визвольних змагань було припинено, а наявна література знищена або захована у недоступні широкому загалу спецфонди. Партійні і репресивні органи вели рішучу боротьбу з проявами української національної думки, розгорнувши репресії проти колишніх військово-політичних діячів, місцевої інтелігенції. Це змусило значну частину галицької еліти емігрувати на Захід. У роки Другої світової війни до них приєдналася нова хвиля інтелігенції, вояків УПА, яка створила низку нових військово-історичних осередків у США, Канаді й Західній Німеччині, що суттєво доповнили драматичний літопис Галицької армії. Насамперед виділимо книгу С.Ріпецького "Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин" (Нью-Йорк, 1956), яка аналізує генезу і значення довоєнних січових організацій, досвід організації і проведення ідеологічної та культурно-освітньої роботи у Легіоні УСС, на якому базувалося військово-патріотичне виховання Галицької армії 1918-1920 рр.

З нагоди 50-річчя виступу Легіону УСС на російський фронт там же 1967 р. за його редакцією побачив світ збірник спогадів, документів і матеріалів "За волю України". Видання має науковий апарат, біо- і бібліографічні розвідки. Тоді ж вийшли змістовні спогади колишніх старшин УГА В.Галана "Батерея смерті" (Джерсі Сіті, 1968), Н.Гірняка "Організація і духовий зріст Українських Січових Стрільців” (Філадельфія, 1955), М.Островерхи "Блискавки і Темряви" (Нью-Йорк, 1966), дослідження С.Ярославина "Визвольна боротьба на Західноукраїнських землях у 1918-23 рр." (Філадельфія, 1956).

Завдяки титанічній роботі колишнього старшини УГА Дмитра Микитюка у Канаді у 1950-1970 рр. українську історіографію доби визвольних змагань суттєво поповнило фундаментальне п'ятитомне видання "Українська Галицька Армія: у 40-річчя її участи у визвольних змаганнях. Матеріали до історії". Зібрані й опубліковані спогади колишніх воєначальників, старшин і стрільців Галицької армії, численні документи і матеріали, аналітичні статті та історичні розвідки змальовують широку картину військового будівництва ЗУНР, організацію бойових груп, полків, бригад і корпусів, утворення структур вишкільно-виховної роботи у військах. Серед авторів видання - голова уряду ЗУНР К.Левицький, міністр Л.Цегельський, командир корпусу генерал А.Кравс, командир бригади отаман І.Цьокан, старшини Ю.Буцманюк, С.Кульчицький, О.Левицький, А.Микитюк, П.Федорів, відомі історики І.Борщак, Л.Шанковський, які своїми теоретичними статтями, спогадами сприяли розкриттю проблеми.

Цінними для дослідників стали книги спогадів О.Станіміра "Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920" (Торонто, 1966), отця І.Лебедовича "Полеві духовники Української Галицької Армії" (Вінніпег, 1963), П.Мірчука "Перший листопад" (Торонто, 1958), Л.Шанковського "Українська Галицька Армія" (Вінніпег, 1974), С.Волинця "Передвісники і творці Листопадового зриву: Західноукраїнські громадські і політичні діячі" (Вінніпег, 1965). Серед книг, виданих заокеанською українською військовою еміграцією, слід відзначити працю отця І.Лебедовича, у якій проаналізовано діяльність військового духовенства Галицької армії, роль польових духовників у патріотичному вихованні. Книга містить науково-історичні статті В.Мудрого, Начального Преподобника УГА о. В.Лаби, документи і матеріали щодо організації служби польового духівництва. Командант Кошу УСС отаман Н.Гірняк, причетний до створення виховних структур Легіону УСС, висвітлив організацію ідеологічної роботи, форми і методи діяльності командування, Пресової Кватири, утворених культурно-освітніх осередків для формування почуттів патріотизму, національної гідності у стрілецтва. Позитивний досвід цієї діяльності був успадкований Галицькою армією.

Серія науково-історичних праць і спогадів означеної тематики побачила світ у Західній Німеччині, де у районі Мюнхена було зосереджено так звані табори переміщених осіб, тобто виходців з СРСР, серед яких переважали українці. Насамперед слід відзначити фундаментальну "Енциклопедію Українознавства" підготовлену групою 62 членів Наукового товариства ім. Шевченка під керівництвом непересічного вченого-патріота Володимира Кубійовича. (Працю завершено у Франції, куди перебралася головна редакція). Цікавими й корисними для дослідників стали книги колишнього командира галицького корпусу генерала А.Кравса "Спомини" (Мюнхен, 1953), генерала УНР М.Капустянського "Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 р." (Мюнхен, 1946), військового історика Л.Шанковського "Українська армія в боротьбі за державність" (Мюнхен, 1958).

Незважаючи на ідеологічний тиск і цензурні обмеження, ряд західноукраїнських істориків намагалися об'єктивно висвітлювати військово-політичні аспекти історії України 1918-1920 рр. Значним проривом стали праці О.Карпенка "До питання про характер революційного руху в Східній Галичині у 1918 р." (З історії західноукраїнських земель. - Київ, 1957), "Імперіалістична інтервенція на Україні 1918-1920" (Львів, 1964), "Листопадова 1918 року національно-демократична революція на західноукраїнських землях" (Український історичний журнал. 1993. ? 1); Ю.Сливки "Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення" (Київ, 1973), "Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939)" (Київ, 1985). (Нехай не вводять нас в оману найменування творів, по заказу зумовлених вимогами контролюючих органів).

Сучасна історіографія проблеми започаткована утвердженням незалежності України. Перші узагальнюючі наукові праці з історії визвольних змагань першої чверті XX ст., Галицької армії та українського січового стрілецтва з'явилися у Львові, де зосереджена найбільш потужна джерельна база, зокрема спецфонди архівів і наукові бібліотеки, які були нарешті відкриті для широкого загалу дослідників. Отже, у 1990-х роках появилися книги М.Литвина і К.Науменка "Історія галицького стрілецтва" (Львів, 1990), "Українські Січові Стрільці" (Київ, 1992), "Історія ЗУНР" (Львів, 1995), В.Гордієнка "Українські Січові Стрільці" і "Українська Галицька Армія" (Львів, 1991), Б.Якимовича "Генерал Мирон Тарнавський" (Львів, 1994) і "Збройні сили України. Нарис історії" (Львів, 1996), О.Красівського "За Українську державу і Церкву" (Львів, 1995), Я.Тинченка "Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. 1917-1921 роки" (Київ, 1995), Б.Тищика і О.Вівчаренка "Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923" (Коломия, 1993), Шишки О. "Слідами листопадових боїв" (Львів, 1993), М.Кугутяка "Галичина: сторінки історії" (Івано-Франківськ, 1993). Нарешті останнім часом видано узагальнюючі монографії С.Макарчука "Українська республіка галичан" (Львів, 1997), В.Вериги "Визвольні змагання в Україні. 1913-1923" у 2-х томах (Львів, 1998), Я.Грицака "Нарис історії України" (Київ, 1996), М.Литвина "Українсько-польська війна 1918-1919 рр." (Львів, 1998), низку наукових розвідок Я.Дашкевича, Л.Дещинського, Б.Гудя, В.Голубка, навчальний посібник під керівництвом Ю.Зайцева "Історія України" (Львів, 1996), дисертаційні роботи М.Лазаровича, О.Каляєва, М.Павленко. Ці праці відтворюють об'єктивний літопис з історії галицького стрілецтва визвольних змагань як з політичного, так і військового аспектів.

Серед вітчизняних видань останніх років слід відзначити наукові праці, які найбільше спричинилися для висвітлення теми праці. Проблеми військового будівництва ЗУНР, становлення Галицької армії, створення системи військового вишколу і патріотичного виховання особового складу, окремі аспекти організації і діяльності урядів УНР і ЗУНР проаналізовано у працях М.Литвина "Українсько-польська війна 1918-1919 рр." (Львів, 1998), О.Рубльова і О.Реєнта "Українські визвольні змагання 1917-1921 рр." (Київ, 1999), О.Реєнта "У робітнях історичної науки" (Київ, 1999), В.Гордієнка "Українська Галицька армія" (Львів, 1991), В.Голубка "Армія Української Народної Республіки 1917-1918" (Львів, 1997), Б.Якимовича "Збройні Сили України: Нарис історії" (Львів, 1996), М.Кравчука "Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914-1993 рр." (Івано-Франківськ, 1997), В.Сідака “Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр.” (Київ, 1998), Г.Темка "Виховна робота в Збройних Силах України: історія і сучасність" (Київ, 1998), Л.Дещинського і В.Голубка "З історії створення збройних сил Української Народної Республіки" (Розбудова держави. 1996. Ч.6).

Корисну інформацію про зародження і розвиток галицьких парамілітарних організацій "Сокіл," "Січ," "Пласт," "Січові Стрільці," напрямки, форми і методи їх вишкільно-виховної роботи почерпнуто з монографії Б.Трофим'юка "Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з початку 30-х років XIX ст. до 1939 р." (Київ, 1997).

Функціонування військової преси, роль у піднесенні національної свідомості і формуванні високих морально-бойових якостей галицького стрілецтва розкривається у працях І.Крупського "Національно-патріотична журналістика України (Друга половина XIX - перша чверть XX ст." (Львів, 1995), І.Крупського і Я.Малика "Галицьке стрілецтво і його преса в боротьбі за українську державність" (Львів, 1994), С.Горєвалова "Військова публіцистика України в національно-визвольних змаганнях" (Львів, 1997), П.Федоришина "Преса і Українська державність" (Тернопіль, 1996).

Аналіз нагородної системи ЗУНР, державної і військової символіки міститься у дослідженнях М.Лазаровича, Н.Лазарович "Національні риси в атрибутиці Українських Січових Стрільців" (Черверта наукова геральдична конференція. - Львів, 1994); Я.Семотюка "Українські військові відзнаки." (Торонто, 1991); А.Феньова "Відзнаки та нагороди УНР" (Наукові записки. Львівський історичний музей. Випуск VII. Львів, 1998).

Окремі аспекти культурно-освітньої роботи у війську висвітлено у працях Р.Матейка і Б.Мельничука "Воєнними дорогами синів Галичини. Українські Січові Стрільці на Тернопільщині" (Тернопіль, 1991), Я.Михальчишина "З музикою крізь життя" (Львів, 1992), П.Медведика "Катерина Рубчакова" (Київ, 1989), О.Михайленка "Іван Франко і проблеми національно-патріотичного виховання військовиків" (Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин. Львів, 1998).

Усі перелічені праці, однак, не вичерпують теми нашої роботи, що й спонукало автора присвятити окреме дослідження проблемам виховання і вишколу в Галицькій армії.

Виходячи з суспільно-політичної актуальності визначеної теми і наукових завдань висвітлити маловідомі й невідомі аспекти проблеми історії українського війська автор ставить за мету дослідити в історичному плані процеси військового вишколу і патріотичного виховання, діяльність відповідних структур Галицької армії та органів влади, скеровану на забезпечення високого морально-бойового стану її особового складу. Автором критично проаналізовано науково-історичні праці вітчизняних і зарубіжних авторів, введено у науковий обіг низку неопублікованих архівних документів, матеріали тогочасної періодики.

1.2. Джерела

Аналізуючи археографічну базу дослідження, відзначимо певні труднощі. Вони пов'язані насамперед із упередженим або й ворожим ставленням колишніх радянських органів до Галицької армії та її історії. В результаті планових акцій радянсько-комуністичного режиму важливі архівні й взагалі джерельні матеріали зазначеної проблематики були знищені або осіли у недоступних сховищах колишнього НКВС, як це сталося з великим масивом документів Празького Музею визвольної боротьби. Певна частина матеріалів знаходиться за межами України, зокрема у Росії, США, Польщі, й залишається малодоступною для українських дослідників.

Ще у ході українсько-польської війни 1918-1919 рр. уряд ЗУНР і командування УГА організували широку військово-історичну роботу, розгорнувши збір і систематизацію документів з історії армії. Але після закінчення війни багата археографічна колекція, зібрана історичним відділом НКГА, була розпорошена, а частково втрачена. Більшість документів потрапили до варшавських архівів, Відня, Праги і, в ході Другої світової війни, до Москви й Ватикану. Отже, нині документи з історії Галицької армії можна віднайти у Центральному військовому архіві Польщі у Рембертові, Національній бібліотеці в Варшаві, Національному архіві Чехії, Центрі зберігання історико-документальних колекцій, Державному архіві Російської Федерації, Російському центрі збереження і вивчення документів новітньої історії та Російському державному архіві у Москві. На жаль, лише частина цих матеріалів опублікована вітчизняними та зарубіжними дослідниками.

Це змусило автора більш активно використовувати вітчизняні архіви, насамперед документи Центрального державного історичного архіву України у Львові. Найбільш змістовними виявилися документи фонду 353 Легіону Українських Січових Стрільців (279 справ), які містять видання Пресової Квартири, зокрема щоденники, накази, нагородні листи, характеристики особового складу. Документи про діяльність стрілецьких інституцій, особові справи, які збереглися у фонді 352 - Збірної Станиці УСС у Відні, а також у фонді Наукового Товариства ім. Шевченка (309). Особливо важливими і корисними для дослідника стали архівні документи фонду 581 - Колекції документів про діяльність урядів та армій ЗУНР і УНР, які стосуються безпосередньо Галицької армії. Серед них накази і звернення Начальної Команди до особового складу, урядові постанови, накази окружних військових команд у Коломиї і Самборі, армійські видання, документи Етапу армії, Збірної Станиці УГА у Відні та ін. Ретельно проаналізовано накази і розпорядження начальника штабу Галицької армії полковника В.Курмановича, командувача Етапу армії полковника Г.Коссака, командира Самбірської бригади підполковника А.Кравса, командантів окружних команд Коломиї і Самбора щодо внутрішнього порядку у війську, зміцнення дисципліни серед стрільців і старшин, удосконалення вишкільно-виховного процесу. Документи свідчать, що командування чітко орієнтувало командирів і виховні структури на утвердження свідомої дисципліни, розуміння стрілецтвом національно-державних прагнень українського народу.

Особисті фонди командувача Легіону УСС, згодом армії та корпусу полковника Г.Коссака (ф. 360), начальника штабу армії отамана С.Горука (ф. 385), ветерана Легіону УСС і командувача галицькою авіацією П.Франка (ф. 640) доповнюють дослідження деталями окремих подій.

Значну цінність становлять неопубліковані протоколи засідань Державного секретаріату ЗУНР з виступами Є.Петрушевича, Д.Вітовського, С.Петлюри та інших воєначальників, матеріали з історії частин Галицької армії та Війська Польського у Державному архіві Львівської області, які зібрало у міжвоєнні роки польське "Товариство вивчення історії Львова і південно-східних воєводств" (фонд 256). Використано також документи Центрального державного архіву вищих органів державної влади і органів державного управління України: ф. 118 (Директорія УНР), ф. 1075 (Військове міністерство УНР), ф. 1078 (Головне управління Генштабу УНР), колекції документів органів влади ЗУНР і УГА та трофейні фонди Генерального штабу Війська Польського періоду 1918-1920 рр. із московського Центру збереження історико-документальних колекцій.

Важливим джерелом для дослідження системи військово-патріотичного виховання стали періодичні видання Пресової Кватири Легіону УСС, Начальної Команди Галицької армії, газети корпусів і бригад, Окружних військових команд, часописи уряду й повітових міст ЗУНР, а також тодішня преса української еміграції. Найбільш повна в Україні колекція періодичних видань часів національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність зосереджена у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України.

Опрацьовано також видання легіону УСС: місячник "Шляхи", "Вістник Пресової Кватири", "Червона Калина", "Відгуки" та окопні "Самохотник", "Бомба" і "Самопал", а також галицькі газети "Діло", "Українське Слово", релігійний часопис "Місіонер" та орган української еміграції у Відні "Вістник Союзу Визволення України".

Чималу офіційну інформацію містять видання уряду ЗУНР і командування Галицької армії. Чільне місце серед них посідають центральні органи військового міністерства - "Вістник Державного секретаріату військових справ," який друкував накази й розпорядження командування, зокрема щодо вишкільно-виховної роботи у війську; газета Начальної Команди Галицької армії "Стрілець," яка висвітлювала діяльність виховних структур, форми і методи роботи серед стрілецтва.

Змістовними були публікації часопису першого галицького корпусу "Козацький голос", газет окружних військових команд "Україна" (Жовква), "Покутський вістник" (Коломия), "Бережанський вістник". Проаналізовано також публікації органу уряду ЗУНР "Република" - зокрема ухвали, постанови Національної Ради стосовно Галицької армії, а також суспільно-політичні галицькі газети "Діло", "Вперед" та інші. Слід особливо відзначити періодичні видання, засновані учасниками визвольних змагань після війни у 20-х роках, які містили науково-історичні праці, статті і спомини вояків Галицької армії. Це насамперед місячник "Український Скиталець", що видавався у 1920-1923 рр. у чеських таборах інтернованих, журнали "Літопис Червоної Калини" (1929-1939) і річник "Історичний календар-альманах "Червоної Калини" (1924-1939).

Окремі сюжети українсько-польської війни містять спогади військовиків Галицької армії у місячнику "Літопис Червоної Калини". Професійно висвітлюють культурно-освітню роботу в армії М.Гайворонський, Л.Граничка, Я.Гриневич, Т.Демчук, Т.Клим. Чимало корисної інформації про бої та побут стрільців віднайдено у річнику "Історичний календар-альманах "Червоної Калини" (спомини Д.Лукіяновича, П.Миговича, І.Німчука, К.Трильовського, М.Угрина-Безгрішного).

Зацікавлять дослідника також західноукраїнські часописи міжвоєнного періоду, які, незважаючи на цензуру, регулярно публікували матеріали з історії визвольних змагань 1914-1920 рр., бої Галицької армії. Серед них відзначимо львівські "Діло," "Вперед," "Новий час," а також "Український прапор" (Відень-Берлін). Аналітичні матеріали про організацію виховної роботи і культурно-освітню діяльність у Галицькій армії виявлено у місячнику "Український Скиталець," який видавався на високому професійному рівні у таборах інтернованих частин УГА в Чехословаччині. У журналі публікувалися спогади Я.Голоти, О.Демчука, І,Козака, І.Проця зазначеної тематики, а також аналітичні статті А.Кравса, П.Франка, о.М.Кривуцького.

Проблеми морально-бойового стану вояків Галицької армії невідривно пов'язані з життєдіяльністю окремих її структур. Отож у ході дослідження розглянуто чимало книжкових видань відомого у міжвоєнні роки львівського кооперативу "Червона Калина," який мав військово-історичне спрямування і, крім "Літопису", календарів, видав низку мемуарів. Чільне місце у процесі дослідження зайняли праці Д.Паліїва, В.Курмановича, Р.Купчинського, К.Левицького, С.Шухевича, Р.Дашкевича, Н.Гірняка. Автор скористався також мемуарами Б.Гнатевича - про перший галицький корпус, І.Карпинця - 8-му Самбірську бригаду, П.Миговича - 7-му Львівську бригаду, П.Франка - летунство, В.Галана - артилерію, І.Висоцького - спецслужби.

Чималий обсяг інформації з питань вишкільно-виховної роботи у Легіоні УСС і Галицькій армії містить виданий Братством УСС у США збірник спогадів, документів і матеріалів "За волю України." Найбільшої уваги заслуговують праці Д.Вітовського, М.Гузара, Р.Купчинського, М.Островерхи, О.Степанівни, а також окремі накази полковника Г.Коссака, листування, інші матеріали, зокрема бібліографія УСС.

Важливим штрихом до глибокого розуміння проблеми є інформація про морально-бойові якості галицького стрілецтва, яку містять численні мемуари польських легіоністів і воєначальників. Привертає увагу тритомне видання "Оборона Львова" (Варшава, 1991-1994) - спогади і документальні матеріали зібрані "Товариством вивчення історії оборони Львова". Учасники боїв за Львів генерали М.Борута-Спєхович, В.Сікорський, Р.Абрахам, офіцери Ч.Мончинський, Я.Шрамм, А.Камінський, Т.Фельштин неодноразово відзначали мужність січовиків, їх гуманне ставлення до військовополонених і поранених легіоністів. Узагальнюючу інформацію дають наведені там статистичні матеріали, картосхеми, відсутні у вітчизняних публікаціях.

Таким чином, введення у науковий обіг нових архівних матеріалів, маловідомих широкому загалу досліджень історії визвольних змагань Галицької армії, поєднання їх з іншими працями, які здебільшого вийшли поза межами України, а також використання доробку вітчизняних істориків останніх часів й дозволили автору узагальнити досвід військово-патріотичного виховання у Галицькій армії.

2.1. Відродження січових традицій у Галичині наприкінці XIX - початку ХХ ст.

У процесі визвольних змагань першої половини ХХ ст. українському народові не раз доводилося зі зброєю в руках виборювати свободу, захищати незалежність своєї держави. З цією метою творилися національні військові формації - Легіон Українських Січових Стрільців, Армії Української Народної Республіки, повстансько-партизанські формування Наддніпрянщини, Українська Галицька Армія і Українська Повстанська Армія. Серед цих військових формацій почесне місце належить Українській Галицькій Армії, яка в 1918-1920 рр. завзятою боротьбою за волю України здійснила подвиг, як слушно відзначав колишній командир бригади отаман Ілько Цьокан, "якому рівного немає в історії всіх інших народів світу, бо серед таких страшних злиднів, проти таких сильних ворогів з усіх сторін, властиво проти цілого світу, який відмовляв нам право на самостійне політичне і державне життя, не приходилося ні одній нації воювати" [264, с.18].

Високий морально-бойовий дух Галицької армії, виявлений в війні з Польщею, а згодом на більшовицькому і денікінському фронтах грунтувався на почутті національної свідомості й патріотизму її особового складу. Без цих чинників неможливі успішні бойові дії війська. "Нам доконче потрібна хоч невелика, але добра, тверда, дисциплінована армія, - наголошував М.Грушевський 1918 р., - сповнена найвищого громадського обов'язку: боронити найвищі народні досягнення своєю кров'ю" [51, с. 49]. Командування Галицької Армії добре усвідомлювало, що для успішного ведення воєнних дій моральний стан війська має надто важливе значення. У розпалі українсько-польської війни армійська газета "Стрілець" писала: "Серед розладдя, яке огортає весь світ, серед розпаду давнього державного ладу, удержить Українську Республіку лише свідома того завдання українська республіканська армія! Чим більше в ній єдності й карності, чим більше ідейности і свідомости того високого завдання, тим сильніша Українська Республіка" [228, 28 берез.]. Головний Отаман Симон Петлюра, який в роки українсько-польської війни неодноразово відвідував ЗУНР і зустрічався з воїнами Галицької армії, у виступах перед її командним складом наголошував на необхідності добре організованої виховної роботи у війську. "Приходимо до висновку, - писав він пізніше, - про велике значення моральних чинників, як психологічної бази для вірного і глибокого опанування нацією ідеї оборони свого краю" [97, с.27].

Процес формування національної свідомості як основи військово-патріотичного виховання воїнів Галицької армії опирався на підвалини здобутків, закладених у процесі національного відродження на зламі XIX-ХХ ст., коли Галичина стала центром українського політичного життя, "українським П'ємонтом". Цьому насамперед сприяло її перебування в складі конституційної держави-монархії - Австро-Угорщини, у якій певною мірою були забезпечені особисті й політичні свободи українців, зокрема право творити політичні інституції, культурно-освітні осередки, мати представництво у віденському парламенті й галицькому сеймі. У той час коли в підросійській Україні політичні партії були в опалі влади, у Галичині діяли масові українські партії: Радикальна, Національно-демократична, Соціал-демократична, розгалужена мережа національних культурно-освітніх і кооперативних товариств, видавництв. Потужним чинником виховання патріотичних почуттів була греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким. На початку ХХ ст. лише мережа "Просвіти" в Галичині складала 77 філій, 2944 сільські читальні, 2364 бібліотеки, що охоплювали близько 200 тис. читачів [55, с. 54]. Величезний поступ зроблено також в галузі народної освіти. Напередодні світової війни в Галичині діяло 6 державних і 15 приватних українських гімназій та 3 тис. народних шкіл [201, с.434].

Із розвитком національної свідомості й активізацією громадсько-політичного руху поширювалася ідеологія самостійності та соборності української держави, до якої закликали великі національні пророки Тарас Шевченко та Іван Франко. Особливо швидко і глибоко нею пройнялися молодіжні об'єднання: гімназійні таємні драгоманівські гуртки, студентська організація "Молода Україна", масові товариства "Сокіл", "Січ" та інші. Під впливом національно-державницьких традицій українського народу, під гаслом подальшої боротьби за визволення України у Львові в 1900 р. засновано "Молоду Україну". У цій організації ідейно гартувалися національні кадри визвольних змагань, активно діяли майбутні вихователі стрілецтва й командири Легіону Українських Січових Стрільців та Галицької армії: М.Галущинський, С.Горук, В.Старосольський, Т.Мелень, А.Крушельницький, Л.Цегельський. Масовий суспільний рух охопив тисячі молодих галичан і буковинців, покликавши їх до політичної праці.

Піднесенню національної свідомості галицької молоді спричинила широкомасштабна парамілітарна діяльність густої мережі сокільсько-січових осередків. Українське товариство протипожежної охорони і плекання руханки "Сокіл" зародилося 1894 р. з ініціативи великого патріота, львівського інженера-підприємця В.Нагірного. Найкраща доба цього товариства наступила з приходом професора Івана Боберського, талановитого організатора, теоретика й ідеолога, багатолітнього керівника українського сокільського руху. До організаційної та виховної праці в товаристві І.Боберський залучив обдарованих фахівців і відданих справі людей: С.Гайдучка, І.Сохацького, І.Криницького, синів Каменяра Петра і Тараса Франків. На початку 1914 р. завдяки їхній наполегливій праці 974 сокільські філії об'єднали близько 70 тис. юнаків і дівчат [245, с. 37]. Поряд із фаховим і фізичним вишколом члени сокільських осередків проходили школу ідейного виховання, підготовки до збройної боротьби за національне визволення. Адже ідеологічними засадами українського сокільства були відомі настанови Михайла Грушевського, який у статті "Сучасне сокільство і науки нашої минувшини" зазначав: "Завдання організацій сокільських - прислужити великому ділу будови нової України - без панування і поневолення, України свобідної від неволі політичної, суспільної і духовної" [51, с.41].

Серед знаменитих десяти заповідей українських соколів були: виховувати свідомих і карних, здорових тілом і душею молодих українців, які дбають про народ, люблять Україну й спричиняться їй ділом [99, 8 лют.]. Слід відзначити, що сокільські філії, усвідомлюючи, що без високої культури і грунтовної освіти не може бути свідомого борця за волю України, вели широку культурно-просвітницьку діяльність. У сокільському товаристві були підготовлені десятки тисяч вояків Галицької армії.

На зламі століть (у травні 1900 р.) снятинський адвокат Кирило Трильовський, один із провідних діячів радикальної партії, заснував товариство "Січ", відродивши тим самим у Галичині традиції Запорозької Січі з її ідеалами боротьби за національне визволення. 1913 р. у Львові на його базі створено власне військове товариство "Січові Стрільці" - зародок українського війська. Відтак січовий рух охопив широкі верстви українського населення Галичини і Буковини. У ньому були відроджені козацький демократичний дух, старшинські ступені, відзнаки, символіка. Напередодні війни в його 813 осередках проходили військовий вишкіл близько 80 тис. юнаків і дівчат[245, с. 40]. "Січ" мала чітку структуру, яку складали: Крайова Січова Рада, повітові, кошові підрозділи; у товаристві впроваджено присягу, прапори, регулярні січові свята, на які запрошувалися І.Франко, В.Стефаник, М.Коцюбинський, відомі громадсько-політичні діячі краю. М.Коцюбинський, побувавши в 1911 р. на січовому святі в Коломиї, захоплено писав дружині: "Це щось таке гарне і величне, що трудно описати. Це ціле військо, кілька тисяч і Трильовський за генерала" [244, с. 77].

Найбільшим січовим святом-оглядом став ювілейний Шевченківський здвиг у Львові 28 червня 1914 р., проведений січовиками спільно з товариством "Сокіл". У ньому взяло участь більше двох тисяч січовиків, деякі підрозділи були озброєні й демонстрували військові вправи. "Виступають Січовики, Січовички, Соколи й Соколиці, - описував дефіляду на вулицях Львова один з учасників свята М.Угрин-Безгрішний. - Одушевлення велике ... З появою озброєних Українських Січових Стрільців на здвизі був замітний неописаний ентузіазм, великий запал, сльози радості в очах видців, невмовкаючи оплески… Кожний зрозумів, що осе постає нова доба в історії всієї України. Від 1775 року осе вперше український народ готується до рішального бою за волю і долю України із зброєю в руках" [247, с. 38]. З лав січовиків вийшли командири Легіону УСС, Галицької армії: Д.Вітовський, С.Горук, Р.Дашкевич, Г.Коссак, О.Букшований, П.Франко, О.Микитка, М.Тарнавський. Легіон УСС, а згодом бригада УСС Галицької армії укомплектовувалися здебільшого вихованцями товариств "Січ" - "Січові Стрільці", які ідейно, морально і фізично готували завзятих борців за українську державність.

У період бурхливого національного пориву, парламентсько-сеймових дискусій щодо відкриття українського університету у Львові зародилося парамілітарне патріотичне товариство шкільної молоді – “Пласт”. Його ідеологічне кредо висловив наддніпряниць Д.Донцов, наголосивши нагальність виховання національної свідомості і військового вишколу гімназистів. “Пласт” заснував і опрацював його ідеологічні та організаційні засади 1911 р. львівський педагог О.Тисовський. Становленню організаціїї активно сприяли студенти І.Чмола, П.Франко, Р.Сушко, В.Кучабський, О.Степанівна та ін. Як згадувала Олена Степанівна, "ця організація вела більше військову, як пластову роботу" [227, с. 8]. Варто особливо відзначити роль П.Франка, який написав і видав посібник "Пластові ігри і забави", опрацьовував форми і методи вишкільної та виховної роботи. "Пластова дисципліна, - писав він - відрізняється зовсім від часто тупої, бездушної дисципліни, пластун підпорядковується, бо знає, що це потрібно для держави, що дисципліна конче потрібна, бо без внутрішньої дисципліни ще ніякий народ не збудував держави. “Пласт” - це один із засобів виховання молоді, що долає нездарність, розвиває фізичні і духовні здібності, виробляє характер, вчить бути громадянином"[250, с. 5-10]. З 1913 р. під впливом І.Чмоли та Р.Дашкевича, пізніше відомих воєначальників в діяльності “Пласту” остаточно перемогла лінія на пріоритетний військовий вишкіл, що виявилося надзвичайно актуальним. За підрахунками історика Б.Трофим'яка, в лавах Українських Січових Стрільців 1914-1917 рр. перебуло понад 1500 пластунів, 748 з них загинули в боях, понад 500 потерпіли від ран та в полоні. При сформуванні Легіону УСС у серпні 1914 р. вихованцями Пласту стали 480 стрільців і 39 старшин. Серед них уславлені пізніше військовики І.Чмола, Б.Гнатевич, П.Франко, Р.Сушко, О.Степанівна, М.Мінчак, С.Галечко[245, с. 152]. Уже в перших боях на російському фронті в Карпатах Легіон УСС, укомплектований майже на 70% пластунами, виявив високу боєздатність. Як згадував колишній пластун, старшина УГА Лев Шанковський, в роки українсько-польської війни при Стрийській Окружній військовій команді Галицької армії діяв загін пластунів віком 16-18 років, який виконував ряд бойових завдань. Зауважимо, що пластунами були також провідник ОУН Степан Бандера і командувач УПА генерал Роман Шухевич [268].

Отже, великою історичною заслугою січового, сокільського і пластового рухів, їх творців і провідників було насамперед формування національної свідомості і загалом державницької орієнтації серед широкого загалу українства. Водночас військовий вишкіл у парамілітарних організаціях став підготовкою до визвольних змагань 1914-1923 рр., які хоча і закінчилися поразкою, але заявили всьому світові про бажання українців жити у власній незалежній соборній державі.

28 червня 1914 р., у день, коли галицькі січовики, соколи і пластуни демонстрували свій вишкіл на вулицях і майданах Львова, у далекому Сараєві був убитий наступник австрійського престолу архікнязь Франц Фердинанд. Цей терористичний акт став приводом початку світової війни, яка охопила 48 країн і втягнула у вир жорстоких битв більше як 70 млн. чоловік. З вибухом війни розпочинається історія першої збройної української формації новітньої доби - Легіону Українських Січових Стрільців, у недалекому майбутньому - ядра Галицької армії [155; 156].

2 серпня 1914 р., тобто на початку війни, коли російські війська вступили в Галичину, українські політичні партії утворили Головну Українську Раду. "Війна, - зазначалося у відозві Головної Української Ради до галичан, - кличе український народ стати однодушно проти царської імперії ... Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце великої України" [68, 3 серп.]. За згодою австрійського командування, новостворена Українська Бойова Управа розгорнула формування власного військового формування. 6 серпня її провідники К.Трильовський, Д.Вітовський, С.Горук, Т.Рожанковський, С.Шухевич, В.Темницький, І.Боберський звернулися до українського народу Галичини й Буковини із закликом ставати в лави січових стрільців. "Гряде время, якого давно не було, - писали вони. - Зближається давно виживана хвиля, що долю українського народу віддає в руки самому народові. Тепер або ніколи добудемо собі волю! Тепер або ніколи виборемо собі свободу!" [68, 6 серп.].

Як бачимо, у державно-політичній концепції українського політичного проводу визначився суттєвий поворот у бік відновлення незалежності України своїми силами. Війна мала привести до розгрому головного гнобителя України - царської Росії. На цій ідеологічній платформі українське січове стрілецтво, як виразник прагнення народних мас Галичини, і вступало в Першу світову війну. "Серед українського народу в Галичині, - наголошував В.Темницький, - ідея створити українське військо і вислати його до боротьби проти Росії - стала популярною, пробиваючись до найдальших закутин нашого краю, до найнизших верств нашого народу" [236, с. 7]. Справді, за якихось два-три тижні до Легіону УСС зголосилося понад 28 тис. добровольців, котрих би вистачило на сформування двох повнокровних дивізій. Але австрійська влада обмежила його чисельність кількістю 2500 старшин і стрільців [155, с. 228]. Навіть після неодноразових відзначень Легіону в боях, влада відкидала пропозиції українців щодо створення ще одного Легіону. Вже через місяць після сформування українські курені і сотні билися на карпатських перевалах, у жовтні 1914 р. брали участь у наступі на Дрогобич і Стрий, згодом знову боронилися на Бескидах.

Виходячи з проголошених визвольних концепції Головної Української Ради і досвіду сокільсько-січових пластових товариств, військово-політичний провід Українських Січових Стрільців у особі Бойової Управи й командування Легіону усвідомлювало необхідність активізації вишкільної та політико-виховної роботи серед вояків. Зрозуміло, що форми і методи цієї роботи постійно удосконалювалися.

Важливо зауважити, що для організації військового вишколу і проведення виховної роботи Легіон мав достатньо підготовлених фахівців - запасних старшини австрійської армії. За підрахунками відомого письменника й діяча Бойової Управи старшин УСС Осипа Назарука, частка української інтелігенції серед старшин і стрільців Легіону сягала 38% - тобто на стрілецьку сотню (близько 200 осіб) їх припадало 76. У Легіоні служили діячі українських партій, письменники й публіцисти, недавні редактори українських газет, педагоги і правники, студенти вузів і гімназисти старших класів[181, с. 41]. За два роки війни особовий склад Легіону (близько 2500 вояків) зазнав кардинальних змін. Якщо на початку війни частка інтелігенції у ньому становила 70-75%, то за час бойових дій вона суттєво зменшилася. У червні 1916 р. склад Легіону характеризувався такими даними. За освітою: письменних - 87,8% (два роки перед тим 100%), учнів гімназій, середніх шкіл і семінарій нараховувалося 21,8%, студентів вищих шкіл - 7%, народних вчителів - 1,6%, правників - 1,6%, хліборобів - 26,5% (останні в Галичині становили 94%). О.Назарук наводить цікаві дані й щодо віку січовиків. Виявляється, що 71% стрільців і старшин мали 19-23 роки [181, с.142-143].

Командування адекватно реагувало на зміни у середовищі поборовців певними заходами у військовому вишколі та патріотичному вихованні, посилювало освітню діяльність, організовувало курси для неписьменних і малописьменних у запільних частинах, Коші і Вишколі, які існували й пізніше - у складі 1-ї бригади УСС Галицької армії до кінця українсько-польської війни. З урахуванням ситуації змінювалися форми й методи вишкільної та виховної роботи.

У бесідах акцентувалося, що Росія, яка розпочала війну вторгненням на українські землі Галичини, є "тюрмою народів", гнобителем України. "Від віків царський деспотизм працював, щоби світ забув про існування українців, - підкреслювалося в одній з брошур того часу. - В нашій Галичині послідніми часами Росія стала бачити величезну небезпеку для свого панування над Україною ... Адже галичани стали тим огнищем, з якого світло стало будити закордонних братів до національної свідомості" [87, с. 16]. У пропаганді суттєве місце належало поширенню ідеї соборності України. "Нема сьогодні австрійської і російської України, є лише одинока Україна, що ціла жде визволення з-під ярма", - наголошував створений у Львові на початку війни емігрантами з Наддніпрянщини міжпартійний Союз Визволення України [25, 4 квіт.].

