Командири 

АЛМАЗОВ (Алмазів) ОЛЕКСА (1886-1936) - генерал-хорунжий Армії УНР. В 1917 організував у Києві Гарматний дивізіон двобатарейного складу (згодом - у складі першої Запорізької дивізії), який в січні 1918 вів бої проти більшовицьких військ на підступах до Києва. Наприкінці березня 1918 у. Харкові переформував його у Запорізький кінногірський гарматний дивізіон (популярна назва “алмазівці”). В 1918-20 частина А. брала участь в бойових операціях проти більшовиків. Учасник Першого Зимового походу. З 1921 жив в еміграції у Чехословаччині та Польщі.

АНТОНОВ-ОВСІЄНКО ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (9(21).3.1883-1938) - радянський військовий діяч, дипломат, народився в Чернігові. Навчався в Воронезькому кадетському корпусі (1902-04), потім у Петербурзькому юнкерському училищі. В 1903 вступив у РСДРП. У 1910 емігрував у Францію, де співпрацював з меншовиками, згодом - член більшовицької партії. В листопаді 1917 обраний членом комітету у військових і морських справах Раднаркому. Наприкінці листопада призначений командуючим військами, які вели боротьбу проти Донського військового уряду ген. Каледіна. А.-О. брав участь у розробці плану воєнних дій проти Української Народної Республіки. Цей план передбачав захоплення більшовицькими військами Харкова, Полтави, Катеринослава і їх подальший наступ на Київ. В грудні 1917 А.-О., стягнувши до Харкова значну кількість військ, 13(26).12.1917 (за ін. даними - 9(22).12.) захопив місто і перетворив його на центр маріонеткової. Наприкінці грудня 1917 об'єднав більшовицькі війська у три армійські групи під командуванням П.Єгорова, Р.Березіна та С.Кудинського. Командуючим цими військами А.-О. призначив лівого есера М.Муравйова. Під час визволення Армією Української Народної Республіки території України від більшовиків 7.3.1918 призначений за вказівкою Леніна головнокомандуючим червоногвардійськими частинами в Україні, які мали завдання стримувати наступ австро-німецько-українських військ і забезпечити вивіз з України матеріальних цінностей. Входив до складу маріонеткового більшовицького уряду в Україні - Народного Секретаріату. В січні-червні 1919 командував Українським фронтом, війська якого, складаючись в основному з російських червоногвардійців, здійснювали відкриту агресію проти України. В 1922-24 - начальник політичного управління Реввійськради. З 1924 А.-О. - на дипломатичній роботі. В 1925-33 - представник СРСР у Чехословаччині, Литві та Польщі, пізніше - нарком юстиції СРСР. Репресований і розстріляний.

АРСЕНИЧ МИКОЛА (псевдонім Михайло; 1910-23.1.1947) - український військовий діяч. Народився в Галичині. В 30-х роках був активним учасником українського націоналістичного руху, член Союзу Української Студентської Молоді в Польщі. В березні 1939 заарештований польською поліцією. На поч. другої світової війни був звільнений з ув'язнення. 31942 - в Українській Повстанській Армії, згодом - Головний Провідник Служби Безпеки УПА. Відзначився успішною боротьбою проти агентури радянських спецслужб в лавах УПА та націоналістичного підпілля. Загинув разом з дружиною у бою з відділами МДБ.

БЕЗРУЧКО МАРКО (1883-1944) - український військовий дач, ген.-хорунжий Армії УНР. Народився в сучасному м.Токмак на Херсонщині. В 1914 закінчив Академію генерального штабу в Петербурзі Учасник першої світової війни. В 1918 - начальник оперативного відділу Генерального штабу Армії Української Народної Республіки. З квітня 1919 - начальник штабу Корпусу Січових Стрільців (командир Є.Коновалець), член Стрілецької Ради. З січня 1920 - командир 6 стрілецької дивізії Січових Стрільців, яка брала участь у першому Зимовому поход. Після підписання Варшавського договору 1920 дивізії Б. і О.Удовиченка розпочали спільно з польською армією наступ на Київ під час польсько-радянської війни 1920. 7.5.1920 дивізія Б. разом з польськими частинами зайняла Київ. З серпня 1920 Б. командував Середньою групою військ Армії УНР, яка, провівши в жовтні контрнаступ проти більшовицьких військ, зайняла Поділля по лінії Шаргород-Бар-Літин. Наприкінці 1920 очолював військову місію і штаб Армії УНР у Варшаві. В 1920-24 Б. військовий міністр, віце-міністр уряду Української Народної Республіки за кордоном (в екзилі), член Вищої Військової Ради УНР. В 1931-35 - голова Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві. Автор книги “Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині”.

bizants.jpg (8826 bytes) БІЗАНЦ АЛЬФРЕД (1890 - п. після 1945) - підполк. УГА та Армії УНР. Народився в с. Дорнфельд (тепер с. Тернополя Пустомитівського р-ну Львівської обл.) За походженням німець. В роки першої світової війни - офіцер австрійської армії. З листопада 1918 командир Львівської (Сьомої) бригади УГА, групи військ “Південь”. В березні 1919 бригада Б. визначилась в ході Вовчухівської oпepaції 1919. 7.6.1919 Львівська бригада УГА розпочала Чортківський наступ. Під час цієї операції Б. було присвоєно звання підполк. В серпні 1919 його частина успішно діяла під час наступу об'єднаних українських армій на Київ. В січні 1920 підрозділ Б. у складі частин Української Галицької Армії, внаслідок епідемії тифу і повної відсутності боєприпасів потрапив у критичне становище, був змушений перейти на службу в Червону Українську Галицьку Армію. 24.4.1920 група військ під командуванням Б. вийшла зі складу ЧУГА і, прорвавши польську лінію фронту в р-ні Михнівки, вирушила на з'єднання з частинами Армії УНР. На поч. 40-х рр. Б. - референт українських справ в Управлінні Генеральною Губернію. В 1943-44 Б. очолював Військову управу Дивізії “Галичина”. В 1945 Б. був заарештований радянськими спецслужбами і засланий. Дальша його доля невідома.

БІЛИНСЬКИЙ (БІЛІНСЬКИЙ) МИХАЙЛО (1882-17.11.1921) - капітан 3-го (за іншими даними: 1-го) рангу Українського Військового Флоту. 3 1917 належав до Української Партії Соціалістів-Самостійників. Став одним з організаторів українського морського міністерства. У травні-жовтні 1918 Б. входив до складу української делегації, яка вела переговори про умови підписання мирного договору з радянською Росією у Києві. З 26.12.1918 до 9.4.1919 - морський міністр Української Народної Республіки в урядах, які очолювали В.Чеховський і С. Остапенко. З квітня 1919 - командир першої української дивізії морської піхоти. У 1920-21 - міністр внутрішніх справ УНР. В 1920-21 Б. входив до складу Всеукраїнської Національної Ради, очолював її і був заступником голови урядової Комісії по розроби Конституції УНР. Брав участь в першому Зимовому поход Армії Української Народної Республіки. 17.11.1921 Б. під час бою з частинами Червоної Армії потрапив в оточення в р-ні Базару. Не бажаючи здаватись у полон, застрілився.

БОБРОВСЬКИЙ БОРИС (рр. н. і см. невід.) - В роки першої світової війни - генерал російської армії. В 1917 очолював Українську Військову Громаду в Двинську. Наприкінці листопада 1917 був призначений начальником Українського Генерального Військового Штабу, який очолював до березня 1918. Подальша його доля невідома.

БОЖЕНКО ВАСИЛЬ НАЗАРОВИЧ (1871 - 21.8.1919) - комбриг українських радянських військ. Народився в с.Бережинка Херсонської губернії. Брав участь у російсько-японській війні (в ранзі фельдфебеля). В 1907 засуджений на 3 роки в'язниці за революційну діяльність. В 1915-17 працював у механічних майстернях у Києві. Після Февральської революції 1917 - член Київської ради, з 1917 командував загоном Червоної гвардії, брав участь у боях з військами Української Центральної Ради та Німеччини. У 1918 брав участь в організації партизанських загонів, пізніше командував Таращанським полком (бригадою) 1 Української радянської дивізії. Брав активну участь в боях проти військ УНР. Помер від хвороби (за іншими даними, його було отруєно).

БОЖКО ЮХИМ (?-кін.1919) - повстанчій отаман, командир "Запорізької Січі", яка виникла під час антигетьмансткого повстання (пізніше - 2 дивізія Дійової армії УНР). Перейшов на бік радянських військ разом з отаманом Волохом, але після суперечки був ним вбитий.

БОЛБОЧАН (БАЛБАЧАН) ПЕТРО (1883 -24.6.1919) - полковник Армії УHP. З осені 1917 Б. командир Першого Українського республіканського полку у складі Другої сердюцької дивізії. На поч. лютого 1918 очолювана Б. частина вела запеклі бої на підступах до Києва і в самому місті проти наступаючих більшовицьких армій, В лютому 1918 був призначений командиром другого куреня Окремого Запорізького Загону. 24.2.1918 курінь Б., зайнявши Житомир, розпочав наступ на Київ, який звільнив 2.3.1918. 10.4.1918 Б. за наказом військового міністра УНР О..Жуковського очолив Кримську групу Армії УНР, яка, розвиваючи успішний наступ на півдні України, 25.4. зайняла Сімферополь, а в наступний день - Бахчисарай. З кін. квітня 1918 Б. командував Другим Запорізьким полком у складі Запорізького Корпусу, який у період Гетьманату охороняв східні кордони України. В листопаді 1918 полк під командуванням Б. одним з перших перейшов на бік Директорії Української Народної Республіки і взяв участь у повстанні проти гетьмана П.Скоропадського. У грудні 1918 Директорія УНР призначила Б. командуючим Лівобережною армійською групою яка протистояла наступу Червоної армії у Лівобережній Україні. Після відступу частин Армії Української Народної Республіки на Правобережну Україну Б. командних постів не займав. 9.6.1919 при підтримці ряду провідних членів Української Партії Соціалістів-Самостійників Б. самовільно проголосив себе командуючим Запорізького Корпусу, який розташовувався в Проскурові (тепер Хмельницький). Цей крок був розцінений Директорією УНР як спроба державного перевороту. Б. був заарештований начальником контррозвідки Армії УНР М.Чеботаревим, звинувачений у спробі встановлення диктатури Є. Петрушевича та командуючого Української Галицької Армії О.Грекова і за вироком воєнно-польового суд розстріляний біля станції Балин на Поділлі.

БОРОВЕЦЬ ТАРАС (псевдоніми Тарас Бульба, Чуб, Гонта: 93.1908 - 15.5.1981) - Народився на Волині. Деякий час працював каменярем. В роки польської окупації Західної України проводив пропагандистську роботу на Поліссі. У 1930 заснував організацію Українське Національне Виродження. Декілька раз заарештовувався польськими спецслужбами, в 1934-35 був в'язнем Берези Картузької В 1939-41 під час більшовицької окупації продовжував роботу по організації націоналістичного підпілля на Поліссі і Волині. На поч. німецько-радянської війни 1941-45 Б. сформував і очолив партизанські виділи Поліської Січі в м.Олевську. В лютому 1942 повстанські загони на чолі Б. діяли в Костопільському та ін. р-нах. В березні-квітні 1943 вів переговори з штабом УПА-Північ, однак пропозицію про входження його виділів в єдиний повстанський рух Б. вихилив. В липні 1943 Б. перейменував очолювані ним загони в Українську Народно-Революційну Армію і створив спільно з І.Мітрингою Українську Національно-Демократичну Партію. 18-19.8.1943 УНРА була роззброєна частинами Української Повстанської Армії. Наприкінці листопада 1943 (за деякими даними -1.12.1943) заарештований гестапо у Варшаві і ув'язнений у концтаборі Заксенхаузен. Звільнений у вересні 1944.31948 жив в емігрант у Канаді. Видавав журнал “Меч і Воля”, створив Українську Національну Гвардію. Помер у Торонто. Автор спогадів “Армія без держави”.

БУКШОВАНИЙ ОСИП (1888, за ін. даними -1.6.1890 - п. після 1933) - отаман УСС. Народився в с. Жаб'є (тепер Івано-Франківська обл.). Вчився в Коломийський гімназії, після її закінчення - студент Львівського політехнічного ін-ту. З поч. першої світової війни очолив сотню Легіону Українських Січових Стрільців у складі куреня отамана Г.Коссака. У травні 1915 був поранений в р-ні Лісович і потрапив у російський полон. Будучи засланим в Сибір, втік через Туркестан у Персію. У горах Б. очолив загін курдів, які воювали проти урядових військ за створення Курдської держави. Згодом Б. перебрався до Туреччини. Відзначений за хоробрість німецькими і турецькими бойовими нагородами. Наприкінці 1916 повернувся в полк УСС і знову очолив стрілецьку сотню. Восени 1917 Б. був обраний старшинами командиром Легіону УСС. Під час українсько-польської війни 1918-19 з січня 1919 Б. командував Першою бригадою УСС у складі УГА. Брав участь у розробці плану Чортківського наступу 1919. З лютого 1920 перебував в Червоній Українській Галицькій Армії. Після переходу ЧУГА в квітні 1920 на бік Армії УНР залишився на службі в Червоній армії. В 1933 Б. разом з іншими галичанами, які співпрацювали з більшовиками, був заарештований і засланий на Соловецькі острови. Подальша його доля невідома.

ВАРИВОДА АНТІН (10.1.1869-12.3.1936) - полк. Української Галицької Армії, Народився в Сереті на Буковині. 16.3. - 30.9.1916 - комендант Легіону Українських Січових Стрільців. Учасник українсько-польської війни 1918-79. В серпні 1920 В. був призначений командиром табору для полонених галичан у м.Ліберці (Чехословаччина). Помер у Відні.

ВІТОВСЬКИЙ ДМИТРО (8.11.1887-4.8.1919) - полковник УГА. Народився в с.Медуха недалеко Галича (тепер Івано-Франківська обл.). Після закінчення гімназії у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), вступив на юридичний факультет Львівського ун-ту. Ще під час навчання у гімназії брав активну участь у роботі таємного гуртка, а в студентські роки вступив до Української Радикальної Партії. В листопаді 1908 підготував втечу з станіславської тюрми М.СІчинського, який в 1908 вбив австрійського намісника Галичини А.Потоцького. В. був одним з організаторів т-ва “Січ” та читалень “Просвіти” на Покутті, активним учасником масових антиурядових виступів українського студентства у Львові. В 1910 за участь у боротьбі за український ун-тет заарештований, виключений з ун-ту і ув'язнений. Після звільнення завершував навчання у Краківському ун-ті. На поч. першої світової війни вступив до Легіону Українських Січових Стрільців. В 1914-15 В. командував сотнею, пізніше куренем Українських Січових Стрільців під час кровопролитних боїв проти російських військ у Карпатах, на Маківці, над Стрипою. Влітку 1915 очолював військову комендатуру Галича. Намагаючись пропагувати ідеї українського стрілецтва серед населення Галичини, став засновником друкованого органу УСС журналу “Шляхи”, який виходив у 1915-18 у Львові. В 1916-17 В. як комісар УСС у Ковелі займався організацією українського шкільництва на Волині, де його стараннями було відкрито 17 народних шкіл. В період Української Держави - комендант Жмеринки, де послідовно проводив організаційну діяльність по створенню українських державних органів влади. 29.10.1918 (за іншими даними-30.10) очолив Український Військовий Генеральний Комісаріат, який під його керівництвом організував і провів переможне Листопадове повстання 1918 у Львові і передав всю повноту влади у Галичині Українській Національній Раді ЗУНР-ЗОУНР. 09.11.1918 призначений державним секретарем військових справ ЗУНР, В. активно взявся за розбудову збройних сил молодої української держави - Галицької Армії. З березня 1919 (за ін. даними -з травня) В. входив до складу делегації УНР, яка брала участь у Паризькій мирній конференції 1919-20 і намагалась переконати Найвищу раду країн Антанти вжити заходів для припинення агресії Польщі проти української держави. Загинув у авіакатастрофі під Ратибором (Сілезія). Похований у Берліні на кладовищі Гугенотів.

ВІТОШИНСЬКИЙ-ДОБРОВОЛЯ ЙОСИФ-МИХАЙЛО (1857-9.12.1931) - генерал-майор УГА. В роки першої світової війни - генерал-майор австрійської армії. Командував 130 бригадою в корпусі П.Гофмана, до складу якої входив Легіон Українських Січових Стрільців. З листопада 1918 до весни 1920 командував військовими з'єднаннями Української Галицької Армії під час українсько-польської війни 1918-19 та в період воєнних дій галичан проти більшовиків і денікінців у Наддніпрянській Україні. З 1920 перебував в еміграції.

ВОЛОХ ОМЕЛЯН (1885 - р. см. невід.) - отаман Армії УНР. В 1917 В. очолював другий український полк Армії Української Народної Республіки, пізніше - сотник Гайдамацького Коша Слобідської України. З березня 1918 В. командував Гайдамацьким полком, На поч. 1919 призначений командиром Запорізького Корпусу Армії УНР, а з червня - Гайдамацькою бригадою. 1.12.1919 в м.Любарі (тепер Житомирська обл.) зробив невдалу спробу підняти військовий заколот проти Директор її УНР. Після придушення виступу, В., захопивши державну скарбницю (190 тис. золотих франків, 39 тис. золотих рублів та ін.), перейшов на сторону більшовиків. Дальша його доля невідома.

ВОЛОШИН РОСТИСЛАВ (псевдонім Павленко, Березюк; 1911-1944) - Член Організації Українських Націоналістів. Був одним з організаторів ОУН на Волині. В 1933-34 очолював Союз Українських Студентських Організацій у Польщі. З липня 1934 - в'язень польського концтабору Береза Картузька. Після звільнення влітку 1935 В. ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на Пвн.-Зах. Українських Землях. Неодноразово заарештовувався польською, радянською і німецькою окупаційними владами. В 1941-43 В. очолював політико-виховний відділ Крайового Військового Штабу Української Повстанської Армії, з весни 1943 очолив запілля (тил) УПА. В 1943 головував на першій конференції Антибільшовицького Блоку Народів. 11-15.7.1944 - голова Великого Збору Української Головної Визвольної Ради. Загинув у бою з радянськими частинами в серпні 1944 біля с. Гаї Вижні на Дрогобиччині.

ВОЛЬФ АРНОЛЬД (1877-1924) - генерал-четар УГА. За походженням австрієць. Під час першої світової війни - підполковник австрійської армії. В листопаді 1918 перейшов на службу в Галицьку Армію. Під час українсько-польської війни 1918-19 В. очолював Бережанську (третю) бригаду УГА, яка визначалась у боях за Бережани (20-21.6.1919). В серпні 1919 в ході спільного наступу УГА і Армії Української народної Республіки на Київ В. було призначено командуючим Другого Корпусу УГА. В вересні 1919 корпус В. вів успішні бої проти денікінських військ в районі Липівця, Немирова, Гайсина, Брацлава. З середини 1920 В.А. перебував у таборі для військовополонених - Ліберці (Чехословаччина). У червні 1921 призначений комендантом табору в м. Юзефів, де і помер.

ГАБСБУРГ ВІЛЬГЕЛЬМ (ВИШИВАНИЙ ВАСИЛЬ) (1895-після 1950, можливо, 1951) - австрійський ерцгерцог, полковник Легіону Українських Січових Стрільців. Онук австрійського імператора Франца-Йосифа. Народився в сім'ї престолонаслідника Карла-Стефана. З 12 років жив у с.Живець у Західній Галичині, де вперше познайомився з побутом і звичаями українців. Навчався у воєнній академії у Віннер Нойштадті. Самостійно вивчив українську мову. Учасник першої світової війни. 31915 - лейтенант піхотного полку, в якому служили українці з Золочівщини. Згодом очолив армійську групу у корпусі ген. П.Гофмана, до складу якого входив Легіон УСС. У квітні 1918 під час боїв у р-ні Жмеринки Г. призначено командиром Легіону УСС. В 1919-20 - співробітник Міністерства військових справ Української Народної Республіки, радник з військових питань Головного Отамана С.Петлюри. В 1921 повернувся в Австрію. Жив у Відні. 26.8.1947 був заарештований радянськими спецслужбами у Відні і таємно вивезений в СРСР. Перебував у радянських концтаборах, де і загинув. Автор збірки поезій українською мовою “Минають дні” (1921).

ГАЛКИН ОЛЕКСІЙ (1866-1940,) - ген.-полк. Армії УНР. У 1918 - начальник Генерального Штабу Армії УНР. У 1920-21 - військовий міністр Української Народної Республіки. У 1923-40 жив у Західній Україні. Заарештований органами НКВС Загинув у в'язниці.

ГАСИН ОЛЕКСА (Олександр Іванович; псевд. “Лицар”; 1907-31.1.1949) - полковник Української Повстанської Армії. Народився в с.Конюхові недалеко м. Стрия на Львівщині. Закінчив Стрийську гімназію, навчався у Львівському політехнічному ін-ті. Ще навчаючись у гімназії став одним з лідерів “Організації Вищих Класів Українських Гімназій”. Закінчив польську школу підхорунжих. Член Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, один з організаторів націоналістичного руху на Стрийщині. В 1933-34 брав участь у технічному забезпеченні видання “Бюлетня Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ”. Неодноразово заарештовувався польською поліцією. В 1934 - в’язень концтабору у Березі Картузькій. Після звільнення - військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН. У вересні 1938 Г., внаслідок постійного переслідування польськими спецслужбами, змушений виїхати за кордон. Працюючи у військовій референтурі Проводу ОУН. був одним з найближчих співробітників Є. Коновальця. В 1940 був обраний членом Проводу ОУН (С. Бандери), а з 1941 - керівником організаційно-мобілізаційного відділу ГВШ ОУН. В 1941 заарештований гестапо і засуджений до страти. 9.4.1943 звільнений підрозділом УПА під час нападу на в'язницю. В 1943 став одним з керівників партизанської боротьби проти гітлерівців у Карпатах, яку вели відділи Української Народної Самооборони. З 1944 Г. зайняв пост командира групи військ “УПА-Захід”. В 1940 - 41 і 1947-49 - член Проводу ОУН (С.Бандери). В січні 1946 Г. був призначений, начальником (шефом) Штабу УПА. Розробив і реалізував план боротьби УПА в нових умовах. Загинув у перестрілці з співробітниками МДБ СРСР 31.1.1949 у Львові. Співавтор з Є.Коновальцем “Військового підручника”.

ГОРУК СЕМЕН (СЕНЬ) (13.9.1873; за ін. даними -12.9. 1875-1920) - журналіст, отаман Легіону Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії. Народився в м.Снятині (тепер Івано-Франківська обл.). Навчався у Коломийській гімназії, згодом -львівському ун-ті. В довоєнний період був активним членом “Молодої України” та Християнсько-Суспільної Партії, редагував часопис “Руслан”. Став одним з організаторів товариства “Сокіл” в Галичині. В роки першої світової війни - командир сотні, з листопада 1914 - куреня Легіону Українських Січових Стрільців. Стрілецькі військові підрозділи під командуванням Г. визначалися в боях на Маківці над Стрипою і на Лисоні. Поранений під Потуторами. В листопаді 1918 входив до складу Українського Генерального Військового Комісаріату, який очолив підготовку і проведення Листопадового повстання 1918 у Львові. З 5.11. до 10.12. 1918 Г - начальник штабу Начальної Команди УГА. Брав участь в українсько-польській війні 1918-19 і українсько-більшовицькій війні 1917-21. Заарештований більшовиками в квітні 1920 в Києві. З весни 1920 Г. перебував у більшовицькому полоні у концтаборі Кожухов недалеко від Москви. В червні 1920 Г. разом з іншими галичанами був перевезений у табір особливого призначення на Соловецьких островах, де і загинув.

ГОФМАН КАРЛ (р.н. невід.- квітень 1920) - отаман (майор) Української Галицької Армії. За національністю австрієць. В роки першої світової війни - офіцер австрійської армії. З листопада 1918 командував армійською групою “Рудки” (група Гофмана), яка визначилася в боях з польською армією за Львів. В лютому 1918 галицькі частини під командуванням Г., прорвавши оборону противника і розвиваючи наступ, зайняли населені пункти Поріччя, Долиняни, Вовчухи, Милятин, Бар та Довгомостиська, чим в значній мірі спричинилися до успішного завершення першого етапу Вовчухівської операції 1919. В червні 1919 очолив новосформовану Самарську (восьму) бригаду УГА. Розстріляний більшовиками у квітні 1920 в Одесі.

ГРАБЕЦЬ ОМЕЛЯН (псевд.Батько; 1909-10.6.1944) - полковник Української Повстанської Армії. Народився в Чесанові на галицько-холмському прикордонні. В 1938-39 - організаторі технічний виконавець відомих демонстрацій українського населення, спрямованих проти польського окупаційного режиму. В 1939 заарештований польською поліцією. У вересні 1939 був звільнений з ув'язнення і повернувся на Холмщину. В 1939-41 - керівник підпільного зв'язку Проводу ОУН з осередками організації на українських землях. З 1941 Г. - член Головного Військового Штабу ОУН, Провідник Генеральної Округи ОУН на східноукраїнських Землях. Влітку 1943 призначений командиром групи військ “УПА-Південь”. Загинув у бою з регулярними частинами Радянської армії на Вінниччині.

ГРЕКОВ (ГРЕКІВ) ОЛЕКСАНДР (Михайло-?) (1875-1958) - ген.-хорунжий Армії УНР. Родом з Чернігівщини. В роки першої світової війни - ген. російської армії. В листопаді 1917 призначений командиром 2 Сердюцької дивізії, сформованої за наказом коменданта Київської воєнної округи полк. В.Павленка. З грудня 1918 командуючий Південної Групи військ Армії Української Народної Республіки. Наприкінці 1918 на поч. 1919 - міністр військових справ УНР. У складі української делегації вів переговори в Одесі з представниками Антанти про надання Директори УНР воєнної допомоги у боротьбі проти більшовиків. 9.6. 1918 Є.Петрушевич призначив Г. командуючим Галицькою Армією. Підготував і провів Чортківський наступ 1919. В еміграції жив у Австрії. В 1945 заарештований радянськими спецслужбами у Відні і засланий у концтабір. В 1956 звільнений з ув'язнення.

ГРИГОРІЇВ (ГРИГОР'ЄВ) МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1888-27.7.1919) - полк. Армії УНР, повстанський отаман. Народився в с.Верблюжці на Херсонщині. До першої світової війни служив у державних установах. В 1914 мобілізований у російську армію. Воював у чині штабс-капітана, за участь у боях відзначений Георгієвським хрестом. В 1917 Г. взяв активну участь в українізації військових частин російської армії. У 1918 служив у Збройних Силах Української Держави. З II пол. 1918 за дорученням С.Петлюри готував повстання проти гетьмана П.Скоропадського на півдні України. В листопаді 1918 об'єднавши під своїм командуванням численні повстанські загони, передав їх у розпорядження Директорії УНР. Ведучи боротьбу проти білогвардійських військ повстанська армія (бл. 20 тис. чол.) під командуванням Г. в грудні 1918 зайняла Миколаїв і продовжила наступ у напрямі на Херсон. Після відступу Директорії УНР з Києва, Г. 18.2.1919 розпочав у Харкові переговори з більшовицьким урядом України. Наприкінці лютого очолив Задніпровську стрілецьку бригаду, з квітня - дивізію. Провів операцію по звільненню півдня України від військ Антанти, здобувши на 10.3. 1919 Херсон, а 15.3.1919 Одесу. Побачивши грабіжницьку політику більшовиків в Україні, яка супроводжувалася кривавими репресіями проти українського селянства, Г. вирішив підняти антибільшовицьке повстання. 8.5.1919 він звернувся з універсалом “До українського народу”, в якому закликав до боротьби проти російських продзагонів і комісарів, та створення Рад без більшовиків. 9.5.1919 повстанська армія розпочала наступ з р-ну Знам'янки-Олександрії-Куцівки на Катеринослав і Єлисаветград. 10.5. загони повстанців здобули Черкаси. 11.5. -Золотоношу, 12.5. - Кременчук. Г. розраховував швидким маршем пройти Лівобережну Україну і оволодіти Харковом. Проте дальшим успіхам Г. перешкодили амбіції деяких керівників повстанських загонів, що не дозволило йому об'єднати всі антибільшовицькі сили. В кін. травня проти повстанців було кинуто добірні більшовицькі військові частини під командуванням К.Ворошилова і О.Пархоменка, які зупинили наступ. Після ряду кровопролитних боїв на Полтавщині Г. зі своїми військами змушений був відійти на Херсонщину. Влітку 1919 війська Г. об'єднались з загонами Н.Махна. Г. був обраний командиром об'єднаної армії, а Н.Махно - головою реввійськради. 27.7.1919 під час конфлікту з отаманом Махном у с.Сентовому на Харківщині Г. загинув. Деякі загони військ Г. приєднались до повстанців Н.Махна, а більшість під ударами більшовиків і денікінців розсіялась.