На фронті січовим стрільцям нерідко протистояли й українці-наддніпрянці в шинелях царської армії. Ця обставина сприймалася галичанами як національна трагедія. Нерідко з протилежних окопів, особливо у період позиційної війни, лунали однакові українські пісні. Полонених наддніпрянців січовики приймали як братів, що не з своєї волі потрапили у воєнний вир. Колишній стрілець М.Гузар згадував, як до командира сотні Д.Вітовського якраз на Святий вечір 1915 р. привели шістьох полонених, як виявилося, українців. Сотник запросив із своїми стрільцями до столу і в промові сказав: "Вірю, що так, як сьогодні, ми засіли до Свят-вечері з нашими братами з-над Дніпра, може, вже в недалекій будуччині засядемо до Свят-вечері як один великий Український народ у своїй вільній державі, Соборній, Самостійній Україні" [54, с.135]. Ідея соборності українських земель була пріоритетною в роботі як Легіону УСС, так і в УГА. "Ми не тільки жовніри, але й будучі горожани Великої Самостійної України, - писали у квітні 1915 р. в листі до Управи СВУ стрільці і старшини сотні Д.Вітовського - Велика історична ідея перестала бути для нас лише переконанням, вона вросла в характер і душі наші, перейшла в діло..." [24, 24 квіт.].

Ідея визвольних змагань за незалежність України підіймала українство на героїчні подвиги, з-поміж яких найяскравішою була битва січовиків на горі Маківці 1-2 травня 1915 р. Відразу після битви командир австрійської 55-ї піхотної дивізії генерал Фляйшман, якому підпорядковувався Легіон, у спеціальному наказі, зокрема, писав: "Українські стрільці двічі рішили бій в нашу користь. Вони можуть гордо глядіти на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хороших діл та золотий лавровий листок в історії їхнього народу" [254, с. 33]. До речі, генерал неодноразово особисто вручав січовикам бойові нагороди [131, с. 307].

Так само завзято билися стрільці у подальших операціях - на Золотій Липі, горі Лисоні, берегах Стрипі в 1916-1917 рр. А навесні 1918 року вони здійснили похід у Наддніпрянську Україну, де провели також широкомасштабну ідеологічну і культурно-освітню роботу, про що відзначено у наступних розділах праці. Підсумовуючи внесок січового стрілецтва у теорію і практику українського військово-патріотичного виховання (а через Легіон УСС і 1-у бригаду УСС Галицької армії пройшло за роки визвольних змагань 1914-1920 більше як 20 тис. галичан), слід відзначити чотири важливих моменти: 1) Українські Січові Стрільці увібрали в себе найбільш свідому вишколену, освічену й обдаровану частину галицького суспільства, яка визначала обличчя військової частини; 2) Легіон часів світової війни, а потім - січовики бригади Галицької армії боролися за усамостійнення української нації, її соборну злуку; 3) Перебуваючи у складі австрійської армії, Легіон УСС був духом і зовнішніми ознаками національним українським військом із власним прапором, відзнаками, зберігав свою окремішність; 4) Січове стрілецтво шляхом активного широкомасштабного військового вишколу і патріотичного виховання створило загартований у визвольних боях новий тип українця, свідомого борця за Соборну Самостійну Україну.

2.2. Галицька армія – доби національно-визвольних змагань 1918-1920 рр.

Найбільшою заслугою січового стрілецтва перед українським народом стало переможне Першолистопадове 1918 року збройне повстання, відтак творення Західно-Української Народної Республіки та її Збройних Сил - Галицької армії. Власне січовики керували повстанням у Львові й на теренах краю, а згодом очолили армію, бойові групи, корпуси, бригади, полки. Січові частини стали, за слушним висловом І.Дурбака, "не тільки ядром, а гвардією Галицької армії", яка демонструвала на польському, більшовицькому, денікінському фронтах найвищу боєздатність[78, с.58]. Як бачимо, добре організована цілеспрямована виховна робота, яку проводили командування, Пресова Кватира, культурно-освітні інституції Легіону, та військовий вишкіл особового складу дали прекрасні результати. Вони послужили взірцем для розгортання військово-патріотичного виховання вояків Галицької армії. В процесі військового будівництва були створені референтури пропаганди в міністерстві, Начальній Команді Галицької армії, корпусах і бригадах. Засновано Преподобництво, Пресову Квартиру, Відділ Освіти, фронтовий театр, армійські газети. Найголовнішим спадком, який передали нащадкам січові стрільці, була глибока національна свідомість і патріотизм. Як писав Никифор Гірняк, "Українські Січові Стрільці мали ясно скристалізовану ідеологію українського воїна. Вона перейшла потім на полки Української Галицької армії… дала їм моральні сили до кінця видержати в війні проти сильнійших ворогів і винести з неї національну честь і вояцьку мораль українського лицаря" [34, с. 7]. Про це красномовно свідчить її історія.

Восени 1918 р. могутні хвилі національно-визвольного руху зруйнували клаптикову Австро-Угорську імперію. На її уламках утворилися незалежні держави Австрія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія і, в результаті Першолистопадового зриву, Західно-Українська Народна Республіка. На відміну від інших, молодій Українській державі з перших днів існування довелось відстоювати незалежність від агресії з боку сусідньої Польщі, яку посилено підтримувала Антанта. Вже в ході війни утворилися й загартувалися Збройні Сили республіки - Українська Галицька армія. 1 листопада 1918 р. її перші загони захопили владу у Львові й Галичині і передали її в руки Української Національної Ради, яка проголосила утворення Західно-Української Народної Республіки [56, с. 67-68].

Тим часом уже наприкінці 1 листопада поляки, які складали більшість населення Львова і мали добре організовані військові формації, швидко відійшли від шокового стану. Вони захопили південно-західну частину міста, відкрили пункти набору добровольців і оголосили мобілізацію. 5 листопада чисельність польських збройних сил у Львові становила більше 4 тис. бойовиків [96, с. 434]. Противнику вдалося перехопити ініціативу і розгорнути активні військові дії [154, с. 51-70].

Перший етап битви за Львів 1-5 листопада був по суті українцями програний. Силами прибулих до Львова січовиків (близько 1,5 тис.) новому командувачу полковникові Г.Коссаку вдалося стабілізувати ситуацію. 9 листопада його замінив полковник Г.Стефанів, згодом - генерал-хорунжий УНР, помер 1949 р. у Німеччині [120, с. 244-245]. З його приходом утворився працездатний штаб на чолі з отаманом С.Горуком, у діях війська встановилась організаційна єдність. Наступальні операції у південній і північній частинах Львова, які хоча й не досягли перелому, примусили противника припинити активні дії.

Після утворення 9 листопада уряду ЗУНР і у його складі Державного Секретаріату Військових Справ на чолі з полковником Д.Вітовським розпочалося організоване військове будівництво. Постановою Національної Ради було оголошено мобілізацію до війська вояків колишньої австрійської армії віком до 50 років та чоловіків 1883-1900 рр. народження. Територію республіки поділено на 3 військові області (Львів, Тернопіль, Станіславів) і 12 військових округів, затверджено текст військової присяги. Усвідомлюючи, що доля республіки і війни в цілому залежить від битви за Львів, уряд і військове командування намагалися стягнути до столиці якнайбільше військ, але запізнілі заходи виявилися неефективними [154, с. 70-75]. Поляки поступово нарощували сили. 20 листопада з Перемишля до Львова прибули ешелони з групи "Одсєч", що дозволило їм розпочати рішучий наступ. Під загрозою повного оточення полковник Стефанів віддав наказ 22 листопада залишити столицю. Перша битва Галицької армії скінчилася поразкою [292; 293; 294; 295; 296; 298].

На базі полку УСС виникли перші групи "Схід" підполковника М.Тарнавського і "Старе Село" - отамана О.Микитки. Вони стали зав'язком підльвівського фронту. Вже у листопаді утворено бойові групи "Рудки", "Хирів", "Щирець", "Наварія", "Крукеничі", "Південь", які утворили південне крило фронту. Тоді ж сокальська, угнівська, равська, белзька, яворівська і янівська групи утворили північне крило українського фронту. Невдовзі вони об'єднались у групу "Північ" під командуванням полковника В.Курмановича [154, с. 130-141].

Відчутну допомогу у створенні збройних сил ЗУНР надало керівництво УНР на чолі з С.Петлюрою. У Галицьку армію прибули козацький загін ім. Гонти, Козятинська стрілецька і гарматна бригади, кілька бойових літаків, а також зброя і боєприпаси. На посаду командувача армії прибув досвідчений генерал М.Омелянович-Павленко, а також генерал В.Генбачів, полковники Генерального штабу Є.Мишківський, М.Какурін та інші. На службу в Галицьку армію були прийняті також добре підготовлені офіцери австрійської армії, зокрема підполковники А.Кравс (згодом генерал, командир корпусу) і А.Шаманек, отамани А.Бізанц, В.Льобковіц, А.Ерлє, А.Вольф (згодом генерал, командир корпусу) та інші, які сумлінно служили українській справі [120: 43, с. 46-47].

Втрата Львова завдала дошкульного удару по міжнародному престижу ЗУНР, і її уряд постійно вимагав від командування армії визволити столицю. 27 грудня галицькі частини перейшли в наступ, захопили околиці Львова Сихів, Козельники, Пересенківку, увірвалися у Кривчиці. Але сильним контрударом поляки змусили українців відступити. Невдалою виявилася і спроба визволити Львів 11-12 січня 1919 р. На фронті встановилася рівновага сил, і війна набрала позиційного характеру. Оперативну паузу НКГА використало для реорганізації Галицької армії.

Ініціатором став начальник її штабу полковник Є.Мишківський. Він вважався прихильником маневреної війни й висунув оригінальні ідеї. Основною оперативно-тактичною одиницею в структурі збройних сил впровадив піхотну бригаду, насичену кіннотою, артилерією, технічними родами військ з кількістю вояків близько 6-8 тисяч. Бригада мала 3-4 курені або два полки піхоти і гарматний полк. Курінь складався з трьох піхотних і скорострільної сотень, загалом мав 1280 стрільців і старшин. Чотири бригади складали стрілецький корпус - найвище оперативне об'єднання Галицької армії. Отже, були сформовані 3 стрілецькі корпуси, 12 бригад і стільки ж гарматних полків, спеціальні підрозділи [154, с. 144]. В січні-лютому 1919 р. УГА перетворилася у поважну бойову силу, що нараховувала близько 60 тисяч бійців, з добре забезпеченим запіллям, з передовими концепціями щодо організації і ведення бойових дій.

У ході реорганізації удосконалена структура Військового секретаріату, Начальної Команди, Окружних військових команд, а війська були реформовані докорінним чином. 1-й галицький корпус склали новоутворені 5-а Сокальська, 6-а Равська, 9-а Угнівська і 10-а Янівська бригади. Його командиром призначено підполковника УСС О.Микитку (згодом генерал-хорунжий, загинув в катівнях ЧК у Москві 1920 р.) [120, с.192-193].

2-й галицький корпус очолив полковник М.Тарнавський (згодом генерал-четар, командувач УГА, помер 1938 р. у Львові) [120, с. 248-250]. До складу корпусу входили: 1-а бригада Українських Січових Стрільців, 2-а Коломийська, 3-я Бережанська і 4-а Золочівська бригади.

Найчисленнішим був 3-й галицький корпус полковника Г.Коссака (розстріляний у Москві 1939 р.). До корпусу входили бригади: 7-а Львівська, 8-а Самбірська, 11-а Стрийська, 1-а Гірська. Зважаючи на гостру нестачу командних кадрів, полковник Д.Вітовський вже у листопаді заснував старшинські школи у Коломиї, Золочеві, Самборі, згодом у Чорткові, які за короткий час підготували більш як 300 старшин.

Син Каменяра сотник П.Франко став засновником летунських частин УГА. Він був призначений референтом авіації і командиром першого авіазагону в Красне, який обслуговував 1 і 2-й галицькі корпуси [56, с. 93-96]. Крім названих в УГА були засновані гарматні полки, кінні і панцирні частини, підрозділи зв'язку, саперів, санітарні, інтендатські, залізничні, обозництво та інші допоміжні формації. Реорганізація армії безперечно підвищила її боєздатність, про що свідчила наступальна Вовчухівська операція (17 лютого- 19 березня 1919 р.).

До середини травня 1919 р. на фронті тривало затишшя. Варшава використала його, щоб перекинути з Франції 60-тисячну польську армію генерала Ю.Галлера на Галицький фронт, розгромити УГА і повністю зайняти Галичину й Волинь [90, с. 41; 290; с. 60-80; 294, с. 210-220]. Офензива польських військ розпочалась ударом 14 травня на півночі. Наступного дня могутнє 25-тисячне угруповання завдало сильного удару по обороні 3-го корпусу [94, с. 213-214]. До кінця травня поляки витіснили УГА у південно-східні повіти Галичини. Армія була знекровлена, морально пригнічена, але не переможена, про що свідчила її Чортківська операція.

Під командуванням нового командувача УГА - генерала О.Греківа було здійснено останню операцію у польсько-українській війні, яка увійшла в історію як Чортківська (8-28 червня 1919 р.). Несподівано для поляків корпус М.Тарнавського захопив Чортків, розгромив частини дивізії полковника В.Сікорського (пізніше генерала, прем'єра Польщі, загинув 1943 р.). Галицька армія успішно вийшла на лінію Броди-Золочів-Перемишляни-Ходорів-Галич. Польський фронт затріщав. Сюди терміново 23 червня прибув Ю.Пілсудський [92, с. 247]. Протягом кількох днів він підтягнув свіжі сили і організував новий наступ. У середині липня Галицька армія була відкинута за Збруч. Українсько-польська війна закінчилася втратою незалежності ЗУНР [157, с. 293; 294; 301].

За Збручем 40-тисячна Галицька армія об'єдналася з Армією УНР С.Петлюри і взяла участь у знаменній Київській наступальній операції. Її корпуси очистили від більшовицьких військ майже все Правобережжя і 31 серпня увійшли в Київ. Та довелося вступити у бойові дії ще й з військами генерала Денікіна. Восени 1919 р. боями на два фронти і масовою епідемією тифу (яка вивела з ладу близько 15 тис. вояків) армія була доведена до катастрофи. Уряд ЗУНР емігрував до Австрії, і, щоб врятувати знекровлену армію, її командувач генерал М.Тарнавський уклав перемир'я з командуванням Добрармії. А коли війська більшовицької 14-ї армії вступили в район дислокації УГА, створений ревком уклав угоду з червоними. Таким чином, армія зберігала автономію і після реорганізації у три бригади виступила на польський фронт. Але 23 квітня 1920 р. дві бригади кинули фронт і зробили спробу приєднатись до Армії УНР на півдні України. 25 квітня польські війська перейшли у наступ, розгромили частини 12-ї армії червоних і оточили частини галичан.

Остання сторінка історії Галицької армії виявилася найтрагічнішою. Більшість січовиків із фронтових частин ЧУГА (близько 15 тис. старшин і стрільців) було кинуто поляками у жахливі табори Ланцут, Пикуличі, Домб'є, Шипйорно, Тухолі, звідки повернулося лише кілька тисяч[121, с. 9]. Близько 11 тис. галицьких вояків запілля, які залишилися на захопленій більшовиками території, були репресовані. Більшість з них розстріляли у катівнях одеської і київської ЧК, частину вивезено до підмосковного концтабору Кожухів або ж скеровано до робітничих таборів Казані. Згодом там було сформовано кілька галицьких батальйонів і перекинуто на польський фронт (більше двох тисяч стрільців і старшин) [157, с.312].

Близько тисячі старшин і стрільців УГА на чолі з генералом А.Кравсом пробилися з боями через Карпати до Чехословаччини, де існували табори інтернованих. Користуючись прихильністю президента Масарика, а також моральною і матеріальною підтримкою екзильного уряду ЗУНР, галичани зберегли армійські структури і порядок, розгорнули широку вишкільну й культурно-освітницьку роботу в тамтешніх таборах і робітничих сотнях (Чоп, Ужгород та ін.) [157, с. 320-340; 158, с. 46].

На всіх етапах військового будівництва, бойових дій Галицької армії головна увага командування і виховних структур була скерована на формування високих морально-бойових якостей особового складу, насамперед піднесення національної свідомості, почуття патріотизму. "Армія - окраса держави і нації, - наголошував 1918 р. Михайло Грушевський, - її особовий склад несе почесну варту і тому повинен перейнятися щирим, серйозним ставленням до держави, її демократичних, соціальних і національних завдань... боронити найвищі народні досягнення своєю кров'ю" [51, с. 49]. Загальними принципами виховної роботи в Галицькій армії були: ідейна спрямованість, формування національної свідомості, виховання в дусі патріотизму, вірності ЗУНР, українському народові, військовій присязі; єдність військового вишколу і виховання, що є складовими єдиного процесу формування високих морально-бойових якостей вояків; виховання на героїчному минулому українського народу і бойових традиціях руських дружин і козацтва, досягненнях національної культури і мистецтва.

Один з теоретиків виховання українського вояцтва, керівник історичного відділу Пресової Квартири НКГА Микола Євшан-Федюшка у праці "Національне виховання" виклав загальну концепцію процесу і конкретні завдання. Основним його постулатом було: "Українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь". Цей метод широко застосовувався у Галицькій армії. При НКГА засновано низку відповідних структур, зокрема фронтовий театр, оркестр під керівництвом Михайла Гайворонського; велику просвітню роботу вела Пресова Квартира та її Відділ освіти. Виступи театральних і хорових колективів перед стрільцями і старшинами Галицької армії стали нормою духовного життя війська. Незважаючи на складні морально-побутові умови воєнного лихоліття, стрільці залучалися до пізнання творів національної культури, мистецтв [205, 26 берез.].

З величезним ентузіазмом і патріотичним піднесенням воїни армії сприйняли виступи у Станіславові всесвітньо відомої Української республіканської капели під керівництвом Олександра Кошиця, яка під загрозою більшовицької окупації від'їжджала в Західну Європу й Америку. 15 квітня 1919 р. в міському театрі хорова капела О.Кошиця дала спеціальний концерт для воїнів Галицької армії, після закінчення якого отаман Т.Рожанковський висловив щиру подяку "за цей високий під'єм духа, який викликала Ваша пречудова пісня в грудях нашого молодого війська" [205, 18 квіт.].

Ще у липні 1917 р. з нагоди повалення царизму в Росії і утворення Центральної Ради в Україні, висловлюючи думку галицького стрілецтва, один з його ідеологів Микола Угрин-Безгрішний писав: "Кров пролита не пішла даром. Повалили наші брати кровавого царя, знищили тюрму народів і воскресла Україна! І сьогодні знає про Україну весь світ..." [266, с. 135-136]. Галицька армія виховувалася на засадах соборності України від самого свого народження. Відтак, у зв'язку з проголошенням ухвали Національної Ради від 3 січня 1919 р. про злуку з УНР військовий міністр полковник Д.Вітовський звернувся до військ з Універсалом, у якому відзначав: "Жовніри! Після чотирьох з половиною років муки, ридання і жалоби сповнилась народна воля! Зі сльозами радості сповіщаємо вам велике слово: вчора впав кордон між українськими землями і від вчора ми всі вже громадяни великої Народної Республіки"[57, с. 127-129]. У ті ж дні армійська газета "Стрілець" опублікувала відозву уряду до народу і армії ЗУНР: "У всіх закутках України нарід вірить, що настане година, коли обіймуться в радості всі поділені українські землі Володимира Великого, Романа Великого, короля Данила і Льва…"[231, 1 січ.].

Як у обороні незалежності своєї держави у битвах з військами Польщі, так і в звитягах на Правобережжі проти більшовицьких і денікінських військ вояки Галицької армії й напівгалицького Окремого корпусу Січових Стрільців полковника Євгена Коновальця виявили високі морально-бойові якості. "З хвилею переходу Галицької армії за Збруч перший раз появилася на Україні, - писав активний учасник тих подій отаман Осип Левицький, - українська найбільша, зорганізована, правильна військова сила (90 правдивих тисяч), збудована на європейських військових основах, міцна національним патріотичним духом та карністю, свідома своєї цілі та завдання" [150, с. 49].

Варто зауважити, що галицьким воїнам було нелегко залишати рідний край на поталу ворогові, коли руки ще могли тримати кріс. Урядові ЗУНР важко приймалося рішення про відступ за Збруч, зокрема президентові Є.Петрушевичу, командуванню Галицької армії.

Однак і за Збручем галицькі старшини і стрільці демонстрували високий бойовий вишкіл, мужність і самопожертву. Вони відзначалися високою дисципліною, порядністю, глибокою національною свідомістю, завоювавши тим самим велику повагу в місцевого населення. Осип Левицький згадував, як у містечку Вербівці на Вінничині, де деякий час стояла сотня поручника Миколи Капусти, селяни говорили про галичан: "Вони варті, щоб їх обсипати золотом: відколи у містечку, тут і спокій, і безпечно, і справедливо" (зауважимо, це було в часи розгулу на Правобережжі десятків повстанських загонів, які не раз виявлялися звичайними бандами). Коли до Літина прибув із залогою поручник Омелян Колодницький, то за короткий час не тільки в місті, але й усьому повіті запанували порядок і спокій. Вдячне населення відкрило за власні кошти стрілецьку лічницю на 200 місць, організувало догляд за хворими і пораненими. У відповідь на відклик галицької залоги до командарма, генерала Тарнавського прибула делегація з Літина. "Ми тільки й зазнали спокою за час перебування цеї команди", - заявляли вони й просили залишити О.Колодницького зі стрільцями, адже, відзначали літинці, "це рішає про життя наше, наших жінок і дітей" [150, с. 61-62]. (Поручник О.Колодницький з групою 150 галицьких старшин, в'язнів підмосковного концтабору Кожухів, у серпні 1920 р. був страчений на Соловках більшовицькою ЧК) [57, с. 312].

Загалом УГА виявилася найчисленішою і національно сконсолідованою українською військовою формацією першої половини ХХ ст., яка без втручання Антанти, ймовірно, могла би захистити рідні терени як від польських легіоністів, так і більшовицької експансії. І цьому насамперед сприяв високий національно-патріотичний обов'язок і достатній військовий вишкіл старшин і стрільців.

3.1. Командири Галицької армії

Історія воєн назагал і досвід Першої світової війни зокрема переконливо засвідчили, що успіх бойової діяльності війська залежить насамперед від командного складу армії, фахової підготовки, освіченості й досвіду командирів усіх ступенів, їх особистих якостей як вихователів і наставників. Згадані чинники завжди були визначальними в кадровій політиці Начальної Команди Галицької Армії. В основу діяльності її персонального відділу покладено принципи, висловлені навесні 1918 р. головою Центральної Ради Михайлом Грушевським: "Треба, щоб кадрова старшина складалася з елементів ідейних, культурних, інтелігентних ..., щоб при формально твердій дисципліні і субординації армія мала дійсно демократичний характер по суті, щоб побут козака чи старшини у війську мав характер громадянського виховання і демократичної культури... Бо від цього залежить вся дальша доля нашої держави, нашої нації, нашої культури, демократичних і соціальних здобутків трудящих мас" [51, с. 50].

Перші командири, які стояли у витоків Галицької армії, цілком відповідали цим вимогам. Глибокими національними почуттями, освіченістю, високими особистими якостями й досвідом війни володіли полковники В.Вітовський, Г.Коссак, Г.Стефанів, отамани С.Горук, Н.Гірняк, О.Букшований, сотники З.Носковський, П.Франко, Б.Білинкевич, Б.Гнатевич та ін. [43, с.72; 156, с.7-54]. Вони прийшли здебільшого з Легіону УСС, незначну частку в Галицькій Армії становили також офіцери-українці австрійської армії.

Взірцем для кожного командира Галицької армії був її перший командант Д.Вітовський. "Полковник Дмитро Вітовський блискуче виконав завдання, доручене йому львівською делегацією УНРади і УГВКомісаріятом, до якого його покликано, як єдиного відповідального команданта, - писав С.Ріпецький. - Він виконав листопадовий переворот. І це було те конкретне історичне завдання, яке було ділом його організаторських здібностей, знаменитої політичної орієнтації та революційної мужності, а яке він доконав у відповідний час тими слабими силами, які він мав у диспозиції. Ніхто з тодішніх старшин, зокрема із членів УГВКомісаріяту, не надавався на це становище краще, як Вітовський, духовний провідник УССтрілецтва та один з найкращих його старшин" [207, с. 49].

Але вже в листопаді-грудні 1918 р., у зв'язку з мобілізацією і бурхливим зростанням чисельності Галицької армії, виявився серйозний брак командних кадрів. Відсутність в армії вищих і штабних старшин вдалося заповнити через запрошення на службу добровольців - насамперед німців, здебільшого уродженців Галичини, або тих, які служили на теренах Галичини. У нагоді стала Збірна станиця Галицької армії у Відні під керівництвом сотника Д.Катамая. Створена для зосередження та переправки галичан, колишніх вояків австрійської армії, з італійського, сербського та албанського фронтів, а також військовополонених з Італії, вона стала вербувальним пунктом. Лише за грудень 1918 - січень 1919 р. станиця відправила до Галичини близько 31 тис. українських стрільців і 389 старшин і, окрім того, 98 старших офіцерів-німців, австрійців і чехів, які добровільно зголосилися на службу до Галицької армії [222, Арк. 4]. Ці добровольці (принаймні переважна більшість з них) сумлінно служили Україні й виявилися вправними командирами й начальниками. Зокрема очолювали корпуси, бригади, їх штаби, служили у НКГА генерали А.Кравс і Г.Ціріц, полковники А.Вольф, А.Шаманек, підполковники А.Бізанц, Ф.Льонер, А.Льобковіц та ін. [43, с. 74-75].

Зважаючи на серйозний брак командирів, насамперед ланки сотня-чета, полковник Д.Вітовський надіслав наприкінці листопада 1918 р. до Окружних Військових Команд розроблену начальником персонального відділу ДСВС отаманом С.Горуком директиву про заснування в Золочеві, Коломиї, Самборі (пізніше - у Чорткові) піхотних старшинських шкіл і у Станіславові артилерійської з трьохмісячним курсом навчання. До них приймалися стрільці й підстаршини фронтових частин і запілля віком 18-24 роки, які мали середню освіту. Крім того, особлива увага зверталася на такі важливі для командира особисті якості, як національна свідомість, дисциплінованість тощо [154, с. 166-167]. Водночас засновувались і підстаршинські школи: у Стрию, Тернополі та інших містах.

Слід відзначити, що згідно з розпорядженням ДСВС від 4 квітня 1919 р. (з огляду на воєнні обставини) первинне старшинське звання - хорунжий - могло присвоюватись стрільцеві без закінчення школи - за внеском командирів фронтових частин або окружних військових командирів за умов наявності загальної освіти не нижче 6 класів середньої школи, стажу перебування на фронті не менше 6 місяців й ухвали-рекомендації старшинських зборів (не менше 12 осіб) [22, Ч. 9. С. 4].

Усвідомлюючи важливість якісного вишколу, військове міністерство та НКГА укомплектували школи найкращими старшинами, фахівцями військової справи, котрим довелося ще й творити україномовні військові посібники та впроваджувати національну термінологію. На перших порах орієнтувалися на австрійську систему й методику навчання, статути й правильники. У короткий термін галицькі старшинські школи спільними зусиллями перетворилися в елітні підрозділи УГА, а їх курсанти відзначалися національною свідомістю, інтелігентністю й високою дисципліною. Розглянемо діяльність кількох з них.

На початку грудня 1918 р. однією з перших у Галицькій армії було засновано піхотну старшинську школу в Коломиї. Її начальником призначили досвідченого офіцера австрійської армії отамана Ф.Рімаля. До школи зараховано 120 курсантів, здебільшого фронтовиків з освітою старших класів гімназії. Ці курсанти склали три навчальні чети. Завдяки наполегливій, цілеспрямованій виховній і вишкільній праці командного і викладацького складу Коломийська школа стала найкращою в армії й була гордістю місцевої залоги. Її курсанти завжди складали почесну варту для зустрічей командарма генерала Омеляновича-Павленка, французької місії, а також для участі в урочистих відправах на Різдво і Великдень. Коломийська школа мала добрий курсантський хор, який часто виступав з концертами для жителів Коломиї, бібліотеку, читальню [174, с. 260-261]. Перший випуск цієї школи відбувся на початку травня 1919 р. Після іспитів курсантам присвоїли звання хорунжих і підхорунжих [257, с. 146-147].

Відомою в армії добре поставленим виховним процесом і вишколом була заснована на початку січня 1919 р. піхотна старшинська школа в Золочеві. Завдяки старанням її вдалого начальника отамана Й.Фещука, а також викладачів і командирів школа розмістилася в казармах колишнього австрійського піхотного полку й мала чудову матеріально-технічну базу. Серед її 100 курсантів були галичани, холмщаки, волиняки, наддніпрянці та євреї, а також 28 стрільців з Легіону УСС. Подібно іншим, програма навчання в цій школі була напруженою: включала тактику, вогневу (вивчення різної зброї і стрільби), інженерну, санітарну, фізичну підготовку, топографію, армійські статути тощо. Крім того, курсантам читалися лекції з історії України, краєзнавства, військового права. Школа мала добру бібліотеку, забезпечувалася армійськими часописами, її драматичний гурток і хор часто виступали перед місцевими жителями. "Школа брала участь у всіх церковних відправленнях, національних торжествах, як, наприклад, Свято злуки українських земель, яке відбулося 5 січня 1919 р., - писав М.Островерха. - Школа пройшла у параднім поході вулицями міста" [92, с. 262-264]. Випускники школи поповнювали частини Першого галицького корпусу.

У грудні 1918 р. засновано також старшинську школу артилерії у Станіславові. Потреба в артилерійських командирах була надзвичайно гострою: в австрійській армії майже не було командирів-українців, а у процесі військового будівництва в Галицькій армії було сформовано 60 гарматних батарей у 14 полках. Школа, яку очолив отаман С.Лещій, розмістилася на добрій базі колишнього австрійського гарматного полку і прийняла для вишколу 42 курсантів. Командування школи дбало як про добрий вишкіл, так і про виховання високоідейних, дисциплінованих, вірних присязі старшин. Школа брала участь у всіх урочистостях, які відбувалися в тимчасовій столиці ЗУНР, зокрема у різних парадах і дефілядах. Її курсанти складали почесну варту з нагоди приїзду Головного Отамана С.Петлюри, інших високих гостей уряду. Слід відзначити, що серед курсантів школи були Володимир Кубійович, згодом видатний вчений, громадсько-політичний діяч, головний редактор багатотомної Енциклопедії українознавства, Мирон Зарицький - пізніше професор математики Львівського університету, дійсний член НТШ [226, с. 268-270].

За підрахунками колишнього хорунжого УГА С.Кульчицького, за січень-травень 1919 р. сім старшинських шкіл Галицької армії підготували й випустили 440 старшин, ще 180 курсантів не закінчили навчання у зв'язку з воєнними обставинами [86, с. 272]. Навесні 1919 р. армія налічувала 1412 старшин [139, с. 119].

Присвоєння чергових військових звань завжди було стимулом і заохоченням для командного складу. Крім того, піднесення в ранзі надавало командирові авторитету й збільшувало арсенал його прав, зокрема дисциплінарних, що було важливим виховним фактором. Уряд ЗУНР і військове відомство не повторили фатальної помилки Центральної Ради і УНР, які скасували військові звання під час створення нової української армії, що привело до масового відпливу кількох десятків досвідчених генералів і сотень офіцерів з української армії до денікінської.

Від часу заснування Галицької армії Національна Рада схвалила старшинські звання (відповідно до нинішньої Армії України): хорунжий (молодший лейтенант), четар (лейтенант), поручник (старший лейтенант), сотник (капітан), отаман (майор), підполковник, полковник, генерал-четар (генерал-майор), генерал-поручник (генерал-лейтенант) і генерал-сотник (генерал-полковник). Відповідно встановлено термін служби у званні, зокрема розпорядженням ДСВС від 16 січня 1919 р. у період війни він становив: для хорунжого - 6 місяців, четаря - півтора, поручника - два роки, сотника - три роки, отамана і підполковника - один рік. Але, як зазначалося у згаданому розпорядженні, "за спеціальні заслуги і здібності допускається підвищення поза чергою" [22, Ч. 5. С. 7].

Вістник ДСВС регулярно публікував накази військового міністра про присвоєння чергових військових звань. Зокрема за період українсько-польської війни було видано щонайменше 11 наказів, якими здійснено близько 3500 відвищень у званнях [154, с. 112]. Лише одним наказом від 1 березня 1919 р. були підвищені у званнях 480 старшин, з них звання полковника отримали А.Варивода, В.Курманович і М.Тарнавський [17, Ч. 8. С. 6]. Позачергове присвоєння звань, безперечно, сприяло вихованню у старшин морально-бойових якостей і нерідко використовувалося як стимулюючий фактор у кадровій політиці. Зокрема за блискучі успіхи в Чортківській наступальній операції 44 командири отримали позачергові звання, причому генерал О.Греков - генерал-поручника, полковники А.Кравс, М.Тарнавський - генерал-четаря, полковниками стали О.Микитка, А.Шаманек, А.Вольф, С.Чмелик, К.Тернова [22, Ч. 13. С. 1].

Водночас слід зауважити, що уряду й керівництву Збройних Сил ЗУНР не вдалося уникнути недоліків у кадровій політиці. Особливо порівняно зі станом у війську Польщі. Зокрема на 1 червня 1919 р., наприкінці війни, у 100-тисячній Галицькій армії не було жодного українського генерала, корпусами командували полковники, а бригадами навіть отамани (майори), у польській же корпусами, дивізіями, бригадами й деякими групами командували досвідчені генерали (всього навесні 1919 р. - 16 осіб). Загальноприйнята норма в той час - один генерал на 3 тис. війська. Підрозділами, які часто вирішували долю бою, куренями, сотнями, четами в УГА командували здебільшого старшини - від хорунжого до сотника. Всього Галицька армія навесні 1919 р. на більш як 100 тис. (за деякими даними 120 тис.) бійців мала 1412 старшин усіх рангів. З огляду на потреби боєздатної армії цього було замало - один старшина (часто з військовою підготовкою в обсязі старшинської школи періоду війни) на 80-90 стрільців, при нормі один офіцер на 20-30 солдатів, як було у польській, російській, німецькій арміях. Недостатньо використовувалася практика присвоєння військових звань і підвищень у ранзі [154, c. 197-206, 392-394].

У зв'язку з важким економічним становищем у країні, зокрема відсутністю продовольства для населення, розпорядженням ДСВС від 9 березня 1919 р. сім'ям старшинського складу призначалася щомісячна виплата (залежно від військових рангів) від 20 до 400 корон [22, Ч. 13. С. 1]. Наступного дня вийшла ухвала, згідно з якою впроваджено видачу продовольчого пайка сім'ям старшин і довголітніх підстаршин за нормою (на особу в день по 200 г борошна, крупи, 150 г м'яса, 500 г картоплі та ін.) [22, Ч. 9. С. 6]. Ці заходи також позитивно позначалися на моральному стані командного складу, який вирішував долю битв.

Керівництво Галицької армії постійно навчало командирів, що вишкіл і виховання - це єдиний процес. Особливо це стосувалося запасних полків і куренів, частин другого ешелону й запілля, які безпосередньо підпорядковувалися військовому міністерству. У розпорядженні ДСВС від 11 березня 1919 р. наголошувалося: "Безупинним вишколом і наукою про велику ціль і завданя української нації треба українського вояка піднести і скріпити в його характерности. Коли це повториться при кожній нагоді: на годинах науки, на перервах вишколу, принагідно при роздачі приказів старшинами і підстаршинами, в недужні, у відділах виздоровців, в лічницях; коли се будуть повторяти команданти, лікарі, сестри та духовники, то успіх напевно дасть себе ждати. При зрості моралі, духовної просвіти та почутя чести урядників зменшиться число і строгість кар. Методичне вишколення і виховування мужви є підставою карности" [22, Ч. 9. С. 5].

Виконуючий обов'язки військового міністра ЗУНР П.Бубела, звертаючись до командирів, слушно зауважував: "Старшини і підстаршини мусять всюди дати добрий примір. Остра військова карність і порядок у кожній справі під час виходу до вправ, праці і повороту, а також приписана віддача чести старшині - є мірилом внутрішньої вартости війська і поодинокого вояка. При вишколі мусить муштра йти в руку з вихованням. При кожній нагоді, особливо при видачі приказів треба їх лучити з собою" [22, Ч. 9. С. 6]. При всіх Окружних військових командах і під їх проводом засновано запасні полки й курені, у яких налагоджено навчальний процес. В основу військового вишколу й виховання молодого поповнення армії покладено традиції і досвід Легіону УСС.

Ще у січні 1915 р. завдяки наполегливим заходам Української Бойової Управи в Легіоні УСС засновано Кіш у кількості 250 стрільців під командуванням отамана Н.Гірняка для набору й вишколу новобранців, перебування виздоровців тощо. З листопада 1915 р. від нього відійшов як окрема частина Вишкіл, через котрий за час війни пройшло 9500 осіб [34, с. 78]. До речі, він діяв як Вишкіл 1-ї бригади УСС і впродовж українсько-польської війни 1918-1919 рр. Командування дбало, щоб Вишкіл був укомплектований найкращими старшинами. У різні періоди його очолювали майбутні командувачі УГА Г.Коссак і М.Тарнавський, у ньому проходили службу Д.Вітовський (згодом військовий міністр ЗУНР), К.Слюсарчук і В.Стафіняк (пізніше комбриги УГА), відомі старшини М.Волошин, С.Краснопера, В.Старосольський та інші.

У другій половині 1916 р. Вишкіл УСС перейшов у підпорядкування німецької армії. Цікаво, що його шефом став син кайзера Вільгельма II Оскар, який прихильно ставився до українців, часто відвідував Вишкіл, особисто керував тактичними навчаннями, допомагав у забезпечені Вишколу усім необхідним [225, с. 233]. Водночас у Трускавці засновано старшинську, а у Роздолі - підстаршинську школи УСС [158, с. 26-28]. До Вишколу прибули німецькі інструктори, які допомогли налагодити навчальний процес, насамперед на спецкурсах: мінометному, скорострільному, протихімічному. Головна увага зверталася на індивідуальну підготовку та дії у складі чети. Після закінчення курсу навчання маршові сотні вирушали на фронт. У складі Вишколу було 8 сотень по 180 стрільців у кожній.

Уже тоді, у роки Першої світової війни, вишкіл молодих бійців тісно ув'язувався з військово-патріотичним вихованням. Як уже згадувалося, при Вишколі діяла Пресова Кватира, курси рідної історії і географії, курси малописьменних, стрілецький хор і штатний оркестр, а також драматичний гурток. Велася активна ідеологічна і культурно-освітня робота, виховання національно свідомих борців за волю України. В одному з наказів по Вишколу (червень 1918 р.) Г.Коссак, його тодішній командир, закликав: "Стрільці! Нехай через весь час в українській державі руководить вами любов України і її населення, тверда воля служити Україні кождим словом, ділом і помишлєнієм, непохитна воля сповнити вповні вояцький і громадський обов'язок Українських Січових Стрільців!" [148, с. 60-61].

Слід згадати, що під час від'їзду з Наддніпрянщини в Буковину Вишкіл передав окремому загонові Січових Стрільців полковника Є.Коновальця, який діяв у складі Армії УНР, найкращих своїх старшин. Вони організували Вишкіл, взірцевий для Армії УНР, що став згодом корпусним (під командуванням полковника І.Чмоли). При ньому були засновані Пресова Кватира, газета "Стрілецька думка". За прикладом галичан у корпусі Січових Стрільців велася широкомасштабна культурно-освітня праця. Все це значною мірою спричинилося до того, що протягом усього періоду визвольних змагань корпус Є.Коновальця був найкращим формуванням в армії УНР. Це про нього казав В.Винниченко: "Таке військо трапляється раз на сотки літ!" [143, с. 45].

Отже, вже в листопаді-грудні 1918 р. при всіх 12 військових округах було засновано запасні полки й курені, як правило, на базі колишніх австрійських частин. Згідно з наказом військового міністра полковника Д.Вітовського від 13 листопада 1918 р. на Окружні Військові Команди було покладено мобілізацію і вишкіл новобранців. З цією метою у їхньому штаті створювалися запасні полки або курені піхоти та запасні гарматні полки. Зокрема у Коломиї готували поповнення два піхотних - 24-й ім. Петра Дорошенка і 36-й ім. Івана Мазепи запасні полки і гарматний запасний полк. Взірцевою організацією вишкільного процесу відзначався 24-й полк під командуванням досвідченого сотника Франца Тінкля (чеха за походженням), який підготував для фронту кілька гуцульських куренів. Цим куреням були притаманні особливо високі бойові якості. За ці заслуги Ф.Тінкля призначено командиром 2-ї Коломийської бригади [154, с. 21].

Як згадував колишній четар П.Мигович, при Стрийському ОВК діяв запасний курінь піхоти під командуванням отамана Івана Клюна. Начальний вишкіл тривав не менш як 4 тижні й здійснювався за широкою програмою, яка включала в себе тактику, вогневу та інженерну підготовку та інші диципліни. Заняття проходили протягом 10 годин щоденно, вдень - у полі, теоретичні ввечері - у казармі. У Вишколі панувала сувора дисципліна. Командир щоденно підводив підсумки занять зі старшинами, ставив нові завдання. Водночас було організовано культурно-освітню роботу. Стрільці мали змогу відвідувати читальню, різні концерти і вистави міського театру. Урочисто відзначалися державні і церковні свята. У ці дні відбувалися паради, дефіляди містом [172, с. 139].

Запасний полк піхоти ім. С.Петлюри у Тернополі мав чотири курені й гарматну батарею - понад тисячу новобранців. Під керівництвом його командира підполковника В.Федоровича організовано вишкіл і виховання молодих воїнів, створено добрі умови як для навчання та виховної роботи, так і для побуту. До нього часто навідувався командант Тернопільської ОВК Н.Гірняк, який ділився зі старшинами досвідом командування Кошом УСС [35, с. 13]. Командування запасного Кошу артилерії УГА в Золочеві знайшло можливість утворити термінологічну комісію для перекладу і складання підручників для вишколу артилеристів [30, с. 36].

Відзначаючи величезну роль командирів для створення нової української армії, М.Грушевський писав: "Як легко у нас зібрався великий і гарно заспіваний хор і - як виявилось трудно зладити добре дисциплінований курінь на оборону українських вольностей! Скільки у нас порядних або й добрих поетів, белетристів, публіцистів - як трудно знайти порядного командира" [51, с. 25-26].

Зважаючи на вирішальну роль командирів усіх ступенів у процесі вишколу й виховання українських вояків, командування Галицької армії постійно дбало про їх авторитет серед стрілецтва. Зокрема армійський часопис "Стрілець" часто публікував накази командувача, генерала М.Омеляновича-Павленка, у яких той оголошував подяки окремим командирам. Так, 25 квітня командувач оголосив "признання і подяку за бойові заслуги" командирові полку 7-ї Львівської бригади сотникові Р.Волощуку за успішний бій під Львовом [231, 25 квіт.]. У пресі відзначалися інші організатори виховної роботи, зокрема отаман Сень Горук, командир 3-ї Бережанської бригади. "Позірно строгий, педант у штабовій справі, постійно дбав про лад, завів великий порядок у бригаді, - писав про С.Горука сотник Є.Бородиєвич, - був розумним і товариським командиром" [8, с.13]. Впродовж 1919 р. у газеті "Стрілець" регулярно друкувалися біографічні нариси про командувачів і командирів корпусів Галицької Армії. Того ж року ці нариси вийшли окремою брошурою і були розповсюджені серед війська [82, с. 40].

До командного складу армії висувалися суворі вимоги - бути взірцем для вояків як на службі, так і поза нею. Особливо відзначався строгий, але справедливий командир третього корпусу полковник (згодом генерал) А.Кравс. Серед архівних документів зберігається чимало його наказів щодо поведінки старшин. "Можно часто зауважити, - писав А.Кравс у наказі від 17 квітня 1919 р., - що старшини в часі, котрі призначені на вишкіл мужви, на разі пополудні, сидять по гостинях та кав'ярнях! Це дуже зле впливає і деморалізує мужву. Старшина, котрий в часі муштри і занять буде ходити по місту, чи то сидіти в кав'ярні або гостині, буде сейчас притягнений до відповідальности" [184, Арк. 75]. Іншим наказом А.Кравс застерігав старшин, які "публічно уживають польську мову ..., коли національні почування так заострені і наш нарід знаходиться в стані кривавої розправи з поляками ... Легко представити собі, що думає мужва, коли бачить старшину на вулиці, як він, проходжуючись з полькою, голосно уживає польську мову". Але особливо нетерпимо А.Кравс ставився до старшин, які не піклувались підлеглими. "Якби вони совісно займалися життям-буттям підчинених їм стрільців, сповняли як слід свою службу, - то стрільці виконали б все, чого від них жадається" [184. Арк. 85]. Ще одним наказом командир попереджав старшин, які порушували наказ про сувору заборону тілесної кари до стрільців, що за уживання нагаїв їх буде притягнено до суворої відповідальності [184. Арк. 78].

Переважна більшість старшин сумлінно виконували свої обов'язки. Цьому сприяв їх високий культурний рівень і освіта. Невипадково із старшин Галицької армії вийшли талановиті діячі науки, культури і мистецтва, що своїм творчим доробком збагатили українську культуру: А.Баб'юк (М.Ірчан), В.Бобинський, Ю.Буцманюк, М.Гайворонський, М.Дацків, І.Іванець, П.Карманський, І.Карпинець, М.Козоріз, В.Кубійович, Л.Лепкий, А.Лотоцький, О.Назарук, Я.Пастернак, І.Рубчак, О.Сорохтей, Я.Струхманчук, Петро і Тарас Франко. Відомими громадсько-політичними й військовими діячами стали М.Баран, О.Букшований, С.Волинець, В.Галан, Н.Гірняк, Р.Дашкевич, Г.Коссак, О.Крілик, М.Заячківський, В.Кучабський, М.Сіяк, С.Федак, С.Шухевич, М.Яворський та інші. Безцінною спадщиною для нащадків стали військово-історичні твори В.Гнатевича, М.Гуцуляка, В.Галана, О.Думіна (А.Крезуба), М.Заклинського, О.Станіміра, О.Кузьми, О.Степанівни, Л.Шанковського, С.Шухевича, Р.Дашкевича, Н.Гірняка, І.Карпинця, В.Кучабського, І.Максимчука, М.Островерхи, Д.Паліїва, С.Ріпецького, П.Франка та ін. [15; 28; 30; 34; 35; 35; 58; 72; 74; 84; 103; 130; 174; 188; 192; 227; 230].

3.2. Пресова Квартира Начальної Команди

Організаційними й керівними органами військово-патріотичного виховання особового складу українських формацій Легіону УСС (у добу Першої світової війни) та Галицької армії (у період визвольних змагань 1918-1920 рр.) були: Пресові Квартири (або Кватира - в УСС). На відміну від Червоної армії, у збройних силах західних держав, відтак австрійської, до якої входив Легіон УСС, ніколи не було інституту політкомісарів - організаторів ідеологічної роботи й політичного виховання у військах. Але, як зауважував відомий галицький громадсько-політичний і військовий діяч Никифор Гірняк, "політичний характер організації УСС-ів вимагав планового ведення політичної усвідомленої праці серед Стрілецтва… Стрілець повинен був добре знати історію рідного народу та його змагання до волі у минулому й сучасному" [34, с. 24].

Для виховної роботи в Легіоні УСС та його структурних підрозділах - Коші і Вишколі фахівців було цілком достатньо. Після сформування Легіону УСС виявилося, що серед стрільців і старшин 38 відсотків інтелігенції, тобто у кожній сотні (зі штатом - 180 вояків) було майже 70 недавніх громадсько-політичних діячів, адвокатів, педагогів, письменників, журналістів, митців, студентів. Нерідко стрільцями і підстаршинами були люди з вищою освітою [34, с. 24-25]. Таким чином, у Легіоні УСС періоду Першої світової війни не бракувало вмілих організаторів виховної, ідеологічної та культурно-освітньої роботи й талановитих фахівців культури і мистецтва. Більшість з них продовжували свою діяльність у Пресовій Квартирі Галицької армії та інших виховних структурах.

Пресова Кватира УСС зародилася в коші, яким командував 30-літній педагог Рогатинської гімназії, що на Станіславівщині, глибоко освічений отаман Н.Гірняк і де, звичайно, були більш сприятливі умови. Її першими клітинами були насамперед заснований у березні 1915 р. хорунжим Л.Гринішаком стрілецький хор (30 співаків), який виступав перед січовиками та жителями Мукачева, де базувався кіш. Уже того місяця цей хор дав великий Шевченківський концерт у мукачівському замку. Хор січовиків також часто співав у міській церкві. "Від першої хвилини, як заспівав січовий хор, - писав О.Назарук, - публіка в церкві була немов заелектризована. Бо був це непросто концерт, інтересніший добрим ставленням публіки до нього, ніж не один Шевченківський концерт у Львові. Особливо співав знаменито "Отче наш", "Свят", "Буди ім'я Господнє" та "Вічна пам'ять". При тім усім треба було бачити, з якою вдячністю дивилися, особливо старі міщани й міщанки, на наших співаючих стрільців [181, с. 129].

Великою популярністю користувалася започаткована талановитим філологом С.Прідуном кошова бібліотека та її читальний зал періодичної преси. У її фондах були твори Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, а також книги з військової тематики, філософії, історії, журнали і газети різними мовами. "Читальня УСС-в збагатилася новою збіркою з Відня: закупами й дарами Союзу Визволення України. - доповідав Н.Гірняк у червні 1915 р. Президії Загальної Української Ради. - Мимо того і тепер ще не вистачає книжок, бо рух у читальні незвичайно великий" [146, с. 181]. Завдяки командуванню Коша та українських інституцій у Львові й Відні бібліотека постійно поповнювалася новими виданнями й забезпечувала комплектування похідних бібліотек для фронтових стрілецьких сотень. Багато стрільців носили у своїх наплечниках разом з набоями книжки.

Коли навесні 1915 р. на службу до Коша прибув з Відня відомий у Галичині громадсько-політичний діяч і журналіст О.Назарук, що став фронтовим кореспондентом і автором книги "Слідами Українських Січових Стрільців", то серед стрілецтва особливо пожвавилася ідеологічна робота. Визначною подією стало заснування так званого "Відчитного кружка", що став своєрідним суспільно-політичним лекторієм [248, с. 5].

Останньою складовою, що увійшла до Пресової Кватири, був прекрасний духовий оркестр Легіону УСС, організований композитором, 22-літнім випускником Львівського музичного інституту ім. М.Лисенка Михайлом Гайворонським, четарем сотні В.Дідушка. М.Гайворонський прибув з фронту і з великою енергією організував з допомогою отамана Гірняка й свого брата-музиканта Петра оркестр, до якого залучив 40 обдарованих стрільців. У репертуарі оркестру були гімни, народні і стрілецькі пісні, твори європейських композиторів-класиків [28, с. 12-14].

Нарешті, на початку квітня 1915 р. на базі Коша зусиллями Н.Гірняка, М.Саєвича, М.Угрина-Безгрішного та інших утворилася Пресова Кватира - центр духовного й культурного життя українського січового стрілецтва. Його програмою став знаменитий вислів Івана Франка: "Основою для виховного процесу в армії мають бути національні, культурні, духовні надбання нашого народу" [175, с. 204]. Обсяг і масштаби діяльності Пресової Кватири не вкладалися у назву, оскільки вона охоплювала різні сфери духовного життя: військову, ідеологічну, політичну, культурну і мистецьку. У своїх спогадах М.Угрин-Безгрішний підкреслював, що з Пресової Кватири "вийшли згодом всі інші культурно-освітні організації січового стрілецтва" [248, с. 3]. За висловом мистецтвознавця В.Витвицького, Пресова Кватира стала "кузнею мистецькї творчости" січовиків... У ній, як і в так званій Артистичній Горстці, створювалася сприятлива атмосфера, в якій з сірих стрілецьких рядів добувалися талановиті сили" [21, с. 358].

Пресова Кватира УСС організувала збір матеріалів і документів з історії Легіону, зокрема спогадів, літературно-публіцистичних творів, статистичних даних, фотографій і творів мистецтва на стрілецьку тематику. "Стрільці вже тоді тямили, - писав Л.Граничка, - що творять першу сторінку новішої української історії і що треба зберігати свої сліди, щоби потомки не стояли перед пустими сторінками нашої минувшини. Писалися дневники, повстала в Коші "Пресова Кватира", яка збирала всякі документи, робилися численні світлини, які й досі милують наше око славою минулого" [46, с. 13-14].

Як згадував працівник Пресової Кватири І.Іванець, уже на початку війни отаман Г.Коссак допоміг йому придбати фотоапарат. Саме І.Іванцю та Ю.Буцманюку, М.Угрину-Безгрішному і Т.Мойсейовичу завдячуємо сьогодні численними фотографіями січовиків. Зібрані І.Іванцем 900 фотографій, а також 2 тис. історичних пам'яток і мистецьких творів пропали в бою з більшовиками на Правобережжі в квітні 1920 р. І.Іванець загинув у концтаборі НКВС під Солікамськом у 1946 р. [287, с. 35-37].

Ефективною була видавнича діяльність Пресової Кватири. Наявність молодих письменників, журналістів дозволили налагодити у Легіоні декілька періодичних видань, що було унікальним явищем у тогочасній австрійській армії. Ці видання взимку 1914/1915 р. започаткував Р.Купчинський поетичним журналом "Новініана", улітку 1915 р. А.Лотоцький видає перший (з 40) номер часопису "Самохотник", узимку 1916 р. А.Баб'юк, Л.Лепкий спільно з іншими заснували журнал "Бомба", весною з'явився "Самопал". М.Угрин-Безгрішний з А.Лотоцьким налагодили видання Вістника Пресової Кватири, нарешті, з'являються поважні "Шляхи" і "Червона Калина" [123, с. 32-33].

Значне місце в діяльності Пресової Кватири зайняла стрілецька пісенна творчість. "Головними творцями стрілецьких пісень, - писав відомий мистецтвознавець В.Витвицький, - були три автори: Михайло Гайворонський, Роман Купчинський і Лев Лепкий. Гайворонський приніс з собою досить значну музичну підготовку, добуту в заліщицькій семінарії і в Музичному інституті у Львові, та деякий композиторський доробок... Купчинський і Лепкий вийшли з священицьких родин, в яких здавна культивувалося замилування до музики" [21, с. 359].

Вагомий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва, зокрема батального, та в увічнення бойової слави січового стрілецтва зробили військові художники Пресової Кватири. Надзвичайно плідно працював обдарований портретист Осип Курилас, який створив близько 200 портретів і картин безпосередньо на фронті [93, с. 121]. Він був також графіком-карикатуристом й ілюстрував майже всі видання Пресової Кватири. Поруч з ним творили недавні студенти Краківської академії мистецтв Ю.Назарак, О.Сорохтей, талановиті І.іванець, Ю.Буцманюк.

Безцінні для історії галицького стрілецтва твори талановитих митців прикрашали протягом трьох десятиліть зали львівських музеїв і картинних галерей, нагадуючи нащадкам про героїчне минуле українського народу, періоду визвольних змагань 1914-1920 рр. Але на початку серпня 1952 р. за ініціативою і під безпосереднім керівництвом перших осіб Львівського обкому та міськкому КП(б)У твори стрілецьких митців, присвячені історії стрілецтва, злочинно знищено. Було спалено майже 50 картин О.Куриласа, зокрема портрети Г.Коссака, С.Горука, О.Букшованого, Н.Гірняка, О.Левицького, Олени Степанівни та ін., батальні картини "Бій на Маківці", "Бій на Лисоні", "Бій на Сінній площі у Києві". Разом з ними знищено твори І.Іванця, Ю.Буцманюка, О.Назарука, С.Горука, Ю.Назарака — всього майже 2300 творів образотворчого мистецтва [213, с. 25].

Велике значення для виховання стрілецтва мали роботи фронтових фотографів - І.Іванця, Т.Мойсейовича, В.Оробця, Ю.Буцманюка, М.Угрина-Безгрішного, В.Яцури, І.Озаркевича, світлини яких експонувалися на військово-історичних виставках у Відні 1916 і Львові 1918 рр., публікувалися у стрілецьких виданнях [154; 155; 156; 159].

Особливою сторінкою в історії Пресової Кватири стала діяльність її працівників на Правобережжі навесні й улітку 1918 р. На місцеве населення особливо велике враження справляла стрілецька пісня. Через багато років Софія Тобілевич, дружина Карпенка-Карого, звертаючись до галичан, писала: "Знайте, що стрілецька ваша пісня не забулась і досі лунає у наших душах" [240, с. 39].

Неможливо обійти увагою і театральний гурток при Пресовій Кватирі, який став базою фронтової трупи, що стала основою, по суті, військового театру К.Рубчакової й базою фронтового театру НКГА. Біля його витоків були талановиті актори О.Гірняк, Л.Новіна-Розлуцький, Я.Гриневич, І.Рубчак, Е.Кохан, Є.Банах, Л.Лісевич та інші [158; с. 29].

Історики українського війська, і Легіону УСС зокрема, підкреслюють, що "завдяки Пресовій Кватирі Січові Стрільці здійснили великий прорив у національному житті, розбудили свідомість і вивільнили енергію українців Галичини в галузі культури, літератури, образотворчого мистецтва та музики" [33, с. 429].

Слід визнати, що під впливом ейфорії після швидкої і безкровної перемоги у Першолистопадовому 1918 р. зриву керівництво ЗУНР і командування українських військ не передбачали довготривалої війни з польськими збройними формуваннями в Галичині і з Польщею взагалі. Вони не вважали також за необхідне створення в армії, яка формувалася спочатку на принципах добровільності, спеціальних структур для організації і проведення виховної роботи. До того ж командування Галицької армії (зокрема генерал М.Омелянович-Павленко) відстоювало принцип аполітичної армії [150, с. 74]. Коли на початку листопада Легіон УСС прибув до Львова, склавши ядро створюваної Галицької армії, включився в затяжну битву за столицю, його Пресова Кватира розпалася, тим самим молоде українське військо позбавили важливого центру військово-патріотичного виховання особового складу.

У зв'язку з тим, що українсько-польська війна набирала затяжного характеру, ситуація вимагала загальної мобілізації населення і створення регулярної армії. Навесні 1919 р. її чисельність перевищила 100 тис. Настала необхідність мати структури і органи, скеровані на виховання у стрільців і старшин високих морально-бойових якостей. У складі Державного секретаріату військових справ (ДСВС) було створено відділи: пресовий, письменний і духівництва, а при Начальній Команді Галицької армії (НКГА) - відділ духівництва і Пресову Квартиру з відділами - організаційним, видавничим, інформаційним, історичним, вічевим, бібліотечним і театральним [154, с. 110, 126]. Відповідно в корпусах і бригадах створено референтури пропаганди й духівництва. На початку лютого 1919 р., коли завершилася реорганізація Галицької армії, сформовано досить чітку структуру органів виховної роботи у військах. Одночас розгортанню її широкої діяльності впродовж усієї війни заважав брак відповідних кадрів. На жаль, було втрачено дорогоцінний час і досвідчених працівників Пресової Кватири УСС.

Іван Іванець згадував з великим жалем, як він наприкінці 1919 р. особисто звертався до полковника Д.Вітовського з пропозицією негайно відродити Пресову Кватиру в тому ж складі, яка, маючи досвід діяльності у роки війни 1914-1918 рр., розгорнула б пропагандистську роботу, налагодила збір документів і матеріалів для заснування архіву УГА, пожвавила б культурно-освітню роботу серед стрілецтва. Але, погодившись із пропозицією І.Іванця, військове міністерство з конкретними діями забарилося, а в лютому 1919 р. Д.Вітовський відійшов з посади і наміри не були реалізовані. Коли ж створилася Пресова Квартира НКГА, досвідчені кадри вже були задіяні на фронті: Р.Купчинський очолював штаб стрілецького полку, Л.Лепкий - кінний відділ бригади УСС, В.Дзіковський загинув у боях, Ю.Буцманюк став референтом залізничної служби ДСВС, Н.Гірняк - командантом Тернопільської військової округи, М.Гайворонський - капельмейстером армії, А.Баб'юк - референтом преси бригади УСС. Майже ніхто з них не повернувся до новоствореної Пресової Квартири [92, с. 10].

І все ж, незважаючи на труднощі, Пресова Квартира Галицької армії розгорнула широкомасштабну діяльність і відіграла важливу роль у військово-патріотичному вихованні особового складу, у піднесенні національної свідомості як вояків, так і населення у місцях дислокування та бойових дій армії. Її першим керівником призначено сотника Івана Герасимовича, 42-річного уродженця Галича, відомого галицького педагога, журналіста, під час світової війни - старшину пропаганди кінної бригади. (Пізніше просвітянський діяч в Галичині, редактор журналу "Рідна школа", помер у Берліні 1942 р.). У листопаді 1919 р. І.Герасимовича замінив сотник Осип Левицький, недавній професор Станіславівської гімназії, окружний військовий командант у Бережанах. Для розгортання своєї діяльності Пресова Квартира Галицької Армії мала сім відділів: організаційний, видавничий, вічевий, історичний, інформаційний, бібліотечний і театральний. Кожен з них мав певну ділянку роботи і відповідну структуру [150; 151].

Організаційний відділ (керівник - четар І.Онищук). Його головним завданням була організація ідеологічної, культурно-освітньої роботи у всіх частинах армії - від корпусу до окремих підрозділів і установ, підтримування тісного зв'язку з місцевими культурно-освітніми структурами й закладами. Опрацьований сотником І.Герасимовичем Статут передбачав зміст, порядок, форми і методи праці у військах. Організаційному відділу підпорядковувались: Відділ освіти Етапу армії, бюро пропаганди корпусів, а також старшин освіти корпусів і бригад, які безпосередньо у військах організовували агітацію і пропаганду, лекторії з історії України, колективні читання часописів, курси для неписьменних та ін.

Видавничий відділ перш за все опікувався часописами Галицької армії - такими, як "Стрілець", "Козацький голос", який від листопада 1919 р. став органом Пресової Квартири, "Полева газета", "Пролом", "Стрілецький шлях", "Стрілецька вістка", "УСС" та іншими (Більш детально див. "Преса УГА"). За участю відомих літераторів В.Бобинського, Р.Заклинського, С.Масляка, а також І.Герасимовича відділ підготував власний календар "Український прапор" на 1920 р. (до нього увійшло багато спогадів, оповідань, поетичних творів і публіцистичних статей) [150; 151; 256].

Вічевий відділ, очолюваний А.Озарківом, колишнім учителем і здібним оратором, головну увагу зосереджував на праці серед населення, зокрема організовував віча з актуальних питань життя армії і держави. Так, 4 травня 1919 р. за участю майже 5 тис. вояків залоги і жителів Рогатина відбулося віче, на якому виступали К.Левицький, сотник В.Мечник, представники громадськості міста. 6 травня подібне віче організовано в Бурштині, де виступив також Начальний духовник НКГА о. А.Калята. На вічах нерідко приймались ухвали та заклики до населення [205, 11 трав.]. У ті ж дні відбулися великі віча в Коломиї і Чорткові. У Коломиї з доповіддю про становище на фронтах і прийнятний земельний закон виступив міністр І.Макух, який закликав учасників віча напружити зусилля для оборони Батьківщини [141. 13 трав.]. У ряді сіл і міст були проведені віча, спрямовані на боротьбу з дезертирством. Після переходу Збруча на вічевий відділ лягло особливе навантаження. Майже щоденно спільно з Відділом освіти його працівники проводили віча-мітинги, які справляли на місцевих жителів велике враження.

Історичний відділ очолював талановитий організатор, публіцист і письменник Микола Федюшка-Євшан. Це за його ініціативою в липні 1919 р. командувач УГА видав наказ командирам корпусів, бригад і полків приступити до написання історії військових частин і підрозділів від куреня до корпусу. Для цього була створена відповідна структура. Відділ, у якому працювали Ю.Шкрумеляк, Г.Колцуняк, організовував публікації в армійських газетах з історичної тематики, на відзначення пам'ятних історичних подій. Після смерті М.Федюшки-Євшана від тифу (23 листопада 1919 р.) його посаду обійняв четар Іван Кревецький [151, с. 329].

35-літній вчений І.Кревецький, за слушним висловом львівського історика Ф.Стеблія, був одним з найкращих учнів львівської історичної школи державницького напрямку славетного Михайла Грушевського, талановитим, ерудованим і глибоким дослідником історії України. У 24 роки І.Кревецький став дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка, автором низки наукових і науково-популярних праць. З проголошенням ЗУНР історик редагував офіційний орган "Република", а після переходу за Збруч, переведений до складу Пресової Квартири УГА, водночас працював у редакції "Стрільця". Після війни І.Кревецький був директором бібліотеки НТШ, на початку 1940 р. працював у Львівському відділенні Інституту історії АН УРСР, того ж року помер [228, с. 224, 225]. Головним завданням історичного відділу був збір матеріалів і документів з історії Галицької армії, пропаганда через періодичну пресу героїчних традицій українського народу і його війська. Відділу вдалося зібрати чимало цінних свідчень бойової історії. На жаль, багато матеріалів, насамперед неопублікованих, загинули під час катаклізмів війни з денікінцями і більшовиками та катастрофи УГА у квітні 1920 р.

Інформаційний відділ очолював молодий, але, за висловом О.Левицького, "незвичайно працьовитий і здібний четар (Семен) Ткачівський". За допомогою радіоприймача й часописів відділ опрацьовував вісті й готував інформації для армійської преси, пропагандистського апарату частин Галицької армії [151, с. 329].

Бібліотечний відділ під керівництвом хорунжого Ф.Івасевича користувався великою популярністю серед стрілецтва. Він мав центральну бібліотеку при НКГА і кілька десятків похідних бібліотек у військах, постійно дбав про поповнення книжкового фонду. Звичайно, умови для придбання книг у часи війни були несприятливими. На початку квітня 1919 р. керівництво Пресової Квартири ініціювало звернення НКГА (було опубліковане в пресі) до української громадськості, державних і приватних інституцій ЗУНР. НКГА закликала допомогти укомплектувати літературою армійські бібліотеки, пропонувала "зібрати і надіслати до корпусних команд книжки, брошури, річники дневників і місячників, взагалі все, що може бути духовим кормом стрільця. Спішіть, а стане Вам подяка армії і кожного стрільця зокрема!" [231, 14 верес.]. З боку бібліотечного відділу робилося все, щоб друковане слово, книжка й газета стали доступними для кожного стрільця.

Театральний відділ очолював поручник Петро Артимович. Цей відділ здебільшого займався опікою фронтового театру НКГА - "Новим Львівським театром" з трупою К.Рубчакової у складі 43 осіб. Окрім того, у військах існували невеликі аматорські театральні трупи, які особливо активно діяли на Правобережній Україні влітку 1919 р. Як відзначає О.Левицький, надзвичайно вагомим внеском в культурно-освітню роботу Пресової Квартири була діяльність фронтового театру НКГА, де діяли актори А.Бучма, М.Крушельницький, І.Рубчак, М.Бенцель і неперевершена Катерина Рубчакова. "Театральна дружина, - згадував О.Левицький, - дала у Вінниці протягом жовтня й листопада цілу низку прегарних вистав і заля міського театру була завсіди вщерть виповнена так українською, як і російською публікою" [151, с. 329].

Визначне місце у структурі Пресової Квартири займав так зв. "Відділ для освіти при команді Етапу УГА" (відділ освіти), створений на початку серпня 1919 р. Спочатку відділ дислокувався у Кам'янці-Подільському, згодом перенісся до Жмеринки. Його засновникам і начальником був колишній директор гімназії, старшина австрійської армії сотник УГА Осип Левицький (пізніше видатний діяч Пласту, редактор його видань, виїхав у США [79, с. 1269]. Відділ мав два напрямки діяльності: "Поглиблювати освіту нашого вояцтва та скріплювати в нього народно-патріотичного духа, - писав О.Левицький, - але й нести одночасно освіту між селянські маси, будити й розбудовувати в них національну свідомість та переконувати їх в необхідності діяти для добра та визволення рідної землі. На цих основах мав згодом постати в рямах УГА потужний центр - апостольська організація науки та національного виховання" [151, с. 320]. Підкреслюючи важливу роль цієї ділянки роботи, начальник відділу писав: "Уважаю, що значення її для угрунтування української національної свідомості серед народних мас України та двигнення ідеї української державности далеко важніше, чим усі добутки оружжя. Бо щойно після угрунтування національної свідомості здобутки зброї можуть мати тривкість" [150, с. 64].

Спочатку полем діяльності Відділу освіти були частини запілля Галицької армії: запасні й етапні сотні і курені, шпиталі та інші установи. Невдовзі сфера діяльності Відділу освіти була розширена на війська всієї армії. Сотник О.Левицький комплектував його здібними працівниками. У ньому, зокрема, діяли учителі з Рогатинщини, видатний промовець А.Озарків, богослов і здібний пропагандист В.Апостол, просвітянський діяч Ф.Івасевич, вдалий організатор віч і оратор Ю.Стефанюк, диригент, музичний референт І.Сенюта, актор і референт театру Костів та інші.

У Відділі створено добру бібліотеку, 20 похідних бібліотек, якими частини обмінювалися між собою. Через відділ поширювалися армійські урядові часописи, видавалися і розповсюджувалися листівки з відозвами до військ або населення з актуальних питань. Так, лише у серпні-вересні 1919 р. видано 30 тис. листівок [150, с. 71]. У галузі культосвітньої роботи відділ тісно співпрацював із структурами, створеними згідно з розпорядженням НКГА: у корпусах - бюро пропаганди, у бригадах, полках, куренях та окремих підрозділах - старшинами освіти, визначеними наказами своїх частин. Для стрілецтва створювалися курси для неписемних, лекторії з історії України, організовувалося читання газет, художньої літератури.

Під час перебування УГА на Правобережі, де населення, за свідченням того ж таки О.Левицького, "через недостачу рідної школи й власного духовного проводу та через плянове гноблення розвою національної свідомості різнорідними опричниками російського загарбника, вражало своєю несвідомістю та обмеженим світоглядом, що граничив з темнотою" [151, с. 326]. Тільки за перші місяці перебування у Жмеринці у навколишніх селах проведено 18 багатолюдних віч, які часто закінчувалися виступами стрілецьких хорів або виставами театральної трупи. Засновувалися товариства "Просвіти" та їх читальні, гуртки ліквідації неписемності. Стрілецький хор відділу постійно гастролював по селах і містечках Наддніпрянщини. Паралельно з Відділом освіти значну роботу в цьому напрямку вели пропагандистсько-виховні структури корпусів, бригад і полків Галицької армії. Вона сприймалася українським населенням з надзвичайним ентузіазмом і знаходила позитивний відгук.

Слід зазначити, що в умовах перебування Галицької армії за межами Галичини, важких боїв на двох - більшовицькому і денікінському - фронтах, у часи, коли армію буквально шматувала повальна епідемія тифу, яка вирвала із бойових лав не менш як 15 тис бійців і командирів, підтримувати високий моральний дух вояків було нелегко, від працівників Пресової Квартири, пропагандистського апарату корпусів і бригад, польового духовенства для підтримки боєздатності стрілецтва вимагалися величезні зусилля. Поручник М.Островерха, який отримав завдання написати історію 10-ї Яворівської бригади, згадував, як комбриг сотник Ф.Кондрацький, начальник відділу розвідки і пропаганди сотник Ю.Кополов, польовий духовник бригали о. В.Демчук щирим словом впливали на воїнів. "Наша пропаганда щиро і просто ширила думку: трималися ми разом у днях наших переможних походах, у важких боях від Львова до Києва, - писав він у своїх спогадах, - то тримаймося разом і в цю важку і прикру хвилину. Треба слухати наш військовий провід, що увесь час із нами й увесь час його задуми чесні і добрі" [192, с. 123].

Восени 1919 р. велике навантаження лягло на плечі видавничого відділу Пресової Квартири. Продовжували виходити армійські газети. В одному з номерів "Козацького голосу" (орган 1-го галицького корпусу), між іншим, опубліковано допис з критикою діяльності Пресової Квартири і пропагандистського апарату. У статті "Як агітують більшовики?" повідомлялося про надзвичайну активність останніх. Зокрема армійський потяг пропаганди більшовиків провів за короткий час серед населення Правобережжя 12 мітингів, на яких було присутньо 11 тис. осіб, а також організував 14 лекцій для 8 тис. осіб, видав 45 відозв і розповсюдив 3 тис. книг і брошур. Пресова Квартира УГА, яка, між іншим, разом із фронтовим театром НКГА майже постійно пересувалася у потязі, з розумінням поставилася до критики [119, 3 квіт.].

Незважаючи на складні умови війни, Пресова Квартира організувала й кінообслуговування воїнів Галицької армії за допомогою стаціонарних кіноустановок залог, шпиталів, а також пересувних кіноустановок - для фронтових частин. У ті часи кіно ще не стало, за ленінським висловом, одним з найпотужніших засобів пропаганди, а служило наразі засобом розважання. Отож, у репертуарі армійської кінофікації були здебільшого голівудські та трофейні російські психологічні драми: "Жінка і паяц", "Тайфун", "Тайни ієрогліфів", історична драма про наполеонівські часи "З вершин могутності в ніщо", комедія "Танець серед вогнів" та ін.