ГРИЦАЙ ДМИТРО (псевд. Перебийніс; 1907-1945) - генерал-хорунжий Української Повстанської Армії. Народився в с.Дорожів Самбірського повіту на Львівщині (тепер село Самбірського р-ну Львівської обл.). Середню освіту здобув у Дрогобицькій гімназії. Ще навчаючись у гімназії, брав участь у діяльності Організації Вищих Класів Українських Гімназій, а згодом став членом Української Військової Організації. В 1928 вступив на фізико-математичний факультет до Львівського ун-ту. Не закінчивши навчання, був мобілізований. Служив у польській армії, з відзнакою закінчив офіцерську школу. В цей період свого життя став членом Організації Українських Націоналістів. З 1933 керівник Військової Референтури Крайової Екзекутиви ОУН. В 1934 заарештований польською поліцією і протягом двох років був ув'язнений у концтаборі Береза Картузька. Після звільнення з концтабору Г. продовжив навчання в ун-ті. В 1939 був знову ув'язнений у Березі Картузькій. Звільнений у вересні 1939 після розвалу польської держави. В 1940-41 - член Революційного Проводу ОУН і учасник другого Великого Збору ОУН. В 1941-43 Г. брав активну участь у партизанській боротьбі проти гітлерівців. Восени 1941 очолив Крайовий Військовий Штаб ОУН, який займався викриттям тактичних планів німецького командування, створенням складів зі зброєю і боєприпасами, підготовкою офіцерських кадрів для майбутньої української армії. Весною 1943 -заарештований гестапо. Звільнений з ув'язнення під час нападу на тюрму відділу Української Повстанської Армії. Очолив Головний Військовий Штаб УПА. З січня 1945 призначено на пост Шефа Штабу УПА. 1.11.1945 Г. було присвоєно звання генерала. Восени 1945 разом з членом Проводу ОУН Маївським Тарасом, виконуючи завдання Української Головної Визвольної Ради, потрапив у засідку чеської поліції при переході через чесько-німецький кордон. Був захоплений в полон і після тортур страчений в тюрмі у Празі.

ГУЛИЙ-ГУЛЕНКО АНДРІЙ (1886-р. см. невід.) - генерал-хорунжий Армії УНР. На поч. 1919 вів бої з загонами Н.Махна за Катеринослав (тепер м.Дніпропетровськ) в 1919-20. Командував Запорізькою дивізією під час першого Зимового походу Армії УНР. В листопаді 1921 очолював Бессарабську групу Армії УНР, яка діяла спільно з Волинською групою Ю.Тютюнника під час другого Зимового походу Армії УНР. Попав у більшовицький полон. Дальша доля невідома.

ДАНЧЕНКО ОЛЕКСАНДР (1887-р.см. невід.) - отаман Армії Української Народної Республіки. В листопаді 1917 призначений начальником організаційного відділу Українського Генерального Військового Штабу. В 1919 очолював Запорізьку дивізію і деякий час Запорізький Корпус. В грудні 1919 Д. разом з отаманами Ю.Божком, О.Волохом під впливом ідеології боротьбистів відмовився виконувати накази Директорії УНР і підтримав спробу державного перевороту. Після придушення заколоту перейшов на бік більшовиків. Подальша його доля невідома.

ДАШКЕВИЧ РОМАН (6.12.1892-11.1.1975) - генерал-хорунжий Армії УНР. Народився в с.Тустановичах на Дрогобиччині (тепер Львівська обл.) у родині священика. Навчався у Перемишльській гімназії. В 1911-14 - студент юридичного ф-ту Львівського ун-ту. В студентські роки брав активну участь в українському національно-визвольному русі в Галичині, був членом управи Української Академічної Громади й Українського Студентського Союзу, головою Просвітньої комісії і Просвітнього гуртка у Львові, які займалися культурно-освітньою роботою серед українського населення. Один з ініціаторів і організаторів січово-стрілецького руху в Галичині. З весни 1913 - кошовий повітової “Січі” у Львові і т-ва Українських Січових Стрільців. На поч. 1-ої світової війни мобілізований до австрійської армії і тому не мав змоги вступити до Легіону Українських Січових Стрільців. У 1915 Д., будучи старшиною артилерії австрійської армії, потрапив у російський полон і був інтернований на Забайкаллі. Після Лютневої революції 1917 в Росії Д. навесні втік з табору військовополонених і пробрався у Київ. Працюючи з осені 1917 у Галицько-Буковинському Комітеті спільно з Є.Коновальцем, І.Чмолою, Г.Лисенком, Ф.Черником, та ін. розгорнув активну діяльність по створенню Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців. 18-19.11.1917 Д. відібравши у Дарницькому таборі військовополонених 22 добровольця, поклав початок формуванню стрілецької частини. В сінні 1918 Д. був обраний до складу Стрілецької Ради і призначений командиром гарматної батареї Куреня Січових Стрільців. В січні-лютому 1918 батарея Д. брала участь в запеклих боях з червоногвардійськими частинами, які рвалися до Києва, а в березні 1918 - у визволенні міста з-під більшовицької окупації. Після встановлення в Україні влади гетьмана П.Скоропадського і роззброєння німецьким командуванням Куреня, Д. очолював 4-ту батарею Запорізького Корпусу, який займав позиції на схід від Олександрівська (тепер Запоріжжя). З вересня 1918 знову командував новосформованою батареєю Січових Стрільців. Ця артилерійська частина під командуванням Д. відіграла вирішальну роль у перемозі республіканських військ у Мотовилівському бою 1918. В січні-грудні 1919 - командир гарматної бригади СС, яка брала участь у всіх бойових операціях Армії УНР цього періоду. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 повернувся до Львова. Закінчивши навчання у Львівському ун-ті, здобув ступінь доктора права. В 1920 одружився з О.Степанів (яка сама воювала в лавах УСС). У 20-30-х роках займався адвокатською практикою. В 1921-22 відновив діяльність спортивно-протипожежних т- в “Січей” у Львові. Заборона польською владою діяльності цих організацій в 1924 змусила Д. шукати нові організаційні форми патріотичного виховання молоді. В 1925 Д. організовує т-ва “Луг”, які нараховували в 30-х роках у Галичині понад сто осередків і бл. 50 тис. членів. В 1922-33 редагував журнал “Січові вісті”, а в 1933-39 -“Вісті з Лугу”. Під час другої світової війни з 1943 жив у Куфштайні (Австрія). В післявоєнний час викладав історію України у школі, яка розміщувалася в таборі для біженців. Автор книги “Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота” (Нью-Йорк, 1965), численних історичних довідок, споминів.

ДАШКЕВИЧ-ГОРБАЦЬКИЙ (ДАШКЕВИЧ-ХОРБАЦЬКИЙ) ВОЛОДИСЛАВ - генерал-майор Російської Армії, генеральний хорунжий (?) Війська Української держави. Походить із старого українського шляхетського роду. Був викладачем тактики у Пажеському Корпусі. Під час ПСВ командував полком, пізніше 24 піхотною дивізією. У квітні 1918 - активний учасник та фактичний керівник гетьманського перевороту, до липня 1918 був Нач. особистого штабу Гетьмана. Із жовтня 1918 - керівник місії Укр. Держави в Румунії. Пізніше в еміграції.

ДЕЛЬВІГ СЕРГІЙ (1866-1944) - генерал-полковник Армії УНР. Учасник першої світової війни. В листопаді 1917 був призначений начальником інспекторату артилерії Українського Генерального Військового Штабу. На поч. 1918 - начальник артилерії Гайдамацького Коша Слобідської України.3 1919 - інспектор артилерії Армії Української Народної Республіки. В червні 1919 очолював делегацію Української Народної Республіки на переговорах про перемир'я з Польщею під час Чортківського наступу 1919 Української Галицької Армії, яке було укладено 16.6.1919. Договір про перемир'я встановлював демаркаційну лінію між Українською Галицькою Армією і польськими військами по т.зв. Дельвіга лінії. Проте Диктатор ЗО УНР Є.Петрушевич не визнав умов перемир'я, і наступ галицьких частин продовжувався. В 1919-21 Д. - голова української військової місії у Румунії. Після 1921 жив в еміграції.

ДЕРЕЩУК (ДЕРЕЩЕНКО) ПЕТРО (1884 -р.см.невід.) - український військовий діяч. В 1919 - інспектор Запорізького Корпусу. В 1920 очолив антибільшовицьке повстання на Уманщині. Загін Д. в 1921 був розбитий. В 1923 Д. засуджений на судовому процесі в Умані на 10 років ув'язнення. В 1929 достроково звільнений, але незабаром знову заарештований. Подальша доля невідома.

ДОЛЄЖАЛЬ КАРЛ (АНТІН-?) (1883-1924) - підполковник Генерального Штабу Української Галицької Армії. За походженням чех. На поч. 1919 Д. очолював штаб Третього корпусу УГА. З червня 1919 - директор Військової Канцелярії Диктатора ЗОУНР-ЗУНР. В серпні 1919 під час спільного походу Армії УНР і УГА на Київ і Одесу Д. був призначений начальником оперативного відділу Штабу Головного Отамана. Пізніше служив у чехословацькій армії.

ДОЛУД АНДРІЙ (1893-р.см. невід.) - полковник Армії УНР. В 1917-18 - член Української Центральної Ради. 13.11.1918 на чолі козацького загону ім.І.Гонти, сформованого з наддніпрянських українців, прибув на допомогу галицьким військам у Львів. Брав участь в українсько-польській війні 1918-19. З кін.1918. командував Янівською (другою) бригадою УГА, яка відзначилась у боях з польськими частинами на підступах до Львова, в ході Вовчухівської операції 1919 та Чортківського наступу 1919. З грудня 1919 до травня 1920 - начальник штабу Армії УНР під час першого Зимового походу. Під час польсько-радянської війни 1920 командував Херсонською дивізією. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 емігрував у Бразилію. Подальша його доля невідома.

ДУДИНСЬКИЙ РОМАН (183.1880 -14.7.1920) - сотник Легіону Українських Січових Стрільців, отаман (майор) Української Галицької Армії. Народився в с. Луб'яках Збаразького р-ну Тернопільського воєводства (тепер Тернопільська обл.). Після закінчення гімназії навчався у Львівському політехнічному ін-ті. В 1914-17 командував сотнею легіону УСС. В 1914-16 сотня Д. відзначилась під час боїв у районі Синьовидного і Маківки у Карпатах та над р.Стрипою. В 1919 командував Коломийською (другою) бригадою УГА. Потрапив у більшовицький полон. Перебував у таборі Кожухов під Москвою, де і загинув.

ДУМІН (ДУМИН) ОСИП (1893 - 1945) - письменник (літературний псевдонім Антін Крезуб), сотник Січових Стрільців. Народився в Галичині. У роки першої світової війни служив у австрійській армії. В одному з боїв Д. потрапив у російський полон. Працював у копальнях на Криворіжжі. Підпільно Д. разом з Є.Скалієм організував загін з полонених галичан, який 14.1.1918 прибув до Києва і увійшов до складу Куреня Січових Стрільців. В 1918-19 Д.- командир сотні, куреня, полку, а згодом і армійської групи СС. В 1920-21 - командир партизанського загону на Трипільщині. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 перебував в еміграції. В 1921-25 - член Української Військової Організації, очолював відділ розвідки Начальної команди УВО. 31945 доля Д. невідома. Автор історичних праць: “Нарис історії україно-польської війни 1918-19”, “Історія легіону УСС”, “Партизани”, співавтор “Історії українського війська” (1938).

ЕРЛЕ АЛЬФОНС (1888 - р. см. невід.) - український і австрійський військовий діяч, отаман (майор) Української Галицької Армії. Німець за походженням. Під час першої світової війни - офіцер австрійської армії. В листопаді 1918 перейшов на службу в УГА. В кін. 1918 Е. начальник штабу Начальної Команди УГА, згодом - начальник штабу Першого Корпусу УГА. В листопаді 1919 входив до складу української делегації, яка вела переговори у Жмеринці з представниками Добровольчої армії ген. А.Денікіна. В лютому-квітні1920 Е. змушений служити в Червоній Українській Галицькій Армії. В кін. квітня 1920 разом з Ю.Головінським і О.Луцьким став ініціатором переходу ЧУГА на сторону Армії Української Народної Республіки. Восени 1920 Е. разом з іншими старшинами УГА був інтернований у польському таборі в Тухолі (недалеко Гданська). Через деякий час втік з табору. Жив у Австрії. Дальша його доля невідома.

ЄФРЕМОВ СЕРГІЙ (1893 - р. см. невід.) - підполк. Армії УНР. З 1917 очолював Українську Військову Раду Катеринославщини, делегат всеукраїнських військових з'їздів 1917. В 1918 командував гайдамацьким полком в боях проти більшовиків на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська обл.). 3 1921 перебував на Закарпатті. В березні 1939 був призначений головнокомандуючим збройними силами Карпатської України - Карпатською Січчю. Під час еміграції жив у США.

ЖУКОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1884-1925) - полк. Армії УНР. Ж. належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. В 1917-18 - член Української Центральної Ради. В червні 1917 обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету, де виконував функції представника при генеральному штабі в Петербурзі. В січні 1918 призначений товаришем міністра військових справ і праці М.Порша, з лютого 1918 - військовий міністр (кабінет В.Голубовича) Української Народної Республіки. На поч. 1919 - командир Окремого кордонного корпусу і начальник залоги Кам'янця-Подільського.

ЗАГРОДСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1889 - р.см. невід.) - генерал-поручник Армії УНР. В лютому-березні 1918 - командир піхотного куреня Запорізького загону. Наприкінці березня 1918 призначений комендантом Запорізького ім. гетьмана П. Дорошенка піхотного полку. З листопада 1918 З. очолював Запорізьку дивізію у складі Запорізького Корпусу, з травня 1919 - командир 6 дивізії Запорізької Групи Армії УНР. В грудні 1919 - травні 1920 командував Волинською Групою Армії УНР під час першого Зимового походу. У травні-листопаді 1920 - командир Волинської дивізії під час радянсько-польської війни 1920. В 1920 З. протягом деякого часу виконував обов'язки заступника командуючого Армії Української Народної Республіки ген. М.Омеляновича-Павпенка. В еміграції жив у Польщі, з 1949 - у США.

ЗЕЛЕНСЬКИЙ (ЗЕЛІНСЬКИЙ) ВІКТОР (1867-1940) - ген.-полк. Армії УНР. В березні 1918 у містечку Голобів на Волині сформував, а згодом і командував Синьожупанною дивізією. Очолював українську військову місію у Варшаві. В еміграції жив поблизу Данцига (тепер Гданськ, Польща) де і помер. Автор споминів “Синєжупанники”.

КАНУКОВ ДЖАМБУЛАТ (1875-1919) - полковник авіації Української Галицької Армії. За походженням татарин. З грудня 1918 воював разом з сином (син загинув в одному з боїв) у складі Летунського полку УГА. Командував Другою летунською сотнею, яка базувалася у Красному (поблизу Львова), а після загибелі командира полку полк. Б. Губера очолив авіаційну частину. Загинув у повітряному бою в р-ні Озерної на Тернопільщині.

КАПКАН ЮРІЙ (н. 1875 - р. см. невід.) - полковник Армії УНР. Під час Першої світової війни 1914-18 - підполковник російської армії. У травні 1917 перейшов на службу до українських військових частин, а через деякий час призначений командиром Першого Українського козачого полку ім. гетьмана Б. Хмельницького (популярна назва - богданівці). У травні 1917 став делегатом Першого Всеукраїнського військового з'їзду, на якому був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету. 5-6(18-19).7.1917 командував військовими підрозділами, що брали участь у ліквідації Полуботківців виступу 1917. У кін. жовтня 1917 К. очолив перший Український полк охорони революції, сформований з делегатів Третього Всеукраїнського військового з'їзду. Полк 29-31.10(10-13.11),1917 розбив військові загони штабу Київського військового округу, що підтримував повалений Тимчасовий Уряд, і придушив заколот більшовиків у місті. З кін. листопада 1917 К. командував І Сердюцькою дивізією, а в грудні 1917 - військами на українському фронті. У 1918-19 - інспектор піхоти Армії Української Народної Республіки. Подальша доля невідома.

КАПУСТЯНСЬКИЙ МИКОЛА (1.2.1879 -19.2.1969) - генерал-хорунжий Армії УНР. Народився у Чумаках Катеринославської губернії. Брав участь в російсько-японській війні 1904-05. У 1912 закінчив Академію Генштабу в Петербурзі. Під час Першої світової війни був полковником Генерального штабу російської армії та начальником штабу дивізії. Влітку 1917 К. став одним з ініціаторів формування українських військових частин у російській армії. В серпні 1917 К. призначений начальником штабу першої дивізії Першого Українського Корпусу під командуванням П. Скоропадського. У січні 1918 - начальник штабу Північно-Західного фронту, де йшли запеклі бої в більшовиками. За Директорії УНР виконував обов'язки Головнокомандуючого з військових операцій, а згодом генерал-квартирмейстра штабу Армії УНР. У серпні 1919 під час спільного походу Армії Української Народної Республіки та Української Галицької Армії на Київ і Одесу очолював оперативні відділи об'єднаних армій. Після завершення визвольних змагань 1917-1921 К. був інтернований у польському таборі Ланцуг. Згодом жив у Польщі, з 1923 - у Парижі. Брав активну участь у житті української громади у Франції, де в 1932 організував громадсько-культурну організацію - Український Народний (пізніше - Національний) Союз, в 1932-38 - голова УНС. К. був одним з засновників і провідних членів Організації Українських Націоналістів. У січні-лютому 1929 став учасником Першого Конгресу Українських Націоналістів, на якому обраний заступником голови Президії Конгресу. Увійшов до складу Проводу Українських Націоналістів, а згодом призначений військовим референтом ПУНу (з 1933 - співкерівник референтури разом з ген. В. Курмановичем). У 1930-х рр. керував перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА у станиці ОУН неподалік Данцига (тепер м, Гданськ, Польща), з 1930 видавав у Франції журнал “Військові Знання”. В серпні 1939 учасник II Великого збору ОУН у Римі. З лютого 1940 після розколу в організації належав до ОУН (М). Протягом Другої світової війни виконував обов'язки заступника голови Української Національної Ради в Києві. В післявоєнний час жив у Німеччині. В липні 1948 був призначений міністром військових справ Уряду УНР в еміграції. Помер і похований у Мюнхені (Німеччина). Автор книги “Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919” (1921-22, 1946), численних статей на воєнну тематику.

КАРПЕНКО ДМИТРО (псевд. Яструб; бл. 1907 (за ін. дан., 1920) - 17.12.1944) - майор Української Повстанської Армії. Народився на Полтавщині (за деякими дан., у Полтаві). На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 - лейтенант Червоної Армії. В 1943 приєднався до підпільного осередку ОУН у районі Одеси. З серпня 1943 - рядовий стрілець у курені “Гайдамаки”, згодом - політвиховник сотні “Сіроманці”. З осені 1943 очолив сотню “Сіроманці” (Воєнна Округа “Лисоня” УПА-Захід) на Тернопільщині. Навесні-влітку 1944 відділ К. вів бої з формуваннями польської Армії Крайової на Холмщині (у складі ВО “Буг”) та радянськими партизанами в р-ні Рави-Руської. Організатор інтернаціональних куренів УПА, які складалися з грузинів, узбеків, азербайджанців, росіян. Загинув у бою з відділами НКВС за селище Нові Стрілиська на Дрогобиччині (тепер Львівська обл.). Постановою Української Головної Визвольної Ради від 30.5.1945 першим з старшин УПА нагороджений Золотим Хрестом Бойової заслуги першого ступеня (посмертно).

КЕДРОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (13.8.1890 -13.3.1970) - полковник Армії УНР. Народився на Херсонщині. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, член Центрального Комітету партії. У 1917-18 К. входив до складу Української Центральної Ради. В червні 1917 на Другому Всеукраїнському військовому з'їзді обраний членом Українського Генерального Військового Комітету, згодом - заступник голови комітету. 13.5.1919 К. за наказом Головного Отамана С. Петлюри очолив державну військову інспекцію, яка мала завершити реорганізацію Армії Української Народної Республіки та зміцнити військову дисципліну в частинах. З осені 1919 до 1921 К. - посол УНР в Латвії, Естонії та Фінляндії. В 1921 переїхав у Відень. У першій пол. 1920-Х рр. К. активно співпрацював із Спілкою Українських Журналістів у Європі, З 1926 жив в еміграції у США. В 1926-33 - співредактор щоденної газети “Свобода”. Працював керівником українського відділу радіостанції “Голос Америки” (1955-63) у Вашингтоні. Помер у Нью-Йорку. Автор спогадів “Обриси минулого” і “1917-ий рік” (1966).

КИРЕЙ ВАСИЛЬ (1879 - 1942) - генерал-майор Армії УНР. Закінчив Оренбурзький кадетський корпус, Констянтиновську військову артилерійську школу, Михайлівську артилерійську академію, Академію Генштабу в Петербурзі. В роки Першої світової війни 1914-18 - командир 23-го армійського стрілецького корпусу російської армії, генерал-майор. Восени 1917 К. брав активну участь в українізації корпусу, зголосився на службу до українського війська. У грудні 1917 призначений Українською Центральною Радою головнокомандуючим Українськими Збройними Силами на більшовицькому фронті. Після повстання директорії УНР на поч. 1919 перейшов на службу в Добровольчу Армію генерала А. Денікіна. Влітку 1920 був референтом українських справ адмірала П. Врангеля в Криму. Очолював місію в переговорах з делегаціями Головного Отамана С. Петлюри та українських повстанцівщодо спільних дій проти більшовицької Росії. Із залишками армії Врангеля виїхав до Туреччини. З 1924 перебував у Чехословаччині, де очолив 11 -ту артбригаду інтернованих частин Добрармії.

КЛИМКЕВИЧ МИХАЙЛО (1889 - липень 1944) - сотник УГА, майор Дивізії "Галичина". Під час українсько-польської війни 1918-19 - командир Козацького загону ім. Ґонти (з квітня 1919). Деякий час очолював Янівську (десяту) бригаду Української Галицької Армії. У міжвоєнний період - один з активних діячів Українського Педагогічного Товариства "Рідна Школа". В 1943-44 брав участь у формуванні дивізії "Галичина". Загинув у липні 1944 в боях під Бродами (тепер Львівська обл.).

КЛЯЧКІВСЬКИЙ РОМАН-ДМИТРО (псевд. Клим Савур, Охрім, Білаш та ін.; 4.11.1911 -12.2.1945) - полковник УПА. Народився у Збаражі (тепер Тернопільська обл.). Закінчив Станіславівську гімназію, пізніше - студент юридичного ф-ту Львівського ун-ту. Ще юнаком став членом Організації Українських Націоналістів. У жовтні 1937 був заарештований польською поліцією, деякий час перебував в ув'язненні. У 1939-41 був одним з керівників підпільної мережі ОУН у Галичині. Займався організаційною роботою серед молоді, в 1939-40 був обласним провідником Юнац­тва ОУН Станіславівщини. В 1941 К. за активну участь в українському націоналістичному русі заарештований радянськими спецслужбами у Львові і під час Процесу 59-х засуджений до страти (згодом замінена на 10 років тюрми). На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 втік з Бердичівської в'язниці. В 1942-45 К. - провідник ОУН (Б) на Північно-Західних Українських Землях, член Проводу ОУН. Відіграв значну роль в організації відділів Української Повстанської Армії та розбудові армії на Поліссі і Волині. Займався розробкою тактики боротьби з гітлерівцями, формуванням кінних підрозділів УПА, організацією самооборони населених пунктів та ін. З січня 1943 займав пост командира групи військ "УПА-Північ". Збройні формування під команду­ванням К. провели цілий ряд успішних операцій проти загарбників. Загинув у бою з військами НКВС на хуторі Оржівський Клеванського р-ну Рівненської обл.

КОВАЛЬ-МЕДЗВЕЦЬКИЙ МИКОЛА (5.2.1868 - 10.9.1929) - генерал-поручник Армії УНР. Народився у с. Нижня Кропивня на Поділлі. Навчався у Житомирській гімназії. В 1891 закінчив Московську військову артилерійську школу , в 1901 - геодезичне від­ділення Академії Генштабу у Петербурзі . Дістав призначення на посаду начальника астрономічної станції в Чарджоу. З 1905 - помічник начальника геодезичного відділу Генштабу російської армії, з 1911 - начальник Військово-топографічної школи. Брав активну участь у житті української громади Петербурга. Навесні 1917 одним із перших генералів російської армії прибув до Києва і зголосився до служби у Збройних Силах України. В 1917 Українською Центральною Радою був призначений начальником Головної геодезичної управи. З 1919 член Ради Військового міністерства УНР, з 1920 - генерал-поручник, здійснював зв'язок Головного Отамана С.Петлюри з Галицькою Армією, очолював комісію УНР в Проскурові для вирішення подальшої долі роззброєних у травні 1920 частин Червоної Української Галицької Армії. Після інтернування Армії УНР в Польщі перебував у Кракові, працював в астрономічній обсерваторній станції Ягеллонського ун-ту. Під час Великодніх свят 1923 організував урочистий парад Кінногірського дивізіону генерала О. Алмазова у Лобзові (передмістя Кракова). Останні роки працював у Варшавському бюро мір і ваг, вів гравіметричні спостереження у Гдині, Картузах, Варшаві. Помер і похований у Варшаві.

КОВЕНКО МИХАЙЛО (рр. н. і см. невід.) - український військовий діяч періоду українських національно-визвольних змагань 1917-21. За фахом-інженер. Належав до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, згодом - до Української Партії Соціалістів-Самостійників. У грудні 1917 - січні 1918 К. сформував 20 сотень Вільного Козацтва, що знаходились у підпорядкуванні Української Центральної Ради. В січні 1918 призначений військовим комендантом Києва. Заарештував у будинку УЦР групу членів "лівої" фракції Української Партії Соціалістів-Революціонерів (М.Полоз, М. Михайличенко, А.Сіверо-Одоєвський , М. Шумський та ін.), яка у змові з російськими більшовиками готувала державний переворот з метою усунення від влади УЦР. У січні-лютому 1918 курені Вільного Козацтва під командуванням К. брали участь у ліквідації інспірованого більшовиками антиурядового виступу на заводі "Арсенал" і вели тяжкі оборонні бої проти радянських військ на підступах до Києва та в самому місті. У період Директорії УНР К. очолював Верховну слідчу комісію по боротьбі з контреволюцією. В 1919 редагував газету "Україна" в Кам'янці-Подільському. З 1920 жив в еміграції в Румунії. Подальша його доля невідома.

КОВПАК СИДІР АРТЕМОВИЧ (26.5(7.6). 1887-11.12.1967) - український радянський воєнний і державний діяч, генерал-майор (з 1943). Народився у с. Котельві на Полтавщині. Учасник Першої світової війни. В 1918-19 К. очолив партизанський загін, боровся проти денікінців, пізніше у складі Червоної Армії - з військами П. Врангеля. В 1921-26 - військовий комісар у ряді міст Катеринославщини (Великий Товмак, Павлоград, Кривий Ріг та ін.). У 1937-41 - голова Путивльського міськвиконкому Сумської обл. Протягом 1941-44 К. - командир Путивльського партизанського загону, пізніше - з’єднання партизан. У 1941-42 з'єднання К. здійснило рейди по Сумській, Курській і Брянській обл., у 1942-43 - рейд у Правобережну Україну, в 1943 - Карпатський рейд. Під час пересування у Карпатах ковпаківці вели бої з формуваннями Української Народної Самооборони та частинами Української Повстанської Армії. В 1944 з'єднання перейменовано у Першу українську партизанську дивізію ім. С. Ковпака (ком. П. Вершигора). 31946 К. - депутат Верховної Ради УРСР, міністр оборони УРСР. У 1947-67-заступник голови Верховної Ради УРСР, з квітня 1967 - член Президії Верховної Ради УРСР. Автор книги "Від Путивля до Карпат".

КОЗЬМА ОЛЕКСАНДР (1860 - р. см. невід.) - генерал-хорунжий Армії УНР. У роки Першої світової війни 1914-18 - полковник, командир інженерного полку російської армії. Влітку і восени 1917 брав активну участь в українізації військових фронтових частин, формуванні українського війська. З листопада 1917- начальник відділу зв'язку Українського Генерального Військового Комітету Української Центральної Ради в Києві. У січні-лютому 1918 К. як старшина Запорізької дивізії воював на більшовицькому фронті. З березня 1918 - командир інженерного полку, корпусний інженер Запорізького Корпусу у Харкові. У добу Директорії УНР призначений помічником начальника технічних військ Армії УНР. В грудні 1919 - травні 1920 - учасник Першого Зимового походу Армії УНР. Деякий час виконував обов'язки інспектора військових електротехнічних шкіл. З 1921 знаходився у складі інтернованих частин української армії у Каліші. В 1920-Х рр. став організатором системи таборової освіти, був викладачем Станичної гімназії ім. Т. Шевченка до її закриття 1937.