Підсумовуючи діяльність Пресової Квартири Галицької армії, слід відзначити, що у складних умовах безперервних бойових дій від листопада 1918 і практично до квітня 1920 р. її працівники зробили вагомий внесок у військово-патріотичне виховання особового складу Збройних Сил республіки, піднесення національної свідомості українців Галичини й Наддніпрянщини. "Ми сповнили наше історичне завдання, - писав один із її керівників Микола Євшан-Федюшка. - Наша боротьба в Галичині і над Дніпром, наша культурна праця тут, в Великій Україні, безслідно пропасти не можуть. Нехай ми згинемо й усі, до ноги, ми станемо погноєм для грядущих поколінь, які оцінять нашу працю й черпати будуть з нашої муки собі свідомість, ідею, силу" [81, с. 330].

Досвід праці Пресової Квартири, її багаті напрацювання і здобутки були плідно використані інтернованими частинами Галицької армії в Чехословаччині. Організаційним центром і керівником широкомасштабної культурно-масової, ідеологічної, просвітньої роботи став Культурно-просвітній кружок, який створився незабаром після прибуття у 1919 р. перших частин у табір Німецьке Яблонне. Про роботу в Чехословаччині яскраво свідчить звіт кружка за перше півріччя 1921 р. У ньому, зокрема, зазначено, що, окрім давніших 14 секцій: військової, історичної, літературної, музичної, мистецької, театральної, спортивної, курсу гімназії, бібліотеки на 6000 книг, за півроку засновано ще 10 нових секцій. Плідно працювали курси і вищої освіти, правників, поштово-телеграфний, англійської, французької мови та інші структури [195; 252].

Культурно-просвітницький кружок очолював отаман Р.Волощук, недавній командир полку УСС. У складі керівництва невтомно працювали талановиті М.Дацків (згодом директор харківського "Березіля", репресований у 30-х роках), Я.Пастернак (пізніше видатний археолог, автор монументальної "Археології України"), редактор журналу "Український Скиталець" Я.Голота, відомий різьбяр і скульптор, автор проектів українських нагород М.Бринський та інші. Спільно з командуванням інтернованих частин вони докладали усіх зусиль для підтримки і збагачення духовного життя таборитів, окрім того, підготували чимало кадрів для вищих українських закладів у ЧСР. Слід відзначити також працю історичної секції під керівництвом четаря М.Дольницького, яка зібрала, згідно зі звітом, понад 500 історій частин і підрозділів УГА, спогадів, військових наказів і звітів, видань, оперативних картосхем та ін. Театральна секція організувала низку вистав перед стрільцями таборів, співацько-музична - концертів. Спортивна секція утворила 3 футбольні команди, зокрема "Україну" у Німецькому Яблонному, які розігрували першість частин УГА, успішно грали з місцевими чеськими командами. Плідно працювала фотографічна секція, яка залишила цінні для історії визвольних змагань фотографії старшин і стрільців, їх побут на чужині [252, с. 23-29]. Згодом ці світлини з матеріалами історичної секції склали потужний фонд Музею визвольної боротьби України у Празі. Деякий час його очолював колишній командувач УГА генерал М.Омелянович-Павленко. Спільно з командуванням КПК організував величні святкування Шевченківських днів, Першолистопадового зриву, релігійних свят. Здобутки своєї роботи Кружок продемонстрував на великій Виставі культурно-освітних надбань таборів УГА у Чехословаччині, яка відкрилася 15 вересня 1923 р. Виступаючи на відкритті вистави, колишній голова Культурно-Просвітнього Кружка поручник О.Онуляк, наголосив: "Через цілий час нашого скитання на чужині ми важко працюємо й живемо як наочні свідки споминами визвольних боїв нашої славної Армії ... віддаємо свої сили культурно-освітній праці, щоб тим способом скріпити морально український народ у важкій боротьбі за його незалежність та збагатити свої душі тими ідеями і здобутками високої культури" [252, с. 19]. Про життя та діяльність українців-галичан за кордоном присвячена монографія М. Павленко “Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії (1919-1924 рр.)” — Київ – 1999 р.

3.3. Преподобництво Секретаріату військових справ і Начальної Команди

На всіх етапах багатовікової історії українського народу церква відігравала важливу роль у духовному житті суспільства. В умовах національного й соціального гноблення виховна і просвітницька діяльність душпастирів значною мірою сприяла збереженню етнокоду нації. "Від виховної сили Церкви в якомусь краю чи народові, від напружености виховної праці духовенства, - зазначав митрополит Андрей Шептицький, - у великій мірі залежить могутність батьківщини" [274, с. 79]

У житті західних українців чільне місце посідала Греко-католицька церква. Саме українські священики Галичини наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. започаткували історичну епоху національного відродження. [271, с. 31]. Українське населення Карпатського краю відповідало своїм духовним наставникам довірою. "У національно-визвольній боротьбі на початку XX ст. у Східній Галичині, - слушно відзначав львівський історик О.Красівський, - греко-католицьке духовенство стало провідним носієм української державності, союзником народу у боротьбі за національні права" [128, с. 7]. Найяскравіше це виявилося в період визвольних змагань 1914-1920 рр. З перший днів заснування окремої національної військової формації - Легіону УСС його вояки стали об'єктом опіки церкви. У стрілецьких лавах діяли польові духівники отці А.Пшепюрський, М.Їжак, Ю.Фацієвич, у лічниці - отець П.Боднар. 27-28 жовтня 1917 р. запільні частини Легіону УСС - Кіш і Вишкіл у Розвадові - відвідав митрополит Андрей Шептицький, урочисто освятивши при цьому прапор українських січових стрільців [55, с. 41].

Цілком закономірно, що греко-католицьке духовенство взяло активну участь у Першолистопадовому 1918 р. зриві в Галичині та в будівництві незалежної Західно-Української Народної Республіки. "Як настав догідний час, по Першій світовій війні, 1918 року, українське католицьке духовенство в Галичині стануло щиро в ряди будівництва "своєї хати", Української Держави, - згадував активний учасник тих подій отець Іван Лебедович. - Перші наради, перші кур'єри до сіл, перша підготовка до перебрання влади на місцях проходила в безліч випадках у священичих домах" [147, с. 31]. Ряд видатних діячів церкви, зокрема митрополит А.Шептицький, єпископи Й.Коциловський і Г.Хомишин, протоігумен П.Філяс ЧСВВ, о. А.Бандера (батько провідника ОУН Степана Бандери) та інші, увійшли до складу вищого законодавчого органу республіки — Української Національної Ради [154, с.44, 130]. А коли внаслідок агресії Другої Речі Посполитої розпочалася українсько-польська війна 1918-1919 рр., у лави молодої УГА добровільно стали десятки священиків.

Перші українські польові духовники - греко-католицькі капелани, або фельдкурати - з'явилися в австрійські армії невдовзі після "весни народів" 1848 р., коли було впроваджено загальну 3-річну військову повинність. Українські вояки становили тоді подекуди цілі полки. Ініціатором акції став посол австрійського парламенту о. Г.Шашкевич, радник міністерства освіти й віросповідань у Відні в 1848-1865 рр. Фельдкурати носили військову форму, мали ступінь капітанів і підпорядковувалися польовому деканові (у званні майора), який був при штабі частини. По службі всі українські капелани підлягали польовому єпископові австрійської армії (римо-католику), а в обрядових справах - своїм галицьким греко-католицьким єпископам. Отже, з вибухом Першої світової війни згідно з існуючим порядком до Легіону УСС покликано польового духівника. Ним став уродженець Яворова на Львівщині о. декан Андрій Пшепюрський, який, за висловом С.Шаха, "записався похвальними нестертими буквами в історії українського січового стрілецтва". Десятки українських капеланів служили в українських частинах на російському, албанському, сербському та італійському (здебільшого) фронтах світової війни. За підрахунками відомого українського військового історика Л.Шанковського, у цісарському війську 1914-1918 рр. існували 19 піхотних, 5 кінних і 7 гарматних полків, 8 піхотних дивізій і 8 гарматних бригад, у яких українці становили 60-80 відсотків особового складу [268, с. 88-104]. Про їх діяльність на війні польовий єпископ австрійської армії Е.Бєлік писав: "Я мав нагоду придивитися на діяльність священиків, так на фронті при армії, як також у польових і рухомих шпиталях ..., і на їх похвалу можу лиш сказати, що вони сповняють свій обов'язок з цілковитою погордою смерти, з найбільшим самопожертвуванєм" [87, с. 162].

Польові духовники Галицької армії перейняли і примножили кращі традиції капеланів Легіону УСС. Близько сотні їх у різні часи в бойових лавах корпусів, бригад і полків, у запасних частинах і шпиталях самовіддано виконували історичну місію галицького духовенства у битвах на польському, більшовицькому і денікінському фронтах. Більше як 40 священиків-патріотів загинуло. Начальний духовник Галицької армії, потім - у роки Другої світової війни української дивізії "Галичина" о. Василь Лаба писав: "Полеві духовники УГА не тільки що виконували свою душпастирську службу, але теж впоювали боєвого духа в стрілецтво.., майже всі полеві духовники переходили з УГА за Збруч, переносили з нею всі злидні чотирикутника смерти, та понад тридцять кілька їх не вернулись домів. Стовпець полевих духовників в Жалібній книзі поляглих УГА найкраще говорить, з якою посвятою вони служили святій правді здобуття волі і самостійності своїй Батьківщині" [145, с. 72-73].

З перших днів утворення збройних формувань Галицької армії до її бойових груп, куренів, Окружних Військових Команд прийшли добровільно або були запрошені командантами десятки священиків-патріотів, які й стали першими польовими духовниками. Багато інших добровільно обслуговували дислоковані у їхніх місцевостях фронтові частини та армійські структури запілля. Отож, у листопаді-грудні 1918 р. вони розгорнули активну працю в царині патріотичного виховання і піднесення морального стану українських стрільців і старшин. Серед них відзначимо польового духовника українського війська у Львові часів битви за столицю о. О.Стефановича, сокальського пароха о.В.Левицького, пароха м.Яворова на Львівщині о. Т.Чайківського, який організував і очолив оборону міста в момент загрозливого прориву до нього польського загону [147, с. 86].

У процесі розгортання військового будівництва утворюється чітка структура служби польових духовників Галицької армії. Оскільки значна частина духовників проходила службу у цісарському війську й мала досвід війни, за зразок було взято організацію служби в австрійській армії [144, с. 310-311].

Слід визнати, що інститут польових духовників з усіх формацій українського війська існував лише в Галицькій армії. Ця відмінність, безумовно, позитивно позначилася на морально-бойових якостях особового складу. Усі тодішні військові історики відзначали перевагу Галицької армії над іншими [102, с. 25]. Зрештою, бойові дії на польському, більшовицькому й денікінському фронтах підтвердили ці високі характеристики. Організаційна схема польового духівництва в Галицькій армії була визначена Державним секретаріатом військових справ (ДСВС) 1 січня 1919 р. Тоді на базі відділу духівництва було засновано вищий орган - Зарядче Преподобництво. Наказом військового міністра ЗУНР полковника Д.Вітовського преподобником ДСВС призначено 34-літнього священика уродженця Рогатинщини, колишнього польового духовника Легіону УСС о. Миколу Їжака, висвяченого 1911 р. митрополитом А.Шептицьким (помер за Збручем під час епідемії тифу в грудні 1919 р.). Отцю М.Їжаку підпорядковувалося новостворене Польове Преподобництво Начальної Команди Галицької армії (НКГА), очолюване недавнім капеланом австрійської армії 36-літнім о. А.Калятою. У складі штабів галицьких корпусів створено референтури духівництва, яким підпорядковано відділи духівників бригад. Вони обслуговували стрілецькі курені й сотні, інші підрозділи бригади [22, Ч.1].

Подальші накази й розпорядження ДСВС і Преподобництва від 4, 11, 24, 28 лютого, 1 березня, 22 квітня 1919 р. та інші визначили обов'язки і компетенції всіх структур польового духівництва. Зокрема згідно з наказом преподобника ДСВС о. М.Їжака від 4 лютого 1919 р. йому безпосередньо підлягали Преподобництво НКГА, служби польового духівництва окружних військових команд, старшинських шкіл, кошів, вишколів і шпиталів, тобто усіх військових частин і закладів запілля. Прерогативою Преподобництва ДСВС було загальне керівництво діяльністю духовників, їх забезпечення, вирішення кадрових питань: прийом на службу і звільнення, переведення на інше місце служби, надання відпустки терміном більше двох тижнів, присвоєння звань - на внесок Польового Преподобництва [22, Ч. 6. С. 6-7].

Посилаючись на розпорядження ДСВС окружним і повітовим військовим командам від 11 лютого 1919 р., Зарядче Преподобництво видало наказ - сконфісковані під час роззброєння австрійських військових частин польові каплиці, церковні атрибути, метрики, бланки інших документів негайно надіслати до Станіславова. Наказано усім своїм службам доповісти про наявність польових каплиць у кожній військовій частині [22, Ч. 6. С. 7]. У наказі від 24 лютого 1919 р. - про "Великодню сповідь і загальне розгрішення українських козаків" - преподобник ДСВС розпорядився польовим духовникам розпочати Великодню сповідь для жовнірів, які відходять до бойових дій [22, Ч. 7. С. 5].

Зарядче Преподобництво ДСВС постійно піклувалося про підготовку поповнення польових духовників. Для цього залучалися богослови, які проходили службу старшинами, підстаршинами і стрільцями. Згідно з пропозицією Преподобництва від 28 лютого 1919 р., заступник військового міністра ЗУНР П.Бубела віддав наказ командирам корпусів, бригад та інших військових частин і закладів, щоб усіх богословів, які закінчили до війни навчання (богословські студії) і придатні для військової служби без зброї, скерувати до Преподобництва ДСВС для висвячення [22, Ч. 7. С. 6]. На основі розпорядження ДСВС від 18 березня 1919 р. усім богословам надавалася відпустка для завершення другого року навчання [183, Арк. 18].

Розпорядженням ДСВС від 22 квітня 1919 р. для польових духовників впроваджено новий однострій, зокрема "духівний жупан по коліна, в часі війни із сукна палевої фарби, в часі миру з чорного сукна, шапка, штани і плащ, як у старшин" [22, Ч. 11. С. 2]. На основі розпорядку ДСВС від 20 лютого 1919 р. польовим духовникам дозволено вінчати і стрільців, за винятком неповнолітніх [183. Арк. 42 звор.].

Іменування польових духовників здійснювала Рада державних секретарів згідно з спільними представленнями військового міністерства і Зарядчого Преподобництва. Впроваджено два ступені: преподобника (VII і VIII ранги) та польового духовника, які у правах були урівняні із старшинськими (сотник-отаман). Так, розпорядом 33 від 1 березня 1919 р. було іменовано преподобником VII рангу о. І.Озімкевича, преподобником VIII рангу о. Д.Панасевича і польовими духовниками 16 священиків [22, Ч. 8. С. 9]. Розпорядженням Диктатора ЗУНР Є.Петрушевича від 1 серпня 1919 р. іменовано преподобниками VIII рангу о. Т.Ткачука а 31 серпня - о. Т.Гординського (7-ма Львівська бригада) і В.Пелеха (3-й галицький корпус).

Аналіз наказів і розпоряджень ДСВС і Зарядчого Преподобництва свідчить про надзвичайне широке коло питань діяльності інституту польових духовників. Одним з найбільш відповідальних гуманних обов'язків було ведення обліку полеглих вояків, організація їх поховання і влаштування стрілецьких цвинтарів. Командування Галицької армії, усвідомлюючи виховне значення ритуалів поховання, будівництва пам'ятників, піклувалось їхніми родинами. Таке ставлення було традицією, успадкованою від Легіону січових стрільців. Упродовж Першої світової війни його командування піклувалося про дотримування ритуалів поховання, що відбувались за участю польового капелана, стрільців, здебільшого з оркестром. На кожній могилі ставили хрест з таблицями, на місці колективних поховань насипали високі могили-кургани зі стрілецькими березовими хрестами. Ще й сьогодні, незважаючи на руйнування в роки польської окупації і радянської влади, на Маківці, Ключі, Янівському цвинтарі у Львові, на Поділлі збереглися стрілецькі цвинтарі.

Отож, цілком природним був наказ військового міністра ЗУНР від 24 лютого 1919 р., який регламентував порядок поховання і вшанування полеглих, зобов'язував усіх командантів і польових духовників докладати зусиль, щоб жодне поховання "не загинуло для наших поколінь". Для цього усіх полеглих наказано ховати на спеціальних "козацьких кладбищах" у полі або при місцевих цвинтарях у найкращих місцях. Вимагалося кожного старшину і стрільця хоронити в окремих могилах, на яких обов'язково ставити хрести з металевими таблицями. До свідоцтва про смерть належало докладати карту або схему із зазначеним місцем поховання. "Ми, всі живучі, зобов'язані сплатити наш довг супроти погибших товаришів наших, зв'язаних нерозривною, непоборимою силою - любов'ю України", - підсумовував цей наказ, характерний для порядків, які існували у Галицькій армії [22, Ч. 7. С. 6].

13 квітня 1919 р. армійська газета "Стрілець" опублікувала наказ НКГА щодо порядку поховань в українському війську. Згідно з ним на похороні, крім польових духовників, повинні бути присутніми безпосередні командири полеглого, почесний ескорт: для старшин - півсотня, а для стрільців - чета із зброєю для здійснення залпів у момент поховання. Наказ вимагав, щоб про загибель і місце поховання повідомляли сім'ї (цього ніколи не робили в Червоній армії періоду Громадянської війни), ховати полеглих на спеціальних військових цвинтарях. Дані про полеглих і місця поховання заносили у місцеві церковні книги (цей досвід теж не був перейнятий радянською владою). Впроваджено день 7 червня - поминальним днем пам'яті всіх полеглих вояків. У цей день наказано влаштовувати на військових цвинтарях і могилах панахиди, інші масові заходи.

Слушними є накази від 4 і 24 лютого 1919 р. "Всі духовники Українського Війська мусять, - вимагав Преподобник ДСВС 4 лютого, - якнайсовісніше вести метрики смерти упавших в бою вояків так галицьких, як і наддніпрянських, а також членів ворожої армії, зазначаючи при останніх, крім релігії, їх приналежність в увазі "член армії". До важности протоколювання конечні є слідуючі вимоги: в полі лєгітимація або двох свідків смерти чи похоронення, евентуально ствердження лікарем відділу… Оскільки вояки похоронені в полі, подавати маленьку карту положення їх могил. Духовники подбають, щоби на могилах уміщені були хрести з поданим іменем погибшого і днем смерти" [22. Ч. 6. С. 7].

Схвально був прийнятий стрілецтвом і викликав позитивні емоції наказ ДСВС від 24 лютого 1919 р. про поховання полеглих воїнів і улаштування стрілецьких цвинтарів "Упавші в бою за Вітчину віддають не тільки їй, але й кожному з нас та будуччим поколінням найбільшу прислугу. Тож Вітчина й ми мусимо сплатити свій довг супроти наших борців-героїв! - писав заступник військового міністра П.Бубела. - Могил козацьких все більше і більше: то в чистому полі, то на сільських чи міських кладовищах. А щоби ні одна з них не загинула для наших поколінь і українські артисти могли згодом прикрасити їх трівкими пам'ятниками, - духовники Українського Війська подбають, щоби: 1. Убитих - оскільки відносини на фронті позволяють, хоронити на спеціальному Козацькому кладовищі, заложеному - чи на полі, чи на сільських та міських кладовищах, вибравши для цього найгарніше місце. Хоронити кожного убитого осібно. Могила мусить бути зазначена хрестом із таблицею, на котрій подане має бути ім'я і прізвище, рік народження і дата смерти. До помочі духовникові призначають команди боєвих частин відповідне число людей (згідно з іншим наказом - для екскорту і салюту чета - для стрільців і півсотня - для старшин - авт.) 2. В містах, в яких знаходяться українські лічниці, команда міста в порозумінню з духовником лічниці подбають негайно про виготовлення відповідних хрестів на всі козацькі могили, які находяться на міських кладовищах, з написом і числом могили, вибитим на блясі, як також виділять частину кладовища виключно на українські могили. 3. Духовники боєвих формацій в метриках смерти в "увазі" подаватимуть карти положення могил, духовники лічниць - положення "Козацького кладовища". Щоби духовники могли сповнити свою задачу, мусять усі команди помогти їх у всьому, пам'ятаючи, що ми, живучі, зобов'язані сплатити свій довг супроти погибших товаришів" [22.Ч. 7. С.5].

Необхідно і детально висвітлити організацію цих заходів, пов'язаних з діяльністю командування Галицької армії і польового духівництва, ще й для того, щоб порівняти з порядком обліку полеглих і організацією їх поховань у Радянській армії часів Другої світової війни. Останні статистичні дані свідчать про те, що в роки війни пропало безвісти 4 млн. 559 тис. солдатів, сержантів і офіцерів. З них понад 500 тис., полеглих в боях, ще й сьогодні невідомо коли й де загинули та поховані, чи поховані взагалі [202, с. 329, 334]. Щороку знаходять тисячі останків невідомих воїнів Радянської армії. Їх трагічна доля - наслідок ставлення радянської системи до своїх воїнів, а також до тих, які відбували незаконні покарання в таборах.

Значною подією в житті військового духовенства став з'їзд духовенства ЗУНР у Станіславові 7-8 травня 1919 р. У ньому взяло участь понад 200 священиків, польових духовників, діячів церкви на чолі зі станіславівським єпископом Г.Хомишиним. Заслухавши доповіді і виступи тридцяти делегатів, "з'їзд прийняв ухвалу, у якій відзначив важливу роль галицького духовенства у становленні й розбудові Української держави і закликав його згуртувати народ з церквою для зміцнення української державності на християнських основах". Учасники з'їзду схвалили вітальну телеграму стрілецтву: "Українське греко-католицьке духовенство шле щирий привіт і слова глибокої пошани для наших геройських військ, цілим серцем жертвує їм всі свої сили для допомоги і молить Всевишнього Бога о благословення справедливого, святого діла, кріпкої сили і побіди для освободження цілої дорогої Вітчини від пихатих ворогів" [205, 11 трав.].

Не підлягає ані щонайменшому сумніву величезний позитивний вплив греко-католицької церкви, її військових священиків на особовий склад Галицької армії. Їх заходи, богослужіння, особливо на фронті, справляли велике враження на вояків і викликали піднесення патріотичних почуттів. "У Велику Суботу запросив місцевий парох о. д-р Василь Левицький наш курінь до участи у Воскресній Утрені в парахіяльній церкві св. Петра і Павла, - згадував колишній поручник залоги прифронтового Сокаля на Львівщині С.Шах про Богослуження на Великдень 1919 р. - Ми влаштували перед церквою, при гарній погоді, військову параду під час обходу. При першому співі о. пароха "Христос Воскрес" віддали обі сотні трикратну почесну сальву вистрілів, а з тисячної групи сокальських парафіян і наших бійців понеслась могутнім голосом радісна воскресна пісня "Христос Воскрес із мертвих" і була це найсвітліша хвиля з нашої служби при УГА…" [270, с. 19].

Ефективна душпастирська праця польових духовників Галицької армії визначалась їх особистими якостями, насамперед патріотизмом, високою моральністю, готовністю до самопожертви. Не випадково найбільше польових духовників загинуло від тифу. У період страшної епідемії восени 1919- зимою 1920 рр. вони постійно дбали про хворих стрільців у тифозних лічницях і бараках. Серед них були не лише польові духовники бригад, шпиталів, але й вищі чини ієрархії армійського духовенства, такі як референт 1-го корпусу о. Яким Фещак, референт 2-го корпусу о. Петро Кашуба, начальний духовник УГА о. Микола Їжак.

Отець Яким Фещак був широко відомий у Галичині насамперед тим, що з 1910 р. й до початку Першої світової війни редагував заснований митрополитом Андрієм Шептицьким часопис "Місіонар", що поширювався в Галичині й далеко за її межами. "В часі українського зриву видавав часопис "Україна", - згадував о. І.Лебедович. - Покликаний як полевий духовник УГАрмії при Команді Воєнної Округи Жовква - Рава Руська - Сокаль, переїхав на постій до Камінки Струмилової. На фронті був дуже відважний. В боях під Добросином, серед розривів шрапнелів і гранат, дня 7-го січня 1919 р., і серед стрілянини під Волею Висоцькою, дня 8-го січня 1919 р., в часі Різдвяних Свят, ходив о. Фещак до стрільців на фронт. Стрільці називали його "Монах-Лицар" [147, с. 202]. Згодом о. Я.Фещак очолив провід польового духівництва 1-го галицького корпусу. У період епідемії тифу часто відвідував шпиталі. Відтак захворів і помер 12 лютого 1920 р. [147, с. 86]. Службу Божу на похованні справив польовий духовник 6-ї Равської бригади о. Теодор Чайківський, не менш відомий в УГА як священик і член Української Національної Ради.

Отець Т.Чайківський зголосився до війська з початку його заснування. "День і ніч працював о. Теодор Чайківський, займаючись дуже часто справами чисто військовими, - писав про польового духовника колишній стрілець Т.Наконечний. - День і ніч ходив до кожного стрільця, зокрема пояснюючи потребу боронити рідну хату. Ні на хвилину не зраджувався різними неприємностями, а своїми гарячими, патріотичними проповідями ворушив душу. Всю свою силу і весь труд, все знання і життя жертвував для ідеї, для котрої горіла його щира, високо-благородна душа". Не було в цілій бригаді ні одного чоловіка, котрий не любив би його як батька і товариша, чи то в бою, чи то в спокою, в біді чи серед достатків, в здоровю чи в хворобі" [184, с. 204].

Серед тих душпастирів, які невтомно працювали безпосередньо в стрілецькій гущі, був польовий духовник Бережанського кошу о. Омелян Ковч. "Ще молодий тоді о. Ковч був повний енергії та сил, - згадував колишній старшина УГА Р.Долинський. - Не було кутка в Коші, де б наш Духовник не появлявся кілька разів на день. Не було відтинку розгалуженого життя Коша, в якому наш Духовник не брав би відповідної до нього участи. Кожного ранку, після відслуження Божественної Літургії, о. Ковч поспішав до шпиталя, що був уже наповнений раненими учасниками боїв за Львів. Щодня можна було бачити його на полі вправ, в канцелярії, в магазинах (складах-авт.), де він полагоджував скарги окремих частин чи вояків. Він завжди знаходив час вислухати різнородних жалів вояків та спосіб полагодити їх - радше своїм авторитетом та здібністю, як правним регуляміном. Для тодішнього команданта Коша, отамана П.Бігуса, о. Ковч був чи не найкращим помічником у виховній праці" [70, с. 137].

Варто зауважити, що, на відміну від фельдкуратів австрійської армії, діяльність яких обмежувалася чисто релігійними справами, польові духовники Галицької армії втручалися у всі ділянки військової служби й побуту. Вони дбали про матеріальне забезпечення, організацію подарунків для вояків, їх харчування під час релігійних свят. Так, о. О.Ковч зібрав подарунки і особисто очолив делегацію до фронтових частин для вручення стрільцям на Великдень 1919 р. Польовий духовник о. М.Яросевич зібрав у Коломиї 4000 корон для стрілецьких вдів і сиріт вояків 24-го полку ім. П.Дорошенка [183. Арк. 9 звор.]. Польові духовники були ініціаторами створення бібліотек, брали активну участь у культурно-освітній діяльності. Так, польовий духовник 9-ї Белзької бригади о. Іван Киприян, котрий ще до війни був організатором читалень "Просвіти" у Равщині та Немирівщині, керував філією "Просвіти", організував духовий оркестр, компонував пісні, брав участь у діяльності "Соколів" і "Січей". Навесні 1920 р. він потрапив у катівні ЧК, згодом, кинутий у сибірський концтабір, загинув. Його долю розділили сотні колишніх вояків УГА на чолі з командирами корпусів Г.Коссаком і О.Микиткою, великий гурт галицьких громадських, політичних і культурних діячів, що стали жертвами сталінських репресій 20-30-х років [211, с. 86-130].

В усій Галицькій армії добре знали і справедливо шанували, напевно, найстаршого за віком польового духовника - 55-літнього о. Володимира Гинилевича, колишнього пароха с. Тисова на Перемищині, активного національно-патріотичного діяча. Свого часу він у рідному селі побудував українську школу, читальню "Просвіти", осередок "Січі", Народний дім і нову муровану церкву. Завдяки йому село дало Легіону УСС десятьох вправних вояків. З самого початку війни о. В.Гинилевич одним з перших зголосився до війська разом з синами: Іваном, Ярославом, Костянтином і Степаном, що згодом стали старшинами УГА. О. Гинилевича скеровано польовим духовником великого шпиталю у Стрию при штабі 3-го корпусу. Коли армія відходила за Збруч, єпископ Г.Хомишин пропонував йому залишитися у єпархії. Але духовник відмовився: "Там, де мій нарід і мої чотири сини, там і я", - відповів патріот. Він залишався у лавах борців за волю України до грудня 1919 р. У грудні 1919 р. помер від тифу під Кам'янцем-Подільським [147, с. 82].

Після переходу в липні 1919 р. УГА за Збруч і об'єднання з Дієвою армією УНР попередня структура військового духівництва збереглася. Польові духовники діяли у надзвичайно складних умовах війни на три фронти - більшовицькому, денікінському і польському та у період масової епідемії тифу, яка переполовинила Галицьку армію. Воєнні обставини змусили її керівництво піти на тимчасовий військовий союз з Червоною армією, з огляду на те, що УГА буде використана на польському фронті. У цій ситуації, враховуючи потужну антирелігійну пропаганду більшовиків, тодішній провідник духівництва 1-го корпусу о. І.Лебедович зібрав нараду польових духовників, на якій було прийнято одностайне рішення: "Наших стрільців і старшин в ніяких обставинах ми не лишимо. Разом з ними ми вийшли з дому і з ними останемо аж до кінця" [147, с.132-133].

Безумовно, командування Радянської XII армії, до складу якої були скеровані реорганізовані три галицькі бригади ЧУГА, особливо політичний провід на чолі з В.Затонським, намагалися повністю ліквідувати інститут польових духовників. Були розв'язані преподобництва, референтури корпусів. Але, враховуючи суцільну релігійність особового складу Галицької армії, командування Радянської армії мусіло діяти обережно [151, с. 151-161]. У бригадах польові духовники залишалися під найменуванням "товариш учитель моралі" і, посуті, продовжували виконувати свої обов'язки. Стрільці і старшини без перепон відвідували службу Божу, місцеві храми. Святочно пройшов Великдень 1920 р. До стрілецтва приєднувалося місцеве населення Правобережжя. "На Великдень прибули ми у велике село Багринівці, - згадував о. І.Лебедович. - По середині села велика площа, а на ній гарна мурована церква. Я пішов до місцевого священика і попросив дозволити відправити в церкві співану службу Божу. "Служіть і для своїх і моїх", - сказав місцевий священик. Зібрався хор зі старшин. В годині 10-й рано почалася богослужба. Прийшли стрільці і старшини полку, але більшу частину церкви заповнило місцеве населення. Вони з великою увагою слідкували за цілим ходом богослужіння. Коли почалася проповідь, ціла хвиля посунулася до престолу і ловила кожне слово науки, голошене українською мовою. З великими похвалами стрічались відтак наші стрільці, що "галичани" так гарно співають. Це мало великий вплив на відношення населення до нашої армії. Старшини і стрільці почувались наче серед своїх родин" [147, с. 173].

Але 20 квітня наказом по ЧУГА командувача М.Порайка рештки інституту польових духовників були остаточно ліквідовані. Це викликало велике незадоволення галицького стрілецтва і стало однією з причин антибільшовицького виступу двох бригад 24 квітня 1920 р. У наказі галицьким бригадам про виступ його ініціатор отаман Ю.Головінський, зокрема, писав: "Що ж дали нам большевики? Розділили нашу Армію між поодинокі совєтсько-московські дивізії, старшин наших частию вимордували, частию вивезли в далекі московські лягри, наслали хмару комісарів і всякої іншої сволоти в наші частини, знищили духовенство" [147, с. 175]. Справді, проти польових духовників Галицької армії розгорнулася хвиля репресій. Але більшості вдалося врятуватися: втечею або пройти через польський полон і табори інтернованих. У міжвоєнні роки майже 50 з них вірно служили церкві і своєму народу. Та у роки Другої світової війни потрапили в руки НКВС і закінчили свій життєвий шлях у катівнях або засланні отці А.Бандера, І.Горняткевич, В.Демчук, А.Іщак, І.Лучинський, М.Хмільовський, Т.Чайковський та ін. О. О.Ковч загинув у нацистському концтаборі Майданеку. Цілий гурт колишніх польових духовників УГА виїхали за океан, зокрема отці П.Боднар, М.Кривуцький, В.Кузьма, І.Лебедович, Р.Лобович та ін. Слід додати, що в Другій світовій війні кілька українських польових духовників служили в канадській армії, де обслуговували українських вояків. Незважаючи на жорстокі репресії з боку органів влади вони діяли і при частинах УПА [284, с. 189].

Таким чином, польове духовенство Галицької армії відіграло помітну роль у вихованні особового складу в дусі патріотизму і високої дисципліни. Під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. та бойових дій на Правобережній Україні були відпрацьовані структура служби, завдання і компетенції її підрозділів, ефективні форми і методи праці. Досвід діяльності інституту польових духовників, яскравий приклад самовідданого служіння народу і Батьківщини можуть служити взірцем для нинішнього покоління всіх формувань Силових Структур.

3.4. Армійська преса

10 квітня 1919 р. Начальна Команда Галицької Армії видала наказ # 42/4 за підписом командарма генерала М.Омеляновича-Павленка і начальника штабу полковника В.Курмановича. Він зобов'язував командирів усіх ступенів, зокрема командирів корпусів, бригад і полків, дбати про те, щоб армійські газети доходили до кожного стрільця. Категорично вимагалося, щоб кожен курінь отримував не менш як 100 примірників часопису НКГА "Стрілець", а кожна сотня, батарея, окремий підрозділ при штабі - по 25. Водночас наказ зобов'язував командирів організовувати і надсилати до редакції "Стрільця" дописи від підлеглих старшин, підстаршин і стрільців [231, 10 квіт.]. Зважуючи на постійні подібні заходи щодо розповсюдження преси у стрілецьких лавах, можна зробити висновок, що командування приділяло увагу пресі з огляду на її виховну і мобілізуючу роль у війні за незалежність ЗУНР.

Слід відзначити, що українська преса в Галичині на початку ХХ ст. взагалі набула широкого розвитку. Тоді як у Наддніпрянській Україні царським урядом Росії друковане слово на рідній мові було заборонене, у Галичині ще 1900 р. видавалося майже 50 українських часописів [134, с. 3]. Це стало можливим завдяки, головним чином, величезному поступу в царині освіти й культури. Напередодні Першої світової війни у Галичині діяли 3 тисячі українських шкіл, 6 державних і 15 приватних українських гімназій, 10 українських вузівських факультетів. Визначним центром української науки було Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові, яке до війни видало 300 томів наукових праць і близько 3 тисяч різних книг, брошур та ін. [201, с. 434]. Вагомий внесок у розвиток національної освіти і культури, книговидання зробила греко-католицька церква, очолювана з 1900 р. митрополитом Андрієм Шептицьким.

Перші українські часописи з військової тематики з'явилися напередодні світової війни, коли широкого розмаху набрав національний мілітарний рух. Військово-спортивні товариства і організації - "Січ", "Січові Стрільці", "Сокіл", Пласт залучили до своїх лав близько 200 тис. молоді з середовища студентів, гімназистів, інтелігенції, селянства. Їх керівні органи засновують власні видання. 1912-1914 рр. у Львові видається часопис "Січові вісті" (редактор Д.Катамай). На його сторінках друкувалися повідомлення про діяльність осередків "Січі", статті з історії українського війська, які сприяли вихованню січовиків у дусі патріотизму, готовності до визвольних змагань. У ті ж часи виходить журнал "Відгуки". Про його ідейне спрямування яскраво свідчить девіз: "Українська незалежна держава і збройна боротьба за її самостійність". Патріотичному вихованню членів товариства "Сокіл" сприяла газета його управи "Запорізькі вісті". Її публікації, присвячені героїчному минулому українського народу, сприяли піднесенню національної свідомості й будили молодь до активних дій [132, с. 82-84; 245, с. 122-124].

Сформований Легіон УСС згуртував у своїх лавах високоосвічених, талановитих вояків, цвіт галицької інтелігенції. Тож невипадково з перших днів його існування, як писав стрілецький історик С.Ріпецький, "Поруч зі збройним чином Українських Січових Стрільців, разом із воєнними трудами та бойовими подвигами, супроводила їх нерозлучно від самого початку їхня багата та широка духовна творчість, глибока національно-визвольна думка та мистецтво у всіх його виявах і формах" [207, с. 135]. Одним із таких проявів стало заснування власних часописів і видань. Започаткував їх у період карпатських боїв четар УСС, відомий поет Роман Купчинський журналом "Новініана". Його змістом була поема про фронтові будні і пригоди стрільця-січовика Л.Новіни-Розлуцького. Улітку 1915 р. з'явився гумористично-сатиричний журнал "Український самохотник", який регулярно виходив у Коші Легіону УСС до лютого 1918 р. Його оригінально ілюстрував відомий галицький художник, визначний майстер карикатури, стрілець Осип Курилас. Журнал був надзвичайно популярним серед січовиків. Крім оперативної інформації з стрілецького життя, він публікував гумористичні оповідання, дотепні анекдоти, поетичні твори. Всього вийшло 40 чисел журналу. 1918 р. його замінив "Молодий самохотник", що видавався у Львові [132, с. 106-109].