КОЛОДЗІНСЬКИЙ МИХАЙЛО (псевд. Кум, Гузар; 26.7.1902 - 18.3.1939) - визначний член УВО і ОУН, полковник "Карпатської Січі", Верховний Командант (з серед, березня 1939) Збройних Сил Карпатської України. Народився у Поточиськах Городенківського повіту в Галичині. В серед. 1920-х рр. - активний учасник українського молодіжного націоналістичного руху в Західній Україні, провідний член Союзу Української Націоналістичної Молоді. В лютому 1929 затверджений полк. Є. Коновальцем військовим референтом першої Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ. У січні 1932 заарештований у Львові польською поліцією за виступ перед молоддю з лекцією "Націоналісти і військове виховання" і більше року перебував в ув'язненні. В листопаді 1938 К. очолив Генеральний Штаб "Карпатської Січі", який під його керівництвом розробив план створення Збройних Сил Карпатської України. В серед, березня 1939 К. після від'їзду полк. С. Єфремова очолив Збройні Сили Карпатської України. Командував воєнними операціями українських військ проти угорських загарбників на підступах до Хусту і під час оборони столиці. Загинув у ході одного з боїв з переважаючими силами ворога під Буштином. Автор праць з військової теорії: "Українська військова доктрина" і "Воєнне положення і стратегічне значення Закарпаття".

КОЛОСОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (1886 - р. см. невід.) - підполковник Армії УНР. У березні 1918 К. очолював відділ розвідки Українського Генеральського Військового Штабу. В 1919 К.- радник делегації УНР на Паризькій мирній конференції 1919-20. В 1919-20 - військовий аташе УНР у Франції. Автор статей на військову тематику.

КОНОВАЛЕЦЬ ЄВГЕН (14.6.1891-23.5.1938) - полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів (з 1927). Народився у с. Зашків Львівського повіту (тепер Жовківського р-ну Львівської обл.). У 1901-09 навчався в Академічній гімназії у Львові. З 1909 вивчав юриспруденцію (право) на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. З студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. В 1910-П К. брав участь у боротьбі студентства за український університет у Львові, підчас якої від рук польського шовініста загинув А. Коцко. В 1912 став секретарем львівської філії "Просвіти", тісно співпрацював з друкованим органом організації місячником "Письмо з Просвіти", був членом "Академічної громади", З 1913 К. як один з лідерів українського студентського руху був обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром став членом Української Національно-Демократичної Партії. У 1913 як представник від студентства входив до "Тіснішого народного комітету" УНДП (гол. К. Левицький), на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині. На поч. Першої світової війни 2.8.1914 К. був мобілізований до австрійської армії (19 полк. Крайової оборони Львова). В червні 1915 під час боїв на Маківці К. потрапив у російський полон. У 1915 - поч. 1916 перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню), а з кін. 1916 - у таборі в Царицині (тепер Волгоград). Після Лютневої революції 1917 в Росії К. разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) А. Мельником, І. Чмолою, Р. Сушком, В. Кучабським, ф. Черником розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців. У вересні 1917 К. втік з табору і незабаром добрався до Києва. У жовтні-листопаді 1917 К. спільно з Р. Дашкевичем та ін. членами Галицько-Буковинського Комітету сфор­мував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української Народної Республіки. В січні 1918 К. після проведення реорганізації Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців було обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кін. січня - поч. лютого 1918 частини Січових Стрільців відзначились у ході придушення антидержавного зако­лоту в Києві та в боях проти більшовицьких військ на підступах до міста. В період діяльності Української Центральної Ради Січові Стрільці на чолі з К. фактично виконували функції охорони Уряду; 1-2.3.1918 стрілецькі частини під командуванням К. спільно з Запорізьким Корпусом та Гайдамацьким Кошем Слобідської України звільнили від більшовиків Київ. З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського полк Січових Стрільців 1.5.1918 на вимогу німецького командування було роззброєно і розформовано. К., залишившись у Києві, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи по створенню нової стрілецької частини. В кін. серпня 1918 К. отримав від гетьмана П. Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців з розташуванням у Білій Церкві. На поч. листопада 1918 К. через Д. Дорошенка, а згодом і особисто, вів переговори з гетьманом про умови надання національно-демократичними силами (у т. ч. Січовими Стрільцями) підтримки гетьманському уряду та наголошував на недопустимості укладення федеративного союзу з Росією. В листопаді 1918 Січові Стрільці під командуван­ням К. підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади П. Скоропадського і в Мотовилівському бою 1918 розбили гетьманські частини. К. брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканських армії. В 1818-19 К. командував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. Після прийняття 6.12.1919 на нараді Головного Отамана з представниками уряду та військовими керівниками УНР рішення про розформування українських регулярних частин, К. видав наказ по самодемобілізацію підрозділів Січових Стрільців. У листопаді 1919 К. потрапив у польський табір для військовополонених у Луцьку. Весною 1920, звільнившись з ув'язнення, К. перебрався в Чехословаччину. Намагався у "порозумінні з С. Петлюрою організувати з колишніх бійців УГА і українських полонених з таборів у Італії військове формування та робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях. Поразка національно-визвольних змагань 1917-21 та чотирьохстороння окупація України, спонукали К. до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах в липні 1920 К. здійснює заходи по створенню принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 за безпосередньою участю К. було створено Українську Військову Організацію. 20.7.1921 К. повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО. К. був співорганізатором Другого Зимового походу Армії УНР. З грудня 1922 К. був змушений жити в еміграції у Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії. В листопаді 1927 за ініціативою К. на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28.1-3.2.1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів, головою проводу якої було обрано К. У кін. 1920-на поч. 30-х рр. К., організаційно зміцнивши УВО і ОУН, встановив контакти з політичними колами Німеччини, Великобританії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські політично інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Здійснив ряд заходів внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій в Франції, Бельгії, Канаді. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади Українських Стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об'єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням К. було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи по підготовці старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехословаччині, Австрії. Діяльність К. по розбудові ОУН, яка користувалась всезростаючою підтримкою української молоді, намагання поставити українське питання у Лізі Націй та постійні заходи по налагодженню націоналістичного підпілля в УСРР, викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві. 25.5.1938 К. загинув у Роттердамі (Голландія), вбитий вибуховим пристроєм, переданим йому агентом радянських спецслужб Судоплатовим. Похований на кладовищі Кросвік у Роттердамі.

КОССАК ГРИГОРІЙ (ГРИЦЬ) (7.3.1882 - бл. 1932) - полковник УГА, Народився у Дрогобичі. До 1914 працював вчителем в Ясенівці біля Дрогобича, брав активну участь у роботі товариства "Січових Стрільців" на Дрогобиччині. На поч. Першої світової війни 1914-18 був мобілізований до австрійської армії. Згодом відкликаний з діючої армії на прохання Бойової Управи УСС для формування УСС. 3.8.1914 К. призначений отаманом другого куреня Легіону Українських Січових Стрільців. В січні-березні 1915 - виконував обов'язки коменданта полку УСС, а з 22.8. 1915 до 16.3.1916 - командир Першого полку УСС. 5-9.11.1918К.- командуючий українськими військами у Львові. В 1917-18 - заступник командира, а згодом командир Вишколу УСС. Під час українсько-польської війни 1918-19 з кін. 1918 очолював Третій Корпус УГА, згодом - тилові служби УГА. На. поч. 1920-х рр. перебував у таборі для інтернованих у м. Ліберці (Чехословаччина). Згодом жив в еміграції в Австрії та на Закарпатті. В 1924 повернувся до УСРР, викладав українознавство в школі червоних старшин у Харкові. В 1931 К. разом з відомими українськими політичними і військовими діячами періоду українських національне визвольних змагань 1917-21 І.Лизанівським, М. Шрагом, П.Христюком, В. Голубовичем, В. Мазуренком та ін. був заарештований органами НКВС. Звинувачений у приналежності до підпільної терористичної організації "Українського Національного Центру" і незабаром розстріляний.

КОССАК ЗЕНОН (1.4.1907 - 19.3.1939) - провідний член УВО і ОУН. Народився у м. Дрогобичі (тепер Львівська обл.). Вивчав юриспруденцію (право) у Львівському ун-ті. Був одним з організаторів і лідерів молодіжного націоналістичного руху в Галичині. В серед. 1920-х рр. створив у Дрогобичі осередок Організації Вищих Класів Українських Гімназій, згодом увійшов до проводу Союзу Української Націоналістичної Молоді. На поч. лютого 1929, ставши членом Організації Українських Націоналістів, був затверджений Є. Коновальцем бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, а з 1930 - заступником бойового референта Р. Шухевича. Організував дрогобицьку бойову групу Української Військової Організації (П. Крисько, В. Білас, Д.Данилишин, М. Гнатів та член "п'ятірки" під псевд. Оса), яка згодом особливо відзначилася під час проведення збройних акцій як проти польських окупаційних органів в цілому, так і проти окремих їх представників (експропріаційні акції у Бориславі (31.7.1931), Трускавці (8.8.1931), Городку (30.11.1932), замахи на таємного агента поліції Я. Буксу (24.8.1931 ) і начальника східного відділу міністерства внутрішніх справ Польщі Т.Голувка (29.8.1931). В кін.1930 очолив організаційну референтуру Української Військової Організації. Співпрацював у "Бюлетені КЕ ОУН на ЗУЗ". Неодноразово заарештовувався польською службою безпеки-дефензивою. В червні 1933 і січні 1934 на судових процесах у Львові засуджений до 8-річного ув'язнення за приналежність до ОУН і співучасть у акції відділу УВО у Городку. Присуд відбував у тюрмі для українських політичних в'язнів у Вронках (Познанське воєводство, Польща). Після звільнення став одним з активних організаторів Організації Національної Оборони "Карпатська Січ", з кінця 1938 призначений помічником начальника штабу ОНОКС М. Колодзінського. Загинув у березні 1939, відстоюючи незалежність Карпатської України в боях проти угорських загарбників в р-ні Букштина (тепер Закарпатська обл.).

КОТОВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ (12(24).6.1881 - 6.8.1925) - комкор. Народився у м. Ганчешти (пізніше Котовськ, Молдова) Бессарабської губернії. Після закінчення сільськогосподарського училища працював управителем маєтку. В 1905 був мобілізований в армію, звідки незабаром втік. Став прихильником анархізму. В 1905 і 1915 очолював збройні загони повсталих селян у Бессарабії. Декілька разів був заарештований і засланий. З серпня 1917 - на Румунському фронті. З кінця 1917 перебував на службі в більшовицькій армії, командував партизанським загоном у Молдавії. В 1919 - командир кавалерійської бригади, яка вела бої проти частин Армії Української Народної Республіки та денікінців на півдні України. З січня 1920 - начальник 17-ої кавалерійської бригади. Учасник радянсько-польської війни 1920. У вересні 1920 кавалерійська частина під командуванням К. була розбита загоном Чорних запорожців під Галузинцями. З вересня 1921 - начальник 9-ої кавалерійської дивізії. В листопаді 1921 ця дивізія спільно з ін. з'єднаннями Червоної Армії в р-ні с. Малі Міньки (неподалік Базару, тепер Житомирська обл.) завдала поразки частинам Армії УНР, що брали участь у Другому Зимовому поході. З жовтня 1922 - командир 2-го кавалерійського корпусу. Вбитий у радгоспі Чабанці (неподалік Одеси). Похований у Бірзулі (тепер м. Котовськ, Одеської обл.).

КОЩУК МИХАЙЛО - майор, командир 4-го полку 1-ї дивізії УНА, 1945

КРАВС АНТІН (23.11.1871 - 13.11.1945) - генерал-чотар Української Галицької Армії. Німець за походженням. Народився у Бергометі на Буковині. В 1891 закінчив кадетську школу у Відні. Учасник Першої світової війни 1914-18. Командував 55 Бережанським полком австрійської армії. В листопаді 1918 перейшов на службу в УГА, очолив військову групу "Хирів". Протягом березня 1919 група майора К. відзначилася в боях під час Вовчухівського наступу 1919. У серед, березня 1919 К. було призначено командиром Третього Корпусу УГА. На поч, серпня 1919 під час наступу українських армій на Київ було створено ударну Центральну армійську групу, командиром якої призначено К. У ході кровопролитних боїв з більшовицькими військами українські частини під командуванням К. зайняли Бердичів, Козятин, Фастів і 30.8. увійшли до Києва. В лютому 1920 К. очолив Третю Бригаду ЧУГА, а після з'єднання з Армією УНР, командував бригадою у складі Херсонської ди­візії. У вересні 1920 частини УГА під командуванням К., ведучи важкі бої з противником, прорва­лися до Чехословаччини, де були роззброєні та інтерновані у таборі м.Ліберці. В 1924 К. повернувся до Відня, де і помер (за деякими дан., помер 1946 у Карлсбурзі під Віднем). Автор спогадів "За українську справу" (1937).

КРАСІЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1870 - 1946) - підполковник Української Галицької Армії. Учасник Першої світової війни 1914-18 - майор жандармерії австрійської армії. В 1918 К. став організатором і начальником Польової жандармерії УГА, згодом - Державної жандармерії Західної Області Української Народної Республіки.

КРАТ МИХАЙЛО (6.8.1892 - 8.8.1979) - генерал-хорунжий Армії УНР. Народився у Гадячі (тепер Полтавська обл.). Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. У добу Директори УНР - старшина Армії УНР, з серпня 1919 - командир 8-го Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії. Особливо відзначився на поч. жовтня 1919 в районі Бершаді, де вщент розгромив Білостоцький полк 5-ї офіцерської денікінської дивізії та полонив близько 600 його старшин і рядових. Під час Першого Зимового походу очолював штаб Запорізької дивізії. Влітку і восени 1920 - заступник командира Окремого кінногірського дивізіону О. Алмазова в боях на більшовицькому фронті. У листопаді був інтернований у Польщі і в складі дивізіону перебував у таборі на Лобзові (передмістя Кракова) та у с. Броновіце. Один з організаторів та учасників відомого параду "Алмазівців" на Великдень 1923. Навесні 1945 був близьким помічником генерала П. Шандрука в організації Української Національної Армії, командир 1-ї дивізії УНА. По капітуляції Німеччини - організатор табору українських старшин в м. Шпітталь над Дравою, а після його переведення до Беллярії-Ріміні в Італію призначений командиром табору. Завдяки його зусиллям у таборі діяли українські культурно-освітні заклади: театр, гімназія, хор, художні майстерні, а також спортивний клуб. Після 1950 українським воякам дозволено покинути табори. К. став автором мемуарів, з генералом О. Вишнівським видали історію 3-ї Залізної дивізії УНР. Помер у Детройті (США).

КУЛЬЖИНСЬКИЙ СЕРГІЙ (1881 - 1938) - генерал-хорунжий Армії УНР. В роки Першої світової війни 1914-18-начальник штабу 12-ї кінної дивізії, полковник російської армії. В українських збройних силах з 1918. Влітку 1919 - командир 1-ї Окремої Волинської кінної бригади на більшовицькому фронті, начальник кінної старшинської школи Армії УНР. У 1920-23 К. - викладач Юнацької школи у Кам'янці-Подільському, таборах інтернованих українських частин у Ланцугі та Вадовицях. Жив і помер у Польщі.

КУРМАНОВИЧ ВІКТОР (26.11.1876 -18.10.1945) - генерал-четар УГА. Народився у с. Вільшаниці на Золочівщині (тепер Львівська обл.) у родині священика. В роки Першої світової війни командував полком на італійському фронті. В кін. 1918 - поч.1919 К. - командир групи "Північ" Української Галицької Армії, яка відзначилася успішними бойовими діями на українсько-польському фронті. Згодом очолював Перший Корпус УГА. В лютому-червні 1919 - начальник штабу Начальної Команди УГА. З 9.б. 1919 - член Ради Уповноважених Диктатора ЗО УНР-ЗУНР як головноуповноважений з військових справ ЗО УНР. У липні 1919 після переходу УГА за Збруч. К. був призначений заступником начальника (генерал-квартирмейстером) Штабу Головного Отамана об'єднаних українських армій. В еміграції жив у Австрії. З 1933 - член ОУН, очолював разом з М. Капустянським референтуру з військових справ ПУН в УВО-ОУН у Данцигу. Займався перевишколом колишніх старшин УГА у станиці. В квітні 1945 заарештований радянськими спецслужбами у Відні. Помер у тюрмі в Одесі.


ЛЕСНЯК ОМЕЛЯН(24.4.1882 - 1953) - отаман Української Галицької Армії. Народився у Стецевій Снятинського повіту на Станіславівщині (за ін.дан., у Городенці, тепер Тернопільська обл.). В роки Першої світової війни 1914-18 - капітан австрійської армії. З березня 1916 - у складі Легіону Українських Січових Стрільців. У вересні 1916 командував першим куренем УСС, який вів кровопролитні бої проти російських військ в р-ні Лисоні. 30.9.1916 потрапив у полон, де і перебував до 1918. Підчас українсько-польської війни 1918-19 служив в Українській Галицькій Армії. В 1919 призначений командиром Золочівської військової округи, пізніше - командир 3 бригади УГА. В листопаді 1919 Л. за дорученням Начальної Команди УГА вів переговори з представниками Добровольчої Армії ген. А. Денікіна про умови перемир'я. Після завершення національно-визвольних змагань 1917-21 жив в еміграції у Чехословаччині і Австрії. В 1946 схоплений співробітниками НКВС СРСР. Дальша доля невідома. За деякими даними, згодом вийшов з ув'язнення і повернувся у Відень, де і помер.

ЛОБКОВЕЦЬ (ЛЬОБКОВІЦ) ВІЛЬГЕЛЬМ (?) - отаман (майор) Української Галицької Армії. У серпні 1919 - начальник штабу 3-го корпусу ГА.

МЕЛЬНИК АНДРІЙ (12.12.1890-1.11.1964) - полковник Армії УНР, один з лідерів Організації Українських Націоналістів. Народився у с.Воля Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині. В 1914-16 М. командував сотнею Легіону Українських Січових Стрільців на австрійсько-російському фронті. Сотня М. відзначилась під час боїв на Маківці, під Заваловом і над Стрипою. В період боїв на Лисоні 4.9.1916 М. потрапив у російський полон. М. разом з В. Кучабським, І.Андрухом та іншими полоненими галичанами були відправлені у табір для військовополонених у с. Дубовці під Царицином (тепер Волгоград, Росія). 6.1.1917 група українських старшин, серед яких М., Р. Сушко та ін. організували втечу з полону і незабаром добралися до Києва. В січні 1918 став одним з організаторів Куреня Січових Стрільців. З січня 1918 був призначений начальником штабу куреня, з березня, після сформування полку Січових Стрільців, начальник штабу полку. Після падіння Української Центральної Ради перебував у Києві та Білій Церкві. Під час повстання проти влади гетьмана П.Скоропадського - заступник командира Осадного Корпусу, а з січня 1919 - виконуючий обов'язки командира корпусу. З 19.12.1918 М. було присвоєно військове звання отаман Армії Української Народної Республіки. В листопаді 1918 М., очолюючи штаб Окремого Загону Січових Стрільців, розробив план і брав участь у Мотовилівському бою 1918. В березні-червні 1919 - начальник Штабу Дієвої Армії, у липні-серпні 1919 - помічник командира групи Січових Стрільців. В кін. 1919 був інтернований польськими військами у Рівному. В 1920-21 - інспектор військових місій УНР у Празі. В 1922 повернувся в Галичину, де став співзасновником Української Військової Організації, а згодом її краєвим командантом. В квітні 1924 М. був заарештований польською поліцією і засуджений до 4-річного ув'язнення. Після звільнення продовжував займатись громадсько-політичною діяльністю. В 1932-38 - член правління видавничої спілки “Діло”, в 1933-38 - голова Головної Ради Католицької Асоціації Української Молоді “Орли”, член Товариства українських комбатантів “Молода Громада”. В 1934-член Сеньйорату УВО та голова Сенату ОУН. Після загибелі Є. Коновальця 11.10.1938 став головою Проводу Українських Націоналістів. На поч. 1940 після розколу ОУН очолив одну з фракцій організації. В роки німецької окупації України М. послідовно відстоював ідею створення української незалежної держави, за що потрапив під арешт, а з 26.02.1944 був ув'язнений в концтаборі Заксенхаузен. Після звільнення у 1945 жив у Німеччині та Люксембурзі. В 1947 на Третьому Великому Зборі Українських Націоналістів М. обраний довічним головою ПУН. Післявоєнний період свого життя присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил. В 1957 висунув ідею створення світового конгресу українців і союзу українців, реалізовану в 1967 зі створенням Світового Конгресу Вільних Українців. Помер у Клерво (Велике герцогство Люксембург), похований у м. Люксембург.

МЄДЗВЄЦКИЙ-КОВАЛЬ МИКОЛА (1868 -1929) - український військовий геодезист. У роки Першої світової війни 1914-18 - генерал-майор російського Генштабу. В 1918-19 М.-К. генерал-поручник Армії Української Народної Республіки, начальник Геодезичної управи і член Ради Міністерства військових справ УНР. Помер в еміграції у Варшаві.

МЄШКОВСЬКИЙ (МИШКОВСЬКИЙ) ЄВГЕН (12.4.1882 - 9.7.1920) - генерал-хорунжий Армії УНР. Народився на Полтавщині. В 1912 закінчив Академії Генштабу в Петербурзі. Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. В 1918- начальник оперативного відділу Генштабу Армії УНР, з 10.12.1918 - начальник штабу Української Галицької Армії. В січні-лютому 1919 М. розробив план реорганізації Галицької Армії, реалізація якого дозволила значно підвищити боєздатність Збройних Сил ЗУНР. З 26.2.1919 - начальник штабу Східного фронту (команд, полк. Хилобоченко), пізніше Волинської групи і Армії УНР, У 1920 - генерал-квартирмейстер Генштабу Армії Української Народної Республіки. У складі українських частин брав участь у радянсько-польській війні 1920. У липні 1920 М. був смертельно поранений в бою з більшовицькими військами під Чорним Островом. Похований у Тернополі.

МИКИТКА ОСИП (21.2.1871 - серпень 1920) - генерал-майор УГА. Народився у с. Заланові Великому Рогатинського округу на Станіславівщині (за ін. дан. в м. Львові). Після закінчення кадетської школи у Відні (1902). М. служив в австрійській армії. Учасник Першої світової війни 1914-18. З січня 1918 - комендант Легіону Українських Січових Стрільців, який з березня 1918 разом з австрійськими стрільцями (згідно з умовами Берестейського миру 1918) звільняв від більшовиків Південь України (Одесу, Запоріжжя, Херсонщину). На поч. українсько-польської війни 1918-1919 М. сформував і очолив армійську групу “Старе Село”, яка вела тяжкі бої з ворожими військами за Львів. Згодом командував Першим Корпусом УГА, який відзначився в ході Чортківського наступу 1919 під час боїв за Тернопіль і Золочів. Після здобуття об'єднаними українськими арміями Києва (кін. серпня 1919) призначений начальником столичного гарнізону. З 2.11.1919 до 10.2.1920 - начальний вождь Української Галицької Армії. На поч. лютого 1920 як командуючий УГА, виступав проти переходу армії на сторону більшовиків та намагався вивести українські частини на територію Румунії. Заарештований разом з генералом Г. Ціріцом членами Начального ревкому УГА (О. Лесняком, О. Станиміром, Д. Паліївим) і виданий у Балті більшовикам. З середини травня 1920 М. перебував у таборі для військовополоненних галичан у Кожухові під Москвою. М. відхиляв всі пропозиції більшовицького військового командування перейти на службу в Червону Армію. На поч. серпня 1920 вивезений до Москви, де був розстріляний разом з генералом Г. Ціріцом.

НАТІЇВ ОЛЕКСАНДР(?) (р. н. невід. - п. 1919) - генерал-хорунжий Армії УНР. Осетин за національністю. Підчас Першої світової війни 1914-18 - офіцер російської армії. З 1917 - на службі в Армії УНР. У березні 1918 був призначений командиром Запорізької дивізії, а згодом - Запорізького Корпусу. Відзначився в боях з більшовиками під Полтавою і Ромоданом. У серпні 1918 за планом командування Збройних Сил Української Держави дивізія мала бути переправлена на Кубань і, звільнивши край від більшовиків, сприяти входженню до складу України. План не вдалося здійснити через виступ Директорії УНР. Військові здібності та відданість справі незалежності України високо цінували сучасники. В 1919 сформував у Батумі Закавказький Добровільний Кіш. Загинув у боротьбі з більшовиками.

НЕМІТЦ ОЛЕКСАНДР (26.7.1879-1.10.1967) - контр-адмірал, командуючий Чорноморським Флотом. Народився у с. Котюжани у Молдові. Закінчив Морський корпус (1900), старшинські гарматні класи (1903), Воєнно-Морську академію (1912). З 1903 проходив службу на Чорноморському Флоті. З боку командування флотом піддавався покаранню восени 1905 за відмову розстрілювати екіпаж повсталого військового судна “Прут”, 1906 виступав у якості захисника повсталих матросів Севастополя на судовому процесі. В роки Першої світової війни 1914-18 був відряджений до Ставки верховного головнокомандування російської армії, з 1915 командував канонеркою “Донець”, дивізіоном есмінців, мінною дивізією. У квітні 1917 Народився був обраний головою Союзу офіцерів-республіканців Чорноморського Флоту. В серпні 1917 призначений Українською Центральною Радою командуючим Чорноморським Військовим Флотом з підвищенням у ранзі до контр-адмірала. У 1918 перейшов на бік радянської влади, був прийнятий у Червону Армію. Влітку і восени 1919 був начальником штабу Південної групи Дванадцятої армії, яка під проводом Й. Якіра пробилась із Одеси до Житомира. У лютому 1920 призначений командуючим Чорноморським Флотом. З 1924 виконував особливі доручення голови РВСР Л. Троцького, професор кафедри стратегії й тактики Військово-морської та Військово-повітряної академії радянських збройних сил. З 1947 у відставці, віце-адмірал. Помер у Ялті, похований у Москві."

НИКОНІВ НАУМ (1873-7.11.1925) - генерал-хорунжий Армії УНР. У роки Першої світової війни 1914-18 - командир дивізії 34-го стрілецького корпусу, полковник російської армії. Спільно з командиром корпусу генералом П. Скоропадським у серпні 1917 брав активну участь в українізації корпусу, зокрема, з 104-ї й 153-ї дивізій сформував Першу Українську дивізію. Був призначений командиром одного з її чотирьох полків. У кін. 1917 Народився відзначився в боях за шепетівський залізничний вузол. У лютому 1918 більшовиками у Києві були розстріляні командир корпусу генерал Я. Гандзюк і начальник штабу генерал І. Сафонов. У період Гетьманату група вояків корпусу на чолі з полковником Народився поступила на службу до Збройних Сил Української Держави. В 1919 призначений командиром Волинської дивізії Армії УНР, у ході Першого Зимового походу був заступником командира групи. По закінченні походу влітку і восени 1920 очолював резервні війська армії. З листопада 1920 перебував у таборі інтернованих українських частин у Ланцуті як командир резервів і член штабу групи, до якої входили 5-та Херсонська дивізія, Окремий кордонний корпус, частини резерву, тилу, польової жандармерії. З липня 1921 з військовими частинами переведений до табору Щеп'юрно, де і помер. Похований на військовому українському цвинтарі поруч з 400 старшинами і козаками Армії УНР."

ОЛЬШЕВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (1870 -7.7.1933) - генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. З 1917 брав участь у формуванні національних збройних сил України. У 1918 - командир частини на більшовицькому фронті, В 1919 командир 9-ої бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії, з червня - помічник командира дивізії, з жовтня - заступав хворого на тиф командира дивізії О. Удовиченка. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР. У січні 1920 призначений командиром українськими військовими силами Уманщини. Під час польсько-радянської війни 1920 О. був помічником командира 3-ї Залізної дивізії. Брав участь у боях на більшовицькому фронті до листопада 1920. З грудня 1920 перебував у таборі Каліш. Був одним з організаторів табірного життя дивізійників, членом товариства вояків Армії УНР, Українського Воєнно-Історичного Товариства та членом управи Української станиці в Калішу. Пізніше жив у Познані (Польща), де і помер."

ОМЕЛЮСІК МИКОЛА (псевд. Поліщук; 1889-6.8.1970) - генерал-хорунжий Армії УНР. Народився на Поліссі. Після закінчення військової школи брав участь у Першій світовій війні 1914-18. З кін. 1917- командир гарматної бригади в Армії УНР. У травні 1919 спільно з отаманом В. Оскілком формував Волинську групу та 4-ту Холмську дивізію. З червня 1919 вартовий отаман штабу Волинської групи (команд. ген. В. Петрів), яка брала участь в боях на польському і більшовицькому фронтах. Влітку і восени 1920 у діючій армії на Україні. Після інтернування Армії УНР у листопаді 1920 перебував у таборі Каліш. У роки Другої світової війни 1939-45 - учасник українського руху Опору. З травня 1943 - в Українській Повстанській Армії. Очолював оперативний відділ Штаб Військової Округи “Заграва”, з серпня 1943 - начальник оперативного відділу Крайового Військового Штабу УПА-Північ. Екзильним Урядом УНР підвищений у ранзі до генерал-хорунжого. Після 1945 жив у США. Помер у Філадельфії. Автор нарису “УПА на Волині у 1943 році”."

ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО ІВАН (31.8.1881-8.9.1962) - ген.-хорунжий Армії УНР. Народився у Баку (тепер Азербайджан). Брат М. Омеляновича-Павленка. З 1901 - офіцер російської армії. В роки Першої світової війни 1914-18 - полковник російської армії. Командував 8-м гусарським полком, який він українізував у 1917. В 1918-20 О.-П. - командир Сердюцького кінного Лубенського полку, згодом - кошовий отаман Харківського козацького коша. В грудні 1918-лютому 1919 у Галицькій Армії командував групою “Наварія” у битві під Львовом. Влітку 1919-інспектор кавалерії Армії УНР. Навесні 1920 організував і очолив Окрему кінну дивізію - найбільше оперативне з'єднання Армії УНР. У еміграції перебував у Польщі, Чехословаччині, Німеччині і США. Помер у Чікаго.

ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО МИХАЙЛО (8.12.1878 - 29.5.1952) - генерал-полковник Армії УНР. Брат І. Омеляновича-Павленка. Народився у Тифлісі (тепер Тбілісі, Грузія). В 1904-1905 брав участь у російсько-японській війні. В 1910 закінчив академію Генерального штабу. В роки Першої світової війни 1914-18 командував гвардійським полком, очолював штаб корпусу. В період Української Центральної Ради О.-П. - командир бригади у Катеринославі, в квітні-листопаді 1918 - командир 3-ої Стрілецької дивізії у Полтаві. В грудні 1918 - червні 1919 О.-П. - "начальний командант" (головнокомандувач) Української Галицької Армії. Після повернення в Армію Української Народної Республіки - командир Запорізького Корпусу. В 1919-20 О.-П. командував Армією УНР під час Першого Зимового походу і в ході польсько-радянської війни 1920. До 1945 жив у еміграції в Чехословаччині, очолював Союз Українських Ветеранських Організацій. В післявоєнний час переїхав спочатку до Німеччини, пізніше до Франції. В 1945-48 виконував обов'язки міністра військових справ в екзильному уряді УНР. Помер і похований у Парижі. Автор праць “Українсько-польська війна 1918-1919 рр.” (1929), “Зимовий похід” (1934) і спогадів “На Україні” (1930, 1935).

ОСЕЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (24.6.1873 -26.2.1937) - генерал-хорунжий Армії УНР. Народився у Крем'янці (тепер Кременець Тернопільська обл.). У роки Першої світової війни 1914-18 командував полком російської армії, генерал-майор. З вересня 1917 командував дивізією Другого Січового Запорізького Корпусу, з 17.4.1918 - Полтавським корпусом. За Гетьманату очолював Корпус охорони залізниць. У жовтні 1918 керував роботою Оперативного штабу, який готував повстання проти гетьмана П. Скоропадського. З кін. листопада 1918 О. - командуючий Холмською групою військ під час українсько-польської війни 1918-19. З кін. грудня 1918 до лютого 1919 - військовий міністр УНР в уряді В. Чехівського, пізніше - наказний отаман Армії УНР. У 1920 очолював українську військову місію у Бельгії. В еміграції жив у Франції, помер у Парижі. Залишив спогади.

ОСКІЛКО ВОЛОДИМИР (1892 - 26.5.1926) - військовий і громадський діяч, отаман Армії УНР. Народився на Волині. Вчитель за фахом. У листопаді 1918 О. виступив організатором протигетьманського повстання на Волині. В 1919 за наказом Директорії УНР створив Північну групу військ УНР, згодом - командуючий Північно-Західним протибільшовицьким фронтом. 29.4.1919 0. при підтримці Української Партії Соціалістів-Самостійників і Української Народно-Республіканської Партії здійснив спробу державного перевороту, заарештувавши у Рівному членів уряду УНР. Заколот був безкровне ліквідований, а отаман виїхав до Польщі. В 1924-25 (за ін. дан., з 1921) видавав у Рівному газету пропольського напрямку “Дзвін” - орган Української Народної Партії. Загинув за нез'ясованих обставин у Рівному. Залишив спогади “Між двома силами” (1924).

ОСМОЛОВСЬКИЙ ВІКТОР (рр. н. і см. невід.) - полковник Армії Української Народної Республіки. Родом з Бессарабії. Учасник Першої світової війни старшина російської армії. В 1917 О. брав активну участь в українізації одеського гарнізону. В грудні 1917 - січні 1918 - командир гайдамацького куреня, який обороняв Одесу під час наступу більшовицьких військ. У 1918-19 командував другою дивізією Запорізького Корпусу, сьомою дивізією Запорізької Групи, Волинською групою. В 1920 очолював Запорізьку запасну бригаду. В 1921 емігрував у Бессарабію. Дальша його доля невідома.

ОСТРОГРАДСЬКИЙ-АПОСТОЛ МИХАЙЛО (1870 - 30.10.1923) - контр-адмірал, командуючий Чорноморським флотом. Народився на Полтавщині у старовинній козацькій родині, що походила від гетьмана Д. Апостола. Закінчив Морський корпус, Військово-Морську Академію. Проходив службу на кораблях Чорноморського Флоту. Восени 1917 О.-А. зголосився до служби в українських збройних силах. Був призначений комендантом Севастополя, з квітня 1918 командував Українським Воєнним Флотом у Севастополі. 21.5.1918 призначений представником Української Держави у Криму. Вів переговори з командуванням німецьких військ, які зайняли Крим, щодо збереження Українського Чорноморського Флоту. Внаслідок принципової позиції був усунений з посади. Товариш військово-морського міністра М. Білинського. На поч. 1920 - командуючий Чорноморським Військовим Флотом. Очолював Військово-морську місію УНР в Румунії. Помер у Бухаресті."

ОТМАРШТЕЙН ЮРІЙ (10.4.1890 - 2.5.1922) - полковник Армії УНР. Народився у Тирасполі Херсонської губернії (тепер Молдова). В 1916 закінчив Миколаївську військову академію Генштабу в Петербурзі. В роки Першої світової війни 1914-18 служив у російській армії. В період Гетьманату командував Сердюцьким кінним Лубенським полком. 20.11.1918 під час антигетьманського повстання перейшов на сторону Директорії УНР. У грудні 1918 очолював штаб Осадного Корпусу Січових Стрільців під час боїв за Київ. На поч. 1919 - начальник штабу Корпусу Січових Стрільців, з липня 1919 - начальник штабу Другої дивізії Січових Стрільців. У листопаді 1921 - начальник штабу Армії УНР у Другому Зимовому поході. У 1920-21 О. разом з І. Чмолою, Р. Дашкевичем став активним організатором Української Військової Організації на західноукраїнських землях, пізніше - шеф штабу Начальної Команди УВО. Координував діяльність УВО на території УСРР. Загинув 2.5.1922 за нез'ясованих обставин під час відвідання польського табору для українських військовополонених у Щеп'юрно (Польща). На думку деяких дослідників, загинув від кулі агента Дифензиви.

ОХРИМОВИЧ ВАСИЛЬ (псевд. Кузьма, Пилип; 25.5.1914- 19.5.1954) - майор Української Повстанської Армії. Народився у с. Дичкові Тернопільського повіту (за ін. дан., у Львові). Ще навчаючись у гімназії, вступив до Організації Українських Націоналістів. Активно виступав проти польського окупаційного режиму в Західній Україні, за що кілька разів заарештовувався. В 1934-36 О. був ув'язнений у Березі Картузькій. Після виходу з концтабору продовжував боротьбу проти польської, а згодом і більшовицької влади в Галичині. В 1941 О. очолив обласний провід ОУН на Тернопільщині. Під час німецької окупації брав участь у русі Опору, став одним з співзасновників Української Повстанської Армії, в 1943 - крайовий провідник ОУН на ЗУЗ, член Проводу ОУН. Активний член комітету по створенню Української Головної Визвольної Ради, пізніше - член УГВР. З 1946 перебував у еміграції, підтримував тісні контакти з націоналістичним рухом на батьківщині. У 1946-51 член Закордонного Представництва УГВР, член Закордонних Частин ОУН (до 1948). В 1951 (за ін.дан., у 1953) О. повернувся в Україну для координації дій підпілля ОУН-УПА. Заарештований органами безпеки у травні 1954. Засуджений Київським військовим трибуналом до розстрілу.

ПАВЛЕНКО ВІКТОР (1888 - 1932) - генерал-хорунжий Армії УНР. Під час Першої світової війни 1914 -18 - підполковник авіації російської армії. До 1917 П. командував повітряною охороною ставки Верховного головнокомандуючого російської армії у Могилеві. У травні 1917 - делегат Першого Всеукраїнського військового з'їзду, на якому був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету та Ради Військових Депутатів (стала складовою частиною Української Центральної Ради). У листопаді-грудні 1917-начальник Київського Військового Округу (КВО). В листопаді 1917 за наказом П. було сформовано дві сердюцькі дивізії (бл.12 тис. чол; команд. - полк. Ю. Капкан та ген. О. Греков), чим було покладено початок створенню гвардійських частин української армії у новітній час. Ініціатива П. зазнала нищівної критики зі сторони соціалістичне настроєних керівників Генерального Секретаріату Військових Справ УНР. Незабаром П. звинуватили у намаганні створити регулярну українську армію, яка "була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів в їх боротьбі проти селянства і робітництва". В кін. грудня 1917 усунений з посади начальника КВО, а сформовані П. частини демобілізовано. З листопада 1918 до грудня 1920 - командуючий авіацією Армії Української Народної Республіки. У 1921-26 перебував в еміграції. В 1926 (за ін. дан., 1928) повернувся в Україну. Помер підчас голоду на Кубані.

ПАЛІЄНКО МИКОЛА (30.9.1896-21.7.1944) - Народився у Сквирі на Київщині. Інженер-хімік за фахом. Протягом Першої світової війни 1914-18 завершив навчання в артилерійській офіцерській школі і командував військовими частинами на російсько-австрійському фронті. Під час українських національно-визвольних змагань 1917-21 - підполковником Української Народної Республіки. З 1928 перебував на службі в польській армії, 1932-34 навчався у Вищій військовій школі в Кракові. Брав участь у німецько-польській війні 1939. У 1943-44 - начальник унтер-офіцерської школи, командир дивізіону важкої артилерії Дивізії "Галичина". Загинув в бою з радянськими частинами під Бродами в липні 1944.

ПАЛІЇВ ДМИТРО (17.5.1896 - 19 або 20.7.1944) - Народився у с. Перевізці біля Калуша (тепер Івано-Франківська обл.). Закінчив Коломийську гімназію. У роки Першої світової війни 1914-18 - підхорунжий Легіону Українських Січових Стрільців. У 1918 П. був одним з організаторів Листопадового повстання 1918 у Львові. Під час українсько-польської війни 1918-19 - четар Української Галицької Армії, ад'ютант Д. Вітовського, згодом - генерала М. Тарнавського. Брав активну участь у створені Української Військової Організації, член Начальної Команди УВО (1921-26). У 1923-24 П. спільно з Д. Донцовим і В. Кузьмовичем редагував орган Української Партії Національної Роботи - двотижневик "Заграва", головний редактор газети "Новий Час" (1923-33, з перервами). В 1925 П. виступив співзасновником Українського Націоанально-Демократичного Об'єднання, в 1925-33 очолював Центральний (Народний) Комітет партії. Був одним із зв'язкових об'єднання з Є. Коновальцем. У 1928-30 - посол до польського сейму від УНДО. П. кілька разів заарештовувався польською поліцією і протягом 1930-33 відбував ув'язнення. В 1930-х рр. редагував газети "Батьківщина" (1934-39), "Перемога" і "Українські Вісті" (1935-39). У 1938 П., не погоджуючись з політичною лінією проводу УНДО (виступав з критикою політики "Нормалізації" і концепції "народної революції"), очолив партійну опозицію, що незабаром заснувала нову партію - Фронт Національної Єдності. В 1938 П. був обраний головою новоствореної організації. У роки Другої світової війни 1939-45 П. був одним з ініціаторів сформування дивізії "Галичина". В 1944 очолював відділ старшинського вишколу дивізії. Загинув у липні 1944 в боях під Бродами.

ПАЛІЙ-НЕЇЛО БОРИС (1876 - 1956) - генерал-хорунжий Армії УНР. Народився на Полтавщині. Закінчив Полтавський кадетський корпус, Московську військову школу, Миколаївську військову академію в Петербурзі. З 1914 по 1918 - на фронтах Першої світової війни, полковник. Командував частинами російської армії, за бойові заслуги відзначений Георгієвською зброєю і Георгієвським Хрестом. У червні 1917 звернувся до українського представництва у Москві з проханням перевести на службу до української армії. В 1917 - учасник Першого і Другого Українських Військових З'їздів. Був обраний до складу Українського Військового Генерального Комітету на посаду помічника інспектора артилерії, невдовзі призначений командуючим українських військових частин на Полтавщині та начальником міського гарнізону. Навесні 1918 став організатором гарматних частин в українських корпусах. За Гетьманату - помічник командуючого військами у Києві. Восени 1918 підтримав Директорію УНР, організатор військового параду 22.1.1919 у Києві на честь Злуки ЗУНР і УНР. У 1919-20 перебував на командних посадах в Армії Української Народної Республіки. 3 липня 1920 - генерал для особливих доручень при Головному Отамані С.Петлюрі, викладач артилерії у Юнацькій школі. Після короткого перебування у таборі інтернованих частин Армії УНР Ланцуті поселився у Перемишлі, де заснував і очолив філію Українського Центрального Комітету, опікувався колишніми вояками УНР. Згодом організував художню іконописну майстерню "Відродження", у якій працювали 10 художників, колишніх українських вояків, зокрема, П. Ковжун, П. Запорізький, М.Прасіцький та ін. У післявоєнний час жив у США, де помер.

ПЕРЕВЕРЗІВ ДМИТРО (1868 - 1928) - полковник Армії Української Народної Республіки. Під час Першої світової війни 1914-18 - командир 5 Київського гренадерського полку російської армії. З 1917 на службі в Армії УНР. У грудні 1917 українські частини під командуванням П. героїчно обороняли Чернігів від більшовицьких військ М. Муравйова. В 1918-19 - начальник постачання Запорізького Корпусу, командир бригади у Першій Запорізькій стрілецькій дивізії.

ПЕРЕСАДА-СУХОДОЛЬСЬКИЙ МИХАЙЛО (23.5.1883 - 29.7.1938) - генерал-хорунжий Армії УНР. Народився у м. Валки на Харківщині. Закінчив реальну школу. В 1904 добровольцем вступив у російську армію і брав участь у російсько-японській війні 1904-05, де за бойові заслуги отримав звання прапорщика. Після закінчення Чугуївської військової піхотної школи проходив службу на офіцерських посадах у 150-му Таманському та ін. полках. У 1913 закінчив Миколаївську військову академію в Петербурзі. Учасник Першої світової війни 1914-18. Восени 1917 зголосився до служби в українському війську, П.-С. займав посади начальника штабу дивізії (1918), квартирмейстра Київської групи, начальника штабу 4-ї Київської дивізії Ю. Тютюнника (1919), лектора Юнацької школи, начальника штабу запасної дивізії, на­чальника оперативного відділу генштабу Армії УНР, начальника штабу 3-ї Залізної дивізії (1920), начальника відділу повстанчого штабу. В 1921 був призначений представником Головного Отамана при штабі під час Другого Зимового походу Армії УНР. Після поразки визвольних змагань1917-21 поселився у Львові. Після закінчення Стрийської молочарної школи працював в кооперативних структурах Жовкви, Бережан. Помер і похований у Львові.

ПЕРЛИК ІВАН (р. н. невід. - п. січень 1919) - підполковник Армії УНР. У роки Першої світової війни 1914-18 - офіцер російської армії. Деякий час перебував в австрійському полоні. У лютому 1918 командував козацько-стрілецьким куренем у Володимир-Волинському. З березня 1919 П. брав участь у формуванні на Волині з полонених солдат-українців Першої стрілецько-козацької дивізії (Сірожупанники) та став її першим командиром. У кін. серпня 1918 усунений від служби гетьманським командуванням. У січні 1919 очолював повстанський загін, що вів боротьбу з більшовиками у Лівобережній Україні. Загинув у бою проти більшовицьких військ під Ромнами (тепер Сумська обл.).

ПЕТРІВ ВСЕВОЛОД (2.1.1883 - 10.7.1948) - генерал-хорунжий Армії УНР, військовий історик, дійсний член НТШ (з 1948). Народився у Києві. В роки Першої світової війни - полковник Генштабу російської армії. У 1917- начальник штабу Туркестанської дивізії Північно-Західного фронту. В кін. 1917 П. сформував з солдат-українців дивізії Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка, що згодом став першою регулярною кінною частиною Армії УНР. У січні 1918 полк на чолі з П. пробився через Білорусь у Київ. Взяв участь в придушенні, спровокованому більшовиками антидержавному заколоті в січні-лютому 1918 та у вуличних боях проти червоногвардійських загонів М. Муравйова у Києві. В лютому-березні 1918 командував 3 куренем Окремого Запорозького загону (командир К. Прісовський), а згодом - Першим запорізьким ім. К. Гордієнка полком кінних гайдамаків у складі Запорізького Корпусу. В квітні 1918 за дорученням військового командування П. брав участь в операції по звільненню частини Лівобережної України та Криму від більшовицьких військ. У період Гетьманату П. ніс службу в другому відділі (генерал-квартирмайстерстві) Генерального штабу Збройних Сил Української Держави. В січні 1919 П. став одним з організаторів Спільних військових шкіл у Житомирі, що готували кадрових старшин для української армії. В серпні-листопаді 1919 - військовий міністр УНР в уряді Іс. Мазепи. У 1919-20 П. займав командні пости в Армії Української Народної Республіки, начальник Генштабу. В еміграції жив у Польщі, з 1923 - у Празі, З 1929 належав до провідних членів Народної Української Ради. Викладав в Українському Високому Педагогічному Інституті ім. М. Драгоманова (існував до 1933). Був членом Українського Історично-філологічного Товариства (1923-45). З 1945 перебував у Німеччині, помер в Авгсбурзі. Автор багатьох праць з української воєнної історії, серед них "Схема розводки" (1921), "Нарід та військо" (1926), численних статей з історії формування Армії УНР, виступив співредактором "Української Загальної Енциклопедії" (1930-35). Залишив мемуари "Спомини з часів української революції 1917-21" (4 частини, 1927-29).

ПИЛЬКЕВИЧ ОЛЕКСАНДР (1880 - 1922) - генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни 1914-18-полковник російської армії. З поч. 1917 П. брав активну участь у творенні української армії. В серед, травня 1917 П. у складі української делегації (В. Винниченко, С.Єфремов, М. Ковалевський, Г. Одинець та ін.) вів переговори з представниками Тимчасового Уряду у Петербурзі про визнання російськими властями автономії України та визначення кордонів майбутнього автономного утворення відповідно до етнографічного принципу. В травні-червні 1917 брав участь у роботі першого і другого Всеукраїнських військових з'їздів, на яких був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету (виконував функції представника при головному штабі в Петербурзі) та Ради Військових Депутатів, що увійшла складовою частиною до УЦР. З кін. листопада 1917 служив у Генеральному Військовому Штабі при Генеральному Секретаріаті Військових Справ УНР, де виконував функції старшини для особливих доручень. У 1818-19- командир окремого Кордонного корпусу, інспектор культурно-освітніх справ Армії УНР. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 П. емігрував до Польщі. Виступив засновником військового ж-лу "Наша Зоря". Помер у таборі інтернованих у Каліші (тепер Познанське воєводство, Польща).

ПОДЖІО БОРИС (бл. 1875-1920) - генерал-хорунжий Армії УНР. Під час Першої світової війни 1914-18 - генерал-майор, командир дивізії російської армії. З вересня 1917 - командир дивізії Другого Січового Запорізького Корпусу (команд ген. Мандрика). У 1918-19- командир Третього Херсонського корпусу, деякий час - Запорізького Корпусу.

ПОКРОВСЬКИЙ АНДРІЙ (рр. н. і см. невід) - адмірал. Під час Першої світової війни 1914-18 - віце-адмірал російського флоту. В кін. березня 1918 призначений начальником охорони південно-західної частини Чорного моря. За правління гетьмана П. Скоропадського - командуючий Чорноморських портів і флоту. 314.11.1918- міністр морських справ Української Держави в кабінеті С. Гербеля. Дальша його доля невідома.

ПОЛТАВА ПЕТРО (справжнє прізвище - ПЕТРО ФЕДУН) (24.2.1919 -22.12.1951) - майор УПА. Народився у с. Шнирів (тепер Бродівського р-ну Львівська обл.). У 1938 закінчив Бродівську гімназію. Навчався на медичному ф-ті Львівського ун-ту. В 1940 був мобілізований у Червону Армію. Брав участь у радянсько-фінській війні 1939-40. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 потрапив у німецький полон, але незабаром був звільнений. У 1942-43 був одним з організаторів і керівників юнацької референтури ОУН, редагував підпільне видання "Юнак" (1942-43). У 1944-46 очолював політвідділ Крайового Військового Штабу УПА-Захід, у 1946-49 - начальник політ-виховного відділу Головного Військового Штабу Української Повстанської Армії. У 1946-51 - керівник бюро інформації Української Головної Визвольної Ради (член УГВР з 1950). У 1950-51 - заступник голови Генерального Секретаріату УГВР (підпільний уряд) в Україні. В 1948-51 входив до складу Проводу Організації Українських Націоналістів. П., будучи майором УПА, брав участь у боях проти гітлерівських окупантів та радянських каральних загонів у Галичині. Загинув під час одного з боїв взимку 1951. Автор публіцистичних статей "Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу" (1947), "Безпосередньо за що ведемо свій бій" (1949), "Чому СРСР повинен бути перебудований на принципі незалежних національних держав всіх підсовєцьких народів?" (1950) та ін. Відстоював ідею ведення збройної боротьби проти окупаційних гітлерівського чи радянського режимів як єдиного засобу самозбереження нації. Праці П. перевидавались у Мюнхені - "Збірка підпільних писань" (1959).

ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ ІВАН (26.9.1890 -1957) - український військовий і політичний діяч. Народився у Суботові Чигиринського повіту Київської губ. У 1912 закінчив кадетську школу в Чугуєві. Учасник Першої світової війни 1914-18, офіцер російської армії. У жовтні 1918 П.-0. обраний до складу Генеральної Ради та наказним отаманом Вільного Козацтва. В період Гетьманату - генеральний писар П. Скоропадського. З 1919 жив в еміграції у Німеччині. В 1920 створив організацію Українське Народне Козаче Товариство (УНАКОТО), що стояла на крайнє правих позиціях. У 1923-24 П.-0. видавав газету "Український Козак". Нечисленні осередки УНАКОТО діяли на українських землях, в основному, на Волині, однак на поч. 1930-х рр. припинили свої існування. В 1926 П.-О, претендував на титул Головного Отамана Армії УНР, згодом на гетьманство. В 1942 П.-О. відійшов від політичної діяльності. Помер у Мюнхені.

ПРИМАКОВ ВІТАЛІЙ МАРКОВИЧ (18(30).12.1897- 11.6.1937) - комкор (1935). Народився у с. Семенівці (тепер Чернігівська обл.). 31914-член Комуністичної партії. У 1915 за більшовицьку агітацію у військах Чернігівського гарнізону засуджений до заслання у Сибір, У квітні 1917 повернувся з заслання, з травня - член Київського комітету РСДРП(б). Брав участь у жовтневому перевороті в Петрограді, член ВЦВК другого скликання. В січні 1918 П. за дорученням більшовицького керівництва сформував у Харкові перший полк Червоного Козацтва України, єдиної радянської військової формації, що частково складалася з українців. У 1918-21 командував підрозділами (бригадою, дивізією, корпусом) Червоного Козацтва в боях проти Армії Української Народної Республіки, денікінців, врангельців, загонів Народився Махна та польських військ під час польсько-радянської війни 1920. У 1923 закінчив воєнно-академічні курси. В 1924-25 - начальник вищої кавалерійської школи в Ленінграді. У 1925-26 був таємним військовим радником при національній армії Китаю (Калганська група військ). У 1927-30-воєнний аташе в Афганістані та Японії. У 1931 вчився в академії Генштабу Німеччини. В 1931-33 - командир корпусу, 1933-35 - заступник командуючого Північно-Кавказького воєнного округу, заступник інспектора вищих воєнних учбових закладів. З 1935 призначений за­ступником командуючого Ленінградського військового округу. В червні 1937 заарештований та розстріляний разом з М, Тухачевським. Автор статей з військово-теоретичних питань, нарисів та спогадів, зокрема про події 1918-20 в Україні.

ПРІСОВСЬКИЙ (ПРИСОВСЬКИЙ) КОНСТЯНТИН (рр. н. і см. невід.) - генерал (з 1918). У лютому 1918 П. очолив одну з перших регулярних частин Армії УНР - Окремий Запорізький Загін. На поч. березня 1918 підрозділ П. спільно з Гайдамацьким Кошем Слобідської України (команд. С. Петлюра) та Куренем Січових Стрільців (команд. Є. Коновалець) звільнив Київ від більшовицьких військ. У березні 1918 призначений військовим комендантом Київщини. В період правління П. Скоропадського - комендант гетьманського будинку. Дальша його доля невідома.

ПУЗИЦЬКИЙ АНТІН (р. н. невід. - 1945) - генерал-хорунжий Армії УНР. У роки Першої світової війни 1914-18 - командир дивізії російської армії на Південно-Західному фронті, Полковник. З вересня 1917 - командир українізованої 4-ї стрілецької дивізії 2-го Січового Запорізького Корпусу. В період Гетьманату - командир 43-го Гайворонського полку, 16-ї піхотної дивізії, Окремої дивізії охорони залізниць. З листопада 1918 у складі Армії УНР - командир полку Сірожупанної дивізії в боях з гетьманцями в районі Конотопу, Бахмача, Ніжина, Глухова. В його полку провадив політико-виховну роботу відомий український поет П. Тичина. В 1919 був призначений командиром групи військ Коростенського протибільшовицького фронту. Влітку 1920 командир 5-ї Херсонської дивізії, з вересня заступник командира 1-ї Кулеметної дивізії. З грудня 1920 у складі інтернованих частин Армії УНР у Каліші, очолював товариство "Запорожець", ліквідоване польською владою 1933."

РАГОЗА ОЛЕКСАНДР ФРАНЦОВИЧ (8.6.1858-квітень 1919) - генерал-лейтенант (з 1908), генерал-бунчужний Української Держави (з 1918). Військову освіту здобув у Полоцькому кадетському корпусі та Михайлівському артилерійському училищі. Учасник російсько-турецької війни 1877-78. Брав участь у боях на Шипці 1878. У 1883 закінчив з відзнакою Миколаївську академію Генерального штабу. Обіймав посади старшого ад'ютанта штабу 5-ї піхотної дивізії Харківського військового округу, помічника старшого ад'ютанта штабу Приамурського військового округу, начальника відділення штабів Керченського краю, 32-ї та 5-ї піхотних дивізій, командира 18-го Вологодського полку. З 1904 -генерал-майор. Згодом - командир 1-ї бригади 27-піхотної дивізії, начальник штабу 3-го армійського корпусу, командир Усть-Двінської фортеці, 19-ї піхотної дивізії. У роки Першої світової війни 1914-18 - командир 23-го армійського корпусу, командувач 14-ї армії Західного фронту, 4-ї армії Румунського фронту. У травні 1918 запрошений гетьманом П.Скоропадським на посаду військового міністра. Під керівництвом Р. розгорнуто діяльність по створенню Збройних Сил Української Держави. Реорганізував Генеральний штаб, який одразу ж приступив до реалізації нової програми військового будівництва - формування восьми стрілецьких корпусів, створення Академії Генштабу. У листопаді 1918 Р. усунуто з посади військового міністра. Виїхав до Одеси. У квітні 1919 за відмову перейти на службу до Червоної Армії був розстріляний.

РАЄВСЬКИЙ ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ (1866 - р. см. невід.) - генерал-хорунжий. Закінчив кадетський корпус, у 1885 - Павлівське військове училище, пізніше - Михайлівське артилерійське училище, офіцерську артилерійську школу. З 1907 служив командиром батареї 4-го Східно-Сибірського мортирного дивізіону у 59-й гарматній бригаді. Учасник Першої світової війни 1914-18. Восени 1917 зголосився до української армії. Служив начальником штабу у Гайдамацькому ім. Гордієнка кінному полку. Згодом командував артилерією Гайдамацького коша Слобідської України. У лютому відзначився у боях з більшовицькими частинами в обороні Києва.

РЕМБАЛОВИЧ ІВАН

РОЖАНКОВСЬКИЙ ТЕОДОР (14.2.1875-12.4.1970) - Народився у Сокалі (тепер Львівська обл.). За освітою правник. Після закінчення Львівського ун-ту працював адвокатом. Належав до Української національно-демократичної партії, з 1913 - посол Галицького сейму." Після поч. Першої світової війни 1914-18 активно сприяв організації Легіону українських січових стрільців, входив до складу організаційно-координаційного центру по створенню частини Бойової Управи УСС. У серпні 1914 був першим командиром УСС. Виступив проти рішення командування австрійської армії перекинути невишколених стрільців проти наступаючих російських військ, за що був усунений від командування Легіоном. З березня 1915 - заступник командира Коша УСС. З жовтня 1918 - член Української національної ради ЗУНР - ЗО УНР. Під час українсько-польської війни 1918-19 очолив Станіславську військову округу, отаман Української галицької армії. У 1919-20 - військовий аташе УНР у Празі. У 1920-30-х роках працював адвокатом у Львові. Останні роки прожив у США. Помер у Вігокені (Нью-Джерсі).

САВЧЕНКО ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ (14.9.1882- 18.11.1957) - Народився у Сквирі на Київщині. У 1905 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. Служив у 176-му Переволоцькому, 70-му Ряжевському і 242-му Лепельському піхотних полках. Учасник російсько-японської війни 1904-05. Після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу - старший ад'ютант штабів 18-ї та 136-ї піхотних дивізій. У роки Першої світової війни 1914-18- командир батальйону 242-го Лепельського полку 136-ї піхотної дивізії на Північному фронті поблизу Двінська. З листопада 1918 перебував на службі в Армії УНР. Командував стройовим відділом 7-ї піхотної дивізії, був начальником штабу Броварської групи Рогульського. З березня 1919- начальник 1-ї частини оперативного відділу штабу Східного фронту, оперативного відділу Запорозької групи, начальник штабу 6-ї, 8-ї Запорозької дивізій. З червня 1920 - начальник відділу комплектування Головного управління Генерального штабу, штабу 1-ї Запорозької дивізії, генерал-квартирмейстер Запорозької групи. Підвищений у званні до генерал-хорунжого. Після інтернування частин Армії УНР у Польщі перебував у таборі Каліша. У міжвоєнний період - активний член Українського Воєнно-історичного товариства. Після Другої світової війни 1939-45 жив у США. Автор статей з історії визвольних змагань української армії у 1917-20, опублікованих на сторінках щорічника “За державність”, журналу “Табор”, у щорічних календарях-альманахах “Дніпро”, “Краківські вісті”, українських часописах “Свобода” (США) та “Новий шлях” (Канада).

САВЧЕНКО-БІЛЬСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (14.7.1867-21.9.1955) - Народився у с. Оленівці (тепер с. Козельське Чернігівської обл.). Після закінчення у 1893 піхотного юнкерського училища служив у 22-му піхотному Нижньоновгородському полку. У 1902 відряджений до Адміралтейства, продовжував службу на Північному флоті. На поч. Першої світової війни переведений на Чорноморський флот. Навесні 1917- командир Севастопольського флотського півекіпажу, капітан 2-го рангу. Після утворення Української Центральної Ради організував і очолив Раду Української Чорноморської громади, активно проводив українізацію флотських екіпажів у Севастополі та Одесі. У грудні 1917 призначений директором департаменту Українського Морського міністерства у Києві. Докладав багато зусиль для розбудови структур українського флоту. Засновував гардемаринські школи в Миколаєві, Севастополі, Кам'янці-Подільському. Підвищений у ранзі до контр-адмірала. У 1919 був начальником канцелярії Морського міністерства, з травня 1920 - командувач Чорноморського флоту, начальник Воєнно-Морської управи. Після поразки визвольних змагань інтернований з частинами Армії УНР у Польщі. З 1921 деякий час жив у Тарнові, пізніше виїхав у Францію. Помер 21.9.1955 у французькому місті Абодант. Автор низки статей з історії Українського воєнно-морського флоту, опублікованих у табірних виданнях “Табор”, “За державність”, “Український інвалід”, альманасі “Літопис червоної калини” та ін.

САДОВСЬКИЙ МИХАЙЛО ВІКЕНТІЙОВИЧ (29.7.1887 - 1967) - генерал-хорунжий. Народився у Києві. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, у 1912 - Київське піхотне училище. У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті. 3 1917 перейшов на службу в українську армію. З 1918 - старшина Головної шкільної управи Генерального штабу. Наприкін. 1918 призначений начальником канцелярії Військового міністерства при ставці Головного Отамана. У листопаді 1920 після інтернування частин перебував у таборі Каліша. У міжвоєнний період жив у Польщі. Співзасновник і директор Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві, головний редактор журналу “За державність” (до 1939). У роки Другої світової війни 1939-45 жив у Німеччині, а з 1945 - у Канаді. У 1947 - засновник і директор Українського військового інституту і музею в Торонто. Помер у Торонто (Канада).

САЛЬСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ (24.7.1885-5.10.1940) - генерал-хорунжий Армії УНР (1919). Народився в Острозі на Волині. У 1906 закінчив Віленське піхотне юнкерське училище, служив у 126-му піхотному Рильському полку. Після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу (1912) - командир роти 132-го піхотного Бендерського полку, начальник штабу піхотної дивізії. У роки Першої світової війни 1914-18 - офіцер Генерального штабу при розвідувальному відділі Київського військового округу, квартирмейстер 12-ї російської армії у Прибалтиці. Восени 1917 брав участь в українізації російських частин Північного фронту. У січні 1918 прибув до Києва. Призначений начальником штабу українських військ столиці. Учасник боїв проти більшовицьких військ М.Муравйова. За Гетьманату - начальник штабу Сердюцької дивізії, член Комісії з організації військових шкіл та академії в Україні. Під час антигетьманського повстання у листопаді 1918 разом з більшістю особового складу дивізії перейшов на бік Директорії УНР. Обіймав посаду начальника штабу коменданта Києва, був членом Головної шкільної управи Генерального штабу. У квітні 1919 С. під час запеклих боїв з більшовицькою 12-ю армією очолював Запорозький корпус Армії УНР. У серпні 1919 Запорозька група під командуванням С. успішно діяла під час спільного наступу українських армій на Київ. Його частини першими вступили у столицю. З листопада 1919 - міністр військових справ в уряді Б.Мартоса, згодом - в уряді В.Прокоповича. У листопаді 1920 у складі уряду УНР переїхав до Польщі. Перебував у Каліші, з 1924 - у Варшаві, де продовжував займатися військово-політичною діяльністю. До 1940 залишався міністром Уряду УНР в екзилі. Входив до Вищої військової Ради Українського Центрального Комітету, Об'єднання вояків Армії УНР. Був ініціатором відновлення “Січі” у Галичині. У березні 1930 під час процесу Спілки визволення України у Харкові підготував заяву-протест зборів українських емігрантів у Варшаві. Написав спогади, низку статей з історії визвольних змагань. Помер у Варшаві.

САМУТІН ПЕТРО ЗОТОВИЧ (1.8.1889 -14.9.1982) - генерал-хорунжий. Народився на Полтавщині. Навчався у Київській кооперативній школі. У роки Першої світової війни 1914-18 закінчив 2-гу Київську школу прапорщиків (1916). Служив у 15-му Шліссельбурзькому полку 6-го армійського корпусу. У липні-вересні 1917 активно проводив українізацію частин корпусу. Обирався делегатом Всеукраїнських військових з'їздів, реалізовував їх рішення у військах. За Гетьманату закінчив інструкторську школу старшин, служив у 2-му Волинському, 28-му Стародубському полках. Продовжив службу на командних посадах в Армії УНР. За доби Директорії УНР - помічник командира полку, командир куреня, хоробро воював з більшовиками і денікінцями. Взимку 1920 взяв участь у формуванні у Бересті 6-ї стрілецької Січової дивізії генерала М.Безручка. Призначений командиром сотні, комендантом штабу дивізії, наступав з дивізією під час польсько-радянської війни 1920 на Київ. Відзначився у знаменитій обороні Замостя, де дивізія М.Безручка зупинила наступ частини 1-ї Кінної армії С.Будьонного на Варшаву. Після інтернування Армії УНР у Польщі перебував в Александрові Куявському, згодом - у Щип'юрні. Після розформування таборів служив у польській армії. У 1933 закінчив Військову академію, брав участь у німецько-польській війні 1939. Після Другої світової війни 1939-45 жив у США, плідно працював у комбатантських організаціях українських вояків. Опублікував ряд статей з історії визвольних змагань. Уряд УНР в екзилі присвоїв йому звання генерал-хорунжого. Помер у Балтиморі.

САФОНОВ ЯКІВ ВАСИЛЬОВИЧ (22.10. 1872-лютий 1918) - генерал-майор. Навчався в Олександрівській гімназії. У 1897 закінчив Одеське піхотне юнкерське училище. Служив у 136-му піхотному Таганрозькому полку. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05. Після закінчення в 1905 Миколаївської академії Генерального штабу - помічник старшого ад'ютанта штабу Одеського військового округу, старший ад'ютант штабу 4-ї піхотної дивізії, штаб-офіцер для доручень штабу Кавказького армійського корпусу, штабу Іркутського військового округу, начальник військових перевезень Іркутської області. У роки Першої світової війни 1914-18- на Південно-Західному фронті, командир 15-го піхотного полку, начальник штабу 34-го піхотного корпусу. Згідно з рішеннями I і II Всеукраїнських військових з'їздів у липні 1917 корпус відведено для українізації до Меджибожа на Поділлі. Під керівництвом генералів П.Скоропадського і С. полк українізовано першим серед великих військових формувань. До 1.10.1917 процес українізації завершено, й оновлене з'єднання дістало найменування Першого Українського корпусу. З ініціативи С. створено старшинську школу, розробив план операції щодо нейтралізації збільшовичених частин російської армії, які рухались на Київ. Згідно з ним за короткий час частини Першого Українського корпусу зайняли залізничні станції Вінницю, Бердичів, Білу Церкву, Фастів і закрили шлях на Київ. На поч. лютого 1918 генерал С. з новим командиром корпусу Я.Ганзюком виїхали автомашиною до столиці, де були схоплені балтійськими моряками. Після відмови перейти на службу в Червону армію розстріляні.

СВАРИКА ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ (1875-р. см. невід.) - генерал-значковий. Закінчив Михайлівське артилерійське училище, Михайлівську артилерійську академію. У роки Першої світової війни 1914-18- командир 5-ї батареї 42-ї гарматної бригади Південно-Західного фронту, полковник (1915). В українській армії-з 1918. Обіймав посаду інспектора артилерії Запорозької дивізії. За Гетьманату - командир 39-го легкого гарматного полку, начальник артилерії Чорноморського коша. Під час антигетьманського повстання перейшов на бік Директорії УНР. У 1919 призначений начальником Головного артилерійського управління, водночас лектор Кам'янець-Подільської юнацької школи. У травні 1919 С. потрапив у польський полон. Після звільнення служив у Генеральному штабі Армії УНР, начальник гарматної управи Генерального штабу. У період боїв Армії УНР на більшовицькому фронті в липні-листопаді 1920 очолював Головне артилерійське управління Військового міністерства. Після інтернування українських військ у Польщі перебував у таборі Каліша. Дальша доля невідома.

СИГАРІВ ВАСИЛЬ ОПАНАСОВИЧ (2.8.1868-р. см. невід.) - генерал-хорунжий (1921). Народився на Кубані. У 1889 закінчив Московське піхотне юнкерське училище, у 1901 - Миколаївську академію Генерального штабу. Служив у 150-му піхотному Таманському полку. З 1909 командир батальйону Київського піхотного юнкерського училища. Після утворення Української Центральної Ради і проголошення незалежності УНР зголосився до Української армії. Був лектором Київської інструкторської школи, помічником начальника учбового відділення Головної шкільної управи, командиром полку Запорозької дивізії. У квітні 1919 хворим потрапив у полон до більшовиків, але у травні 1920 втік, повернувся в Армію УНР. Призначався комендантом Києва (травень 1920), помічником командира 7-ї Запорозької бригади. З липня 1920 у Генеральному штабі-начальник відділу персонального складу управління комплектування, 2-й, 3-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу. Після" інтернування Армії УНР перебував у таборах. Згодом жив у Бересті (тепер Брест, Білорусь).

СИДОР ВАСИЛЬ (псевд. Шелест, Конрад, Кравс, Зов, Лісовик, Ростислав Вишитий; 24.2.1910-14.4.1949) - Народився у с. Спасові Сокальського р-ну Львівської області у селянській родині. У 1931 закінчив гімназію у Перемишлі. Навчався у школі підхорунжих польської армії, звідки виключений через політичну неблагонадійність у 1932. Член “Пласту” та Організації українських націоналістів. Військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН на Північно-західних українських землях у 1936, організатор бойової групи ОУН “Вовки”, військовий референт Крайової екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях у 1940, викладач на військових курсах ОУН у Кракові. Учасник II Великого збору ОУН у Кракові у 1941. У 1935, 1937-39 - в'язень польських тюрем. Напередодні німецько-радянської війни 1941-45 вступив до батальйону “Нахтігаль”, командував сотнею у 201-му батальйоні в ранзі поручника (1941-42). Влітку 1943 - керівник Крайового військового штабу УПА на Волині, з серпня 1943 - член Головної Ради ОУН та Головного військового штабу УПА. 8.7.1943 підвищений до рангу майора УПА. У 1944-49 - крайовий командир УПА-Захід, член Проводу ОУН на Західноукраїнських землях, Проводу ОУН-Б (з 1947), крайовий провідник ОУН Карпатського краю, генеральний суддя ОУН. У 1946 підвищений до рангу полковника УПА, нагороджений Срібним Хрестом бойової заслуги (2-го класу). З 1947 - заступник головного командира УПА. Загинув із дружиною Надією Сидір-Романівою під час бою зі спецпідрозділом МДБ біля с. Перегінського (тепер Івано-Франківська обл.).

СІКЕВИЧ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ (5.9.1870 - 1952) - генерал-майор (з 1917). Народився у Таращі на Київщині. З 1888 на службі в російській армії. Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетському корпусі, Київському піхотному юнкерському училищі (1890). Служив у 131-му піхотному Тираспольському полку ад'ютантом командира батальйону, командиром роти, помічником командира батальйону. У роки Першої світової війни 1914-18- на Південно-Західному фронті, командир 6-го піхотного Ладозького полку, помічник командира 36-ї піхотної бригади. Нагороджений п'ятьма орденами і Золотою Георгіївською зброєю. В українській армії - з листопада 1917. На поч. 1918- старшина створеного С.Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської України. Брав участь у боях з більшовицькими військами під командуванням М.Муравйова за Київ. У березні 1918 призначений командиром 3-го Гайдамацького полку, який входив до складу Запорозької дивізії, визволяв від більшовицьких військ Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні 1918 очолив Донецьку групу в складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, яка отримала завдання звільнити Донбас. 15.4. війська під командуванням С. зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов'янськ, Бахмут, Микитівку, Колпаків, наприкін. квітня частини групи вийшли на кордон з Росією. У період Гетьманату військові частини під командуванням С. охороняли східні кордони України. На поч. 1919 С. виїхав до Австрії, де як військовий аташе очолював репатріаційну комісію та водночас формував з колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР. У 1920 виконував обов'язки посла УНР в Угорщині. У 1924 виїхав до Канади, поселився у Торонто. Був організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста Симона Петлюри. Автор спогадів “Сторінки із записної книжки”, низки публікацій з історії українських визвольних змагань. Помер у Торонто.

СІНКЛЕР ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (21.1.1879-1945) - генерал-поручник (з 1918).Н.у Маргилані (тепер Ферганська область, Узбекистан). Військову освіту здобув в Оренбурзькому кадетському корпусі, Михайлівському артилерійському училищі (1898-99). Деякий час служив у лейб-гвардії 2-ї гарматної бригади. У 1905 закінчив з відзнакою Миколаївську академію Генерального штабу, обіймав посади командира роти лейб-гвардії Павлів-ського полку, старшого ад'ютанта штабів 45-ї піхотної дивізії, гвардійського корпусу, штаб-офіцера доручень штабу військ гвардії і Петербурзького військового округу, старшого ад'ютанта штабу округу. В роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті, начальник штабу 2-ї гвардійської піхотної дивізії, командир 176-го піхотного Переволоцького полку. З липня 1917- генерал-майор. Після утворення Української Центральної Ради перейшов на її бік, брав участь у реалізації постанов Всеукраїнських військових з'їздів щодо українізації армії. У листопаді 1917 увійшов до складу Українського Генерального військового штабу, у березні 1918-до першого генерал-квартирмейстерства. За Гетьманату продовжив службу в українській армії, працював у Військово-науковому комітеті Генштабу. Директорією УНР призначений першим генерал-квартирмейстером Генерального штабу, займався оперативною діяльністю Армії УНР. Під керівництвом С. розроблявся план бойових операцій влітку 1919, в результаті яких більшовицьким військам не вдалося до підходу Галицької армії розгромити Армію УНР. Наступним етапом операції став похід на Київ і Одесу у серпні 1919, який увінчався визволенням столиці від більшовицьких військ. Наприкін. 1919 виконував обов'язки начальника штабу Армії УНР. У 1920 очолював українську військову делегацію на переговорах з представниками військового відомства Польщі, що завершилися підписанням у квітні 1920 польсько-української військової конвенції про спільні дії проти більшовицької Росії. Після інтернування Армії УНР у польських таборах залишався до лютого 1921 на посаді начальника штабу Армії УНР, потім - член Вищої військової ради. Після ліквідації таборів для інтернованих у 1924 поселився у містечку Сосновец на Шлеську. Працював службовцем шахтарської залізниці, брав учась у громадсько-політичному житті української громади в Польщі. Підтримував товариські стосунки з проф. І.Фещенком-Чопівським. Після приходу в 1945 Радянської армії С. разом з І.Фещенком-Чопівським заарештований органами НКВС і вивезений до Києва. Загинув наприкін. 1945 у Лук'янівській в'язниці.

СІЯК ІВАН (1887 - 3.11.1937) - український військовий і політичний діяч, адвокат. Брат О.Сіяка. Народився у с. Ляшках Мурованих біля Львова. Вивчав право в ун-тах Відня і Львова. Належав до Української соціал-демократичної партії, у 1909-19 - член її ЦК. Під час Першої світової війни 1914-18 - у лавах Легіону українських січових стрільців. Як командир технічної сотні УСС брав участь у боях на горі Лисоні (1916) та біля с. Конюхи (1917). Один з організаторів повстання проти румунської окупації на Хотинщині у січні 1919, член Хотинської директорії. У 1919 очолив Окремий залізничний загін УНР. У червні 1919 спільно з галицькими соціал-демократами виступав проти надання диктаторських повноважень Є.Петрушевичу. У 1919 частина С. входила до складу Кам'янець-Подільської залоги, згодом - військового з'єднання Ю. Тютюнника, що діяло в р-ні Жмеринки. У бою під Ставищем С. попав у більшовицький полон. Взимку 1919-20 перебував у Москві, де зустрічався з російськими та українськими більшовицькими лідерами. За особистою рекомендацією В.Леніна вступив до КП(б)У. У березні-липні 1920 виконував функції уповноваженого реввійськради Південно-Західного фронту з організації Червоної української галицької армії, був членом Польового штабу ЧУГА. Працював на посаді начальника канцелярії Галревкому КП(б) України, допомагав в організації видання газети “Більшовик” та журналу “Галицький комуніст”. У 1920 входив до складу комісії із розслідування причин переходу частин Червоної української галицької армії на бік противника. Допоміг у справі припинення терору проти галичан. Після ліквідації Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, з квітня 1921 по листопад 1922, працював першим секретарем посольства УСРР у Варшаві; пізніше - заст. голови Всеукрторгпрому. В 1923-25 очолював Харківську губернську колегію адвокатів. У 1924-30 працював юрисконсультом ряду установ, пізніше викладав у Інституті народної освіти та Інституті народного господарства, займався науковою роботою. З вересня 1930-директор Українського інституту лінгвістичної освіти. У 1933 заарештований як один із лідерів міфічної “Української військової організації” за звинуваченням у змові з метою відокремлення України від СРСР та в шпигунстві на користь Польщі й Німеччини. Покарання відбував у Соловецькому таборі. Розстріляний за вироком трійки Управління НКВС по Ленінградській області від 9.10.1937 у числі в'язнів, що проходили по процесах Спілки визволення України, Українського національного центру, Української військової організації. Посмертно реабілітований.

СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ (3(16).5.1873 - 28.4.1945; за ін. дан. - 26.4.1945) - генерал-лейтенант, гетьман України (1918). Походив із старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Народився у Вісбадені (Німеччина). Дитячі роки провів у с. Тростянці Прилуцького повіту на Чернігівщині. У 1886-93 навчався у Петербурзькому Пажеському корпусі, після закінчення якого отримав чин корнета. Служив у гвардійському Кавалергардському полку російської армії. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05, під час якої командував 5-ю сотнею 2-го Читинського козацького полку Забайкальського козацького війська. За проявлений у боях героїзм нагороджений Золотою Георгіївською зброєю. Згодом призначений ад'ютантом головнокомандувача російських військ на Далекому Сході генерала М.Ліневича. У грудні 1905 призначений флігель-ад'ютантом російського імператора Миколи II. З вересня 1910 - командир 20-го драгунського Фінляндського полку, а з квітня 1911 - командир лейб-гвардії Кінного полку. 25.3.1912 С. присвоєно звання генерал-майора і зараховано до імператорської гвардії. З поч. Першої світової війни 1914-18 командував кінним полком, 1-ю Гвардійською кавалерійською дивізією. 3 1916 - генерал-лейтенант. У січні 1917 призначено командуючим 34-м армійським корпусом, що дислокувався на території України. В липні-серпні 1917 за наказом (18.7.1917) командувача Південно-Західного фронту генерала Л.Корнілова С. розпочав українізацію корпусу (який було перейменовано в Перший український корпус). Корпус, реформування якого завершено на поч. жовтня 1917, налічував 60 тис. бійців і до поч. 1918 залишався однією з найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин. Корпус С., контролюючи р-н Шепетівка-Козятин-Христинівка-Вапнярка, не допускав збільшовизовані частини у глиб території України. Протягом 1917 авторитет С. як воєначальника значно зріс і в жовтні 1917 на з'їзді Вільного козацтва його було обрано почесним військовим отаманом. С., який ніколи не брав участі в національному русі, під впливом революційних подій змінив свої погляди на українську справу. У листопаді 1917 корпус під командуванням С., ставши на захист Української Центральної Ради, роззброїв побл. Вінниці 2-й гвардійський корпус, який намагався прорватись на допомогу більшовицьким частинам у Києві, і під вартою вислав його у Росію. Відстоювання генералом концепції творення (будівництва) української армії на регулярній основі та всезростаюча популярність С. серед військовиків викликала неприхильне ставлення Генерального Секретаріату УНР до його особи. Через розходження з керівництвом УЦР та Генеральним Секретаріатом військових справ у питаннях будівництва українських збройних сил С. 25.12.1917 подав у відставку і передав командування Українським корпусом генералу Гандзюку. Знаходячись в опозиції до політики УЦР, зокрема, її соціальних експериментів, С. з поч. 1918 намагався знайти спільників для поширення власної ідеї побудови державної влади в Україні. У березні 1918 в Києві за сприянням С. створена політична організація Українська громада (пізніше - Українська народна громада), яка розпочала підготовку до встановлення в Україні автократичної влади. Ця організація знайшла підтримку Союзу земельних власників, Української демократично-хліборобської партії, частини землевласників і промислово-фінансових кіл, а також німецького військового командування, які були незадоволені соціально-економічною політикою УЦР. 29.4.1918 на Всеукраїнському хліборобському конгресі С. обрано гетьманом України. Того ж дня з'явилася “Грамота до всього українського народу”, в якій повідомлялося про розпуск УЦР і земельних комітетів, про звільнення всіх міністрів та скасування всіх законів і розпоряджень Генерального Секретаріату і Тимчасового уряду щодо власності, відновлювалося право приватної власності, підтверджувалися права малоземельних селян на отримання землі тощо. Одночасно з “Грамотою” опубліковано “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Згідно з цим документом замість УНР проголошувалась Українська Держава; вся повнота виконавчої і законодавчої (до скликання Українського Сойму) влади переходила до гетьмана України; гетьман призначав Отамана (голову) Ради Міністрів; С. ставав Верховним головнокомандувачем Української армії і флоту тощо.

Після приходу до влади С. приділяв велику увагу вирішенню економічно-фінансових проблем держави, сприяв створенню системи судівництва, здійснював розбудову Збройних сил Української Держави. У жовтні 1918 очолив Вищу земельну комісію, яка мала розробити і провести аграрну реформу. Велику увагу С. приділяв формуванню регулярної української армії. Окремим універсалом (16.10.1918) відновив козацтво, очолив Велику козацьку раду. Особливо значними були досягнення С. у сфері національно-культурної політики. С. намагався українізувати державний апарат та загальноосвітню школу, сприяв створенню в Україні цілої низки національних державних наукових і культурно-освітніх інституцій, зокрема, Державного українського університету в Києві, Українського університету в Кам'янці-Подільському, Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Української академії наук.

У період правління С. Українська Держава підтримувала активні дипломатичні відносини з державами Четверного союзу, дипломатичні місії було вислано до Швейцарії, Фінляндії, Швеції, Норвегії. У червні-вересні 1918 гетьманський уряд врегулював взаємні стосунки з Доном (Всевеликим Військом Донським), Кубанню і Кримом. 12.6.1918 підписано прелімінарну мирну угоду з РСФРР, і протягом літа-осені 1918 українська делегація (гол. С.Шелухин) вела переговори з представниками Раднаркому (гол. Х.Раковський) у Києві про укладення мирного договору між обома країнами. У жовтні 1918 призначено представника гетьманського уряду в Румунії (В.Дашкевич-Горбацький). 4-17.9.1918 С. перебував у Берліні, де мав офіційні зустрічі з вищими посадовими особами Німеччини, зокрема з кайзером Вільгельмом II.

Політика гетьманського уряду на чолі з Ф.Лизогубом, спрямована на відновлення дореволюційного соціально-економічного ладу та захист інтересів консервативно-власницьких верств (поміщиків, великих промисловців і фінансистів), участь в уряді, в основному, представників російських партій (кадети, октябристи), деякі з яких мали антиукраїнські переконання, відштовхнули від співпраці з С. націонал-демократичні сили і призвели до створення 5.8.1918 опозиційного гетьманській владі Українського національно-державного союзу (у серпні 1918 перетворений в Український національний союз).

Діяльність місцевої гетьманської адміністрації (повернення майна та землі поміщикам, ліквідація селянських комітетів, встановлення 12-годинного робочого дня тощо) викликала стихійний масовий опір українського селянства і робітництва, який придушувався каральними експедиціями відділів Державної варти, підрозділів німецько-австрійських військ та російських офіцерських дружин.

Восени 1918, намагаючись стабілізувати становище в країні та знайти шляхи для консолідації суспільних сил в ім'я зміцнення української державності, С. активізував спроби досягнення компромісу з українськими політичними силами, що перебували в опозиції. 5.10.1918 відбулися переговори гетьмана з керівниками УНС (В.Винниченко, А.Ніковський і Ф. Швець), під час яких делегація Союзу вказала на необхідність проведення аграрної реформи, вироблення демократичного виборчого законодавства і запропонувала реорганізувати кабінет міністрів шляхом включення до нього представників опозиційних організацій. Наслідком зустрічі стало сформування 24.10.1918 Ф.Лизогубом нового уряду, до складу якого увійшло 5 представників від УНС (А.В'язлов, В.Леонтович, О.Лотоцький, М.Славінський, П.Стебницький). Проте компромісний склад Ради Міністрів (гетьман був змушений рахуватися і з силами, що виступали за об'єднання України з білогвардійськими силами Росії у боротьбі проти більшовиків) не влаштовував лідерів УНС, і вони продовжували підготовку повстання проти гетьманської влади. Після виступу більшості уряду проти проведення Українського національного конгресу (за задумом керівництва УНС, конгрес як “народоправний орган” мав відіграти головну роль у “легітимному” поваленні Гетьманату) міністри, представники УНС, вийшли з уряду. 14.11.1918 С. утворив новий уряд на чолі з С.Гербелем та видав “Грамоту”, в якій оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією (“Грамота” підписана С. без зазначення титулу і ствердження підпису відповідального міністра). Такі дії С. стали приводом до початку повстання проти гетьманського режиму, керівництво яким здійснювала Директорія УНР.

14.12.1918 С. підписав зречення від влади. Після вступу військ Директорії УНР до Києва С. деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Берліна. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Входив до Ради присяжних Українського союзу хліборобів-державників, але згодом через розбіжності у поглядах з В.Липинським вийшов з цієї організації і разом із своїми однодумцями заснував Союз гетьманців-державників. Був співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох країнах світу. Заходами С. у 1926 створено Український науковий інститут при Берлінському ун-ті. Під час Другої світової війни С. відстоював перед офіційними колами Німеччини інтереси українців, сприяв звільненню з фашистських концтаборів С.Бандери, А.Мельника, Я.Стецька та ін. 16.4.1945 під час бомбардування станції Платлінг (біля Мюнхена, Німеччина) С. було тяжко поранено. Помер у лікарні монастиря Меттен. Похований в Оберсдорфі.

СЛИВИНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ (1886-1956) - Народився на Полтавщині. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Миколаївське інженерне училище (1906), Миколаївську академію Генерального штабу (1914). У роки Першої світової війни 1914-18 перебував на Румунському фронті, старший ад'ютант штабу 3-ї кінної дивізії (1915), штабу 39-го армійського корпусу (1916), штаб-офіцер штабу головнокомандувача Румунського фронту (1917), підполковник. Нагороджений кількома орденами, Золотою Георгіївською зброєю. Після утворення Української Центральної Ради брав безпосередню участь в українізації російських частин фронту. Делегат І та II Всеукраїнських військових з'їздів. У червні 1917 увійшов до складу Українського генерального військового комітету. У листопаді 1917 був призначений заступником начальника, у березні 1918- начальником Генерального військового штабу. Провів реорганізацію Генштабу, розгорнув діяльність з формування регулярної української армії. Після гетьманського перевороту залишився начальником Генштабу, продовжував реалізацію планів, залучив до роботи досвідчених генералів М.Юнакова, С.Дельвіга, В.Сальського, В.Петріва, М.Какуріна та ін. Під керівництвом С. розроблено проект закону про загальний військовий обов'язок, опрацьовано план розгортання Збройних сил Української Держави. За Директорії УНР склав повноваження. В 1919 емігрував у Польщу, потім - у Німеччину. Після закінчення Другої світової війни 1939-45 виїхав у Канаду, де помер у 1956.

СЛЮСАРЧУК КОСТЬ (1869-1919) - підполковник УСС. Кадровий старшина австрійської армії. В липні 1917 р. призначений до УСС командиром Вишколу. В часи Перших Визвольних змагань - командир групи "Щирець", пізніше - 7-ї Львівської бригади УГА. Помер на тиф біля Кам'янця Подільського.

СМОВСЬКИЙ КОСТЯНТИН АВДІЙОВИЧ (21.5.1892 - 8.2.1960) - генерал-хорунжий. Народився у станиці Полтавській на Кубані. Був нащадком полтавських козаків, висланих за Катерини ІІ до Чорноморського війська. У 1913 закінчив Михайлівське артилерійське училище. У роки Першої світової війни-на фронті, командир кінно-гірської гарматної батареї, на поч. 1917 командував запасною гарматною батареєю у Москві. Після Лютневої революції 1917 в Росії включився в український рух. Був делегатом III Всеукраїнського військового з'їзду у Києві від Московського гарнізону. З кін.1917-на службі в українській армії. У січні 1918 вступив до Гайдамацького коша Слобідської України. Створив і очолив гарматну батарею Коша. Брав участь у вуличних боях із більшовицькими повстанцями, зокрема, за “Арсенал”, дніпровські мости. Навесні 1918 призначений помічником військового коменданта в Острозі, організував набір поповнення для Армії УНР. Після гетьманського перевороту направлений до Бердичева, де очолив гарматну батарею Окремого чорноморського коша. У листопаді 1918 приєднався до повстання Директорії УНР, брав участь у Мотовилівському бою 1918. Підвищений у ранзі до полковника, сформував Чорноморський гарматний полк. Взимку 1919 у боях у Лівобережній Україні з військами радянської Росії поранений і потрапив у полон. Невдовзі втік і після лікування у Києві повернувся на фронт. З грудня 1919 брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР. Влітку-восени 1920 командував бригадою Окремої кінної дивізії. Після поразки українських визвольних змагань емігрував до США. Активно діяв у ветеранських організаціях вояків Армії УНР. Екзильним урядом УНР С. присвоєно звання генерал-хорунжого. Помер у Міннеаполісі (США).

СОВАЧІВ ВАСИЛЬ (1876 - 1924) - український військовий медик, генерал-хорунжий. Народився у с. Примаках на Полтавщині. З 1893 на військовій службі у російській армії. Закінчив військове училище, медичний ф-тет Київського ун-ту (1902). Брав участь у російсько-японській війні. З 1907 - начальник дивізійної медично-санітарної лабораторії. Згодом працював у військових академіях Санкт-Петербурга. У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті, полковник медичної служби (1913). З 1917 перебував на службі в Армії УНР. У січні 1919- начальник військово-санітарної управи, з травня 1920 - інспектор санітарної управи Дієвої армії. З 1920 - у таборах інтернованих українських частин у Польщі. Доктор медицини. Помер у містечку Сливки в Карпатах.

СОЛТИС МИХАЙЛО (псевдо - Черкас; 31.8.1918-можливо, серпень 1944) - Народився у с. Жидачині Ківерцівського р-ну Волинської обл. Навчався в українській гімназії у Луцьку, 1936-38 - у школі “Маслосоюзу” в Стрию. Член Організації українських націоналістів (з 1938). У 1938-39 працював у кооперативі на Поліссі. На поч. 1939 заарештований польською поліцією за приналежність до ОУН. У вересні того ж року втік із в'язниці й переїхав до Берліна. Після розколу ОУН із 1940 - на боці А.Мельника. У червні 1941 С. у складі похідних груп діяв на Черкащині і Кіровоградщині. З 1942 - член Волинської крайової екзекутиви ОУН-М. Наприкін. 1942 організував партизанський відділ ОУН-М в околицях Луцька, займався пропагандистською роботою. У серпні 1943 провів переговори (не санкціоновані ПУН) з шефом поліції Волині і Поділля д-ром Піцом і в порозумінні з ним створив Український легіон самооборони. Очолив штаб легіону. Влітку 1944 С. виступив з ініціативою підписання угоди з Армією Крайовою (АК) про взаємний ненапад. Рішучий протест С. у зв'язку з намаганням використати УЛС у придушенні Варшавського повстання 1944 та контакти з польським рухом Опору спричинилися до його арешту гітлерівськими спецслужбами. Подальша доля С. невідома. Згідно з найпоширенішою версією, С. було розстріляно.

СТАЛЬ ГЕРМАН ФЕРДИНАНДОВИЧ (4.10.1870-р. см. невід.) - генерал-хорунжий. Народився у Херсоні. Закінчив місцеве реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1891), Технологічний інститут, Миколаївську академію Генерального штабу. Після п'яти років служби у 54-му піхотному полку навчався в інституті й академії. Відбув на Далекий Схід, де старшим ад'ютантом польового управління Маньчжурської армії брав участь у російсько-японській війні 1904-05. Згодом виконував обов'язки начальника канцелярії Маньчжурської армії, командира піхотного батальйону 59-го піхотного Люблінського полку. У роки Першої світової війни - на фронті. У 1917 зголосився до Армії УНР. За Гетьманату - помічник начальника 11-ї піхотної дивізії (Полтава) генерала М.Омеляновича-Павленка.

СТАНИМІР (Станімір) ОСИП (21.4.1890 -13.2.1971) - Народився у Ладичині Тернопільського повіту. У роки Першої світової війни 1914-18 служив в австрійській армії. Під час українсько-польської війни 1918-19 - сотник Української галицької армії. З грудня 1918 командував бойовою групою “Городок”, пізніше-другим куренем Самбірської (8) бригади УГА. У кін. серпня 1918 підрозділ С. одним з перших увійшов до Києва. На поч. лютого 1920 у Бірзулі С. разом з О.Палієвим, О.Лисняком, О.Навроцьким увійшов до складу армійського ревкому УГА, який розіслав у галицькі частини наказ про створення на їхній базі підрозділів Червоної української галицької армії. Причетний до арешту начального вождя УГА ген. О.Микитки та ген. Г.Ціріца і видачі їх одеському ЧК (обидва загинули у таборі Кожухів неподалік Москви). У лютому-квітні 1920 служив у ЧУГА, командував 3 бригадою. У кін. квітня 1920 бригада С. намагалася приєднатись до Армії УНР, але була оточена і роззброєна польськими військами. С. разом з невеликим підрозділом прорвався до армії ген. М.Омеляновича-Павленка, пізніше у складі групи ген. А.Кравса перейшов до Чехословаччини. У 1924 закінчив Торгову академію у Відні, працював у кооперативних організаціях Галичини. Після Другої світової війни емігрував до Канади. Помер у Торонто. Залишив спогади “Моя участь у визвольних змаганнях” (1966).

СТЕПОВИЙ КОСТЯНТИН (отаман Блакитний; 1897 - квітень 1921) - український повстанський отаман. Народився у с. Ґаннівці Херсонської губ. На поч. Першої світової війни 1914-18 мобілізований до російської армії. З 1918 служив в Армії Української Народної Республіки. Після відступу в листопаді 1919 українських військ у Польщу С. залишився на території, контрольованій більшовиками. На Херсонщині організував повстанський загін - Степову дивізію, який вів боротьбу з більшовицьким режимом партизанськими методами. Восени 1920 С. керував повстанським рухом, який охопив усю Херсонщину і частину Катеринославщини. Наприкін. 1920 основні повстанські сили були розбиті підрозділами Червоної армії. С. на чолі невеликого загону ще деякий час продовжував боротьбу. Загинув у квітні 1921 в бою з підрозділом криворізьких чекістів.

СТЕФАНІВ ГНАТ (10.2.1886-21.6.1949) - генерал-хорунжий. Народився у с. Топорівцях (тепер Городенківський р-н Івано-Франківської обл.). Закінчив Городенківську гімназію, австрійську кадетську школу. Служив на офіцерських посадах у 10-му Перемиському, 35-му Золочівському піхотних полках австро-угорської армії. У роки Першої світової війни 1914-18 - командир сотні на російському фронті. У 1915 потрапив у полон. Восени 1918 повернувся в Галичину. В Українській галицькій армії - з листопада 1918. У ході Листопадового повстання 1918 у Золочеві сформував і очолив військовий загін. Деякий час був комендантом Золочівської військової округи. 11.11.1918 призначений урядом ЗУНР на посаду командувача Галицької армії. Керував оборонними боями армії до 10.12.1918, коли був замінений ген. М.Омеляновичем-Павленком. Виїхав до Києва, вступив до Армії УНР. Командував стрілецьким полком, резервною бригадою у боях з більшовиками. У грудні 1919 очолив 3-й кінний полк Окремої кінної дивізії, брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР. У травні 1920 призначений військовим аташе Західно-Української Народної Республіки в Чехословаччині з місцем перебуання в Ужгороді. У роки Другої світової війни 1939-45 перебував у Німеччині. Урядом УНР в екзилі йому надано звання генерал-хорунжого. Помер у німецькому місті Регенсбурзі.

СТЕЧИШИН МИКОЛА КЛИМЕНТОВИЧ (19.12.1880-7.8.1977) - генерал-хорунжий. Народився у с. Новосіяцькому на Херсонщині. Закінчив кадетський корпус, військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу. Учасник Першої світової війни 1914-18. Зголосився до української армії наприкін. 1917. У 1918 - начальник штабу Волинської кордонної бригади, 1918-19 - комендант штабу Волинської групи Армії УНР, начальник штабу Могилівської повстанської залоги, заступник командира Могилівського окремого кордонного відділу. З 1919-начальник штабу 3-ї Західної дивізії на більшовицькому фронті, згодом - начальник канцелярії Військового міністерства УНР. Перебував у Калішу, очолював Товариство охорони пам'ятників, опікувався військовими цвинтарями. У 1929 відновив у Щеп’юрно 187 могил українських вояків. Помер у Мюнхені.

СТУПНИЦЬКИЙ ЛЕОНІД (псевдо Гончаренко; 1892-ЗО.7.1944) - генерал-хорунжий Української повстанської армії. Народився у с. Романівці (тепер Житомирська обл.) у селянській сім'ї. Закінчив гімназію у Сквирі та агрономічний ф-т Київського ун-ту. Підчас Першої світової війни 1914—18- штаб-ротмістр кавалерії царської армії. У роки визвольних змагань 1917-1921 - підполковник Армії УНР, з 1920 - командир полку Волинської дивізії. Під час Другого зимового походу Армії УНР командував кінною групою, на чолі якої здобув Коростень. У міжвоєнний період жив на Волині. У 1922-40 працював агрономом на цукровому заводі с. Колосників Гощанського р-ну на Рівненщині. У 1940 під час спроби переходу кордону заарештований НКВС. С. засуджено до 5-річного ув'язнення, а родину вислано до Казахстану. У червні 1941 визволений із в'язниці. Служив у Штабі “Поліської січі”, начальником вишколу української міліції у Рівному, у 1942-43 - керівником суспільної опіки у Рівному. З березня 1943 разом з сином Юрієм - в Українській повстанській армії 3 травня 1943 - шеф Штабу військового округу “Заграва”, організатор підстаршинських та старшинських шкіл УПА, начальник штабу УПА-Північ. У серпні-грудні 1943 очолював самооборону на Північно-Західних українських землях. Загинув у бою з відділами НКВС біля с. Дермані (тепер Устенське) Здолбунівського р-ну Рівненської області. Посмертно рішенням УГВР С. присвоєно звання генерал-хорунжий УПА.

СУЛКОВСЬКИИ БОРИС ЙОСИПОВИЧ (30.4.1881 - р. см. невід.) - генерал-хорунжий. Народився на Поділлі. Після закінчення Кам'янець-Подільської духовної семінарії навчався у Київському піхотному юнкерському училищі. У 1902 за призначенням виїхав на Далекий Схід, де брав участь у боях під час російсько-японської війни 1904-05, обороні Порт-Артура. Служив у 46-му піхотному Сєвському полку. У 1913 після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу призначений командиром роти 25-го піхотного Сибірського полку. Учасник Першої світової війни 1914-18, воював на Південно-Західному фронті. Після встановлення влади Української Центральної Ради був активним учасником українізації армії. У вересні 1917 призначений начальником штабу 2-го січового Запорозького корпусу, частини якого восени розгромили збільшовичені російські війська поблизу Старокостянтинова. За Гетьманату - начальник відділу Головного управління Генерального штабу. З грудня 1918- помічник 1-го генерал-квартирмейстера Генштабу УНР. У січні 1919 - командир Ударної групи, розгромив червоні частини під Гребінкою, Золотоношею, Черкасами. Згодом начальник штабу групи січових стрільців у боях на більшовицькому фронті, начальник розвідвідділу Головного управління Генерального штабу Головного отамана Армії УНР. У 1920 - начальник штабу 3-ї Залізної дивізії, військово-історичного управління, організаційного управління, інспекторату Генерального штабу (1922).

СУШКО РОМАН (9.3.1894 - 14.1.1944). Народився у с. Ременів у Галичині (тепер Кам'янко-Бузького р-ну Львівської обл.). Навчався у класичній гімназії у Львові. У 1912 вступив на правничий відділ Львівського ун-ту. На поч. Першої світової війни вступив у Легіон українських січових стрільців. У 1914-15 командував чотою у сотні Д.Вітовського під час боїв на Маківці та в районі Болехова. У 1915 підвищений до рангу сотника. В 1916 у бою біля Лисоні потрапив у російський полон. Наприкін. 1917 з групою полонених стрільців здійснив втечу з табору Дубовка. Після прибуття до Києва, взяв активну участь у формуванні Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Очолив 1-у сотню куреня січових стрільців, яка в кін. січня 1918 спільно з Гайдамацьким кошем Слобідської України взяла участь у придушенні антиурядового виступу частини робітників заводу “Арсенал”. Входив до складу дорадчого органу куреня січових стрільців - Стрілецької ради. У квітні 1918 С. очолив 1-й піхотний курінь у складі полку січових стрільців. У грудні 1918 Директорія УНР присвоїла С. ранг полковника. У 1919-20 - командувач 16-ї стрілецької бригади. У квітні 1920 під час польсько-радянської війни 1920 взяв участь у спільному українсько-польському поході на Київ. Учасник Другого зимового походу 1921. Після поразки визвольних змагань жив у Галичині. Виступив одним із засновників Української військової організації, входив до Навчальної команди УВО. У 1927-28 - крайовий командант УВО. У 1930-31 був ув'язнений у польській тюрмі. У 1929 на 1 Конгресі українських націоналістів у Відні обраний членом проводу українських націоналістів. У 1931-33 жив у Відні, вивчав військову справу. Написав відкритого листа до Ліги націй у справі оборони українських в'язнів польських тюрем. У 1933-38 мешкав у США, розбудовуючи мережу ОУН на американському континенті. У 1938 керівництвом ОУН викликаний до Європи. Оселився у Відні, де за дорученням ПУН налагоджував контакти між ОУН та німецькими військовими структурами. У 1939 створив у складі німецьких військ т.зв. "Легіон Сушка" (відомий також як "Військові Відділи Націоналістів" або "Bergsbauern Hilfe"), який на початку Другої світової війни 1939-45 дійшов до Самбора. З жовтня 1939 оселився у Кракові. Був ініціатором створення Українського центрального комітету, очолював делегацію українських політиків до генерал-губернатора Г.Франка, а також претендував на роль лідера УЦК. З квітня 1940 - крайовий провідник ОУН-М на Західноукраїнських землях. У період розколу ОУН намагався порозумітися з представниками Революційного проводу ОУН-Б, але відмовився виходити з-під підпорядкування А.Мельника. У 1941 переїхав до Львова. У 1942 на Почаївській конференції ОУН-М підтримав лінію О.Кандиби на радикалізацію дій та перехід до антинімецької боротьби. Протягом 1942-43 активно шукав шляхів порозуміння з німецьким військовим командуванням та з керівництвом ОУН-Б. Розробив план створення у Карпатах укріпленої фортифікаційної лінії (на зразок “лінії Маннергейма”). Був одним з організаторів Української дивізії “Галичина”, хоча відмовився ввійти до її Військової управи. За деякими даними, збирався перейти в Українську повстанську армію. Наприкін. 1943 почав формувати “легіон смертників”, з яким вирішив здійснити рейд по тилах радянських військ. Водночас С., після загибелі Я.Барановського, робив спроби налагодити стосунки з представниками США і Великої Британії. Був убитий у Львові за нез'ясованих обставин. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

ТАРНАВСЬКИЙ МИРОН (29.8.1869 -29.6.1938) - генерал-четар УГА. Народився у с. Барилові (тепер Радехівський район на Львівщині) у сім'ї греко-католицького священика. Закінчив німецьку гімназію у Бродах. Призваний на службу до австрійської армії, згодом успішно склав іспити у старшинській школі у Львові. У 1892 завершив навчання в офіцерській школі у Відні, отримав звання лейтенанта. Службу проходив у 18-му батальйоні крайової оборони у Перемишлі та ін. гарнізонах Галичини. У 1899 закінчив офіцерські курси у Відні і скерований до Самбора. З 1909 у ранзі капітана командував сотнею у Золочівському 35-му піхотному полку. З поч. Першої світової війни 1914-18 - на фронті. Влітку-восени 1914 сотня під командуванням Т. неодноразово відзначалась у боях під Красним, Буськом, Львовом, Перемишлем, Санчом. У січні 1916 призначений командиром вишколу Легіону українських січових стрільців, при якому діяла старшинська школа у Трускавці, підстаршинська - у Роздолі, вишкільний підрозділ. Навесні 1917 Т. призначено командиром куреня 35-го Золочівського полку, який займав оборону на Поділлі в околицях Куропатників. За бої у червні 1917 отримав дві нагороди: хрест Залізної корони і німецький Залізний хрест. У липні призначений командиром легіону УСС, восени - командиром 16-го піхотного полку. У 1918 під час наступу українських і австро-німецьких військ в Україні Т. виконував важливі завдання командування, зокрема, командував полком, був офіцером штабу корпусу, референтом зв'язку з українським населенням Правобережжя, комендантом 14-тисячного табору військовополонених під Києвом. У Галицькій армії - з 12.2.1919. Призначений командиром 2-го Осадного корпусу. Силами корпусу (7 тис. стрільців) оточив Львів і вів бої з його 15-тисячним польським гарнізоном. У червні 1919 Галицька армія здійснила Чортківську операцію 1919, задум якої народився у штабі Т. Саме бригади корпусу Т. прорвали ворожий фронт і розгорнули стрімкий наступ на Львів. Після поразки ЗУНР у війні з Польщею 40-тисячна УГА у липні 1919 форсувала Збруч і з'єдналася з Армією УНР. Т. підвищили до рангу генерала-четаря і призначили командувачем Української галицької армії. На поч. серпня 1919 УГА спільно з частинами Армії УНР розпочала загальний наступ на Київ і Одесу. 31.8.1919 українські підрозділи визволили від більшовиків столицю України. Восени 1919, знекровлені боями з денікінцями і страшною епідемією тифу, відрізані від Дієвої армії, галичани опинилися перед катастрофою. Задля порятунку армії ген.Т. уклав 6.11.1919 у Затківцях перемир'я з командуванням Добровольчої армії А.Денікіна, за що був усунений з посади, відданий під суд польового трибуналу і понижений у посаді до командира корпусу. Коли УГА у 1920 на короткий час опинилася у складі Червоної армії і Н К розгорнула масові арешти їх старшин, Т. деякий час змушений жити у Балті й Києві, а потім перебрався до Галичини. Незабаром Т. було заарештовано польською владою і відправлено у концтабір під Гданськом. Після звільнення взимку 1921 повернувся до Золочева, згодом поселився у с. Черниці на Бродівщині. Підтримував постійний зв'язок з ветеранськими організаціями, дбав про збереження пам'яток українських визвольних змагань 1917-21, сприяв створенню військового музею при НТШ (1936). 29.6.1938 помер в одному з львівських шпиталів. Похований на Янівському стрілецькому цвинтарі у Львові.

ТАТАРСЬКИЙ ВАСИЛЬ (28.11.1898 -2.7.1992) - генерал-хорунжий. Народився у м. Мерефі на Харківщині. Після закінчення 6-го класу місцевої гімназії призваний у російську армію. Пройшов вишкіл у 9-му драгунському полку, направлений у м. Горі (Грузія), де у грудні 1917 закінчив школу прапорщиків. В українській армії з 1918. Служив у 4-му Бердичівському полку. У листопаді 1918 взяв участь у протигетьманському повстанні. Згодом проходив службу в Північній групі, 2-й Волинській дивізії, неодноразово відзначався у боях на більшовицькому фронті. Командував куренем під час Першого зимового походу Армії УНР. З травня 1920 воював у складі Запорозької дивізії Армії УНР, командир 2-го Берестейського полку. Після інтернування Армії УНР у Польщі перебував у таборі Каліша. Військовим міністерством УНР 1926 скерований до польської старшинської школи, після закінчення якої служив у польській армії. Під час німецько-польської війни 1939 - начальник штабу групи. Згодом працював в українських установах у Берліні, у 1944 відряджений до дивізії “Галичина”. У 1945 під час формування Української національної армії призначений начальником штабу бригади. Після закінчення війни деякий час перебував у таборі переміщених осіб у Новому Ульмі. Організатор військових товариств, співзасновник Союзу українських ветеранів у Німеччині, його голова з 1950. Член Вищої військової ради УНР. Помер у Мюнхені.

ТЕМНИК ЮЛІАН (3.6.1896 - 26.8.1992) - Народився у с.Бережниці біля Самбора. Під час Першої світової війни 1914-18 вступив добровольцем до австрійської армії, воював у 77-му піхотному полку. В 1916 був поранений і потрапив до російського полону. Після звільнення в 1918 знову повернувся у полк. У листопаді 1918 активно сприяв встановленню української влади у Перемишлі, виконував обов'язки коменданта міста. З кін. 1919 - командир куріня 13-го піхотного полку Львівської бригади УГА у ранзі сотника. У 1920-24 навчався у Вищій технічній школі у Празі, після повернення у Галичину був директором Українського кооперативного банку в Стрию. У 1920 роках став членом Української військової організації, згодом - Організації українських націоналістів. У 1943 вступив до дивізії “Галичина”, був командиром важкої зенітної артилерії. Після війни перебував у таборі для переміщених осіб у Ріміні (Італія). Деякий час жив у Великій Британії, у червні 1952 переїхав до Канади. Брав активну участь у діяльності ОУН в еміграції та в розбудові структур Української стрілецької громади. У 1956-66 - заступник голови Української стрілецької громади, 1966-77 - голова Української стрілецької громади в Канаді. Помер у Торонто.

ТЕРПИЛО ДАНИЛО ІЛЬКОВИЧ (псевд. - отаман Зелений; 1883, за ін. дан. 1886 -1919) - повстанський отаман, один з найвидатніших керівників селянсько-повстанського руху в 1917- поч. 20-х років в Україні. Народився у Трипіллі на Київщині. Закінчив двокласне училище. Підчас революції 1905-07 став членом гуртка соціалістів-революціонерів, який очолював з 1906. За антиурядову діяльність заарештований і засланий у Холмогори Архангельської губ. У 1914-17 перебував у діючій армії на Західному фронті. У 1918 повернувся в Україну. У листопаді 1918 брав участь у повстанні проти гетьманського уряду на Трипільщині. Очолив сформовану у Трипіллі Дніпровську дивізію (складалася з 4 полків загальною чисельністю бл. 2,5 тис. чол.). У січні 1919 виступив проти Директорії УНР і перейшов на бік Червоної армії. Призначений командиром 1-ї Київської радянської дивізії, що увійшла до складу Українського фронту під командуванням В.Антонова-Овсієнка. Вів бої з частинами Армії УНР у р-ні Трипілля, Обухова, Германівки, Григорівки, Ржищева. Допоміг російським військам захопити Київ. Після вимоги більшовицького командування реформувати дивізію за зразком червоноармійських частин Т. відмовився влитися у Червону армію і відвів дивізію у р-н Трипілля. Підтримав Всеукраїнський ревком, який виступив проти “окупаційного уряду Раковського” і підпорядкувався Головному повстанському штабу на чолі з Ю.Мазуренком. На поч. квітня 1919 розпочав бої з регулярними частинами Червоної армії. Повстанські сили швидко зростали і на поч. травня налічували 12 тис. чол. Повстанці під командуванням Т. контролювали Київський, Сквирський, Таращанський, Васильківський та ін. повіти, а згодом значну частину Київщини і Полтавщини. Т. відмовився надати підтримку отаману М.Григор'єву, що значно послабило антибільшовицький повстанський рух. Проти повстанців Т. було направлено червоноармійські загони чисельністю 21 тис. чол. У запеклих боях 11-15.5. загони Т. зазнали поразки і відступили на лівий берег Дніпра. Протягом червня 1919 Т. кілька разів здобував Трипілля. 18.11.1919 побл. с. Злодіївки неподалік Трипілля загони отамана Зеленого були розбиті. З невеликим загоном відступив у напрямку Богуслав-Умань. Вів боротьбу з денікінцями, але у серпні 1919 був розбитий. В одному з боїв неподалік Канева смертельно поранений. Похований у Трипіллі.

ТЕРШАКОВЕЦЬ ЗИНОВІЙ (псевд. Федір; 19.8.1913-4.11.1948) - Народився у Якимчицях побл. Львова. За фахом правник. Син Г.Тершаковця. Член Організації українських націоналістів. З поч. радянсько-німецької війни 1941-45 організовував підпілля ОУН. У 1944-45 очолював провід ОУН на Дрогобиччині, у 1945-46 - крайовий провідник ОУН Карпатського краю, у 1946-48 - крайовий провідник ОУН Львівського краю. Командував УПА-Захід ВО “Буг”. Загинув у бою з підрозділами НКВС у лютому 1948 поблизу Великого Любіня на Львівщині.

ТИМЧЕНКО ФЕДІР ВАСИЛЬОВИЧ (р. народження невід - п. 1926) - Підчас Першої світової війни 1914-18 - полковник російської армії. В українській армії - з кін. 1917. За Української Центральної Ради обіймав посади начальника постачання Георгіївського запасного полку в Києві, командувача українських військ Чернігівщини, військового коменданта м. Одеси. За Гетьманату виконував обов'язки другого заступника військового міністра з господарсько-технічних справ, очолював українську делегацію на переговорах з командуванням Війська Донського у Ростові-на-Дону. Під час антигетьманського виступу Директорії УНР організував дії повстанців на Канівщині. У 1919 - командир 1-ї Дніпровської, 2-ї Сірої дивізії, отаман для доручень при військовому міністрі. Після інтернування Дієвої армії УНР у Польщі перебував у таборах. Помер у 1926 у м. Закопаному (Польща).

ТРОЦЬКИЙ МИКОЛА (рр. н. і см. невід.) - генерал-хорунжий. У роки Першої світової війни 1914-18-командир піхотного батальйону на Румунському фронті. В українській армії - з кін. 1917. Командував сотнею Кінно-гайдамацького куреня ім. Кармалюка, сформованого на Поділлі. Курінь Т. воював із збільшовиченими частинами російської армії у р-ні Кам'янця-Подільського. У квітні 1918 частини було перекинуто до Харкова. За Гетьманату - курінь під командуванням Т. перебував у складі Запорозької дивізії (пізніше - корпусу), згодом розгорнуто у полк. Командиром полку призначено Т. Влітку 1918 Т. у складі військової місії виїжджав до Відня у справі звільнення військовополонених українців. Під час антигетьманського повстання виступив на боці Директорії УНР. Призначений командиром 3-ї бригади ім. Кармалюка Армії УНР. Після інтернування частин Армії УНР у Польщі перебував у таборі Пйотркува. Подальша доля невідома.