Під час перебування січовиків у другому ешелоні фронту, узимку 1916 р., створена на фронті артистична жменька (А.Баб'юк, Л.Лепкий, А.Лотоцький, Р.Купчинський, О.Курилас та ін.) започаткувала видання журналу "Бомба". Він був ілюстрований малюнками І.Іванця, О.Куриласа, Л.Лепкого і відзначався гострою сатирою на негаразди в галицькому суспільстві та в стрілецькому житті [214. Ч. 1]. У ту ж пору поширювався місячник "Вістник Пресової Кватири УСС". Він інформував про діяльність Кватири, публікував статті, оповідання січовиків, передруки з "Вістника Союзу Визволення України". Видавали його М.Угрин-Безгрішний і А.Лотоцький, формулюючи свою програму таким чином: "Бути дзеркалом життя стрілецької "новітньої" Січі, де попри звідомлення з життя в Коші та полі, містилися б і літературні твори, що були б також дзеркалом життя стрілецтва, його думок, ідей, змагань" [23, Ч. 1]. До літа 1917 р. виходив журнал "Усусус" (редактор Ю.Каламар, художник О.Курилас) [255, Ч. 3]. Популярними також були місячники "Шляхи", "Червона Калина" (редактор М.Угрин-Безгрішний). Вони надихали особовий склад Легіону на боротьбу за визволення України.

Помітне місце у вихованні високих моральних якостей належало релігійному часопису "Місіонар", заснованому митрополитом А.Шептицьким ще 1897 р. "Місіонар" поширювався по всій Галичині, відтак і на фронті. Його редактори - талановиті публіцисти, василіянські діячі оо. Л.Березовський, І.Пришляк та Я.Фещак — надрукували чимало статей глибокого змісту та ідейної спрямованості: "Чего учить нас теперішня війна", "Витревати", "Будьте милосердні" та ін. Велике враження на стрілецтво справляли пастирські листи Андрія Шептицького. 1918 р. "Місіонар" опублікував велику працю митрополита про патріотизм українського народу. А.Шептицький підкреслював, що любов до рідної землі, Вітчизни, до свого народу і рідної мови, а також спільна народна історія - надзвичайно важливі чинники в житті кожної людини, вони скріплюють народ у цілість, складають джерело патріотизму [179, Ч. 5]. У статті "Витревати", опираючись на історію людства, редакція часопису стверджувала, що народи, які не мали терпіння і витривалості на крутих поворотах і в складних періодах життя суспільства, втрачали свою свободу і свою Батьківщину. Отже, "Хто терпен, той спасен" [178, Ч.1].

Враховуючи, що величезна кількість чоловіків вірних своїм коханим жінкам перебувала на фронтах Першої світової війни, "Місіонар" запровадив серію публікацій для фронтовиків: "На розвагу нашим воякам", "Жовнірова тайна", "З поля боїв". Такі публікації, як "В Божих руках", "На стійці", "По-лицарські", "Не позбувай геройства", "Служба", "Мої дома" та інші. Листи фронтовиків до редакції "Місіонару" свідчили про велику популярність часопису серед стрілецьких мас [179, Ч. 5].

Оскільки полк (згодом - бригада) УСС стала ядром новостворених Збройних сил ЗУНР, традиції, форми і методи виховної роботи, опрацьовані в роки війни, були перейняті молодою Галицькою армією. Варто зауважити, що бойові групи, корпуси, бригади і полки очолили здебільшого старшини колишнього Легіону, продовжували службу колишні організатори видавничої справи та активні діячі культурно-мистецької роботи. "Серед тих 50 часописів, що появилися в 1918-1919 рр. на галицькому і наддніпрянському грунті, - писав керівник Пресової Квартири УГА сотник О.Левицький, - найкраще і найбільш безпосередньо ілюстрували духа галицького вояка часописи, які видано стараннями фронтових, чи взагалі військових команд" [151, с. 330].

У перші ж дні після Першолистопадового 1918 р. зриву у Львові та на теренах Галичини і Буковини, у столиці, містах дислокації Окружних Військових Команд і багатьох повітових центрах з'явилися часописи органів української державної і військової влади. Вони публікували насамперед відозви Української Національної Ради, ухвали уряду ЗУНР, розпорядження місцевих органів влади, пропагандистські статті, повідомлення з життя краю та світу. Крім цього, у зв'язку з українсько-польською війною значна увага приділялася наказам командування армії і місцевих військових команд, подіям на фронті; публікувалися списки полеглих стрільців і старшин.

На початковому етапі формування армії та її становлення (листопад-грудень 1918 р.) до її реорганізації в бригади й корпуси серед стрілецтва поширювалися вказані видання. Так, у Львові на початку листопада з'явився щоденник "Український голос" (редактор — відомий громадсько-політичний діяч Л.Цегельський, згодом міністр ЗУНР). Після падіння Львова "Український голос" видавав у Тернополі відомий поет П.Карманський, навесні 1919 р. цей часопис став органом Національної Ради [132; 133; 134].

Іншим часописом високого рівня, який поширювався у військах, був щоденник "Република" - офіційний орган уряду ЗУНР (виходив у Станіславові з 2 лютого до 25 травня 1919 р.). Його редактором став галицький історик, дійсний член і директор бібліотеки НТШ Іван Кревецький [228, с. 226]. Поряд з офіційними публікаціями "Република" часто друкувала звернення уряду, командування до вояків УГА, повідомлення з фронтів і земель, окупованих поляками, нариси про героїчні вчинки фронтовиків, списки полеглих героїв. В одному з перших чисел "Републики" поміщено виступ голови уряду С.Голубовича на сесії Національної Ради. "Уважаємо в сеї хвилині першим і найважливішим обов'язком правительства і народу з’єдинити і підняти всі народні сили, - закликав голова уряду, - до оборони нашої землі та до увільнення її від ворожого наїзду" [205, 6 лют.]. Невдовзі після возз'єднання ЗУНР із Українською Народною Республікою "Република" опублікувала звернення Трудового Конгресу до вояків українських армій: "Час страшний, вороги насідають, щоб відібрати від нас нашу окуплену кров'ю землю. Держіть се, стрільці і козаки, свій бойовий стяг високо!" [205, 12 лют.]. Коли наприкінці лютого 1919 р. з вини польської сторони були зірвані переговори про мир за участю делегації Антанти, газета опублікувала відозву командувача Галицької армії: "З чувством тяжкої образи за кров наших братів, за святу пам'ять полеглих за волю і народну честь старшин, стрільців і козаків, Начальна Команда примушена продовжувати війну з ворогом, що не має власних сил удержатися на зрабованій нашій землі і хапається за чужу поміч держав Антанти" [205, 6 берез.].

22 травня 1919 р., у період, коли польські війська генерала Галлера розгорнули загальний наступ по усьому 300-кілометровому фронту, коли під тиском переважаючих сил Галицька армія відступила, "Република" опублікувала звернення президента ЗУНР Є.Петрушевича із закликом до народу у ці вирішальні дні напружити всі зусилля, а армії - виявити стійкість і героїзм, щоб зупинити ворога, відстояти незалежність української держави [205, 22 трав.]

Поряд з оперативними повідомленнями з фронту "Република" друкувала чимало матеріалів про героїчні подвиги вояків та цілих підрозділів і частин. Так, 15 березня 1919 р. вона помістила наказ командира 3-го галицького корпусу бригаді УСС, у якому зазначалося: "Три дні боретеся Ви з вродженою Вам відвагою - і славні діла увінчалися успіхом: ворог захитався і відступає. Вітаю Вас, славні Українські січові стрільці, дякую Вам за велику поміч військам повіреного мені корпуса…" Такі публікації "цивільної" газети надавали натхнення воякам не тільки бригади УСС. Вони мали суттєве виховне значення для всієї армії.

Беручи до уваги, що особовий склад армії був здебільшого селянського походження, значний резонанс мали публікації щодо прийнятого Національною Радою земельного закону. У передовій статті "Історична подія" особливо відзначалося: "Всі наші славні герої, всі жовніри і бранці вернуть домів, щоб одержати справедливий після їх заслуг наділ землі" [205, 15 берез.]. Рішення Національної Ради схвально зустрінуло стрілецтво, назагал галицьке суспільство.

Діставався до фронтових частин і запілля орган соціал-демократичної партії "Вперед", єдиний з українських часописів, що виходив у Львові в часи українсько-польської війни. Завдяки співробітництву в ньому Л.Ганкевича, М.Возняка, М.Голубця, В.Гнатюка він дотримувався національно-державницького курсу. Для вояків УГА регулярно публікував оповіщення про пошуки, вістки про близьких, що опинилися на окупованій території. Часопис поміщав списки полеглих, а також полонених та інтернованих військовиків.

Серед галицького стрілецтва поширювався також і "Український прапор" (редактор — визначний громадсько-політичний діяч С.Баран), який видавався у 1919-1920 рр. у Відні. У ньому часто друкувалися статті патріотичного змісту діячів ЗУНР К.Левицького, Л.Цегельського, К.Трильовського, В.Шухевича та інших, інформації про визвольні змагання українців. Після переходу Галицької армії за Збруч часопис звернувся у редакційній статті до вояків: "Тисячі і тисячі найкращих синів України зложили свої молоді голови в обороні рідної землі перед оружною ляцькою навалою; перед великою перевагою мусіла однак наша галицька армія податися за Збруч. Оружна справа ще досі не закінчена і нам ще прийдеться зложити нові жертви для відзискання занятих нині поляками українських областей…" [251, 8 серп.].

1 листопада 1919 р. "Український прапор" опублікував спогади голови першого уряду ЗУНР К.Левицького, В.Шухевича, П.Карманського про Першолистопадовий зрив, героїчну боротьбу галичан проти польської окупації краю. У статті "Після 573 літ прірви" Л.Цегельський писав: "Події листопада 1918- травня 1919 рр. свідчать, що український народ Галичини, Буковини та Закарпаття як цілість, в своїй масі, дав тоді незбиті докази, що він є нацією свідомою свого "Я" і що він заслужив перед лицем історії в цілости на те, щоби бути свобідним, сам собою правити".

Газети, які виходили у повітових центрах, були органами державної влади, але в умовах війни вони, посуті, ставали часописами місцевих Окружних Команд. Зокрема як "Золочівське слово" (23 листопада 1918-21 травня 1919 р.) - редактори М.Біляч і М.Голубець, "Стрийський вістник" (21 листопада 1918-початок березня 1919 р.) - редактор А.Микитюк, "Дрогобицький листок" (12 листопада 1918-15 травня 1919 р.) - редактор І.Калинович, "Голос Калуша" (4 січня-кінець березня 1919 р.) - редактор М.Струтинський, "Збаражське слово" (4 лютого-24 березня 1919 р.) - редактор А.Шмігельський та інші [42, с. 134]. Розглянемо діяльність деяких пресових органів.

Одним з перших (6 листопада 1918 р.) у Жовкві на базі видавництва і друкарні отців Василіян з'явився часопис "Україна". Його редактором став о. Яким Фещак, згодом польовий духовник Галицької армії. Вже у першому числі він надрукував звернення повітового бойового комітету до українців Жовківщини: "При Божій помочі осягнули ми се, до чого вздихали наші діди і прадіди, і до чого ми від давна стреміли - свою власну державу, вільну Україну! Від тепер ми вже не раби, а свобідний народ… Ми кличемо до всіх, кому лише мила наша Вітчина, кому мила єго жінка, діти, сестри, тато і мати - до зброї!" [249, 6 листоп.].

Такі публікації, безумовно, знаходили відгук серед населення краю, про що свідчать повідомлення у наступних числах часопису. "Дуже гарний примір дала тепер одна громада Жовківського повіта, - інформувала газета 25 листопада того року. - Зібралися всі мужчини, навіть сиві старики і пішли всі добровільно зголоситися до війська. Коли одного старика не хотіли приймати до війська, він заявив, що має 67 років, але не може сидіти дома, коли Вітчина в небезпеці" [249, 25 листоп.].

У кожному номері "України" друкувалися повідомлення з фронту, накази команданта окружної військової команди сотника УСС Івана Коссака (брата командувача Галицької армії полковника Г.Коссака). Часто через газету він оголошував подяки військовим частинам, що боронили західні кордони Жовківщини, дислокувалися на її території й поповнювалися вояками з повіту [249, 22 груд.].

Напередодні Різдвяних свят сотник Коссак оголосив на сторінках "України": "Наказ ? 4 від 4 січня 1919 р. Христос рождаєся і Україна рождаєся! Стрільці і козаки! Перший раз від довгих століть святкуватимуть діти України роковий празник Рождества Христового як вольні сини великого вольного народу, як вольні горожани великої Української Народної Республіки". І.Коссак закликав вояків вірно служити Батьківщині. У кореспонденції 7 грудня про відвідини окружним командантом шпиталю часопис схвально характеризував діяльність сотника: "В короткім часі зорганізував цілий повіт справді знаменито. Перестроїв жандармерію, завів всюди міліцію, перевів мобілізацію, упорядкував військо, уоружив єго і зділав спосібним до бою. За час свого урядування вислав на всі потрібні фронти боєві понад 20 сотень, які вже дали доказ своєї карности і боєві справности хоть би занятєм Грибович, Дублян, Брюхович". Газета виходила поважним накладом - більш як 2000.

Привертає також увагу газета Окружної Національної Ради в Коломиї "Покутський вістник" (редактори Я.Навчук і О.Карашевич). З нею плідно співпрацювали уродженка Гуцульщини, відома поетеса Марія Підгірянка, знаний педагог Б.Заклинський, М.Голубець, Д.Николишин та інші. Часопис неодноразово звертався до населення краю, воїнів армії із закликами боронити свою державу від польської і румунської навали. "Те, що снилося Шевченкові ген в сибірських заспах, - писав у статті "Завдання наших днів" М.Голубець, - за чим зітхало стільки серць великих і малих, те, що було неосяжною метою зусиль цілих поколінь - Українська держава, - те повстає на наших очах… Кожен, хто стане на свойому становищі, кожен хай сповнить свій обов'язок. Бо інакше зусилля найкращих у народі підуть на марне" [200, 13 січ.]. Публікувалися повідомлення з фронту про участь у боях гуцульських сотень і куренів, сформованих на Покутті. У одному з таких повідомлень - "Признання Начального вождя" за підписом командувача Галицької армії генерала М.Омеляновича-Павленка відзначалося: "Висказую мою щиру подяку гуцульській сотні, яка багнетами не тільки відперла вчетверо більшого ворога, та ще й здобула в него два скоростріли. Звертаю увагу на всіх славних Гуцулів і певен, що як всі так будуть боронити Вітчину від ворога, як Гуцули, то вона буде свобідною і щасливою" [200, 12 січ.].

У стрілецьких лавах поширювався і "Бережанський вістник", який, зокрема, опублікував виступ посла Т.Старуха на засіданні Національної Ради: "Пам'ятаєте, браття хлопи, що при такій світовій еволюції народів і при такому історичному відновленню світу і людства тільки той народ буде жити, котрий зрозуміє великий момент часу і зуміє сам собі забезпечити волю, свободу і землю, на котрій живе, а до того є тільки один спосіб і єдно средство рятунку, а то: постановити сильну і карну армію народню. Як ми, 40-мільйонний народ, зуміємо в тім великім і в тім переломовім часі життя людського поставити сильну і карну армію, то наше життя і наша будучність запевнена" [7, 30 січ.]. У цій газеті поміщено також лист брата посла А.Старуха про репресії і знущання польської влади над українцями Лемківщини [96. Арк. 34]. У коментарі до цього листа посол Старух зауважив: "Отож всі сили зберем, всі нерви напружимо і станьмо в ряди нашого війська для оборони нашого краю, поможім свіжими силами нашому дорогому войськові, щоби воно могло нас боронити".

Поруч із державними виданнями, регіональною періодикою наприкінці 1918 р. у Галицькій армії з'являється власна військова преса, яка базувалася на традиціях, закладених журналістикою січового стрілецтва. Військові періодичні видання можна поділити на три групи: центральні органи (ДСВС, НКГА) - "Вістник ДСВС", "Стрілець", "Вістка"; корпусні газети - "Козацький голос" (1-й корпус), "Полева газета" (2-й корпус), "Стрілецький шлях" (3-й корпус); часописи бригад і бойових груп - "УСС" (1-а бригада УСС), "Схід" (бойова група "Схід") та інші [251, с. 96]. У період короткого перебування УГА у складі Червоної армії (навесні 1920 р.) найменування часописів було змінено: центральною газетою став "Червоний стрілець", а після реорганізації корпусів у бригади їх періодичними органами стали - "Червоний УСС" (1-а бригада УСС), "Перелом" (2-а бригада), "Стрілецький вістка" (3-я бригада) [44, с. 169-170].

Загальне керівництво військовою пресою здійснювала референтура військового міністерства (ДСВС), яку очолював недавній керівник преси штабу австрійської армії В.Бараник (згодом сенатор, член ЦК УНДО, розстріляний енкаведистами у червні 1941р.). Вже з 1 грудня 1918 р. вона видавала центральний орган відомства "Вістник ДСВС". Своє призначення часопис задекларував у першому числі, зазначивши, що він "подаватиме розпорядки, поручення, накази, вказівки Д. С. В. С. і його відділів, щоби військові власти З. У. Н. Р. були повідомлені про визначену роботу і могли її докладно виконувати". У цьому ж числі було опубліковано текст військової присяги, підписаний головою уряду республіки К.Левицьким і військовим міністром полковником Д.Вітовським. Варто зауважити, що "Вістник" був розрахований насамперед на старшинський склад армії, публікував накази і вказівки про порядок проходження служби, присвоєння звань, дисциплінарну практику командирів. Тільки в одному з його чисел були надруковані списки іменувань (про присвоєння вищих звань) близько 1100 старшин піхоти, артилерії, кінноти, летунства й інших родів військ [22. Ч. 8. С. 9]. Безперечно, це видання позитивно впливало на діяльність командного складу.

Флагманом армійської преси став орган НКГА "Стрілець". Чільне місце йому забезпечував перш за все талановитий редактор - 40-річний уродженець Золочівщини, відомий поет і драматург Василь Пачовський, твори якого завжди були пройняті ідеями державності й самостійності України. До складу редакції В.Пачовський залучив багатьох письменників і журналістів: А.Бабія (М.Ірчана), В.Гадзінського, В.Гериновича. У газеті часто друкувалися О.Назарук, І.Кревецький, Б.Заклинський, О.Олесь, Ю.Шкрумеляк, Тарас Франко (син І.Франка) та інші. Газета виходила щодня з 1 січня 1919 р. величезним накладом - 16 тис. примірників у Тернополі, Станіславові, Стрию, Борщові, а з 15 червня 1919 р. у Кам'янці-Подільському як "Український стрілець" (редактор Г.Микитей), припинила існування 16 листопада 1919 р. Кредо газети було викладено в одному з номерів: "Часопись має бути Вашим власним органом, - зверталася редакція до старшин і стрільців Галицької армії, - часописю усього українського війська. Вона буде писати про все, що Вас тішить, радує і славить, буде писати й про те, що болить Ваші молодечі серця, за чим тужить Ваша палка душа. Вона буде кріпити Вашого духа у важкім бою, доносить українській суспільності про Вашу хоробрість, відвагу й геройство, про славу Ваших боїв" [231, 1 січ.].

З огляду на великий вплив друкованого слова на свідомість старшин і стрільців Галицької армії командування відводило часописам значну роль у пропагандистсько-виховній роботі. Про це свідчить згадуваний наказ генерала М.Омеляновича-Павленка про поширення газет серед особового складу: "Доставка преси на фронт є конечним условієм морального скріплення Українського війська" - писав командувач УГА [223, 10 квіт.]. Газета "Стрілець" публікувала звернення командувача до війська з нагоди важливих подій, накази з подяками за успішні бойові дії корпусів і бригад. Командарм оголосив щиру подяку усім старшинам, підстаршинам, стрільцям і козакам, учасникам Вовчухівської наступальної операції Галицької армії [231, 28 берез.].

Великий вплив на психологічний стан стрілецтва мали публікації фронтовиків про героїчні подвиги частин, підрозділів і окремих воїнів. Так, у кореспонденції "Честь відважним!" з Городоцького (під Львовом) напрямку розповідалося, як група стрільців під командуванням четаря Вайнгаймера 8 березня захопила польський панцерний потяг. У бою особливо відзначилися десятники Т.Винник і Т.Мудрий [231, 26 берез.].

Велику увагу газета "Стрілець" приділяла вихованню вояків на бойових традиціях Галицької армії. 1 листопада 1919 р. усі її публікації були присвячені роковині Першолистопадового зриву [231, 1 листоп.]. У святковому числі були поміщені спогади сотника УСС Д.Кренжаловського "Львів у перших днях Листопада 1918 р." [231, 1 листоп.].

"Стрілець" виховував ненависть до агресора, наводив численні факти знущань польських окупантів над українським населенням. Серед стрілецтва великий резонанс викликав протест президента ЗУНР Є.Петрушевича: "За короткий час вспіли поляки так знищити Східну Галичину і більшість її спокійного населення, що більшовицькі банди в Росії не встигли доконати такого знищення навіть за рік свого існування. Майже всю українську інтелігенцію вивезли або розстріляли" [231, 31 лип.]. "Стрілець" приділяв постійно чималу увагу порушенням поляками гаазьких конвенцій щодо полонених. В одному з номерів повідомлялося, зокрема, що в таборі військовополонених Домб'є під Краковом щодня помирає від хвороб і виснаження 25-30 галицьких вояків [231, 19 берез.]. Зауважимо, що в лютому газета помістила розпорядження ДСВС, за яким полоненим полякам у таборах видавалося щомісячно: солдатам - 30 корон, офіцерам до капітана - 500, вищим чинам - 800 [231, 2 лют.].

Серед військових часописів, які виходили у корпусах і бригадах, слід відзначити "Козацький голос" - орган 1-го корпусу підполковника (згодом генерала) О.Микитки. Він видавався в Кам'янці Струмиловій (поблизу Львова) з 16 березня 1919 р. Редактором часопису став правник Михайло Старосольський (розстріляний одеською ЧК навесні 1920 р.). "Козацький голос" був одним з кращих часописів Галицької армії тієї доби", - писав Т.Марітчак [169, с. 3-4]. Справді, вже перший номер газети вирізнявся талановитими статтями, ідейним спрямуванням. У "Козацькому голосі" опубліковано "Слово від редакції до козаків", відозву командувача Галицької армії генерала М.Омеляновича-Павленка, заклик "Тепер або ніколи!", офіційні повідомлення НКГА про бойові дії на фронтах, інформацію про долю українських полонених у польських таборах, новини зі світу "Веселий куток" тощо [119, 16 берез.].

"Козацький голос" друкувався у Жовкві накладом 2000 примірників й виходив двічі на тиждень. Командування Першого корпусу плідно використовувало Василіянське видавництво в Жовкві, яке спільно з друкарнею фактично стало однією із структур Пресового бюро. Крім "Козацького голосу", як вже згадувалося, тут видавалася газета Окружної військової команди "Україна" накладом 500 примірників, друкувалися (накладом 200 примірників) накази командира корпусу загального характеру, а також відозви і накази ДСВС, НКГА, жовківської ОВК. За підрахунками видавництва, за чотири місяці було видруковано 26 тис. примірників газет і 118 окремих замовлень загальним накладом 250 тис. примірників [115. Арк. 19]. За ці послуги Галицькій армії поляки після окупації Жовкви майже усіх монахів монастиря на чолі із С.Бараником відправили в табір Домб'є як військовополонених [99. Арк. 290]. "Козацький голос" та інші видання 1-го корпусу, як також часописи уряду ЗУНР, ДСВС і НКГА, насамперед "Стрілець" широко розповсюджувалися серед вояків його бригад - 5-ї Сокальської, 6-ї Равської, 9-ї Белзької і 10-ї Янівської, що мали близько 12 тис. бійців і командирів. Варто порівняти становище з Армією УНР: в одній з публікацій газети "Стрілецька думка" у вересні 1919 р., яка виходила у Проскурові накладом 4-6 тис. примірників, з них 1,5 тис. для корпусу СС полковника Є.Коновальця, повідомлялося: "Довгі місяці ніхто не бачить часопису. Коли раз попав між них часопис, виданий ще в червні, то стрільці мало не побилися над ним. Коли так дальше буде, то ми підемо з крісами в запілля і розженемо всі редакції та пресові кватири, котрі друкують часописи тільки для кошів і для міста" [232, 13 верес.].

Після відступу Галицької армії за Збруч у липні 1919 р. "Козацький голос" продовжував своє існування. Як згадував його колишній працівник редакції Северин Пастернак (брат поручника Я.Пастернака, згодом відомого українського археолога), на Правобережжі газета спільно з друкарнею розмістилася у вагонах військового агітпоїзда. "Козацький голос" виходив досить регулярно, кілька разів на тиждень (до 22 грудня 1919 р.). "Зміст газети в основному був такий: повідомлення Начальної Команди УГА про становище на фронті, розпорядження Уряду, - писав С.Пастернак, - а також про міжнародні переговори у справі Галичини, спогади, оповідання, листи до редакції, огляд подій у світі" [194, с. 103-104]. За часів перебування у Червоній армії "Козацький голос" став органом 3-ї бригади й перейменований на "Стрілецьку вістку". Часопис припинив існування у квітні 1920 р. Останнім цікавим виданням стала широка програма Шевченківського вечора і концерту з портретом поета.

З інших періодичних видань Галицької армії часів українсько-польської війни заслуговує на увагу Великодня "Бомба" - сатиричний журнал, виданий 1919 р. січовиками Л.Лепким та І.Іванцем у 1-й бригаді УСС накладом 300 примірників. Особливо сподобалася і запам'яталася стрілецтву доброзичлива сатира на окремих старшин, на командира корпусу О.Микитку, командира полку З.Носковського та ін., ілюстрована дотепними малюнками [90, с. 79]. Відомим був часопис 2-го корпусу "Стрілецька думка" (згодом "Червоний УСС") - орган 1-ї бригади УСС.

Як вже згадувалося, до катастрофи Галицької армії наприкінці квітня 1920 р. армійські часописи продовжували виходити, але через жорстку цензуру (насамперед 12-ї армії) їх зміст почав відповідати вимогам нової влади. Редактори "Червоного стрільця" Т.Франко і В.Баб'як змушені були публікувати статті про більшовицьких вождів, матеріали про мітинги, збори, лекції і диспути у галицьких частинах. Водночас друкувалися повідомлення про становище в окупованій Галичині, у польських таборах військовополонених і інтернованих українців. Часопис проіснував недовго - від 24 лютого до кінця березня, коли був закритий через "ідеологічні зриви" [8, с. 61, 68]. Невдовзі були репресовані й його редактори: В.Баб'як у квітні розстріляний ЧК , а Тарас Франко вивезений у підмосковний концтабір Кожухів разом із сотнями галицьких старшин [157, с. 311].

Варто зауважити, що у період перебування УГА на Правобережжі і бойових дій на більшовицькому та денікінському фронтах спільно з Армією УНР (липень-листопад 1919 р.) у її частинах поширювалися також військові періодичні видання Наддніпрянської України. Найбільш відомими з них були: "Козацька думка" (видавалася у Вінниці) - велику увагу приділяла військовому будівництву в УНР, патріотичному вихованню вояків армії; "Дзвін" - один з найкращих військових часописів щодо тематики і змісту, "Українське слово" - орган Пресової Кватири дієвої армії УНР [29. С. 113-116]. Усі вони намагалися підносити національну свідомість вояків, виховувати їх у патріотичному дусі, вели пропаганду і агітацію проти більшовицької ідеології, публікували звернення голови Директорії і Головного Отамана Симона Петлюри.

Після інтернування Галицької армії у 1919-1920 рр. видавнича діяльність галичан за давньою доброю традицією продовжувалася. Найбільш відомим і змістовним виданням був, безперечно, журнал "Український скиталець" (заснований у жовтні 1920 р.) [272, с. 250]. Наклад журналу обсягом 2,0 друк. аркуші (32 стор.) спочатку нараховував 500 примірників. Крім того, колишні січовики видавали гумористичний журнал "Бомба". "Український скиталець" друкував патріотичні вірші, оповідання, спогади фронтовиків. Особливо цінними для нащадків і дослідників були регулярні публікації "З життя-буття в таборі в Ліберці" (згодом Йозефові, куди зосереджено усіх галичан). Редактор Яків Голота вів поденну хроніку життя і діяльності українських військовиків у таборі, детально висвітлював плідну виховну, культурно-освітну роботу у таборах, знаменні події, відзначення державних свят ЗУНР і пам'ятних дат в історії Галицької армії, а також вісті з батьківщини [253, с. 22].

Підсумовуючи огляд військової преси УГА та її роль у патріотичному вихованні стрілецтва, варто відзначити: протягом усього етапу українського національно-визвольного руху друковане слово було вагомим чинником мобілізації українського народу, зміцнення морально-бойового духу стрільців, підстаршин і старшин армії. Своєю діяльністю преса сприяла зміцненню лав Галицької армії, яка вела 9-місячну війну за незалежність республіки з могутнім противником - Польщею, улітку 1919 р. допомогла Армії УНР звільнити від більшовиків майже все Правобережжя із столицею Києвом, завзято билася проти навали денікінських військ.

3.5. Фронтовий театр НКГА

УГА була чи не єдиною тогочасною армією Європи, яка заснувала повноцінний власний фронтовий театр. Причому, як слушно зауважив галицький мистецтвознавець 30-х років Т.Клим, "цей театр можна сміливо назвати першим державним галицьким театром ... Театр цей сповнив, у важких хвилях для нашої армії, свою культурну місію" [110, с. 8].

Шлях непересічної трупи до фронтового театру розпочався у Львові. Тут до Першої світової війни К.Рубчакова мала театр товариства "Руська бесіда", який виступав у великому залі Музичного інституту ім. Лисенка. Після річної перерви, пов'язаної з російською окупацією Львова у 1914-1915 рр., театр відновив свою діяльність під керівництвом В.Коссака. У березні 1916 р. до трупи повернулася уславлена Катерина Рубчакова, яка після призову до армії В.Коссака (між іншим, її брата) обійняла посаду директора театру, що перейняв найменування "Українська бесіда" [48, с. 4-6; 171, с. 41].

Успішній театральній діяльності сприяли конструктивні стосунки К.Рубчакової та її трупи з командуванням Легіону УСС, командирами і вояками Станиці УСС у Львові (командант отаман М.Волошин) і Коша УСС у Пісочній поблизу Миколаєва на Дністрі (командант отаман Н.Гірняк), які постійно опікувалися молодим українським театром, допомагали йому чим могли. Про це свідчать документи Центрального державного історичного архіву України у Львові, зокрема листування К.Рубчакової з командуванням Коша УСС. "Прошу Вас, пане отамане, - зверталася вона у червні 1916 р. до Н.Гірняка, - відпустити на 1-15 липня трьох стрільців, які є у Львові, але в липні повинні їхати до Коша: підхорунжого Осипа Гірняка, десятника Луція Лісевича й десятника Євгена Банаха. Крім того, дати відпустку до Львова двом стрільцям - підхорунжому Баландюку та десятнику Луцькому, як потрібні до хору" [109. Арк. 54]. (Осип Гірняк став одним з провідних акторів театру, пізніше перейшов у "Березіль" Леся Курбаса до Харкова, у 30-х роках разом з ним був репресований і засланий на Північ, де Л.Курбас загинув, а Гірняк повернувся до Львова і в роки німецької окупації (1941-1944) очолював Львівський оперний театр. Іншим разом К.Рубчакова викликала до себе січовика Л.Новіну-Розлуцького, який назавжди залишився у трупі [109. Арк. 84].

Навесні 1918 р. "Український театр "К.Рубчакової, по суті, став військовим театром. Разом з Легіоном УСС він виїхав на Велику Україну, де розташувався у м.Єлисаветграді (тепер Кіровоград) на Херсонщині поруч із Вишколом УСС, яким тоді командував полковник Г.Коссак. Він постійно опікувався театром, надавав практичну допомогу й фактично підпорядковував театр собі, тим більше що майже всю трупу складали його стрільці, "Силами й засобами Українських Січових Стрільців, - згадував Б.Гнатевич, - зорганізовано український театр, що працював в 1917 і 1918 роках в Галичині та в Україні (на Херсонщині). Працювали в ньому між іншим Українські Січові Стрільці: підхорунжий Л.Новіна-Розлуцький, стрілець І.Рубчак, підхорунжий Л.Гринішак, підхорунжий Прибильський, підхорунжий О.Гірняк, десятник Л.Лісевич, вістун Я.Барнич, стрілець М.Бенцаль, стрілець Я.Гриневич та Є.Кохан. Ця українська сцена була в часах воєнної розрухи гарним засобом живої національної пропаганди" [254, с. 124]. Стрілецькі актори грали поруч із славними М.Крушельницьким, Г.Юрою, А.Бучмою, К.Рубчаковою та іншими велетами української сцени. (Лесь Курбас відійшов до київського театру Садовського). Виступи галицького театру рідною мовою, виставами українського репертуару мали колосальний успіх у вояків та особливо серед зросійщеного місцевого населення Правобережжя. Восени 1918 р., коли Легіон УСС повернувся з-під Дніпра до Чернівців, "Український театр" прибув до Львова, але через бойові дії у місті осів у Тернополі. Знову ж таки колишній старшина-січовик, а тепер командант міста сотник Іван Сіяк допоміг М.Бенцалю поповнити трупу й розгорнути військовий театр. Сюди зібралися А.Бучма, І.Рубчак, М.Крушельницький, К.Рубчакова, В.Калин, Ф.Лопатинський, і театр ожив знову [48, с. 6].

Актор Т.Демчук пізніше писав, що вже взимку 1919 під час гастролей у районах дислокації Третього галицького корпусу (яким, до речі, командував полковник Г.Коссак - давній приятель і опікун) театр перейняв найменування "Польовий театр Третього галицького корпусу" [66, с. 153]. Слід зауважити, що до березня частина трупи на чолі з Рубчаковою залишалася і давала виступи окремо у Тернополі, звичайно, гастролювала також. 28 березня 1919 р. обидві трупи об'єдналися й утворили "Новий Львівський театр", який здебільшого базувався у Стрию, де знаходився штаб Третього корпусу, і продовжував обслуговувати вояків УГА. Репертуар цього театру був дуже багатим і різнобарвним. Але з огляду на потреби війська, з метою сприяння військово-патріотичному вихованню його особового складу, переважали українські вистави: "Безталанна", "Мартин Боруля", "Наймичка" І.Карпенка-Карого, "Назар Стодоля" Т.Шевченка, "Украдене щастя" І.Франка, "Невольник" М.Кропивницького, а також опери "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, "Наталка Полтавка" М.Лисенка, оперета "Сватання на Гончарівці" К.Стеценка та ін.

26 лютого 1919 р. почесним гостем і глядачем вистави "Маруся Богуславка" Польового театру Третього галицького корпусу став прибулий до Стрия Голова Директорії, Головний Отаман Симон Петлюра. У виставі були задіяні основні актори на чолі з К.Рубчаковою у ролі Марусі. С.Петлюра високо оцінив виставу для стрілецтва у виступі на банкеті (за участю командування і провідних акторів), відзначив велику роль армійського театру у піднесенні національної свідомості воїнів [154, с. 267].

Разом із Галицькою армією, що відступила під натиском польської навали за Збруч, відійшов на Велику Україну і Польовий театр Третього корпусу. Спочатку трупу підпорядкували Відділу освіти при Команді Етапу Галицької армії, згодом - Міністерству пропаганди і преси УНР у Кам'янці-Подільському під найменуванням Галицький Український фронтовий театр. "Провадив працю головно серед військових частин, даючи вистави, реферати, - згадував Т.Демчук. - Від вересня 1919 р. стає вже театром НКГА, а з днем 1 листопада 1919 р. весь персонал переходе на військовий стан як пропагандисти (XI ранги)" [66, с. 154.].

У ході Київської операції об'єднаних українських армій (6-31 серпня 1919 р.), коли в результаті успішного наступу від більшовиків була звільнена майже вся Правобережна Україна театр пересувався разом з військом. 9 серпня він осів у Проскурові, а з 30 серпня розпочав діяльність у Вінниці, де йому було віддано приміщення міського театру. (До того він пересувався у вагонах спеціального потяга пропаганди і преси). Якраз у цей час він стає офіційним фронтовим театром НКГА й підпорядковувався референту П.Артимовичу при Начальній Команді. У Вінниці він почав виступати, згадував колишній командир 4-ї Золочівської бригади УГА отаман С.Шухевич, "як фронтовий театр Начальної Команди. Склад трупи був доволі гарний. До неї входили Гірняк,Рубчак, Бенцаль, Калин, Крушельницький, Бучма та інші. Добір штук приноровлено до видців, котрими були здебільшого те стрілецтво" [281, Ч. 5. С. 48]. (Катерина Рубчакова до Вінниці через тяжку хворобу не приїхала. 22 листопада 1919 р. вона померла у с.Зіньківці під Кам'янцем-Подільським [171, с. 92]). У спогадах Т.Клима інформується, що наприкінці серпня театр давав концерт-виставу на честь Головного Отамана С.Петлюри, який знову відвідав галичан і схвально оцінив концерт і виставу "Невольник". Глядачами були здебільшого військові. Водночас вистави театру мали величезний успіх серед жителів тимчасової столиці УНР. Вінничани змогли познайомитися з кращими українськими драмами й побачити гру талановитих галицьких акторів. Крім того, актори часто давали концерти для вояків і місцевих жителів. Хор театру співав на богослужіннях і панахидах [66, с. 154].

Коли під тиском більшовицької і денікінської армій пошматована епідемією тифу УГА відступала на південь України, командувач генерал О.Микитка 7 листопада 1919 р. віддав наказ: "Весь персонал театральної трупи товариства "Новий Львівський театр" при НКГА переходить з 1 падолиста 1919 р. на стан військовий як пропагандисти ... приділяється на стан харчовий до харчовні старшин НКГА..." [159, 1931. Ч. 3. С. 7]. Опрацьований Пресовою Квартирою НКГА і затверджений начальником штабу армії генералом Г.Ціріцом Статут фронтового театру стверджував, що НКГА бере трупу на повне утримання й забезпечення, а усі працівники переходять на службу як пропагандисти у ранзі старшин й підпорядковані начальнику Пресової Квартири по службі і директору театру - у сфері внутрішньої діяльності. Місце розміщення театру, його репертуар і порядок діяльності визначала НКГА. "Обов'язки свої зобов'язані всі члени театру, - відзначав Статут, - сповнювати точно і совісно після найліпшої волі і змоги" [159, Ч. 3. С. 8]. Управу театру склали А.Бучма (голова й режисер), І.Рубчак, В.Калин (режисер), Т.Демчук, С.Зубрицький. Адміністратором призначено Л.Гринішака, керівником трупи Г.Юру, завідувачем літературно-репертуарної частини Ю.Шкрумеляка. Крім них, до складу трупи зараховано М.Бенцаля, М.Крушельницького, Ф.Лопатинського, А.Юрчакову (всього 50 осіб) [159, Ч. 4. С. 7-9].

Наприкінці грудня 1919 р., коли частини Галицької армії були розкидані на великому просторі від Вінниці до Бірзули й Тирасполя, командування поділило театр на дві самостійні трупи: основну - при штабі армії і Похідний театр під проводом М.Бенцаля, який давав вистави у віддалених частинах у Балті, Бірзулі, Тирасполі, Бадені. Нова структура зберігалася й після переходу у лютому 1920 р. УГА до Червоної армії. Похідний театр виступав у Літині, Летичеві, а під час польського наступу артисти полонені до табору Ялівець на Львівщині. Головний театр ЧУГА після її розпаду перебрався до Черкас, де заснував Державний театр ім. І.Франка. Згодом А.Бучма, М.Крушельницький, О.Гірняк, Г.Юра були запрошені у столичний театр радянської України [41, с. 155].

Після закінчення бойових дій і утворення таборів інтернованих частин Галицької армії у Чехословаччині за доброю традицією було створено центр культурно-просвітницької діяльності. Функції колишньої Пресової Квартири виконував так званий культурно-просвітницький кружок (КПК), у складі якого діяли освітні та фахові курси, а також культурно-мистецькі гуртки. Тож уже улітку 1919 р. постали кілька стрілецьких хорів, духовий і струнний оркестри, що виступали перед стрільцями й місцевим населенням. Жваву культурно-просвітницьку роботу доповнив утворений у червні того ж року драматичний гурток, який у жовтні став постійно діючим українським військовим театром ім. В.Винниченка. Згодом від нього відійшла трупа пересувного театру ім. Тобілевича (28 акторів). Вони обслуговували табори інтернованих: Німецьке Яблонне, Ліберці, Йозефів. Під керівництвом театральної секції Культурно-просвітного гуртка, та члена Управи Михайла Дацківа (згодом загинув у катівнях НКВС) театр розгорнув активну діяльність. Для стрілецтва й мешканців чеських міст були поставлені вистави: "Назар Стодоля", "Наталка Полтавка", "Антось Дукат", "Чікагський хлібороб". Протягом 1920 р. було дано більш як 50 вистав різного характеру. Як зауважив А.Купцов, табірний театр служив не лише заходом для розваги українським воякам у нелегкому житті на чужині, але й виконував "важливу функцію, плекаючи їх національно-патріотичні почування" [141, с. 98-100]. Власне, ця функція була притаманна не лише театру, але й цілій системі вишколу і виховання Галицької армії.

4.1. Виховання патріотичного обов'язку

Командування Галицької армії та її виховні структури використовували багатий арсенал навчально-освітніх форм і методів впливу, що були на озброєнні у попередніх військових формаціях, запозичув досвід братніх армій Української Республіки або опрацьовували нові методи у практиці фронтових буднів. Більшість із них довели ефективність і виправдали себе під час нехай і короткого (півторарічного) існування армії, гарту її вояків.

З перших днів існування ЗУНР її провід, а також командування Галицької армії широко застосовували практику звернень до особового складу Збройних Сил. Зазвичай, ці звертання були емоційними і писалися доступною мовою. "Жовніри Української Народної Республіки! - закликав військовий міністр Д.Вітовський. - Землю і волю присуждено вам добути, або дома не бути! Вороги наші - пани ляхи хочуть села, наші лани і прилучити до своєї Польщі, цеї тюрми робочого люду! Вони палять наші села, грабують наші маєтки, мордують батьків, сестер, дітей наших. І очі цілого народу звернені на вас, жовніри .., в руці кожного з вас лежить щастя або горе цілих поколінь" [157, с. 127-129]. Маніфести, ухвали, звернення і накази, як правило, зачитувалися перед строєм війська, друкувалися в армійській пресі. "За 600 літ неволі і знущання дано тобі до рук щастя построїти собі Україну! - зазначалося у відозві НКГА, опублікованій на шпальтах армійського часопису "Стрілець". - Але тям се, що ніхто тобі не дасть України, поки ти її сам не візьмеш сильними руками і не поставиш на руїнах своєї землі свою правду і волю!" [231, 1 січ.].

Під час літніх боїв 1919 р. на Правобережній Україні з військом більшовицької Росії та денікінської Добрармії газета "Стрілець" опублікувала заклик до Галицької армії Головного Отамана С.Петлюри і диктатора ЗУНР Є.Петрушевича. "Всі, хто має силу і любов до свободи, в кого не згасло стремління до землі і волі, всі кому дорога демократична єдина Соборна Українська Республіка, вставайте до посліднього рішучого бою з вашим ворогом". [231, 1 жовт.].

Часто практикували патріотичні звернення, які піднімали бойовий дух війська, командувачі Галицької армії генерали М.Омелянович-Павленко, О.Греков, М.Тарнавський, командири корпусів і бригад. Вони намагалися знайти такі слова, які дійшли б до серця кожного старшини і стрільця. Коли 10 грудня 1918 р. запрошений на посаду головнокомандувача генерал М.Омелянович-Павленко прибув до військ, то через день він звернувся до вояків: "Старшини! Я пам'ятаю, з якою безмежною хоробрістю і упертістю ви, по волі австрійського уряду, вели доручені вам частини по шляху побіди і в високих Карпатах, і Тирольських горах, і в широких долинах Поділля. І я певен, що ви ще з більшим завзяттям будете стояти і битися за народне діло!" [250, 12 груд.].

У важкі хвилини українсько-польської війни командування Галицької армії, звертаючись до особового складу, не приховувало складної, а часом трагічної ситуації. Зокрема 20 травня 1919 р., коли під ударами галлерівського війська розвалилася стратегічна оборона Галицької армії і її частини відступали по усьому фронту - від Сокаля до Турки, залишаючи рідні міста і села, до воїнів звернувся полковник В.Курманович. "Вояки Української армії! - Пролунало в його наказі. - Тепер є хвилини, які рішають Вашу семимісячну криваву боротьбу. Гляньте довкола Вас - Ваші поля, Ваші луки, Ваші обійстя. Там дома всім б'ється серце з болю і з тугою глядять на перебіг Ваших великих боїв. Поляки хочуть зрабувати Ваші поля, забрати Ваше майно, закувати в кайдани весь український народ. Тому видержіть цей ворожий напір" [30, с. 64].

Своєчасно ужиті Начальною Командою Галицької армії організаційно-пропагандистські заходи для збереження боєздатності війська і піднесення морального духу його воїнів невдовзі принесли бажані результати. Вже через два тижні притиснена до Збруча, обезкровлена і знесилена Галицька армія, яку поляки вважали нездатною навіть до пасивної оборони, провела блискучу Чортківську наступальну операцію. Вона завдала відчутної поразки полякам, що змусило Ю.Пілсудського прибути на Галицький фронт і особисто очолити військо [292, с. 247]. Усі військові історики відзначали великий наступальний порив українського війська, що наблизилося майже до Львова, надзвичайне патріотичне піднесення, високий морально-бойовий дух стрільців. На початок цієї операції припадає наказ нового командувача армії генерала О.Грекова (від 9 червня 1919 р.): "В щасливий для Галицької армії день, славний побідою під Чортковом, я прийняв на себе безпосереднє командування військами. Поздоровляю армію з великим успіхом і горячо дякую всім учасникам і героям послідніх боєвих днів. Твердо вірю, що від сьогодні ми будемо знати тільки слово "Вперед!… З Богом, вперед!" [246. Т. 2. С. 274].

З перших днів війни звичайним явищем стала практика оголошення командуванням подяки окремим корпусам і бригадам за успішні бойові дії або проведені операції. (У роки німецько-радянської війни Верховний Головнокомандувач Й.Сталін першу подяку оголосив військам за успішні дії 25 січня 1943 р., тобто через півтора роки початку війни). Усвідомлюючи важливе значення відзначень і оголошення подяк за успіхи в бойовій діяльності для військово-патріотичного виховання, Державний Секретаріат ЗУНР і командування Збройних Сил держави вже у боях за Львів здійснило відповідну роботу. "Вам, що своїм геройським подвигом обняли престольний город Льва у власть Української держави та своїми грудьми і кров'ю своєю отсе п'ятий день обороняєте його, - Наголошувалося у відозві від 5 листопада 1918 р., - Щоб увічнити Ваш історичний подвиг, ми, Українська Національна Рада, установлюємо отсим для кожного з Вас військову відзнаку "За обняття Львова у власть Української Держави" [246. Т. 1. С. 611].

Командарм О.Греков наказом по армії від 16 червня 1919 р. відзначав: "Після тяжких та кривавих дводенних боїв багнетною атакою 8-ма Самбірська бригада здобула позиції ворога біля Нижнівської переправи. Бригада виконала своє важне завдання, не маючи муніції, під сильним гарматним вогнем ворога з правого боку ріки Дністра. Від всього серця поздоровляю Команданта Третього корпусу, та Команданта і війська Самбірської бригади. Дякую за юнацький штурм". [246. Т. 2. С. 351]. Наказом від 21 червня командарм дякував бригадам Другого корпусу: "Після чотирьох днів тяжких боїв нами добуті Бережани. Честь і хвала славетним військам, особливо 3-й Бережанській, 7-й Львівській бригадам та бригаді УСС, серед геройських вчинків і твердості яких пройшла більша частина боїв" [246. Т. 2. С. 351].

Практика оголошення подяки частинам і підрозділам широко застосовувалася командирами усіх ступенів - від командарма до сотника. "З великим признанням підносить команда бригади, - писав у наказі від 17 квітня 1919 р. командир 4-ї Золочівської бригади отаман С.Шухевич, - діяльність наших гармашів. Усі батареї стріляли скоро і добре. Не раз залишалися батареї перед пішими частинами і не відступали" [30, с. 53-54].

Подібні накази застосовували для піднесення морально-бойового духу молодого поповнення командири запасних частин. Особливо часто вони оголошувалися у 24-му і 36-му запасних полках Коломиї командантом округи отаманом Ф.Примаком. У наказі від 21 квітня 1919 р. він писав: "Не перший раз чує наша суспільність про хоробре поведеннє коломийських частин. Від початку нашої визвольної боротьби станули коломийські курені залізним щитом для захисту рідної землі" [183. Арк. 38]. Пропагувалася звитяга частин, підрозділів і подвиги окремих вояків. Для цього застосовувалася армійська преса. Привертає увагу нарис фронтового кореспондента А.Баб'юка (М.Ірчана) про отамана УСС Осипа Букшованого, опублікований на шпальтах "Републики". Автор розповів, як О.Букшований, будучи командиром сотні Легіону УСС, на російському фронті потрапив у полон. Його вивезли у Ташкент, звідки сотник, долаючи сотні кілометрів, втік до Персії, де очолив загін курдів і бився проти російських військ. Потім повернувся через Туреччину до Легіону. Згодом призначений командиром Легіону, брав активну участь у битві за Львів у 1918 р. [158, с. 37; 154, с. 51].

Часто публікували такі матеріали військові газети "Козацький голос", "Стрілець", "УСС". Зокрема "Стрілець" у повідомленні про бойові дії групи "Північ" полковника В.Курмановича у січні 1919 р. розповідав про командира жовківської військової округи сотника Івана Коссака, який особисто керував боєм стрілецьких сотень під час оборони міста і був тяжко поранений [231, 12 січ.]. Виховний потенціал містили повідомлення про героїзм воїнів-земляків у місцевих часописах. Прикладом можуть служити матеріали газети "Україна" - органу Жовківської повітової Ради. У грудні 1918 р. прифронтовий часопис повідомив про звитяжний бій сотень Августина Бабія, Івана Леня, батареї Івана Козака: "Ворог переможними силами силувався проломити наші ряди, кілька днів наступав, але борці наші відперли ті наступи та завдали ворогу тяжкі страти". При цьому відзначалася мужність командирів і подвиги їх підлеглих, захисників правітцівського краю [249, 31 груд.].

Великий вплив на формування патріотичних почуттів особового складу мали урочисті заходи уряду і командування - з нагоди державних свят або на честь визначних подій. Масові заходи, урочисті шикування військ, військові паради (дефіляди - гал.) викликали особливі позитивні емоції. Започаткували традицію Українські Січові Стрільці широкомасштабними урочистостями на честь проголошення в Києві Третього Універсалу Центральної Ради 7 (20) листопада 1917 р. й утворення УНР. У Пісочній, де дислокувався Кіш Легіону УСС й зосереджувалися всі січові частини, було споряджено тріумфальну арку, прикрашену національними прапорами і лозунгом "Хай живе Українська Народна Республіка!" Після промови В.Старосольського відбувся військовий парад. Згодом частини під звуки військового оркестру М.Гайворонського промарширували вулицями Пісочної і навколишніх сіл [34, с. 66].

Першим державним святом, яке урочисто відзначала Галицька армія, був акт злуки ЗУНР і УНР. У Станіславові ввечері 4 грудня 1918 р. й відбувся перший військовий парад військ Галицької армії. "Перша публічна військова дефіляда перед Президентом Держави, цілим Урядом і цілою Радою, - згадував тодішній міністр Л.Цегельський, - була дефілядою перед Державою, перед Україною… Хлопці випрямлені як струни, голови вгору, очі блищать, підкови мало не розіб'ють брукву. Це є воїни - українська армія, воскресле вояцтво, воскресла прадідівська слава". Подібні марш-паради відбулися у Стрию та Золочеві [263, с. 299-300].

Галицька армія урочисто відзначила й першу річницю ЗУНР. 1 листопада 1919 р. майже весь святковий випуск часопису "Стрілець" присвячувався Першолистопадовому зриву. У редакційній статті "Найбільше свято Західної України — Перший День Листопада", зокрема, нагадувалося: "16 чет Галицького Війська роззброїли всіх австрійських, польських і мадярських офіцерів у львівських казармах та зайняли стару столицю Льва, Данилового сина... Високо над Львовом заблистів синій як небо, золотий як сонце прапор України..." [231, 1 листоп.].

Незважаючи на складні воєнно-політичні обставини - важкі бої на денікінському і більшовицькому фронтах, епідемію тифу, у міському театрі Вінниці відбулися святкові урочистості: урочисте богослужіння, святочна академія з концертом і виставою фронтового театру НКГА "Сава Чалий". [64, с. 97]. У Кам'янці-Подільському виголосив доповідь О.Назарук. У концерті виступили стрілецький хор Н.Нижанківського, відомий оперний співак Галичини М.Голинський, театр Садовського дав виставу "Богдан Хмельницький" [231, 1 листоп.].

Потужним чинником виховання національної свідомості, патріотизму і самопожертви за волю України була творча спадщина Тараса Шевченка, який, за висловом Івана Франка, зробив для України більше, "ніж десять побідних армій". У важкі часи російського панування в Україні він перший надзвичайно гостро підняв проблему піднесення національної свідомості широких народних мас, закликав українство в умовах національного гноблення зберігати себе як окремішню націю. На шпальтах армійських часописів і літературно-мистецьких збірників, у виступах пропагандистів і аматорів стрілецької сцени надзвичайно популярними були патріотичні поезії Кобзаря [273, с. 253].

Шевченківські вільнодумні заклики використовувалися у пресі УСС. "І в тім, може, найбільша заслуга Шевченка, що він запалив нас до боротьби за конечну потребу незалежної України, - наголошувалося у редакційній статті Вістника СВУ "Чим є для України Шевченко?", - найкращий вислів чого дала соборна Україна в сотворенні Українських Січових Стрільців" [24, 12 берез.].

Позитивний виховний ефект мали урочисті відзначення уродин Шевченка на фронті і у запіллі. На одному з перших таких свят у воєнний час (у 1915 р.) в Карпатах за участю 600 стрільців і численних місцевих жителів виголосив доповідь член Загальної Української Ради соціал-демократ Т.Мелень (загинув у бою 10 червня того року). "Шевченкові ідеали, - підкреслив доповідач, - поширилися і вкорінилися широко в маси українського народу… Сьогодні Ви, товариші стрільці, переводите в життя, в діло слова Шевченкового заповіту!" [25, Ч. 19-20]. Творчо відзначалися Шевченківські дні в Коші й Вишколі УСС на Миколаївщині. Зокрема 2 квітня 1916 р. відбулося велике віче за участю більше тисячі стрільців та жителів навколишніх сіл під гаслами: "Вставайте, кайдани порвіте!" та "Борітеся - поборете!" [5, с. 275-276].

Шевченківські свята широко відзначалися і в Галицькій армії. Навіть перебуваючи навесні 1920 р. короткочасно у стані Червоної армії, де такі "сепаратистські" заходи були небажаними, командування армії, долаючи опір комісарів, не відступило від традиції. Напередодні 9 березня Польовий штаб НКГА розіслав у всі частини спеціальний наказ, у якому зазначалося: "Дня 9-го марта 1920 р. святкуємо роковини нашого великого поета, борця за народні права, пророка революції… Наказую проте всім галицьким частинам в місцях постою уладити в сей день святочні походи з публічними промовами до стрільців, в яких належить вияснити велике значення нашого Батька - Тараса Шевченка для революції і взагалі, а для України спеціяльно… Наказую ужити всіх заходів, щоби день 9-го марта пройшов як найбільш святочно…" [64, с. 228].

Величаво організовано Шевченківське свято у Другому корпусі. Спеціально створений комітет у складі пропагандиста бригади четаря І.Синенького, редактора часопису Тараса Франка провів урочисті збори , концерт стрілецького хору і оркестру, випустив святковий номер "Стрільця". Урочиста академія відбувалася в переповненій вояками і жителями міста театральній залі Бершаді, прикрашеній портретом Шевченка, синьо-жовтими стрічками. Коли концерт набрав яскравого національно-патріотичного звучання, присутній комісар намагався його припинити. Але свято було щасливо довершено і залишилося надовго у серцях присутніх. Подібно пройшло свято й у інших частинах. Зокрема у "Деннику НКГА" зазначалося: "Сьогодня відбулося в Балті з приводу Шевченківського свята маніфестація з походом, промовами, в яких брала участь ціла військова залога м.Балти. Свято випало величаво" [64, с. 228].

Ідейним наставником галицького стрілецтва був також Іван Франко, який на зламі століть переконливо висловив у своїй творчості і громадсько-політичній діяльності ідеї відродження Української держави [167, с.316]. Особливо повчальними для військо-патріотичного виховання були ідеали Івана Франка щодо консолідації народу задля його державного усамостійнення. Напередодні Першої світової війни він пророкував, що "Велика доба для нашої нації почне з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм". Ця думка стала лейтмотивом популярного серед вояків вірша "Розвивайся ти, високий дубе":

Встане славна мати-Україна,
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сян-річки
Одна, нероздільна.
[259, с. 65].

Письменник був тісно пов'язаний з товариством "Січ", був, зокрема, його почесним членом. Останні місяці життя (взимку 1915/1916 р.) поет провів у шпиталі УСС у Львові. Син І.Франка Петро був поручником Легіону УСС і майже всю Першу світову війну провів на фронті. Згодом він став сотником, командувачем авіації Галицької армії. Другий син - Тарас - журналіст, очолював редакції газет корпусу, згодом Галицької армії, у 1920 р. пережив Кожухівський концтабір під Москвою. Отже, невипадково стрілецький журнал "Шлях" відгукнувся на смерть І.Франка: "На бойовому шляху України упав перший жовнір першого ряду першої чети Каменярської сотні... Січові стрільці визнали перед історією, що поет був для них національним провідником, ідейним наставником" [283, с. 56].

Ефективним засобом ідейно-політичного гарту особового складу армії стала державна і військова символіка, а також нагородна система. Державний Секретаріат ЗУНР, військове відомство держави й командування Галицької армії, безперечно, усвідомлювали значення цих чинників, але використовували недостатньо, насамперед нагородну систему, хоча й були добрі почини і певні досягнення. Головна причина цього - несприятливі зовнішньополітичні обставини, що склалися внаслідок українсько-польсько-російського збройного конфлікту.

Національними символами Галицької армії стали державні герб і прапор (це притаманно більшості армій світу). Згідно з основним законом ЗУНР від 13 листопада 1918 р. гербом держави було впроваджено зображення Золотого лева на блакитному полі [112, с. 253]. Після проголошення Акту злуки з УНР 22 січня 1919 р. національним гербом республіки став Тризуб. Відтак в основі емблем і відзнак Галицької армії впроваджено Тризуб. Його зображення було на кокарді стрілецьких шапок. У роки Другої світової війни його було впроваджено також в Українській Повстанській Армії [111; 112; 215].

Затверджений Основним законом ЗУНР синьо-жовтий прапор здавна приймався як національний. Ним користувалися перші національні військові формації в Галичині під час "весни народів" 1848 р. Відтак він став важливим атрибутом Галицької армії. Але, на відміну від російської, британської, німецької армій, власне військових прапорів окремих частин - полків, бригад і корпусів в українській армії, зрештою, як і у Армії УНР, не запроваджено. Це був суттєвий недолік, що спричинився до втрати одного з найвагоміших важелів військово-патріотичного виховання.

Зазначимо, що в аспекті національної символіки Легіон УСС часів Першої світової війни мав великі позитивні здобутки. Незважаючи на всілякі перепони й заборони австрійського командування, його командування домоглося національного оформлення Легіону, його окремішності. Тож з перших днів серед усусусів було впроваджено національну відзнаку - кокарду із зображенням лева, яку носили на шапці-мазепинці. Крім того, на шапці носили синьо-жовту троянду [215]. Впроваджено полковий прапор. Ним стало полотнище дрогобицької "Січі" (у 1917 р. його замінили іншим). "В 1917 р. придбало УССтрілецтво прекрасний символ своєї самостійницької ідеї та бойової готовности, - писав С.Ріпецький, - власний прапор. Виконаний заходами українського жіноцтва у Львові… Дня 28 жовтня 1917 р. посвятив його в осідку Вишколу УСС, Розвадові, митрополит Андрей Шептицький" [207, с. 151]. Ритуал вручення і освячення прапора Легіону УСС пройшов надзвичайно урочисто.

Застосування державного прапора в армії не було поширеним. Його виносили, зазвичай, лише на дефілядах, у складі почесної варти на честь високих гостей, ним прикрашали урочистості з нагоди державних свят. Традиційно його підносили в період Першолистопадового 1918 р. зриву - підіймали на вежах, ратушах, символізуючи тим самим відновлення української влади. Зокрема удосвіта 1 листопада 1918 р. за наказом керівника антицісарського повстання Д.Вітовського група вояків підняла синьо-жовтий прапор на львівській ратуші [154, с. 42].

Традиція підіймати український прапор на честь перемоги прийшла до Галицької армії від стрільців доби Першої світової війни. Коли 28 червня 1915 р. сотня Д.Вітовського увірвалася в Галич, командир (призначений комендантом міста) наказав стрільцям скинути з ратуші російський прапор і встановити синьо-жовтий. За цей вчинок сотник мав серйозні неприємності від австрійського командування [156, с.28].

Того ж таки 1 листопада 1918 р., коли українці перебрали владу в Тернополі, стрілець-доброволець С.Зубрицький підняв на ратуші міста національний стяг. Синьо-жовті прапори символізували відродження української влади і в інших містах Галичини, Буковини і Закарпаття. Слід зазначити, що державні синьо-жовті барви уживалися у відзнаках старшинських звань, на привісках багнетів у стрільців, відзнаках-стрічках для бойовиків і поранених. Герб держави і війська - Тризуб і синьо-жовте коло прикрашали літаки галицької авіації.

Нагородна система Галицької армії мала національне коріння. Древній літопис відзначав, що перше в Київській Русі нагородження воїна особливою відзнакою відбулося влітку 1000 р. Саме тоді Київський князь Володимир нагородив золотою гривнею (нашивний золотий обруч) воєводу Олександра Поповича за блискучу перемогу над половцями [71, с. 5]. Українськими нагородами можна вважати і викарбувані 1654 р. золоті монети-медалі для нагородження козаків Богдана Хмельницького [71, с. 6]. Наступна спроба відродити українські військові нагороди здійснена в роки Першої світової війни. Стрілецькі художники - четар Ю.Буцманюк і підхорунжий Л.Лепкий виготовили для свого Легіону УСС проект спеціальної пам'ятної медалі. Його вдалося реалізувати лише весною 1918 р. зусиллями Центральної Управи УСС у Відні. Медаль являла собою стилізований гуцульський хрест за проектом інж. О.Лушпинського. Було два види цього хреста: більший і менший - для повсякденного носіння. Існував варіант хреста з левом у центрі [146, с. 48]. Крім цієї нагороди, вже після Визвольних змагань для січового стрілецтва було впроваджено ряд інших, зокрема Пропам'ятну відзнаку 50-ліття Легіону УСС (впроваджена в США 1964 р.). Слід згадати й відзнаки Українських Січових Стрільців, впроваджені в 1914-1917 рр. Центральною Управою УСС у Відні - всього близько 15 варіантів (кокарди, нагрудні, нараменні нашивки та ін.) [215, с. 9, 38].

Водночас у Легіоні впроваджувалася нагородна система Австро-Угорщини. У боях на російському фронті його стрільці і старшини проявляли високі бойові якості й часто нагороджувалися орденами й медалями, насамперед Медалями Хоробрості трьох ступенів (золота, срібна й бронзова), а також орденами Залізного Хреста, Карла, Військового Хреста (трьох ступенів) та ін. У Львівському центральному державному історичному архіві України зберігаються сотні нагородних листів на Д.Вітовського, Г.Коссака, О.Микитку, М.Тарнавського, О.Букшованого, С.Горука, З.Носковського, національних героїнь Галичини Олену Степанівну та Софію Галечко і на багатьох інших [152. Арк. 1-110]. Чимало січовиків мали по 5-10 військових нагород, причому деякі з них, крім австрійських, ще й німецькі, турецькі і навіть перські ордени.

Керівництво молодої західно-української держави і військового відомства вважало нагороди важливим чинником виховання стрілецтва. Вже в перші тижні існування ЗУНР, у період листопадової битви за Львів, Генеральний Секретаріат Військових Справ, очолюваний полковником Д.Вітовським, заснував першу військову нагороду "Оборонцям Львова" трьох ступенів. Проект нагороди виробили полковник М.Маринович, тодішній військовий комендант Львова, і відомий стрілецький художник поручик УСС І.Іванець. Основою став блакитний хрест із золотим тризубом у центрі і гербом Львова та схрещеними мечами. На ордені - напис "Оборонці Львова" та дата 1-21.XI.1918. Стрічка ордена була малинова з блакитними випусками по краях. Перший ступінь - Великий Хрест призначався для вищого командування Збройних Сил, другий - Командирський Хрест - для старших командирів, третій - Лицарський Хрест - для всіх старшин, підстаршин і стрільців [111, с. 261-261]. На жаль, військові обставини та явна недооцінка нагородної системи для морального впливу на виховний процес не дозволили реалізувати урядове рішення й орден був виготовлений у Відні всього в кількох екземплярах.

30 квітня 1919 р. розпорядженням військового міністерства для нагородження вояків Галицької армії за хоробрість впроваджено "Відзначення для борців за справу Української Народної Республіки" - тризуб з вінцем чотирьох класів (золотий, срібний, бронзовий і залізний). Кожна з них мала чотири (перший і другий класи) або три (інші) ступені. Автором проекту нагороди був відомий стрілецький різьбяр і скульптор Михайло Бринський, який працював у Письменному відділі Пресової Квартири НКГА. Виготовлені ним проекти були ухвалені військовим міністерством, урядом ЗУНР і відправлені до Відня для виготовлення. (Нині вони зберігаються в Національному музеї Львова. Між іншим, скульптор брав участь у конкурсі на створення пам'ятника Т.Шевченкові у Харкові). Вказаним розпорядженням ДСВС впроваджено також Медаль Тризуба чотирьох ступенів - за щире виконання обов'язків військової служби (її інколи називали "Медаллю за заслугу") і Оружний Тризуб - платиновий з діамантами, який носився як привіска до зброї і призначався виключно вищому командуванню. Нарешті, для всіх вояків, які з 1 листопада 1918 р. перебували на службі в Галицькій армії і брали участь в українсько-польській війні за незалежність ЗУНР, впроваджено відзнаку - Хрест учасництва [22. Ч. 12. С. 6-7].

Водночас оголошено нагороди для польових духовників - Хрест двох ступенів - Золотий і Срібний, причому для фронтових капеланів на стрічку поміщено схрещені мечі. Усім нагородженим видавалися спеціальні Почесні грамоти (перейняті з австрійської армії) та посвідчення на право носіння нагороди. До орденів Тризуба (відповідно класів) належали грошові премії в сумі 2000, 1000, 200, 100 гривень. Згідно з розпорядженням військового міністерства оголошено порядок нагородження: представляти до нагород повинні були безпосередні командири, права нагородження надавалися - для відзначення стрільців і підстаршин - командирам бригад за участю трьох фронтових старшин, для відзначення старшин - командирам корпусів теж за участю трьох фронтових старшин, зв'язаних з представленими для нагороди спільною службою. Право нагороджувати медалями надавалося безпосереднім командирам - від сотника й вище [27, 14 квіт.; 205, 20 квіт.].

З метою посилити чинність нагород як важливих стимулів до боротьби за незалежність республіки окремим розпордженням ДСВС від 30 квітня 1919 р. за особисту хоробрість у бою впроваджено Бойову відзнаку - синьо-жовту нашивку стрілу-нашивку на лівому рукаві мундира. Нею нагороджувалися фронтовики від стрільця до командира куреня, які перебували на фронті 12 тижнів і брали участь бодай в одному бою чи були поранені. Летуни мали отримувати Бойову відзнаку за 10 бойових вильотів. Водночас із впровадженням відзнак уряд ухвалив надати нагородженим і пораненим фронтовикам земельний наділ [183. Арк. 65].

Певний вплив на моральний стан військовиків мало відзначення поранених. У львівських боях поранені носили малинову стрічку на лівому боці шапки, як це було прийнято в австрійській армії. Тоді ж впроваджено жовто-блакитний трикутник на рукаві мундира. Кількість малинових стрічок визначала кількість поранень. Згодом опрацьовано проект Медалі для поранених - шолом з вінком. Кількість поранень визначали зірки на стрічці [111, с. 265-266]. Через травневу офензиву польських військ не всі зазначені проекти вдалося втілити в життя. Згодом, влітку 1928 р., Комітет колишніх старшин УГА спільно з представниками української військової еміграції запровадили Пропам'ятну відзнаку УГА, виготовлену у Відні. У цих заходах брали участь колишній командувач УГА генерал-полковник М.Омелянович-Павленко, генерали М.Тарнавський, В.Курманович, А.Кравс, які утворили спеціальну Колегію для нагородження недавніх вояків Галицької армії [246. Т. 1. С. 627].

На відміну від командування Збройних Сил СРСР, яке за наказом Сталіна у роки німецько-радянської війни 1941-1945 рр. оголосило своїх військовиків, які потрапили у німецький полон, зрадниками (близько 5 млн. бійців і командирів), Начальна Команда Галицької армії намагалася заопікуватися вояками, що потрапляли в польський полон. Зокрема 1 лютого 1919 р. представницька делегація ЗУНР підписала угоди з делегацією Польщі, очолюваною А.Скарбеком, про взаємне "трактування ранених, полонених, інтернованих і їх обмін". Зважаючи на Женевські і Гаазьку конвенції, військовополоненим дозволялося листування, забезпечувалися нормальні умови побуту. Уряд ЗУНР впровадив навіть виплату грошей полякам-військовополоненим залежно від їхнього рангу. Пораненим полоненим надавалася медична допомога. Встановлено обмін інформацією про ці категорії військовиків [202; 205, 11 лют.].

Розпорядженням ДСВС від 4 березня 1919 р. воякам Галицької армії при поверненні з полону передбачалося відшкодування. Зокрема старшинам виплачувалося по 1000 корон. (Згадаймо, як після німецько-радянської війни більше мільйона полонених, визволених із німецьких концтаборів, скерували безоглядно в концтабори НКВС на термін, як правило, 10 років). Розпорядженням ДСВС від 14 травня 1919 р. українські бранці, які повернулися з румунського або більшовицького полону, зрівняно у правах і пільгах до прибулих з польського [22. 4.5].

Слід відзначити, що всупереч домовленостей з урядом Польщі, Чехословаччини, Румунії, становище українських військовополнених у таборах цих держав було ганебним, тисячі з них померли від виснаження і хвороб. Проблеми для обох конфліктуючих сторін були на той час надто серйозними.

Необхідно привести деякі статистичні дані. Так на зустрічі українських і польських істориків, яка відбулась 9 червня 1994 р. Подково Лесна в спільному комюніке названі причини конфлікту українсько-польської війні та її наслідки. Загальні втрати українсько-польської війни 1918-1919 рр. оцінюються близько 25 тис. осіб (за період 1944-1949 рр. результати конфлікту оцінюються: з української сторони близько 5500 вбитих, з польської сторони 2200 вбитих). Зокрема делегація Міжнародного Червоного Хреста подає таку статистику українських військовополонених та інтернованих в Польщі: за вересень 1919 р. — 13476 чол., а на 1 січня 1920 р. — 32123 чол. Тільки в бараках Брест-Литовська з 29 липня по 4 серпня 1919 р., де перебувало близько 5 тис. чоловік померли 776 осіб, а в таборі Домб’є за рік (з листопада 1919 р. по листопад 1920 р.) померли 323 особи, у Вадовіцах із 3 тис. чол. у таборовій лікарні знаходилось 700 хворих. Про ставлення до полонених та інтернованих та умови перебування (1919-1920 рр.) об’єктивно, як вже згадувалось, написав історик М. Павленко в своїй монографії.

4.2. Військова Присяга і Статути - основа правопорядку війська

Одним із найважливіших завдань виховної роботи у війську стало безумовне виконання вимог військової присяги. Здавна склався певний ритуал прийняття присяги, особливий для кожної армії.

У Легіоні УСС принесення власної військової присяги вперше було здійснено на початку 1914 р. напівлегально. Після завершення формування його 2500 вояків були зосереджені у Стрию для присяги на вірність цісареві Австро-Угорської імперії. Але січовики зажадали включення до тексту положень про вірність Україні і боротьбу за її незалежність. Стався конфлікт з австрійським командуванням, яке погрозило ліквідувати український Легіон. Під тиском обставин стрільці поступилися, але значна частка старшин і стрільців на чолі зі сотником Д.Вітовським склали перед місцевим парохом о.О.Нижанківським присягу альтернативного змісту: "Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі Крови. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь! [160, с. 31; 32, с.20]. Ця знаменна подія увійшла пам'ятною сторінкою в історію Галичини і відзначалася стрілецтвом та українською громадськістю. З нагоди її 20-х роковини у Стрию відбулися традиційні урочистості за участю ветеранів Легіону на чолі з отаманом С.Шухевичем, місцевих жителів і гостей. На фасаді Народного Дому була вмурована й освячена о.Гаврилишином таблиця з написом "Українським Січовим Стрільцям 1914-1934. За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!"