ТРУТЕНКО ВАЛЕНТИН МАКСИМОВИЧ (12.3.1881-30.1.1953) - генерал-хорунжий. Народився у м. Звенигородці на Київщині. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, у 1901 - Київське піхотне юнкерське училище, пізніше - Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Західному фронті. У 1916- командир 175-го піхотного Батуринського полку, підполковник. Після Лютневої революції 1917- організатор українського військового з'їзду Західного фронту у Ризі, здійснював українізацію частин 12-ї російської армії. У листопаді 1917 очолив і привів на Чернігівщину українізований Батуринський полк, який взимку 1918 брав участь у боях з більшовицькими військами. За Гетьманату командував частинами на Катеринославщині й Черкащині. Під час антигетьманського повстання виступив на боці Директорії УНР. Був призначений начальником Могилів-Подільської юнацької школи. З грудня 1919 - помічник командира 3-ї Залізної дивізії, а під час Першого зимового походу 1919-20 виконував обов'язки командира. Учасник боїв на більшовицькому фронті восени 1920. З листопада 1920 перебував серед військовиків інтернованих частин Армії УНР у Польщі, начальник Спільної юнацької школи (1922). У 1924 після ліквідації таборів виїхав у Німеччину, де приєднався до угруповання гетьмана П.Скоропадського. Обирався отаманом Українського вільного козацтва, був військовим аташе гетьманського екзильного уряду в Німеччині. Після Другої світової війни деякий час перебував у німецькому таборі Міттенвальді. У 1948 емігрував у Чилі. Помер у Сантьяго.

ТЮТЮННИК ВАСИЛЬ НИКИФОРОВИЧ (17.8.1882 - 19.12.1919) - генерал-хорунжий. Народився у с. Єнках на Полтавщині. Навчався у Хорольській гімназії, Тифліському піхотному юнкерському училищі. З 1905 проходив службу у піхотних частинах російської армії. У роки Першої світової війни - на фронті, підполковник, командир батальйону 25-ї Сибірської стрілецької дивізії (1917). У березні 1918 зголосився на службу до українського війська. Увійшов до складу оперативного управління Українського Генерального військового штабу, невдовзі призначений заступником начальника Генштабу. За Гетьманату деякий час продовжував службу, але змушений був залишити посаду. Член Українського національного союзу, брав участь у підготовці антигетьманського повстання. Призначений заступником начальника Генштабу - начальником оперативного відділу під час наступу Армії УНР на Київ у листопаді-грудні 1918. У травні-липні 1919 обіймав посаду начальника штабу, виконував обов'язки командувача Дієвої армії УНР. Підвищений у званні до генерал-майора. У листопаді 1919 захворів на тиф. Помер у шпиталі в Рівному.

ТЮТЮННИК ЮРІЙ НИКИФОРОВИЧ (20.4.1891 - 1929) - генерал-хорунжий. Народився у с. Будищі на Київщині. Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті, отримав офіцерський чин. Після утворення Української Центральної Ради взяв активну участь в українізації частин російської армії. У березні-квітні 1917 сформував у Сімферополі український полк ім.П.Дорошенка. У червні 1917 Т. як делегат від 228-го піхотного запасного полку взяв участь у роботі Другого всеукраїнського військового з'їзду у Києві. У липні обраний членом Української Центральної Ради. Переведений по службі у Катеринослав. Восени 1917 організував у Звенигороді Кіш вільного козацтва, став його отаманом. Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 розгорнув Звенигородський кіш до 20 тис. повстанців. У запеклих боях розгромив збільшовичену 8-у армію, зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частину 2-го російського корпусу, кінну бригаду, розгромив у Бобринську 8-тисячну групу М.Муравйова. До травня 1918 контролював великі території Київщини і Херсонщини. Влітку і восени повстанці під командуванням Т. вели бої з німцями і гетьманцями. У лютому 1919 частини Т. об'єдналися з загонами М.Григоріїва, утворивши могутню військову групу (23 тис. багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів). Командування повстанською армією перебрав на себе М.Григоріїв, начальником штабу став Т. Повстанці разом з Червоною армією повели бойові дії проти денікінців та військ Антанти, зайняли у березні 1919 Херсон і Одесу. У травні 1919, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Т. і М.Григоріїв повернули зброю проти більшовицької Росії. Після загибелі командувача армії у липні 1919 Т. на чолі частини Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР. Влітку 1919 очолював групу в запеклих боях на більшовицькому фронті. Спільно із 3-ю Залізною, 2-ю Волинською дивізіями і 2-ю Галицькою бригадою частини під командуванням Т. визволяли Житомир, а потім через Брацлав, Гайсин, Христинівку, Умань вийшли в р-н Шполи. У кін. серпня 1919 частини Т. протистояли Південній групі Й.Якіра, а в жовтні-листопаді-денікінському корпусу генерала Я.Слащова. У грудні 1919 Т. призначений помічником командувача Армії УНР. Після інтернування українських частин у Польщі Т. не склав зброї. Влітку і восени 1921 підготував план Другого зимового походу на територію України з метою підняти антибільшовицьке повстання. Операція була проведена у листопаді 1921, однак закінчилася трагічно: групу розбили більшовицькі війська, 359 полонених козаків було розстріляно поблизу Базару на Житомирщині. У 1924 Т. повернувся в радянську Україну. Поселився у Харкові, отримав посаду викладача тактики і стратегії у Харківській школі червоних старшин. Написав спогади про Зимовий похід, кілька кіносценаріїв, працював редактором художніх фільмів, навіть зіграв роль самого себе у фільмі “ПКП”. У 1929 був заарештований, вивезений до Москви, де без суду за наказом начальника ОГПУ Менжинського розстріляний.

УДОВИЧЕНКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ (27.5.1885-21.7.1937) - генерал-хорунжий. Народився у Харкові. У 1907 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. У роки Першої світової війни 1914-18-на Південно-Західному фронті, командир роти, батальйону 129-го піхотного Бессарабського полку. Після закінчення топографічного відділення Миколаївської академії Генерального штабу - офіцер штабу фронту. З утворенням Української Центральної Ради У. активно включився у створення українських збройних формувань та в процес українізації військових частин. У червні 1917 брав участь у II Всеукраїнському військовому з'їзді, обраний членом Українського генерального військового комітету, восени 1917- комісар УЦР у штабі Південно-Західного фронту. Відповідав за проведення українізації російських частин, об'єднання Румунського і Південно-Західного фронтів в Український фронт, укладення перемир'я. У січні-лютому 1918 командував українськими загонами, які обороняли Київ. Навесні 1919 - начальник персональної управи Військового міністерства УНР, на цій посаді залишався за Гетьманату і Диpeктopiї УHP. Багато робив у справі добору, розстановки та вдосконалення старшинського складу і генералітету українського війська, їх збереження у складних ситуаціях, особисто розробляв плани реформування українських військових звань регулярної армії. Протягом 1918 під керівництвом У. розглянуто 13 тис. прохань щодо прийому на службу (прийнято до української армії 202 генерали). Призначено на посади командирів корпусів -11, дивізій - 29, полків - 89 військовослужбовців. Підвищено у рангах 2800 старшин. З грудня 1920 перебував у таборах інтернованих частин Армії УНР у Польщі. У 1924 виїхав у Францію. Співпрацював з товариствами колишніх вояків Армії УНР, українських ветеранів Першої світової війни, Українським військово-історичним товариством. Помер у м. Омскурі (Франція).

УДОВИЧЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ (20.2.(можливо, 3) 1887 - 19.4.1975) - генерал-полковник. Народився у Харкові. У 1908 закінчив військово-топографічне училище, у 1916- Миколаївську академію Генерального штабу. Службу проходив у лейб-гвардії Єгерському, Єнісейському полках. У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті, офіцер штабів 21-ї піхотної дивізії, 3-го Кавказького корпусу, Південно-Західного фронту. У званні полковника командував 129-м піхотним Бессарабським полком. Після утворення Української Центральної Ради перейшов на її бік, учасник Всеукраїнських військових з'їздів, організатор українізації 3-го Кавказького корпусу. У жовтні 1917 на запрошення С.Петлюри очолив штаб Гайдамацького коша Слобідської України. Один з керівників оборони Києва у січні 1918. Входив до складу відділу формування війська при Генеральному штабі армії УНР. За Гетьманату - офіцер Генерального штабу Збройних сил Української Держави. Восени 1918 приєднався до антигетьманського повстання. Призначений командиром 2-ї дивізії Окремого корпусу січових стрільців. Короткий час виконував обов'язки генерал-квартирмейстера групи військ Південно-Західного фронту, а з березня 1919 очолив 3-ю Залізну дивізію. Відзначився у червні 1919, розгромивши в районі міста Скали полк Бессарабської дивізії Червоної армії. В обороні Кам'янця-Подільського, оперативного району Армії УНР, 20-22.7 війська під командуванням У. завдали відчутної поразки 45-й стрілецькій дивізії Й.Якіра і розгромили 2,5-тисячний Одеський матроський полк. У серпні 1919 призначений командувачем групи українських військ (9-та Залізна, 9-та стрілецькі дивізії, 11-та бригада УГА), яка успішно протистояла Південній групі більшовицької Дванадцятої армії. У грудні 1919 захворів на тиф, потрапив у денікінський полон і був вивезений до Одеси. Командування військ Антанти запропонувало У. очолити оборону міста, до якого підступила 14-та більшовицька армія, однак у зв'язку з протестом денікінського ген. Шілінга переговори було перервано. Після повернення до Армії УНР сформував у березні 1920 у р-ні Могилева-Подільського 3-ю Залізну дивізію, яка в боях із більшовицькими військами біля Ямполя забезпечила перехід через фронт 5.5.1920 частинам Армії УНР, що поверталися з Першого зимового походу. У травні 1920 спільно з дивізіями 6-ї польської армії частина У. брала участь у наступі на Київ і першою вступила до міста. Влітку-восени 1920 очолював Праву групу Армії УНР на більшовицькому фронті. У грудні 1920 призначений генеральним інспектором Армії УНР, перебував з інтернованими частинами у таборі Каліш (Польща). У 1924 переїхав до Парижа, брав активну участь у громадсько-політичному житті української військової еміграції. У 1954-60 - віце-президент УНР в екзилі, у 1927-75 очолював Товариство вояків УНР, Європейську федерацію українських військових організацій (з 1953), був заступником голови Об'єднання вояків Армії УНР на чужині (з 1937). За плідну працю і активне співробітництво з Національною федерацією комбатантів Франції 1933 йому вручено Diplome d'Honneur. Під час Другої світової війни 1939-45 як член уряду УНР задекларував підтримку антигітлерівській коаліції. Помер у французькому місті Ментеноні.

УСТИМОВИЧ МИКОЛА ІЛЛІЧ (17.1.1866-1918) - генерал-хорунжий. Закінчив Оренбурзьку військову гімназію, офіцерські курси (екстерном) при штабі Туркестанського військового округу (1888). Учасник російсько-японської війни 1904-1905. З 1908-командир 1-го Заамурського залізничного батальйону, підполковник. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті. 3 1917 - старший ад'ютант штабу Київського військового округу. Після проголошення незалежності України служив у Вільному Козацтві. З травня 1918 - командувач власного конвою гетьмана П.Скоропадського (дві піші та одна кінно-кулеметна сотні, всього-588 козаків). Загинув у 1918.

ФЕДОСІЇВ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ (11.1.1889 - 1943) - генерал-хорунжий. Учасник Першої світової війни 1914-18. В українській армії - з 1918. Служив у штабах частин армії УНР під час визвольних змагань 1917-21. З листопада 1920 у складі інтернованих українських частин перебував в місці перебування екзильного уряду УНР у Тарнові, а з 1924 жив у Варшаві. Активний діяч Українського центрального комітету в Польщі, викладач військових дисциплін старшинських гуртків (шкіл) Армії УНР, які діяли при філіях УЦК. Помер у Варшаві.

ФИЛОНОВИЧ ВАСИЛЬ ЗАХАРОВИЧ (15.1.1890-3.6.1987) - генерал. Народився у Сумах у старовинній козацькій родині. За участь у національному русі юнаком був засланий у Сибір, однак невдовзі втік на Кубань. 31910 служив у 123-му піхотному Козловському полку. У роки Першої світової війни 1914-18 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, відправлений на фронт. Після утворення Української Центральної Ради та проголошення рішень військових з'їздів про організацію українського війська взяв активну учать в українізації свого полку. Наприкін. 1917 призначений військовим комендантом Сумщини, де сформував кінний полк, кілька стрілецьких сотень. У січні-лютому 1918 під час наступу більшовицьких російських військ на Київ очолював відтинок фронту Ворожба-Суми-Гайворон. У ході антигетьманського повстання Директорії УНР організував Сумський окремий курінь (1500 багнетів) і приєднався до 4-го полку Окремого корпусу січових стрільців. На поч. 1919 призначений старшиною для окремих доручень при ставці Головного Отамана. Влітку і восени 1919 брав участь у боях на більшовицькому і денікінському фронтах. У грудні 1919 у складі групи з 32 старшин направлений у денікінський тил на Катеринославщину для надання допомоги повстанським загонам. Потрапив у полон. Був вивезений денікінцями в Одесу, звідки вдалося втекти на Кубань і приєднатися до повстанців. У 1920 на чолі загону відступив у Грузію. Був включений до складу української військової місії у Грузії, обіймав посаду віце-консула у Поті. Звідти таємно проник у Крим, а восени 1920 разом з російськими військами П.Врангеля виїхав до Туреччини. Невдовзі через Болгарію перебрався до Польщі. Урядом УНР призначений військовим аташе у Болгарії. Після ліквідації посади виїхав у 1921 до Чехословаччини, де закінчив військово-технічну школу. У 1939 взяв участь у боях військових підрозділів Карпатської України з угорською армією на посаді начальника штабу. Під натиском переважаючих сил противника частини “Карпатської Січі” на чолі з генералом Ф. відступили на територію Румунії. Після видачі румунським урядом січовиків угорським властям 22.3.1939 Ф. деякий час перебував у концтаборі. Після звільнення жив у Словаччині, а з 1951 - у США. Очолював Союз українських ветеранів, Товариство прихильників УНР. Помер у Міннеаполісі, похований на цвинтарі Форест Лавин у Сент-Полі.

ФРУНЗЕ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ (21.1(2.2).1885 - 31.10.1925) - народний комісар військових і морських справ СРСР. Народився у м. Пішпеку (з 1926 - Фрунзе, тепер Бішкек, Киргизстан) у сім'ї медичного працівника. У 1904 закінчив гімназію у м. Вірному (тепер Алмати, Казахстан). Навчався в Петербурзькому політехнічному ін-ті. З 1904-член РСДРП. За участь у революційному русі кілька разів заарештовувався. В 1909-10 двічі засуджувався до страти, яку замінили спочатку 10 роками каторги, а згодом - пожиттєвим засланням. З 1914-15 перебував на засланні в Іркутській губ. Втік із заслання і до 1917 проводив революційну роботу в діючій армії. Брав участь у жовтневому перевороті у Москві. У 1918 - голова Іваново-Вознесенського губернського комітету партії, губвиконкому, військовий комісар Ярославського військового округу. З кін. грудня 1918-командувач 4-ї армії Східного фронту. В 1919 командував Південною групою Східного фронту. У серпні 1919-вересні 1920 командував Туркестанським фронтом, зайняв Середню Азію, Хіву і Бухару. У кін. вересня призначений командувачем Південного фронту. У жовтні 1920 уклав угоду з Н.Махном про спільні дії проти білогвардійських військ. У листопаді 1920 після розгрому ген. П.Врангеля Ф., порушивши угоду з махновцями (за розпорядженням із Москви), провів операцію із знищення своїх недавніх союзників. З грудня 1920 - уповноважений Реввійськради республіки в Україні, командувач збройних сил УСРР. В листопаді 1921 - січні 1922 очолював місію УСРР у Туреччині. 2.1.1922 Ф. очолював делегацію УСРР, яка в Анкарі підписала угоду про дружбу і братерство між Туреччиною і Україною. З лютого 1922 до березня 1924 - заст. голови Раднаркому УСРР, одночасно працював заст. голови Української економічної ради. Ф. керував боротьбою проти повстанського руху в Україні. У квітні 1924 призначений начальником Штабу РСЧА і начальником Військової академії. З 25.1.1925 - РВР СРСР, нарком військових і морських справ СРСР, з лютого 1925 - член Ради праці і оборони СРСР. Ф. проводив значну військово-теоретичну роботу, написав ряд праць, в яких розробляв проблеми військової теорії. Помер у Москві, похований на Червоній площі.

ХРИСТОВИЙ ЛЕОНТІЙ (бл. 1896 - березень 1922) - отаман повстанського загону на Полтавщині. Народився у с. Лютеньках (тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл.) у селянській сім'ї, Брав участь у Першій світовій війні, був офіцером російської армії. З листопада 1918 перебував на службі в Армії УНР. Після окупації Полтавщини більшовицькими військами з грудня 1918 перебував у підпіллі. У 1919-20 жив у Києві, підтримував контакти з українськими підпільними патріотичними організаціями, брав участь у розробці планів повстанської боротьби проти більшовицької влади. Влітку 1920 X. очолив повстанський загін, який діяв у р-ні Гадяча, Зінькова, Миргорода. 20-22.7.1920 загін X. спільно з повстанцями отаманів Масюти і Мандика чинили героїчний опір частинам 14-ї більшовицької армії поблизу с. Лютеньки, але змушені були відступити. Після відходу повстанських загонів село було спалене, а більшість жителів розстріляно. X. загинув у бою з чекістами в березні 1922 у с. Загрунівці (тепер Полтавська обл.).

ЧАБАНІВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ (рр. Народився  і см. невід.) - генерал-хорунжий. В Українських збройних силах - з 1918, старший ад'ютант штабу 6-го Полтавського корпусу, начальник оперативного відділу Запорозького корпусу Армії УНР. Згодом - начальник штабів 4 стрілецької бригади, 5 Херсонської дивізії (вересень 1920), вишкільного відділу, 1920-22 - начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу.

ЧЕБОТАРІВ МИКОЛА (1884 - 1972) - полковник Армії УНР. Народився у Полтаві. Був членом Революційної української партії та Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1917-18 входив до складу Української Центральної Ради і Українського військового генерального комітету. У 1918-19 Ч., будучи полковником Армії УНР, організував і очолював українську контррозвідку. Згодом Ч. керував роботою політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ, а з 1920 - начальник охорони Головного Отамана. В еміграції жив у Польщі, пізніше - у Німеччині, де і помер. Особистий архів Ч. зник за нез'ясованих обставин відразу після його смерті.

ЧЕХОВИЧ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (23.11.1870- р.см.невід.) - український військовий юрист, генерал-хорунжий (з 1920). Народився у Кам'янці-Подільському. Після закінчення Олександрівської військово-юридичної академії - військовий юрист російської армії. За Гетьманату - член Головної військово-судової управи. Усунутий з посади за прихильне ставлення до українських справ. За Директорії УНР повернувся до виконання своїх обов'язків. Влітку 1920 - помічник начальника Головної управи військового суду, головного прокурора УНР. З жовтня 1920 - генерал-хорунжий. З лютого 1921 - начальник Головної військово-судової управи військового міністерства, водночас Головний прокурор УНР. Подальша доля невідома.

ШАМАНЕК АЛЬФРЕД (1883 - 1920) - полковник УГА. Народився у Львові, За походженням німець. Навчався у Віденській військовій академії. З 1914 служив у діючій армії. Під час Першої світової війни 1914-18 воював у Галичині, згодом - на італійському фронті й у Сирії. Потрапив в англійський полон, звідки через деякий час утік. З поч. листопада 1918 перейшов на службу в Українську галицьку армію. Наприкін. листопада 1918 підполковник Ш. став начальником штабу групи “Схід” під командуванням М.Тарнавського. З квітня 1919 - начальник штабу ІІ корпусу УГА. У червні 1919 відзначився під час Чортківського наступу 1919, а в серпні 1919 - у наступі об'єднаних українських армій на Київ. У липні-листопаді 1919 очолював штаб Начальної команди УГА. В листопаді 1919 виконував обов'язки начального вождя УГА під час з'єднання з Червоною армією (з 10.11.-27.11.1919). 310.2.1920 Ш. знову призначений начальником штабу УГА. В квітні 1920 під час спроби перейти на бік Армії УНР убитий. Похований у с.Пороги поблизу м.Сороки (тепер Молдова).

ШАНДРУК ПАВЛО (28.2.1889-15.2.1979) - генерал-хорунжий армії УНР. Народився у с.Борсуках Крем'янецького повіту на Волині. У 1911 закінчив Ніжинський історико-філологічний ін-тут ім. князя О.Безбородька, у 1913 - Олексіївську військову школу в Москві. У роки Першої світової війни 1914-18 - штабс-капітан російської армії. Учасник українських національно-визвольних змагань 1917-21. Воював у складі військових підрозділів Армії УНР. З квітня 1920 - командувач бригади Армії УНР. В еміграції перебував у Польщі: один із співзасновників військового журналу “Табор”. З 1938 - офіцер польської армії. Напередодні Другої світової війни 1939-45 закінчив військову академію Генерального штабу Польщії. Під час німецько-польської війни 1939 як підполковник Війська Польського командував 29-ю польською бригадою. У березні 1945 Ш. очолював Український національний комітет, який виступав за створення Української національної армії. У квітні 1945 призначений командувачем Української національної армії. У кін. квітня 1945 Ш. вжив заходів для виведення дивізії з бойових дій на Західному фронті, чим врятував тисячі українських вояків від загибелі. Після закінчення війни жив у Німеччині, а з 1949 - у США. Помер у Трентоні. Автор праці з воєнної історії “Arms of Valor” (1959 – укр. видання 1999: “Сили доблесті”) та редактор збірника “Українсько-московська війна в 1920 р. в документах” (1933).

ШАНКОВСЬКИЙ ЛЕВ (Дзвін, Мартович; 9.9.1903 - 25.4.1995) - Дійсний член Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Народився у Дулібах біля Стрия на Львівщині. Був членом “Пласту” в Стрию. Під час визвольних змагань 1917-21 служив в Українській галицькій армії та Армії Української Народної Республіки. У 1919-20 брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР. У 1920-30 роках навчався у Львові та Варшаві, працював учителем у середніх школах. У роки Другої світової війни 1939-45 - учасник руху Опору. З 1943-в Українській повстанській армії. У 1943-44 співпрацював у референтурі зовнішніх зв'язків. У січні 1944 обраний головою ініціативної комісії для створення Української головної визвольної ради. У липні 1944 взяв участь в установчих зборах УГВР. Був членом делегації на переговорах з румунською армією у Кишиневі. У післявоєнний період - член Закордонного представництва УГВР у Німеччині І США, 3 серед. 1950 років мешкав у Філадельфії (США). У 1957-61 - співробітник українського аналітично-видавничого центру “Пролог”, редактор журналу “Prologue” у Нью-Йорку та в 1968-76 - газети “Америка”. Останні роки життя присвятив науковій діяльності як історик українського війська. Автор праць: “УПА та її підпільна література” (1952), “УПА” (у виданні “Історія українського війська”, 1953), “Похідні групи ОУН” (1958), “Українська повстанська Армія в боротьбі за державність” (1958), “Українська галицька армія” (1974). В Україні побачили світ його праці “УПА проти гітлерівської Німеччини” (1991) та перероблений розділ “УПА” для другого тому “Історії українського війська” (1996). Помер у Філадельфії.

ШАПОВАЛ МИКОЛА ЮХИМОВИЧ (1888-1948) - генерал-хорунжий Армії УНР. Брат Микити Шаповала. Народився у с.Сріблянці (тепер Артемівський район Донецької обл.). Закінчив Бахмутську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1910). У роки Першої світової війни 1914-18 - поручник, командир піхотної роти російської армії. У 1915 потрапив у полон. У таборі для військовополонених у Раштаті організував серед українців товариство “Запорозька Січ”. Брав участь у роботі Союзу визволення України, який діяв у Відні. За дорученням Союзу в січні 1917 очолив групу із 27 старшин та козаків і поселився у Білій Підлясці, що стала місцем перехідного табору військовополонених українців, які поверталися з Німеччини. Ш. сформував 1-й Запорозький полк ім. Т.Шевченка. Одночасно очолив українські установи Підляшшя - Українську громаду та Шкільну раду для організації українського шкільництва, діяльність яких охоплювала повіти Біла Підляска, Володава, Парчів,Дорогочин, Кобрин. Ш. був співзасновником першого українського часопису на Підляшші “Рідне слово” (видавався з червня 1917), в якому було опубліковане звернення до уряду УНР, де висловлювався докір за “залишення цієї етнічної української смуги поза межами Української держави”. Після повернення наприкінці 1917 в Україну призначений командиром 18-го Стародубського полку, який брав участь у боях з військами М.Муравйова. У січні 1918 Українською Центральною Радою включений до складу делегації УНР на переговорах у Бересті. З лютого 1918 представляв УНР при штабі 45-ї німецької дивізії. Навесні 1918 очолив 1-й полк ім. Т.Шевченка (1200 багнетів) Синьої дивізії, що формувалась у Ковелі. У 1919 командував 7-ю піхотною дивізією Подільської групи Армії УНР у боях на більшовицькому фронті, був начальником Спільної юнацької школи, створеної в лютому 1920 в Кам'янці-Подільському. З його ініціативи до викладання в школі залучено освічених генералів С.Кульжинського, О.Пороховщикова, В.Сигаріва, Ю.Єльчанінова. Був інтернований з частинами Армії УНР на територію Польщі. Став засновником ряду громадських організацій у таборі №10 Каліша, а також видавництва “Чорномор”, де випускали табірні журнали, мемуари командирів української армії. Після розпуску таборів і створення у Каліші української станиці тут продовжували видаватись книжки та збірник матеріалів з історії українського війська “За державність”, підготовлені до друку діючим при Українській Станиці Українським воєнно-історичним товариством. Ш. був одним із засновників Товариства допомоги вихідцям з України у Калішському таборі. Невдовзі виїхав до Чехословаччини. З 1925 жив у Франції, де очолював Українську громаду, редагував українські періодичні видання у Парижі. Помер у м.Сошо (Франція).

ШАПОВАЛ ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ (1888 - 1972) - генерал-хорунжий. Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. З 1918 служив в українській армії, командир Богданівського полку Запорозького корпусу. Член Української партії соціалістів-самостійників. У 1918 Ш. командував Запорозьким ім. гетьмана Б.Хмельницького піхотним полком, який перебував у складі Запорозького корпусу. В квітні 1918 Ш. призначено губернським комендантом Харківщини. Брав участь у повстанні проти гетьмана П.Скоропадського. У період Директорії УНР - командувач Правобережного фронту Армії УНР. З 13.2.1919 до 9.4.1919 Ш. - міністр військових справ Директорії УНР, з вересня 1919 - начальник закордонного відділу Головного управління Генштабу Армії УНР. В еміграції у Чехословаччині, пізніше - у США. Редагував журнал “Січ”. Похований у м.Річмонді (США).

ШАРИЙ ІВАН (Іван Чорний; 1894 - 1930) - український політичний діяч, повстанський отаман. Народився у Береміївці (тепер Полтавська обл.). У 1917 закінчив Київський ун-т. У січні 1918 брав участь у бою з російськими більшовицькими військами під Крутами. Член Української партії соціалістів-революціонерів. У січні 1919 був учасником Трудового конгресу України. Після встановлення більшовицького режиму в Україні продовжував боротьбу. У 1920-23 Ш. під псевдонімом Іван Чорний очолював повстанський загін, якій діяв на Чигиринщині й базувався у Холодному Яру (тепер Черкаська обл.). У 1920 роках викладав українську мову в навчальних закладах. У 1929 заарештований і згодом розстріляний.

ШАШКЕВИЧ БОГУСЛАВ (1.7.1888 - 1935) - Отаман піхоти Української Галицької Армії.

Народився в селі Долина, повіту Долина, в Галичині, в сім'ї середнього землевласника. Внук поета Маркіяна Шашкевича, після 4-ох класів середньої школи, за намовою свого стрийка Теодора Шашкевича, полковника австрійської армії, вступив до Піхотної Школи у Львові, яку закінчив у 1908 році з дуже добрими оцінками. Отримав призначення до 58-го піхотного полку австрійської армії, що стояв у Станиславові. Але військова служба не дуже усміхалася молодому офіцерові, тому що командант полку, Мєчислав Залєскі (поляк), всіляко утруднював життя Шашкевичу, з огляду на його національну свідомість і активну діяльність в українських громадських організаціях. Тому Шашкевич попросив однорічну відпустку з причини слабости і почав студіювати в лісовій академії у Відні. Але скоро почалася Перша світова війна і Богуслав Шашкевич був покликаний назад в полк і висланий на фронт проти росіян. Скоро він відзначився і вже 1 вересня 1914 отримав своє перше відзначення, медалю хоробрості 1-ої кляси. Рівночасно був підвищений до лейтенанта. В лютому 1915 він попав в Карпатах до російського полону. Москалі його заслали аж у Туркестан, до таборів військовополонених. Звідти Шашкевич утікає в листопаді того ж року. Перетинає кордон з Персією і долучується до перських партизанів, які під керівництвом німецьких старшин та при допомозі турків були повстали проти окупантів своєї країни, англійців і москалів. Шашкевич отримав команду над більшим відділом повстанців - персів. Його відділ був підчинений майорові Кляйнові. В боях проминуло пів року, аж Шашкевич захорів на Малярію і в червні 1916 він вернувся через Багдад - Константинопіль до Австрії. Кілька днів пізніше він знова вже був на Східньому фронті, але виконуючи штабну роботу. Саме в той час мала місце офензива генерала Брусілова і Шашкевича призначили до оперативного штабу групи ген. Марвітца, а від квітня 1917 до серпня 1918 року був приділений до штабу 9-го корпусу. В серпні він вернувся до запасного коша 58-го піхотного полку, який тоді був розташований в польському місті Люблин. Коли Австрія розпалася і першого листопада галицькі українці розпочали визвольну боротьбу то Шашкевич зорганізував виступ присутних у коші українців, щоби долучитися до галицьких частин. Але поляки здушили повстання і розброїли українців. Богуславові Шашкевичеві вдалося оминути польську неволю і скоро він зявляється під Львовом. Спочатку він є повітовим командантом у Камінці Струміловій, потім на чолі бойової групи воювяв на відтинку Белз - Рава Руська. Коли в січні - лютому 1919 р, галицькі частини реорганізувалися в бриґади, то в березні 1919 Шашкевич отримав команду над 9-ою Белзькою Бригадою.