Командири усусусів домагалися сумлінного виконання вимог присяги. В одному з наказів командира Легіону УСС полковника Г.Коссака, виданого під час тяжких боїв на р.Стрипі восени 1915 р., зазначалося: "Пригадую українському Стрілецтву його заприсяжені обов'язки супроти держави і незаприсяжені (йдеться про цісарську присягу - авт.) супроти свого Народу. Сповнюваннєм виданих поручень засвідчує почуття взятих на себе добровольно обов'язків і визволюєте рідних Братів з-під московського ярма. В єдності й карності ступайте вперед і здобувайте нові лаври на полі бою, на славу й честь України!" [266, с. 119].

Кращі традиції січового стрілецтва - вірність військовій присязі, справі визволення України - були примножені Галицькою армією в походах і боях 1918-1920 рр. Зокрема ще в ході збройного повстання 1-2 листопада 1918 р. його керівник Д.Вітовський наказував при формуванні загонів негайно приводити їх до військової присяги. Про важливість цього ритуалу свідчить те, що в перший же день створення військового міністерства складено текст військової присяги Галицької армії, який був затверджений Українською Національною Радою 13 листопада 1918 р.: "Присягаємо торжественно Всемогучому Богу повинуватися вірно і слухняно Західно-Українській Народній Республіці, її Верховній владі, її Правительству, її Армії, як також всім її отаманам та всьому начальству; їх поважати і захищати, їх прикази і припоручення у всякій службі виконувати; проти всякого ворога, хто-небудь ним був і де тільки воля її Верховної Влади вимагатиме: на водах, на суші, у воздусі, в день і в ночі, у боях, наступах, сутичках і всякого рода підприємствах, словом, на кождому кроці, в кожду пору, в каждім случаю хоробро і мужньо боротися; наших військ, прапорів і оружжя в ніякому случаю не покидати, з ворогом ніколи в найменші порозуміння не входити, завсігди так вестися, як сього воєнні закони вимагають та як чесним воїнам лицює, і в сей спосіб в чести жити і умирати. Так нам, Боже, допоможи. Амінь!" [22. Ч.1. С.2].

Відтак уже в листопаді присягли усі частини й підрозділи бойових груп і запілля Галицької армії. Задля посилення емоційного впливу в ритуалі брали участь представники державних і громадських органів, духовенства, місцевого населення. У Жовкві, Золочеві, Стрию, Самборі, Коломиї, Жидачеві та інших містах перші військові формування складали присягу на центральних площах. Перед молодими вояками виступали з промовами військовики, представники громадськості, закликаючи завзято захищати Батьківщину від польських нападників, свято виконувати військову присягу. Подібно як в австрійській, російській, Наддніпрянській арміях, присягали колективно: враховуючи наявність неписьменних, командир зачитував текст присяги, а стрільці зі знятими шапками і піднятим догори перстом повторювали слова. "Се була не проста формальність, не присяга рабів на вірність панові, - згадував сотник УГА Іван Козак, який у листопаді 1918 р. приводив до присяги своїх вояків у Рава-Руській, - але щире, свідомо-добровольне підпорядкування волі одиниць під волю загалу, під прикази Народу і Держави" [117, с.18-19].

В Універсалі до українського війська від 4 січня 1919 р. військовий міністр полковник Д.Вітовський закликав особовий склад зміцнювати боєздатність армії дотриманням дисципліни і вимог присяги на вірність народу. "Побіду рішає ослух, порядок і сповнення приказу тих, хто кермує ділом! - писав міністр. - Кожен з вас, на якім-небуть місці поставлено тебе, мусиш підчинятися дисципліні… Не за царя воюєш ти, а за своє добро, за свою правду, за свою державу!" [231, 13 січ.].

Часописи Галицької армії регулярно публікували статті, в яких нагадували воякам про святість військової присяги, показували вирішальне значення дисципліни й порядку у військах, а також закликали стійко боронити від ворога свою землю. "Тям, що ти зложив присягу Українській Народній Республіці і її побіда Тобі найвищий закон!" - наголошувала редакційна стаття "Стрільця" [231, 1листоп.]. Армійські газети публікували матеріали про геройські вчинки вірних присязі стрільців і старшин.

Одною з основних вимог присяги і вирішальним чинником боєздатності війська є висока військова дисципліна особового складу. Віковий досвід свідчить, що без неї неможливі успіхи у бойовій підготовці, тим більше у бою. Вимоги твердої дисципліни викладені були у статутах, якими керувалася Галицька армія - спочатку австрійськими, згодом власними та армії УНР. Слід відзначити, що в ході вишколу та ідейного гарту стрільців командирам довелось, особливо на початковому етапі військового будівництва, долати чималі труднощі, пов'язані з відсутністю статутів українського війська. На жаль, військове відомство ЗУНР не спромоглося створити власні статути і впровадити їх у Галицькій армії. Згідно з розпорядженням ДСВС оголошено чинними статути австрійської армії з деякими змінами в бік демократизації. Зокрема особливий пункт застерігав командирів від перевищення дисциплінарних прав, сліпого копіювання колишніх австрійських статутів, категорично забороняв биття [22. Ч.9. С.7]. Для вишколу стрільців часто використовувався (укладений ще 1914 р. старшинами УСС О.Демчуком та О.Семенюком) "Правильник піхотинців" - фактично перший український військовий статут, а також "Правильник сотника" і "Правильник четаря", видані Бойовою Управою у Відні 1915 р. Наприкінці 1918 р. ДСВС надіслав у війська "Прикази до впоряду піхоти ЗУНР" - тимчасовий статут вишколу піхоти. Решта статутів залишалася австрійськими. Щоправда, командири під час їх перекладів на українську мову нерідко вносили зміни, насамперед у ту частину, що стосувалася дисципліни і внутрішньої служби.

Після об'єднання Галицької армії з Армією УНР появилися опрацьовані Генштабом Наддніпрянського війська українські зведення законів збройних сил: Дисциплінарний статут, Статут внутрішньої служби, Військовий карний статут, Муштрові статути для піхоти, кінноти та артилерії, а також укладені сотником УСС Б.Гнатевичем "Правильник науки в метанню ручних гранат", штабом Армії УНР "Скорочена військова муштра". Але дуже бракувало примірників статутів, на що постійно скаржилися командири УГА, вимагаючи від штабів надіслати більше. У липні 1919 р. Начальна Команда Галицької армії змогла надати частинам лише 8 примірників статутів [183. Арк.47].

Визначну роль у вихованні дисциплінованих вояків відігравала армійська преса, яка часто публікувала відповідні матеріали. Особливо вирізнявся "Стрілець". "Армія тримається карністю стрільців, - підкреслював військовий журналіст УГА Тарас Франко, син Каменяра, у статті про роль військової дисципліни в Галицькій армії. - Тільки висока дисципліна може забезпечити успіх у війні ЗУНР за незалежність". Автор розповідав про 600 вояків Леонідаса, які полягли при Термопілах, але виконали наказ командира [231, 18 трав.].

Завданням і основою виховного процесу в Галицькій армії був свідомий характер військової дисципліни. На відміну від австрійської армії часів Першої світової війни, важливою особливістю дисципліни в ній було те, що вона базувалася на свідомості старшин і стрільців, глибокому розумінні ними свого почесного обов'язку захищати молоду українську республіку від агресії з боку Польщі. Отже, командири і виховні структури для скріплення дисципліни опиралися передусім на моральні чинники впливу на підлеглих. "Порядок і дисципліна в армії, безглядний послух своїм начальникам були завсігди і всюди запорукою успішності наміченої військової операції, - наголошував у наказі від 8 листопада 1918 р., у час формування перших загонів українського війська, командант Коломийської військової області сотник Ф.Примак" [200, 10 лист.].

Свідомого характеру військова дисципліна у Галицькій армії могла набрати тільки при постійній ідеологічній роботі. Виходячи з цього, вище військове керівництво, вживало належних заходів для підвищення авторитету командного складу, водночас висуваючи відповідні вимоги до роботи командирів із підлеглими вояками." У нас старшин і стрільців лучить спільність мети, за яку оба жертвують своє життя, - наголошувалося Пресовою Квартирою Начальної Команди в газеті "Стрілець". - Ми гадаємо, що наша свята боротьба за волю і самостійність зітре ріжниці, які є між старшинами і стрільцями, що старшини будуть дійсно духовими провідниками стрільців" [231, 29 квіт.]. В іншій редакційній статті органу НКГА зазначалося: "Панове четарі, сотники і полковники, тямте се, що ви тепер зі своїми вояками діти одного українського народу. Не приказувати прийшли Ви до чужої держави, а увійшли Ви до української армії бути приміром і кермувати ділом України…" [231, 1 листоп.].

Велику виховну силу мав особистий приклад командира, на що постійно звертало увагу старшинського складу командування Галицької армії. "Вимагаю від кожного старшини без ріжниці службового становища й ступня, - писав у наказі командарм генерал Осип Микитка, - найточнішого - аж до самопожертви - сповнення обов'язків і найбільшого піклування підчиненими стрільцями… Старшина мусить бути постійно провідником і приятелем стрільців" [246. Т. 1. С.621-622]. Останнє зауваження було не випадковим. Серед стрілецьких листів, які надходили до часопису НКГА, фронтовики неодноразово піднімали питання про взаємини між старшинами і стрільцями. Вони не завжди відповідали вказаним вимогам командування й, бувало, негативно впливали на стан військової дисципліни. Один із стрільців, зокрема, скаржився на старшин: "Кожний жовнір знає, за що він воює, але за таке поступованнє нагадує пісня: "Вже часи минули, як ми шиї гнули", і від него вся охота відходить" [231, 29 квіт.]. На цей тривожний сигнал із фронтових окопів редакція відреагувала низкою статей про взаємовідносини у Галицькій армії.

Слід відзначити, що "Стрілець" з притаманною йому прямотою не уникав гострих питань щодо стану дисципліни. Привертає увагу кореспонденція "Пекуча справа" - про дотримання однострою, що певною мірою характеризувало стан військової дисципліни: "В нашій армії, - зазначалося у ній, — не стрінете й двох стрільців, які були б від стіп до голови однаково одягнені. Про відзнаки степенів вже й мови нема. Сьогодні ніхто не визнається - по чім можна відрізнити стрільця від полковника" [157. 10 квіт.]. Це була реакція на наказ начальника штабу Галицької армії полковника В.Курмановича. Підсумовуючи результати інспекційної поїздки по гарнізонах запілля, він наголошував, що у ряді частин, зокрема у Рогатині, багато стрільців одягнені неохайно, честі старшинам не віддають, безцільно ходять по місту. Полковник звинувачував у недоліках старшин і вимагав, щоб стрільці постійно були зайняті військовим вишколом. Водночас відзначив добру дисципліну і порядок у залогах Теребовлі та Підвисоцького. В.Курманович наказав терміново ужити заходів для поліпшення дисципліни і розпочати цю працю із старшин [185. Арк.46].

Високу вимогливість до підлеглих старшин виявляв командир Третього корпусу полковник А.Кравс, який для наведення порядку впровадив патрульну службу в корпусному запіллі. Особливу увагу він звертав на поведінку старшин [185. Арк.76]. Відтак у наказі від 14 квітня 1919 р. командант Самбірської Окружної військової команди сотник Т.Кульчицький писав: "Зауважу, що старшини мало здоровляться або з великою недбалістю. Через це дисципліна в українській армії сильно підривається. Старшини повинні між собою здоровитися і давати примір стрільцям" [185. Арк.69].

Командирам доводилося вдаватися й до примусу. Особливо гостра необхідність у примусових засобах виникла весною 1919 р., коли в результаті невдач на фронті, розкладової діяльності ворожої пропаганди в армії різко зросло дезертирство. Тільки протягом лютого-березня 1919 р. у Коломийській окрузі Польова жандармерія Галицької армії затримала близько 1300 дезертирів. НКГА віддало суворий наказ усім повітовим та окружним військовим командам спільно з органами Польової жандармерії очистити край від дезертирів [185. Арк.22]. Щоб покласти край загрозливому явищу в армії, командувач генерал М.Омелянович-Павленко затвердив важкий вирок Польового суду у Станіславові від 29 квітня, яким п'ятеро дезертирів засуджено до смертної кари. Вирок було того ж дня виконано [231, 4 трав.]. Враховуючи, що деяка частина вояків дезертирувала, щоб допомогти сім'ї у весняних сільськогосподарських роботах, військовий міністр ЗУНР розпорядженням від 22 березня 1919 р. дозволив командирам частин запілля відпускати певну кількість стрільців і підстаршин на тижневий термін для сівби. При цьому до уваги бралися особисті якості, насамперед дисциплінованість воїнів [185. Арк.13].

Таким чином, військова дисципліна, основана на усвідомленні воїнами почесного обов'язку перед народом і державою, мусила опиратися не тільки на методи переконання, але й на примус. Ця необхідність викликала створення в структурах військового відомства відповідних органів - Польової жандармерії і військового судівництва. За висловом колишнього команданта Польової жандармерії Галицької армії сотника Івана Козака, жандармерія "уявляла собою одноцільну військову частину, призначену для виконання військово-поліційної служби в області розташування дієвої армії і етапу". [240. Т.2. С.253). Вона мала специфічні завдання: забезпечувала твердий порядок у місцях дислокації і руху військових частин Галицької армії, вела боротьбу з дезертирством (згадаймо, що саме її підрозділи затримали на Коломийщині за два місяці 1300 дезертирів).

Організацію Польової жандармерії започаткував колишній майор австрійської жандармерії О.Красіцький, який у другій половині грудня 1918 р. сформував перший відділ при команді бойової групи "Південь" у м.Щирці під Львовом. Призначений на посаду команданта Польової жандармерії і референта НКГА, талановитий організатор і непересічний фахівець розгорнув будівництво її структур. У лютому 1919 р. він очолив Державну Жандармерію ЗУНР, а його посаду перейняв сотник І.Козак. Це був період, коли під керівництвом начальника штабу Галицької армії реорганізовано бойові групи у корпуси, бригади і полки. Відповідно творилася структура Польової жандармерії: при НКГА - відділ на чолі з командантом і референтом сотником І.Козаком, при штабах корпусів - сотні жандармерії у складі п'яти чет по 30-40 осіб (по одній для себе і стрілецьких бригад). Команданти підрозділів водночас були й референтами у справах жандармерії командирів корпусів і бригад. Відділи жандармерії створено також у складі Окружних військових команд [246. Т.2. С.293].

Формування польової жандармерії та її діяльність базувалися на засадах організаційно-правових актів колишньої австро-угорської армії. Але вже наприкінці лютого - початку березня отаманом І.Козаком опрацьовано важливі документи - "Організаційні Постанови для Польової жандармерії " та "Службова інструкція для Польової жандармерії ". Вони були схвалені начальником штабу Галицької армії полковником В.Курмановичем і лягли в основу наказу НКГА від 12 березня 1919 р., який визначив структуру і завдання військової жандармерії, порядок комплектування і проходження служби [216, с.193-194].

Комплектування Польової жандармерії здійснювалося особами, які пройшли військову службу і жандармський вишкіл. Слід відзначити, що протягом усього часу катастрофічно не вистачало фахових жандармів, внаслідок чого штатні підрозділи ніколи не мали повного складу. Жандарми були озброєні австрійськими і російськими крісами, а старшини і підстаршини - пістолетами, часто застарілих зразків. На відміну від державної, яка мала особливий однострій, особовий склад Польової жандармерії носив армійський мундир і відрізнявся лише синьо-жовтою опаскою на лівому рукаві. Згідно з наказом командувача УГА генерала О.Грекова від 14 червня 1919 р. встановлено штатну чисельність Польової жандармерії - 2500 осіб. Але насправді на той день служило тільки 500 жандармів [246. Т.2. С.276].

Тоді ж командант Польової жандармерії сотник М.Яворський опрацював статут для служби, який впроваджено 24 червня 1919 р. наказом генерала О.Грекова. Відповідно до статуту її перейменовано у Польову сторожу, підпорядковано Команді етапу армії і змінено структуру: до шести корпусних команд прилучено кордонні підрозділи. Командирам відділів і сотень жандармерії надавалися права командирів стрілецьких куренів і сотень. Польову сторожу ліквідували в лютому 1920 р.

У зв'язку з надзвичайно важливим значенням залізничних шляхів, мережа яких на території ЗУНР була досить розвиненою і вони служили головним засобом сполучення, командування Галицької армії постійно дбало про їх надійне функціонування. Вже на початку листопада 1918 р. за наказом полковника Вітовського ветеран Легіону УСС Ю.Буцманюк організував при Секретаріаті військових справ Залізничну військову управу, яка мала забезпечити охорону залізничних шляхів, військові перевезення, дбати про порядок на залізничному транспорті. З цією метою було сформовано п'ять команд контролю шляхів і транспорту у Тернополі, Станіславі, Стрию, Ходорові і Чорткові. У їх складі діяли команди залізничних двірців (станцій). Особовий склад новоутворених структур укомплектовувався військовиками [15, с. 299-301].

24 березня наказом Секретаріату військових справ створено Залізничну жандармерію, яка складалася з лінійних підрозділів чисельністю до 20 осіб, дислокованих на залізничних станціях Станіслава, Тернополя, Стрия, Підволочиська, Коломиї, Бережан та інших міст ЗУНР. До функцій жандармерії входило: забезпечення порядку на залізниці, охорона транспортів, затримання дезертирів.

Як свідчать документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (Ф. 1078, оп. 2, спр. 70.) спеціальної уваги заслуговує організація військової розвідки на землях Галичини. Західноукраїнська Народна Республіка, яка згідно з Актом Злуки 22 січня 1919 р. перетворилася на Західну область (30) УНР, спромоглася дещо зробити у цьому напрямку.

Структура військової розвідки Української Галицької Армії (УГА) складалася з її центральної ланки -розвідувального відділу при Начальній Команді УГА у складі 6 офіцерів і декількох підстаршин. Йому підлягали розвідувальні відділи армійських корпусів, котрі входили до складу їх оперативних відділів. Корпусний розвідвідділ мав одного офіцера і декількох під старшин. У штабах бригад УГА працював "розвідний старшина" - офіцер розвідки. У військових частинах діяли розвідувальні підрозділи - піші і кінні, причому на кінну розвідку покладалися завдання ведення збору інформації на відстані 15-20 км. від позиції головних сил.

Агентура військової розвідки УГА рекрутувалася переважно з молоді довійськового віку. "Назагал розвідка Галицької Армії хоч і зробила чимало доброго, - згадував сучасник, -залишилася далеко позаду ворожої. Нашому розвідчому апарату бракувало фахових старшин - на всіх 30 старшин, зайнятих у розвідці, було лише 6 фахових, - і, головне, грошей. Для цього, щоб поставити як слід такий для армії Важний допоміжний апарат, не було в керівничих кругах досить розуміння, і через те праця розвідчого апарату не дала армії того, що вона і могла була дати”.

Крім ведення польової розвідки, спецслужба 30 УНР намагалася створити резидентури на окупованих польською армією територіях. Так, у березні 1919 р. польська контррозвідка розкрила і у Львові українську підпільну бойову організацію, яка налічувала до 700 членів. Кожний з бойовиків організації мав гвинтівку з 40 набоями. Мала вона і 4 кулемети. Основу особливого складу організації складали українські робітники-залізничники. Керівників організації Фоліса і Саломовича розстріляно. При цьому заарештовано резидента розвідки 30 УНР Л. Ганкевича. У жовтні цього ж року поляки затримали члена Українського Громадського Комітету М. Осовську, котра спільно з Л. Ганкевичем таємно вербувала військовослужбовців для УГА і переправляла їх до Чехословаччини. Разом з нею заарештували ще 40 громадян. Всіх затриманих польська "дефензива" тримала у в'язниці, намагаючись вибити свідчення проти невинних людей, провести масові арешти і інспірувати подальші широкі репресії проти українського населення.

Негативно позначалася відсутність задовільного співробітництва між військовими розвідками УНР і 30 УНР. Непорозуміння між командуваннями Армії УНР і УГА тривали не один місяць. Лише 11 серпня 1919 р. організовано координаційний військовий орган -Штаб Головного Отамана, куди увійшли на паритетній основі наддніпрянці і галичани. Розвідувальний відділ цього штабу очолив підполковник Гриців.

Однак, компетенція штабу була вельми обмеженою, і таке "обмеження в правах не дало спільному проводові повести ширшої справи для об'єднання армії і зосередження в її руках заряду всіма справами”.

Повертаючись до розгляду роботи Інформбюро, зауважимо, що українська військова розвідка постійно відчувала нестачу підготовлених кадрів. Переважну більшість її співробітників складали цивільні особи, які не мали належного фахового рівня, хоч щиро бажали допомогти у війні за незалежність і територіальну цілісність України.

У ході державного будівництва творилася важлива ланка правозахисної системи ЗУНР - судівництво. 13 листопада 1918 р. у складі уряду засновано Державний секретаріат судових справ, який очолив відомий громадсько-політичний діяч адвокат С.Голубович. Як слушно зауважив український історик О.Субтельний, в основу розбудови державних органів республіки часто були "покладені австрійські моделі - галичани не вдавалися до радикальних експериментів, поширених на сході" [233, с. 510]. Отже, за наявним зразком територію ЗУНР поділено на 12 судових округів: Львів, Станіславів, Тернопіль, Бережани, Золочів, Коломия, Самбір, Стрий, Перемишль, Чортків, Сянок і Буковина. Водночас із розбудовою структур Секретаріату судових справ формувалось і військове судівництво Галицької армії для розгляду військових злочинів. Перше розпорядження про його організацію Державний секретаріат військових справ видав 16 листопада. Наступні розпорядження від 3 і 14 грудня 1918 р. визначили структуру, завдання і порядок діяльності військового судівництва [22. Ч.1. С.23).

У складі Секретаріату військових справ утворено відділ судівництва на чолі з отаманом О.Підляшецьким, який здійснював контроль за діяльністю підлеглих структур і вирішував кадрові питання. Сформований при міністерстві Найвищий військовий трибунал служив останньою інстанцією для відкликів або затвердження вироків обласних і окружних військових судів. У трьох військово-територіальних областях - Львові, Станіславові і Тернополі - створювалися Військові обласні суди. До їх складу входили команданти Державної жандармерії і військових округів. 28 січня 1919 р. Рада Державних секретарів ЗУНР затвердила текст присяги військових суддів: "Присягаю торжественно Всемогучому Богу й прирікаю на мою честь бути вірним Українській Народній Республіці і повинуватися її законам та розпорядкам. Присягаю сповняти мені припоручені обов'язки після мого найліпшого знання і совісти на кожнім мені як військовому судді призначенім службовім місці - під час війни і мира, при тім мати на увазі добро моєї вітчини, виконувати закони, розпорядки, поуки і поручення моїх зверхників і залишати всякого рода надужиття моєї власти, так мені Боже допоможи. Амінь!" [22. Ч.5. С.4].

Важливу роль відігравали Окружні військові суди, впроваджені розпорядженням ДСВС від 3 грудня 1918 р. під назвою Польовий суд Військової окружної команди. Розглянемо їх структуру і діяльність на прикладі Польового суду окружної команди у Стрию. Відповідно до вказаного розпорядження головою суду був Окружний військовий командант отаман В.Котович. Начальником суду призначено досвідченого військового юриста сотника-суддю д-ра Остапа Жука; слідчим працював поручник Євген Величковський; керівником слідчого відділу з політичних справ був визначний знавець права сотник-суддя М.Гутникевич; судочинство здійснював проручник-суддя д-р І.Грубський. Двоє останніх мали право вести судові засідання. Крім того, до Польового суду входили військові урядовці, які не склали фахових іспитів і тому не були іменованими суддями (протоколісти, перекладачі тощо) - І.Федак, М.Стойка, О.Янович, І.Шиян. Останній - талановитий юрист і промовець, часто виступав на засіданнях як прокурор. Канцелярію очолював Г.Капраль, господарську частину - поляк В.Ган; начальником військової в'язниці був С.Лоза. Як і всі інші структури військового судівництва Галицької армії, Польовий суд у Стрию керувався австрійськими військовими карним кодексом і законами, звичайно, з деякими відхиленнями. Серед найвідоміших справ, які довелося розслідувати, були: бунт у Дрогобичі 14-15 квітня 1919 р., підготовка польською організацією антидержавного збройного повстання, випадки військових злочинів, зокрема дезертирства, грабунки [223, с.322-328; 154, с.187-188].

У зв'язку з тим, що Польові суди Окружних військових команд обслуговували військові частини, що дислокувалися на їх території, зокрема фронтові, вони були дуже перевантажені, розгляд справ часто затягувався на довгий термін. Відтак 18 січня 1919 р. Рада державних секретарів прийняла ухвалу про створення Польового суду Начальної команди українських військ і відповідних структур у складі бойових груп, корпусів і бригад, які розглядали карні справи виключно військових. Першими постали Польові суди групи "Північ" у Жовкві і групи "Південь" у Щирці. Невдовзі, у ході реорганізації Галицької армії у січні-лютому 1919 р., були засновані подібні органи військового судочинства у корпусах. Їх очолили досвідчені фахівці - сотники-судді І.Ласкавецький (I корпус), Я.Горалевич (II корпус) і відомий галицький адвокат д-р В.Кіжик (III корпус). Величезний обсяг роботи виконував Польовий суд Етапу армії під керівництвом сотника-судді І.Козбура. Йому були підпорядковані старшинські школи, Армійський вишкіл, лічниці (шпиталі), табори військовополонених, усе запілля армії. Серед бригад Польовий суд діяв до весни 1919 р. лише у 8-й Самбірській бригаді (начальник - поручник-суддя І.Максимчук), до компетенції якого було передано всі фронтові частини від Крукенич до Турки. У травні його ліквідували [223, с.323-324].

Працівники військового судівництва були іменовані військовими званнями з додатком "суддя" або "судовий": полковник, підполковник, отаман, сотник, поручник - судді; судові четарі й хорунжі. За поданням Д.Вітовського тільки в одному розпорядженні від 1 січня 1919 р. іменована вищим званням 41 особа, з них сотниками-суддями 15 [22.Ч.5. С.7]. Судівництво ЗУНР і Галицької армії закінчило своє існування у лютому 1920 р. Слід зазначити, що під час масових репресій навесні того ж року органи ЧК у першу чергу арештовували і розстрілювали працівників жандармерії і судівництва, вважаючи їх особливо небезпечними ворогами більшовицької влади.

Отже, силові структури Галицької армії - Польова Жандармерія і військове судівництво - зіграли позитивну роль у захисті ладу і правопорядку в армії, зміцненні військової дисципліни, виховному процесі у складний період війни. Завдяки піклуванню уряду і командування армії вони комплектувалися високоосвіченими, національно свідомими кадрами, які мали фахову підготовку і досвід, активно включалися у військове будівництво, непохитно стояли на сторожі молодої української держави й армії. Водночас відзначимо їх гуманізм. Всупереч твердженням радянської історіографії, Військовий суд під головуванням отамана О.Букшованого із тисячі учасників відомого антидержавного повстання у Дрогобичі в квітні 1919 р. нікого не покарав. Затримані три комуністичні керівники на чолі з В.Коцком без особливих перепон втекли з-під варти, а трьох учасників повстання - грабіжників - стратили обурені селяни без втручання суду [157, с.210-220]. Заслуговує уваги доцільне використання досвіду й нормативних актів австрійської армії, її статутів, енергійна перебудова структур залежно від зміни ситуації. Безперечно, все це сприяло тому, що молода Галицька армія змогла дев'ять місяців відстоювати свою незалежність у важкому протиборстві зі сильним противником.

Незважаючи на поразку в українсько-польській війні 1918-1919 рр., Галицька армія, що перейшла Збруч і з'єдналася з Армією УНР, була могутньою силою. Її боєздатність і дисциплінованість високо оцінював Головний Отаман С.Петлюра, котрий у наказі від 22 липня 1919 р. писав: "На допомогу нам прийшли брати-галичани. Вони залишили свої оселі, відходячи під переважною силою ворога; але прийшли на наш терен, як то належить дисциплінованій армії й свідомій у правоті свого діла і своїх змагань" [157, с.222]. Добрими словами згадував Галицьку армію влітку 1919 р. тодішній начальник Генштабу Армії УНР Микола Капустянський: "Галицька армія уявляла зі себе боєздатну регулярну армію, з не зовсім відповідним командним складом; в ній панував лад, карність і надзвичайно добре був організований тил; військовим заосмотренням Галицька армія була бідна; з національного боку це була одноманітна маса з піднесеним національним почуттям" [102, с.548].

4.3. Бойові традиції війська - важлива складова вишколу

Виховання особового складу армії на традиціях наддніпрянського козацтва і галицького стрілецтва було одним з найважливіших чинників формування морально-бойових якостей захисників Батьківщини. Це завдання особливо актуалізувалось у період українських визвольних змагань першої чверті XX століття, коли, за висловом М.Грушевського "більш ніж коли-небудь відчувається велика виховуюча сила людського колектива.., його великих подвигів" [51, с. 69].

1911 р. під час панахиди на Личаківському цвинтарі з нагоди 100-ліття від дня народження Маркіяна Шашкевича митрополит Андрій Шептицький зауважив: "В українськім патріотизмі Галичини мало історичних традицій, мало державницької політичної думки" [123, с. 155). Слушне спостереження митрополита було сприйняте українськими політиками і парламентарями як заклик до належного використання героїчних традицій народу і бойових традицій українського війська у вихованні молодих захисників поневоленої нації. Найефективніше ця робота велась у парамілітарних товариствах "Січ", "Сокіл", Пласт". Її найкращим виявом став багатотисячний Шевченківський здвиг у Львові в червні 1914 р., що заклав підвалини Легіону Українських Січових Стрільців, до якого зголосилося близько 28 тисяч добровольців. Вже своїм найменуванням молоді патріоти задекларували необхідність продовження державницьких традицій козацтва Запорозької Січі. "В моменті, коли ім'я України було викреслене з пам'яті світу, - писав колишній січовик, а згодом відомий історик С.Ріпецький, - із соток стрілецьких крісів залунало та понеслося далеко по широкому світі бойове слово в обороні України… Відродилася лицарська традиція України" [207, с. 111].

Усвідомлюючи дидактичну значущість традицій Січі, командування Легіону УСС, старшинський склад постійно дбали про популяризацію козацьких звитяг. Спеціально готувалися науково-історичні розвідки, підкріплювані творами художньої літератури й мистецтва. Особовий склад Пресової Кватири збирав фактичний матеріал до історії легіону - оперативні накази і звіти, представлення до нагород і нагородні листи, інформацію про особовий склад, спогади, стрілецькі видання. За цю ділянку роботи у Пресовій Кватирі відповідав четар І.Іванець. Хроністом призначено підхорунжого М.Гайворонського [83, с.411]. Частина цих документів зберігається нині у 353 фонді Центрального державного історичного архіву України у Львові.

Самопожертви стрілецтва у битві на горі Маківці спонукали Загальну Українську Раду надіслати усусам лист подяки, у якому, зокрема, зазначалося: "У Вас віджили давно минулі дні слави українського народу, через Вас повернули часи визвольних воєн України. У Вас воскрес дух Хмельницьких, Мазепів!.. Ваша завзята героїчна боротьба на полях огня і смерти вінчає Вас лаврами воєнної слави, а українському народові добуває місце між народами Європи… Кожне Ваше діло входить в історію України" [24. Ч. 19-20. С. 11-12]. Виховна робота давала щедрі плоди на полях боїв. Характерним виявом можуть бути спогади М.Заклинського з часів перебування Легіону УСС на Великій Україні: "Незабутні для нас були ці дні, коли ми плили по Дніпрі колишніми землями Запоріжців, серединою нашої великої Батьківщини… Тут була Січ за часів Мазепи,там ублизу Сіркова могила, там знову була Січ за часів Хмельницького…" [84, с. 20-21].

Командування Галицької армії глибоко усвідомлювало, яким потужним чинником військово-патріотичного виховання є бойові традиції. Свідченням успіхів у цій ділянці є фронтова історія армії - дев'ятимісячне протистояння набагато сильнішому війську Польщі, підтримуваному Антантою, та боротьба з більшовиками й денікінцями. У зверненнях до війська Начальна Команда часто привертала увагу стрілецтва до героїчного минулого народу. "Дивляться на тебе тіні князя Володимира Великого, короля Данила, дивиться герой нашої історії батько гетьман Богдан Хмельницький, дивиться Дорошенко і Мазепа та страшний труп замученого у московській тюрмі - посліднього гетьмана України Павла Полуботка, - зазначалося у зверненні до війська 1 травня 1919 р. - І всі вони ті герої нашої минувшини кличуть до тебе - за волю України, за самостійність Української Народної Республіки - до зброї!" [231, 7 трав.]. У період важкої невдачі на фронті, після гіркої поразки Галицької армії у фіналі Чортківської наступальної операції внаслідок браку боєприпасів, газета "Козацький голос" у редакційній статті "Доки ми живемо" зверталася до вояків Галицької армії: "Хотять поляки через свої хвильові суксеси на фронті зломити нашу волю, нашего духа… Але в нас дух Хмельницького, в нас кров славних Запорожців, в нас сила сліз, крови і згарищ нашої рідні…" [119, 2 лип.].

Важливе значення у вихованні стрілецтва на традиціях героїчного минулого мало урочисте відзначення пам'ятних дат з історії українського війська, визвольних змагань. Особливо урочисто святкували День незалежності (1 листопада) - на честь переможного повстання 1918 р. і постання суверенної української держави. Так, 1 листопада 1919 р., незважаючи на важкі бої проти денікінських військ, епідемію тифу, урочисто відзначалася перша річниця республіки. У цей день усі армійські часописи надрукували святкові звернення уряду і накази командування, спогади учасників історичних подій. У редакційній статті "Стрільця" напередодні свята наголошувалося на великому значенні історичної події для патріотичного виховання особового складу Галицької армії. Про повстання у Львові писали: "Наші герої не дивилися на це, що їх горстка і що вони серед моря ворогів, але підняли зброю за право України. І Ви вщипліть у той день у душу дітей ваших любов до України і ненависть до гнобителів… Бо велика і незглибима сила традиції. Її не зломить ніяка міць, ніякий цар, ніяке насильство!" [231, 13 жовтн.]. Того дня у Вінницькому міському театрі відбулася святкова академія, на якій виступили з доповідями представник УГА і голова міста. Свято завершилося величним концертом фронтового театру НКГА.

1 травня відзначилися роковини битви на Маківці. З нагоди її четвертих роковин четар Ю.Шкрумеляк звернувся до вояків УГА: "Читаючи про подвиги, яких доконали наші брати перед нами, - ми поруч вдяки і пієтизму до тих народних героїв, що поклали свої голови в обороні нашої волі, чуємо заохоту доконувати саме таких діл" [231, 1 трав.].

Одним із прийомів виховання воїнів на бойових традиціях, що здавна практикувався в деяких арміях, було присвоєння частинам (здебільшого полкам) почесних найменувань, які відображали визначні перемоги в битвах або місця формування, дислокації чи поповнення. Практика надання власних імен полкам була розповсюджена в російській армії ще з петрівських часів. Семенівський і Преображенський полки протривали до 1917 р. Пізніше існували Шипкінський, Плевенський, Фокшанський, Ерзрумський та інші полки з російсько-турецької війни: Яворівський, Тернопільський, Бродівський - доби Першої світової, а також Київський, Полтавський, Ярославський, Сибірський, Туркестанський, Фінляндський тощо. Полки мали власні прапори, а їх солдати й офіцери - особливі відзнаки. Цей досвід широко використано при створенні наддніпрянської армії Української Народної Республіки. Дуже популярним було присвоєння військовим частинам імен гетьманів України, героїв визвольних змагань. У складі збройних сил молодої республіки були полки імені Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Петра Дорошенка, Пилипа Орлика, Петра Сагайдачного, а також Івана Гонти, Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Івана Богуна та інших. Надавалися також імена Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка. Крім того, деякі корпуси, дивізії, полки мали назви, пов'язані з історичним минулим українського війська: Окремий корпус Січових Стрільців, Запорізький корпус, полки Вільного Козацтва, Запорізької Січі, Гайдамацькі, Чорних Запорожців. Усі дивізії одержали топонімне іменування (Київська, Волинська, Херсонська, Подільська), як і бригади - Одеська, Козятинська, Білоцерківська. Існували й Чигиринський, Полтавський, Одеський, Чернігівський полки. Власні імена присвоювалися також бронепоїздам ("Стрілець", "Запорожець", "Вільна Україна") і панцерникам ("Сагайдачний", Федір Черник", "Симон Петлюра", "Андрій Мельник", "Коновалець") [42, с. 248-257; 238, табл. 6].