Дня 6 грудня 1918 р. Рада Державних Секретарів ЗУНР його іменувала сотником піхоти, а 19 липня 1919 року Диктатор Петрушевич підвищив Шашкевича до ранги Отамана (майора), за успішні дії під час Чортківської Офензиви. В той час Начальна Команда УГА почала формувати два нові армійські корпуси в яких Богуслав Шашкевич став командиром 21-шої Збаразької Бригади, яка приналежала до IV-го Галицького корпусу. На чолі своєї бригади Шашкевич перейшов на Велику Україну.

Але кілька тижнів пізніше 21-шу бригаду було розформовано. Тоді Шашкевич обійняв команду над 4-тою Золочівської бригадою, на чолі якої був аж до кінця діяльности Галицької Армії. Лев Шанковський подає у свойому ордебатай походу об'єднаних українських армій на Київ і Одесу в серпні 1919 р. що 4-та бриґада входила в склад ІІ-го Галицького Корпусу.

Отаман Богуслав Шашкевич не сприйняв вимушеного переходу УГА до большевиків, і так як подає у своїй автобіографії, перейшов зі своєю бригадою в район міста Берштаді, над Дністром, де далі бився а большевиками аж до кінця лютого 1920 р. В березні того року він злучився в Могилеві з частинами Армії УНР полковника Олександре Удовиченка. Але поляки, тоді вже союзники Симона Петлюри, рішили його арештувати за повстання в Люблині в листопаді 1918 р. Примушений втікати Шашкевич перейшов до Галичини а звідтіля до Чехословаччини, де його інтернували. 1922 року він покидає тавори для інтернованих і переїздить до Німеччини. Потім він переїхав до Канади, поселився в Едмонотоні, де й помер в 1935 році.

ШЕПАРОВИЧ ЕДМУНД (1889 -1967) - майор (отаман) Української галицької армії. Син Фелікса Шепаровича. Учасник Першої світової війни, ротмістр австрійської кавалерії. 31918 перебував на службі в Українській галицькій армії. Очолював запасний кінний полк у Стрию, а з червня 1919 - командир 1 кінної бригади УГА. З лютого 1920 командував третім Галицьким кінним полком у Червоній українській галицькій армії. На поч. квітня 1920 полк під командуванням Ш. виступив проти більшовиків і зайняв Тернопіль. Звідти Ш. разом з полком вирушив у повстанський рейд, який завершився 6.5.1920 об'єднанням з частинами Армії УНР під командуванням М.Омеляновича-Павленка. В еміграції Ш. жив у Відні, де і помер.

ШЕПЕЛЬ ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ (1888-р. см. невід.) - генерал-хорунжий. У 1910 закінчив піхотне юнкерське училище. У роки Першої світової війни 1914-18 перебував на фронті, командир піхотних підрозділів російської армії, підполковник (1917). На службі в українській армії з кін. 1917. У грудні 1918 відряджений до Західноукраїнської Народної Республіки, де очолив бойову групу “Крукеничі” Галицької Армії. Брав участь у боях з польськими військами у складі 8-ї Самбірської бригади. У травні 1919 групу Ш. під час загального наступу польських військ було відрізано від основних сил і примушено перейти кордон Чехословаччини. Перебував у таборі інтернованих галицьких частин у Німецькому-Яблінному. Невдовзі через Карпати і Буковину нелегально прибув до Кам'янця-Подільського, де приєднався до Армії УНР. Деякий час служив у Вишколі армії, згодом - командир учбового підрозділу Спільної юнацької школи. З грудня 1919 Ш. перебував у таборах для інтернованих частин УНР у Польщі. Під час польсько-радянської війни 1920 воював на більшовицькому фронті у складі 2-ї Волинської дивізії, очолював 4-ту Сіру бригаду. Частина під командуванням Ш. особливо відзначилася в обороні Шепетівки на рубежі Збруча, де стрімким контрударом зі Скали розгромила і відкинула авангардні підрозділи Червоної армії. На поч. серпня 1920 бригада Ш. у районі Чорткова, прикриваючи відхід Волинської дивізії, відбила кілька потужних атак противника. За бойові заслуги підвищений у ранзі до генерал-хорунжого (1920). З грудня 1920 перебував у таборі для інтернованих вояків УНР у Каліші. Обирався членом правління Української станиці.

ШЕПЕЛЬ ЯКІВ (1894 - 1921) - український повстанський отаман періоду визвольних змагань 1917-21. Народився на Літинщині (Поділля) у селянській родині. Мав початкову освіту. На поч. Першої світової війни 1914-18 мобілізований у російську армію. У 1917 створив повстанський загін на Літинщині, який налічував бл. 500 кіннотників. Під час Першого Зимового походу взаємодіяв з частинами Армії УНР під командуванням ген. М.Омеляновича-Павленка. 1.11.1920 загін Ш. вибив денікінців з Вінниці. У січні 1920 відмовився від пропозиції про співпрацю з денікінським полк. Переваловим. У березні 1920 загін Ш. діяв на Вінниччині, Літинщині та біля Хмельника. Згодом Ш. емігрував до Польщі. Брав участь у Другому Зимовому поході 1921. Після його завершення повернувся на Літинщину. Убитий більшовицьким агентом неподалік Літина (тепер Вінницька обл.).

ШИНКАР МИКОЛА ЛАРІОНОВИЧ (р. народження невід. - п. листопад 1920) - Під час Першої світової війни 1914-18 - штабс-капітан 11-го Фінляндського полку 7-ї російської армії. З 1917 перебував на службі в українському війську, сотник Армії УНР. У травні 1917 став учасником 1-го Всеукраїнського військового з'їзду. Обраний до Всеукраїнської ради військових депутатів, яка стала складовою частиною Української Центральної Ради. У грудні 1917 після відставки підполк. В.Павленка призначений начальником Київської військової округи. У січні-лютому 1918- головнокомандувач республіканських військ на протибільшовицькому фронті. З 22.4.1918 Ш. був губернським комендантом Київщини (пом. - отаман Андрієнко). За доби Гетьманату очолював на Звенигородщині повстанські загони, які виступали проти влади гетьмана П.Скоропадського. 30.11.1918 Ш. на чолі військового загону захопив Полтаву. Вчинив у місті погром гетьманської адміністрації, під час якого загинуло бл. 100 українських старшин. Належав до провідних членів лівої течії Української партії соціалістів-революціонерів - “боротьбистів”. Виступав за повалення влади Директорії УНР збройним шляхом. У 1919 підняв на Полтавщині повстання проти Директорії УНР. Загинув у боях з частинами Дієвої армії у листопаді 1920 неподалік від Умані.

ШРАМЕНКО МИКОЛА (1891-1974) - полковник Армії УНР. У 1919-20 - заступник командира Київської дивізії. Учасник Зимових походів Армії УНР 1919-20 і 1921. В еміграції жив у Польщі, пізніше - у Німеччині. Входив до складу Української Національної Ради, був її секретарем. Обіймав посаду міністра військових справ екзильного уряду УНР.

ШРАМЧЕНКО ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ (8.5.1878 - р. см. невід.) - віце-адмірал. У 1897 закінчив Морський корпус. Служив на Далекому Сході, брав участь у китайській кампанії 1900-01, російсько-японській війні 1904-05. 3 1906 служив у Головному морському штабі, з 1911 - штаб-офіцер для доручень морського міністра, з 1912- виконуючий обов'язки генерала для доручень морського міністра, капітан 2-го рангу. У роки Першої світової війни 1914-18 - капітан 1-го рангу Чорноморського флоту. З 1918 перебував на службі в Українському Військово-Морському Флоті. У березні 1918-начальник відділу перевезень Чорноморського флоту. У період Гетьманату працював у морському міністерстві, був головою ліквідаційної комісії у справах транспортної флотилії. З 1919 - заступник морського міністра УНР, начальник організаційного відділу Українського морського генштабу.

ШРАМЧЕНКО СВЯТОСЛАВ (3.5.1893 -24.6.1958) - капітан-лейтенант українського флоту. Народився у Баку. Напередодні Першої світової війни закінчив Морський корпус. У роки Першої світової війни 1914-18 служив на Балтійському флоті. Після Лютневої революції 1917 включився у громадсько-політичну діяльність. Став співзасновником Українського військово-морського революційного штабу на Балтиці. Готував перехід на Чорне море бойових кораблів із українізованими екіпажами, зокрема крейсера “Светлана”, есмінців “Україна” і “Гайдамака”. На поч. 1918 прибув до Києва. 27.3.1918 увійшов до складу міністерства морських справ, начальник гардемаринської школи. У квітні-червні 1919 - ад'ютант морського міністерства УНР, згодом віце-міністр(?), начальник оргвідділу Морського Головного штабу. Після інтернування української армії у Польщі перебував у таборах. Згодом оселився в Ченстохові, де очолював українську громаду. У 1941-44 очолював Український допомоговий комітет у м.Холм. З 1945 мешкав у Ерфурті (Німеччина), з 1950 - у США. Автор понад 200 праць з історії українських визвольних змагань 1917-21, Українського Військово-Морського Флоту. Помер у Філадельфії.

ШУХЕВИЧ РОМАН (псевд.: ген. Тарас Чупринка, Дзвін, Тур, Роман Лозовський та ін.; 30.6.1907 - 5.3.1950) - Головний командир Української повстанської армії (1943-50). Народився у Львові. Закінчив філію Академічної гімназії у Львові. У 1922 вступив до юнацько-виховної організації “Пласт”. З 1923 - член Української військової організації. 31925 навчався у політехнічному інституті у Данцигу (тепер Ґданськ, Польща). У 1926 вступив на відділ архітектури Львівської політехніки. У жовтні 1926 разом з Б.Підгайним за дорученням Української військової організації вчинив замах на шкільного куратора Яна Собінського, якого українське націоналістичне підпілля звинувачувало у розробці й реалізації плану полонізації українського шкільництва. У 1928-29 служив у польській армії. З 1929 - член Організації українських націоналістів. У 1930 призначений керівником бойової референтури Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (ЗУЗ). Влітку-восени 1930 Ш. організував і керував проведенням акцій протесту українського населення проти колонізації Галичини польськими осадниками (т.зв. саботажна акція), які проявилися у підпалах польських фільварків, будинків колоністів, скирт сіна, збіжжя, а також руйнуванні поліцейських дільниць. Як бойовий референт, спланував і керував замахами на Т.Голуфка (1931), комісара В.Чеховського (1932), працівника радянського консульства О.Майлова (1933). У червні 1934 за участь в організації замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького заарештований і ув'язнений у польському концентраційному таборі Береза Картузька. Під час Львівського процесу 1935 засуджений польським судом до 4 років тюремного ув'язнення. У 1935-37 перебував у польській тюрмі. Восени 1938 став одним із організаторів штабу “Карпатської Січі” - збройних сил Карпатської України. У 1939-40 - Крайовий провідник ОУН на Західних окраїнах українських земель у Генеральній губернії, член проводу ОУН С.Бандери і референт зв'язку з українськими землями. На поч. німецько-радянської війни 1939-45 - заступник бойового підрозділу “Дружини українських націоналістів” куреня “Нахтігаль”, згодом командир першої сотні та заступник командира створеного на його базі охоронного батальйону № 201, дислокованого в Білорусі. Після розформування цього батальйону наприкін. 1942, рятуючись від переслідувань з боку німецьких карально-поліційних органів, перейшов на поч. 1943 на нелегальне становище. З березня 1943 - військовий референт проводу ОУН самостійників-державників (СД), з травня 1943 - голова Бюро проводу ОУН СД. У серпні 1943 на III Надзвичайному Великому Зборі ОУН Ш. затверджений урядуючим Провідником ОУН СД в Україні. З листопада 1943 - головнокомандувач Української повстанської армії. У листопаді 1943 взяв участь у роботі І Конференції поневолених народів Східної Європи і Азії, на якій було засновано Антибільшовицький блок народів. З липня 1944 - голова Генерального секретаріату і генеральний секретар військових справ Головної Української визвольної ради. У 1946 Ш. присвоєно звання генерал-хорунжого УПА. У березні 1950 загинув у бою із співробітниками радянських органів безпеки у с.Білогорщі біля Львова.

 ШУХЕВИЧ СТЕПАН (1.1.1877-6.6.1945) - Народився у с.Серафинцях Городенківського повіту (тепер Тернопільська обл.) в родині священика. У 1895 закінчив Академічну гімназію у Львові. У 1895-99 навчався на юридичному ф-ті Львівського унту. Відвідував лекції з історії М.Грушевського. Був активним членом студентської організації “Академічне братство”. В 1899 стажувався у Львові, з січня по червень 1901 - у Відні. З 1903 - суддя в Раві-Руській, пізніше -в Долині та Дрогобичі. 31911 Ш. займався адвокатською діяльністю. На поч. Першої світової війни 1914-18 брав активну участь в організації Легіону українських січових стрільців. У вересні 1914 призначений командиром 3-го півкуреня, а з жовтня 1914 - куреня Легіону УСС. У жовтні 1914 курінь Ш. відзначився в боях за Борислав і Дрогобич. Під час українсько-польської війни 1918-19 - отаман Української галицької армії. У 1918 призначений комендантом Одеси. У лютому 1919- командир 4-ї Золочівської бригади, пізніше - член Начальної Команди УГА. В червні 1919 очолював делегацію УГА на переговорах про перемир'я з польським командуванням. Після закінчення війни працював адвокатом. У 1921-25 - професор кримінального права Львівського (таємного) українського університету. У 1920-30 роках виступав захисником під час політичних процесів над учасниками українського національно-визвольного руху в Галичині та Волині (зокрема, під час процесів над С.Федаком, Д.Данилишиним та В.Біласом, Львівського процесу 1936 та ін.). Останнім політичним процесом, на якому Ш. виступав, був т. зв. гімназійний процес на Волині у серпні 1939. Десяткам українських політичних в'язнів Ш. врятував життя, а коли йому не вдавалося захистити українських патріотів, відстоював ідею, за яку вони боролися. Крім адвокатської практики, Ш. активно займався громадською діяльністю. Був одним з ініціаторів створення та багаторічним головою Надзірної Ради видавництва “Червона калина”, яке у 1921-39 видало бл. 80 томів спогадів про національно-визвольні змагання 1917-21 та ін. патріотичної літератури. На поч. Другої світової війни 1941-45 Ш. переїхав до Кракова, де продовжував займатися адвокатською практикою, брав активну участь у діяльності українських інституцій, зокрема Українського допомогового комітету. Помер 6.6.1945 у м.Амберг (Німеччина). Автор збірки оповідань із життя січового стрілецтва (“Видиш, брате мій”, “Гіркий то сміх”, “Невідомий”) та мемуарів “Моє життя. Спогади”. Ш. готував фундаментальну працю “Велика історія українських політичних процесів у Галичині та Волині від 1922 до 1939” та працю “Невідомі Герої” (не збереглася).

ЩОРС МИКОЛА (1895-30.8.1919) - український радянський військовий діяч. Народився у м.Сновськ (тепер Щорс Чернігівської обл.). У 1914 закінчив Київську військово-фельдшерську школу, а в 1916 - Віленське військове училище в Полтаві. Був підпоручником царської армії, учасник першої світової війни. 31918 член партії більшовиків. У лютому 1918 очолив червоногвардійський загін на Чернігівщині. Згодом брав участь у формуванні військових підрозділів у Самарській та Самбірській губерніях Росії. У вересні 1918 - командир Богунського полку, сформованого ним із розрізнених партизанських загонів у “нейтральній зоні”. У жовтні 1918 очолив бригаду Першої Української радянської дивізії, сформованої, в основному, з полків ВЧК, угорських інтернаціоналістів, поволзьких татар тощо. На поч. 1919 бригада під командуванням Щ. брала участь у боях з українськими військами на напрямку Чернігів - Київ. Після захоплення більшовиками Києва Щ. був призначений комендантом міста. З березня 1919- командир 1-ї Уманської радянської дивізії. У серпні призначений командиром Таращанської 44-ї стрілецької дивізії 12-ої армії, що вела бої з Львівською бригадою УГА. Через конфлікт щодо організації дивізії командування армії намагалося звільнити Щ., але було змушене зважати на популярність начдива у військах. Убитий на позиціях одного з підрозділів дивізії під Білошицею (недалеко від Коростеня) комісаром армійського штабу за згодою командування і Реввійськради 12-ї армії. Похований у Самарі (Росія).

ЮНАКІВ МИКОЛА ЛЕОНТІЙОВИЧ (6.12.1871- 1.8.1931) - генерал-полковник Армії УНР, Народився у Чугуєві на Харківщині в родині військових. Навчався в кадетському корпусі, потім - у Павлівському військовому училищі у Петербурзі. З 1891 служив у лейб-гвардії Семенівського полку. У 1894-97 навчався у Миколаївській академії Генерального штабу. Після закінчення (з відзнакою) академії обіймав посади старшого ад'ютанта штабів 53-ї піхотної бригади, 27-ої піхотної дивізії, викладача Оранієнбурзької офіцерської стрілецької школи, Пажеського корпусу, штаб-офіцера з особливих доручень, начальника штабу 1-го Прикордонного корпусу. У 1907 призначений викладачем Миколаївської академії Генерального штабу, а після захисту у 1910 дисертації “Похід Карла XII на Україну 1708-1709 рр.” став професором кафедри військового мистецтва. У 1912 йому присвоєно звання генерал-майора. Пропаговані ним новаторські концепції реформування академії Генштабу і російських збройних сил взагалі зустріли опір з боку військового міністра Сухомлинова. У лютому 1914 Ю. призначено командиром 37-ї піхотної бригади. У роки Першої світової війни 1914-18 безперервно знаходився на Південно-Західному фронті, обіймав посади командира бригади, начальника штабів 25-го армійського корпусу, 4-ї армії, командира 7-го армійського корпусу, командувача 4-ї армії, які діяли на території України. 31916-генерал-лейтенант. Після утворення Української Центральної Ради підтримав український національний рух, сприяв українізації частин, за що у грудні 1917 усунений з посади більшовицьким наркомом М.Криленком і направлений у розпорядження голови Реввійськради Л. Троцького. У Києві отримав нове призначення - командувача 4-ї армії Румунського фронту. У складний період розпаду російської армії доклав багато зусиль для збереження боєздатності молодих українських формувань. З квітня 1918-на службі в українській армії. У період Гетьманату очолював Головну шкільну управу другого генерал-квартирмейстерства і Комісію з утворення військових шкіл та академій Генерального штабу, у якій над укладанням військових статутів молодої української армії та організацією мережі військових навчальних закладів працювали В.Петрів, В.Сальський, В.Садовський, В.Євтимович та ін. Після падіння влади гетьмана П.Скоропадського Директорія УНР призначила Ю. помічником Головного інспектора Армії УНР. З 1918 Ю. очолював Головну вишкільну управу Міністерства військових справ, а в серпні 1919 був призначений начальником штабу Головного отамана об'єднаних українських армій УНР і ЗУНР. За участю Ю. було розроблено і блискуче проведено у серпні 1919 військову операцію з визволення від більшовицьких військ Правобережної України і звільнення Києва. У 1920 призначений військовим радником Української дипломатичної місії у Варшаві. Брав участь у переговорах з Ю.Пілсудським, підготовці військово-політичних угод 1920, зокрема Варшавського договору 1920. На поч. 1920 років перебував у Тарнові, був радником військового міністра, військовим міністром, членом Вищої військової ради УНР при Головному отаманові С.Петлюрі, Ради Українського Центрального комітету в Польщі, очолював Українське військово-історичне товариство. В еміграції підвищений у ранзі до генерал-полковника. Плідно співпрацював у альманасі “За державність”, готував низку військово-історичних праць. У 1927 через тяжку хворобу змушений відійти від активної громадської діяльності. Помер і похований у Тарнові. Автор праці “Російсько-японська війна 1904-1905 рр.” (1911), спогадів “Матеріали до мого життєпису”.

ЯКІР ЙОНА ЕММАНУЇЛОВИЧ (3(15).8.1896-11.6.1937) - командарм 1-го рангу. Народився у Кишиневі в сім'ї аптекаря. Закінчив реальне училище. Деякий час навчався в Базельському ун-ті, з 1915 - у Харківському технологічному ін-ті. Під час навчання в інституті брав участь у роботі студентських політгуртків, У квітні 1917 вступив до більшовицької партії, у грудні став членом Бессарабського губревкому. У січні 1918 організував і очолив загін червоногвардійців, який вів боротьбу проти румунських окупаційних військ, що захопили Бессарабію. З вересня 1918- член Реввійськради 8-ої армії, командував групою військ. Восени 1918 керував бойовими операціями проти білокозаків генерала Краснова, згодом - 45 стрілецькою дивізією, яка вела бойові дії проти військ під командуванням генералів А.Денікіна, М.Юденича, а також армії отамана Н.Махна. У серпні-вересні 1919 очолював південну групу військ 12-ої армії, що прорвалась "між фронтами" української та білої армії від Одеси до Житомира. У березні-вересні 1920 командував Фастівською, потім Золочівською та Львівською групами військ Червоної армії під час польсько-радянської війни 1920. У 1921-24 - командувач 14-ої армії, військами Кримського (з квітня 1921) та. Київського (з жовтня 1921) військових округів. У 1924-25 Я. очолював головне управління навчальних закладів Червоної армії. З листопада 1925 протягом 12 років командував військами Українського військового округу. У 1930-34 - член Реввійськради СРСР, з 1936 - член Військової ради НКО СРСР. Обирався делегатом з'їздів РКП(б), а також дев'яти з'їздів Компартії більшовиків України. Неодноразово входив до складу ЦВК УСРР, а також ЦВК Союзу РСР. Автор праць з питань військового будівництва, місця армії у функціонуванні радянської політичної системи. У 1937 заарештований і за особистою санкцією Й.Сталіна 11.6.1937 розстріляний. У 1957 реабілітований.

ЯНІВ ТРИФОН (1898 - 1920) - генерал-хорунжий Армії УНР. Народився у Бориславі на Львівщині в сім'ї робітника нафтопромислів. Навчався в гімназії. У серпні 1914 пішов добровольцем до Легіон українських січових стрільців. Брав участь у боях у Карпатах, на Стрипі, Лисоні. У листопаді 1916 потрапив у російський полон. Під час Лютневої революції 1917 перебував в Одесі. Брав активну участь у діяльності Української військової ради. З кін. 1917 - командир військових загонів, один з організаторів антигетьманських повстанських частин на півдні України. У січні 1919 командував Окремою групою у складі військ Південного фронту генерала О.Грекова. Частина Я. відзначилась у боях з Добровольчою армією під Роздільною. За бойові заслуги урядом УНР призначений командиром дивізії і підвищений у ранзі до отамана (генерал-хорунжого), став наймолодшим генералом в історії Армії УНР. Взимку 1920 потрапив у більшовицький полон і був розстріляний.

ЯНУШЕВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ЮХИМОВИЧ (18.11.1861 - р. см. невід.) - генерал-поручник. Закінчив гімназію, у 1883 - Варшавське піхотне юнкерське училище, Миколаївську академію Генерального штабу (1890). Служив у Варшавському військовому окрузі старшим ад'ютантом штабу 18-ї піхотної дивізії, штаб-офіцером для особливих доручень штабу округу, начальником штабів 6-ї кінної та 10-ї піхотної дивізій. Учасник російсько-японської війни 1904-05, нагороджений двома орденами, підвищений у ранзі до генерал-майора. З 1906 - у Московському військовому окрузі, генерал-квартирмейстер штабу округу, начальник штабу 9-го корпусу. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті, командував 19-ю піхотною дивізією. На службі в українській армії з 1918. Влітку 1919 Я. у складі оперативного відділу армійської групи брав участь в операціях Армії УНР під час наступу на Одесу. Після відступу Армії УНР за Збруч, перебрався у Крим, де вступив на службу в адміністрацію уряду П.Врангеля. У 1920 був головою Українського гуртка в Севастополі, за дорученням уряду УНР вів переговори з П.Врангелем. Згодом переїхав до Польщі. Відновлений на службі в Дієвій армії у 1922. Займав посаду помічника начальника Генерального штабу.

ЯНЧЕВСЬКИЙ МИКОЛА (1888 - 1923) - генерал-хорунжий. Народився на Херсонщині. У 1910 закінчив Єлизаветградське кінне училище. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Румунському фронті, командир ескадрону 12-ї кінної дивізії, ротмістр. Після утворення Української Центральної Ради і проголошення ухвал Всеукраїнських військових з'їздів став активним провідником українізації 12-ї кінної дивізії. Восени прибув з її частинами до Одеси, де виступив співзасновником Одеської гайдамацької дивізії. На поч. 1918 призначений до вишколу кінних військ УНР. За Гетьманату-командир куреня, помічник командира 3-го піхотного полку Сердюцької дивізії, за Директорії УНР - начальник інспекторського відділу штабу 6-ї дивізії Окремого корпусу січових стрільців. У 1920 брав участь у боях на більшовицькому фронті. З листопада 1920 перебував у таборі Каліша серед інтернованих українських військовиків. На поч. 1920 років був старшиною для доручень інспекторського відділу Генерального штабу, один із керівників просвітницьких товариств, зокрема, Братства Кирила і Мефодія. Очолював комісію з розробки статутів Армії УНР. Помер 1923 у Каліші.

ЯНЧЕНКО ВОЛОДИМИР АНАНІЙОВИЧ (1880 - р. см. невід.) - генерал-хорунжий Армії УНР. У роки Першої світової війни 1914-18 - полковник російської армії. 31918 перебував на службі в українській армії. У період Гетьманату служив у складі другої кінної дивізії армії УНР на Волині. У 1919 командував кінним полком на Південному фронті. З 1920 - генерал-хорунжий. Учасник Другого зимового походу Армії УНР. У складі Волинської групи командував Київською дивізією. Після повернення з операції у листопаді 1921 перебував у таборі для військовополонених у Щеп'юрно. До 1934 перебував на генеральському обліку екзильного уряду УНР.

ЯРИЙ РІХАРД (Ярри Ріко, псевд. - Карпат; 14.4.1898-20.5.1969) - член Української військової організації та Організації українських націоналістів, сотник Української галицької армії та Армії УНР. Народився у словацько-австрійській родині у Р'їсіоні (Австрія). У 1912 закінчив військову Академію у Відні. Під час Першої світової війни 1914-18 поручник 9-го драгунського полку австрійської армії. У 1918 перейшов на бік Української галицької армії, у складі якої командував саперною сотнею, згодом - 2-м кінним полком. З 1919 воював у складі 5-го Херсонського полку Армії УНР. У 1920 Я. разом з полком змушений відступити на територію Чехословаччини. Деякий час перебував у таборі для інтернованих в Ужгороді. У 1921-29 - активний член Української військової організації. Один із найближчих співробітників Є.Коновальця. У січні 1929 брав участь у роботі І Конгресу українських націоналістів у Відні, на якому створено ОУН. У 1937-38 Я. став зв'язковим між Є.Коновальцем і шефом німецької розвідки адміралом В.Канарісом. Я. очолював мережу ОУН у Німеччині, працював над розробкою військових проблем. Член ПУН у 1929-40, 1934-39 - член Вужчого (чотириособового) проводу. Деякі історики приписують йому ініціативу розколу ОУН у 1940. Після розколу - на боці С.Бандери. У листопаді 1940 налагодив контакти між С.Бандерою та командуванням абверу. Очолював бюро ОУН-Б у Відні, яке у квітні 1941 здійснювало формування батальйону “Роланд”. Після проголошення Акту відновлення Української держави 30.6.1941 призначений послом у Японії, однак широкомасштабні репресії гітлерівців проти лідерів ОУН, членів Українського державного правління та неприйняття ними ідеї української державності зробили неможливим це призначення. У 1942 мешкав у Бессарабії, виступав проти Української повстанської армії в окупаційній пресі. Наприкін. 1943 заарештований гестапо і кинутий до концтабору. Після виходу з ув'язнення мешкав у Австрії, на віллі Глогніц біля Відня, що дало підстави певним колам звинуватити його у шпигунській роботі на користь СРСР. У повоєнний час повністю відійшов від політичної діяльності. Помер у Відні.