Командування Галицької армії, усвідомлюючи значення патріотичного гарту, практикувало надання пам'ятних імен військовим частинам. У її складі були полки імені Івана Мазепи, Петра Дорошенка, Петра Конашевича-Сагайдачного, Князя Лева, Симона Петлюри, Українських Січових Стрільців, Буковинський. Носили також власні найменування деякі курені і навіть сотні: I-й Пробоєвий, Гуцульський, Збаразький курені, курінь імені Князя Лева, Запорізька гуцульська козача сотня імені Ю.Федьковича, Запорізька сотня, Окремий загін імені Івана Гонти. У Стрийській окружній військовій команді й казарми носили імена - Богдана Хмельницького та Івана Мазепи [170, с.139].

Усі бригади Галицької армії, за винятком I-ої УСС і Гірської, іменувалися за територією їх формування: 2-а Коломийська, 3-я Бережанська, 4-а Золочівська, 5-а Сокальська, 6-а Равська, 7-а Львівська, 8-а Самбірська, 9-а Угнівська (Белзька), 10-а Янівська, 11-а Стрийська, 17-а Бучацька, 18-а Тернопільська [154, с. 159]. Власні імена маніфестували певну особливість, окремішність бригад, що при добре налагодженій виховній роботі сприяло формуванню в особового складу прагнення примножити славні традиції своєї частини. Командири корпусів і командування армії у зверненнях і наказах про відзначення, оголошеннях подяки за успішні бойові дії, як правило, називали бригади і полки повними найменуваннями, що теж відігравало позитивну роль.

Командування започаткувало збирання матеріалів і документів, історичних пам'яток для створення історії українського війська, військових музеїв, закладаючи тим матеріальну базу для виховання наступних поколінь на бойових традиціях. На початку березня 1919 р., у розпалі Вовчухівської наступальної операції Галицької армії і жорстоких боїв, газета "Стрілець" опублікувала звернення Українського Пресового Бюро до вояків: "Перед обличчям історії стоїть як раз сучасне покоління українського народу. Наслідники наші з завистю згадуватимуть колись про нас так, як з завистю згадуємо ми про покоління, які мали щастя жити у великих моментах нашого минулого." Армійська газета закликала збирати спогади, матеріали про героїв визвольних битв, інші свідчення історичної епохи боротьби за волю України [231, 14 берез.].

3 квітня 1919 р. військовий часопис I-го галицького корпусу "Козацький голос" помістив відозву директора Державного військово-історичного музею ЗУНР О.Благодіра до громадськості республіки і вояків армії, де відзначалося: "Вікова неволя народу українського і ріжні ворожі вихори на землі нашій зруйнували і попсували святині наші. Старовинні речі - живі свідки нашої історії, культури і боротьби за волю нашого краю з чужоземними хижаками повивожені з України до ріжних чужинецьких музеїв в Польщі і Московщині". Автор закликав надсилати до музею у м.Ходорові в дар або за плату все цікаве "з національно-історичного боку про життя наших днів, відбудови держави і сучасних війн: фотографії, малюнки, книги, газети, відозви, листи, розпоряди уряду, ріжні вироби тощо". З особливим запалом директор музею звертався до військовиків: "Вояки! На вашу хоробрість і незнану в історії війн лицарність дивує весь світ. Пролита вами кров за землю Українську вимагає довічної пошани нашої і будучих поколінь наших… Надсилайте до музею фотографії, малюнки, листи, складені пісні та ін." [119, 3 квіт.].

Ініціатори цієї роботи мали прекрасний приклад і досвід, набутий у Легіоні Українських Січових Стрільців у роки світової війни. Утворена Пресова Кватира одним із головних завдань мала збирати матеріали і документи, які лягли потім у основу написаних історії УСС, монографій, численних спогадів про бойовий шлях січового стрілецтва, а відтак стали ефективним чинником виховання особового складу Галицькоюї армії на бойових традиціях Легіону. "Війна була щойно у самих початках, - згадував тодішній командант його отаман М.Галущинський, - а Бойова Управа думала вже особи в стрілецькій організації зробити вічними та постаралася про їх портрети для будучого музею. Тим артистом-маляром був Ю.Буцманюк". [32, с. 151]. Вояки Легіону - художники О.Курилас, І.Іванець, Г.Гец, О.Сорохтей, фотографи Т.Мойсейович, М.Угрин-Безгрішний, І.Іванець - створили сотні історичних пам'яток епохи визвольних змагнь, які стали безцінними експонатами музеїв і виставок.

Першим зародком стрілецького музею стала Воєнна виставка у Відні, відкрита в липні 1916 р. Легіонові УСС там було виділено цілий павільйон [244, с. 15]. Хорунжий УСС і діяч Пресової Кватири Я.Гриневич, який восени відвідав виставку, писав, що ініціатором її створення був член Бойової Управи І.Боберський. На виставці експонувалися стрілецький прапор, карта бойових дій Легіону УСС в Карпатах 1914-1915 рр., стрілецькі відзнаки, картини, фотографії тощо. Екскурсію провадили січовики [47, с.12]. Із Відня експонати перевезено 1918 р. до Львова, де влітку відкрилася Виставка стрілецьких пам'яток. Згодом вона ввійшла до складу музею Наукового товариства ім. Т.Шевченка [91, с. 3-4].

Для збереження пам'яток історії Галицької армії багато зробили шефи історичного відділу Пресової Кватири НКГА М.Євшан-Федюшка та його наступник І.Кревецький. За їх ініціативами, згадував С.Шухевич, президент ЗУНР Є.Петрушевич наказав створити історію УГА. "По всіх корпусах, бригадах і корпусних частинах настановлено здібних старшин, - писав колишній комбриг, - що їх завданням було збирати матеріали і списувати історії своїх частин та команд, а опісля висилати до Начальної Команди, де поручено Євшан-Федюшці збирати весь цей матеріал. З питомою йому пильністю зібрався він до діла й робота пішла скоро вперед. Він виготовив відозви, накази, проекти і квестіонарі та розіслав по всіх командах" [281. Ч. 3. С. 48]. М.Євшан-Федюшку й І Кревецького можна вважати фундаторами створення літопису УГА.

14 серпня 1919 р. газета "Стрілець" надрукувала наказ НКГА щодо створення історії УГА, корпусів, бригад та інших усіх частин. Під рубрикою "Для грядущих поколінь (В справі історії Армії ЗОУНР)" редакція часопису зазначала: "В цілі збереження традиції, історії творення і боїв Армії ЗОУНР, що матиме важний вплив на скріплення національної свідомості і гордости дальших поколінь… видано наказ до корпусних, бригадних, інших команд (коші, вишколи, технічні, летунські і залізничні відділи, шпиталі) призначити старшин, які повинні зібрати всі дневники сотень, куренів, бригад і корпусів, книги наказів, бойові звіти, оперативні карти і протягом місяця написати історії бригад, корпусів" [231, 14 серп.].

Зокрема слід було подавати: час і місце сформування частини (підрозділу); детальні відомості про перших командирів, статистичні дані, участь у бойових діях до Збруча і після приєднання до Армії УНР; свідчення про героїчні вчинки старшин і стрільців, про полеглих у боях і поранених, умерлих від ран і хвороб. Усім старшинам наказувалося здати автобіографію з фотокарткою. Командири мали організувати збір документів і написати історії своїх частин, а також історії українських полків австрійської армії, які брали активну участь у Першолистопадовому (1918р.) повстанні або приєдналися до Галицької і Наддніпрянської армій. Окремими пунктами ставилося завдання створити історії ДСВС, НКГА, Старшинських шкіл, Окружних військових команд, Польової жандармерії, армійських оркестрів і творчих колективів. Водночас пропонувалося включати в історії частин досвід зміцнення військової дисципліни, форм і методів військового вишколу: виховання особового складу. До історій частин треба було додати фотографії підрозділів, окремих старшин, підстаршин і стрільців, а також портрети, виконані армійськими художниками (вказано Ю.Буцманюка, І.Іванця, Я.Струхманчука, П.Артимовича й ін.). Усіх старшин, залучених до цієї роботи, наказувалося звільнити від інших обов'язків, надати їм приміщення, кошти і створити сприятливі умови. Особливо наголошувалося, що це визначне завдання, яке необхідно виконати своєчасно і якісно, що дозволить видати книгу про історію Галицької армії [231. 14 серп.].

Діяльно включилась у виконання розпорядження НКГА армійська преса. Регулярно повідомлялося про хід виконання наказу, друкувалися рекомендації. "Культурна сила кожного народу пізнається по тім, як він зберігає пам'ять своїх змагань, - писав шеф Пресової Кватири НКГА О.Назарук. - Військо - це основа каждої держави. Добра історія війська має виказувати наглядно: чисельність, організацію, дисципліну, моральний дух, як воно боролося, його втрати… Кожен старшина повинен пам'ятати, якщо це не буде зроблене - тоді вся пролита кров і всі труди, терпіння і геройство підуть на марне… Все це зможе прояснити наше матеріальне і духовне життя й залишити традицію, на якій будуть виховуватися ряди поколінь… Пам'ятаємо, що не тільки народи творять історію, але й історія творить народи" [180]. "Стрілець" помістив поради воякам "Як писати мемуари". У великій редакційній статті "Пропам'ятна книга Галицької армії" газета "Український прапор" писала: "Ні одна подія, ні один геройський подвиг, ні одне ім'я борця за свободу не сміє піти в забуття. Отся історія стане Євангелієм для грядущих поколінь - з її крівавих стрічок будуть черпати нещадну силу, завзяття та розуміння посвяти… Маємо вищеозначеною працею зладити документи нашого геройського змагання за самостійність - перед судом історії" [245, 1 лист.]. У жовтні 1919 р. начальник Пресової Кватири НКГА О.Назарук і шеф її історичного відділу І.Кревецький звернулися ще раз до старшин і стрільців з проханням писати спогади про участь у битвах за незалежність України: "З напруженою увагою слухатимуть оповідання про війну внуки і правнуки. З рівною увагою читатимуть про неї і найдальші покоління" [123]. Автори пропонували висвітлювати події як українсько-польської, так і Першої світової війни, а також бойові дії з більшовиками і денікінцями. У ті ж дні вони видали брошуру "Історія Галицької армії (Програма збирання матеріалів)" [98].

Активність галичан у війсково-історичній діяльності привернула увагу громадськості Наддніпрянщини. У вересні 1919 р. до Галицької армії звернувся через газету "Стрілець" ректор Кам'янець-Подільського університету, видатний український вчений Іван Огієнко. Він повідомив, що при університеті створюється відділ історії визвольного руху, який збирає документи і матеріали від учасників української революції та збройної боротьби за незалежність України. І.Огієнко закликав стрільців і старшин надсилати пам'ятки цієї історичної доби українського народу для виховання майбутніх поколінь на героїчних традиціях [231, 10 верес.].

Завдяки значній організаційній роботі командування і виховних структур Галицької армії було закладено потужну матеріальну базу виховання воїнів на бойових традиціях. Постали змістовні, належного наукового рівня історії: Легіону УСС і Галицької армії (праці Б.Гнатевича, О.Думіна, М.Омеляновича-Павленка, Н.Гірняка та ін.), бригад 3-ої Бережанської (І.Бобиляк), 5-ої Сокальської (А.Назар), 7-ої Львівської (П.Мигович), 8-ої Самбірської (І.Карпинець), 9-ої Белзької (С.Божик, Д.Бречка), 18-ої Тернопільської (Г.Славута). Побачили світ також історії гарматних полків (Я.Куриляк, Р.Фріш, Д.Онищук), 1-го куреня 10-ої бригади (М.Клемкевич), Жидівського куреня (Д.Микитюк, Г.Нахман), Підстаршинської школи 1-го корпусу (В.Мацків), бригадного шпиталю ? 9 (А.Заєць), Летунства УГА (П.Франко), Медично-санітарної служби УГА (В.Щуровський), оркестру бригади УСС (М.Гайворонський) та ін.

Бойові традиції Галицької армії та Легіону УСС, як і передбачали О.Назарук та І.Кревицький, справді надихали наступні покоління, а вкладені величезні зусилля для збирання фактичних матеріалів дозволили ефективно використати історичні пам'ятки у вихованні нових борців за волю України. Про це свідчило відкриття за часів польського панування, 1934 р., у Національному музеї Львова Виставки УСС у трьох великих залах. На ній були зосереджені сотні фотографій, картин (О.Куриласа, Ю.Буцманюка, О.Кульчицької, Л.Геца й ін.), історичних реліквій [15; 28; 35; 72; 82; 84; 91; 92; 93; 98; 130].

4.4. Культурно-освітня робота в армії і серед населення

Нагальні завдання військово-патріотичного виховання вимагали посиленої просвітницької роботи серед старшин і стрільців. На відміну від Легіону УСС, де загальний рівень освіти був досить високим (згадаймо, що в його лавах служило 38% інтелігенції), у понад 100-тисячній армії немало стрільців були малописьменними. Освітянства довелося запозичити з українського легіону часів Першої світової війни.

Командування Легіону (зокрема його командир полковник Г.Коссак, а ще більше командант кошу УСС отаман Н.Гірняк) вважало за необхідне насамперед підвищити недостатній рівень освіти поповнення, яке приходило до Легіону вже в ході війни (всього через нього пройшло 9400 осіб). З цією метою при коші і вишколі засновано курси для малописьменних, на яких проводилися планові навчання. Учителями були стрільці і старшини - недавні педагоги. М.Угрин-Безгрішний згадував, як у порозумінні з командуванням Легіону при Коші засновали гімназійний курс. До нього зараховувалися стрільці - учні середніх шкіл, котрі не підлягали призову і прийшли добровільно. Отже, на початку червня 1915 р. й розпочала діяльність власне військова гімназія під керівництвом четаря УСС С.Прідуна. "Не тільки крісом, - говорив він своїм першим учням, - а й наукою зможете ви прислужити своїй любій батьківщині під хвилю, коли вона найбільше потребує цього!" [248, с.8].

Заняття проходили після військових вправ. Навчалося 147 стрільців - 82 у коші і 65 у вишколі. Серед них були й виздоровці. Заняття за програмою V-VIII класів гімназії проводили досвідчені педагоги - старшини Н.Гірняк, С.Прідун, С.Никифоряк, І.Гуцуляк, Л.Смулка. Варто зауважити, що представник штабу корпусу полковник Вараді, ознайомившись під час інспектування Легіону з діяльністю гімназії, схвалив ініціативу українців, адже таких закладів в австрійській армії не було. Восени 1915 р. 30 січовиків виїхали до Станіслава й успішно склали іспити в українській гімназії. А до кінця 1916 р. близько 100 стрільців і підстаршин завершили гімназійний курс [248, с.29]. Незважаючи на воєнні часи, командування Легіону УСС спромоглося організувати Комісію військових абітурієнтів при станиці УСС у Відні. До неї прибували з фронту матуристи і після коротких установчих зборів (керівник - підхорунжий Іван Опока, згодом член Повстанського Комітету у Києві; розстріляний 1921 р. органами ЧК) складали іспити [47, с.10-13].

Досвід просвітницької роботи в Легіоні УСС і його вплив на військово-патріотичне виховання стрілецтва здобув належне продовження. 24 січня 1919 р. заступник військового міністра ЗУНР отаман П.Бубела в порозумінні з міністром освіти П.Артимовичем видав розпорядження, згідно з яким воякам надавалося право пройти короткий курс навчання в українських гімназіях Станіслава та Коломиї і скласти іспити за відповідні класи. Стрільці і підстаршини, колишні гімназисти VII-VIII класів, навчалися 6 тижнів у Станіславі, а V-VI класів - 10 тижнів у Коломиї. Право відпусток надавалося командирам частин [183. Арк. 12]. Хоча воєнні обставини суттєво перешкоджали, розпорядження ДСВС виконувалися. Зокрема наказом Окружного військового команданта Ф.Примака з коломийської залоги відпущені на навчання 6 стрільців на 10 тижнів і 24 стрільці і підстаршини - на 6 тижнів до Станіслава [183. Арк.45]. Варто зауважити, що цим заходам сприяла необхідність готувати командні кадри, адже звання хорунжого у Галицькій армії згідно з наказом ДСВС від 16 січня 1919 р. присвоювалося лише за наявності середньої освіти [22. Ч.5. С.7]. З перших днів існування армії за ініціативою окремих командирів творилися курси для неписьменних і малописьменних - головно в запільних частинах, запасних полках і куренях. Та коли навесні 1919 р. Галицька армія стрімко зросла й перевищила стотисячний рубіж, малописьменність стала справжньою проблемою. Тож 14 квітня командувач і начальник штабу Галицької армії - генерал Омелянович-Павленко і полковник Курманович - підписали наказ про організацію освіти в армії: "В ціли скріплення національної свідомости, підйому духа і віри у власні сили та зміцнення карности серед частин на фронті рішенням НКГА розвинути народну освіту на фронтах Дієвої Армії". При штабах галицьких корпусів впроваджено спеціальну посаду - старшини-референта освіти, а у бригадах - секції на чолі зі старшиною, який мав досвід педагогічної роботи. Зверталась особлива увага на освітню роботу безпосередньо в куренях і сотнях, де слід було створити спеціальні гуртки освіти, читальні; зокрема рекомендовано "гурткам і читальням дати назву наших славних героїв Галицької армії, наприклад, Читальня ім. отамана Осипа Микитки та ін." Пропонувалося регулярно організовувати колективні читання армійської преси, патріотичної літератури. "Ся праця буде мати успіх тільки тоді, - підкреслювалось у наказі, - якщо для цієї справи віддадуть ведучі її ціле серце і пожертвують свій вільний час - тим доложать багато цеголок для сильної будови Української Народної Республіки" [183. Арк.9].

Згодом військове міністерство ЗУНР уживало деяких конкретних заходів для вдосконалення організації просвітницької діяльності безпосередньо у військових частинах - як на фронті, так і в запіллі. Наказом від 28 квітня створено чітку структуру: при НКГА - Бюро освіти, в корпусках, бригадах і ОВК - освітні секції. Бюро освіти складалося з освітньої і видавничої секцій. Його найважливішим завданням було виховання національної свідомості, "скріплення самостійницької ідеї і віри у власні сили…, піддержувати карність в рядах козаків і старшин… з'ясовувати нашу політику і економічні програми". Бюро мало обов'язок організовувати освітні заклади і контролювати їх діяльність, засновувати в корпусах, бригадах, ОВК й окремих частинах запілля бібліотеки, гуртки, влаштовувати лекції і бесіди, перегляди кінофільмів [183. Арк.125].

Корпусна секція (двоє звільнених старшин під проводом заступника командира корпуса і фахового референта) зобов'язана була організовувати і контролювати освітню й культурну роботу у частинах, призначати безпосередніх керівників усіх ділянок, складати звіти за кожну декаду.

Бригадна секція (1-3 старшини, без звільнення від основних обов'язків, під проводом референта) мала вести курси для неписьменних і малописьменних, організовувати в куренях читальні, похідні бібліотеки, аматорські гуртки, лекції і бесіди на суспільно-політичні теми. Враховуючи, що ця ланка перебувала безпосередньо у середовищі стрілецтва, на бригадну секцію покладалося завдання "стежити за духовним станом частин, реагувати на всі зауваження, нарікання, скарги.., наглядати за відносинами між старшинами і мужвою" [183. Арк. 125 зв]. Наказом визначалося, які культурно-освітні структури повинні працювати у куренях, сотнях, батареях, ескадронах, шпиталях тощо, зокрема освітні гуртки „ під проводом свідомих довірених людей ", читальні, хорові гуртки. У підрозділах слід було проводити регулярно бесіди, "обговорення біжучих питань". Старшини мали "стежити за думками в сотнях…, вести активну пропаганду, підносити національну свідомість, зміцнювати дисципліну і порядок серед товаришів", складати тижневі звіти [183. Арк.126].

Особливо важливе місце у цій роботі ДСВС відводив Окружним військовим командам, де проходили початковий вишкіл молоді стрільці із запасних частин і де були сприятливіші умови, ніж на фронті. "Для найглибшого почуття обов'язку і народної свідомості серед вояків, - писав у наказі виконуючий обов'язки військового міністра отаман П.Бубела, - уладити Окружним Військовим Командам негайно просвітну роботу над військом у своїх округах. Провід у тій роботі поручать по можливости таким старшинам, що вже під час війни займалися під'ємом духа, брали участь у просвітницькій роботі між військом, або перед війною між народом" [22. Ч.12. С.3]. Отож всі команданти повинні були утворити, насамперед у запасних полках і куренях, читальні й курси для неписьменних бійців, через які пропустити усіх, хто перебував там більше місяця. Для проведення науково-популярних лекцій і занять рекомендувалося залучати місцеву інтелігенцію. Кожні два тижні належало детально звітуватися.

Немає сумніву, що просвітницька робота у Галицькій армії, незважаючи на неповну реалізацію намірів командування у зв'язку з воєнними обставинами, зіграла важливу роль у піднесенні національної свідомості, вихованні патріотичних почуттів стрілецтва. Система вишколу й виховання, впроваджена у Галицькій армії, передбачала широке застосування історичних традицій і надбань української національної культури, в арсеналі яких були література і народний фольклор, образотворче мистецтво і музика, зокрема пісня. Стрілецька пісня стала одним із характерних і важливих чинників військово-патріотичного виховання вояків Галицької армії доби визвольних змагань. Вона була виявом і висловом української визвольної ідеї, відтак потужним засобом впливу на стрілецтво, формування у нього високих морально-бойових якостей. "Батьківщина, честь і слава - ці найвище цінені вартості кожної людини становлять основний зміст бойової і національно-політичної тематики стрілецьких пісень, - писав історик С.Ріпецький. - Стрілецька пісня, як культурно-національний чинник, стала в історії українського народу політичним фактором…" [207, с.143].

Пісню поета і театрального діяча Степана Чарнецького "Гей, у лузі червона калина…" співали перші збройні формування Українських січових стрільців, коли йшли на фронт у битви з військами царської Росії. Вона стала їх гімном, оскільки виразно проголошувала головну мету галицького стрілецтва у світовій війні - визволити Україну з московської неволі. Ця пісня-гімн, за влучним висловом І.Дурбака, "започаткувала преславну епопею Українських січових стрільців, що тривала повних шість років, від серпня 1914 до травня 1920 року [78, с.55].

Слід відзначити, що видатний письменник і поборник національної ідеї незалежної України Іван Франко звертав увагу на виховне значення української пісні. Коли ще 1906 р. засновник "Січі" К.Трильовський видав у Чернівцях "Збірник пісень патріотичних і січових", куди увійшли національний гімн "Ще не вмерла Україна" й Франкові „Не пора" і "Розвивайся ти, високий дубе", Каменяр дуже схвально висловився щодо його появи: "Такі збірники патріотичних пісень, - говорив він, - підбадьорують людей, піддержують у них надію на кращу будуччину". До речі, січова тема була й у творчості І.Франка [95, с.14-15].

Отож першими піснями, які взяли зі собою у серпні 1914 р. на війну січові стрільці, й були "Гей, у лузі червона калина", "Не пора". Та серед стрільців і старшин Легіону було чимало обдарованих поетів і композиторів, які у фронтових окопах, запільних частинах створили власні стрілецькі пісні, що збагатили українську культуру потужним пластом. Біля їх витоків став підхорунжий Михайло Гайворонський, який, за висловом мистецтвознавця М.Головащенка, "належав до того патріотично настроєного покоління, яке не відкладало на майбутнє духовного відродження України…" [41]. Вже під час карпатських боїв 1914-1915 рр. він створив низку пісень на слова підхорунжих Р.Купчинського, Ю.Шкрумеляка, Ю.Назарака. Водночас у Коші і Вишколі появилися пісні четаря Л.Лепкого, підстаршин Г.Труха, А.Лотоцького і А.Баландюка.

"Стрілецька команда дуже швидко зрозуміла, - згадував один із когорти поетів-пісенників Роман Купчинський, - що Стрілецтво, а з ним і цілий нарід потребує воєнних пісень, що без них історія визвольних змагань була б неповна та що треба дати змогу музі підійти до Стрілецтва. З тією метою основано Пресову Кватиру УСС, до якої відкомандовано тих, хто вищував творчі здібності" [142, с.11]. Автор слушно зауважував, що завдяки мудрому рішенню командування Легіону УСС створено Пресову Кватиру, де зосереджено основні творчі сили стрілецтва. З весни 1915 р. започатковано видання періодичної преси, яка поширювала поетичні твори січовиків, у Коші створено прекрасний стрілецький хор під керівництвом Л.Гринішака. Зусиллями М.Гайворонського засновано духовий оркестр, який існував до весни 1920 р. До речі, створено згодом ще два: навесні 1918 р. - при Вишколі УСС і в січні 1919 р. - у I-й бригаді УСС Галицької армії. За часів ЗУНР М.Гайворонський був призначений головним капельмейстером усіх оркестрів Галицької Армії, а після об'єднання з Армією УНР, улітку 1919 р., очолив оркестрову службу обох армій [28, с.12-14].

Командування Галицької Армії створювало сприятливі умови для творчої діяльності талановитих вояків, що зумовило розквіт стрілецької пісні. Воно чітко усвідомлювало її сильний емоційний вплив на стрілецькі маси. "Пісня найкраще єднала наші молоді душі, - згадував колишній курсант Золочівської старшинської школи УГА 1919 р. М.Островерха. - Йшли на справи - співали, верталися із справ - співали. Все населення міста, на вулицях, що ми проходили, з бальконів і з вікон приглядалося нам і прислухувалось нашій пісні: небо і сонце - і ми співали весною!" [192, с. 24]. Як бачимо, пісня виступає надзвичайно цінним чинником згуртування колективу стрілецьких сотень і куренів, підрозділів інших родів військ, особливо похідні й маршові пісні з їх бадьорим ритмом і піднесенням, як "Гей, там на горі Січ іде" (слова К.Трильовського, музика народна). Підіймала настрій і патріотичні пристрасті маршова пісня "Ми йдемо в бій" (слова Р.Купчинського, музика М.Гайворонського) [86, с.23-24].

Якось у березні 1915 р. відомий письменник Осип Маковей надіслав полковникові Г.Коссаку листа, в якому писав: "Посилаю нашим стрільцям новий марш, слова мої, музика народня… Буду тішитися, коли марш сподобається" [83, с.386-387]. До листа докладалися текст і ноти маршової пісні "Хто живий, вставай боронити край".

Мистецтвознавець Я.Михальчишин відзначав: "Стрілецькі пісні є достовірними свідками минулої слави та змагань народу за самостійність. Вони були тим джерелом, яке живило і скріплювало духовні сили народу в нестримному леті до волі" [117. С.31]. Дійсно, у стрілецькій творчості доби визвольних змагань 1914-1920 рр. знайшли відображення усі основні віхи історії бойового шляху Легіону УСС і Галицької Армії. Особливо багато пісень створено січовими стрільцями в роки Першої світової війни. Ця добра традиція продовжувалась у Галицькій Армії. Щоправда, на першому етапі, коли їй протягом 9 місяців довелося відбивати натиск Польщі і Румунії, Пресова Кватира Легіону УСС була розв'язана. Її працівники взяли в руки зброю: Л.Лепкий очолив кінну сотню Першого корпусу, М.Гайворонський став капельмейстером УГА, Р.Купчинський редагував газету, як і А.Баб'юк (Ірчан). Але й у несприятливих умовах, до відновлення Пресової Кватири, стрілецькі пісенники продовжували творчу діяльність. У їхній творчості відбилися героїчні і трагічні сторінки нашої історії. Зокрема під час блискучої червневої 1919 р., наступальної Чортківської операції народилася пісня Л.Лепкого "Ми йдем вперед". [170, с. 55-56]. Повною драматизму була пісня Р.Купчинського "Ой, та зажурились Стрільці Січовії", написана в час відступу Галицької армії із батьківської землі за Збруч у липні 1919р. [170, с. 80].

Галицька стрілецька пісня стала культурно-національним надбанням усієї України. Улітку 1918 р. патріотичні бадьорі пісні галицьких січовиків будили зросійщені села й міста Наддніпрянщини, викликало у населення загальну радість і натхнення. "Та це ж наша пісня…, наше військо, наші прапори українські", - писала про свої почуття тих днів Софія Тобілевич [240, с.43]. Подібні емоції викликали у наддніпрянського населення й перебування серед них військ Галицької армії від липня 1919 до квітня 1920 р. Відомі композитори М.Леонтович, К.Стеценко, Л.Ревуцький займалися обробкою стрілецьких пісень, які увійшли в репертуар української капели Олександра Кошиця. Адже патріотичний зміст стрілецьких пісень був висловом національно-державницьких устремлінь народу по обидва береги Збруча. Отже, стрілецька пісня виступає у трьох іпостасях: 1. Як важливий і ефективний чинник військово-патріотичного виховання особового складу Галицької Армії. 2. Як надзвичайно цінний чинник згуртування військового колективу, виховання у воїнів честі і гордості за свою частину, підрозділ. 3. Як чинник піднесення національної свідомості і гордості за свою армію серед населення місць дислокації.

"Найвищим і найбільш почесним завданням стрілецьких пісень, - зауважував В.Витвицький, - було вирівнювати і улегшувати крок молодому повному ідейного виснаження українському вояцтву. Вони стали невід'ємною частиною відроджених військових традицій нашого народу. Започатковані у найдальшій частині українських земель, на Закарпатті, стрілецькі пісні проломили кордони і стали загальноукраїнським добром" [21, с.366]. Вони були важливим національно-виховним чинником усього українського народу після втрати ним незалежності, підтримували незламну моральну силу і віру народу у щасливе майбутнє. "Найкращим національним скарбом ми привикли вважати пісню й музику", - писав великий громадянин України Михайло Грушевський [51, с.25].

Справді, культурно-освітня праця серед населення у місцях дислокації Легіону УСС і його частин - Кошу і Вишколу - були доброю і постійною традицією українського стрілецтва. Вона розпочалася ще із Закарпаття у перші місяці війни, де січовики зав'язували дружні стосунки з населенням своїми стрілецькими піснями, спільними богослужіннями. Після передислокації навесні 1915 р. в Галичину особливо активну роботу проводили Кіш і Вишкіл, де зосередилося чимало здібних фахівців, діяла Пресова Кватира. Стрільці влаштовували по селах читальні "Просвіти", спільні Шевченківські та релігійні свята. Оркестр М.Гайворонського, хор Л.Гринішака, аматорська драматична трупа виступали з концертами для селянства, і навіть у містах - Львові, Станіславі, Стрию, Дрогобичі, Калуші та ін. "Українські Січові Стрільці, - зауважував активний діяч Пресової Кватири Ю.Шкрумеляк, - мають в історичних своїх збройних виступах на свій рахунок і своєю кров'ю записані світлі воєнні подвиги, такі як Маківка, Ключ, Лисоня й інші, що перейшли до традиції недавніх великих змагань народу. Наряду з цим може для майбутності буде цінніше і важніше їх культурно-освітня праця та надбання" [276, с. 152]. Найефективніше ця робота була організована січовими старшинами Д.Вітовським, М.Саєвичем і М.Гаврилком на Волині у 1916-1917 рр. Вперше за багато літ російської окупації впроваджено українську мову, закладено близько 150 шкіл, товариства "Просвіти", читальні тощо. Причому тільки Кіш збирав на цю роботу щомісячно 1200 корон на книжки, зошити й ін. Великих масштабів набула культурно-освітня діяльність січового стрілецтва на Правобережній Україні. Зокрема під час перебування Легіону УСС у Олександрівську (тепер Запоріжжя) було розгорнуто широку культурно-освітню, пропагандистську і державницьку працю. У відновленій "Просвіті", редакції газети "Січ" працювали січовики. Пожвавилося національне життя у місті та його околицях. Усюди залунала українська мова, стрілецькі пісні. Міський театр, де виступали трупа К.Рубчакової, хор і оркестр Легіону, завжди був переповнений. Добра слава про їхню діяльність котилася по всій Україні [150; 156; 158].

"Згуртувавшись під стягом і назвою стародавньої Запорізької Січі, прийшли на Україну, як сини до матері, - писала про них Софія Тобілевич. - Прийшли, щоб віддати Україні все, чим багата душа запального юнака, та збудити народ України з вікового сну й защепити в його душі перші парості людської і національної свідомості" [240, с.29]. Виховна робота галицького стрілецтва давала щедрий урожай. Вони демонстрували високу ідейність, національну свідомість і військову організованість [240, с.61].

Досвід і традиції організації культурно-освітньої роботи серед населення були перейняті Галицькою Армією. Як уже згадувалося, вона мала сформований розгалужений апарат, відповідні структури і заклади. У ході українсько-польської війни форми і методи цієї роботи вдосконалювалися й набули найбільшого розвитку навесні 1919 р., тобто вже під кінець визвольних змагань на Батьківщині. Плідно працювали на теренах ЗУНР співробітники відділів Пресової Кватири, насамперед видавничого, вічового, театрального, а також відділу освіти, корпусних і бригадних референтур пропаганди й освіти.

Слід відзначити також плідну роботу виховних структур Збірної станиці Галицької Армії у Відні під командуванням сотника Д.Катамая. Це був збірний пункт для українських поворотців з італійського, сербського й албанського фронтів та італійського полону. Щомісячно через Станицю проходило 3-5 тис. осіб, які три-чотири роки були відірвані від рідного краю й не уявляли собі ситуації, що склалася в ЗУНР. Необхідно було не тільки дати їм інформацію, але й відродити у жовнірів прагнення знову взяти зброю для захисту молодої республіки. З цією метою при Збірній станиці були засновані: просвітній гурток, лекторій з історії України, стрілецький хор і оркестр, мистецькі гуртки, читальня. Керував культурно-освітньою роботою хорунжий УГА Б.Яворський [203, с.32-34].

Широких масштабів набула культурно-освітня робота Галицької Армії після переходу через Збруч на територію Правобережної України. Це було викликано двома обставинами. По-перше, надзвичайно низьким рівнем національної свідомості українського населення, яке століттями перебувало під Росією. Командування і політичний провід УГА закликали не лише пропагандистський апарат, але й усіх старшин і стрільців армії розгорнути ідеологічну, культурно-освітню роботу серед місцевого населення, враховуючи досвід січового стрілецтва і сприятливіші умови. "На широкій Україні можна більше зробити агітацією, ніж мечем", - наголошувалося у редакційній статті "Завдання армії" газети "Стрілець". - Треба на численних вічах і сходинах з загалом говорити народові, хто він, і що всі його злидні скінчаться щойно тоді, коли він разом з українською інтелігенцією побудує міцну і самостійну державу". Пропонувалося всіма випробуваними формами і методами пропаганди й агітації розгорнути роботу серед народну мас [223, 26 серп.].

Особливо велике навантаження отримав відділ освіти НКГА. В опублікованій армійською газетою статті "Наше шкільництво" член відділу Б.Заклинський звертав увагу на низький рівень українського шкільництва на Правобережжі і закликав стрілецтво, яке мало позитивний досвід роботи на Волині, взяти активну участь у розвитку освіти. "Без національної школи не буде українського народу", - писав він [231, 18 верес.]. За підрахунками історика О.Реєнта, 1920 р. в Україні з 26 млн. дорослого населення більше 12 млн., тобто 47%, були неписьменними [204, с.201]. Для організації і проведення широкої пропаганди та агітації при Галицькому міністерстві УНР створено спеціальний комітет, який підготував десятки агітаторів із числа галичан [14, с.287].

Уже перші звіти начальника відділу освіти НКГА Д.Стефанюка свідчили про активізацію зазначеної роботи. За період 29 вересня - 15 жовтня 1919 р. його працівники І.Сендецький, Б.Заклинський, Д.Стефанюк та інші провели у Барі, Самгородку, Межирові та інших містечках і селах округи 15 багатолюдних вічей, у програмі яких були політичні доповіді, театральні вистави і концерти стрілецьких хорів та оркестрів. У декількох селах засновано читальні "Просвіти", налагоджено роботу шкіл [236, 28 жовт.]. Працівник Пресової Кватири, уславлений оперний співак, який виступав у театрах Європи й Америки, четар УГА М.Голинський згадував, як керував культурно-масовою роботою у Кам'янці-Подільському, де створив при університеті великий студентський хор. "Цей хор давав самостійні концерти, брав участь у національних святах і був гордістю студентів" [40, с.75].

Інша обставина, що спонукала стрілецтво до активної діяльності, це - розтопити лід недовір'я певної частини українського суспільства до галичан - недавніх вояків австрійської, тобто ворожої, армії. Тож, як згадував колишній комбриг УГА С.Шухевич, "кинулися галичани до культурної праці. Заходами команди етапу творився при неї просвітний відділ. Старшини, інтелігентніші підстаршини і стрільці роз'їздяться по провінції з відчитами, устроюють віча, аматорські вистави, концерти, засновують читальні. Тим способом стараючи бути корисними для тамошнього українського населення, яке що раз більше горнеться до галичан, яких щиро полюбило" [281. Ч.3. С.47-48]. Звичайно, велику повагу і визнання українського населення вояки Галицької Армії заслужили передусім завзятими бойовими діями за звільнення України від більшовиків і денікінців. Але культурно-освітня діяльність їх була не менше значимою за обставин, які склалися восени 1919 р., коли Наддніпрянщину роздирала боротьба різних сил - УНР, більшовики, анархісти батька Махна, денікінці, коли національна свідомість ставала потужною зброєю у боротьбі за незалежність і соборність України.